План до двору (сторінка 1)

Глава перша. Причина і наслідки

Іван Нерадько прокинувся вночі. Ніч була темна та видна. І та неміреність простору, що між землею і зорями окреслює обрії української ночі, двигтіла живим рухом і роздавалася на боки.

Здавалося, що там аж над зорями одбулася шалено радісна і світла містерія ночі похожа на великодну відправу на землі в колишніх церквах. І садки, і хатки, і місяць були здивовано нашорошені... Цей настрій зачепив і Нерадька Івана, хоч він і лежав на голій лаві під стіною, а та солома і рядно, які застеляли її, лежала долі видно тому, що він сонний крутився часто. Одначе він почував холод під старою свиткою, і Кобзар у головах застелений власним піджаком твердіше муляв. На лежанці солодким дитячим сном лежала приспана Ніна, хазяйчина дочка. А її мати Софія дихала глибоко здоровими та втомленими грудьми на полу під жердкою укрита своєю хусткою.

Її чоловік Євген Шиян поїхав колгоспними кіньми в ліс по лати для кінського загону і через те у хаті по темних кутках залягав сум і потроху каламутив настрій ночі, бо і це почував Нерадько. Над його ногами проти печі сіріло вікно, а через його голову на стіл давало ясноту друге. І він хоч і не мав годинника, але все ж таки припускав, що вже друга година ночі. А це вже він добре знав, що його цю ніч ніхто з міліції не знайде; що він захищений від переслідування комсомольців-земляків за те, що він якось по-дурному вів розмову з районним шкільним інспектором.

Було це місяців 10 тому, одбувалася ревізія школи. Після лекції математики діти вийшли на перерву і, стовпившись, дивилися через тин на вигін, як шість комсомольців вели до сільради трьох селян з жінками і з дітьми. Комсомольці були озброєні московськими рушницями, але одягнені в селянську одежу. Видовище справляло гнітюче враження на глядачів. Інспектор з Нерадьком стояв на ґанку ніколи і говорив:

«Це все Шевченкова робота, якби не його Кобзар, то соціалізм було б легко запровадити. Ніхто не опирався б. А то він усім загнав у голову Україну і юна ось така стала, як бачите».

А Нерадько простувато і щиро відповів:

«Це не Україна, це чуже лихо на Україні. Справжня Україна у наших серцях. І вона мене і підохочує до роботи, і дає змогу крізь це чуже лихо радісно дивитися в майбутнє».

Та інспектор гостро глянувши молодому вчителеві у вічі завважив: «Значить і ви вважаєте, що це Москва всьому виною. Значить і ви вважаєте, що я московський запроданець? Не сподівався... До побачення»... Повернувся й пішов. Забрав свою течку з учительської і не попрощавшись з хлопцем лишив школу.. Нерадько був його догнав коло перелазу і хотів сказати не виправдування, а хотів крикнути:

— Я ж думав, що ви українець, а ви...

Але опам’ятавшися від цієї безпосередності, звелів дзвонити на лекції.

І дотягши до вечора в школі роботу, він у себе в кімнаті на самоті рішив: якщо взавтра не виженуть із школи, то інспектор своя людина і тільки хитро налякав його аби учитель був обережний взагалі. А як виженуть, то Нерадькові немає вже рятунку на Україні.

І справді, після інспекторської візити на третій день стійчик приніс із сільради повідомлення, що на місце Нерадька призначено якогось нового вчителя Нитченка. І зрозумів бідолаха, що треба самому, і то негайно, кидати шкільну садибу, бо вже були випадки, коли після таких повідомлень приходили комсомольці з крісами і арештовували і гнали в район, а звідти десь в Росію на канальські роботи. І молодий вчитель покинув школу і пішов у безнадійне і безвиглядне тиняння поміж своїми односельцями.

І тулився по людських клунях та повітках ще не розламаних на будівництво колгоспів. Там ночував і там робив те, що не знищені одчаяні люди йому не боялися давати.

Таке життя у нього виробило переконання, що він совєтської влади не перебуде і щастя не зазнає за всього свого життя. І в його став рости тихий тягар розпуки, у якого тільки одна потреба простягала руку до буття, щоб воно не відмовило йому дати теж однієї ласки, однієї долі хоч би з польовими лисицями і лякливими зайцями: це — не пропасти з голоду, і коли сонце ясно на небі мається, погрітися хоч хвилинної волі досхочу десь у затишку, під його бездумно теплим промінням. Особливо ця потреба була невтишимо жагучою у осінні та весняні холодні дні, не кажучи вже про зимову пору, коли він не мав роботи і боявся набридати людям своїм дозвіллям, і коли він змушений був шукати собі місця під скиртою в полі чи за ще цілою клунею у селянина. Але коли у рідному селі і ця можливість стала неможливою, то він перейшов у Полівку до брата свого шкільного товариша, Євгена Шияна.

Якраз стояла середина липня і колгоспи жали пшеницю. В Полівці Нерадька зустріли просто і співчутливо.

І ось, коли сьогодні, у вівторок вдосвіта він прокинувся першого ночування на новому місці,— він відчув радісну нашорошеність ночі, як пізнання єдиного щастя разом з природою. Але повільний наплив думок про його реальне становище в цім світі дав остаточно затямити, що настрої єдині з пізнанням і естетикою для нього навіки пропали, бо щойно з’явиться якась мрія і утвориться настрій, то зараз влітає пережите і розбиває їх єство так само, як і той туман, що з’являється ранками над плесом озера, конче розривається крилами якоїсь дикої качки. І цей набуток досвіду змусив його гаряче побиватися на лаві, неначе неводом схоплену рибину. І хлопець і не зоглядівся, як почало доноситися із села голосне аж пронизливе клепання заліза об залізо. І схопився він, і швидко вдівшись вийшов на двір.

Крізь вишеньки видніли хрести кладовища у ранішних сутінках; і велика сіра роса робила кущі бур’янів ширшими, густішими і блискучішими. А спориш пересипаний нею на межі і на рові під кладовищем нагадував новенькі та блискучі ланцюжки металеві, розсипані невідомо ким. Листя та ягоди на вишеньках страшно напружувалися від роси і ніби від того клепання, що рвалося із села. Тільки сусідні хати віддалеки стояли непорушно і були похожі на пустки, із яких повиносили на кладовище людей мертв’яками.

Коли Нерадько вернувся в хату, хазяйка вже топила в печі, а маленька дівчинка Ніна сиділа на печі і дивилася, що мати робить. Софія говорила: «Даси поросяті оці розігріті помиї, та скажи батькові, як приїде з ліса, щоб приніс трісок від конюшнів, де роблять нові конюшні. Я бачила, що там того топлива досить, аби тільки схотів потрудитись. А сокира Димитієва в сінях коло діжки. Я позичила її вчора врубати дров, бо сьогодні ввечері пектиму хліб. Сокиру віднесеш». Підчас тих наказів гість умився, причесався і спитав:

— Софіє, а де перевесла?

— Будемо йти, то тоді вже візьмемо. Вони за хатою, я їх там склала і полила водою.

А клепання бевкало все ґвалтовніше і ґвалтовніше. Такі звуки може виривати із устаткованої тиші тільки несподівана пожежа. І Нерадько спитався знов:

— Увіщо то клепають так несамовито, мабуть аж у Рохмистрівку чути?

— Та то Полікарп Скакун почепив чавунну вісь від поламаної машини до колгоспної комори, і сторож, невіра, як почне об неї залізним шворнем періщити, то аж моторошно не тільки вставати, але уставши і дивитися на той білий світ, що зазирає в хату крізь маленькі вікна.

Коли вони вийшли з хати, то вже були дуже зарожевіли небеса. І люди від своїх хатів поспішали в поле.

Туди межа була повз Бунтошову хату, який був писарем у колгоспній управі, і ввесь куток ішов нею на роботу. Нерадько ніс перевесла, а Софія хліб, цурки і пару грабель.

А вже як вийшли вони в поле на ту межу, що гналася проз молодий колгоспний сад, рівнобіжно із селом,— то видно було, як до межі і від межі, а потім далі шляхом і польовими манівцями від кожної хати села люди поспішали на ту роботу, що і мої герої, мовчки без співів і розмов, і вигуків, неначе летіли на вітрі тіні з тих димків, які вставали майже з кожного вивода, проти зарожевілого неба; або неначе перші відділи втікачів жовнірів з якоїсь розбитої армії в останнім змаганні за волю рідного краю.

Бо хоч ранок і був бадьорий і від прохолоди і від роси і від тієї радости, що завжди супроводить початок дня, разом з вибиванням сонця на поверхню світа,— та люди однаково були німотні і мовчазні, і повні тієї понурості, яку мають ще непозрізувані та непозламлювані хрести на селянськім кладовищі, що їх бачив сьогодні вранці Іван Нерадько. І він згадав той час, коли вчився в земській школі, і коли ще була панська влада, то й тоді люди ходили на роботи. Але молодь і верталася з праці співаючи і регочучи, і вставала вранці, та йшла на працю і співаючи і регочучи. А тепер люди так ідуть, неначе між ними немає молодих людей, а тільки старі дотягають свої дні до кладовища, аби вже потім не було на землі нікого, не то що молодих, а й старих. І щоб тільки була пустеля, вкрита бур’янами, між якими ворушився б усякий звір. Сумно, аж моторошно від такого соціалізму!

Глава друга. Знайомство

Уже віддалеки було видно, як люди, дійшовши до місця між попівським ровом і тернівським яром, зарослим травою, нехворощем, дроком і полином, ставали внизу коло криниці, неначе ідучи через кладку один за одним. А лицем до їх стояв високий чоловік, щось говорив і пропускав переднього; і той ішов до куп пшениці, накиданих жаткою, і починав працювати. Підійшов нарешті і Нерадько з Софією, і чоловік їм сказав:

«Ваша постать коло Марти Кужилівни... трудодень: два кіло, норма праці — нав’язати п’ять кіп».

І хоч стерня і колгоспні купи зжатої пшениці блищали проти рожевого сходу на всю широчінь лану крихітками сонячного світла в росі, що за ніч начіплялася до перерізаних стеблин колосся, але мовчазні постаті людей, які згиналися і розгиналися над снопами, чогось нагадували тільки що засіяну ріллю і вкриту голодним гайворонням, що і без крякання і крику, визбирувало зерно, залишене на поверхні. Нерадько не оглядівся, як він і люди поснідали і пообідали, і вже наздоганяли ту пору, якої полуднують та йдуть додому.

Він працював страшно аби добитися норми і все ж таки бачив, що не заробить двох кілограмів, не вив’яже п’яти кіп. І йому було боляче і жаль, хто його знає й на кого, що він не вмів швидко в’язати. Він не помічав ні дня, ні людей, ні Софії, що так само, як і люди, не розгинаючись в’язала. Не помічав і того, що сонце тільки зранку яскраво вийшло на небо і, вкутавшись там у тихі випари землі, що не розходилися цілий день, виглядало з них таким світлом, як і місяць раннього вечора. Та й самий день був похожий на лагідний вечір, бо з довгої кручі, зарослої польовими травами і бур’янами, доносилися крики польових цвіркунів, а з озера, з того, що в Оцарку, цілий день кумкали жаби.

Аж ось зненацька над Нерадьком загомонів приємний дівочий голос, від якого у хлопця аж у колінах затремтіло:

«Ану лишень я вам допоможу витягти норму, поможу дов’язати»! Нерадько розправився, а перед ним прехороша, височенька, чорнява та ще й трошки довгобразенька дівчина, років дев’ятнадцяти, стояла і посміхалася. Він зопалу, не знаючи, що на це відповісти, сказав:

«Коли вам не жаль свого трудодня, то рятуйте такого недотепу, як я, що нав’язав тільки три з половиною копи, коли вже он деякі люди покидали постаті і пішли додому». А вона:

«Я вже своєму трудодневі добила пухи і хочу і вам помогти, бо як не матимете норми, то он той, що пускав вас на лан, завтра вас не пустить на роботу, як людину з іншого колгоспу... То скажена собака, яка так і дивиться кого б покусати»! І нагнувшися почала в’язати перший сніп. А Нерадько дорешти зніяковівши, але аби показати, що це явище на нього аж ніяк не вплинуло, став і собі в’язати і промовив ніби виправдовуючись:

«Ну що ж, коли вийшло отак, то нехай буде й так. А я вже вам віддячуся, моя несподівана дівчино, може аж тим, про що ще й серце не натякає»...

А та, не розгинаючись і стримано, і зручно, і швидко в’яжучи, на мить скосивши очі з-під пасма кіс, що вилазили з-під білої хустки проз вухо на брову, відповіла з відтінком питання: «О, я не хочу жодної подяки, я дуже швидко працюю, ні одна в’язальниця в селі зі мною не зрівняється. І в мене час був дивитися, як ви мучите свою пшеницю, і мені стало її жаль, а не вас. І я прийшла рятувати оце золоте та колюче безгласся... Я не хочу подяки, бо ще чого доброго ви мені подякуєте так, як і Скакун».

— Це хто такий?

— Та той, ген, що знизу дивиться на нас. Я це чую просто мережкою свого рукава, не то що тілом...

Нерадько мимохіть поглянув вниз до ярка і побачив справді високого чоловіка, який людей пускав до роботи на лан, і який тепер на них дивився, мов гончак з берега річки на воду, де плаває пара диких качок. І вже, ніби нащупуючи між усіма несказаними словами якесь ущіпливе слово, Нерадько спитав:

— А хіба ви і йому помагали?

— Чи помагала? Він якийсь божевільний... Його всі люди бояться. Він, кажуть, щопонеділка ходить у Балаклею на пораду в Гепеву. А це було торік. Перший раз його покликали іуди. Здається за тиждень перед Петрами. І коли він вернувся додому, я не знала, так само, як не знала, чи він куди ходив. І ось я йду через леваду, шукаючи білої качки, аж дивлюся, він в кущах під вербою сидить на пеньку, схилившись підборіддям на руку, а з руки звисає проз лікті новенький налигач. А я й кажу: «Боже поможи». А він зирк на мене, а потім швидко встав і почав пильно, пильно дивитися мені в очі. А потім і каже: «Дівчино, будь мені за жінку. Ти мене другий раз на світ пустила... Мати моя перший, а ти другий». А я йому «Схаменіться, дядьку, перехрестіться та сплюньте на лівий бік, та скажіть, що приснилось». Він же, піднявши з мотузом руку вгору, на якому була вже петелька напоготовлена, провадив якось не при собі своє: «Дивися, це б я через якийсь час гойдався на тій сухій вербі, та ти мене врятувала... На зеленім дереві, кажуть, не можна вішатися, бо всохне. От я вибрав собі суху... А тепер уже не повішуся: ти мене врятувала. Тебе хоч Господь послав, хоч нечиста сила. І то тільки мені, щоб я за тебе вхопившись задержався на цьому світі». Я його тоді покинула з тією чортячою мотузкою і, забувши про білу качку, прибігла додому задихана і перелякана. І тепер, де б я його не побачила, то все мені здається, що в нього напоготові чортячий мотуз. І мені навіть страшно з ним здибатися, не то що щось накладати.

— То оце ви так йому допомогли?.. Ви йому відбили охоту від самогубства?

— Еге ж, цим я йому допомогла. І якби було на цьому окошилося, то й люди б мене не минали. А то он у мене був наречений, із переляку відсахнувся. Бо цей Скакун, оцей живий вішальник, щовечора приходив до нашого двору і викликав мене. Але мені давали знати дівчата і я сходила з подвір’я. А він, бачучи таке, що я до нього ні на крок, узяв тай спалив нам хату. І згоріла вся садиба, я була сирота, жила з самою матір’ю, та мати спеклися, а я вихопилася якось живою. І всі знають, що він спалив, і всі мовчать, бо він скажений; ходить на пораду до Гепеви, і в Гепеві, і в сільраді він сказав, що ми куркулі. А деякі люди гомонять, що він зовсім нікому не казав завіщо спалив, але не відмовляється від лихого діла і він на селі найбідніший, а ми мали три десятини поля і через те його ніхто не тягне судити за підпал. Та сяк чи так, але він віддячився добре за те, що я його затримала на цім світі І я боюсь, щоб і ви якось так мені не віддячились.

Нерадька це страшно схвилювало і він, майже зачаклований, спитався знов:

— І Скакун і зараз вам не дає супокою?

— Боже мій, якби він мені дав віддиху хоч на тиждень...

Та далі говорити перебив вигук...

— Пора кінчати, соціалістичний день дійшов краю! Що Мархво, найшла собі ночуваку? Номер не пройдьоть!..

Нерадько розігнувся під купою пшениці і побачив Полікарпа Скакуна, що, пробуючи на снопах перевесла, проминув і Мархву, і Нерадька і попростував до тернівського рову. По дорозі він то ставав коло якогось полукіпка, то поправляв на ньому шапку, то підбирав колосся і затикав їх у полукіпки. Це був справді високий чоловік, русявий, та з сивиною на висках. Коли він говорив що-небудь, навіть якусь дурницю, то почувалася за сказаним нероз’їдена сила переконання, не зачеплена ніякими сторонніми правдами. І почувалося, що якби він помітив, що в тім середовищі, в якому він живе і з якого він звичкою життя не може вирватись, або реалізувати свою правду, то він би занедужав так, як це часто буває з птахами, замкненими в клітку; або розбив би себе несподівано для всіх. І в Нерадька далі силкувалася думка без його волі розгадати цю людину. Коли він вже таке враження справив з першого погляду, то чого ж воно захитується в своїй цілості тим, що вхоплений лабетами Гепеви не пручається до своїх звичних душевних норм життя, а тільки спробував раз щось зробити з собою, сидячи з мотузком під вербою, і на цім закінчив? Невже Мархва Кужелівна так страшно його стрясла і змінила цим струсом ту цілість, яка в голові Нерадька виникла про нього? Тут щось не так. І це останнє, що кидало проекцію до несподіваних можливостей, обвіяло Нерадька задухою моторошности. І глянув Нерадько на Кужелівну і побачив, що вона нервово затикає за пояс цурку, а в очах стоять сльози. Вона була повернута до нього боком. Нарешті Мархва попхнула цурку понад поясом, думаючи, що запхнула, і випустила цурку з рук. Цурка впала в стерню. Цей випадок ще більше зніяковив дівчину і вона, нагнувшись, ухопила її і, не повертаючи голови до Нерадька і не запихаючи вже цурки, сказала: «Бувайте здорові!»,— і майже підтюпцем пішла в яр до кринички, де жінки, ідучи додому, вмивалися в струмку, що біг із-під кринички. Але Мархва проминула їх і, справившись уже на попівський шлях, пішла поволі. Нерадько зітхнув і пішов складати свої снопи у полукіпки. Справді, за допомогою Мархви, Нерадько нав’язав у своїй гінці на цілу п’ятку більше від норми. Коли він упорався із своїми снопами, підійшла і Софія:

— Ну, слава Богу, скінчилася наша мука. Ходім додому.

Нерадько якось приголомшено на її слова відповів: «Ходім», а потім, схаменувшись, сказав:

«Давайте мені, Софіє, свої граблі».

Коло кринички Софія і Нерадько вмилися і, не з’єднуючись із в’язальницями, пішли додому самі. А люди йшли купками у дві-три особи, що в більшості були родинами. На попівському шляху Софія спитала:

«Що вам говорила Мархва?» І не чекаючи відповіді, стала сама казати:

— Бідна дівчина, це вже вона не буде сьогодні спати. У якоїсь баби проплаче всю ніч. І то бісової душі нахрапник, десь тобі і вискіпається і вчепиться до дівчини і хоч ти собі що, то нічого не пособиться. От уже настали, так настали времена! Віддали на поталу людей недоумам... І то дивіться, що воно і за людина цей Скакун?.. Та вже й Мархвуня добра цяця! І де ж таки? Він спалив Кужеликам родовище, що вона не йде за його, а нишком бере з колгоспівської комори пашню і приносить вночі до тих людей, де вона ночує, й каже: «Це те зерно, що згоріло в Кужеликів, нехай наслідниця не ремствує на мене». А Мархва не припускає його ні на крок до розмови, та все плаче. А він уже, вислідкувавши, де вона ночує, зараз туди і пре якоїсь пашні, і віддає господині і каже: «Це те зерно, що згоріло в Кужеликів, нехай наслідниця не ремствує на мене»... І люди тепер всі кутком говорять, що він від любові здурів, і що попадеться він із своєю пшеницею і накличе біди і на свою голову, і на голову тих господарів, у яких доводиться ночувати Мархві. Але нічого не роблять і, притаївшись, ждуть неминучої халепи на себе, як запряжений худий кінь жде батоження під кожною горою»...

Нерадько хоч і був страшно втомлений, і боліли руки, і боліла спина, і їсти дуже хотілося, але слухав жадібно Софієних слів, як такого людського горя, з якого не можна вибитися жодній людській душі, і через те він, коли супутниця стихла, спитався про те, що не випливало із звичайної течії мови, а тільки з того душевного болю, який давала його безпорадність, набута ще тоді, коли його большевики вигнали із школи:

«А чого ж вона прийшла мені помагати? Вона ж могла догадатися, що це ще погіршить її становище?» А Софія глянувши через плече на нього не то лукаво, не то питаючись очима:

«Невже ти такий нетямущий,— сказала вголос.— Ге, чоловіче, чоловіче, і я не знаю, чого вона вам помагала... Але, коли я помітила, що вона робить, то ось вам святий Божий хрест,— тут юна перехрестилася.— Мене такий жаль вхопив за серце, що я бідну дівчину несподівано оплакала. Так то, мій гостю милий!» І замовкла. І Нерадько почував, що далі й не потрібно нічого говорити, і похиливши голову ішов мовчки аж до Шиянової хати.

Глава третя. Арешт і розпука

Прийшовши з роботи, Софія поралася коло печі, готуючи вечерю. А Нерадько, щоб легше було ждати, ліг під вікном на лаві, застеленій рядном. І так, як і вночі, у голови він собі поклав свого Кобзаря, з яким ніде не розлучався, а вкрився своєю свиткою, що в нього була єдиною верхньою одежиною на всі пори року. Від утоми все його тіло так сердечно прилипло до лави, що здавалося, що лава стала теж Нерадьком. В такому стані у нього спочатку було тільки відчуття того тяжкого, яке тут людей згребло у требки, і їх і мне, і чванить немилосердно, і яке вже і його вхопило за якусь частину єства і тягне у загальну і неминучу машину знищення. Але та живуща частина його єства, що шукає заспокоєння навіть серед кипіння неспокою, змусила повернути очі у вікно. А там вишня така велика, ще повна незірваних ягід, простягала гіляку на стріху і ніби слухала того сонця, що заходило за рохмистрівські горби і наливало світлом кожну її ягоду, аж, кожна ним набубнявівши, світилася густо-червоним соком, ще теплішим, ніж у голенької дитини в купелі тіло. А на самім вершку гойдалася ворона і дивилася у вікно на нього. Видно юна вже клювала такого десь під тином, край села під час голоду. І, мабуть, думала тепер, що ось цей на лаві пропаде дурно, бо не можна до нього добратися, аби хоч очі повикльовувати. Нерадько, зітхнувши, одвернув голову. На плечі сиділа дочка Софіїна, років восьми — Ніна, і доїдала свою вечерю, клацаючи дерев’яною ложкою об жовту полив’яну миску. Вона теж цілий день була заклопочена, бувши єдиною на все господарство. А сама господиня, приспішуючи загальну вечерю, бідкалася від печі до донечки: «Чогось наш батько забарився у тім лісі, чи не трапилося біди якої». А та відповідала матері таким тоном, який говорив: «Дивно, ти така велика, а нічого не розумієш,— а цей тон супроводила такими словами,— якої там біди? Вони навмисне ще там і заночують, аби тільки ще хоч одну ніч бути без бригадирів, без отих ваших поштурхачів!» І ще щось говорили, але Нерадько далі вже й не слухав, бо несподівано прийшло в голову рішення: що взавтра ще тут попрацює до півдня, тай покине цю гостинну хату, аби ще не трапилося справді якоїсь біди на всю цю милу та добросердну родину. Не дурно ж отой божевільний якось так значуще був подивився на нього та ще й сказав ніби до Мархви, але Нерадько зрозумів добре, що то до нього стосується: «Етой номер не пройдьоть»...

І враз Ніна, схопивши з пелени свою миску і поставивши її збоку на черінь, і вся обернувшись в одну точку тривоги і показуючи пальцем на вікна, зашептала:

— «Міліція, міліція йде... Ой Боже мій, до нас, та ще яка сила!» Від цих слів у Нерадька ніби щось одірвалося всередині тіла і випало з нього. А на місце того чогось одірваного лишився самий холод і розходився по всьому тілі, змушуючи його терпнути та мліти в нечутнім звучанні того почуття, що переходить в непритомність. І він уже не повертався головою ні тілом, аби дивитися на ту біду, що йде та гупотить чобітьми попід хатою до сіней, бо знав добре, що тікати немає куди і що доведеться зустрічати те, що доля судила. А в сінях з великим шамотінням під дверима та з клацанням щеколдою нарешті відчинилися двері в хату. І вмить за порогом Нерадько побачив двох міліціонерів: один високий, чорний, з рушницею в руках, а другий з рушницею через плече, але присадкуватий та русявий. Вони увійшли в хату, за ними зачиняв двері Скакун. Нерадько лежав на лаві, не встаючи і не підводячи голови. Передчуття не обмануло його. Чорний, високий звернувся до хазяйки: «А де ж хазяїн?» Софія відповіла: «Поїхав ще вчора в ліс, та й досі додому немає».

Скакун притакнув:

— «Так і єсть, справді, діслітельно він поїхав у ліс, але через незвісно чого і досі не приїхав».

Тоді чорний міліціонер підійшов до столу і почав на ньому переглядати речі. Розкрив хліб, кинувши рушничок на причілкову лаву, а потім закотив скатертину на столі, оголивши увесь стіл, і ніби не помічав Нерадька на лаві, і говорив:

— «Ану подивимося ще за богами... що там є?.. А ви, товаришу Скакун, скажіть тому, що в сінях, нехай загляне в комору і на горище».

Скакун якось неприродньо швидко вийшов, а міліцай, сунувшися за стіл до богів, угледів на лаві купку книжок і взяв одну зверху, обкладену газетою і залиту чорнилом:

— А це що за книжки? — спитався... Та Ніна скочила з лежанки і гаряче вигукнула: «Не беріте, не беріте, бо то мої книги, я з ними в школу ходжу»!..— «Ну добре, дівчино, ходи, ходи»,— одповів міліцай. І кладучи книгу на ту саму купу, з якої взяв. «А в вас що це в головах»? — звернувся він вже до Нерадька... Та той мовчав і не ворушився. Він чув серцем, що з халепи не викрутиться і що холод, який розпливався по всім тілі, кинув у голову іскру свідомості того, що краще вже нарешті пропасти, хоч би і по-дурному, аби тільки не бути нещасною звіринкою, якій люди кидають то шматочок хатнього затишку, то роботи з окрайцем хліба, то сховок на якийсь час у клуні, чи в повітці. А природа ніби у змові з нещасними колгоспниками йому кидає, коли він у неї шукає допомоги, або теплого місця під скиртою проти сонця, або тільки затишку від холодного вітру, та ще спокою у спогляданні її просторів. І всім тілом почув, що не буде ні говорити до своїх напасників, ні слухати їх наказу. Він чув, що буде нерухоміший і безвольніший від усякої колоди, і що за це, як і буде йому заплатою смерть, то вона буде жаданою всім серцем і кожною цяточкою тіла. Він мовчав, а міліцай, висмикнувши йому з-під голови Кобзаря, передав його тому міліцаєві, що тримав на плечі рушницю, а сам, звернувшись до Нерадька, знов спитався: «Що ви хворі, чи що, що не встаєте? Ану вставайте та кажіте, що ви за оден»?

Нерадько ж абсолютно на це не Зреагував, неначе на річку пливак, яку тільки що переплив і на березі думає про суху путь, простелену перед ним. І через те він дуже яскраво в своїй свідомості відзначив, що Скакун, витягти шию, з закам’янілою увагою спостерігає і його, і міліцая. І навіть здавалося, що симпатія спостерігача на боці полоненого. Але це була єдина мить і Нерадькові знов стала рости в серці холодна млость непритомносте. А міліцай казився: «Ну, вставай, бо негайно зведемо так, що вже ніколи не схочеш лягати»! Нерадько мовчав. І той міліцай, що взяв з рук чорного товариша Нерадьків Кобзар і передав його Скакунові, тепер підійшов до Нерадька. А чорний, глянувши на нього, моргнув бровою, і обидва разом ухопили лежачого за ліву руку і рвонули з місця. Нерадько впав на діл, застелений соломою, так незрабно важко, немов мішок повний піску. І потім зараз же почув, як з очей біжать без плачу гарячі сльози від почуття безсилля і безмежного горя. Але вже вороття не було, аби якось зменшити свої муки. І він ждав ще тяжчих ще з лютішим завзяттям і ще з дурнішим розпачем. «Ач, собача душа, занатурюється. За дурнів нас узяв! Ану вставай, бо нам нема часу з тобою тут побачення справляти!» — крикнув чорний і вдарив ногою в бік мовчущого. Удар був швидше для застрашення, бо болю не відчув ударений. Але інстинктово відвернув голову набік і на мить угледів коло припічка тоненькі Нінчині ніжки. Вони тремтіли з переляку. І почулася її голосненька мова, повна почуття жалю і сліз, які десь накипівши в горлі не давали їй до ладу говорити:

— «Дядечки, не бийте їх, вони у нас тільки в’язали... Вони тільки допомагали, не бийте їх... Вони вже нікому не будуть допомагати, вони підуть собі від нас і в себе дома не будуть нікому помагати... Не бийте»! Та мати, що невідомо коли сіла скраю припічка і тепер обіймала однією рукою головку дівчини, а другою собі втирала сльози, бренькнула дочку по губах і промовила зниженим голосом: «Мовчи отам, не твоє діло, мовчи, як нічого не тямиш»! Але на них звернув увагу тільки присадкуватий міліціонер, що, подивившись з цікавістю на дівчину, одвернувся ніби зітхнувши тоді, коли чорний нічого не бачив і не чув, крім своєї жертви, бо, міряючи її очима, звелів Скакунові, який, здавалося, теж нічого не помічав: «Ану беріте його за одну ногу, а я за другу та витягнемо бісової душі стерво з хати... Він думає, що сприсне з мушки. Нє, брат, твої штуки тебе не врятують від тієї, що дивиться на тебе з холодної ями!»

І вхопив Нерадька за праву ногу, бо Скакун його вже за ліву почав тягти від столу до порога. І коли вже на порозі опинилася Нерадькова спина, підбіг присадкуватий міліцай і, підхопивши голову арештованому, поміг його перепровадити в сіни без особливих перешкод. Та чорний знов таки обізвався на таку допомогу: «Нехай би, собача душа, гуркнула головою, хоч раз та добре, ніхто вас не просив помагати»...

А вже, коли Нерадька несли від сіней до вантажного авта, він почув у всім єстві незвичайну легкість і глянув на небо, що від заходу в чорну ніч було переписано червоними смугами того сонця, яке вже було цілою своєю половиною по той бік землі.

Ці смуги над ним гойдалися так, як у вічу гойдаються речі у тієї людини, що їде човном по високих хвилях широкої ріки. І побачив Нерадько той вершок вишні, на якім сиділа ворона. Тепер чорного птаха там не було. Він, мабуть, полетів туди, куди напевно повезуть і арештованого невмолимі слуги теж чорної та диявольсько-хижої сили, до якої кожний крук так стосується, як до апокаліптичного звіра кожна шерстина на його шкірі. І коли висаджували Нерадька на авто, то Скакун опинився в нього біля самої голови і прошепотів йому над вухом: «Скочиш із машини, як будуть везти Шохиновим яром і біжи праворуч лугом»...— і зараз же ударивши Нерадька в бік, гукнув: «Га, проклята душе, будеш каламутити тут воду»? Колись під час таких оказій народ завжди збігався подивитися, не кажучи вже про дітей. А зараз жодна душа не рипнула дверима з сусідніх хат, що були на одшибі, і жодна дитина живими сірими чи карими очима не зустрічала і не випроваджала тієї події. Навіть Софія не вийшла щось сказати бідоласі, і видно не пустила на вулицю і донечки.

Глава четверта. Благання там, де не треба

Цього вечора і колгоспні конюшні принишкли над Гайдамацьким яром, яким протікала якась болотняна річечка у Гнилий Тикич. Вся Попівка була переписана ним через луки аж до Ташлика. У двох свіжо збудованих конюшнях, що рівнобіжно йшли від селянського вигона в степ, було повно коней. А третя на найвищім піднесенні горба, ще тільки була зіпнята на стовпи, і коло неї цілими Днями тесали сокирами майстри та кричали селяни, возячи із села дошки, лати, крокви та стропи з поламаних клунь, хлівів та льохів. Вся ця рухлядь скидалася на купи, з яких уже собі брали майстри матеріал до вподоби. Між конюшнями стояли вози: один повний свіжого сіна, а другий порожній. З його щаблів звисали сінинки і поодинці, і горсточками, цим засвідчуючи, що в йому було сіно, але вже скинуте у якісь ненаситні ясла. Майстрів теж вже не було, і вже з полів перестали приїздити скотиною. Тільки всередині чувся ритмічний хрумкіт заспокоєних коней та часом чухання зубами боків якогось коняки аж бренькала шкіра. У прогалині між конюшнями над Гайдамацьким яром Скакун запрягав коня в однокінний віз і сам собі говорив:

«І то бісової душі хомут який тугий, і супоні як слід не стягнеш. О слава тобі, Господи, тепер закрутимо... А було ж колись, що прийдуть до людини, зроблять обшук і як нічого не знайдуть, то поставить людина могорич і справі кінець: ніхто не арештує. А тепер... Розсобача душа, просто вибирає, мов курей на заріз. І як уже вибере то й кінець: не одмолишся, ні одпросишся. Чи в тебе витрусять що-небудь, чи ні — однаково. Раз прийшли, то пиши пропало. Прощайся не то що з рідними або товаришами, а прощайся з душею. Бо скільки потім не шукай, не знайдеш... Мов задимить, мов за водою піде... Нє, комуна людини не зробила... Нє, нє, і той, що людину пустив на світ, дав їй в душу щось таке, через що людина очевидячки й не краде, і для того, щоб когось набити, то вигадує якусь приключку. Он що! Значить совість у людини є. Бог людині совість дав... Он і я пропаду к чортовій матері, а визволю, врятую, хоч мене і чекістом зробили... Ні, хлоп’ята, батьки мої і діди мої, і прадіди мої молилися Богу, не грабували людей... хіба, що якась неправда вклюнеться, то тоді вже... О, тоді вже начувайся»! Тут він, пристібнувши до гнуздечки вожжину і одійшовши трохи набік, подивився на свій візок. На йому було покладено в драбини соломи. І з одного боку з-під соломи виглядали дві борінки такі, з яких складають цілий ключ штук у п’ять і тягають однією конякою вслід за сіялкою. Над конюшнями уже були сутінки, хоч на заході ще небеса і рожевіли.

Але на самім дні в яру, кудою протікав струмочок, було цілковито темно. Тільки верх правого його боку досить ясно позначався відблиском ще рожевої далини. І враз звідти, де було найвидніше, розпачливо закричав заєць: «у-а, у-а, у-а», неначе дитина-немовля, коли раптом опечеться. І цей заячий крик сумно-тужливою луною прокотився над яром аж у село. Скакун здригнув і якось первою виплигнув на віз і шарпнув за віжки коняку: «Но-о»!

Кінь рушив, а заєць по той бік яру кричав: «У-а, у-а, у-а»... Це означало, що ніч випустила в степу своє хижацтво до розбою та злочину, і те означало, що ніч ніколи не була чутливою охоронницею безневинно-слабосилих істот, які із лютого дня завжди справляють думку у той бік, звідки витикаються зорі, пройнявши світлом глибінь нічної темряви.

І коли Скакунів кінь мав уже повертати за ріг конюшні, аби рушити на яр, перед ним раптово з ярової темряви вийшла жіноча постать і підняла перед конем угору ліву руку, крикнувши стишено: «П-ррр»!

Кінь схарапудився і шарахнувся вліво так, що і сідець мало не злетів з візка. Крім того, поява жінки у білій свитці, запнута по-дівочому білою хусточкою, на Скакуна війнула дивною незвичайністю, аж тіло отерпло від холоду, і він ще раз натяг віжки. І коли кінь цілковито заспокоївся, Скакун подивився на жінку. І та, ніби цього й чекала, заговорила: «Полікарпе, чи ви знаєте, чи ні, як мені дорога моя добра слава у наших людей? Але я прийшла вас прохати... Я ще ніколи з ніким у такій важливій справі і так пізно не була наодинці»...

Тут здивований Полікарп, упізнавши дівчину, заворушився і удавано співчутливо вимовив:

— Звичайно, Арсеня Горобчика в рахубу брати не треба...

Це зачепило Кужелівну, мабуть, дуже дошкульно, бо вона враз аж задихалася і стали у неї слова вириватись напружено і поодинці. Здавалося, вона від сорому або втече, або знесилено заплаче:

— «Еге ї... Справа у мене... Я з ним ніколи не говорила про важливе... І ви знаєте, чого він відсахався від мене... Бо я... Бо мене через те саме люди обминають».

І Скакун знову заворушився на возі, і щось хотів говорити, але дівчина, крок відступивши назад, провадила своє вже впевнено, перебивши його намір:

— А тут знов при всіх, при людях, сказали на весь лан: «Етой номер не пройдьоть». Неначе я справді прийшла до того матусівського чоловіка, аби в його ласки чи доброго слова запобігти... Ви того тоді й не згадали, що я на тім тижні помагала Теклі Вовківні; а ген аж на тім — помагала Кривому Мотюбурі вулички бити на спізнених буряках... Та загалом, чи хоч один день на лану так проходив, щоб я нікому ніколи не помагала? Помагала кожному, бо мені жаль своїх людей, бо їх ніхто не шкодує... Всі їх мають тільки за... За робочі руки, якими державі заробляють хліб. А я між людьми найшвидше роблю, це всі знають, і знають те, що моє серце найдурніше, і що мені шкода беззахисних, таких, як я. І я пожаліла... Щоб я з цього місця не зійшла, коли брешу. Я пожаліла і того чоловіка, і стала йому в допомогу.

Та Полікарп несподівано скочив із воза, і тримаючи віжки в руці, рушив до неї. Але Мархва швидко відскочила вбік і, ставши, на такій відстані, на яку він уже не міг досягти, не пустивши з рук віжок, заговорила:

— Не підходьте, я дуже, дуже вас благаю... Послухайте, навіщо ви його арештували? Це ж ви за те, що я йому помагала. Щоб мене уже обминали не то люди, а й собаки десятою вулицею... Врятуйте ту людину? Ви кажете, що я вас врятувала, нехай і так, але ж ви мене заженете на той світ тим, що так вийшло, ніби я стала черв’яком, за який риба хватається і опиняється на залізі... Врятуйте його і виженіть з нашого колгоспу, і я його бачити не покваплюся, аби тільки моє серце було спокійне, що та людина через мене не пішла на муки»!

І в цей момент завила собака в тім самім місці, де кричав розпачливо заєць. Мабуть, юна його з’їла й завила. А темрява була однієї чорноти і в яру, і над яром. Собака ж вила дедалі все моторошніше, мабуть, в її вічу стали ті кістки, що біліють удень в яру, серед дощових вимоїн, перемішані з тими, які їх гризли. І може якраз собака, це усвідомивши, і так розпачливо завила. Її голос виходив із безвісті і пропадав так само у безвість. Цю пустку собачого світу і давало відчути моторошне виття. І, мабуть, співчуваючи звіриній розпуці, переписала весь яр летюча зірка і розсипалася іскрами серед вечірньої темряви, далеко від того місця, звідки чулися звуки виття. І зірчин лет ударив по тім самім болючім місці у Скакуна, що і звірині звуки, бо зірка теж виникла із безвісті і зникла туди.

О, невгамовна і самонастатня безвісте нашого буття!

Як ти безумно моторошно впливаєш на те єство, що має спроможність відчути тебе, але не має спроможносте відчути за твоєю повнотою невідомосте нічийого великого серця, яке і людей пускає на світ і ними турбується!

І ніби в відповідь настроєві степу Мархва спиталася:

— І вже його одвезли в район?

— Ні, одвезуть зараз після півночі, а тепер вони стоять у полі під Гатаященою вербою: ще когось хотять вловити. Тудою ходять наші хлопці до дівчат у Ташлик... Ех, Мархво, Мархво, плакатимеш ти за мною, та буде пізно. Бачиш на візку дві борінки? — І він показав рукою.— Отож, як узавтра люди про них заговорять, то говоритимуть про моє діло, а зараз... Ти чуєш, як виє по той бік яру, ото моя доля!

І він вискочив на візок і підібрав віжки. Кінь рушив. Але Скакун його здержав і, обернувшися до Мархви, сказав ніби байдуже, та в словах чулася тривога: «Варто було б їхати назустріч своїй долі з доброю сокирою, або хоч із залізним шворнем, а я їду з голими руками»... І враз Мархва рушила з місця до воза і ту руку, що вона тримала під свиткою, яку тільки тепер Скакун помітив, простягла до нього. В руці був величезний ніж-колодач:

— Візьміте хоч це, коли немає кращого.

— А це чого ти з ним? — здивувався Полікарп, беручи за носок ніж лівою рукою, а потім вже взявши за держак правою, замахнув ним для проби і знов сумно, з глибоким болем сказав: — Ех, Мархво, Мархво, будеш ти ще за мною плакати і тоді згадаєш, що не було потреби нагадувати про козацьке діло. А все ж таки, чий ніж?

— Та це ж наш... Тоді, коли ви підпалили хату і я сонна вискочила на двір. Це було торік восени; я тоді цим ножем калину стинала і калину повісила над віконницею, а ніж застромила за шалівку теж над віконницею. І коли я вискакувала з хати, то вхопила чогось із собою той кетяг калини, який я нарізала, і цей самий ніж,— одповіла Мархва.

— Но!.. прощай, моя дівчино... Я те зробив не по злобі.. Але так, чи інак, я вже й не знаю, чий номер не пройдьоть,— сказав Скакун, засовуючи ніж у солому і пускаючи віжки коняці, яка швидко рушила в яр. І стояла Мархва у білій свитці неначе привид і слухала, як по той бік яру затихали колеса однокінного візка. І коли їх зовсім стало не чути, вона втерла очі хусточкою тай пішла проз конюшні полем, десь ніби до Шиянової хати. Але чого ж вона пішла плачучи? Невже пророкування Скакунове отак навідлі і сповнилося. Прийшла з ножем, аби оборонитися на випадок напасти, і віддала його своєму ворогові, повіривши тільки почуттю власного серця. І те, що він не питався навіщо вона принесла свій ніж, і те, що він взяв від неї ніж, не кажучи навіщо,— вкинуло між ними обома зворушливо ніжну таємницю. І хочби таємниця та не створила нічого реальнішого, але почуття про спільну мету для оборони занедбаної людської правди, яке об’єднало зараз обоє людських сердець,— утворило те, що Мархва пішла плачучи додому. Утворило більшу реальність за всі можливі інші.

Глава п’ята. Благородство перемагає

Коли Нерадько гуркнув на дно вантажного авта, він кілька часу лежав нерухомо, майже без пам’яті. Хоч і не можна було сказати, що він ударився об щось головою. Але коли підвів голову і глянув на світ, то побачив, що авто стоїть за селом на межі, в якої з обох боків неміренно широко, і оком неохопно повільно коливалися достигаючі вівса, а над а втом звішувала віти величезна верба. Він упізнав її. Нераз колись із батьком, ще малим хлопцем їздив у Рохмистрівку на базар і вона все оставалася праворуч від шляху, а коли він якось спитався батька: «Що це за верба?», то батько відповів: «Гатаящина». Цією відповіддю він тоді цілком задовольнився. А зараз він, її впізнавши, подумав: «Чого ж вона Гатаящина? І чого це якраз під нею зупинилося авто»? Крізь її гіляки було видно і церкву, і село. Він церкву бачив і близько від хати Шиянової облупану з порозбиваними вікнами і страшно обдертим сіро-жовтим цегловим стовбуром. І, мабуть, тоді, коли він гуркнув на дно машини, то і сонце впало за землю у якесь огненне озеро, хлюпнувши на весь захід неба вогнем, що зараз плямами та смугами стікало назад над чорною землею і світило на церкву. У банях були повибивані вікна; і якраз крізь обидві бані вогненна небесна пляма світилася через всю довжину села, серединою тієї чорної велетенської тіні, що теж падала на все село, від кам’яного церковного стовбура. Здавалося Нерадькові, що діра у двох банях наскрізь утворилася раптово од якогось пострілу, саме тепер, коли він лежав непритомний у авті і крізь неї розбризкане світло хлюпнуло з небес на все село, неначе з простреленої голови кров. А те, що фраза Скакунова: «Етой номер не пройдьоть» і те, що він шепнув на вухо, коли висаджував на авто, про втечу,— Нерадька просто придавили своєю суперечністю. І йому здавалося, що і його прострелено так само, як і церкву, і що із нього кров тече, похожа на важке вечірнє світло заходу. І він не має сили щось ясне навіть подумати через утворену непевність, не то що ще щось зробити. І у всім його єстві зашуміла тривожно кров, а в ошелешеній голові серед думок замигтіло слово «провокація».

І він мимохіть оглянувся. У авті були по боках лавки і в задку одна. З правого боку задка сидів чорнявий міліціонер і вдивлявся в сутінки пильно на дорогу і видко прислухався: На колінах у нього лежала рушниця і він її тримав обома руками, а його товариш, присадкуватий міліціонер, тримав теж обома руками рущницю, тільки що вже між ногами сторч, неначе палицю, поклавши голову на руки, і солодко спав. Його сопіння носом так безжурно одбувалося, що чорнявий міліцай позирав на нього вряди-годи з напруженою неприхильністю. Нерадько відчув холод і став шукати коло себе своєї свитки. Вона лежала в його ногах. Він зараз же надів її, і зараз же хотів сісти і собі на лаву і став відповідно рухатися, та чорнявий гостро завважив: «Сидіти не можна ні на лаві, ні так, щоб тулитися спиною до кабінки. Лежіть. І то тільки або на правий бік, або на лівий. Лежати ні ниць, ні горілиць не можна». Нерадько ліг. І, щоб затамувати в душі своє образливе становище, почав мацати руками навколо себе, чи немає при ньому часом і Кобзаря. Та чорнявий знов з досадою і роздратовано прошепотів:

— «Тільки будете ворушитися, чорт би вас узяв, то я негайно так вас заспокою, що будете заказувати й двадцятому».

В’язень подивився інстинктивно на присадкуватого, а той собі мирно спав. Чорнявий же, вловивши погляд Нерадька, роздратовано штовхнув сонного міліціонера своєю рушницею і звелів: — «Ану вставайте та підіте заляжте у вівсі над дорогою, коло межі, та швидше». Штовхнутий кинувся: «Що, га, залягти там»? І зараз же встав і, взявшись за переньчата авта, скочив на межу, а потім потяг і свій кріс до себе. Він загуркотів. Це розлютувало чорного і він знову завважив: «Та не гуркотіте ж ніби, щоб нас почули... і не засніте там, бо цілу ніч простоїмо дурнісенько»! А той, уже ідучи межею, говорив собі під ніс, але так, що чули й ті, що були на авті: «Неначе я йду на тік стерегти від курей намолочену пшеницю, де справді можна заснути. І то таке говорить, аби говорити»... А потім чути було, як над шляхом зашелестів овес і видно було, як темна постать присадкуватого упірнула в гущину. А той, що сидів на авті і тільки пильно слідкував за ним, побачивши, що товариш зник, заговорив тоном ображеного обвинувача:

«Ніби не засне? Засне. Така морда, що на шиї тільки й теліпається аби спати Оце недавно він і на варті спав». І, поглянувши знов у ніч на мовчазні вівса і ніби отямившись, знизив голос: «У камері сиділо щось із двадцять штундистів, а йому доручили їх глядіти... І він, так само спершись на кріс, задрімав, а потім похитнувся і рушниця впала додолу. Він же замість того, щоб узяти її в руки, безжурно нагнувся до неї, ніби церковний сторож до ковіньки і ліг під дверима камери спати. А рушниця лежала собі осторонь. Тоді один штунда крізь очко в дверях своїм паском від штанів виудив рушницю і нею розштовхав сонного. Каже не засне... Засне підлої душі ледащо»... І замовк. Нерадькові одлягло од серця. Він почув себе на цім світі, тут вночі під вербою між сонними нещасними селами якусь рівноправність людяносте, з тим, що пішов вартувати над шляхом, і з тими штундами, які не втекли з камери, а збудили сонного вартового і віддали рушницю, врятувавши його від воєнного суда... Із цим, що оце сидить з ним на авті і нервово реагує на оточення. Відчув і зараз же, підвівши голову із свого лежання, спитався так само просто, як і міліціонер, осуджуючи свого товариша: «Вибачте, товаришу, мене дуже турбує, де мій Кобзар, бо це тільки й розради в мене в турботах»... Але як колись із шкільним інспектором, так само і тут помилився хлопець, що людяність, блиснувши з серця, засяє на авті між його душею і душею тієї людини, яка привикла арештовувати своїх земляків нізащо і возити днями і ночами у балаклейську тюрму, аби потім уже розвозити їх по сибірах, по колимах, по соловках, а інших то й супроводити на той світ… Помилився, бо міліціонер свою людяність стріпнув, неначе якусь ганебну охлялість, і гукнув придавленим, але зловісним голосом:

— Ляж і не писни, і так лежи, як я тобі вже раз сказав!

І на авті настала тиша між двома людьми. Верба стояла з правого боку машини і половиною своїх гіляк схилялася над нею, а кінцями звисала нижче від крис автових перенчат, ніби вона хотіла свої віти з розпуки звісити аж у темряву земну.

Нерадько дивився боком крізь гущавину верби і там у просвітах галуззя блищали живі зорі на темних клаптиках неба. Із степу, з-над просторів повних вівса не чути було жодного звуку. Нічне повітря своєю рухомістю все перейшло в тишу. Бо ті птахи, що цілий день були в ньому, покинули повітря і перелетіли під хатні стріхи, і в ще цілі повіточки, і в гнізда серед рогози над болотами, і посідали на землю під полукіпки, і під покоси ще не зв’язаного жита. Цю тишу Нерадько чув своїм лежанням і чув, що це та тиша, серед якої деспоти поволі слабнуть, здаючи міць своїх нервів потужному сну, а ображені душі ширшають і наливаються розпачливим завзяттям для останньої сутички з гнобителями.

Але Нерадько, знаючи це, був у розпачі, що він не має ґрунту для боротьби, що він в руках совєтського урядовця, до чийого серця немає стежки нічому людському, навіть тоді, коли цей урядовець і покаже щілину до живого ще чуття. Бо держава і він уважає його каригідною кволістю. Нерадько почув своє нещастя, яко совєтського громадянина, який тільки потрібен на деякий час державі, а не держава йому, і який знає, що ця сама держава поводиться із своїми людьми, неначе свиня з тією їжою, що в неї в кориті. Вибирає з’їсти спочатку те, що смачніше, а решту або зовсім не їстиме, або тільки пожвакає брудним рилом і помочить тягучою слиною, гай покине лежати на дні корита, поки наймит або невільник не викине спаскудженого у гній. Нерадько вже пересвідчився, що совєтська вдасть винищує найперше найрозумніших, а між ними нищить тих, що одверто стають ділом чи словом проти неї. А потім уже добирається і до тих, що ніколи не виявляють себе нічим супроти влади ні за владою. А що до найнижчої верстви населення, то і там відкручування голів ведеться тим самим методом. Причім воно ведеться широко і без жодних обвинувачень, а просто через те, що прийшла черга. І таким чином совєтська власть себе навіки забезпечує від жодних нарікань і повстань. І мого героя знов аж затрясло нервовим морозом. Він давно знав, що ця машина діє скрізь: і серед Гепеви, і серед міліції, і серед партії, бо внизу державної піраміди не мусить хтось бути розумніший за вершок її... За державну купку, яка сидить в Політбюрі. Нерадько знав, що прийде черга і на чорнявого міліцая, який його так немилосердно образив; і на присадкуватого, не за те, що він розумний, а за те, що він дурний. Бо совєтська влада не вірить і дурості дурнів. І якби обом цим сторожам про таке сказав, то вони негайно такого арештували б і віддали б тюремщикам та катам. І Нерадько розпачливо рішив, що коли справді трапиться нагода тікати, хоч і провокаційна, то тікатиме. А там хоч і недовго буде на волі, то зате хоч один день, хоч одну годину, а таки буде на волі!

Зашелестів овес, видно проліз їжачок, а на Цвітковій загув поїзд і стало чути рвучку ходу паровика до станції Ладимировки. А небо вбік Кам’янки було торкнуте яснотою першого подиху літнього досвідку. І ніби все це підсумовуючи, міліціонер звелів:

«Шофере, дайте задній ход до шляху»... Із кабінки почулося шарудіння, а потім кашель і нарешті авто рушило по межі споришем, мокрим від передранкової роси. Машина, вийшовши на шлях, справилася на Балаклею і стала. Міліцай притуливши праву руку до рота, почав напівголосно гукати: — «Кирченко, Кирченко!.. От натура стареча, видно таки заснув. І їдь з такими ловити бандитський елемент. Спить, як зарізана, іродова кров»! Тай взяв рушницю, і притуливши приклад до грудей, а ствол трохи піднявши над автом, вистрелив. Із вівса вилетіла луна, єдиний птах цієї ночі, який мав у крилах таку швидкість, як далекі сполохи блискавки. І обрій галаснув на ввесь степ широкими перлинами такого гуку, неначе лет великої падучої зірки. І саме під цей гук із вівса вискочив і Кирченко. Він тримав у лівій руці рушницю, а правою протирав очі і силкувався щось казати, але в нього виходило із уст щось похоже на «ур...» і на «мир...» і більше нічого. І чорний його товариш не дав тим диким звукам оформитися в якесь слово, проговоривши розгнівано: «Про сон хочете говорити, годі, наслухався вже. Затуліть рота та сідайте там швидше. Шофери, рушайте помалу»... І авто рушило на Балаклею.

* * *

Небо вже добре рожевіло на сході, але сонце ще не сходило. І всі ташлицькі луки сивіли від роси та туману. Над ними недалеко в полі, під самим селом, стояв хутір, на диво ще не зруйнований: криниця в дворі, хатка і повітка, а за хатою широкий горб з трьома полукіпками жита, і тополя між ними над садком і всім подвір’ям. А внизу коло воріт у двір друга тополя торкалася ранішнього леготу то одним боком височини, то другим. І по ній проходив дзенькіт руху то в тій купці листя, то в іншій. Обидві вони рожевіли так само, як і схід.

Але радісний блиск лугових вод вирізняв обидві тополі на тлі поля, неначе невидані своєю величиною і красою дві свічки. Або швидше два дивовижні пломені тих свічок, які були закопані в землю, аж по запалені ґноти.

І ось до цього хутора і приїхав однокінним візком чоловік, і коло воріт спинив коняку. Зліз із юза та відчинивши двір, в’їхав туди. І, покинувши коло повітки віз і коня нерозпряженого, підійшов до хати і постукав у вікно. Із хати зараз же вийшла жінка, років 45, яка впізнавши гостя і не привітавшись з ним, спиталася: «Що це вас так рано принесло»?

— «Оказія. Відчиніть, будь ласка, повітку, та поможіть мені туди занести людину... Я об’їздив цю ніч жнива і той хліб, що ще на стеблі, і найшов он того чоловіка. В його прострелене плече. І ви вже його прийміть, будь ласка, і положіть у сховище, щоб сторонні люди не дізналися, аж поки не вичуняє. А я буду вряди-годи навідуватись Шкода людини. Чи він бандит, чи так якийсь дурень, що підліз під рушничний постріл, а все-таки жаль, треба врятувати»...

Жінка, призвичаєна до всяких несподіванок совєтської дійсності, сказала:

«Бачу, що треба, нічого робити, ходім зі мною і я покажу, куди можна положити. Тільки ж хто його буде доглядати»?

— Тітко Лепестино, доглядайте ви, бо коли одмовитесь, то зразу можна сказати, що цьому парубкові треба співати «Вічну пам’ять». Врятуйте його, це дурно не буде. Тільки так кажу, обходьтеся, щоб ніхто не знав. І їсти носитимете самі, і все робитимете там, що треба. І якщо він не пропаде за ті перші дні, то і йому скажіте, щоб голосно не стогнав. І щоб знав, що він у небезпеці І якщо помре, мене сповістіте, то я вже знатиму, що зробити.

← Назад | На початок | Вперед →