План до двору (сторінка 3)

І пішла Мархва за собакою на пробу. І собачка біжить спереду та все кличе людину і хвостом, і гавкотом. Ось уже перебігли вони Реп’яхів яр і біжать проз Махтея та проз Мантача. А Карахонька все біжить і біжить уперед. Ба вже ось і Бенерина круча. Праворуч, у глибокім низу гребля з піднятими червоними заставками, а поруч з нею величезний водяний млин. Він тепер не працює, бо в ньому щось порунтали комуністи, а для колгоспу будують новий коло діда Кваші. Але вода з о пусту своїми рештками ще шумить, падаючи у величезну яму, яку вона вимила ще з незапам’ятних часів. Яма широка і бездонна. Під лівою її найвищою стіною і трохи спереду млина ростуть верби високі та тонкі. А над ямою і млином, і греблею височіє гнилище. До його краю на горі ніхто не зважується підходити і дивитися вниз, де вода безнасташю піднімає стіну, від чого юна все вищає, крутішає і прикрішає. І були вже випадки, коли цікаві підходили, але в їх головах закручувалося і вони бебехкали у глибочінь. І через те громада колись завжди ставила огорожу над цією кручею, аби не впала якась скотина туди, чи п’яний, чи дитина. Але тепер та огорожа наполовину шурхнула у глинище і висить над водою моторошним висом. І кожної темної осени, і кожної сніговійної зими не обходиться без того, щоб туди якась подорожня людина не впала. І через те та круча в селі має недобру славу і селяни говорять, що душі людей там загиблих на глибині стогнуть проти страшного четверга та великодня і просять їх витягти і поховати по-християнськи. Та хто це зміг би, коли їх тіло вода закрутила під себе у підводні печери, де його риба та чорні раки та ще якісь, може, гади розточили, а кістки замулило глиною. Оце сюди і привела Карахонька Мархву і сама підбігши над самий край страшного урвища, почала гавкати у глибочінь і вити до небес.

У Мархви мороз пішов по шкірі. Її торкнула думка, що там внизу лежить, або може плаває Лукіян Кошелик. І вона вже не мала сили опиратися тому настроєві, який її гнав за Карахонькою. І опинилася Мархва внизу під найвищою стіною кручі, над самим нуртом, поруч із водяним млином аж під самою вербою на глині нападаній згори.

Спереді в неї була драгвина заросла травою. Трава ворушилася своїми тоненькими стеблами через те, що вся вода у ямі крутилася на зразок щирої лійки. І зупинилася Мархва і стала дивитися поперед себе під несказанно стрімке глинище, якраз на ту смугу, що межувала з водою та з навислими важкачами глини. На деяких з них, гляди, лежала якась здохла курка або кіт, що ще весною наскрізь проріс травою, то знесена вітром пір’їна, зачепившись там за якийсь гострячок, ворушилася знов кудись полетіти. І побачила Мархва кроків за десять від себе людські ноги зв’язані цілими коноплями. Вони звисали до води. На одній нозі був опорок, а друга була боса і дуже синя. А трохи далі, може з метр, уже у самій воді, здавалося, плавав хвіст якоїсь утопленої собаки. і дівчина впізнала Кошелика. Видно, він впав згори і зачепившись якраз станом за корінь, чи може давню гнилу палю, зломив хребет і тепер висів двома кінцями свого тіла. А від нього спадав пояс у воду і там, розпливаючись, нагадував широкий та білий собачий хвіст. І Мархва у такій саме непритомності, з якою зійшла вниз і яка була схожа на ту непритомність, що знебувається від неспання кількох ночей, бо вона замість сонця вже бачила тільки круглий гарячий туман на цілого півнеба.

І Мархва з кручі так швидко йшла назад, що здавалося, боялася чути собачого виття. Бо собака за нею вже не бігла, а сиділа над виром і вила. І дівчина не пам’ятала, як опинилася в себе в хаті, та добре пам’ятала, що стояла перед іконою Спасителя, яка чогось була не знята із стіни і не схована на горищі,— пам’ятала тільки, що молилася і не навколішки, а Стоячи:

«Боже мій милосердний, навчи мене нещасну, кому треба сказати про таку несосвітенну кривду, про яку страшно й вимовити. Нехай та душа, якій я скажу, ударить серцем у спільне наше горе таке велике, як Твоє зоряне небо. І нехай воно гуде від села до села, від царства до царства, щоб світ узнав і врятував нас».

І впала ниць перед столом на долівку, і заридала неначе та дитина, яку образила мати, і зараз же почала втішати, давши цим зрозуміти, що образа несправедлива.

Глава десята. Натхнення з’являється у людській душі так само несподівано, як і блискавка у купі хмар серед неба

Нерадько в середу цього тижня, коли Мархва найшла Лукіяна Кошелика, встав дуже рано. Плече вже не боліло: за ці два тижні воно так загоїлося, що коли ним не рухав, то юно було таке ж невідчутне, як і здорове плече. І сьогодні він рішив попрощатися з тіткою Лепестиною та йти через свій рідний Матусів на Сигнаївку шукати там якогось рятунку. І таким чином посуватися до польського кордону: може вдасться його перейти і себе врятувати. Бо тут для нього було за найкращий кінець з утвореної ситуації — або раптова смерть від власної руки, або від кулі якогось чекіста. І ця беззахисність і певність постійної загрози та ще й безпорадність в його душі тримали завжди млоїсту тугу передчуття чого завгодно, тільки не сприятливих хвилин.

Ще як у земській школі він учився, його звали боягузом за те, що він ні з ким не заводився битися. І всякі образи він обминав, не доводячи до кулачного конфлікту. І тільки аж тоді, коли ті образи були у формі ударів ні за що, він робився скажений і напасника бив із страшною енергією куди тільки можна було влучити. І через те його товариші не доводили до такого кінця, боячися здачі, але все-таки звали боягузом. Може це через те, що він при небезпеці не боявся критися ні перед ким зі своїм страхом, який його все ж таки ніколи не зупиняв серед якоїсь дороги. І він знав, що під час небезпеки може зважитися і на такі вчинки, на які жоден з його перевесників ніколи не відважився б, хоч того і не звано боягузом. Ось і сьогодні Нерадько встав з передчуттям якогось лиха і в нього думка мигнула, неначе докір: «боягуз». І щоб затамувати цю думку, він напівсвідомо знов став оглядати свій тимчасовий притулок. Його постіль була на горищі на сіні; яке було застелене тітчиним Лепестининим рядном. А вкритий він був своєю свиткою. Трошки ззаді від його голови височіла кроква. У неї збоку, при самім вершечку, тулилося ластівине гніздо, в якому були ластівинята і дві ластівки. З перших днів вони його боялися і літали з обережним писком над Нерадьком та його лігвом.

Але раз перед вечором із гнізда випало ластів’я з великими жовтими заїдами і з чорненькою головою та цілком голим черевцем. Ластівка, перелякана, крутилася над ним і над Нерадьком і розпачливо пищала. І хлопець незважаючи на свою рану помаленьку встав і поклав його в гніздечко.

Із того часу, як тільки ластівки прилітали, то одна зараз же влітала в гніздо і починала годувати черв’ячками своїх розбурханих та пискливих дітей, а друга сідала на банті крокви і дивилася вниз на людину. Коли ж він до неї піднімав під саму крокву руку, юна поверталася хвостом до його руки і аж тоді тільки, як він було шкребне по бантині, юна злітала. Але взагалі тепер між людиною і пташками почувалася мовчазна приязнь. І Нерадькові ставало аж сумно, як бувало десь пташки забаряться. І в його душі навіть утворилася бездумна певність, що все, що є в повітці, зникло б як непотрібне, якби тільки пташки покинули своє гніздо: і шатківниця, яка висіла на протилежній стіні від них, і той сікач, і граблі, і двоє вил, що стояли в кутку, освітлені сонячним сходом крізь щілину між дошками.

І йому страшно хотілося, щоб увесь хутір з ластівками, і з тином, і з льохом, і з тополями, і з садочком ще не зрубаним, і з криницею коло причілка хати, де є на цямринах і коряк для води, і тризуба кішка залізна, якою витягають упалі відра з криниці,— щоб не згинули раніше від нього, а тільки або з ним або після нього. Йому так хотілося, щоб колгоспна неволя, злидні і смертне винищування тих людей, які ще боронять душевну незалежність, зупинили свою акцію хоч на цей час, коли він у тітки Лепестини...

«Та крути не верти, а треба вмерти», як каже народне прислів’я. Треба й Нерадькові покидати гостинну та людяну хазяйку з її милим та тихим двором.

Але він встав із свого горища лише тоді, коли сонце підходило під сніданок і коли ще небо, трава, дерева і птахи були повні свіжої радості, що зійшло сонце. А горобці, найбільші в світі огнепоклонники, просто були шалені: із криниці, і з даху. хати, і з льоху, і з-під сінешних дверей, і з тинів аж лящали цьвіріньканням. Здавалось, що кінцем кожного сонячного проміння був горобець. Що кожний промінь кричав своїм кінцем маленьким сіреньким, але-могутнім енергією горобцем. І від землі віяло теплом пташиного серця і щастя.

Тітка Лепестина саме пекла пиріжки з пряженою капустою на салі. На припічку їх уже стояла повна миска. Вони ще були немазані.

— Доброго ранку, Лепестино Хведоровно! — привітався він. А вона злігши на рогач, яким ворушила в печі пиріжки і, не обертаючись до хлопця, одповіла:

«Дай, Боже, здоров’я! А тут, оце недавно, Микола Реп’ях, наш городник приходив гонити мене на город. А я пообіцяла дати йому пиріжків, якщо він мене не зачіпатиме. А він засміявшись відповів: «Якби моя жінка гірші пекла від тебе, то я б уже поквапився, а через те, що і це важна справа, то їж уже сьогодні пиріжки, а робота підожде. Тай пішов. Бачите, я в них тепер ударниця. Кажуть, що я найкраще дбаю поклажони. І це вже другий рік вони зі мною панькаються... Сідайте лишень, чого стоїте, будем снідати».

— Сяду,— зітхнувши відповів Нерадько і, трохи помовчавши, закінчив:

«Пора мені вже вас, тітко, кидати, та дати вам спокій від страху».

— Якого страху? — аж обернулася хазяйка від печі:

— Бог з вами! Добре діло і страх переробляє на добро. Та й куди ви підете і чого? А я вже думала, що ви привикнете до мене, а я до вас, та й поберемося, тай будемо хазяйнувати, а ви — он що... Я вже привикла до вашого лиха і думала, що і ви привикли, якщо не до мене, то до моєї господи. А ви он що!..

— Лепестино Федоровно, ви щодня ходите на роботу, на той свій город. А я ж як буду у цім дворі? Мене ж міліція шукає. І я ще не можу працювати обома руками... А їсти ваш ласкавий хліб мені важко. І через те попрощаємося та я піду собі туди, куди мені Бог стежку простелить.

— Отого наказали повну макітру слів, а ні одно не мащене,— заперечила хазяйка, уже стоячи перед піччю і тримаючи у правій руці рогач, який залізним кінцем лежав на припічку:

— Ну, коли ви в мене не можете роботи робити обома руками, то у кого ж буде вам спромога інача? Скрізь болітиме плече і рука. І вам знов доведеться десь проситися у господу, або просто просити хліба. А тепер хіба можна словами дошукуватися у незнайомої людини живого місця в печінці? А я вже вас знаю і вже додержу до тієї міри, коли ви цілком видужаєте.

— Ні, тіточко, як уже не є в вас добре і скільки не є у ваших словах правди, та я мушу йти. Я трохи вмію малювати і аж там, у селі, за моїм рідним Матусовим, думаю якось із цього мого малярства напочатку жити...

Тітка Лепестина так і вхопилася:

— То ви вмієте малювати?.. Боже мій, намалюйте мене. Вийду схожою, то маєте право ще жити в мене два тижні. І я вам дам з мого покійного чоловіка шапку смушеву, кухвайку ватяну і черевики ще нові. А якщо ви боїтеся, що може захопити вас міліція, то цього не бійтеся. Я ударниця, ніхто з начальства не додумається, що ви якраз у мене. Лишайтеся і починайте малювати мене, хоч і зараз!...

І хто б міг подумати, що за жах охопив хлопця від такої чудової згоди тітки Лепестини? Ніхто. Бо ніхто ж і не міг догадуватися, що Нерадько просто не вмів малювати. Він і в школі, хоч і був пильний учень і пильно малював на відповідних лекціях, але ніколи навіть стола не вмів вималювати добре! Одно тільки в його щось було від малярського мистецтва, то це те, що він малим збирав на базарі всякі блискучі покидьки малюнків, і, десь притаїтись у затишному закутку, довго придивлявся до якоїсь намальованої хмари або коня.., або просто до якихось чудернацьких ліній. Але самому намалювати бачене,— у його ніколи не було спокуси, бо вважав, що ніколи не намалює. І дорослим він любив книжки з ілюстраціями і довго теж просиджував над гарними малюнками, але щоб самому намалювати щось, то в нього й думки ніколи не було. Бо було почуття, що краще не намалює, як у книжці, а гірше хіба цікаво малювати? А те, що він казав, що вміє тепер малювати, то він би з таким самим успіхом міг би сказати, що уміє і дзвони виливати. Але ця думка не прийшла першою в голову, та й годі.

Йому хотілося хоч на годину, хоч на кілька хвилин стати абсолютно незалежним від чиєїсь опіки. Йому хотілося показати, що він і сам щось може з собою зробити без сторонньої допомоги, пам’ятаючи дуже добре й те, що якби тітка згодилася його відпустити, то він, вийшовши від неї, не знав би просто куди йти. І щоб придумати, як собі раду дати, мусів би посидіти якийсь день під скиртою в полі. А в його ж рука тільки тоді не. боліла, коли він нею не ворушив. Страшна правда тітчиної аргументації зробила своє в душі Нерадьковій. І в нього вже почала повільно працювати думка в той бік, що може таки якось намалює. І не буде сорому, який для нього був страшніший і від голоду, і від гепеви. А тут ще тітка Лепестина на нього просто напосідалася:

— Добре, що оце ви мені сказали. Уже не відкрутитеся! Поснідаємо і малюйте... І коли б, Господи, добре вийшло, то тоді найдеться молодиць охочих змалюватися ще; і все такі, що вас не видадуть, а сховають так, що ніяке начальство не знайде... Оце так знахідка. Зараз жемалюйте!

— Добре, я можу. Тільки буду малювати одним чорним олівцем, бо і в вас, і в мене фарб немає.

І ця згода викликала в хазяйки тріумф, а в нього ганебне, нервове тремтіння. І далі він вже майже промимрив, паленіючи і вухами, і обличчям:

— Чи можна у вас найти невеличку дошку з дикту і папір такий завбільшки, як половина вашого вікна, не вподовж, в впоперек?

— Як на щастя все це в мене єсть. Коли Троцького Сталін нагнав, то я зняла його портрет, скрутила і викинула на горище, під лежак.. Туди, де лежить і портрет Петлюри. Я думала, що Троцький ще Сталіна подужа і портрет знадобиться. А тепер уже видно, куди воно пішло, то нехай він хоч на це придасться... Папір дуже міцний. Ось я піду та внесу і дикту, і його».

І вийшла. Відступати вже було неможливо. І через те в Нерадька запрацювала думка: з чого ж її починати малювати? Ясно, що з голови. Але чи в профіль, чи в торець. Здається, легше буде в бік голови. І він став оглядати кімнату, шукаючи місця, на якому б її посадити. Він не знав ні законів світлотіні при малюнках з натури, і не знав, як мусить сидіти натура при відповідному освітленні. І все це враз йому прийшло в голову: де посадити, як малювати. На його щастя кухонька цієї хатини мала тільки одно вікно. Коли увійти із сіней і стати лицем до печі, була лежанка з великим вмурованим казаном. А проз лежанку йшов прохід до дверей другої хатини.

Ба ось двері рипнули і хазяйка, вся осяяна сміхом, тримала в лівій руці і дикт, і портрет Троцького.

— Ось вони, що нам відкладати? З’їмо по мисці пиріжків, та. й малюйте мене таку вродливу та щасливу!

І Нерадько вже забувши всі свої ганебні почуття і найнахрапливішу брехню, пильно вдивлявся в її обличчя, так само, як колись, вивчаючи географію, вдивлявся у рельєфи гір і смуги рік. І щаслива своїми наслідками думка, пролетіла враз через усю його свідомість, як часом вечірньої пори пролітає вогнеліт над затишним ставком, оточеним очеретом: що тільки ті риси лиця треба змалювати, які найпомітніші для ока. А інші аж потім. І то тоді, якщо він на них зверне увагу. Так само і плями на лиці. Тільки найвизначніші треба перенести на папір, а решту... як там Господь дасть та удача слизькоязикої людини! І ця можливість здалася Нерадькові такою простою і легкою, як жодна справа, яку він коли-небудь робив. А вона ж, ця справа, зараз йому така важлива і така шанована хазяйкою, що душа його від радости схвилювалася так, як хвилюється вода у вщерть налитому відрі тоді, коли його хтось зачепить ногою, або стусоне рукою. І він, сповнений уже невимовної гарячки, забаг:

«Сідайте ще до сніданку на стілець на одну хвилину! Я побачу, як воно буде вам сидіти. А це давайте сюди!» І він вихопив у неї з рук дикт і портрет Троцького та поклав на лежанці. А потім ухопив табуретку коло дверей і поставив при вікні. А на ньому, узявши злегка за обоє плечей, посадив тітку Лепестину лицем до кочерг, а потилицею до вікна. І це становище якраз добре визначило для нього увесь правий бік її голови. І зрадів хлопець ще більше, бо риси на лиці нечувано вирізнилися, коли задня частина голови освітилася, а на передню лягли тіні. До цього треба додати ще й те, що перед вікном росли густі та високі вишні і в хату не пускали кричущого освітлення. Але на лиці, чим більша була зморшка, тим більша була у ній смуга тіні. І він гарячково почав не малювати, але виписувати обриси чола, носа і підборіддя. А далі і склад кіс. А потім вухо і задню частину кіс на потилиці. І все волосся на всій голові став упорядковувати в загальну єдність.

І аж нарешті у ту дірку, яку покинув між чолом, зарослим бровами, і між верхньою частиною носа, заходився вписувати око. До нього він найбільше придивлявся і дуже добре відзначив всі затінки і засвіти. А чоловічок він вималював подвійними колами. А далі, домалювавши кількома рисами коло ока ніс, та зазначивши вії другого ока, які витикалися з-за перенісся, він одкинувся назад і став дивитися на те, що зробив. Видовище було несподіване! Тітка Лепестина визирала з паперу разючо подібна. Такої подібності жодна фотографія нездатна передати. Щось невимовно чудове було, або просто трапилося сліпуче своєю яснотою диво! І радість Нерадькові напружила єство незнаною і нечуваною силою, яку, я певен, одна людина зазнає тільки на протязі тисячів років, і яку зазнав Творець світу тоді, коли з його душі вибухали нові світи у бездонні простори неосяжності. І хоч Нерадько любив виявляти збуреність почуттів, мов дикун, але в даний момент відчув, що таке їх виявлення спрофанує все почуття серця,— він простісінько став навколішки і взяв у тітки Лепестини руку і поцілував, промовивши:

«Тіточко, посидьте ще трошки, поки я вас всю не випишу на папір!» У руки цілував він колись тільки батька та матір і то в урочисті хвилини, а тітку Лепестину він взагалі не думав ні ввіщо цілувати, хоч і був він несказанно вдячний за все. І тітка Лепестина одповіла одним словом «малюйте».

І він малював. Останніми труднощами було тітчине потрійне підборіддя, що розгалуженими смугами входило в шию попід вухами і в обличчя. Але з ними він справився надзвичайно удачно. А вже тоді, як він перейшов на виписування на папір коміра і складок сорочки, та відлогів кофточки, він почув цілковиту втому. Почув, що далі вже він не годен малювати нічого. Але ж треба було якось пишното закінчити роботу, щоб тітка Лепестина і не помітила його безсилля. Це не важно, якого характеру воно було. І через те він рішив, щоб малюнок був лише по плечі... Але горе і жах! Виявилося, що ніякими силами не здобуде терпеливості виписувати мережку українського коміра, якому треба було віддати часу далеко більше, ніж усьому портретові.. І художник натхненно намалював комір російського генерала Кутузова, з якого малюнок він колись бачив у історії Росії, автора Рождєствєнского. Це було ще в земській школі. Коміром Нерадько і закінчив свою працю. І встала тітка Лепестина і якусь мить мовчки дивилася, а потім вигукнула:

«Єй-бо, наче з фабрики. Просто як викапана... Ну просто.. Просто ви справжній маляр, чи художник... Ви краще намалювали... Та куди там!.. Краще намалювали, як у мене ото ікона св. Йони, що на котові сидить. Його малював носачівський богомаз Лихолай... Ну, вже ваші і черевики, і куфайка і ще даю в додачу отого солом’яного бриля, що висить у повітці. Піду внесу!» І побігла.

Коли хазяйка вийшла, Нерадько взяв свій дикт, на якому малював, і поставив його в кутку між комином і стіною печі, а малюнок схилив на дикт. Далі взяв той стілець, на якому сиділа тітка, і ще трошки далі відсунув його від вікна. І сівши на ньому став дивитися на портрет. І справді, було на що дивитися! Схожість була неймовірна, а закінченість ліній, оте, що художники звуть загальною гармонією ліній — разюча. Чи другий раз він зміг би так намалювати? У нього серце забило тривогу. Він відповіді боявся. Нерадько мало бачив картин добрих на своїм віку. А як і бачив щось путнього, то тільки у альбомах мистецтва. Але нічого подібного з тими чарами, які були в його портреті, він не зустрічав!

Спосіб накладання ліній йому нагадував скоріше ніжну заокругленість тих камінців, які можна знайти на березі моря, облизаних хвилями напротязі довгого-довгого часу. Потім ще його спосіб малювання йому нагадував малюнки дерев у західних мистців часів бароко. І там заокругленість ліній, проведена невловимою мрією, і тут їх ніжність зливалися з елегійним зітханням його душі. І там стремління до точного окреслення деталів і тут. Крім того, така краса, з таким складом рис, дуже часто трапляється у людей, особливо у жінок в селах у глибині Київщини та Полтавщини. І в Гоголя у «Страшній Помсті» у малюнку Катерини вона почувається, і в усіх творах малярських нашого Шевченка, з тією різницею, що в Шевченка малюнки завжди мають нахил відійти від точних обрисів оригіналу, а в Нерадька навпаки: не тільки нахил, а просто категоричність якнайвірнішому бути людській натурі. І в хлопця навернулася думка, що в ньому сидить велетенської сили художник, якому за умов душогубсько-невільницьких ніколи не вийти з надрів його духа на світле око тямущих людей. І він тяжко зітхнувши, утер очі від сліз і зараз же перелякано глянув на двері, і одним духом причепурився, бо в хату входила хазяйка:

«Ось ваші заробітки! — говорила з порога і поклала свою ношу на лаві.— Я вам ще додала пару спідної білизни із свого покійного чоловіка. Вона ще зовсім добра, і чорні смугасті штани. І живіть у мене дві неділі, а там буде видно, що робити». А далі додала питанням:

«Дивитесь? Справді є на що дивитися. Добре намалювали. Ну, будемо снідати».

Підчас сніданку вони обоє спочатку мовчки дивилися на малюнок, а потім вона озвалася:

— Одно мене дивує, чого ви мені вчепили такий комір, якого у мене зовсім немає?

Хлопець засміявся, але не сказав через віщо у нього так вийшло, а сказав зовсім інше, ніби звертаючи на жарт.

«Та то в одного нашого гетьмана Розумовського була куцина з таким коміром, та, мабуть, і не одна. І я бачив його намальованого у такій куцині. Тоді, кажуть, і гетьманші надівали одежу з такими комірами, коли чоловіків дома не було»... І почервонів від своїх викрутасів. А тітка Лепестина весело відповіла:

— А через те, що у мене немає чоловіка в хаті вже давно, то ви й мені вчепили такий комір, як колись тільки у гетьманш був? Але мені і комір подобається, і все страшно подобається!

Після цього вони почали відходити увагою від чарівного малюнку і стали розмовляти про селянські події. І тітка Лепестина розказала Нерадькові чисто все. І про ті жахи, що село пережило. Від новин хлопець почорнів ще більше, як був. І потім вставши і подякувавши за сніданок і за «гонорар», сказав:

«Бачите, яка страшна небезпека і вам, і мені, а ми бавимося «цяцьками». Піду та подумаю, як і коли мені найшвидше змитися відціля». І взявши все те з собою, що внесла хазяйка, вийшов з хати і пішов у повітку.

Глава одинадцята. Підтравність стає рівним товаришем лютого нахрапства

Ввечері, по заході сонця, того самого дня, коли перший раз Нерадько зліз з горища, голова колгоспу Єшка Хахлов сидів із своєю жінкою при столі перед причілковим вікном у садочку. Над ними яблуня хилила гіляки повні яблук. У хаті світила електрична лампа і видно було, як там поралася дівчина, приставлена якоюсь бригадою для слугування у хазяйстві голови. Уже пройшло з півгодини по заході сонця. Вечір був зоряний, але темний. Від світла в хаті падала яснота і на стіл, і на яблука, і на листя вишень, які оточували родину попівського адміністратора. Стіл був накритий білою скатертиною, а на нім шумів самовар. Хазяїн в одній сорочці пив чай. Йому було душно і він майже після кожного сьорбу втирав чоло рушничком, який був перекинутий в нього через ліве плече. А хазяйка навпроти нього, уже повечерявши, гойдала на руках немовля, вкутане в білу ковдру. Вона його тільки що приспала і боялася, щоб раптом не прокинулося. У відчинене вікно до електричної лампи то влітали, то вилітали нічні метелики і шурхали об листя вишеньок, що тихо стояли навколо хати. В подвір’ї колгоспу теж була тиша. Все спало. Тільки з двох вікон церковної сторожівки, з-під церкви світилося. Там уже давно ограда була розібрана і світло звідти вільно било на все село. І враз Єшка Хахлов перестав сьорбати і нашорошився, промовив до жінки по-російськи:

«Здається, чути — наближається машина?» — І хазяйка, замість відповіді, швиденько встала і пішла з дитиною в хату з таким зовнішнім виглядом, неначе боялася, щоб непрохані не розколошкали спокій немовляти. Через якусь хвилину справді зупинилося легкове авто за тинком двору. Єшка Хахлов швиденько поставив блюдечко на столі, а сам став, дожидаючи.

— Добрий вечір,— привітався гість російською мовою.

— Добрий вечір,— пролунала хазяїнова відповідь, який вже пізнав районного комісара, голову міліції і начальника гепеви — все в одній особі.

— Якраз до речі,—продовжив Хахлов.— Сідайте до столу і будете бажаним гостем.

— Ви мені пробачте, що так пізно потурбував, але я в вас більше не відберу часу, як півгодини.

— Будь ласка.

І вони посідали, а комісар, якого всі знали під Іменем Єрміла Тюріна, довго не зволікаючи, спитався:

— Тут можна так говорити, щоб ніхто не почув?

— Я думаю, що можна, коли ми будемо вести розмову притишено... А втім, ходім у хату. Там у мене в кабінеті цілком можна говорити і державні таємниці.

— Ні, я волію вести розмови на тім місці, де вони виникають. Стара звичка конспіратора... Так ось.— І нагнувшись над столом, почав:

— Чи вам відомо, що Лукіянова Кошеликова жінка ходить поміж колгоспниками і порушує громадський спокій?.. Вона бентежить селянам потрібну рівновагу для праці.

Голова нервово заворушився і ніби аж хрипко спитався:

— А що б ви на моїм місці зробили тій старій і самотній жінці, якби це так і було?

І комісар в одну мить свою вистать, яку він на початку розмови був приняв, вирівняв і, одхитнувшись назад, ніби заміряючись поглядом, прошепотів дуже виразно і загрозливо:

«То це ви мені так кажете? Та ж із цих ваших слів можна зробити висновок, що ви ставитеся негативно до Кошеликової ліквідації.»! І настала страшно виразна своєю тяжкістю розмовна перерва. Вона ніби відкривала ту річ, якої тільки обриси позначалися, коли юна була накрита. І з цієї тимчасової, обопільної мовчанки вставав неумолимий антагонізм, який не можна б було нічим звести до жодної згоди, якби обидва розмовники були однієї нервової сили, або одного розуму.

І тут же як навмисне одірвалося яблуко од гіляки і вдарилося об самовар, а відскочивши од нього, покотилося до призьби. Звук вийшов дуже голосний, неначе хтось кинув із-за тину грудкою. І комісар, здригнувши, припав правою рукою до револьвера маленької форми, який висів на реміннім поясі. Такий його інстинктивний рух став новим душевним чинником, щоб змести з дороги і цю перепону разом з усіма. І він тріпотливим гострометалевим голосом вимовив:

— Чи ви знаєте, що така ваша поведенція зі мною та ще тут, на Україні, де соціальна революція не йде так, як треба, і серед найбідніших мас, являє собою ніщо інше, як звичайну контрреволюцію.

Випадок з одірваним яблуком був ніби гуком на Єшку Хахлова, щоб перевів розмову на щось інше, аби тільки його почуття стало найдалі від тієї небезпеки, що дихнула всією постаттю начальника гепеви. Але де там? Голова колгоспу після останніх слів цілковито зів’яв. Його стрясло! і з пам’яті вилетіла і чемність, і вечір, і гарячий самовар, а замість них став виходити із серця одворотний холод і вступати і в руки, і в ноги, і в язик, який в роті став неповороткий, неначе груба повстина.

— Товаришу комісаре, я не знаю, чого ви приїхали до мене такої пори... Я не знаю, навіщо вам здалося так мої слова називати, бо я певний, що ви знаєте звідкіля я і хто я такий. А як і це забули, то я нагадаю. Контрреволюціонером я не можу бути вже через те, що я є московський робітник. І в свій час працював на фабриці Морозова прядільщиком, і одвідував народний університет Шанявського... Слухав лекції Горького і Тімерязева. І всі мої товариші стали Леніновою гвардією, і з ними я пройшов усі фронти: колчаківський, врангелівський і денікінський. І на Україні гасив контрреволюцію...

— Гаразд,— різко перервав його мову комісар.

— Це я все знаю, але щоб не товктися довше над моїм твердженням, скажіте простіше, чи ви прихильник насильного «пєрєварота» буржуазного суспільства во ім’я комуністичного побуту в цілому світі, чи ні? Дайте відповідь ясну. Я приїхав якраз для діла революції.— І Хахлов, вже цілковито дезорганізований, прохарчав:

«На таке питання я категорично заявляю — так, не тільки прихильник, але й активний борець»... А Тюрін домагаючись свого вів далі:

— Коли так, то я заспокоєний. Я чую у вас свого товариша по боротьбі за діло Леніна і Сталіна... Але мене цікавить ще і те: чи ви во ім’я нашої великої справи виправдовуєте всі засоби боротьби, аби прискорити тріумф робітничої кляси? І знаєте, що те діло, задля якого я приїхав, без ясної відповіді не можливо вам передавати! — І Єшка Хахлов, поклавши обидві руки на стіл, ніби для присяги болькотав:

— Я був знайомий з Володимиром Іллічем. І він так нам питань не ставив. І мені боляче, але як комуніст відповідаю: що визнаю єдину мораль на світі, яка прискорює падіння старого суспільства на всій земній планеті... Я абсолютно всі засоби виправдовую для цього...

І гість негайно встав, зробив крок ближче до Єшки Хахлова і взявши його праву руку в обидві свої стряс її:

— Дуже, дуже радий, що я не помилився... У цім краю, ми, комуністи, мусимо бути тісніше об’єднані. Бо робітничий клас всієї Росії загине без хлібного резерву України. І нам тут одна дорога боротьби: це роз’єднання всіх місцевих зв’язків суспільного життя. І диктаторські засоби для цього найпевніші засоби... І те, що ви сказали на початку розмови про жінку Лукіяна Кошелика, я вважаю хвилинною охлялістю вашої революційної пильності!

А тимчасом поволі підводився місяць на небо у тім напрямку, де має бути Чигиринський ліс. І навколо Попівки заблищали від його світла і високі могили, і далекі горби; і затемнені чарівними тінями долини. А вся Попівка уже без садків, без тополь і без яворів оголена заблищала білими стінами хат над Гнилим Тикичем, який пересікає її вздовж від Сердюківки до Ташлика. А церква на вигоні і без хрестів, і без вікон, з опалою штукатуркою, якоюсь рудою понурістю витяглася над селом і робила кладовище чорнішим і поле пустельнішим.

— Так чого ж ви, товаришу, від мене хочете, я вас не розумію,— нарешті трохи оговтавшись, спитався Хахлов.

— Одну хвилину уваги і все буде ясно. Ви ж згодні з тим, що все населення України тепер ставиться непримиренно вороже не то до нас, комуністів, а й просто до «кацапів».

— Згоден,— пролунав голос Єшки Хахлова. Але Тюрін його пропустив проз вуха і вів своє:

— А коли воно не бунтує, то тільки через те, що ми вже його вхопили за морду і над його душею поставили незримого і неумолимого сторожа, який зветься переляком або жахом. І це єдиний засіб і засіб найпевніший держати в своїх руках владу над ворожими нам силами народу. Ви думаєте, чого вже у вашому селі не ведуть розмов про «план до двору», виконаний кроваво над родиною Шиянів? Та тільки через те, що ми безпощадно знищили все гніздо осине. І людям роти замкнув жах. А ось про Кошелика все більше і більше починає село гомоніти. Так мої агенти доносять. І тут треба те доробити, чого ми помилково не доробили, пустивши в Венерину кручу старого контрреволюціонера і постійного підюджувача супроти нас. Ви розумієте, про що я говорю?

— Так, розумію. Ви вважаєте потрібним знищити в такий самий спосіб і Лукіяниху?

— Чи в такий, чи в інший, але так, щоб і сліду не лишилося на землі!

Після цих слів Єшка Хахлов устав із стільця і, підійшовши до вікна, подивився в хату, а потік заглянув за ріг оселі і, тручи обома руками чоло, знов сів до столу. Та Тюрін, нашорошено слідкуючи за хазяїном, зловтішно прошепотів:

— Я певен, що ми вже всіх справили на той шлях, звідкіля не вертаються. Всі відважні в землі, і нас немає кому підслуховувати. Недаром для цього краю пройшли такі роки, як 1929, 30, 31, 32 і 33.

— Ні, я не того... Я іншого.— І схвильовано, вагаючись, нарешті зважився голова колгоспу:

— Єрміле Міхеїчу! Шиянка з маленькою донечкою не знищена. Вони сидять під церквою у землищі... Їх глядять нам віддані душою і тілом комсомольці. І я певен, що село не почує ні звука про суть діла...

— А я ж вам казав, що і ту жінку і її дитину треба пустити в «разход». І то так само, як і Кошелика... Чого ж ви зволікаєте? Ось уже виникла потреба у такім запобіжнім засобі ще над однією істотою. І вже може статися так, що тут небезпечно буде над ними всіма провести належну операцію... Ай-яй-яй! Треба було негайно того ж дня... Їй-богу, я вважаю це за саботаж, коли не явно осмислений, то глибоко прочутий вашою психікою.

— Товаришу комісаре, я хоробро бився в рядах Червоної Армії. А вже, як служив у Воронізькій гепеві, то в мене не здригалася рука убити явного ворога революції. Але політична профілактика?..— І Єшко Хахлов безсило і безпорадно уставився переляканими очима на свого товариша і все ж таки додав:

— Я хотів Шиянку з дівчинкою ще трошки подержати та й випустити...

І Єрміл Тюрін встав і з кам’яним спокоєм підійшов до господаря. А той і собі встав, схиляючись назад на стілець і згинаючи чудернацько в колінах ноги.

— Слухайте, навіщо ви признаєтеся в своїм безсиллі? — узявши рукою за розстібнутий комір Хахлова, вимовив зневажливо Тюрін:

— І я і всі мої товариші певні вашої відданості партії. Але... Цього... Цього, я певен, ніхто з них не міг би від вас чекати... Щоб комуністична революція перемогла, треба ще в собі перемогти і старого гуманіста... А для цього треба пам’ятати, що якби на Україні зараз вибухло повстання, то і мене, і вас так само негайно знищили б. Вони не допитували б, хто з нас більше застрелив бандитів... І ми мусимо тепер серед населення піднести жах на найвищу скалю, аби кожного колгоспника і в сні, і наяву тримало розпеченим правцем і не допустило йому в голову якоїсь свіжої думки, навіть невинної... І я вас уповноважую ліквідувати Шиянку і її дівчинку і цим себе реабілітувати перед партією. А Лукіяниху я звелю забрати цієї ночі вдосвіта. І ми її спровадимо на той світ у другім місці, теж удосвіта...— І випустивши з рук комір Єшки Хахлова, ударив нею його приятельськи по плечі і підбадьорюючи закінчив:

— Будемо друзями, а через кілька днів ще до вас заїду. Знов таки в нашій спільній справі. І я гадаю, що тоді вже у вас не буде причини передо мною кліпати очима, а мені себе почувати ні в сих, ні в тих. То ж до побачення! — І, не поручкавшись, пішов швиденько до перелазу. Через якусь мить його машина уже мчала шляхом у поле в напрямку до Балаклеї. Коли голова колгоспу збагнув, що він вже сам, то аж зітхнув із стогоном полегшення. І відчув, що йому холодно.

З Гайдамацького яру тягло густою прохолодою. А з-за рогу, що зараз же був за хатою, пахло стернею і осіннім полем. Днів три тому звідти звезли останні копи ячменю і змолотили. Із Сердюківського поля гув трактор. А з церковної дзвіниці кричала сова. Місяця на небі вже не було, тільки великі зорі, ніби насичені росою, ворушилися проти потемнілих хат, над Гнилим Тикичем.

І голова колгоспу застібнув сорочку і, глянувши на стіл, на самовар, пішов у хату... У спальні було темно, тільки коло жіночого ліжка виднів білувато возик із сонною дитиною. А жінка сиділа боса на його ліжку з накинутим на плечі плащем. Він сів мовчки коло неї. І вона зітхнути промовила з великим смутком:

— Я все чула... Всю вашу розмову... Що ж ти думаєш із Шиянкою зробити?..

— Ти питаєш, а я тобі скажу, що я не знаю... Якось мені темно в голові... Не можу погодитися нищити людей таких, як ти, з дітьми... Але він правду каже, що треба. І я згоджуюся і не можу. І оце я прийшов лягти спати не для того, щоб відпочити, а для того, щоб утекти від певного рішення. Хоч я знаю, що завтра вранці все знов стане передо мною і вимагатиме від мене певних дій... Жінко моя дорога, я, мабуть, хворий: не можу вбивати підряд усіх...Що мені робити?

— Що робити? — немов луна відгукнулася жінка:

— Я розмовляла з одним комсомольцем, що її стереже. Він каже, що вона так виснажена голодом, що днів за два вмре. І тобі не треба буде напружуватися до чогось. Кажуть, юна у тім землищі уже і не встає, і ходить під себе. Її прибирає ота її чорноока та розумна донечка. Ніна. І комсомольці її шкодують і вряди-годи кидають якийсь шматок хліба. А Нінка половину з’їсть, а половину віддає матері. А мати не їсть, а ховає в пазуху. І коли побачить, що дитина хоче їсти, витягає і віддає Ніні А та як звірятко... Як усяка дитина бере і з’їдає. І мати вже доходить краю, а дівчинка сидить над матір’ю і плаче...

— А хіба їм не дають їсти? — спитався неначе злякано Єшка.

— Ніби то ти вже і не пам’ятаєш? Адже ж ти сам при Тюринові сказав, щоб їм їсти не давали...

— Ох, яка ж я підла людина!.. Я вже собою не можу керувати... Я цілком вибитий із норми... Ну, що ж, може юно так і краще?.. То ти кажеш, що юна може ще прожити днів два?..

— Мені комсомолець розказував, але таким тоном, що може юна вже і не живе.

— Ху, гора з плечей! Я звелю, щоб її труп уночі вивезли і вкинули туди, куди вкинули і Кошелика: у Венерину Кручу... Причеплять камінь до шиї і вкинуть... Не знаю, що тільки мені з тією дівчиною робити?..

— Зроби так, щоб вона втекла, і справі .кінець. А тебе я прошу у всьому радитися зі мною, бо ти справді так засмиканий, що вже у твоїх очах всі стежки переплутались. Уже не знаєш, що робити і що робитимеш. Он і рушник і досі висить у тебе на плечі... Хоч уже і самовар напевно захолонув... Дай його сюди...

— Добре, жінко... Мені справді полегшало від твоїх новин і я засну спокійно. Але що це таке? У великій світлиці світить електрика. Дивися, як освітлюється яблуня з яблуками і стіл накритий. Треба погасити...— І він вийшов із спальні... Через деякий час і на подвір’ї колгоспу було тихо і темно так само, як і над всією Попівкою. Тільки з-під церкви із «Сторожовки» світило два вогники, неначе очі того жаху, що над українським селом мусить бути невгасимо-недрімним так, як говорив про це Тюрін.

Глава дванадцята. Мати казкою рятує рідній дитині душу

Через добу після цього вночі в селі була така тиша, що кожна жива душа боялася чи стукнути, чи шерхнути. Бо як у селі не було ті тинів, ні дерев, крім випадково залишених, то луна від порушення тиші била нагло в кожне вікно і на далекій відстані. І таке безлюддя почувалося в порожніх просторах вулиць, що якби хто голий пробіг від краю села до краю, то ніхто і не помітив би. Одна тільки сова на це зважала і гуками гула на церкві. Здавалося, що і вона на службі у Балаклейської гепеви і своїм містичним криком робить совєтський жах ще й таємничим. Почувалося, що сова сидить на тій дзвіниці, над якою загнуто вниз хрест. Бо на другій бані хреста не було, а тільки стримів залізний шпичак, а на ньому хтось із комсомольців почепив відро, що було глиняником, коли мазали колгоспну управу. Вдень проти сонця воно дуже біліло. А вночі так само чорніло, як і інші речі. Тільки місячної ночі позначалося проти неба неначе велетенський ніготь, зірваний у дивезного покійника. А на тім місці, де була ограда кругом церкви, робили смугу шматки битої цегли та штукатурки. Правда, проти входу в церкву на захід сонця стояли два цеглові стовпи, між якими колись припиналися залізні ворота. Зараз вони лежали трохи збоку від цих стовпців.

Тепер «Сторожовка» була одчинена. На її порозі один комсомолець сидів з рушницею, а другий стояв, обпершися спиною об облупану стіну церкви. Вони гляділи арештованих, запертих під церквою у землищі. Тепер тут було найжахливіше місце в селі. Кожну людину, яку Гепева мала зігнати із світа, садили сюди під церкву. У землищі була єгипетська тьма. Людина, попавши сюди, спочатку не розрізняла серед темряви жодної, навіть пригашеної смуги світла. Але проходила година часу, як помічалася у дверях світла пляма такого кольору, який буває зимою у вікні після трьох півнів. Світло виходило з того присінку, що ішов із «сторожовки». Сторч у землю під церкву, у землище. Воно було розміром невеличке: в’язка зв’язана соломи захвачувала б половину його простору.

Насередині цієї в’язниці лежала скоцюрблена жінка, коло неї сиділа дівчинка, її дочка. Вона була неспокійна, хлипала і нахилялася до матірних уст, аби щось почути. І коли вона це робила, під нею чвакотіла солома. Звичайно, упізнати не можна було б, які то в’язні, бо їхні тільки постаті чорніли ясніше від кутків того страшного землища. Але ми вже і раніше знали, що це якраз заперта Шиянка з дочкою. Зараз Софія, насилу відтягаючи глас, говорила:

— Дитино моя... Сирітко... Ти будеш жити, а я швидко піду туди, до батька...

— І я піду до батька...— швиденько поспішилася вимовити дитина, і зараз же притиснула руки до очей і заплакала дужче.

— Не плач, тобі треба жити... Тобі...

— Мамо, вони ж мене вб’ють... Як же мені жити?

— А так будеш, моя дитино жити, як і всі люди. Поки молоде, то живе, а постаріється, то вмирає...»

— І навіщо ви мені таке кажете, неначе нетямущій. Ми ж і не старі, а що з нами? І все через отого, що в нас ночував.

— Не думай так,— ледве чутно одізвалася мати. І взявши обома руками за діл, під своїми грудьми спробувала підвести голову і не подужала. І руки, ослабши, притулилися до моквини так, як це буває із шматком мотузки, кинутим на землю у розлиту із мазниці смолу. Але очі материні, до дитини повернувшися, гаряче дивилися і справляли до її серця слова, повні животворящої надії і всемогутньої людської любові:

— Ніно, і звідси буває початок щастя для таких дітей, як ти. Ти тільки перестань хлипати.. Послухай, як одній сирітці почалося із тюрми щастя... Це дуже, дуже було давно... Їхав на весілля у чужий край гетьманенко, син гетьмана.

— Мамо, це того гетьмана, про якого люди розказують? Що в людей панську землю однімав?

— Дитино, не перебивай. Я ж тобі кажу, що це дуже, дуже було давно... І мій дід і прадід його не пам’ятає... Їхав гетьманенко у чужий край одружуватися. З ним не було ні почоту хоч би з одного козака; не було ні слуг, не то що багато, а навіть не було ні одного. Тільки той кучер, що правив кіньми. І застала їх в дорозі ніч. А кругом степ, степ та ліс. А над ними незчисленні зорі. І приїхали вони до чужої ріки і тільки що з’їхали на міст, коли це враз під кіньми дошки та бальки трісь... Та гур-гурр! Так і пішов увесь поїзд під міст у чужу ріку!

— Як, мамо, і той гетьманенко шугнув у ріку?

— Потривай, не хапайся так, дитино. Гетьманенко не шугнув у ріку, а спасся. Йому пощастило вхопитися за якийсь гак. А від коней та кучера залишився тільки батіг, який за той гак теж зачепився і висмикнувся з кучерових рук. І відчепив гетьманенко від гака батіг. А кругом ніч, куди його йти? А треба йти. І ось іде та й іде... І почало світати... Куди не гляне, степ та степ, а з лівого боку далеко-далеко темніє ліс. І йде та йде гетьманенко, батіжком помахує і над шляхом квітки зачіпає, аж роса йому на руки бризкає. А батіг був такий: шийка срібна, а наконечник та вузлики з найкращої сириці. І ось іде гетьманенко, батіжком помахує і над шляхом квітки зачіпає, аж роса йому на руки бризкає... Аж гульк: назустріч ідуть п’яні люди, самі чоловіки і жодної жінки або дитини. Б’ють коні. Коні летять... А люди на возах свистять, кричать. Та й зупинилися перед гетьманенком. А саме сонце ранок золотило і в роси кришилося дрібненькими іскрами. Та й питаються п’яні в гетьманенка:

«А що ти за людина і куди йдеш?»

А він каже:

«Я гетьманенко і добиваюся на весілля волоської королівни». А ті так і зареготалися:

«То ти це з батіжком ідеш до нашої королівни на весілля? Хіба такі гетьманенки? Ану, брехуне, скидай свою оту крадену одежу, та бери ось цю, що тобі до шмиґи».

Тай прискочили два до нього та й роздягли його до нагла. Тай один з розбійників роздягся теж до нагла та й одяг гетьманенкову одежу, а свою йому оддав. І та одежа була на череві засмальцована, а на ліктях подрана. І каже розбійник гетьманенкові:

— «Коли ти щось путнє, то наша королівна і в цій одежі тебе впізнає... А шлях до неї ось»... І не повірив гетьманенко розбійникам і не зійшов на показаний шлях, бо в такій одежі не на весілля треба було йти, а на посміховисько людське... І вернувся назад гетьманенко і поспішав піхотою додому. Батіжком помахував і придорожні квітки зачіпав, аж роса йому на руки бризкала... І втомився він без їжі, і втомився від дороги, бо йшов багато ночей неспано. І надумав піти в ліс та горіхів пошукати. І під лісом під кущами упав знесилений, тай гадає:

«Прийшла смерть».— І заплющив очі. Коли це чує:

— А-бир-бир,— і він — гульк, аж невеличка дівчинка, може така, як ти, Ніно, завертає вівці. Завернула тай стала коло нього. Голова не запнута, косенята висять зліпленими пацьорками, бо не миті. Сама рябенька, ніс кирпатенький, ніжки взуті у постоли босоніж.

Він і каже:

— Як ти мені їсти не даси, я вмру.

Дівчинка побігла і принесла йому з ліса глечик кислого молока і доброго півхліба. Він молоко випив, з’їв трохи хліба, а що осталось, то сховав, тай питає: «Де це я?» А вона йому: «На Україні». І гетьманенко радісно подякував і, відчепивши батіг від пужална, віддав його їй:

— Оце тобі плата за їжу, і гляди цей батіжок, він тобі колись стане в великій пригоді — Та й пішов до найближчого міста. А дівчина взяла батіжок і подумала, що він не годиться завертати вівці, а годиться тільки підперізуватися, і підперезавшись пішла з порожнім глечиком у хату, що була в лісі скраю. І не встигла переступити поріг, як її хазяйка хап за руку, та й каже:

— То це ти в мене вкрала глечик молока, як я за хатою полола буряки. Ні голубко, більше не крастимеш!

Та й гукнула:

— Пилипе, а йди сюди...

І увійшов високий широконосий чоловік у тій одежі, що була на гетьманенкові, і, поглянувши на дівчину, вимовив:

— Я віддам її в тюрму!

Дівчина заплакала:

— А хто ж тітчині вівці віджене додому?

А він:

— Це вже я про овець потурбуюся...

І віддали маленьку дівчинку в тюрму. І ніхто про це не знав, бо юна була сирітка...

Тут Ніна сквапно спиталася:

— І її батька вбили, так як і нашого?

Шиянка застогнала і насилу вимовила:

— Підожди трошечки, моя дитино, я все скажу... І пройшло після цього немало часу. Коли це одного ранку почали сурмити та гукати: «Хто має такий батіг: шийка срібна, а наконечник та вузлики з найкращої сириці? Признавайтеся, за нього не буде ні добра, ні зла, а тільки відберуть той батіг і дадуть кращий.» І по всім гетьманстві ніхто не обізвався. І стали шукати в тюрмах і знайшли в сирітки. Вона ним підперізувала спідничку. І негайно дівчину з тюрми відвезли просто до гетьмана. Він її впізнав і залишив у себе жити і вчитися у найкращій школі. А того широконосого чоловіка, що завдав її був у тюрму, віддали найстрашнішому судії на ціле гетьманство. І взнали, що той широконосий обдер гетьманенка, і що він пачкує через границю. Та й спитав гетьман сирітки:

— А що зробимо чоловікові цьому? — А сирітка подивилася на нього, заплакала та й сказала:

— Нехай він пасе тітчині вівці, аж доки тітчиного віку. І нехай пасе не палицею, а тим батіжком, що має срібну шийку, а вузлики і наконечник з найкращої сириці...— І так сталося по її слову. А сирітка виросла і стала гетьманшою. І як стала дуже старою, то і вмерла. І після неї не було гетьманш на нашій землі. І наша земля тепер сирітська: хто хоче, той її і занапащає. Але кажуть, що Україною буде обладувати знов одна гетьманша — сирота. І людям буде добре, тільки ненадовго.

— А де ж вона візьметься? — Ніна з притиском спитала.

— А де сироти беруться, там і нова гетьманша візьметься...

І настала тиша під церквою у землищі. І якби хто близько був коло тих двох в’язнів, то почув би як гаряче билося серце у маленької Нінки.

— Мамо, чуєте, мамо? А чи й остання гетьманша буде ряба та кирпата... Чуєте? — знов почала допитуватися Ніна, але їй у відповідь була непорушна і глибочезна тиша. І в цей саме момент на церкві закричала сова, але маленькій дівчинці здалося, що хтось глибоко під землею застогнав... Може, якраз материна душа, покинувши тіло, кудись попід землею лине і стогне, прощаючись... І ніби, щоб переконати себе, що це неправда, що мати ось тут, Ніна вхопила її за плечі і несамовито гукнула:

— Мамо, ви все знаєте, і я знаю проти чого ви мені казку розказали... Мамо, мамо!

Але відповіді не почулося ніякої, і дитина швиденько відсунулася від матері під стіну і там голосно заплакала. А потім раптово, як починала плакати, так і перестала, вслухаючися у тюремну тишу. Але почула ту тишу, від якої тюремна відкришилася і була безмірно малесенькою цяточкою. І ось цього велетенського страхіття маленьке серце Нінчине жахнулося, не розуміючи, що воно таке. І схопилася знов бідна дитина і підбігла до дверей і почала маленькими кулачками стукати в них і розпачливо кричати:

— Людочки, людочки. Ой, Боже ж мій, людочки, мені страшно.— І затягла такий плач, яким діти силкуються заглушити свій переляк. А їй у відповідь на церкві кричала сова, та цього нічного птаха у землшці уже не чути було... І гуркнули двері і відчинилися... І увійшов у землище комсомолець Трохим Дуля, тримаючи правою рукою малесеньку мазничку, в якій горіла ганчірочка мокра від нафти. Він став боком до Ніни і дивився назад в одчинені двері. І відти увійшов ще один комсомолець, унісши не дуже довгу драбину і положив біля мертвої. А за цим другим увійшов і третій з великим каменем під рукою. Камінь був обмотаний мотузкою, зв’язаною вузликами у кількох місцях. Шиянка лежала непорушно. У неї права рука тиснулася до душі, неначе там її було важко дихати, а ліва була зведена судомно до живота. Обличчя, занімівши, одверталося у правий бік від того місця, де раніше сиділа Ніна слухаючи казку. На щоці у мертвої жінки під оком блищала велика сльоза, мабуть, злита з кількох. А сама Ніна ззаду цієї процесії перелякано і нічого не розуміючи, мовчки дивилася на все. Навіть не схлипуючи.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up