План до двору (сторінка 4)

І комсомольці підняли Шиянку і поклали на драбину. І Ніна бачила, як з материної пазухи впав шматок хліба. Його помітив тільки Трохим Дуля... На драбині мертвій жінці під саму бороду прив’язали унесений камінь. І Ніна враз, ніби щось зрозумівши, підбігла до них і несамовито закричала:

— І мені прив’яжіть камінь... Бо я без матері тут перелякаюся! — Та Трохим Дуля швидко поставивши каганець під стіну, взяв з мокрої соломи той шматочок хліба, що випав із пазухи мертвої Шиянки, вхопив Ніну однією рукою за плече, а другою упхнув Нінці теж у пазуху хліб... І не давши їй отямитися, потяг її з землища по східцях аж у «сторожовку», і там штовхнувши дитину в спину через церковний поріг крикнув:

— Іди, дурноверха, швидше відсіля, та ще трохи подихаєш на світі!

Від поштовху Ніна впала в траву. А далі підвівшись, пішла, хилитаючись, від церкви в долину, до людських хат.

Глава тринадцята. Самотність народу

У вікнах сірів досвіток і чути було з Палярушівки як співав один півень. Йому відгукувався другий аж на Озвозівці. Мархва прокинулася з почуттям, що вона не в хаті, і обвела очима знов знайомі речі. Ікона Спасителя вже, видно, не знімалася і не ховалася на горище. Бо висіла над столом на покуті у великім вінку з пшеничних колосків. А з боків цієї прикраси спадала зеленими кінцями уже засохла польова березка. І на вікнах у кожному кутку у пляшках стояли васильки і чебрець. А коло дверей з правого боку висів мисник, майже порожній, бо в нього на найнижчій поличці стояла тільки чорна пляшка з олією. І згадавши слова селян про те, що зараз же з пам’яті зникає сон, коли глянути на вікна, Мархва пригадала і те, що два дні не йтиме на роботу, бо возовиця і молотьба скінчилися, а в комору на чистку зерна селяни ідуть по черзі, бо всі за один раз не можуть потовпитися в ній.

Дівчина, як і всі селяни, привикла жити тільки почуттями. Селяни не вміють думати, а як починають думати, то починають і страждати. І бачені картини за останні тижні її дуже турбували. Вони були похожі на думки, зв’язані в суцільність Мархвиним безперестанним смутком. А те, що вона не знаходила кому сказати про загибель Кошелика, віддаляло її від дійсносте і робило ніби чужою в сучасному буттю. І оце зараз, після сну, юна відчула ще гостріше окремішність від зовнішнього світу. І ніби рятуючись з тяжкого настрою, вона схопилася, підбігла до вікна і притулила обличчя до пучки васильків та чебрецю. Але саме в цю мить щось потихенько постукало в вікно. Вона припала до лутки і побачила на дворі прихилену при стіні, при вікні постать маленької дівчинки... Мархва, у чім була, вискочила надвір і спитала:

— Дівчинко, чого це ти тут?

А дівчинка ледве чутним голосом від безсилля тільки й спромоглася сказати:

— Я Ніна Шиянова...

Мархва так і вхопила її на руки, і одним духом внесла в хату та й поставила коло лежанки. «Постій Ніно, я засвічу каганець». І засвітила, і побачила перед собою тільки кістяк тієї дитини, яку вона раніше знала в Шиянів. Дівчинка була в спідничці і в полотняній сорочині з вишивкою на руках... Але та сорочина була така брудна, неначе ганчірка, яку витягли з річного мулу та й кинули на берег, і вона там на сонці і зашкарубла. І спідничка на ній аж злипалася від бруду та від мокви, і кожним рухом шорстко шаруділа, ніби поламана бляха, яка ще не розпалася на свої позначені шматки, або неначе шматок брезенту. Косенята звисали з голови і на виски, і на чоло зліпленими пацьорками, і були повні солом’яного сміття і повні нужі...

Хазяйка зараз же підійшла до столу і з-під накидки взяла ножиці і геть обстригла маленьку приблуду. Потім замівши обстрижене волосся здолу на заслонку винесла його на двір. А потім, увійшовши в хату і поставивши заслонку біля припічка, вигорнула кочергою з печі з добрий коряк попелу і насипала його в кухоль з водою. Та й почала роздягати дитину до нагла. Під цей час у Ніни з пазухи випав шматок хліба. Мархва здивовано спитала:

— Що це за хліб, хіба там вас не годували?

— Ні, то комсомолець Дуля упхнув мені за пазуху і вигнав з тюрми... Під церквою нам їсти не давали, і тільки мені... І я нишком відломлювала від своїх шматків і давала матері. Та вони не їли...

— А де ж мати?

— Мати лишилася в тюрмі на драбині.

— Як на драбині?.. Що ти говориш, бідна дитино?

— Вони, мабуть, умерли і їх положили на драбину. І як ложили, то цей хліб і випав.

— То вони на драбині лежать? А хто ж їх на неї положив?

— Та комсомольці ж, вони їх положили на драбину і прив’язали до самої шиї камінь... Такий здоровецький!.. А мене випхнув Дуля за поріг!

І Мархва на мить випросталася і щось зміркувавши тяжко зітхнула і сказала:

«Ну дитино, мовчи, я тебе скупаю і дам щось із’їсти. І лишу тебе в хаті, а сама побіжу до людей на часинку»... І вхопила Мархва з лави відро з водою і поставила біля припічка. І вхопила шаплик з помиями і винесла на двір. А внісши його в хату, поставила туди голу Нінку... І видовище було таке, що аж страшно дивитися... Жодна мова на світі не здатна передати цілковитого сенсу річей, а особливо страшних і прекрасних. Вона дає тільки порівняними на здогад те, що нам уже хоч трохи знайоме... Отже, якби в полотняну торбину заповзану по землі взяти таких цурпалків, якими топлять в маленьких залізних печах і повно їх там у безладі зв’язати, то так би випиналися вони з боків торбини, як видималися кісточки з висохлої Нінчиної шкірки. І сама вона, щоб не впасти, трималася лівою рукою за припічок, а Мархва її мила. Оченята в неї сиділи так глибоко і були такі великі, що здавалося у цій шкіряній торбинці, що зветься Пінкою, не кісточки, а вугілля, яке виглядає з-під чола із двох дірочок.

І Мархва її спочатку сполоскала водою, а потім, натерши мокрим попелом, змила. І так робила кілька разів. Нарешті витерла її ряднинкою, якою був застелений припічок, і вкутавши в другу ряднинку, що лежала на полу в головах, висадила на піч. І зараз же подала туди шматок хліба, спочатку поливши його олією і посоливши сіллю. А той шматочок, що Ніна принесла, Мархва взяла з долу і сказала:

— Сиди ж там, їж А цей я викину надвір...

І вийшла з хати, заперши двері за собою. Але не встигла дівчина на печі з’їсти поданий шматок хліба, як знов відчинилися двері і ввійшла Мархва, тільки, що вже не сама: з нею були ще два чоловіки. Один був худий, тільки широкий у кості, середнього зросту, а одягнений у дуже стару червоноармійську шинелю без «крижівниці» ззаді. На голові мав солом’яний бриль. А другий селянин був високий, якого ми вже знаємо — Клунок. Мархва позатуляла вікна, одно спідницею, а друге порожнім лантухом, а третє своєю вовняною хусткою, яку вона брала щодня на роботу, як були холодні дні І тільки аж після цього підійшла до лежанки і, показавши пальцем на піч, сказала:

— Ось вона.

Всі мовчки підійшли. А Мархва, вилізши на лежанку і ставши збоку, коло стіни, щоб видно було всім, знов почала:

— Боже мій, на що тільки воно похоже! Голова тобі, як той кулачок, або неначе кухлик шкляний, суха, суха. А шийка?.. Ну просто шматочок, хто його знає й колишнього бубличка, що пересох, пересох; що торкни, то так на кришки і розсиплеться. Сиди, сиди... Ще й струпа начухало на всю голову. Дивіться!

І мужики мовчки дивилися, а Мархва тим часом злізла з лежанки і винесла з хати шапличок з водою, в якій мила дитину. А внісши його знадвору, знов поставила перед піччю і кинула туди Нінчину спідничку і сорочку, що лежала у кочергах. А той попіл, якого не було можна вмістити з самого початку в кухоль і який ще лежав на припічку, вона тепер висипала в брудне шмаття в шапличок і налила на все це води. А «широкий у кості» питався Ніни:

— Чи вони там тобі хоч їсти давали?

— Давали.

— А чого ж то ти і на живу душу не похожа, якщо давали?

— Бо вони спершу дуже довго не давали, а потім давали.

— І тобі давали, і матері давали? — допитувався «широкий у кості».

— Ні, матері не давали ні кришечки... А мені давав тільки Трохим Дуля... Та й то не каждий день... Тільки хліба давав, а я нишком одламлювала і давала трошки матері, та вони не їли..— І вмішалася Мархва:

— Нінко, а в чому ж то в тебе і спідничка, і сорочка, що такі шкарубкі та брудні, неначе щодня мокли в помиях? Мабуть, там вони давали самої води?

— Ні, спочатку нам не давали ні води, ні хліба, а потім внесли нам яшної соломи і застелили діл... І внесли двоє відер води... і полили з одного відра солому, а з другого вилили на діл... Та й сказали, що це вони на те так зробили, аби ми пити не хотіли... І все було мокре... І ми спочатку у землищі тільки стояли, а потім мати лягли і я коло них лягла, бо не можна було встояти.. І ми так завжди пити хотіли і смоктали солому. А коли солома стала така гидка, що аж смерділа, то ми вже і не смоктали... А тільки лежали і було там дуже страшно...

І «широкий у кості» аж тепер скинув бриль і взявши його під руку, знов спитався:

— А чи твоя мати жива, чи ні?

— Я не знаю, бо як вони кончили казати казку, то вже мовчали... І як їх клали на драбину, то вони теж мовчали... І як під саму бороду прив’язували їм каменюку, то вони теж мовчали... мабуть, умерли...

І «широкий у кості» поли до своєї кишені і витяг звідти у чорній табакерці доморослий тютюн, а з торбинки витягши шматок газети «Харківський Комсомолець» почав крутити цигарку, ніби не зважаючи ні на кого. А коли в нього з-під руки випав бриль додолу, то він і його ніби теж не помічав.

— Гм, то що ж то вони налагодили її в Бенерину кручу? — нарешті він озвався, неначе ні до кого, а сам до себе:

— У святім письмі колись читали в церкві, під якою тепер катують людей, що коли ти маєш спокусити якусь душу, то краще собі почепи на шию жернов росєйський, та й плигай у море... А вони роблять навпаки: хто не хоче слухати їхньої спокуси, то тому вони й чіпляють жернов росєйский.

— Та не росєйський, а осельський,— поправив його високий його товариш. Але «широкий у кості» на нього навіть і не глянувши спитав:

— А чи ти знаєш, коли твоя жінка вичуняє? Ні не знаєш. І письма святого ти не знаєш, бо не читав, а тільки чув. Що, може, скажеш, читав?..

І Клунок притиснутий до того місця, коло якого вже не можна замовчати, почав ображено виправдовуватися:

— Та ти ж знаєш, що я читати не маю часу. І письмо святе я тільки чув, як читав у церкві останній наш піп...

— Ну, то й мовчи... Бо святе письмо не твого розуму. А я чув, що жернов росєйський... І Лукіян Кошелик так завжди і говорив. А він святе письмо знав краще від самого дяка. І ось тепер і виходить все по писанні святих книг...

Але тут уже заговорила молода хазяйка. Вона весь час з величезною увагою і відданістю прислухалася і придивлялася, що «люди» говорять з Ніною, і що Ніна говорить «людям». Бо від цього залежало виправдання того, через віщо закликала їх до себе такої пори:

— Люди добрі, все село вже знає, що Лукіяниху Кошеличку вчора вранці вхопили і повезли в Балаклею і вже напевно не для того, аби вона вернулася додому.

— Що, що село знає?.. Воно ще й не те знає, та мовчить, бо криком дороги на Балаклею не переб’є і не злякає нікого...— вставив своє «широкий у кості» наперебій Мархвиній мові, неначе для того, щоб схаменути дівчину.

— Ні, село цього не знає, що я знаю... Село у Бенерову кручу не заглядало. Воно не бачило...

Рвонулася Мархва знов говорити та їй знов перебив «широкий у кості»:

— Неправда, село все знає. Воно знає і те, що коли Карахонька вила над кручею, то два комсомольці хотіли її вловити, але вона плигнула в кручу... І вони туди не пішли, а люди деякі пішли і побачили...

Але тепер у селянина вирвала мову знову Мархва:

— Коли люди побачили і село знає, то може скажете, чи надовго нас хватить, коли так і надалі будуть нами порядкувати? Я не маю супокою з того часу, як помогла отому нещасному чоловікові, через якого і Шияни пішли на пропаще, і Лукіян Кошелик згубив голову... Коли скажена собака тільки хоче когось покусати, то все село зараз ґвалтом її вбиває... А чого ж це село мовчить, коли звірюка страшніша від всіх скажених собак на світі нас хватає і табунами, і поодинці, і глитає, і не видно, коли вона наглитається?..

— Е, дівко-дівко!.. Дурний піп, дурна його й молитва: що це у Тимоша Клунка чи в мене такі роги поросли, що можна злякати комуну? Е, дівко, дівко! Та ти знаєш, що тепер найкраще мовчати, а того слова, що держить у собі совєтську власть, і на язик не пускати.

Треба мовчати так, неначе і на світі комуни немає... А хто її називатиме, той ніби кликатиме нас, аби ми її скинули. Та хто і де той хтось, щоб совєтську власть поміг скинути з нас, знесилених роботою та тюрмами? Краще мовчімо і мовчки робімо, що в наших силах... Ось ця дитина нехай у тебе сидить так, щоб про те мало хто знав. А ми кутком їй допоможемо... А пробувати трусити совєтську власть за барки, це з себе повитрушувати душі з кісток, он що!

— Воно таки так, якось треба одно другому помагати, бо прийшли останні времена...— підтримав Тиміш Клунок, надіваючи обома руками бриль на голову, а надівши, ще додав:

— Треба йти, поки раньше, бо хто ходить у тьмі, той мусить мати ліхтаря, так говорив колись покійний Лукіян...

— Ти, Тимоше, ніби живеш на те, щоб тулити слова непотульні... Що говорив, то говорив багато дечого покійник. Говорив він і про це. Але он як: «Хто ходить у тьмі, той спотикається»,— суворо поправив товаришеві «широкий у кості» і запхнув зроблену цигарку за вухо, а потім,. нагнувшись, дістав бриль із долівки і оглянувши його з усіх боків, ніби долі щось могло трапитися з ним,— надів поволі.

А Клунок тільки глянув на нього і зітхнувши глибоко, переступив першим поріг хати. Та Мархва не йшла виряджати з хати сусідів, вона стояла мовчки коло столу і дивилася, поки за останнім зачиняться двері. А потім повернувшися до Ніни на піч і зітхнувши глибоко промовила:

— І що ми з тобою, Ніно, такі немічні, будемо робити на цім страшнім світі, та ще такої глупої ночі, коли навіть перші півні бояться подати глас?

— Тітко, тітко, подивіться у вікно, уже не ніч, уже білий день надворі! — почулися з печі Нінчині слова... А Мархва спочатку здивовано, а потім весело подивившись на Ніну сказала:

— Справді уже день, а піду я та внесу соломи та будемо снідати варити...— І зараз же пішла надвір. А там перед хатою, посередині того місця, де був колись став, кублився туман довгою смугою, позначаючи течію річки. Але Мархва нічого не помічала, вибираючи за хатою в купі соломи такої соломи, якою легше можна протопити... І диво дивезне, в душі у неї була яснота і легкість така, яку тільки чистосердечні юнаки колись переживали після сповіді

Глава чотирнадцята. Де зло переможно крокує, там гроби ніколи не стуляють свої пащеки

Була година 9 дня. Контора Попівського колгоспу стояла серед вигону одчинена на всі двері. І звідти чулося клацання рахівниць, голосне, але одноманітне і вперте. На ґанку сидів Тиміш Клунок. Він спирався на виломлений з верби ціпок і дивився в поле. Нарешті він ціпок узяв у другу руку і сам, випроставшись, скинув бриль і поклав його на коліна. І через мить він надів його знову, неначе почуваючи, що у нього бриль лишній. Він мав рацію. Бо проз колгоспну комору їхав голова колгоспу. І коли він порівнявся з ґанком управи, то Тиміш Клунок вже стояв, пере міняючи в стоянні ноги, неначе в нього тіло стало Бог його знає яке важке.

— Ну, що скажеш, чого ти сьогодні не на роботі? — спитався хазяїн, злазячи з бігунки.

— Та ви ж мені ще вчора сказали, щоб я прийшов саме в цю пору...— Замість здоровкання, зустрілися такими словами обидва чоловіки.

— Уже й ти разом з усіма напинаєш мені брехати у вічі. Ну, скажи, хто чув, що я тобі сказав, аби ти сьогодні прийшов сюди. Хто? Ну, чого ж ти мовчиш?

Ці слова справили надзвичайне враження на Клунка.

І він кашлянув і підсунувши бриль над чолом, яке враз покрилося потом, почав його терти правою рукою, лишаючи там темний слід від пальців, що були і в пилюці, і в бруді.

— Ви сказали, щоб я прийшов саме в цю пору... Бо моя жінка недужа вже другий тиждень... Ви обіцяли дати трохи пашні,— неначе вже з-останньої снаги проказав селянин.

— Добре діло, це коли я якогось колгоспника зустріну за цілий день раз, то це я йому там призначив побачення? Добре діло! — І вже роздратовано і злобливо став присікуватися:

— Як тільки ти мені зараз не скажеш, хто чув, то я тебе негайно арештую як брехуна і саботажника. Ну хто чув, кажи?

Тиміш Клунок мовчав і ворушив бриль у нерішучих і нещасних своїх руках, а Єшка Хахлов провадив своє у всезростаючому піднесенні:

— Мовчиш, бо боїшся... Знаєш куди за брехню та саботаж загнали і Лукіяна Кошелика. І тебе ця доля не мине, і кожного не мине, хто тільки посміє мене обдурити!» — І, глянувши на відчинені двері контори, ще з гіршим натиском став говорити:

— Ач, ви видно сьогодні всі змовилися против мене і писарі кудись порозходилися, покинувши в конторі навстіж двері, щоб туди заходили прохані і непрохані саботажники... Ану, обізвися, хто там є, га!..

І раптом там зупинилося клацання і почулися кроки. І вийшов на ґанок Бунтуш і спитався:

— Це ви кличете, товаришу голово?

— Я, я, чого це у вас двері навстіж, а мені здавалося, що там нікого нема, хоч хтось ніби й клацав?»

— Товаришу голово, це ми підбиваємо місячний баланс і одчинили двері, щоб задухи не було.

— Видно, що боялися задухи, що посадили ось тут його стерегти чи я не їду! — доводив своє Єшка Хахлов, показуючи пальцем на Клунка Тимоша, а Бунтуш, обороняючися, знову одповів:

— Учора цей колгоспник приходив до вас, щоб ви дали пашні, бо в нього недужа жінка. А через те, що ви завжди заклопотані і часто забуваєте, то ви звеліли мені запам’ятати, коли йому прийти.

Почувши таке Тиміш Клунок аж засіяв, аж полегшено утер чоло рукавом правої руки, так само, як це роблять жінки, а товариш голова кумедно та непевно заговорив знову:

— Ні, я приїхав по іншій справі... Я приїхав, аби... Аби...— І враз обернувшися стурбовано спитався: «А це хто так швидко ще до нас?..»

Але не встиг хтось із присутніх щось відповісти, як з легкового авта вилазив районовий комісар Тюрін і весело тримаючи руку під козирок, говорив:

— Будьте готові, товаришу Хахлов. Як сьогодні себе почуваєте? Бачу, бачу, що дуже добре! — А стискуючи вже руку голові, він говорив, ніби боявся забути якесь слово:

— Пошліть, будь ласка, ось цього товариша, нехай негайно покличе до контори ту сироту, дівку Кужелівну... Коли ж її нема дома, то викличте її з роботи!

І Єшка Хахлов трохи схвильовано і ніби прохаючи вибачливо звернувся до Тимоша Клунка:

— Підіть швиденько та покличте негайно до контори дівку Кужелівну і самі з нею разом прийдіть, і вже вам тоді і дозвіл видам на пшеничне борошно.

І Тюрін з Єшкою пішли просто в кабінет голови колгоспу, а Бунтуш, прив’язавши до тину коня, запряженого в бігунку, пішов знов клацати рахівницею, але вже за собою зачинивши двері. Тоді, як Тиміш Клунок, прибігши в двір до баби Пріськи і побачивши, що Мархва вішає прані сорочки, оглянувся на тім місці, де перелаз, а потім підійшов до Мархви і засапано і стеряно заговорив:

— Ну, Мархво, пропали ми всі... Пропали і собаки не брехали!

— Хто пропав і чого? — здивувалася дівчина.

— Ми, що до тебе вдосвіта приходили, дивитися на маленьку Шиянівну, он хто пропав.

Мархва з тими сорочками, що на плечах були і яких не встигла повісити на шворці, і з очима повними питання та тривоги стала дивитися мовчки на сусіда, а сусід говорив:

— Вони вже все знають. Я прийшов до контори, бо голова колгоспу обіцяв дати пашні, що жінка моя хвора... Прийшов, а він так і накинувся на мене, як мокрим рядном. Чого не роблю та чого сиджу коло контори, а потім як визвіриться та як закричить: «І тобі те буде, що й Кошеликові..» А тут з району неначе з хмари випав комісар та й собі: «Покличте негайно дівку Кужелівну, хоч з дому, хоч з роботи.» Та й негайно погнали мене за тобою. І як собі хочеш — іди, а я не піду. Мені рятунку нема, та й тобі.. Пропали ми всі, он що!

— Дядьку Тимоше, іти туди я не боюся, однаково вони зженуть із світа де завгодно того, кого не іменували. Я піду. Я скажу тільки бабі Прісьці, щоб оту дитину на якийсь час пригріла. Мені через Ніну ховатися не можна...

— Мархво, та це ж хто його й знає, що буде, коли ми самі туди ітимемо, аби з каменюкою на шиї у Венерину кручу летіти! Та це ж.. Але, Боже милосердний, куди ж його дітися? — гукнув він якось уже несамовито, не дивлячись на Мархву, а озираючись на боки очима зацькованого і від переляку уже безглуздого собаки, якого оточили гицлі з кіллям, заради убогої його шкіри... А потім уже не сказавши і не гукнувши, а якось прохрипівши знеможеною своєю душею: «Нема куди, нема куди, хоч з мосту та в воду». І без жодного слова, покинувши дівчину теж перелякану, побіг вуличкою до своєї хати, де чути було, як кричала маленька дитина і кудкудакала курка.

А в кабінеті під цей гук у голови колгоспу одбувалася подія, переходячи у загальну картину нашої повісті. За столом сидів Єшка Хахлов у сірій кепці і дуже уважно слухав свого начальника. Його шкіряна тека лежала на столі нерозстібнута. Всі ручки і олівці були зібрані коло подвійної чорнильниці у вузенькій кавчуковий кухлик без ручки. На стіні проти нього висів картуз комісарів, форми гепеви. А за спиною в нього, коло самої стелі тримався портрет Сталіна і по-простацьки дивився на цих двох людей. Але всі події країни, що пройшли через свідомість кожного громадянина, а особливо господарча і національна політика на Україні говорили конкретніше про цей простацький погляд грузина з диявольською душею. Комісар ходив перед столом повільно, але напружено. З його ходи почувалася його думка зосереджена і настирливо одноманітна. Почувалося, що кожна передмова перед ділом зменшує його суть для комісара, і він говорив так, неначе дихав димом на тій пожежі, в якій догоряють його вороги:

— Не люблю я слів, але без них обійтися не можу, як і кожна людина, і через те мушу говорити. Справа у мене одна: зміцнити нашу совєтську державу. І коли я їм, то тільки для того, щоб комуністична партія була могутнішою. І коли я сплю, то тільки для того, щоб вона мала свіжішу голову; і коли я дивлюся і заплющую очі, то тільки для того, щоб краще бачити ворогів нашого будівництва. І я сам собі зробив висновок, що в такій країні, як Україна, не тільки потрібний всезаморожуючий жах, а й хижа солодкість зміїного почуття перед тим, як ужалити свою жертву на смерть. І царський уряд володів і цією зброєю, але так незграбно, що в розумних людей викликав противне почуття смаку. Я говорю про доми розпусти, якими він розкладав і піддавав гниттю непотрібні йому прошарки суспільства. Тільки тоді він це робив з найбіднішими, а ми мусимо це робити з недобитками куркульства. Тоді царський уряд робив доми розпусти і світив щовечора коло них ліхтарі, зовні маніфестуючи своє розкладницьке діло; а ми мусимо робити це зсередини, маніфестуючи на обличчі нашого діла привичне куркулям добро. Для цього треба вибрати найкращу якусь молодицю, чи дівчину і подарувати їй лишній будинок, ніби за якусь надзвичайну заслугу. А вже, коли вона одержить такий подарунок, то не матиме душевної сили відмовити щось своєму доброчинцеві, і — справа наша аж по нігті і по волосся!..

— Ну, а той... А хто буде перший ночувати у такій нововідкритій установі?

— Як хто? — здивовано зупинив очі комісар на голові колгоспу, неначе той враз з’явився його очам у ніколи не баченому вигляді.

— Еге ж, хто буде перший ночувати... Бо туди ж вибиратимемо найкращих. От хоч би і Кужелівну... Хто мусить з нею перший злягатися?

— Ну, це вже ви таке кажете, неначе і самі не схотіли б бути першим? — усміхнувся комісар.

— А не схотів би, бо в мене є жінка...

— Не турбуйтеся за це, товаришу голово. Такі обов’язки не ляжуть на ваше сумління! — різким тоном почав знов говорити Тюрін, уже оговтавшись од несподіванки:

— Це справа надзвичайної ваги. Не будуть же молоді куркуленята завжди вовченятами, що тільки знають, що вити до тієї вовчиці, яка скочила в ліс. Знайте, що з такими завжди ночувати буде голова районної гепеви. Не важно, чи він буде одружений, чи парубок: державна повинність для всіх обов’язкова. І після цього так чи інак, а ночована дівчина буде повертати свою увагу до свого першого. А перший не забуватиме її тим більше, чим згадана дівчина буде мати ширше коло клієнтів. Таким чином і справи розшуку політичного і розшуку карного ближчі будуть до опіки державного нагляду.

— Он що!..— протяг удавано, глибокодумно Єшка Хахлов і голос цієї креатури прозвучав ніби насмішкою.

— Немає вам чого «онщокати» тоді, коли ви повинні бути в шорах певного порядку. Бо цей розрахунок справлений на те, щоб партія могла тримати людей за найглибші струни їх буття! — процідив крізь зуби загрозливо Тюрін.

— І запам’ятайте ще і те, до найглибших фібрів уже вашого єства, що ці «нововідкриті установи», як ви зводили сказати, ми введемо в культ так само, як християни ввели в культ батьків хрещених, які хрещеникам ставали найближчими людьми після рідних батька та матері... А в данім разі начальники районних гепевів будуть найріднішими особами по батьках всім куркулівнам, і потім...» І повернувся спиною до свого співрозмовника і пішов до вікна мовчки. А голова колгоспу від швидких змін душевного стану, що стали тепер причиною нападу страху, аж скинув із голови кепку і, положивши її на течку, встав і почав був схвильовано мимрити:

«Вибачте мені мою непередбаченість...» Але помітивши, що Тюрін коло вікна зупинився і перегнувши праву руку дивиться на годинник і зовсім вже не зважає ні на які слова, Єшка Хахлов зніяковіло замовк. І саме в цей момент хтось несміливо постукав у двері. І Хахлов зразу хотів сказати: «Ввійдіть». Але тривожно глянувши на начальство тільки кашлянув все-таки голосно і знов сів на своє місце, зиркаючи нерішучо то на Тюріна, то на двері. А комісар, дивлячися лише на двері, підійшов до них і, ставши перед ними, сказав: «Можна».

Двері відчинилися і на порозі зупинився рахівник Бунтуш. Він, спочатку заникуючись, ніби не знав, що говорити, а потім: «Там... Той.. Прийшла Кужелівна»,— насилу вимовив, неначе та людина, що признається приятелям, як вона не мала сили врятувати того, що вчора втонув. А Тюрін же йому на те:

— Підіте зараз до мого авта. Там лежить у ньому з фанери скринька на сидінні. Ви її принесіть сюди.— І коли Бунтуш її вніс, завбільшки з добру теку, комісар звелів: «Попрохайте колгоспницю Кужелівну почекати, поки її покличуть».

Бунтуш вийшов. Скринька зараз же була поставлена на стіл перед Єшкою Хахловим рядом з його текою і урочисто відчинена. У ній у червоних гніздах, навмисне для цього зроблених, лежало два револьвери і ніж-колодач, такий, яким колись селяни кололи свиней. І власник колекції, не питаючися, чи хоче того Хахлов чи ні, почав робити пояснення до своєї чудної колекції:

— Ось дивіться, це револьвер носачівського бандита, що звав себе вільним козаком. Він убив цією зброєю п’ять комсомольців, чотирьох червоноармійців і одного продкомісара. І нарешті я його із своєю рейдуючою командою упіймав... Правда, уже нетямущого від ран. Він умер через п’ятнадцять хвилин на руках у мене. Я люблю такі експерименти, а це ось... Це револьвер, яким я убив Шияна, після чого знайшов у траві, як ішов назад до колгоспної управи, вже ось цей колодач... Скажіте...— І він тут випростався і глянув у очі Єшки Хахлова:

— Ви знаєте, чия це зброя? Чий це ніж?

В питанні почувалося надзвичайне задоволення тієї людини, що впіймала другу на такім учинку, за який нікому не жалує голови. Але це почування було фальшиве, бо збудоване було на ефекті чекістсько-артистичному. Такі ефекти привикли вживати советчики один до другого, без всяких на те підстав, лише з однією метою, потішити себе хвилинним ніяковінням товариша, за яким іноді стоїть один відсоток причастности до діла. Так само, як і рибалка закидає вудку у воду не тому, що на тім місці є риба, а тому, що там вода, а в воді можлива скрізь риба. Хахлов же, почуваючи на своїй совісті тягар попередніх розмов, уже був певний, що машину заводять на нього. І нагнувшись над ножем і торкаючи його обережно пальцем указової правої руки, безтямно кректав і говорив: «Цей ніж?.. Гм... Мені здається, що я його десь бачив... Гм... А де, їй-богу не знаю...

— О, коли не знаєте, то не турбуйтеся, швидко взнаєте! — тим самим тоном психічного терориста заспокоїв свого колегу Тюрін. І потім, не зачиняючи скриньки, гукнув туди, звідкіля чулося клацання рахівниці.

— А покличте колгоспницю Кужелівну!

Клацання затихло. Ще мить і відчинилися несміливою рукою двері і в кабінет голови колгоспу увійшла Мархва і стала мовчки коло порогу. Після цього знов стало доноситися клацання рахівниці. Але у Мархвиних вухах стала нити та тиша, під час якої летить смертельна куля до чиїхось живих грудей; або розтинається останній крик життя з-під облупаних мурів сонного міста. Мархва мовчала. Мовчав і голова колгоспу, і мовчав Тюрін, ніби ждучи першого слова від дівчини. І разом з тим він її з приємністю озирав, немов ту річ, яку зараз візьме і скрізь там обмацає, куди ще не сягнуло око. Але диво з див. Мархва і зараз так само була прибрана, як і тоді, коли йшла на сходку... У сивенькій вовняній спідниці, в зеленім поясі і зелена стрічка звисала на спину разом з русою косою. А ті молоденькі дівочі груди випирали гострі крайки, прикриті білесенькою сорочкою. Здавалося, що то кінці двох крил, якими летить її серце у гаряче та рожеве чуття чоловічого захоплення... Боже, Боже, яке велике щастя зустріти такий лет ще чулими та молоденькими грудьми!

Але ж яке то і велике горе знати, що ці рожево-ніжні крила жаги зламаються під тиском тягару грудей ґвалтівника, який не раз роз’юшувався звіриною люттю до земляків і родичів нещасної полонянки!..

І майже містичну мовчанку перервав Єшка Хахлов. Мабуть, він хотів перед комісаром показати ще і свою пам’ятливість так само, як уже показав свою догадливість:

— Дівчино, чи прийшов з тобою і той товариш колгоспник, який тобі передав наказ товариша комісара прийти сюди?

— Ні, я сама прийшла,— відповіла вона спалахнувши блідим лицем тій небезпеці, що чигала на неї з кожної порожньої точки сумної установи.

— Як же це так?.. А я ж йому сказав прийти...— здивувався він і встав ненатурально швидко і рушив у другу кімнату. Та йому вслід гукнув начальник:

— Ви тут потрібні.

— Я зараз,— затята і вже цілком натуральна була відповідь за межами досягнень комісарового погляду.

І коли Єшка Хахлов вернувся назад, то Тюрін сидів вже за столом на його місці, а Мархва стояла перед ним і слухала комісара. Єшка навшпиньках вийшов знов, вніс стілець і, сівши збоку свойого місця, став теж слухати:

— Не думай, дівчино, що я ворог оцим людям, що живуть у селі. Я не ворог. Я мав би найбільше щастя на цім світі, якби селяни стали справді щиро і в думках совєтськими людьми, а не тільки на язик, і через те я тобі найбільший приятель... І коли я перед тобою розчинив цю скриньку з усякою зброєю, то не для того, аби тебе злякати, а для того, щоб ти бачила оцю диявольську силу, якою люди вбивають один другого. Бачиш, між револьверами, якими я не одну лукаву людину застрелив, і ніж лежить невідомо чий... Його я знайшов у вашім селі. Здається, коло Шияна. І як не помиляюся, ним вимахував Скакун Полікарп, як ішли робити «план до двору»... Може, ти знаєш хазяїна цьому ножеві?

Мархва тремтячою рукою взяла рукав лівої руки і втерши ліве, а потім праве око, і спустивши руки до фартуха, обвела очима, неначе впізнаючи стіл і комісара, і ледве чутно відповіла:

— Я не знаю...

— Не знаєш?.. Буває всьо на світі...

І, вставши з місця, він узяв ніж із скриньки і подаючи його Мархві з лисиним виглядом обличчя, попрохав:

— Візьми, будь ласка, і подивися, може ти його десь і бачила?

Мархва, взявши, глянула і зараз же поклала назад у скриньку. І трохи оговтавшись сказала: «Ніж наш». І тепер сміливо і ясно подивилася комісарові у вічі. А він ніби аж зрадів, аж руки став терти та приговорювати:

— От і добре, справді добре... Ніж твій, і я тобі його верну... Люблю... Такі люди мені змалку подобалися. Сміливо і щиро. Добре...

І вже неначе давній дівчинин приятель спитався так, як це роблять, коли розгадують загадки:

— А як ти думаєш, що я з тобою зроблю за цей ніж, яким вимахував Скакун Полікарп?

— Уб’єте мене,— стишеним, але рівним голосом вимовила Кужелівна і глянула нерухомими очима на комісара.

— Ні, за те діло, через яке я тебе покликав, не вбивають, а нагороджують... Ти ж відняла колодач у Скакуна і кинула в траву. Якби була не одняла, він був би зарізав мене. Ти, видно, знала, що він на мене має зуб?

Тут уже Мархва здивована і вибита з тільки що утвореної ясноти душевної, мов якась домашня маленька тварина, що впала в річку і, знесилено плаваючи у глибокій воді, не кричить, а тільки дивиться жалібними очима, хто з живих на березі її врятує. І взялася правою рукою за стіл і ледве-ледве помітно похитнулася.

— Що ж ти мовчиш, невже не хочеш говорити? — наполягав «приятель селян».

— Я нічого про думки Скакунові не знаю. А я тоді побачила свій ніж і одняла, тай годі..

— Дуже добре, дуже добре... Ти не признаєшся, що ти у нього відняла ніж на те, щоб він не зарізав комісара, та мені байдуже. Тебе совєтська власть нагородить за таки прекрасний вчинок громадянки. Я прикладав до цього всі зусилля, бо я не люблю, щоб славна справа була не оцінена належно. І ти ніби серцем чула, що тебе чекає нагорода, та й убралася сьогодні неначе на великі свята.

— Я убралася на смерть у все своє найкраще. Я не йшла сюди по нагороду...— ніби аж зойкнула від внутрішнього болю, який раптовим підступом ударив і в душу дівчини, і в її серце.

— Не йшла? І отже будеш нагороджена.— І тут він витягнув з кишені піджака на лівім боці завчасу напоготовлений папір. І поволі розклавши його, став читати:

«Через те, що Кужелівна Мархва героїчно врятувала життя совєтському робітникові балаклейської надзвичайної тройки по боротьбі з бандитизмом, совєтська власть віддає їй хату, відняту у зрадника і польського шпіона Євгена Шияна»..

Прочитавши все, він замовк і став пильно дивитися, яке враження зробило на дівчину. А та, неначе опущена у якусь велетенську пустку тиші, збліднувши, мовчала. Здавалося, в неї зупинилося і серце від несподіванки і не видно було, щоб ворушилися груди від подиху. З таким виглядом приймають не нагороди, а страшні і не зароблені моральні муки. Не знаю, як це у свою увагу занотував комісар, але він устав із-за столу і, швидко підійшовши до мовчазної дівчини і взявши її руку в обидві свої, став вітати:

— Вітаю тебе з винятковою увагою совєтської власті, і совєтська власть сподівається, що ти уже із завтрашнього дня перейдеш у свою хату жити і даси можливість приїхати до тебе найближчими днями і привітати тебе з новоосідком, у твоїй уже хаті...— І повернувшися до Єшки Хахлова закінчив:

— Щоб ви конче взавтра рано перевезли все добро цієї громадянки в нову оселю і потім оголосили всьому населенню про подію...

І схопився Єшка Хахлов із свойого місця і зробив крок і собі в напрямку до дівчини, видно теж вітати. Але юна у цей момент похитнулася і почала падати, ставши непритомною. Її підхопив комісар за стан і посадив на стілець, промовивши до свойого товариша:

— Внесіть склянку води.

Але в цю саме мить відчинилися двері без стуку і Бунтуш схвильований став на порозі. Він був байдужий до всіх цих людей, бувши сповнений враженням, яке своїм розміром переростає всі перепони в людських стосунках:

— Товаришу голою, Клунок Тиміш утопився у власній криниці, він упав туди сторч головою. І зараз із води видно тільки одну ногу, якою зачепився за жолоб...

А комісар, тримаючи Мархву за стан, визвірився на Єшку:

— Я кажу, подайте склянку води!.. А ти чого вилупив очі і стоїш, як дурний? Іди до свого діла негайно!

І голова колгоспу, і Бунтуш вийшли і зачинили за собою двері.

Глава п’ятнадцята. Людська кривда немилосердна навіть до своїх слуг

Та голова колгоспу, Єшка Хахлов, замість того, щоб принести води і привести до пам’яти Мархву, вискочив із управи і одв’язав свого коняку. І, вже сидячи на бігунці, стьобнув його з усієї сили батогом і помчав до своєї хати.

Коло хати ж в його садочку колгоспна дівчина Секлета, якраз вивізши возиком його дитину, дивилася чогось на вишню, не випускаючи з рук билець візка.

Єшка Хахлов, підлетівши до тину своєї хати, зупинив коня і не прив’язуючи його, а тільки кинувши віжки на бігунку, побіг у хату. А його запряжений кінь, спочатку смикнувши головою віжки, а потім нагнувши голову, ніби зацікавлений травою, рушив з місця. І почувши, що ніхто не спиняє, з піднятою головою швиденько повернувся на місці з бігункою і помчав до конюшні... І Секлета тепер вже не дивилася на вишню, а в той слід, що залишився від коняки...

Єшка ж Хахлов, ускочивши в кухню і скинувши з голови ленінську кепку та з усього розмаху повісивши її на кілку, підійшов до жінки, яка ліпила вареники коло столу, і гукнув схвильовано:

— Ну, Маша, такого ганебного становища я ще ніколи не мав, як у цім колгоспі з моїм земляком Тюріном. Якась божевільна і противна особа. Я вже сьогодні витримати не міг. Поводиться мерзотник так і зі мною, як з кожним пересічним колгоспником... А я... Я вже тобі казав, що мені треба відпочити... Я собою володіти не можу. При ньому я просто безвольний... Не можу заперечувати найодвертішій брехні... Завжди згоджуюся... А як він з очей... Вся ненависть накипіла вибухає з грудей... Але ж яка мені від цього користь? Коли при стосунках із колгоспниками я відчуваю, що підробляюся під його смак і стиль, і завжди роблю проти себе і проти совісті. От і сьогодні довів отого Клунка до самогубства.

— Якого Клунка? Що ти говориш?

Обернулася з вареницею в руці, а в другій з ложкою сира Хахловша:

— І будь ласка, так не хвилюйся... Бо так ти ще гірше себе заморочуєш... До якого самогубства?

— Та ти знаєш... Він був бригадиром. І скинули його з тієї посади за те, що він коло Шиянової хати, як робили «план до двору», щось сказав... І тепер він втопився... І все винен він... Тюрін винен, а виходить по всьому, що це я винен... І де ти другу таку особу знайдеш, щоб усі злочини, які Тюрін наробив, лежали на совісті цієї другої особи, а він щоб був чистим голубом, а ця особа злочинцем?!!

— Ну вже наказав, хто його зна й чого і для чого? Найшов голуба! Та хоч би ти і всі твої колеги щодня убивали чи доводили до смерти по одному куркулеві, то й товариш Тюрін ніколи не здаватиметься стороннім людям святим. І завжди буде своєю голубиністю чорніший від чорта, осмаленого пекельним вогнем... І що це на тебе найшло?.. Бери он там у мисці свіжі вареники та з’їж та їдь у поле до роботи. Це важніше від твоїх стосунків із районним комісаром. І він підлягає парткому...

І повернувшися від чоловіка, стала вкладати сир у вареницю. А він, неначе торкнутий гарячим у незав’язану виразку, аж ойкнув від обурення:

— Та ти ж розумієш, що селянин утопився! І що я покинув їх усіх з районним комісаром у колгоспній конторі через те, що серце не витримало! Що я мусів це зробити, аби врятувати якусь незалежність своєї думки... Я просто їх покинув, щоб не виконувати волі Тюріна... Щоб хоч раз він наткнувся на мою твердість і на мою рішучість...

— Ну, ну, вже цього то я від тебе не сподівалася! — поволі знов від своєї роботи повернулася Хахловша:

— І це ти справді зробив через оці причини?

— Та кажу ж тобі, а не якомусь глушманові. Ти ж чуєш, що в душі у мене все кипить і що мені зараз не до брехні, або якогось мерзенного боягузкання... Я страждаю!

Не знаю, що сказала б на це жінка своєму чоловікові, якби їх розмови не перервав стукіт у двері... Від нього вони обоє аж здригнули, і не зразу у їх вийшло звичайне у таких випадках слово дозволу, а тільки тоді Хахловша його сказала, коли самі двері відчинилися і за порогом показалася постать Тюріна, зігнута чемною усмішкою і чемними словами:

— Чи можна до вас?

— Будь ласка, ідіть, ідіть! — пролунало ніби спокійно з хазяйчиних уст.

Тюрін переступив поріг і з тією чемною усмішкою, звернувся до хазяйки:

— Ви мені вибачте... що я візьму вашого чоловіка в його кабінет на кілька хвилин.

Але сам Єшка Хахлов, не зважаючи на те, що непроханий гість звернувся до господині, а не до нього, схвильовано і трохи ненатурально піднятим голосом вимовив:

— Товаришу комісаре... Я до ваших послуг буду готовий тільки через годину.

— Дуже радий... Дуже радий. Тільки шкода, що ви забуваєте про те, що я ще начальник балаклейської районної гепеви. І ви напевно прекрасно знаєте, які права дала партія цій організації... І повірте, товаришу Хахлов, що я вас більше п’яти хвилин не затримаю»,— твердо підкреслив своє бажання Тюрін.

І Хахловша, вже не ліплячи вареників, дивилася на комісара схвильованими очима, і чекала, щоб умішатися в розмову. І коли ця нагода трапилася, вона продиктувала чоловікові:

— Я ж тобі казала, що обід буде готовий через годину... А ти не дочув і, мабуть, думав, що обід кінчиться через годину...— І, повернувшись до комісара, попрохала:

— Товаришу комісаре, це я винна, що він вас так зустрів. У нього в голові, видно, отой випадок із селянином, що, кажуть, втопився. І, ви лишайтесь в нас і разом пообідаємо і за обідом розв’яжете свої справи. Запрошую вас і від себе, і від свого чоловіка...

Тюрін подивився на неї всерозуміючим поглядом і вимовив заспокоююче:

— Бачите, шановна товаришко. Сьогодні ваш чоловік повівся в конторі як непримиренний ворог куркулячого класу і я прийшов йому висловити співчуття та й годі... Ну, іще там дещо сказати. І ви вже мені вибачте, я на кілька хвилин візьму вашого чоловіка в його кабінет...

— О, прошу, прошу... Він завжди мені говорить, що ваші розмови його активізують надзвичайно.

І Єшка Хахлов уже відчиняв двері, а за ним ішов Тюрін. В кабінеті комісар, не сідаючи на запрошення, і цим не давши сісти Хахлову, почав з приємною усмішкою:

— Я ще раз зазначаю, що на мене ви справили прекрасне враження сьогодні в конторі... Дай, Боже, такої непримиренності у всіх партійців до куркулів, то в нас все буде на мазі... Але я через кілька хвилин поспішаю назад у Балаклею... Ви, звичайно, не забули про те, що я казав, аби Кужелівну завтра перевезти у подаровану хату. Але я забув вам додати, що треба перед тим зробити. Ті двері, що до сіней і до хати — викиньте... Пошліть плотників і вставте нові... І щоб вони були із осередніми замками. До кожного замка зробіть по два ключі. І ніяких гачків до дверей не чіпляти... Замки робити доручіте певному слюсарові. І щоб він зробив у кожному за лису дві дірки в такому становищі, як ото на карті фігури королів чи дам. Аби виходило так: коли в одній- дірці стримить ключ, то щоб другим ключем і в другу дірку можна було відперти двері. Розумієте? І одну пару ключів віддати їй, а другу пару мені віддасте; коли я приїду. А їй треба сказати, що то тепер така мода робити замки. Далі, коли вона схоче взяти з собою маленьку Шиянівну, то нехай бере. Нехай ця дівчина призвичаюється змалку до майбутньої ролі... Оце і все. Дуже прохаю не забути. Бувайте здорові!»

І махнувши вийшов з кабінету і щось сказав у кухні і хазяйці. Цього Єшка Хахлов не чув. Він стояв посеред свого кабінету ошелешений. І нарешті, отямившись, підійшов до вікна, і відчинивши, його і вихилившись на двір, побув так, мабуть, хвилин зо дві і гукнув:

— Секлето, Секлето! Чи комісар поїхав у поле чи в село?

— У поле,— почулася відповідь.

А потім Єшка Хахлов оглянувшися навколо швидко спитав:

— А куди ж це дівся мій кінь?

— Побіг до конюшні..— знов почувся Секлетин голос.

— Побіжи мерщій і ти туди та приведи його сюди. А якщо боїшся, то нехай котрийсь з конюхів приведе. Чуєш? Та швидше.

І зачинив вікно. А потім підійшов до шафи і витяг відти нову червоноармійську одежу і почепив на стілець. І через кілька хвилин він уже був одягнений і заглядав у дзеркало мимрячи:

— Паскудно, що не голений... А бритва як на зло десь пропала. Учора голився в садку і забув, і тепер чорт його зна, де вона... Що ж, буду й неголений...

А коли почулося клацання коліс бігунки, голова колгоспу у червоноармійській одежі пішов у кухню, де жінка доводила краю клопоту коло обіду. Побачивши чоловіка, вона здивовано спиталася:

— Що це з тобою? Почекай, зараз обідатимеш.

— Мені не до обіду. Їду в район, у партком. Бо далі вже терпіти поведінку цієї людини я не маю сили.

— Та пообідай, прошу я тебе. Із гарячої голови нічого пертися в холодну воду. Подумай, що ти робиш!

— Маша, слухав я вже не тільки його, а й тебе... Раз у раз ти мене збивала. І зараз хочеш збити мій намір... Якби ти почула, що він верзе, що робить, то ти сама не витримала б... Він уже хоче мене переробити з голови колгоспу на бандура коло його бардака. Це ж.. Слів немає до назви... Подумай, так Далі не можна. Я у парткомі прохатиму, аби мене перевели звідси у другий колгосп. Або назад у Росію нехай відправлять, аби тільки не терпіти цього Юду!

— Почекай хвилину. Сідай до столу та розкажи до ладу, бо з поспіху щось може вийти непоправиме. А в нас же є обов’язки і до дитини... Чи як ти думаєш?

— Годі, ніякими обов’язками уже мене не спиниш... Я не маю спокою. Я хочу мати рівновагу в душі. Що мені до всього, коли я ввесь час себе почуваю у якомусь ятері, у якім безнастанно борсаюся і не вирвуся на простір, щоб дати собі волю. До побачення, Маша! Баритися там не буду!

І швиденько вийшов із хати. За ним услід вибігла його жінка, але він, почуваючи, що за ним спішать, ще швидше напружився і, скочивши на бігунку, ударив коня батогом... І вже летів на балаклейський шлях... А його жінка, зробивши за бігункою кілька кроків і зупинившися, дивилася вслід, поки він не зник за селом... А потім гірко вимовивши:

«От лиха година, неначе з прив’язу зірвався»,— повернулася і пішла помалу в хату.

Хахлов свого коня не стримував і тоді, коли він виїхав на шлях між луками і Ташлицьким полем. Кінь біг, але їздець тримаючи віжки в руках почав поволі розглядати поле і луки. І так само, як і в полі, вже не видно було ніде ні кіп, ні скирт немолочених, так і в луках сіно було скошене і звезене в колгосп, і осінню пустку заповняла тільки річка, що бігла серединою луків, та верби тоненькі понад річкою... Але той лист, який опадав із вербичок і чіплявся під ними за лопуцьки скошеної трави, і той, що падав у річечку і плив разом з її хвилями, додавали сумного настрою всьому осінньому простору.

Хахлов знов торкнув батогом коня і почав швидко наближатися до хутора, який так стояв, що його видно було і не видно. Цьому сприяла та одна височезна тополя, що над ним на бугрі бовваніла. Вона була першою в картині. І око, її вловивши, уже не зважало на другорядне. Тепер у неї все листя було золоте і, тільки дякуючи останньому тижневі, в якому жодного дня не було вітряного, позолочений лист не спав з тополі. А той, що раніше спав, не був розвіяний і лежав коло самого її стовбура золотим килимком. А по боках дерева і над ним жахтіло пусткою і далеким холодом безхмарне осіннє небо.

І Хахлов натяг віжки, і кінь став помалу йти. В людини серце відчувало самоту і невблаганну безпорадність серед природи. І в нього мигнула думка, що небезпечно людині відриватися від тієї людини, до якої звикають, навіть на недовгий час. І як то мудро серед безмежного світу той розум, що пустив на світ людину, дав їй і пару, і клопіт, аби не почувати жаху пустельності серед природи. І піддавшись цьому настрою Хахлов не зоглядівся, як його бігунка порівнялася з хутором, і він зиркнув у двір. І що за диво? З криниці тягне воду той самий чоловік чи парубок, якого міліція шукає і через якого знищено родину Шиянів, і взагалі на все село упало страшно багато клопоту. Придивився. Він. Той самий. Хахлов добре його пам’ятає, бо бачив на авті коло колгоспної комори...

Добра штука! І він швидко знов ударив коня і кінь пішов тюпака проз хутір. І коли голова Попівського колгоспу оглянувся, то ззаду виднів лише вершок тополі, а все інше затулило поле горбом. Кінь став. Їздець його не гонив, їздець почав нерішучо оглядатися на боки; і нікого не помітивши, крім села Санджарівки в долині, якось винувато потяг за ліву возжину коняку, і той повернув назад у напрямку до Попівки... Проз хутір... І коли він тепер уже проз нього проїздив, то очі в нього були одвернуті у протилежний бік від хутора. Голова колгоспу не дивився туди. Він двічі ударив батогом коняку, аби швидше пробігав проз людський двір. І бігункою під’їхав не до хати, а до конюшні, а потім помалу наблизився пішки до хати і відчинив сінешні двері.

← Назад | На початок | Вперед →