План до двору (сторінка 5)

— Ну, чого це ти вернувся? — зустріла на порозі чоловіка Хахловша. Та віл не одповідаючи їй ні слова, попростував до себе в кабінет і почав переодягатися.

— Я питаю тебе, чого це ти вернувся? — не відступала вона, стоячи вже на порозі кабінету чоловікового... А той, натягаючи на себе ту одежину, яку недавно був скинув, випростався і став на жінку мовчки дивитися...

— Боже мій, та говори, не дивися так по-дурному... Ти ж розумієш, що це ж нечуваний сором, покищо тільки мені, а як хтось узнає інший, то тоді вже справді треба тікати з цього села. Що з села?.. З району!

— Хто може знати, чого я їхав і чого вернувся? Будь ласка, Маша, не тягни мене за печінки. Дай я приведу себе до порядку, тоді все скажу і все буде ясно,— нарешті відповів чоловік жінці- Та вона не гамувалася і приставала до його:

— Ні, ти не викручуйся, ти мені зараз говори... Заспокой мене, бо я тобі не дам спокою ще більше, ніж твій райкомісар. Я ж тебе перша не пускала, а коли поїхав, ну то я й рішила, що нехай буде й так. Ти мені рішучою поставою був нагадав себе давнього, коли був героєм... Коли в Москві був такий день, що про тебе тільки й говорили, коли ти на Канатчиковій дачі під пострілами підкладав міну під будинок, із якого відстрілювалися білі... І будинок увесь шарахнув у повітря. І тебе відкинуло вибухом напівживого... Це ж було... І яка сила, які обставини тебе зробили таким, як зараз?

— Маша, сядь не хвилюйся, я тобі все розкажу.

— Боже мій, що за людина, що за вузел якихось суперечностей? Сьогоднішній день став мені порогом, чи жити з тобою, чи ні. Я не подивлюся, що ти батько моєї дитини. Я дитині і сама дам раду... Але я хочу, щоб ти мені все сказав. Може, ти хворий, то тоді треба тебе кудись на відпочинок. Я покличу із Смілої партійного лікаря. Ну, говори!

— Маша, як ти будеш і далі так насідати, то повір, я не матиму спромоги ні слова сказати.

— Ну, говори, говори, я мовчатиму.

— Що говори, нема чого говорити. Я тобі вже сьогодні говорив... Та може і ще хтось говорив, що селянин Клунок умер від самогубства... Причина і досі та сама, що довела до погибелі всю Шиянівську родину... Цей випадок і досі тяжить над цим селом і наді мною... Я уже з селянами не можу розмовляти спокійно і всі слова, які я говорю, здаються не моїми, а комісаровими... І ось їду я проз Лепестинин хутір і що ж бачу? Із криниці тягне воду той матусівський чоловік, якого шукає міліція, і через якого на все село упав несподіваний терор. Ти розумієш, що якби я їхав сьогодні у район скаржитися на Тюріна, то мусів би, як порядний партієць, сказати і про те, що в Лепестини ховається Нерадько. А це ж ти розумієш, другий «план до двору» був би! І я цього вже не можу взяти на свої плечі... Смерть Клункова уже мене вибила з норми. Уже я випав із партійної дисципліни... Ну, ну, розумієш тепер, чого я вернувся з дороги, чи ні?

— Одно я розумію і бачу, що ти хворий.

— Кажи ти мені: хворий! Я просто нездатний до інтриг... У строю, у битві я завжди перший... Єсть же такі люди, що хоч убий — не заспіває. А другому співати, то це однаково, що мені на бігунці їхати.

— Ні, чоловіче, я завтра з тобою їду у Смілу до партійного лікаря. І я певна, що ти підеш хоч на місяць одпочити... А потім, як повернешся, набравшись сил і той... Як його? Нерадько, коли ще не буде арештований, то ти його тоді і арештуєш. Не попереджаючи про це навіть район.

— Все-таки, жінко, ти голову непогану маєш... Послухаю тебе і цей раз...

Хахловша ж важко зітхнувши щось хотіла йому відповісти, але Секлета у вікно знадвору перебила її:

— Хазяйко, дозвольте завтра не приходити до вас: я матері поможу прати сорочки.

— А дитина ж де? Де ти його покинула? — стривожилася жінка.

— Ось воно, коло мене у візку. Спить. Скажіть же, чи дозволяєте?

— Ні, треба завтра зранку тут бути; упораєшся до півдня і можеш іти. І будеш дома знов аж до ранку, бо ми завтра їдемо... І я беру і дитину з собою...

— Дякую за ласку,— відповіла Секлета і зараз же одвернувшись од вікна повезла дитину у друге місце.. А Хахловша, ніби закінчуючи розмову з чоловіком, і сказавши:

— Піду зготую щось їсти, бо ти, здається, і не обідав сьогодні! — вийшла в кухню.

І закинув руки Хахлов за голову, і потягся стоячи серед хати з такою приємністю, неначе збувся несподівано того тягару, якого взагалі не надіявся коли-небудь скинути.

Глава шістнадцята. Роздратованість туманить розум, а злоба убиває натхнення

Нерадько Іван прокинувся вдосвіта в повітці на горищі, як звичайно. Скрізь було тихо. Ні з луків не долітало жодного звуку, ні з сіл. Тиша була і в дворі тітки Лепестини, і тихо було в повітці, і він обличчям чув, що трохи й холоднувато. Але вкритий рядном і своєю свиткою, і вгрузлий в сіно на простеленім рядні, він почував усім тілом тепло, від якого в душі аж муляло передчуттям знов таки якоїсь тяжкої неминучості.

На бантині, у тому місці, де ластівки колись сиділи, було порожнє гніздо. Не було вже там пташок. Видно, полетіли в вирій. Але гніздечко між кроквами і бантиною бовваніло, неначе шматок мрії, який мав розпливтися від ясного ранку.

І тугою занило його беззахисне серце. Якби він був тим порожнім гніздом, якби він був кроквою у повітці, чи навіть упалим жовтим листом з тієї високої тополі, що стоїть над садибою, то десь би лежав у рівчаку непомітний ні людині, ні скотині... Боже, як він хотів бути незалежним від тих обставин, які утворюють другі люди!..

А сьогодні треба вже кидати цей хутір і кудись іти на захід. Іти нікому не потрібним ні для любові, ні для жалю. А якби таке серце десь і трапилося, то він мусів би його обминути, як скажена собака чужий двір, щоб не заразити тією небезпекою, яку він сам носить, не маючи сили її збутися ніде, хіба що десь аж за границею. Та й вона, оця за границя, стала вже для нього похожа на казку про царство небесне, у яке люди за життя ніколи не попадають. І став перед свідомістю у нього той самий жах, якого він уже зазнавав перед хвилиною втечі. Але чи той же, чи не страшніший? Там була надія зустріти волю хоч на якусь цяточку часу, а тут жах, не тільки від своєї беззахисності, а й від того, що ця беззахисність була похожа своєю неперебореністю на безмірну тьму осінніх ночей, що скидалися на бездонність і несамовитість смерті.

І він завмер і не зчувся, як надворі розвиднілося і як увійшла в повітку тітка Лепестина.

— Товаришу художнику, ану злазьте. У мене до вас діло... Та не плигніть з переляку, бо я прийшла не вигонити вас. Уже надворі день, як віл. А ви спите, ніби холод чуєте!

Нерадько отямився і почав убиратися. Яка справді добра ця вдова і непогана. Та й до неї заходять і дівчата теж хороші... Але в нього почуття безперестанної небезпеки і безпорадносте просто не давало йому вільно поставитися до жодної жінки. І кожна в ньому почувала у першу чергу-не молодого хлопця, а каліку, яку скривдив Бог. Вони може цього свідомо й не могли б уявити, і, може, якби їм хто про це й сказав, то вони б дуже були здивовані, але Нерадька обманути не можна було. Він це бачив, а перебороти в собі зацькованість самотньої людини він не міг. І тому, коли він почув голос тітки Лепестини, то йому заболіло і те, що тітці стане важче при зустрічі з ним, бо їй напевно і так нелегко тримати його у схованці від влади.

— Гей, товаришу художнику, швидше там повертайтеся, бо вас праця чекає... Ще якусь і копійку заробите на дорогу! — знов обізвалася хазяйка, стоячи в повітці коло порога і роздивляючися на всі боки... Вона - вже його інакше і не звала як тільки художник. І люди, які до неї приходили, так само його звали. І разом з цим у Нерадька виробилося завжденне чуття якоїсь заборгованосте в хазяйки. Все йому здавалося, що він не так їй віддячив, або юна йому робить таке, що і віддячити їй не буде сили поки й його... І через те, коли він її було тільки зустріне, то зараз же прохав у неї в чомусь вибачення. І його стримувало кидати двір тільки те, що йому все здавалося, що він не готовий у дорогу: бо заборгований, бо не віддячений. А про те і гадки не було: коли ж це може статися — не заборгованість і віддяченість. І ось нарешті сьогодні у нього всі настрої зійшлися в одну постанову — іти негайно, що там не є. А тут, тепер, чого це тітка Лепестина перебиває? І він, злізши із горища, просто підійшов до неї і сказав:

— Дорога тітко Лепестино, не перебивайте хоч сьогодні мені вас кидати. Бо через те, що моє пробування тягнеться і тягнеться, у мене в душі стало якесь переконання, що я ніколи звідси не виберуся і що страшно по-дурному доведеться і собі пропасти, і вас підвести під якесь нещастя...

— Знаєте що, не говоріть мені про це. Я не хочу, щоб ви таким пішли від мене. Це через те у вас так, що ви не заклопотані. А сьогодні, коли ви змалюєте мого батька, що сестра привела, то і вам буде радісно, і мені приємно згадати останній день вашого буття в нас. Ходім у хату, там вони нас ждуть.

І хлопець важко зітхнув і подивився на тітку Лепестину, а та відчинила двері в сіни з таким безжурним обличчям, неначе вона була не мешканець землі.

У хаті зараз коло дверей, на лаві стояв розв’язаний мішок повний пшениці. А коло нього сиділа повногруда молодиця у старенькій свиті, підперезаній купецьким налигачем. Запнута була полинялою хусткою, що була колись чорна, а зараз якраз на голові була вже такого кольору, як літній пил на дорозі... Обличчя все було скапане віспою. А супроти неї на ліжку теж сидів великий на зріст сивий і лисий дід. Він був у доброму українському кожусі. І на колінах тримав шапку. Під богами стояв стіл накритий накидкою. Це була та світлиця, в яку Нерадько ні разу не заходив. У ній троє вікон сяяли чудовим ранковим осіннім сонцем. Одно вікно над столом, прибране рушничком, піднімалося майже до стелі, а друге з лівого боку в діда, крізь свої шість шибок пускало стовпище теплого та ніжного проміння на середину хатньої долівки... Тільки аж третє вікно було затулене спиною рябої селянки, яка дивилася усміхаючись на Нерадька. Він сказав:

— Доброго ранку!

— Доброго здоров’ячка! — разом відповіли і дід, і молода жінка. І тут же зараз тітка Лепестина, показуючи на розв’язаний мішок пашні, почала уводити Нерадька у суть самої справи.

— Бачите, цей мішок ваш. Його вчора мій зять привіз. А оце моя сестра. Вони обоє і я дуже хочемо, щоб ви змалювали нам нашого батька. Змалюєте? Ваша пшениця. І сестра вас бере до себе зимувати. Коли насидитеся в неї, вона передасть вас до своєї товаришки в інше село. І міліція не взнає про вас до страшного суда.

— Еге ж, змалюйте нам батька,— обізвалася і ряба.— Вони вже старі і нам хочеться мати пам’ятку з них... А ми вже дурно не схочемо. І пашня оця ваша буде, і ще там дещо ми одклали вам дати. Тільки так змалюйте, як ви змалювали Лепестину, що кожна рисочка говорить, що це змальована Лепестина, а не хтось інший.

Нерадько подивився на діда і на його обличчя. Воно було все залите сонцем і він його не побачив, тоді, як одежу і навіть той піджачок, який виглядав із-під кожуха помітив... І дуже помітив. І серце в нього стислося холодом, і він майже розпачливо промовив:

— А як не змалюю?

— Гм, не змалюєте... Такий маляр, як ви? Так не може трапитись. Беріть он стілець і садіть батька там, де вам буде зручніше, і малюйте. Це так само нам потрібно, як потрібно їсти, пити і в хаті жити. Малюйте. А ми ходімо, сестро, готувати щось закусити...— майже ображено зауважила тітка Лепестина.

Сестра встала і, дивлячись на Нерадька прохаюче і жалісно, вимовила з робленою веселістю:

— Як намалюєте, то будемо цілий тиждень курей різати та самогон гнати. У мене свиней нема, а буряки вродили на тій смужці, що коло хати, мішків, мабуть, із шість. Буде на самогон. Тільки намалюйте.

І вийшли обидві жінки з хати. А з дідом лишився Нерадько, повний роздратування на самого себе, що не почував ані іскри, яку б можна було роздмухати у полум’я охоти до малювання. І, поставивши стілець коло столу посеред хати, посадив на нього діда.

— А чи в кожусі будете малювати, чи скинути? — спитався дід.— Бо я навмисне і кожух узяв із стоячим коміром.

І Нерадько, ніби опам’ятавшись, глянув недобре на діда, подумавши: «Ач, і він хоче стоячого коміра». І попрохав:

— Скиньте, будь ласка. Краще у самім піджаці.

І поклали кожух на лаві, а посеред хати на стільці сидів дід у такій позі, в якій завжди сидить який-небудь сусіда в суботу у свого товариша, коли той його стриже.

Ззаду в нього було вікно і світило через стіл в потилицю. А з правого боку так само, як і з лівого, було по вікну і світили з кожного боку. І все обличчя потопало у світлі А Нерадько придивлявся до рис і не помічав ні одної риси на лиці, аби за неї вхопитися і почати діло... Дивився в лице спереді у торець, заходив з боків. Однаково! Хоч убий, нічого не видно значущого.

У художника змокріла спина від страшного душевного безгрунтя. І він у розпачі зупинився перед «натурою» і нерішуче став поводити очима від вікна до вікна. Малювати приходилося другий раз. Але ніколи не приходилося хоч би півсторінки прочитати про закони світлотіні!

І через те, що сьогодні у нього нічого не виходило із вивченням обличчя, хлопець вирішив, що у нього щось трапилося страшне з очима, коли він не бачить того, що так легко помічав у тітки Лепестини... Постукали в двері, але він не чув нічого. Відчинила тітка Лепестина двері і гукнула:

— То ви ще й не надивилися на нашого родителя, а я вже думала, що почали... Ну, то й добре... Мене послала сестра до вас, аби ви малювали батька не так, як мене збоку, а в торець. Так, як вони дивляться на вас. Це я тільки й хотіла сказати... Крім того, сьогодні сніданок трохи забарився і ви не поспішайте!» — І зачинила двері.

Хлопець знов лишився з мовчазним дідом, який вже став йому противний, що навіть виникло бажання покинути та й тікати. Але ж він і не починав. Де ж його малярське причандалля? Ага! Хазяйки його положили на столі Ось олівець і дикт, і портрет Петлюри. Взяв у руки і сів на лаві Знов почав придивлятися до обличчя... Ні. Нічого не виходить... Ніс такий круглий і червоний, неначе морква, і своїми контурами зливається з блиском чола та лисини.

Хоч сказися, нічого не виходить! Одні очі тільки й вирізняються із загального сяєва шкіри. Та й ті мало чим відрізняються від кольору вікон у тому місці, де не так б’є осіннє дообіднє сонце. Крикнув би художник: «Ґвалт, рятуйте»,— якби мав душу більше містичну, яка б вірила у диво, що може сподіятися на землі поза всякими людськими силами... Борода у діда була стрижена при самім тілі, тільки вуса довгі звисали по тій стерні вниз. Але й ці ознаки людські не мали рис відділятися одно від другого... Але ж треба, треба якось почати.

І через те, що очі були найпомітніші, став їх малювати. І трохи посмикавшися він переконався, що даремні його зусилля, бо кожна іскра блиску очей плавала, неначе крихта у кухлику, і зупинити її олівцем на якомусь місці не можна було ні за які розкоші цього грішного світу. Ось... Дивиться — все на місці. Починає креслити, бачить: іскра пересувається з чоловічка ближче до білої частини ока... І таке тут все рухоме. Але ж треба, треба якось намалювати. Бо це ж не то, що сором такий малюнок, а простісінько ганебна і пришелепувата мазанина! Вийшло не обличчя, а якийсь «гарбуз» і очі похожі на дві плями. А вуса?.. Та чи ж є що на світі таке неприродне і штучне, як вийшли в нього вуса, приставлені до двох боків «гарбуза».

Ну, аж тепер пропав. Аж тепер шило вилізло з мішка і показало, що товариш художник простісінький невіглас, недоука і шахрай... бо хто ж його зна, що там вийшло із портретом тітки Лепестини? Може там теж якась морока? Коли ж ні, він це добре знає. Там не те... Там щось є інакше, бо і в ньому тоді щось було таке, з якого зараз і сліду нема. Там він з першого разу почув, що його рука креслить нелюдською силою, а тією, що ніде, ні в яких книгах не вичитаєш, як її здобути. І коли вона є у людини, то ні за які царства її не перекупиш. Он що, а тут?..

Він глянув і нічого не побачив. І взяв у руки знов причандалля малювати, і почув, що і ті сили, які в нього раз у раз є, покинули його. І сів він на лаву, неначе та баба, у якої на базарі хтось витяг із пазухи гроші. І налапав у себе в кишені витирачку і почав витирати намальоване. І, мабуть, довго витирав, бо дід утомившись сидячи попрохав його:

— А нехай, сину, я ляжу на ліжко та полежу, поки ви витрете.

Хлопець промовчав. Але ще жаркіше стало в хаті. І сорочка помокріла у «художника», вже не тільки на спині, а й на грудях... І думка в останній розпачливій спроможності запрацювала знов у нього:

— Ану спробую малювати цього проклятої душі діда не з голови, а з тулуба. Може від реальніших речей легше буде перейти до менш реальних.

І почав малювати тулуб. Але й ці силкування були ні до чого, бо він був уже просто сліпий і совістю, і сліпий глуздом, і не міг виділити жодної риси для задоволення естетичного смаку. Тільки на деякий час до нього було прийшло просвітлення, та й знов хмари злоби кинули тяжку тінь на його душу.

Коли він малював піджачок, комір, петельки до ґудзиків, ґудзики і складки, то на мить якесь ніби задоволення його охопило. Він з великою любов’ю вимальовував ґудзики і їх освітлення. І кілька разів зупинився і дивився, розкошуючи. Але коли знов перейшов до голови, то ефект вийшов той самий, що й був. І ніякої надії на успіх не передбачалося. Це він почув і по своїх руках, і по своїй душі. Дід йому не подобався як малярський об’єкт і він його зненавидів як ворога. Навіть всі почування вдячносте до хазяйки чогось зникли. І він вирішив тікати, бо виправдатися перед хазяйкою нічим не можна було б. Вона б не повірила, що він не зміг. І Нерадько сказав з уїдливою насмішкою:

— Діду, а ляжте на ліжко і полежте, поки я витру помилку!

А через те, що дід весь час куняв і насилу тримався на стільці, то зараз же і без всяких розмов прийняв пропозицію. І крекчучи, і сопучи умостився на ліжку і захріп. А Нерадько, сівши коло столу, почав гарячково витирати намальовану голову. Витер, одкинувся корпусом і ніби міряючи і міркуючи тихо засміявся тією усмішкою, що жалить і серце обладувача, і серця інших людей.

І нагнувшись, почав знов малювати. Замість шиї у нього вийшов приставлений до тулуба гарбузовий хвіст. Натуральність подібносте була бездоганна. Та маляр не вдовольнився, а продовжував далі малювати. За кожним новим ударом, або доторком олівця до паперу, виразніше виникав перед очима уже справді чудовий український гарбуз, замість дідової голови.

І коли він його закінчив, то не зазначав на ньому ні місця для очей, ні для носа, ні для рота, ні для вуха. Гарбуз залишився гарбузом. Художник тільки у тих місцях, які найбільше були, як йому здавалося, похожі на дідові щоки, почепив ще по одному гарбузовому хвосту, що звисали неначе вуса, але на зразок почепленого рогача, кінцями вниз.

Вийшло по-чортячи злобливо і з нечуваним смаком лютого карикатуриста.

І цей «патрет» одурілий хлопець положив на стіл, глянув на діда, який спав блаженним дитячим сном і навшпиньках вийшов з хати та й подався до повітки.

І там зібрався в одну мить. І коли виходив з повітки, то вже не так, як він це робив раніше. А неначе злодій: спочатку виглянув крізь одхилені двері і, переконавшись, що скрізь порожню, прожогом вискочив і проскочив за повітку, і там, не оглядаючися, переплигнув тин і майнув підбігцем через луки до полів, покритих стернею. Він навіть не завважив, що коло повітки проминув дівчину, яка ішла до тітки Лепестини... І тільки вже в полі над луками нагнувся і щось поправив коло ніг, але не оглядався і за якусь хвилину зник у далині поля.

Хвилин через п’ятнадцять після цього, у ту кімнату, де спав дід, хтось обережно постукав. А дід відповів тільки голосним сопінням із глибокого сну. Ще постукали. Ще, і нарешті двері відчинилися і, переступивши поріг, зупинилася страшно здивована тітка Лепестина. А вслід за нею в сінях ішла її сестра і говорила:

— Ми не видержали: ідемо подивитися на ваше малю...

І слово завмерло у неї на устах, коли вона зупинилася поруч із сестрою.

— Що це воно таке? А де ж той... «художник»?

Похолоділим язиком насилу вимовила перша жінка:

— Батько сплять, а він же де? — І обидві стали дивитися у вікна надвір, але й там була така тиша і порожнеча, що здавалося дідове сопіння і там гучить не тихше, ніж у цій кімнаті на ліжку. І глянула тітка Лепестина на стіл, і побачивши там олівець і папір, кинулася до них і тремтячою рукою вхопила «патрет»... І стоячи, подержавши його перед очима, знесилено сіла на той стілець, на якім сидів і дід. І в неї з очей побігли великі краплі сліз від нечуваної і незаслуженої образи... Підійшла і сестра і стала страшно напруженим поглядом дивитися теж на «патрет». І залягло в хаті сліпе і розпачливе горе обох селянок. Тільки подих сонного рівно оживляв несподівану чорну смуту. Але цей подих був не живіший від тих звуків, які роздаються в церкві, де ночує покійник, освітлений однією великою свічкою. Щось тяжке почувалося і невиліковно болюче. І нарешті тітка Лепестина вимовила:

— Завіщо це така дяка?

І замовкла, і знов дивилася і дивилася на малюнок, а сльози з очей струмочили і струмочили. Нарешті сестра, стоячи у неї збоку, поспішаючися і схвильовано попрохала:

— Сестро, дай мені малюнок... Ти подивися, на ньому батьків піджачок намальований як живий... І ґудзики. Дай мені, я його триматиму дома, і як згадуватиму батька, то буду дивитися на намальований піджачок і буду плакати.

І аж тепер заплакала голосно ряба жінка. І тітка Лепестина відповіла лаконічно:

— На.

І вставши зі стільця і втираючи очі рукою, сказала:

— Ходім із цієї хати, а батька не буди... Нехай самі встануть. І вже потім ми їх нагодуємо.

Але в цю хвилину відчинилися двері і на порозі зупинилася наймичка Хахловщина, Секлета, та й сказала:

— «Тітко Лепестино, я прийшла навмисне сказати, що Єшка бачив у вашім дворі того чоловіка, який в вас ховається. І я підслухала: він хоче його арештувати, то глядіть, тітко, щоб не було вам «план до двору».

— Дякую тобі, моя дочко. Не було в нас ніякого чоловіка і не буде...— почала хазяйка говорити, але поспішилася Секлета:

— Не кажіть так, тітко, бо я тільки що бачила, як він переплигнув тин і підбігцем подався в поле...

А тітка Лепестина знов:

— Кажу тобі, моя дитино, що не було в нас ніякого чоловіка і не буде... А той, якого ти бачила... То... То хто його знає, що то за людина... Ходім, я тобі дам пиріжка та з’їси, щоб не дурно билася аж до мене...

І жінка вийшла. Самою останньою йшла сестра тітки Лепестини і тримала в лівій руці портрет, тиснучи його до грудей. Тільки один мішок пшениці, не зароблений «художником», лишився разом з дідом.

Глава сімнадцята. Розминувшись із минулим прийдешнє не матиме заспокоєння вовіки

Ген, ген далеко, аж у полі, Нерадько зупинився і озирнувся навкруги. Поблизу височіла розкопана могила. Кругом неї жовтіла стерня, а на ній виднівся полин, добрий на віники, і високі коров’яки. Хлопець туди і попростував.

Всередині розкопаної могили лежала заросла травою коняча нога від копит аж по стегно, і коров’яча чи, може, воляча голова. Коли Нерадько вдарив ногою волячу голову, із неї вибігла ящірка і зникла збоку в траві. Він скинув бриль і кинув на бік розкопу, а сам сів коло бриля. На серці було важко. Вся голова була так окутана настроєм, під впливом якого він вибіг із двору тітки Лепестини, як ото часто буває восени вітряної пори на хаті вранці, окутується вивід димом, що навіть здається, що хата горить.

З правого боку спереду, кілометрів за три, величезний шмат лану був покритий незламаною кукурудзою чи, може, тільки самим кукурудзяним бадиллям. Над ним літала хмара вороння. Його крик досягав слуху Нерадькового. Чи не на дощ часом кричить птиця? Наче простори ясні і небо тільки де-не-де пускає хмарку із своєї глибини. Може буде й дощ: пора осіння. А трохи зліва в ярку стояла дерев’яна будка на колесах і коло неї трактор. А другий трактор ходив над яром попід кукурудзою, орючи землю; і гуркіт його двигуна, і крик поволі стали приводити хлопця до свідомості.

І він, уявивши все сподіяне, з усієї сили метнувся боком на землю і судомно згріб пальцями обох рук траву і почав качати по землі головою і стриманим розпачливим харчанням вимовляти: «Що ж я наробив, що ж я наробив?» І перша думка була: вернутися і попрохати вибачення. Але ж вона подумає, що це він хоче продовжити мешкання в неї. Та й, може, юна спересердя уже і міліцію пішла сповіщати?

Ні, мертвого з гробу не вертають! І він вирішив іти на захід. А те, що він голодний, то он кукурудзище. Він там найде качанів, трохи поживиться, налущить зерна в дорогу, і якось, Бог дасть, дійде до границі!

І він надів бриль, вийшов з могили та й пішов стернею просто на кукурудзище. А вже, як надійшов ближче, то побачив, що до нього не так то легко дійти, бо перед ним все поле виоране. І щоб добратися аж туди, то треба конче було іти проз будку на колесах. Від неї була межа, якою, видно, трактори їздили до того поля, що зараз ореться. Будка стояла від шляху може метрів з двісті. Із шляху її не було видно. Порівнявся хлопець з будкою і вже повернув на межу, аж почувся гук із-за будки, аж Нерадько здригнувся і збагнув, що морозом закололо від потилиці до колін.

— Чоловіче добрий. А зайдіть до нас!

Оглянувся тривожно хлопець і бачить: на відрі, застеленім якоюсь руденькою ряднинкою, сидить дід у білій сорочці і в червоних штанях. Сидить і облизує ложку. А перед ним, просто на землі, велика алюмінієва миска... Що за чорт? Одного діда покинув сонного на хуторі, а другий тут його перепиняє. Але цей у червоних штанях. Ба з будки ось вийшла і баба, трохи, може, молодша від нього, але в порівнянні з ним далеко менша. Дід, облизавши ложку і кинувши її в миску, встав і стоячи почав придивлятися до хлопця. Дід був на диво кремезний, якщо зрівняти його постать із тією сивиною, що аж поруділа на висках і коло рота. Особливо під самим носом.

— Гм, кхе!.. А відкіля ви? Може ви той, їсти хочете, то сідайте на моє відро. Бабо, дай чоловікові того, що ще осталося в кабиці,— говорив дід, не зважаючи і на те, що Нерадько сказав «здрастуйте», і на те, що хлопець сказав «хліб-сіль».

Баба, глянувши на прибулого питливими очима, мовчки взяла алюмінієву миску з облизаною ложкою і пішла проз трактор, що стояв другий за будкою. А там була кабиця. Коло неї блищала обручами бочка з водою. Баба обмила посуд, і з великого казана насипала в миску густого кулішу. Він ще парував. І принесла до діда і Нерадька. Дід тепер стояв спиною до прибулого і віддавав Богові дяку за трапезу: він хрестився і шептав до сходу сонця:

«І не остав мої немощні літа, і положи мене, Боже, у останню хвилину на християнську постелю»...

Скінчивши дяку, дід узяв із-під будки оберемок соломи і поклавши її недалеко від миски з кулішем, сів на неї і попрохав:

— Сідайте, чоловіче добрий, та живіться чим Господь милосердний послав.

Нерадько сів на відро, взяв ложку і почав їсти. Куліш був добрий, з салом і з цибулею. Такою стравою годували тільки трактористів. Спочатку хлопець був так захоплений їжою, що ні на що і не зважав, тільки за вухами шуміло. А потім все частіше і частіше почав кидати поглядами на дідові червоні штани. І дід, ніби шануючи Нерадьків голод, спочатку теж тільки дивився, як проходящий їсть. А потім, помітивши, що той все кидає погляд на його червоні штани, усміхнувся і спитався:

— Що, вам штани мої сподобалися?

— Ні, я так дивлюся... Бо я ще ніде не бачив, щоб наші люди носили такі штани.

— Еге-ге, таке ви кажете. Воно трохи правда... У піснях співають, що червоною китайкою тільки очі закривали. А я ось, може, і на всю округу в червоних штанях...

Нерадько із дідових слів вирішив, що червоні штани трохи турбують старого чоловіка, коли він не видержав стороннього погляду і перший про них почав мову. І через те, доїдаючи куліш, він вирішив із чемності якось закінчити, чи швидше закруглити мову про штани і ніби нехотячи знов спитався:

— А як же то воно так вийшло, що ви тепер в червоних штанях?

І дід, ставиш задумливим і з глибоким смутком проговорив:

— Колись щедрували:

А в пана, в пана
Собака п’яна
Лежить на санях
В червоних штанях.

І тепер: виходить, що ніде немає людей у такому, тільки я один. І колись всі собаки були, як собаки, тільки панська собака була в червоних штанях. Це, виходить, мене прибрали на сміх. На людський глум. Та я терплю. І Бог нам велів терпіти. Бо і його перед смертю прибирали на глум.

У дідових словах звучало затаєне горе і образа. Це Нерадька насторожило і зробило обачним, щоб хоч цю старосвітську людину якось не зачепити за болюче:

— Вибачте мені, діду, мене дуже дивує, що так воно з вами вийшло. Але боюся вас про це питати.

— Чого боятися? Вийшло, то вийшло. Отой, нехай його Господь простить. Він уже на тім світі. Він уже спокутував свій гріх. Це той Скакун Полікарп...

Якось приїздить він із Балаклеї. І привозить червоної матерії на прапор. Зробили. І осталося її ще великий шматок А в селі на матерію нужда. От він і каже: віддати решту найбільше заслуженому в комуни. І не знайшлося в селі такого. Тоді він каже: віддати найстаршому в селі. І найстарший виявився я. Найменували мені.

«Коли так,— він каже,— вийшло: то нехай дід шиє собі штани, та й іде за сторожа до тракторів у поле». Та й пошили мені штани, та й принесли до баби, та й кажуть:

«Прибирайте діда та виряжайте на заробітки». Та оце як бачите. Дід Маґула Гатаяшка, який уже лік забув своїм літам, ходить на посміховище людське. Ходить, як та панська собака у червоних штанях».

Після останніх дідових слів Нерадько став дуже пильно придивлятися до нього. Бо й де ж таки, перед ним на соломі в полі сидить сам дід Гатаяшка. А він же ж ще в дитинстві чув про нього. І тепер ця минувшина возрадувала душу бідному «потулі». І він весело зауважив:

— А ви не гнівайтеся, вони вам хотіли зле зробити, а вийшло на добре. Бо й наші запорожці колись ходили в червоних штанях... І ви зараз неначе запорожець.

— То коли ж то воно було,— озвався дід.— Колись і Адам і Єва ходили тільки у фартушках із листя. А зараз, хай вони в такій одежі пройдуть наше село від Будяківського кутка до Озвозівського, то їх: Адама, як скурвого сина, а Єву, як скурвої віри дочку, діти протюкають, не то що молода челядь. Кажете, запорожець. Не такий час. Тоді в Бога вірували, а тепер?..

І несподівано повертаючи свою мову, він спитався:

— А ви в Бога віруєте?

Нерадько так і знетямився від цього питання, що аж щоки запашіли і від ніяковосте спромігся тільки й того, що теж спитати:

— А хіба що?

— Нічого,— була дідова відповідь.— Бо ви он поснідали, а й чола не перехрестили...

І, одвернувшися у протилежний бік, став дивитися туди, неначе щось пригадуючи, або неначе даючи своєму гостеві виправитися. І Нерадько згадав, що він не то що чола не перехрестив, а й не подякував ще за сніданок, і через те поспішно і винувато почав надолужувати:

— Вибачайте, дідусю, Їй-Богу я заговорився і воно так недобре вийшло. Дякую вам від щирого серця за сніданок...

А дід на це не звернувши жодної уваги і, дивлячися вже поперед себе, туди десь до трактора, що гуркотів попід кукурудзищем, похитуючи головою доводив:

— Не ті времена. Люди цілком випали із Божого послуху. Роблять, що хотять, і не оглядаються на свої діла. А Бог як не десятого, то аж п’ятдесятого ударить у пам’ять. Але тепер такий паскудний гуркотливий час, що заглушує Божі ознаки. І людина гине від Божого гніву і не знає від кого схоплюється лихо. Ось у нашій Попівці позавчора, щоб довести храм Божий до ще гіршого запустіння та пустотності, комсомолець Дуля каже до своїх товаришів:

— Колись до церкви дзвін скликав людей, а тепер нехай Шиянів кіт скликає...

А він кота здичавілого спіймав у бур’яні напроти кладовища, упхнув у якийсь жіночий рукав, та й зав’язав там того кота. Тварина кричить. А він виліз по східцях з нею на дзвіницю. Пройшов бляхою аж до бані...

А ви бачили, мабуть, що на ній уже немає хреста, а схиляється довгий зубок із залізяки, на якому висить глиняник. Такого осквернення храмів Божих не було і від початку світу. Отож він прийшов до бані, а там висіла від зубка мотузка додолу.

І ось цей шибеник якось із тим котом видерся по тій мотузці на баню і там його вкинув у відро, що було глиняником. Кіт кричить, а він скалить зуби до своїх товаришів: «Чи далеко чути,— питає,— «дзвона»? Дітей назбігалося, дивляться. А дорослі, що проходили проз церкву, дивувалися і сумним походом хилилися до свого дому.

Ба тільки що він почав злазити. Чи може тільки почав збиратися злазити, як враз де не візьметься велетенська сова, та як упнеться обома лапами в тіменицю. Хлопець скрутився. А вона клює йому то в те око, то в те. Він держиться за мотузку і не може одігнати. А вона клює.

І побігла кров униз по бані іржавою бляхою. А нещасний, не можучи відігнатися від кари Божої, почав поволі спускатися вниз по мотузці додолу. А сова тримається за тіменицю, та все клює, та все клює. Мотузка ж була довга. Її відчепили від Рудьчиної криниці. І якраз на середині спусту сова злетіла з Дулиної голови і давши навколо його величезний обгін, з розгону знов як ударить пазурами та крильми межи очі вже заюшені кров’ю. Так і гепнув додолу осквернитель Божої святині. І не вбився, а тільки зломив ногу, але сліпим залишиться на обоє очей довіку!

Після цього сова вилетіла на глиняник і почала клювати зав’язаного в рукав кота. Вона клює, а нявкіт на все село аж лящить. І почали комсомольці стріляти на неї. Одігнали. І кіт затих. Але прийшла ніч і з’явилася знов несамовита птиця і знов взялася за своє. А вночі котячий крик з церковної бані був ще моторошніший і над селом лунав ще жахливіше. І вранці люди бачили, як із глиняника висіли котячі кишки і бачили, як капала з них кров на ту кров, що набігла з людини. І змішалася людська кров із котячою. І осквернилася людина, наділена від Бога душею, так само, як і Божий храм осквернився від людини. Бог дає знати свою волю, але словом не каже. І коли увесь люд не матиме різниці між ділами Божими і ділами сатани, то тоді вже і настане страшний суд. І щаслива та душа, що у такий несамовитий час потрафить не тільки свою душу врятувати, але не побоїться і слабшій душі забезпечити стежку до діл Божих...

Ну, а ви вже куди справляєте свої мандри?

— Ще й сам не знаю,— признався щиро Нерадько.

— Багато тепер добрих людей не знає куди йти,— підтримав його дід.— Шкода мені вас... Коли хочете, лишайтеся коло нашої будки. Будете трактори чистити, мазати їх, наливати нафти, води. А то може й самі їздитимете. Час пройде, і може і вас забудуть. Бо я вас знаю: Лепестина розказувала мені. І сам я вас бачив у неї коло хати. Лишайтеся. Тут за старшого тракториста людина хоч і паскудна на слово, але діл паскудних ще не показує. Він хоч і говорить, що йому ікони тоді подобаються, коли вони висять раком, та люди кажуть, що в його хаті ікони й досі висять ще так, як треба.

— Діду, я йду до комори по цибулю і коли не встигну на обід, то ти вже сам собі підігрієш куліш і буде тим, що їздять, і вам,— зупинила баба розмову і пішла помаленьку межею з мішком під пахвою.

Нерадько подякував дідові за все і сказав, що лишиться коло будки в долині Лишиться, бо куди ж йому йти, та й хто його де-небудь ладе? А якщо десь хтось і ладе, то вже певно приготовлений як до зустрічі холери.

І сидів він на відрі, елегійно похнюпившись неначе у своє майбутнє. А дід мовчав на соломі. Праву ногу простяглій, а на коліно лівої ноги і на руку схиливши сиву голову. Мовчав і Нерадько, піддавшись осінньому настрою передпівденної пори.

Бляшаний дах на будці блищав лагідною теплотою сонця так само, як і у бочки обручі та шини на колесах. Уже може одинадцята година була, а шлях з Попівки на Балаклею і досі чорнів вогкістю ранішньої роси і мав вигляд сплесканої смоли. Днів три тому ним возили буряки в завод. Але тепер на ньому і в полях було порожньо. Ті скирти змолоченого хліба, що де-не-де виднілися, надавали ще більшої сиротливости серед степових просторів.

Стерня кругом стриміла голими стирчаками, бо мох і м’якенькі листочки з неї поспадавши лежали на землі, придавлені вогкістю. І далеке кукурудзиння теж більшу половину свого листя не витримало і кинуло на землю, і тепер майже голим паліччям блищало проти сонця, а листям, що впало додолу, німотно являло жовтий смуток. Тільки вороння над кукурудзинням кричало і трактор гуркотів, заглушуючи невеселу порожнечу польового осіннього умирання.

Та хіба тільки його? А дідів сивий чуб, хіба не похожий був на опале листя кукурудзяне та на той м’якенький мох, що, поспадавши від стерні, лежав придавлений до землі вогкістю ще досвітньої роси. А серце? А серце цієї старої людини хіба не нагадувало розігрітого даху на будці та блискучих шин та обручів на бочці, які теплішатимуть деякий час і тоді, коли сонце сховається не за обрій, а за велику хмару?

І в діда життя вже давно пройшло, прохолонула кров, а серце ще тримає тепло минулого буяння, неначе стернина свою сторчовитість, пригадуючи колишній час. Все кругом, завмираючи, ішло до зими. І тихий розпач розгортав одежу на Нерадькових грудях, аби заглянути холодом смерти у безпритульне, хоч і молоде, серце...

Глава вісімнадцята. Причини для втечі ті самі, що і завжди

Пройшло кілька днів з того часу, як Нерадько познайомився з дідом Магулою, і він уже водив трактор і орав землю. Старший тракторист показав йому головніші рури і ричаги, і хлопець працював, так, неначе він роки таку роботу робив. І Нерадькові і в голову не приходила остання реальна можливість розлуки з трактором, будкою та дідом. Але сьогодні в суботу, коли роботу було закінчено і головний тракторист, його помічник, і Нерадько ішли від зупинених машин до будки, хлопцеві прийшло на думку: а що ж буде в понеділок? Орати зосталося ще на днів два і другої роботи в полі під рукою дідовою цілковито не було. І в хлопця аж голова закрутилася від тієї пустки, якою прийдешнє глянуло йому в душу.

Коло будки хлопці вмилися, повечеряли і старший тракторист із своїм помічником рушили на село. Але не встигли зробити вони і двох десятків кроків, як помічник вернувся бігом до Нерадька, який вже в будці стелив солому спати, і спитався знадвору, заглядаючи в будку:

— А ви сьогодні будете ночувати тут, чи де інде?

— Та ось бачите, що стелюся. Значить буду ночувати в будці А навіщо вам?

— Та то одна молодиця хоче з вами підночувати. І може я її вночі до вас приведу,— засміявся помічник і знов рушив доганяти товариша. Нерадько перестав стелитися. І, вирівнявшись, застиг. Ще не було такого випадку, щоб цей комсомолець з ним говорив взагалі. Робота в полі одбувалася мовчки. Один тільки старший тракторист, де треба, де й не треба, лаявся. Але і він не зачіпав Нерадька, а тільки брав у «обертас» свого помічника, який щодня спізнювався на роботу, і щодня перед старшим оправдовувався тим, що до пізньої ночі одбувалися комсомольські збори, і він заспав. І на цьому його мова кінчалася. І старший, полаявшись ще годин кілька, шукав другої причини, щоб лаятися. Через те Нерадько старався ходити трактором як можна далі від нього, та мати спокій. Та й сам комсомолець десь застрягав у якійсь балці і або довбенькою бив груддя, або в чомусь длушпався на межі між бальцанками та всяким заліззям. А сьогодні.. Що це з ним сталося, що він перший заговорив? Та ще якось незвичайно, просто навмисне вернувся. Чи не має в цьому чогось недоброго? І Нерадько взяв свою свитку, Кобзаря вже давно він збувся, і розпачливо бухнув у солому так, що аж ключі та гаки забряжчали в будці І вкрившись із головою, зробив коло очей і коло рота дірку і затих. Крізь одчинені двері будки він бачив бліду смугу заходу, яка зливалася з вечірнім небом. У полі стояла тиша осіннього, супокійного вечора. І від цієї тиші у нього в серці ще голосніше занив біль, передчуваючи щось недобре. Але він на це не зважав, бо такий стан його духа був уже завжденний. Ба ось цю бліду смугу небесну затулила чоловіча постать, ставши на дверях. Нерадько впізнав діда. Дід кашлянув, а потім і гукнув:

— Огій, чи ви вже спите?

— Ні, ще, дідусю, не сплю,— відповів хлопець.

— Та я оце зібрався піти туди до тракторів. І навіщо ви проти неділі покинули їх у полі, а не привели сюди?!!

— Та то старший так закомандував. Що я міг проти нього говорити? — відповів, виправдовуючись, Нерадько. А дід:

— Та я оце й здумав уперед заглянути до вас у будку. Ви той... будьте цієї ночі обережні. Береженого Бог береже...

Говорив старий чоловік:

— Мені вчора проти сьогоднішнього дня щось погане привиділось. Я вже мало в цих літах сплю. А як сплю, то або стоячи, або сидячи. І всі ті сни, що мені ввижаються, я вже не можу розрізнити від звичайних видовищ. І вчора таке паскудне привиділось, що я собі думаю уже цілий день, чи не проти вас буває ось таке. А я ж вас сам залишив тоді коло будки. І як щось погане тут з вами трапиться, то вся пеня і весь гріх ляже на мою душу. І я оце перед тим, як іти до тракторів, і зайшов до вас, попередити.

Нерадько заворушився і, заглушуючи і свою тривогу, і ніби силкуючись заглушити і тривогу дідову, проказав:

— Коли всьому надавати якогось значення, то тоді все життя буде катівнею: жодної хвилини не буде одпочинку для змученої людини. Ні, діду, не турбуйтеся. Якось Бог дасть і ця ніч пройде благополучно. Я...

— Ото ж бо й є. Ви мало жили, то мало знаєте. А мене не проведете і не заговорите. А така морока, як учора мене одвідала, неодмінно щось віщує. Ви краще вже мене послухайте. Візьміть лишень свою постіль та покиньте будку, та ляжте он в тій соломі за кабицею. Все таки далі від гріха. Чого доброго, а лихе завжди напоготові.

Нерадько далі вже не витримав, і звівшись із-під своєї свитки і ніби аж роздратовано питаючися попрохав:

— Дідусю, ви мене так налякали, що вже мусите сказати, що вас одвідало вчора.

— Та мушу. Щоб не мали ремства на діда, що поколошкав. Отож учора ви собі спите і старший спить. А ніч видна і все. кукурудзище віддалеки здавалося туманом. А я сидю на порозі будки. І така прохолода потягла з яру, аж дрижаки мене взяли. Ну, думаю, піду до кабиці, та розпалю соломи та нагріюся. І зараз же встаю та й іду. Коли... що за лиха година! З кабиці світиться. Приходжу ближче, а по мені так морозом і пішло. Перед вогнем сидить, не оглядаючися до мене, чорний чоловік: обличчя чорне, руки чорні, сорочка на ньому чорна. А постоли червоні. А зверху на ньому чорна попівська ряса. Чуб чорний, довгий, аж на плечі спадає. І на шиї висить такий самий ланцюг, як ото попи було носять. Тільки що на ньому не хрест висить, а звичайне блискуче кільце. Таке завбільшки, як ото на кінці тієї шворки, якою відра з криниці тягають. А чуб на голові не обв’язаний або причесаний, а придавлений теж великим грубим кільцем. Ну, таким, як ото на ярмах висить, щоб притику пристромляти. І як нарошно в одному місці протерте, як видно, шмульгами війця. Що я міг сказати? Я йому й кажу: «Добривечір»! А він, не відповідаючи мені і не дивлячись на мене, а тільки на вогонь, мовчить собі. А там, не солома горіла, а були вже перегорілі дрова. Жар такий пашів, як з дубових або з грабових або з березових дров. І такими цілими шматками, аж білими від розпеки і лежав...

І стою я, і він мовчить, і я мовчу. Тільки й того, що блищить у нього ланцюг на шиї з малим кільцем, і велике кільце на чубі. А на ногах від жару, аж моторошно дивитися, ще дужче червоніють червоні постоли. Я кашлянув. А він, не дивлячися на мене, показав пальцем на казан, у якому ми кашу варимо.

А казан над тим жаром трохи не трісне — так кипить, і вариться в ньому хто його зна й що. Тільки й того, що я розібрав, що в ньому якесь густе вариво, похоже на смолу. І чорне таке. А носом нічого не розберу, бо вся пара і весь дух так стовпом і стояли над кабицею і на боки не розходилися. Що за лиха година?

І нарешті він мене питає:

— Чи тобі видно небо?

Я оглянувся навколо та й кажу:

— Не тільки неба не видно, а не видно десь і моєї будки.

Бо справді така тьма, що ні землі, ні неба. А він мені знов:

— Отож,— каже,— не той важний, хто сотворив небо, а той, хто ним порядкує!

А в мене так серце і заходило ходором. Так мені страшно хотілося ударити цю мару з усієї сили в мордяку: «Ач, думаю, самого Бога ставить нізащо». Та стиснув кулак та до нього. Коли ні, не в ті взувся. З місця не зрушу, а піт на спині так і ллє. Чую: до тіла вся сорочка пристала.

А він знов:

— Не гарячися, а дивися добре... Що, чи є на небі хоч одна зірка?

Я бачу, що нема, але уже з ним не хочу мати розмови і мовчу. А він поволі взяв у голі руки розпечену вуглину та й кидь у казан. Вона так і пішла на дно, неначе залізяка. А він тоді, знов не говорячи до мене, а тільки показує пальцем на небо. І тоді, як жарина пуцьнула в казан, над заходом засіяла велика вечірня зірка. А він, ніби до себе, каже:

— Одна...

А потім взяв ще одну розпечену вуглину, і ще, і ще, і все рахує. І так, за кожним разом: тут жарина упірне в казан, а на небі засіяє велика зірка. І нарешті він взяв у пригірщ жар із кабиці та й укинув у казан. І все небо від краю до краю покрилося зорями. А він тоді знов:

— Ну, чия сила? Моя, чи того, що сотворив небо?

А я й кажу:

— Божа!

А він тоді як схопить із своєї голови кільце з ярма та як покотить у яр. І воно аж задзвеніло, скакаючи та плигаючи туди. І я подивився теж йому вслід. І коли затихло, я знов зирк! Аж немає моєї мари. І темно в кабиці, і казан порожній, і в ньому все начиння. Оглянувся назад — і будка стоїть так, як стояла. Я знов через кабицю дивлюся в поле, аж відти регіт, неначе іржання жеребця, а потім гук:

— Маєш ти щастя, що вдався небоязкий!

Та й затихло, та й глухо було аж до ранку. І як собі хочете, а йдіть ночувати в солому, за кабицю. Бо це видовище проти вас...

І Нерадько мовчки взяв свитку і ще дещо своє і пішов ночувати в солому, уже з’єднавши в один настрій комсомольську цікавість і тривогу дідову. І вмостившись там, сказав до діда:

— Боже мій, і як ви справді ще ходите після такої ночі?

— Е-е, лежіть отам нишком. Я ще вас і зверху соломою накрию. Нехай і вас нечиста сила обминає і ходом, і поглядом.

І, нагнувшись, взяв оберемок соломи і поклав на хлопця говорячи: «Треба вас укрити так, щоб жодніської признаки не було, що тут лежить людина...» І положивши ще соломи на нього розправив її, не кажучи вже ні слова, пішов до будки. А в ній на причілку зупинився, і обернувшися туди, де було сховано Нерадька, і трохи повагавшися, і зітхнувши глибоко, пішов, не оглядаючись, проз будку в яр. Мабуть, до тракторів.

Нерадько, лежачи в соломі, почував, що коло кабиці і коло будки вже живого духу немає. І це його настроїло ще більше нервово, бо дідове оповідання дало перше і глибше зрушення чуття. Воно просто таки стало обсягом його душі, на стінах якого височіли картини дідового видовища. І хлопцеві духовні очі уже не могли нічого бачити, тільки їх. А конспіративний схов у соломі загострив силу душевного бачення. І він дуже довго крутився, не мігши заснути. Але те, що підчас крутіння насунулося соломи за комір, і вона там колола в шию, Нерадька тягло до реального, утворивши несвідомо боротьбу волі. Від силкувань він знемігся і почав поволі дрімати, чуючи носом, як солома пахне і вітром, і землею, і тими кузьками, що в ній ворушилися. І хотів він з-за коміра солому повитягати і не зміг, бо все небо перехилилося в кукурудзище і почали туди скочуватися зорі, а за ними по небі котилося і кільце з ярма. І серед кукурудзища їх насипалася ціла купа, аж почало воно горіти. А кільце з ярма серед неба світило.

І враз Нерадько почув страшний поштовх у бік і прокинувся, і затаїв дух. Коло нього тупала коняка і він чув крізь солому її подих.

— Тут не видно і сліду, аби він був,— говорив хриплий голос видно тієї людини, що сиділа на коняці А з будки голос того комсомольця, що питав Нерадька, де він буде ночувати, одповідав:

— Ну, вже й тут його нема. Він тільки там.

— Немає його, кажу вам,— умішався дідів голос, чути від кабиці.— Він пішов звідсіля зараз тоді, як ви догнали старшого тракториста...

І затупала коняка друга з другого боку соломи і звідти теж обізвався голос:

— Його тут і признаки нема... Як ви думаєте, діду, чи він не пішов ночувати туди до тракторів?

— Якщо він на полі, то тільки коло тракторів,— запевнив дід.

— Ну, коли так,— знов заговорив голос із першої коняки,— то їдьмо туди. А ви вилазьте з будки і будете доглядати цього місцевища. Якщо його немає коло тракторів, то вернемося і всю солому по соломинці перетрусимо.

— Кажу вам, що його тут немає, то вже немає. Мені нічого на старість брехати і брати лишній гріх на душу,— уперто дід боронив свого.

І затупали коні від будки, у той бік, де трактори було покинуто.

У Нерадька товклася кров у висках. Він знав,, що це переляк там так калатає. Той переляк, якого виплекало скитания та ховання по людських садках та клунях. І мигнула в нього думка, що всі зайці — це метаморфоза якоїсь нещасної людської породи, яку всі племена переслідували і на кожному кроці нищили. І тепер бігає по полях четвероногий сірий і довговухий жах, що був колись живими людьми.

— Ось я принесу соломи сюди, по цей бік будки. Тут не так подихає вітер, і розтопимо, щоб веселіше було...— знов загомонів дід. І прийшов, і взяв оберемок соломи з другого боку купи і поніс. Нерадько чув, як важко дихав несучи солому старий чоловік. Через якусь хвилину уже долітав тріск вогню. Нерадько лежав і вагався, що робити — чи тікати, чи далі лежати.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up