Старший боярин (сторінка 2)

Вона ж, чи зрозумівши, чи ні, що твориться в його єстві, на Все відповідаючи, сказала:

«Візьміть віжки»! — і, повернувшися до нього, простягла з віжками руки... А Лундик, неначе ждучи на той рух, нез’ясовано дико вхопив її попід руками, і придавив до своїх губів її бороду... Бо панна Варка з усієї сили рвонулася від обіймів і підставила не те, що кинуло його на неї... Віжки безвладно посунулися по щитку... Коні, відчувши волю, рушили з копита в степ... І віжки попід колесами потяглися по землі.

А небо над землею, повне пташок, таке прозоре й високе, що жодним вудлищем з найвищої тополі ніхто не досяг би; і поле на землі з пшеницями та житами саме у красуванні, і межі, зарощені споришем, косариками, молочаєм, безсмертником і чепчиком, і звіробоєм, були такі спокійні і несхвильовані... І все було пройняте літнім польовим леготом, який ніби дихав, а не шептав: люби й не торкайся; дивися і не думай і попливеш аж туди, за зелені могили, та кібці, та ліс... попливеш на хвилях щастя, які йдуть з глибини полів верхами хлібів, аби кинути мудрого за далекий обрій у степове безмежжя супокою, де думки прозорі, і серце б’ється так само супокійно й тепло, як і прекрасне червневе сонце між небом і хлібами... Все... все було блаженно доброзичливе і людському серцю, й людській думці, тільки бричка, що летіла межею поміж хлібами з двома запряженими велетенськими білими кіньми, везла дикий неспокій, дику та бездумну боротьбу...

І випростала панна Варка праву руку, і зо всієї сили, на яку в ту мить була здатна, штульнула Гордія товщим кінцем пужална із свого батога, який висів у неї з руки на петельці... Штульнула в губи... і він її пустив... Вона скочила з брички й впала в жито... Потім, схопившися, вибігла на межу і рушила бігти до Тернівки, поправляючи на голові брилик. А коні гналися до ліса. Гордій, замазаний кров’ю, що текла з розбитої губи на підборіддя, і тримаючися однією рукою за спинку брички, а другою за сидіння, дивився якусь мить услід панні Барці...

А далі, ніби остаточно втративши глузд, і собі плигнув з брички, яка летіла у повний кінський скік... Плигнув, і якраз попав ногою у віжки, що тяглися коло коліс, ще й досі не потрапивши уплутатися в них... Коні, протягши парубка межею, а потім житом метрів з десять, оббігли коло його кружка і стали в пашні, ганяючи мокрими боками і смикаючи зубами і колоски, і віжки, зачеплені за людські ноги... Цю нагоду Гордій використав в одну мить... Розмотав ноги і, вставши з землі та натягаючи до себе віжки, які не були на диво кіньми зашлапані... та йдучи обережно, аби не налякати тварин, спинився за бричкою...

І держачи одною рукою віжки, оглянув себе... Весь бік був у землі і зелений від розчавленої та порваної трави... Але, хоч стегно й боліло, шкура не була здерта, і сорочка навіть не висмикалася із штанів!

«Оце так штука! Оце втяв!.. Оце тобі візита після закінчення науки... і посада вчительська!» — вирвалося у хлопця вголос... «Але якби я не плигнув, то коні увігналися б або в якусь кручу, або добігли б до ліса і однаково покалічилися 6...» Так розважаючися думкою, він добре почував, що плигнув з брички через ті мотиви, які чогось не зриваються словами з язика... І зробилося йому незвичайно досадно, і він, спершися на бричку, став давитися проз коні в степ, не випускаючи з рук віжок... І скільки часу він простояв так, не бачучи перед собою нічого, хто зна? Але, коні пасучися, потягли його, і він схаменувся. Вискочив на бричку, справив їх на межу; і поїхав спочатку поволі, а потім пустив тюпки. Жито було таке високе, що часом било колосками по ногах, на яких трималися холоші і досі закочені. Але він не помічав цього... І коли доїздив до царини, то побачив біля верстового стовпа панну Варку... Вона сиділа на рові уже без польового маку на грудях, і дивилася в поле, ніби виглядаючи його... Коло неї Гордій припинив коні... Вона встала, підійшла до їх, і, взявши Азіята за вудела, сказала: «Злазьте, та йдіть подержте!» Він швиденько зліз, підійшов до неї, і взяв того самого коня теж за вудела... Вона, сівши, підібрала віжки... Гордій відійшов набік, і коні з місця рушили швидким тюпаком... А панна Варка, обернувшися назад, гукнула: «Приходьте завтра до попа неодмінно о дванадцятій годині дня!» І ще щось, здається, говорила, та бричка гуркотом, а коні тупотом заглушили його в далині...

Розділ п’ятий

Ворота були зачинені і хвіртка на клямці... Гордій зрозумів, що тітка після обіду погнала знову корови, і в дворі немає нікого... Від цього явища йому здався день незвичайно тихий і широкий своєю пусткою, але в якій сонце не могло потовпитися, бувши надміру великим... і набирало величезних зусиль, аби розгорнутися на ввесь розмах своєї потуги... І, здавалося, воно почувало себе серед літнього дня так, як спітнілий, розпарений господар у маленькій коморі, увійшовши туди з поля дістати з бодні сала.

Коли Гордій підійшов до криниці, у якої на цямринах стояло повне відро води, то побачив під нею захекану чорну курку, що, одвернувши до тину черево, дивилася на парубка... Але, коли він вихлюпнув з відра утоплену осу, аби вмитися, то курка зірвалася, і кудкудакаючи полетіла в садок. Після цього тиша в дворі не порушилася, а ніби аж млостю взялася від напруги затримати ще глибший супокій... І хатні двері, що виставлялися якраз проти сонця, дихнули на Гордія такою духотою, аж живиця потекла з сучків... І він з величезним полегшенням нагнувся до відра... І побачив правий кінець губи набряклий і кров засохлу у куточку уст... Ще й трохи розмазану по щоці. Він, важко зітхнувши, сплюнув набік і став умиватися, і мити ноги, зливаючи воду у праву долоню...

Але обідати в хату не пішов, а поставивши порожнє відро на цямрини, попростував у клуню і хотів лізти на сіно, і наткнувся безтямно на стіну. І, вгледівши драбину з лівого боку, промимрив: «Здається куціша від тієї, попової...» І на сіні, в себе на постелі лігши ниць, спустив праву руку вниз... І завмер... Або неначе сповнився страшної ваги... Може такої, як найбільша скеля над Тясмином, бо сіно під ним дуже вдавилося донизу... Якби отак збоку хтось побачив, то конче сказав би, що хлопець так лежатиме і тоді, коли грім переб’є враз обаполи в тину, порозкидавши із страшним тріском та луском по всім дворі шматки дошок з іржавими цвяхами...

І чути було, як пригнала тітка з пасовища корови; як гуркотіла корба над криницею з порожнім відром униз; і як здавлено стогнала з повним угору; чути було, як тітка видоїла корови, і як цідила молоко на призьбі, і як поралася останнім клопотом у господарстві, і як із сіней гукнула двічі: «Гордію, а йди вечеряти!» Але він тільки на другий заклик заворушився, підвів голову, і тією рукою, що була спущена, поправив на голові чуб, і потім знов прибрав ту вистать у лежанні, яка вже була, і тепер найзручніше відповідала влежаному місцю... Він знов спустив праву руку з сіна вниз, і рівно, але, мабуть, неспокійно задихав...

І зайшло сонце, і вечір повільно переходив в літню ніч. В одчинену браму знов засвітив місяць; і знов смуга місячного світла у клуні нижче крокви по стіні непомітно пересувалася, ніби шукаючи коси. І знов підступила тривога з яру до клуні та ще й тією стежкою, якою вона приходила до Гордія першу ніч, і скаламутила настрій, піднявши уяву на завжди неспокійні верхів’я юнацької душі... Першим возвісником неспокою був сич. Він прилетів непомітно і, сівши на відчиненій брамі, став кукувалкати... Гордій підвівся і гучно ляснув долонями, аби злякати непроханого гостя. Але нічна приблуда не зважала і кукувалкала далі... Тоді парубок сплигнув з ожереду і пішов швидко до порогу. Сич знявся і полетів через яр чи до попа, чи може на дзвіницю... Місячне світло блискотіло на його крилах, доки не зник.

І знов під місяцем біліли стіни попового дому, і біліла церква... І знов великий місяць на незвичайно тендітній високості держався з такою легкістю, яка може бути тільки вимріяна молоденьким самотнім серцем. Егеж! Місяць був прив’язаний до хреста тонесенькою павутинкою, яку, спускаючися з нього на церкву, протяг нічний павук, щоб не полетів він в чорну неміренність ночі легесенько, мов гаряче повітря, золотою бульбашкою... І якби прохолода з Тясмину стала виступати, місяць би від неї похилився на своїм прив’язі з-над сонного села ще далі в світ... З правого боку далеко внизу блищав між вербами Тясмин і скелі... А на лугах біліли купи туману... Ніби поодстававши і одпливши від мовчазних хатніх стін... Не чути було ні співу з села: ні дівочого, ні парубочого, ні крику водяного бугая з очеретів понад річкою; ні зозулі, ні солов’я, ні свисту від лету зляканої десь дикої качки...

І тільки над всім: над церквою, хатами, тополями, вербами, садками, лугами і над річкою пишно двигтіла зачарована місячна тиша.

І заговорив Гордій, простягаючи руки до попової хати через яр, виправдуючи тим ту світову правду, що всяке молоде лихо любить зафарбовуватися у найтемніші кольори нашого світу... Він говорив: «Варко, прийди... я самотній... я не чув цього літа ні зозулі, ні солов’я, і моє серце має кривду до когось великого, на якого немає ні суда, ні справи... Бо я в місті вчився і всякі тригонометрії та педагогії заглушили перші голоси весни... Хіба ж у цій страшній кривді винні ті люди, які мене віддали учитися? Ні, винен той, хто сполучив науку таких юнаків, як я, з відняттям у них найкращих часів життя!.. Прийди!.. Я знаю, що ти могутніша від мого великого кривдника: звуки твого голосу заставлять зашуміти мою душу всіма переливами пісень всіх пташок з усіх садків весінньої України... Прийди!.. хоч ти мене і вдарила, і боялася вже їхати зі мною до села, та я знаю, що ти мені не ворог... Бо ти ж чекала мене коло царини, аби тебе бачили в дворі на бричці у такім вигляді, що говорить глядачеві про незмінність звичайного і привичного... Цим своїм вчинком ти мені показала, що відчуваєш і виправдовуєш мою поведінку, яка вийшла не з лихої волі, а з мого юнацького нерозуму і темного недосвіду!.. Варко!.. Ти кличеш мене назавтра на дванадцяту годину... Мабуть, хочеш мені зробити якусь потрібну несподіванку, з якої може вийти непотрібна прикрість, бо ти ж хочеш вже навіки відгородити мене від себе своїм подружжям!..»

І ставши біля відчиненої брами навколішки і вхопивши руку в руку так, як це роблять молоді артисти, вишукуючи чогось разючого для своїх вистатей, під час драматичних монологів... Благав:

«Прийди!.. Я тобі нічого не робитиму по своїй волі... Я тільки все те зроблю, чого ти забажаєш... Схочеш, я тебе положу на ожереді... А схочеш, то зараз же, негайно тут положу під ожередом... І цілувати не буду тебе, а тільки придавлю свої губи до твоїх теплих губ так, щоб вони трохи розійшлися і твої зуби аби торкнулися моїх зубів. І тривожні ніздрі твойого носа напружені і схвильовані тим, що має статися, аби дихнули гаряче мені в щоку... Бо я ж народився тільки для тебе... Бо я ж із малечку аж до сьогоднішнього вечора ждав і жду тільки тебе, тільки тебе... Прийди!.. і взавтра піду до пан-отця не о дванадцятій годині і не сам, а підемо вранці вдвох... І не через яр... А підемо селом, тримаючися за руки зв’язані найбільшим людським чуттям — любов’ю. Так, як ото на одній картині у Репіна змальовано студента і студентку, які йдуть радісно через бурхливий життєвий водоспад!.. Прийдемо і я скажу: «Варка моя дружина... Поможіте одержати школу і ми будемо працювати довіку для свого рідного українського народу!..»

І саме в цей момент напевно хоч нічний жук, а хоч кажан, летючи наткнувся на застромлену косу, бо вона дзенькнула, а їй неначе у відповідь закукувавкав сич... Гордій ясно чув, що з того хреста, що на дзвіниці... І в його уяві промайнуло, як звістовник усяких лих крилом ударився об хрест на церкві, і від цього перервалася та павутина, яка припинала місяць до хреста, і стала скручуватися, неначе струна, луснувши на скрипці... І все більшим і більшим жужмом підкочувалася до місяця... І нарешті під ним зачорніла чорною плямою... А здалека око приймало її як невеличку хмарку, на якій поволі піднімався місяць над церквою у небесну височінь... А сич не перестаючи, з містичним смутком голосив над селом: «Кукував, кукував!» І як ото малі діти пекучого дня на шляху, назгортавши пилюги, б’ють по гарячій купі дубцями і вона, розлітаючися на всі боки, залишає від ударів посередині чистий твердий ґрунт землі, неначе продутий вітром,— так і від кожного сичевого крику тумани освітлені місяцем здригалися і одпливали на далекі краї нічного обрію, а з ними разом хати, клуні, гурти верб, гаї, байраки і могили... І в центрі того кола, що від такого явища утворювалося, залишалася єдина церква... Але не та, що всі селяни знають... А інша. З одним тільки дзвоном, до якого не було причеплено жодної мотузки, аби дзвонити...

... І немає ніде ні східців, ні драбини, ні дірки добратися до дзвона. І Гордій аж сюди почув, як з другої бані упало вікно на дах. І як побите скло дзеленькаючи посунулося по покрівлі до країв позагинаних для дощової води... І над розбитим вікном він побачив, як забіліла дівчина у білій довгій сорочці і боса з розпущеним волоссям... Та сама, що влазила у попів вивід... Вона стояла на повний зріст в утвореній дірці і, держучися руками за бокові лутки, засміялася до нього...

І схопився хлопець з колін, і витираючи холодний піт на чолі, промовив: «Ху!.. яка страшна мара!» І, мерщій зачинивши браму, прожогом вилетів по драбині на сіно... І впавши під кожух, став дивитися з-під нього на щілини в брамі, які світилися довгими смугами...

А півень тим часом з горища тітчиної хати статечно закукурікав, роблячи перерви мовчання... Йому відповідали півні з усіх кутків Тернівки: з Трандахирівки і з Хрокалівки, і неначе здавлена луна їм всім — з далекої Натягайлівки... Гордій нарешті заплющив очі і заснув міцним передранковим сном, на який здатні тільки молоді та втомлені надзвичайним хвилюванням парубки...

Розділ шостий

Батько панни Варки, о.Дмитро Діяковський, як учився в першім класі Київської духовної семінарії і ще як був Дмитром Миколайовичем, якось приїхавши додому, у Велику Яблунівку на вакації,— пішов у червні місяці в Тернівку до церкви... І побачив у церковнім хорі прехорошу крилошанку Марту Посмітюху, яка співала дивним дискантом... І був зворушений до сліз її слухавши, бо здавалося, раз на сто років посилає Бог між люди таку душу і таке серце чуле, аби співати про те щастя, що десь на світі єсть, але у наш край чогось забарилося. І молодий богослов став учащати у Тернівку...

І потім, коли в Києві в семінарській бібліотеці він засиджувався зимою до пізньої ночі, і часом піднімав очі з-над книги, то вони довго не поверталися до пожовклих сторінок грубого фоліанту тому, що мрія приковувала їх в душі до далекої Тернівки...

А скінчивши науку і зібравшися ставати священиком, він одружився з Мартою Посмітюхою, яка вже була від нього покриткою і мала дівчинку Варку... Одружився з тернівчанкою і став священиком у Тернівці...

І був з нього пастир душ такий, які тепер трапляються зрідка і в далеких землях... І господар був на ввесь Черкаський повіт! У кого був зразковий, на три з половиною гектари, фруктовий сад і двір в охайності і чистоті великій? — У пан-отця Дмитра Діяковського... У кого слуги були у путящій нелатаній дежі і конче миті раз на тиждень у домашній лазні? Чиї турми скотини рогатої і свиней потовпи за селами захрясали поля? Чиї гуси й качки криком своїм заглушали на ставку голоси рибалок?..

Від кого з двору кабанники тричі на рік вивозили фургони годованих кабанів? Він кого щовесни жиди Смілянські, Рохмистрівські, Матусівські і Шполянські провадили гори перини на Уманський та Чигиринський шлях? — Від пан-отця Дмитра Діяковського. Чиї були найгустіші копи на ниві і найважчі снопи... Чиї були найвищі скирти соломи в селі? І чиї паровиці за паровицями скрипіли на вокзали з пшеницею, ячменем і горохом? — Пан-отцеві Дмитрові, Діяковського. А на чиї кошти утримувався фельдшер у Тернівці і було збудовано амбулаторію ще кращу, як у найбагатшого земства? І на чиї засоби вчилися найталановитіші діти у Смілі, у Черкасах і в Києві? — Все, все на спромогу та на ласку пан-отця Дмитра Діяковського. А через кого не було жодної бідної хати в Тернівці і жодного старця і жодної сироти неприголубленої і жодної вдови невтішної... І через кого столітні діди і баби веселі і радісні, і в білих сорочках сиділи на призьбах щонеділі і дивилися, як незнайоме молоде покоління з онуків та правнуків веселилося, співало, гомоніло і лузало насіння на вулицях?..— Та через нього, через пан-отця Діяковського... Бо він мав на увазі всіх найстарших громадян Тернівських і раз на місяць особисто заходив кожного відвідувати якогось принагідного свята... А йдучи додому, по дорозі заходив до найбідніших і давав їм найбільший дан на найпекучішу потребу... І грамотним говорив: «Приходьте сьогодні до школи, будуть показувати чарівним ліхтарем малюнки і читатимуть цікаві оповідання!»

І приходили люди в школу, і показував вчитель картинки, а пан-отець читав: «Страшну помсту», «На Вовчому хуторі», «Ріпник», «Немає матусі», «Роман», «Дорога». А як розходилися, то давав під розписку тому газету «Раду», тому байки Глібова, а іншим: «На розпутті», «Під тихими вербами», «Сонячний промінь»... А ще іншим: «Пропаща сила», «Енеїда», «Люборацьких» і «Чорна Рада»...

І ніхто не тяг його до відповідальності ні за багатство, ні за християнську добрість, ні за мазепинство... І не боявся він ані вельможних дук, ні преосвященних владик... Бо всі урядники, пристави та стражники були ублаготворені і задаровані. А всі сусідські попи, дяки, старости та крамарі були вечерями, обідами і навмисними бенкетами задобрені. І мали роти заткнуті для того, щоб не крикнути далекому та жорстокому, вельможному московському натовпові про небезпеку українського сепаратизму...

І коли дзвін лунав з Тернівської церкви, скликаючи вірних на молитву... Чи то в неділю, чи в суботу, то серце в кожного українського селянина здригалося від теплого почуття, кревності і спільності однієї долі із своїм шановним пан-отцем...

І всі люди навколишніх сіл поза Тернівкою, почувши цей дзвін чи дома, чи на горі, чи в долині, чи в лісі, чи за горою, упізнавали його і прислухаючися, знімали шапки, хрестилися і говорили:

«О вже до церкви благословлять в Тернівці!»

І вже ж коли йшла відправа там у церкві, то в хорі співала і матушка так, як і за свого дівоцтва; тільки що тепер біля неї стояла і підспівувала її маленька Варка, яка, поглядаючи то на людей, то на матір, то на батька у вівтарі, думала: «Як то мати страшно гарно вгору тягнуть: «Хвали, душе моя, Господа»... аж батько сюди поглядають і радіють очима... і я хотіла б довго-довго з матір’ю в хорі співати, аби тільки дивитися на батька та на матір, що вони такі радісні між людьми!»

А люди, особливо жінки, йдучи з церкви додому, питалися одна другої: «Чи ти чула, як матушка гарно виводила?» «Еге!.. але в маленької Варки голосок літав над ними і над всіма басами, ніби блискучий метелик, влетівши в церкву крізь розбите вікно у бані... Як виросте, то буде краще співати від матері...»

І мовчки йшли додому... І літнє сонце йшло під обідню небесну межу... А дзвони гули з дзвіниці на село, на Тясмин, і на поля, неначе з велетенського вулика, якісь незвичайно великі бджоли, які пишного літа не збирають пахучий мед з квіток та всякого зілля, а збирають з людських сердець радість та любов... І гудуть про неї під небесами, аби сонце було завжди ласкаве сприяти людському єству, квітнути почуттями вартнішими за всі плекані троянди сходу і за всі наші вуздики і городні, і дикі польові... І від повноти такого свого буття отець Дмитро Діяківський був справді щасливий!

І з’їхалися тоді зі всієї Смілянщини у Смілу священики, диякони і дяки вибирати представника у четверту російську державну Думу... І приїхав на ті збори і Терещенко, що вийшов з українських мужиків у найбільші поміщики між російські багатії. Його привіз Маркура Пупань... І вибрали на зборах представником у Думу державну пан-отця Дмитра Діяковського. А поміщик російський з українських мужиків гукнув московською мовою: «Нє пасилайтє етово священіка... Виберітє другова...» І дуже здивувався з’їзд, але послав у Петербург таки свого обранця, шанованого пан-отця Дмитра Діяковського. І коли він від’їздив у північну московську столицю, то селяни прохали розказати цареві все про Пупаня і про його пана... Але чи довелося там цю справу зачіпати — невідомо...

А вже ж як зашуміло лихо і над оселею нового члена Думи державної, хтось дав звістку аж туди... І отець Діяковський після чотирьохмісячної неприявності дома з’явився в селі напочатку травня... І, ідучи проз кладовища із станції, зліз із брички, одіслав коні з дідом Гарбузом у двір, а сам пішов на свіжий гріб своєї матушки... І довго він стояв мовчки, тільки сльози ревно бігли по лиці на один вус, і зривалися з нього додолу... А потім похитнувся і вхопився за хрест, щоб не впасти... І нарешті, опанувавши себе, підняв руки до небес і з розпукою прохрипів: «Гей, коли ви там не порожні, то озовіться!» І ніби почекавши відповіді і не діждавшися її, переступив гріб і пішов у Сердеківський байрак. А дома його ждав і дяк, і всі слуги... І прийшов він пізно ввечері. І, не пізнавши навіть дяка, сказав до нього і до слуг: «Ідіть спати!» А дідові Гарбузові звелів принести горілки... Той приніс... Отець Діяковський знов заплакав і спитавшися, чи спить панна Варка, налив той чайник горілки, в якому звичайно заварюють чай, сів у столовій при столі і почав смоктати з носка чайникового. А він же перед цим ніколи не пив... А як траплялося йому бути на бесідах чи в гуртках, то подавали пити щось інше, тільки не сивуху.

Посидівши так з півгодини, устав і пішов у спальню і вніс звідти Біблію, сів з нею коло столу; знайшов потрібне місце, прочитав і не стуляючи книги, поклав голову на неї і так цілу ніч проспав, неначе перед семінарськими іспитами утомлений студіями семінарист... А вранці перед сходом сонця збудив діда Гарбуза і звелів запрягти у бричку Азіята і Горностая... І коли наймит, запрілий коні, хотів лізти на своє місце, отець Діяковський промовив: «Я сам поїду», узявши в руки віжки і батіг, сів і швидко помчав за село, десь до Росохватої могили... Це було надзвичайно. Сам він ніколи не їздив... Тому дід Гарбуз довго стояв... і навіть коли дивний їздець зник за селом, він стояв і говорив: «Матінко Божа! Не погуби його душу... І наверни на розум добру потемнілу совість... Він же у правій руці мусить держати хрест святий, а не батіг на ті коні, яким домовики вночі часом заплітають гриви!»

А приїхав отець Діяковський тільки на другий день вранці... Коні аж поперепадалися... Видно не пили і не їли... Бо коли дід Гарбуз їх поприв’язував і забряжчав тими відрами, якими їх напував, вони стали рватися з припону і несамовито іржати... Він їх напоїв і дав їсти, але трошки, щоб неохватилися після вимушеного посту.

А господар тим часом ходив по столовій і смоктав із чайника горілку... І не питав слуг ні про віщо, і сам нічого не розказував. Був ніби німий... Навіть маленька донечка не цікавила його... і став для нього час так і тягтися... Майже щотижня якоїсь ночі кудись їздив, а приходила субота і неділя, то ставав на службу Божу... І одправу вів так, як і годиться... Тільки, що в неділю коли співали: «Хвали, душе моя, Господа», він уклякав у вівтарі і ревно мовчки плакав.

Хазяйство від недогляду переводилося; припинилися одвідини найстарших селянських громадян; забулася школа і видача книжок для людей. А один випадок призвів до останньої руїни господарства... Трапилося так, що отець Діяковський сидів у столовій коло столу і смоктав з чайника горілку... Аж увійшов смілянський пристав і подав йому папір на підпис... Отець Діяковський подивився... І підписав. Пристав хотів уже йти, але пан-отець промовив: «Підождіть»... І розкривши Біблію, яка лежала завжди на столі в їдальні і на тому місці, на якому в книжках стоять прізвища авторів, написав: «Діяковський». І затуливши шпурнув нею на пристава... Але той одскочив і вибіг на двір... А книга, ударившись об стіну, упала додолу, на диво не розкрившись.

На другий день до пан-отця приїхав урядник і один стражник і взяв із двору п’ятеро молодих коней і три корови з телятами, бо, мовляв, пан-отець якоюсь запискою подарував приставові цю скотину... Чутка пішла на все село, що піп роздає своє майно людям, і вся селянська нужда рушила прохати і собі чогось. А він ходив по двору з чайником повним горілки, смоктав її і роздавав усе, що попадало людям в очі... Тоді дід Гарбуз, беручи маленьку панну Варку за руку, став виходити до прохачів і прохати їх, аби пожаліли хоч сирітку і не пускали її в старці... Люди схаменулися... Але і не можна нічого певного сказати, що в господарстві тоді залишилося... Одно тільки певно, що пара білих коней і дві корови, які в нього потім були, ніде не купувалися, а, мабуть, вийшли із тодішньої остачі, залишалися, а все ж тоді по селі став ширитися розголос, що треба другого священика, бо цей знається з чортами... Що мало того, що він бере в праву руку батіг поганяти ті коні, яким домовик часом заплітає гриви, але що він щоночі їздить до Росохватої могили... А з неї йому назустріч виїздить на Ремезі Маркура Пупань... І трохи проїхавши і ніби упізнавши отця Дмитра, повертає коня і женеться з несамовитим жахом Сердегівським шляхом в Херсонський степ. А вслід за ним скажено летить Тернівський пан-отець Діяковський... Він у бричці, навстоячки тримає лівою рукою віжки, а в правій батіг і періщить з усієї роздмуханої людської сили нещасну скотину, яка напинається з останніх сил, аби догнати у степу чорного вершника...

Але співають півні у селах далеко на стороні, і зникає Пупань з конем, а пан-отець опиняється в Тернівці у себе в дворі, а дід Гарбуз випрягає коні...

Та люди, мабуть, пам’ятаючи минуле і може жаліючи і маленьку Варку, не шукали іншого попа, хоч і говорили про конечну потребу другого. І так тяглося, мабуть, років з вісім. Цього ж часу панну Варку взяв до себе її батько хрещений, отець Мархела, сердегівський священик, і віддав вчитися у полтавську гімназію, яку вона скінчила дуже добре... Там же їй рекомендували, аби училася на артистку, бо має дивний Божий дар до співу... Але, мабуть, через те, що її молоденьку придавило велике сирітське незароблене у долі горе, вона не змогла випростати вільну думку і зважити своє становище і вхопити тропи життєвої.

І коли сердегівський багатій Харлампій Пронь запропонував їй одружитися з ним, вона згодилася і сказала про це батькові... Батько ніби трохи отямився і перестав ночами їздити Бог знає куди... Коні відпочили і погладшали, хоч вже були старі... І все в дворі разом з панотцем зацікавилося тією подією, що мала статися з молоденькою господинею, і трохи повеселішало...

І ось в цей то двір з таким становищем, овіяним несподіваною надією, і прийшов Гордій Лундик о 12-ій годині дня...

Розділ сьомий

День був теплий і тихий, хоч і не видко було сонця за дуже високими білястими хмарами. Тому дід Гарбуз в одній білій сорочці з розхристаною грудниною біля криниці під тином, на простеленій сивій попоні сидів і лагодив ремінну шлею, незважаючи на те, що серед двору до високого стовпа, на якому стримів ліхтар, прив’язано було чорного осідланого коня... Він неспокійно крутився коло своєї прив’язі, то знов ставав і гріб копитами землю... Видно вершник мав швидко їхати туди, відкіля прибув, коли не ввели в конюшню його вороного, яким уже ніхто не цікавився, крім чорного собаки Пірата. Він, виплигнувши на свою будку, злігши животом на її гребінь, і підтримуючи рівновагу тіла, опирався правими ногами на правий бік дашка, а лівими на лівий,— і пильно слідкував за конем... Щойно кінь починав гребти землю, Пірат ставав на всі чотири лапи і статечно гавкав, ніби змушуючи до конче потрібного супокою. Коли ж кінь переставав гребти і тільки крутився, махаючи нервово хвостом, то Пірат знов злягав животом на гребінь і пильно, не спускаючи ні на мить ока з коня, слідкував за зміною його чину. Тоді, як товариш Піратів, другий собака, білий з жовтими плямами, Хапко, хоч і не прив’язаний, одкинувши ноги лежав під тією самою будкою нерухомо, неначе з ненаписаної Гоголем повісті п’яний січовик під шинком, у якого цигани вже вкрали і коня, і повивертали кишені, і шаблю витягли з піхви і встромили в зелений гарбуз, на сміх та на наругу православному і хороброму січовицькому товариству...

Гордій, переходячи двір, помітив коня і думка шибнула, що кінь похожий на казкового Маркуриного Ремеза, і йому стало важко і холодно в душі... Але ні дід Гарбуз, ні Пірат, ні лежачий Хапко нічим не виявили уваги до перехожого, неначе до якогось заволоки джміля, якому тільки й діла, що десь бовкнути гудом у далекі кущі на рів до кладовища і там зникнути може й навіки...

У кухні хлопця зустріла Дунька і звеліла скинути пальто таким голосом, який говорив, що хоч він й спить в себе дома нероздягнений, але тут нехай забуде свою негідну звичку і скидає та вішає на кілку семінарські ледерські клейноди...

Він її послухав безтямно; і витягши біленьку хустку з кишені, витер носа, і закинувши рукою чуб з чола на голову, спитав «Можна заходити?» Дунька відповіла: «Вони Вас ждуть»... Сьогодні на Гордієві був одяг, в якому він ходив до церкви у Черкасах... Цебто тожурка з чорного сукна під високий комір та з ґудзиками в два ряди; бороду ж йому підпирав білий твердий високий комірець... штани були студентські... Так він себе думкою ще раз оглянувши після домашнього дзеркала, перед яким з півгодини сьогодні вранці чепурився, сміливо увійшов у столову... Світла дня тут було повно. І воно його вразило; він схвильовано побачив невиразно окреслений гурток людей, а в них за спиною двоє високих вікон, відчинених в сад. Відтіля на світлому теплі доходило в кімнату бджолине гудіння, шелест листя і цвірінькання горобців. Між вікнами під стелею у затінку страшно рельєфно виступала ікона св. Миколая. У Гордія промайнула думка, дивна своєю нелогічністю: «Чим. відрізняється о. Миколай Мирлікійський дивотворець від Гордія Лундика?» Але неначе навмисне, аби заперечити всяку відповідь, з-за столу почувся хрипкий, зігрітий сердечністю чоловічий голос: «Ідіть, ідіть... Прихильниче Винниченкової творчості, ми вас побачимо, який Ви!» Гість, у якого очі вже привикли до кімнатного світла, побачив, що то до нього обізвався о. Діяковський. Він був неголений, борідка звисала так на груди двома кінцями, похожими на ластівиний хвіст, що не можна було розібрати: чи то такі вуса, чи борода разом з вусами. Сірі очі дивилися з-під широкого чола великим смутком і привітністю, і всю високу худу постать освітлювали світлом непоборного горя. Вдячний хлопець підійшов під благословення, але о. Дмитро не дав руки, одвівши її трохи за спину, і сказав: «Я знаю, що Ви атеїст, а всяка дисгармонія порушує чистоту юнацької душі!» Лундик зніяковіло відповів: «Я з пошани»...

«Нехай і так... Але чи ви з пошани цілували в руки хоч одного свого учителя? Виходить, що така пошана, яку ви хочете виявити мені, зв’язана із станом нашого культу. І тому в хлопця з вашими переконаннями вона буде ніщо інше, як лицемірство... А всяка нещирість нівелює людський характер і роз’їдає волю певніше, ніж іржа залізо. І ви вже мені вибачайте, що я заради першої зустрічі з вами, хоч ви вже вчитель, дозволю собі дійти краю в думці, піднятій у душі даною хвилиною... Наше життя, незважаючи на те, що світ ввесь є дивне Боже створіння, варте, аби його проклясти всім гнівом нашого серця, бо воно коротке, бо ми мусимо у великих муках його кидати і переходити в інший світ... Але, коли ми його не проклинаємо, то тоді вже не обтяжуймо умовностями, які не відповідають переконанням нашої совісті...

Та сідайте, будь ласка... Це от моя дочка Варка, а то її наречений Харлампій Пронь... Не обтяжуймо, кажу, умовностями, які не відповідають правді формування нашого духовного єства і найґрунтовнішому його цементу, тій думці, що нею ми приймаємо і міряємо світ»...

Тут він закашлявся і взявши чайник, який стояв коло нього на столі, із рурки потяг рідини змістимої у ньому, і знов поставив на те саме місце. Гордій аж тепер сівши обвів усіх очима і помітив, що Пронь круглоголовий, з червоним обличчям і вусами, підкрученими вгору... Але побачене не перейшло у настрій і не підсилило готового в душі, бо якраз увійшла Дунька і почала споготовлювати стіл, і не дала устоятися сприйнятому. Вона поставила у скляному відерці малинового варення, і у великій синій вазі на високій ніжці жовтих, солодких та крихких коржиків... І поставила перед кожним запахущого чаю і по малесенькій посуді для варення... Всі стали брати варення і пити чай... Сьорбнув і Гордій, але, опікшися, відсунув питво, аби стигло... Це помітив Пронь і порушив загальне мовчання... «Що, немає хисту пити культурну рідину?» Гордій, зненацька захоплений питанням, в єдину мить збагнув, що незадоволення в його душі і важкість там є ніщо інше, як ненависть до Проня... І нічого не сказавши, став тяжко дихати... Але панна Варка, слідкуючи пильно за всіма, поспішила Лундикові на виручку: «А ви їжте коржики, поки прохолоне трохи чай. Вони і без нього добрі». І він вже тепер побачив її всю одягнену в чорну шовкову сукню з рукавами по лікті і на високих дівочих грудях знов червону квітку, тільки вже троянду. А з прегарної її голови злягала на спину і довга, і темна, і густа коса, підв’язана на потилиці білою стрічкою...

І та увага, і та турбота, що чулася в її словах, нагадувала побивання тієї синички, мудрої пташини, що зопалу вскакує в ятір, який рибалка вранці застромлює сушити після нічного стояння в ставку... Вскакує і зараз же відчуває свою небезпеку і починає бігати і встромляти голову в кожну клітину рибальської снасті, шукаючи вихвату, поки не прийде рибалка і супокійною рукою не випустить на волю... А де ж та рука, що цю красуню виборсає з тенет, які їй сплела доля... І дужче в серці Гордієвім загоготала злоба на чорного чоловіка у високих чоботях. Бо він її візьме з тенет, та не як супокійний і богобоящий рибалка, а як пастушок і буде гратися вловленою душею, доки схоче. І немає ніде спасіння... І він глянув на отця Діяковського, глибоко зідхнувши, і побачив, що пан-отець дивиться то на неї, то на нього, і в вічу стоять здивування і якась здогадка; а пальці ті, якими він тримає на столі чайник з горілкою, здригаються... І спитався отець Діяковський, ніби всіх, але Гордій відчув, що то питають і виправдовують його і натякають, що автор, про якого починається мова, теж селянин: «Ну, а в Винниченка, на ваш погляд, єсть хист? Бо бувають речі, за які людей цінують і тоді, коли вони не вміють чаю пити?» «О, Винниченко великий хист... Особливо в малих оповіданнях, де мова стисла і персонажі як живі... Хоч, правду кажучи, я страшно реготав, дивлячись на «Молоду кров»... І кажу, що такими оповіданнями, як «Тюремна Шехеризада», «Зіна», «Маленька рисочка», «Боротьба», «Чекання» і «Купля» і іншими подібними він дорівнює до найкращих творів Джека Лондона!»

«Еге ж, він великий хист», згодився отець Дмитро: «Але стоїть на хибному шляху... Він пішов за загальною європейською модою, що має тенденцію до зміни цілосвітніх порядків... Яка для своєї мети обрала найрухливішу частину людей: міську голоту і міське робітництво, присмикуючи сюди теж, але вже, як додаткову силу, і селянську нужду... Таким чином Винниченко відгородив себе від монолітної, багатомільйонової і рідної дрібновласницької стихії... Яку трудно зачепити якимись агітаціями, скерованими до зміни нелюбих політичних порядків... Пішов за цією модою і став похожий на ту бабу, якій приспішило топити в печі, а готових дров у хаті немає... І вона вискочила з сокирою на двір, а перед нею стоїть дуб... Вона його сокирою цюк раз, цюк два. Не рубається... Глянула вгору: велетенське дерево! І каже: «Не годиться на паливо»... І побігла у вишник і за півгодини нарубала тоненьких вишеньок, які годяться і на підапал, і нашвидку протопити... Тільки, що ця баба все ж таки розумніша від Винниченка, бо якби її спитали: «Ну, коли дуб не годящий у піч, то може таки навіщось придатний?» То вона б сказала: «Ого, ще й як!» А якби Винниченка спитали: «Чи українська селянська стихія нащось годиться?» То він би сказав: «Ні, не годиться ні на що, бо раз у раз працює і раз у раз їсть і має завжди повний шлунок вареників і не схоче слухати промов, скерованих до руйнації власного добробуту...» А якби він був удумливіший, то й не сходив би на чужі манівці, а помагав би своєю творчістю зміцнюватися селянству морально і духовно, незалежно від сусідства загребущого та від лукавства їх сичущого...» І кашлянув Гордій, почувши у пан-отцевих словах правду, яку заперечити не можна, але яка його власної правди в душі не затемнила, а навпаки: зробила її милішою і більше вартої уваги і жалю, як і сама хлопцева доля, захитана останніми днями... Кашлянув, подивився навкруги, і зрозумів, що трапиться щось несподіване для всіх і для нього... І трапиться таке, якого вже обминути ніяк не можна, і яке кине все його почуттєве життя з найвищої точки небезпеки на найнижчу скелю, підсунуту колишніми обставинами побуту та виховання. Кашлянув і почав говорити схвильовано і трохи заникуючись:

«Еге ж! Винниченко великий хист: і в семінарії я був найбільший і найщиріший його прихильник і читач... І справді без дозволу директора і законовчителя отця Пелгусія Перепічки я їздив у Київ, аби тільки побачити п’єсу «Молода кров»... Але Винниченко для мене має значення не тільки як художник слова... Він з кожного твору виступає ще як соціал-демократ, який говорить моїй свідомості, що треба конче спілкуватися з міським українським робочим людом і відняти у поміщиків землю для незаможнього українського селянства. А на Україні, ми знаємо, все поміщицтво чужонаціональне... Тому горожанської війни не буде, а буде національна навіть у спрямованні на відняття дібр у можновладців... Про що потурбуються і партійні товариші, і такі, як я, прихильники рідної культури...» І тут він задиханий і почервонілий глянув на Проня... А той неначе цього й ждав, швидко вийняв з кишені револьвер і, поклавши перед собою на стіл, так, що аж забряжчав увесь посуд, з притиском, сповненим непохитного переконання, виголосив: «Ви як ішли через двір у цю оселю, то певно бачили чорного коня, прив’язаного до ліхтарного стовпа? Він похожий на Маркуриного Ремеза... А тепер дивітеся, прихильниче української культури, на цю блискучу цяцьку, що я ось витяг із кишені і поклав перед собою... Зараз вона промовляє так, як звичайні ілюстрації, тому нехай мої слова будуть пояснювальним текстом до них... Чорного коня я собі купив у Телепені минулої неділі на те, аби їздити у своїм господарстві і в тих селян, у яких і досі не втих розголос про Маркуру... Аби їздити і нагадувати мужикам, що мають у мені такого добродія, якого вони убили колись... А цей револьвер на те вам показує, щоб ви бачили, що є ще поміщики, хоч і з місцевих громадян, але інтереси яких однакові з поміщиками всієї Росії. І що у вашу Україну, коли вона простягає руки по мою землю, я стрілятиму як у дику свиню!» Лундик прохрипів: «То вам і доля випаде так як кацапським можновладцям!»

← Назад | На початок | Вперед →