Старший боярин (сторінка 4)

Але коли вернулася Дунька по чубатенького півника, то побачила, що в дворі, перед вікном попового дому відчинена хвірточка в сад, а коло криниці відчинена друга на яр. І відчинені двері в коровню. І видно Мехедчук узяв кабана за оранку, бо і саж був відчинений. І звисав з Піратової будки довгий, закошланий Хапків хвіст, який вряди-годи здригав, мабуть, або від бліх, або від того, що в сінешні двері попового дому на ґанку, в білій сорочці і в білих штанях кривий крамар Оліян гатив у двері тією дровітнею, до якої колись дід Гарбуз рубав дрова... Двері від кожного вдару відскакували з тріском, і знов прикипали до одвірків, ніби ще з більшою силою й завзяттям. І 1240 рік, коли татари, зброєю похожою на дровітні, що звалися таранами, руйнували стіни старої української столиці Києва, нагадував сумну цю подію... Але крамар і його жінка Оліяниха цієї давнини не знали і він бив у двері з супокійним завзяттям, а вона, спинаючися навшпиньки, заглядала у вікно панночиної кімнати, куди недавно заглядав і Пірат, тільки з іншим почуттям, ніж вона. У вогкім же місці коло криниці німотно сидів на гичці мішка Казиленкової синок Грицик. Сидів так через те, що в мішку вже було кілька курей, які теж ворушилися і сокотіли... Була підобідня пора. Холодків не було видно ніде... І в садибнім нерухомім повітрі панувала густа й душна спека... І коло криниці, і коло коровні, і коло сажа, і коло конюшні, і коло попової хати. Сонячне проміння було похоже після дощового ранку на довжелезні жовті нитки, які хтось тільки що встиг витягти з казана повного окропу і повісити сушитися на обрії десь на тину.— А сонце вранці сходячи підійшло під них своєю блискучою головою і піднявши вгору потягло по небесах. І вони, звисаючи звідти, тягнуться мокрими та гарячими кінцями по землі... І щойно доторкнуться людей, чи речей, то зараз же з торкнутого тече розпарена мокрінь і розпускає тягучу млость по знеможеній від духоти землі Ніде не видно було серед двору жодної пташини, ні жодної курки. Все сховалося у місця хоч трохи сповнені прохолодою. І Дунька тільки но вгляділа гостей, то так на їх і впала лайкою, як часом сорока з суховерхої тополі на горобців поміж коноплями на стежці. «Чи ви німиці наїлися, чи так очамріли, що серед білого дня прийшли і трощите чуже добро? Геть, зараз же з двору, бо, хрест мою душу побий, побіжу до церкви і буду бити на ґвалт... Нехай все село збіжиться та побачить нових хазяїнів!»

Оліян, почувши таке, поставив повільно дровітню торцем, утер правим рукавом чоло і спитав: «Чого це тобі отак ні з сього, ні з того, закрутило в гузні, що аж стало непереливки? Що, це твоє добро, чи що?..»

«Подивися ти йому в вічі такі безсовісні!.. Та в мене ось і ключі... Мені доручили глядіти хазяйство... Поки не приїдуть другі хазяїни...» — випалила Дунька несподівано для себе, уже й сама вірючи в те, що буде глядіти попове майно для когось іншого:

«Ідіть, кажу, геть звідсіля, бо ось святий хрест, зараз же іду і дзвоню на ґвалт»... І повернулася, ніби виконати свою погрозу... Тоді Оліяниха, відійшовши від вікна, сказала: «Ходім, Оліяне, відсіля, з цього відьомського двору... Я тільки хотіла подивитися, чого юно тихо в хаті і тихо надворі. Ходім, Оліяне... Бо та пришелепувата може і безневинних опорочити...» Оліян пхнув зпересердя дровітню, яка гучно вдарилася об стінку ґанку, і мовчки, так як ходять з чужих слив, пішов разом з жінкою по підвіконню попового дому в гущавину саду. Тоді Дунька обернулася до Грицика і спитала: «Ти сам?» — «Ні, з матір’ю».— «А де ж мати?» — «Побігли аж у кладовище за чубатеньким півником»... Дівчина аж не стямилася, та так і переплигнула коло криниці перелаз. І полетіла проз клуню скільки видно в кладовище... І, не добігаючи до вилазки, зустріла Казиленкову, що засапавшись несла в обох руках чубатенького півника. І підскочила до неї Дунька неначе скажена кішка. Вирвала з рук. нічого не тямущого птаха і крикнула: «Іди швидше к чортовій матері звідсіля раніше, а то покличу людей і геть коси обірву...» Казиленкова на неї навіть і не глянувши, і нічого не сказавши, хутенько попростувала поперед своєї напасниці до синка, і там, ухопивши мішок з курми на плечі і прошепотівши: «Ходім швидше, моя дитино»,— підтюпцем побігли на яр...

А Дунька, опинившися серед двору сама, обвела мовчки очима все хазяйство, зідхнула і пішла до ліхтаревого стовпа і сіла під ним. Тільки не так, як дід, що сидів навприсідки, а сіла по-турецьки і дивилася з німим жалем на вікна спорожнілої господи, тримаючи у пелені чубатенького півника. В її уяві стала виникати картина, що ось у порожніх кімнатах тільки пил осідає на столи, на стільці і на лутки, і нікому його буде стерти... І що сьогодні і завтра не палитиметься, і захолоне лежанка, груба і піч, і що домовик на горищі, сидячи на лежаку, відчує, що під ним уже холодна цегла, злізе в хату взнати що таке і походить-поникає по кімнатах і зупиниться коло вікна і до ранку сумуватиме за хазяїнами і за своїм теплим лежаком. І вирвалися у Дуньки з душі великі жалощі одним вигуком: «Ох, Боже ж мій, милосердний!» Півник зляканий схопився з пелени і рушив через двір знов на кладовище... Але вискочив з будки Хапко, насів його коло криниці і за один смик одірвав голову і почав їсти. Дунька крикнула не своїм голосом: «Цу-цу!» — і кинулася до собаки. Але Хапко плигнув їй назустріч, вхопив за спідницю і розпанахав її від стегна аж до п’яти. Потім, повернувшися до півника так, неначе нічого не сталося, зліг на нього і гарчучи став їсти. Ніколи ще дівчина не помічала, аби цей пес їв курей або кого-небудь рвав. Аж це вперше трапилося таке і зрозуміла вона, що в собаці прокинувся звір, зачувши безборонну пустиню людської садиби. І буде рвати все, що тільки з ним тут зустрінеться, і прошептала: «Нехай же ти томишся, покинута Богом, нещасна оселе». І кваплячися та не оглядаючися та придержуючи правою рукою розірване місце, пішла з двору.

А сонячна духота, все розпарюючи, текла з попівської садиби ворітьми на шлях; з хвірточки на яр, а з другої в сад... А посеред подвір’я Хапко доїдав чубатенького півника, вимазавши кров’ю собі всю груднину, до якої поналипало багато нарваного дрібненького пір’я...

Ох, як я любив вас, священичі садиби в Україні... Ви вже позникали, але моя уява уперто тримає вас цілими, аби завдати більше горя кругом осиротілому серцю... Тільки з-за ваших тинів, тільки з-за ваших садків я чув дівочі голоси, що збуджували в моїм дитячім єстві ті почуття, з якими я вже вирісши ішов у життя, неначе дурний багач з золотими грішми на базар... Але який, походивши по ньому і не знайшовши того краму, що хотів купити, повертається в оселю своєї самоти з певністю, що вже й не знайде бажаного в житті... І ввесь його капітал буде жити з ним не витрачений і додаватиме гіркоти і так гіркому буттю на землі.. Ох, як я вас любив, зниклі з лиця землі священичі садиби!..

Розділ одинадцятий

Був вівторок і був вечір... І Гордій Лундик думав, що його ведуть у якісь новочасні катакомби, коли грубий селянин над Чабановим яром зійшов по земляних східцях у землю, звелівши і йому йти за собою. Він би не дуже поспішав туди, якби за ним не йшов другий, сухий та мовчазний з сокирою за поясом. Коли східці кінчилися, то грубий відчинив двері, в які всі поодинці увійшли. Це була дуже простора кімната з двома вікнами з правого боку і з двома вікнами з лівого боку, поробленими під самою стелею. У протилежнім кінці кімнати, над великим столом, застеленим білою цератою, висіла причеплена до стелі гасовка і освітлювала за столом трьох чоловіків, які зразу повернули голови до гостей. Грубий привітався: «А фортуни веселої панові Підотаманчому».— «Коли такої, як ти, то цур їй разом з тобою»,— обізвався з покуття широкоплечий чоловік, що там сидів у велюровім піджаці наопашки, з-під якого біліла вишита сорочка і на стану виднів зелений пояс... До його був причеплений в піхві довгий черкеський колодач... З лівого боку стояв кріс російського військового зразка... «Е, пане Підотаманчий, хіба я фортуна... Я тільки її рухома дуля»,— засміявся грубий селянин.— «А це кого ти привів»? — спитався той, кого звали пан Підотаманчий, рвучи розмову про фортуну в самім зародку...— «Це, бачите..4. Це ось хто... Лежу я вчора ввечері у Галмасаровім березовім гаю, недалеко від отієї скирти сіна... Деркач зі мною теж... Ба йде ось цей парубійко... Іде... іде... Ба завертає під скирту, ба й лізе на неї... І дивлюся, не злазить. Стій, кажу я до Деркача... Давай попильнуємо його... І так ми до ранку по черзі спали: то він, то я... Та все не спускаємо з ока скирти... Ба встає уранці мій парубійко, стає посеред шляху й чухає потилицю... Ге, кажу, видно, хлопець не знає куди йти... Так і є... Начинає він блудити: то до Копітанівського лісу, то до Будянського... То знов до нашого пристановища... Ге, кажу до Деркача: «Треба взяти його між сокири та вести до пана Оксентія Дереша»... Це до вас... І привели... Чи він часом не якийсь хананейський підглядач: як каже наш пан отаман»...— «Сідайте, чи лягайте, де бачите, покищо»,— звелів пан Підотаманчий Гордієві, а його супутникам сказав: «Почекайте, справа є...» Вони зараз і посідали, не роздягаючися... І познімали брилі і поклали поруч себе на ослоні... Гордій, постоявши, пішов у куток і сів на купу запашного, непом’ятого сіна... І став оглядати кімнату... Під тією стіною, де він сидів, було аж до дверей семеро ліжок... Вони складалися кожне з невеличкої купи хворосту, покладеного між шістьма паристо забитими кілками... А на кожній такій купі лежало потрохи сіна... Між ліжками було заметено, але в головах між ними стояли великі снопи полину, зв’язані рогозою. У ногах теж. Видно це був запобігливий засіб від бліх... Над деякими ліжками висіла одежа, а над одним із них рушниця-дробовик і шабля з таких, які носять в містечку поліцейські... Стіни в кімнаті були побілені... Пахло сухим сіном, татарським зіллям, рутою і гіркотою полину... За столом зараз від Гордія сидів невеличкий риженький чоловічок, узутий у лаковані чоботи, куди були заправлені галанці тонкого синього сукна... Одягнений був у чорний піджак, застебнутий на всі гудзики. Через ліве плече з-за спини стриміла надіта дробова рушниця. З верхньої бокової кишені блищав від світла ручкою вгору маленький браунінг, так, як у міського молодика хусточка тоді, коли він іде на гулянку... Перед ним на столі лежала книга, шпальти паперу і два олівці... По цей бік столу, просто його, одвернувши убік голову, ніби на те, аби не дивитися на осоружного низенького панка, сидів чорний чоловік у сивій чимерці і в черевиках... Між коліньми була дворурна рушниця... На неї він злягав правим плечем, ніби на ковіньку... Все це в Гордієвій душі збуджувало незвичайну цікавість... І він, притаївши дух, дивився і слухав, як загіпнотизований, для якого немає ні минулого, ні прийдешнього, а тільки передочне сучасне... І почав говорити риженький озброєний панок: «Шановний пане, Мелето Свердельцю, чи ви знаєте, яку повинність накладає на всякого свого члена наше братство перед кожним допитом»? Чорний, не дивлячись на тою, що питав, зневажливо відказав: «Знаю.» — «А яку»?

— «Петька, чого ти в’язнеш до мене»? — замість відповіді визвірився Сверделець»...— «Чого в’язну, бо я тобі не Петька, а Петро Пахомович, і питаю те, що кожною братчика в таких випадках питався... Кажи, знаєш, що треба робити перед кожним допитом»? — «Кажу тобі, що знаю».— «Знаєш, що на час допиту треба віддати зброю кухареві»? — «Знаю». І риженький чоловічок гукнув на все підземелля: «Канарей!» І з тих дверей, що були поруч з вихідними, і яких Лундик не помічав до цієї хвилини, вийшов кремезний чоловік у засмальцьованім колись видно білім фартусі, що затуляв йому ввесь передок від колін аж під чорну широку бороду...— «Забери зброю в члена нашого братства пана Свердельця»... — промовив урочисто Петро Пахомович... Канарей підійшов, а чорний чоловік розгорнув поли чимерки і сказав «бери»... Той, витягши з кишені револьвер і взявши 3під руки Свердельцевої рушницю, заговорив: «Бісова й печаль, які мені тяжкі обов’язки... Майже щодня, як не від того братчика, то від того мушу брати між кочерги зброю... Неначе якісь нетесані палиці на собак, чи якісь копистки чи рогачилна. Деркачику, а відчини, будь ласка, ширше двері для мене і для цієї гармати... Що вже не зброя, а німий кухарський причандал». Деркач відчинив ширше і зачинив, коли Канарей туди пройшов. А Петро Пахомович тим часом читав уривок із статуту: «Беручи до серця долю рідного народу так, як чемний та уважний та розумний син долю своєї матері, який не забуває ні на мить, що вона дається Богом у житті тільки раз, ми заснували братство під назвою «Перший курінь вільних українців» для того, щоб у самім зародку вирвати в столипінської реформи жало, скероване просто в серце самостійності нашої батьківщини. Повинність кожного члена є безумовне послухання старшини цього братства, яке правує свою діяльність на те, аби в російського поміщицтва на нашій землі віднімати силою гроші і передавати їх обезземеленим селянам, перетворюючи так все населення в маєтне. Практично цей процес мусить відбуватися таким чином: у кожній економії чи фермі ми повинні мати таємного члена, який слідкуватиме за робітниками і в роботі, і в побуті, і помітивши, що якийсь працює не для пропою чи гулянки, а для того, щоб вибитися із злиднів, то йому наше братство дає непомітно для других гроші у розмірі від 500 до 1000 карбованців і портрет українського діяча культури чи політики з тим, аби селянин негайно купував хату і шматок поля або деревні на будівництво і ґрунт для господарства. Збудувавши собі оселю, він як прикмету свого щастя на ціле життя мусить тримати в господі даний портрет...» І, перервавши читати, гукнув: «А по якому праву ти, Свердельцю, відступив від братського статуту і селяни ті, що за нашу експропріяцію на Жаботинський завод побудували собі хати, не мають потрібних портретів, що є завжди душею наших датків? Навіть не знають, чи їм помогли в житло українці, чи киргизи?.. Кажи»! — «А я тебе питаюся, чого ти до мене в’язнеш»? — обминаючи відповідь, прохрипів тихо і зловісно Сверделець... Петро Пахомович, лапнувшися бокової кишені у піджаку, з якої стирчав браунінг, ще з більшою наполегливістю став присікуватися: «Як то чого в’язну до тебе? Хіба я не писар братства? Хіба братство щодня не ставить на одну карту все своє життя, аби статечним робітникам помогти стати добрими селянами?.. А ті портрети, що ми даємо, хіба не мусять бути збудниками і національного саморозуміння, і теплим інтимним та свідомим зв’язком з усім буттям нашого люду»? І встав Мелета Сверделець і заговорив словами хижого гніву, але який ще не дійшов своєї межі: «Скажіте йому, що тільки він буде довше в’язнути, то я йому одірву голову, неначе поганенького кавунця від пожовклої осінньої вудини! Чого, ти, собача душе,— звернувся він вже до писаря,— того одноокого справляєш кожного Божого дня за мною сочити і не даєш мені ні хвилини супокою... Куди не піду, де не дихну, там і одноокий... Де стану за хату, де ляжу в холодок, там пекельної душі око, вже й обнюхує тебе з усіх боків». І схопився із свого місця і Петро Пахомович. І заговорив теж до всього зібраного товариства: «Ви бачите, що він крутить, неначе лис, аби не стати перед совістю до невблаганного єдиного висновку... Він не хоче або може боїться сказати правду, правду перед всіма: хто його навчив, якщо він не по своєму бажанню зробив заперечення статуту»?

«Хто навчив? Мати, батько, дід, народ, ви... Як тих звуть, що обманюють?.. Брехуни і шахраї... Як тих звуть, що крадуть і віднімають? Злодії!.. Яка найкраща нагорода брехунам, шахраям і злодіям? Тюрма! То як я міг раяти людям, аби вони чіпляли собі в хатах портрети арештантів? І тому, коли мене питали, а від кого ж це гроші, то я казав: Бозя дала»...— «Ви бачите і чуєте, яке він гадюче жало висолопив? І дух наш труїть і сміється з нього!.. «Не почуваючи себе від хвилювання, заговорив пан писар.— «То по-твоєму і Шевченко арештант»? — «Арештант».— «І ми всі арештанти?» — «Арештанти, хоч і грабуєте арештантів...» — «Ах ти ж риштантюго над риштантюгами! Ах ти ж риляка невмивана!..» Але не довелося скінчити думку панові Петрові Пахомовичеві, бо Мелета Сверделець згріб його через стіл лівою рукою ззаді за комір і, вирвавши його всього з-за столу разом з паперами, правою піддав йому під живіт... І, тримаючи вже над собою, виніс його одним духом насеред землянки і тут гримнув ним об землю так, що аж хата загула, неначе в сусідському селі упав з дзвіниці найтяжчий дзвін... Але це явище, якого всі, здається, ждали з завмиранням серця, так не вразило глядачів, як те, що Пан Підотаманчий просто блискавично опинився поруч з Мелетою і всадив йому в бік кавказький колодач...

«Ох»! — заревів як скотина у свій смертний час, і впав поруч з Петром Пахомовичем Мелета Сверделець. І, коли пан Підотаманчий витирав ніж об полу його чемерки, то одноокий запобігливо говорив: «Він, правду кажучи, знюхався з Пронем недавно, але продав наш курінь, напевно, вже давно. І, видно, ждали відповідного часу, аби нас накрити, неначе курчат решетом»... «Що ж? Діждеться і Пронь відповідного часу»...— сказав Підотаманчий, нагнувшися над Петром Пахомовичем і повертаючи йому догори голову, бо він лежав ниць... З носа і з лівого вуха текла кров... І випростався пан Підотаманчий і заговорив смутком і велінням: «Негайно винести обох: і Свердельця вкинути в Гальмасарову кручу і вранці присипати землею, а пана курінного писаря підняти і покласти на гілляки отого крислатого дуба... Але так, щоб від вітру або від чогось іншого відтіля не впав... Приїде пан отаман, то поховаємо»... Одноокий перший зважився виконати волю пана Підотаманчого, напівпрошепотівши до грубого селянина, але так, що всі почули: «Іди та понесемо»... І винесли першого Свердельця... А коли брали тіло Петра Пахомовича, то Підотаманчий, стоячи урочисто, став говорити, і всі встали: «Прощай, вірний товаришу і брате дорогий... Недовго ти топтав ряст по рідній землі, і я тут не забарюся»... І голос його затремтів і замовк, ніби шурхнувши у гаряче місце раненої душі. І коли винесли тіло пана писаря, то пан Підотаманчий звернувся до Деркача, який стояв і дивився на велюровий піджак, що лежав між столом і ослоном: «Гей, товаришу брате, заспівай що-небудь про Україну!» І в цьому велінні була і туга від того, що своєї долі нігде й ніколи не уникнеш, і сила, що силкується завжди вивернутися із-під найтяжчого тягару. Але не встиг той рота роззявити, аби почати співати, чи щось говорити, як нікому непомітний Лундик, забувши свої соціал-демократичні вподобання, схопився із свого місця і попрохав: «Дозвольте, пане Підотаманчий, я заспіваю...» Бо сидячи в кутку на сіні, він спостерігав, що діялося, і рівняв свою долю із їх долею... І бачив, що вони знайшли стежку до щастя, але ще не щасливі... І він був найшов собі панну Варку і втратив її і теж нещасливий... Крім того вони всі такі дикі та мальовничі, неначе хижі гірські птахи, і йому здалося, що й він такий... І через те, коли пан Підотаманчий забажав пісню про Україну, то Лундик Гордій заспівав, та так як ніколи не співав і в семінарії:

«Ой поклали Гонту аж на три драбини
Та й сіли на ноги кати і на руки,
Та й паси здирати почали із спини,
Щоб зазнав отаман нелюдської муки...»

І його високий тенор став битися тугою об стіни і об стелю землянки, аби полинути за ті обрії, що пісня накреслювала, і зустрітися з Богдановою чайкою, і прилучити і свій голос до її крику,— і вже разом літати над Україною, голосячи про боротьбу з ворогами та про волю стражденної батьківщини... Але несподівано до співу прилучився і Підотаманчий, а далі і Деркач... І їх баси упали додолу і, припадаючи до нього та знімаючися над ним, заридали розпукою, що не зірвуть стелі, не розвалять стін і не зустрінуть чайки, а заглухнуть у страшнім горі серед чорних земних мандрів:

«Де біліють кості німотні козачі,
І ніхто не скаже, хоч на сміх із кого,
Не тривожать їх там ні зуби собачі
Ні земляки бідні, забутії Богом...»

Усі співали, стоячи неначе колядники, з таким диким і могутнім надхненням, з яким не співав жодний світовий артист у жоднім державнім театрі... У Підотаманчого з чола стікав піт і він не помічав, Деркач держався рукою за душу і сльози бігли у нього по бороді аж на вуса, а Лундик, почервонівши ввесь, виводив голосом із серця таку міць, яка, вічно не втомлюючися, рветься до сонця із підземелля... І яка зараз, злившися з іншими голосами, здавалося, була душею тією, що жила колись у гайдамацьких кістках і плакала аж луни і тепер гудуть із-під землі. Що не сила була козацька поставити до світового столу на захист України ні дипломата мудрого, і ні однієї книги великого поета у їх бібліотеки, і ні однієї картини у їх музеї; і ні одного вченого до їх академій, який розумівся б і на науці, і на політиці, і на мистецтві... Але найвища нота горя лунала про те, що Україна якби і вернулася до них, віднята назад у ворога, то не була б такою, якою вона йому віддавалася... І плакала козацька душа, що минулого вирвати з пам’яті ніхто не здолає... І що прийдешня Україна буде горем, без якого жити не можна вже й сьогодні на землі... А знов баси застогнали до сонця:

«Ой де ж ті дороги, що йшли гайдамаки?
Де ножі та зброя, і сідла шовкові,
Де вольної волі свячені ознаки,
Де гетьманський поклик і в якому слові»?

Ох, ні це не про горе промовляє пісня, а про невмирущу любов, що з предвіку світить над землею і зветься сонцем, яке кожної весни з найтвердішого дерева витягає наймякші листочки і не перерве жодного. А соловей бачить таке диво і не витримує і співає: «Люблю, люблю»! І ввесь Копитанівський ліс, і Будянський, і Макіївський, і Лебединський шепочуть листям: «Люблю, люблю»! І цей шепіт зливається з криком співочого птаха, і гарячим весняним гомоном пливе з-над лісів до неба, де висить крижаний місяць, який розтає у піднятій аж туди запахущій та зігрітій маленьким співочим серцем земній духоті... І хвилі того травневого, золотого, туманного чаду важніють від того, що розтав місяць, і осідають на яри, на долини і пливуть в українські села... Ним дихають діди, баби, жінки і хлопці, і дівчата, і шепочуть одне другому «люблю, люблю, люблю». Але ось доводить пісня кінця і проказує останні слова:

«Все мовчить, німує, лиш вітер гуляє
Та сови із бору кричать із сичами,
І земля старезна нам кров не вертає
За вольную волю, пролиту дідами...»

І дивляться співаки один на одного, не почуваючи, чи скінчили пісню, чи ще співають. І роздивляються один одного, неначе перший раз зустрілися, а потім, остаточно отямившися від пісенного настрою, почали втирати спітнілі обличчя... Та враз із порога землянки залунав голос: «А, здорові були, панове товариство!» — «У добрий час, пане отамане!» — відгукнувся радісно пан Підотаманчий. Лундик побачив, що Канарей, одноокий і грубий селянин, а між ними і пан-отець Дмитро, стоять радісно усміхнені і не рухаються з місця... Йому здавалося, що всі вони чули пісню з першого і до останнього слова... Але диву Гордієвому не було меж, коли його колишній опікун рішуче підійшов до Підотаманчого, до Деркача, стискуючи руки і промовляючи давно обдуману і незаперечну волю: «Настав час нам відсіля рушати... Поїдемо у Волинські ліси... Але тому, що на дорогу ми маємо всього двісті карбованців, то треба нашу скарбницю підживити... Якраз оце, їдучи сюди, я зустрів пана Проня... Він мене не впізнав, хоч зараз і місячно... Я певний, що він з Копитанівського завода повіз додому ті 20 тисяч карбованців, про які недавно зі мною під час розмови вирвалося в нього з язика... В неділю в нього буде розплата з селянами за буряки... Отже, негайно вирішіть, кому завтра йти до нього і пересипати гроші з ворожої скарбниці в нашу...»

«Гаразд, пане отамане»! — згодився Підотаманчий і, звернувшися до кухаря, спитав: «Чи вечеря готова»? — «Готова»! — була відповідь.— «Ну, то тоді після вечері, пане отамане,— продовжував Підотаманчий,— ми поладнаємо, що стало до конечної справи».— «Згода,— завершив отець Діяковський.— Але як ви тут опинилися»? — простягаючи руку, спитався він Лундика»...— «Не питайте мене про те, про що вже знає кожний братчик і розкаже вам, коли тільки схочете... А скажіть мені, будь ласка, де зараз панна Варка»? — «Панна Варка в Лебединськім монастирі»...— «У черницях»? — «У черницях». У хлопця захолонуло серце, і він, весь холодіючи, спитався: «А вам не треба чого-небудь до панни»? — «Треба буде сповістити їй, що я виїжджу із цих країв на кілька років... І хотілося, щоб те зробив хтось інший, а не я...» — «Дозвольте мені»...— «О, будь ласка... Кращого звістовника мені і не знайти... Тільки вам треба знати, як до неї дістатися... Ви не були в монастирі»? Лундик зідхнув: «Ні».

«Ну, то слухайте,— казав отець Діяковський,— монастир знаходиться в ліску, спускаючися східнім краєм в западину над озерцем... Кругом його висока ограда... Але в тім розі огради, де починається озеро, росте стара верба... Коли на неї вилізти, то внизу, по той бік огради, побачите перед церквою маленьку келію... Вона на одишбі від усіх будівель... В ній живе стара, але ще дуже жвава ігуменія і з нею панна Варка. Дочці я сказав на прощання, що я до неї можу приїхати і вдень, і вночі... І що вдень про мій приїзд сповістить чергова черниця, а вночі я двічі стукну до неї в вікно... Коли ви там будете... Це вже, мабуть, станеться після експропріяції Проня... Коли ви там будете, то спочатку добре додивіться, аби не постукати до ігуменії...» — «Гей, просимо пана отамана і пана»,— спотикнувся об невідоме слово пан Підотаманчий. Йому швидко став на допомогу отець Діяковський: «І пана Лундика...» — «Атож.. Пана отамана і пана Лундика просимо до столу...» Доказав уже вирівняно пан Підотаманчий...— «Ну, а чия сьогодні варта, панове товариство»? — ніби не зважаючи на запросини, спитався пан-отець Дмитро... «Йду, йду»...— відгукнувся Деркач від свойого ліжка, де щось робив... І тепер, вхопивши рушницю-дробовика, швидко вибіг з землянки... Після його двері лишилися навстіж... На столі вже стояло п’ять поливаних мисок, сповнених галушками і помащеними пряженим салом... З мисок парувало і пахло, даючи знати про заправу... «Ну, що ж... Господи, благослови...» — почулися слова нетерпляче ждані всіма... І всі загуркотівши посідали на свої місця... Пан-отець посадив Лундика біля себе на покуті... І Канарей, і грубий селянин, і пан Підотаманчий, і отаман, і Лундик, і одноокий їли мовчки... Але тиша була напружена... Почувалося, що кожний боїться щось промовити і нагадати про події, одбуті перед піснею, яка всіх об’єднала одним настроєм і Гордія сповнила переконання, що його прийняли у братчики без заперечень... І це прийняття буцім відбувалося у страшно давній час: ще тоді, коли на острові Хортиці запорожці перший раз стали їсти галушки... І що тепер про ті події всім відомо і говорити гро них не розумно... І ніхто нічим не виявив навмисної байдужості до часу, що в таких випадках буває з людьми... Тільки біля одчинених дверей обзивалися два цвіркуни і від гасовки табунець комарів то спускався над трапезниками, то знов, відігнаний парою з мисок, злітав аж до гасовки... І тінь від них на стелі давала такі окреси, ніби і вона була комариний табунець... У землянку, у розчинені двері тягло лісною тишою і прохолодою... У верхній частині виходу біліло місячне світло і говорило про високу та світлу ніч з блискучим споконвічним колом посеред неба...

Розділ дванадцятий

Зараз по вечері отаман дав Лундикові візитову картку Проневу про случай, і ухвалив йому йти на експропріяцію з паном Підотаманчим і Деркачем... І потім, щоб верталися не на старе місце, а поспішали у Копитанівський ліс до Максимової Олійникової греблі... Пан же отаман з рештою братчиків мали поховати Петра Пахомовича і спрямовуватися теж туди.

Хлопці вийшли годині о шостій ранку... Дорога ввесь час була попід лісом... Десь далеко стукали дятлики в сухі дерева, клопітливо гукали одуди, літали метелики й бджоли... Пурхали через дорогу задрипані в ранковій росі маленькі пташки з жовтими черевцями і пищали так радісно, неначе тішилися з несподіваної купанки... Сонце підбивалося непомітно до найвищого місця на небі... А ліс, все помічаючи, спостерігав його рух тисячею тисяч своїх гострих вершків, аби у слушний момент випростатися ще важкими від вогкосте гілляками і дихнути назустріч могутньому світилові і нічними тінями, що трималися ще кущів, і вогкістю, і птахами, і метеликами, і всім різнорухим та різнодзвонним туманом летючих комах... І потім вирівнятися, розкинути гілляки і всією міццю життєвої снаги прийняти єдину світову радість і щастя — це тепло, і світло сліпуче щедрого вогненного небесного Бога. Але Лундик не помічав ні околишнього природного життя, ні товариства. В його голові уперто снувалися неприємно тяжкі думки: «І що за нещастя з ним коїться? Тоді ішов побачити молоденьку дівчину і може зустрітися з нею жадібно серцем, а доля підсунула Проневу пику, об яку він натрудив руку... Потім ішов у Пастирське до товариства, аби стати учителем і в вільний час від навчання лаштувати підступи, підказані його серцем, знов же таки до неї, до єдиної і найчарівнішої, і здибався з братчиками. І тепер іде не дівчині назустріч, а найпримхливішим випадкам, які швидше дихнуть йому кулею назустріч, ніж вітер кине бджолою із пасіки якомусь пасічникові... Ну, а хто ж були Полуботок, Павлюк, Остряниця, Наливайко, Лобода, Шевченко, Гонга, Залізняк? Напевно ж були живі люди, що теж хотіли і до дівчат і до молодиць? А проте занехаяли одвічно потужний своєю таємничістю потяг крові. І пішли стрічати не ласку дівочу, а залізні розпечені бики, катівські ножі, що з живих дерли шкури і назустріч їм не стріляли поцілунками, а, собачої душі, рубаним оловом».— Аж вигукнув Гордій... А пан Підотаманчий цей вигук підхопив, видно, з приємністю... «Ге, це мені подобається! Тільки шкода, стрілятимуть поцілунками тоді, коли воєнними міністрами будуть дівчата з благородних інститутів, а митрополитами черниці з нашого монастиря... І винахідники їм догоджаючи винайдуть відповідні гармати для такої приємної потреби... А зараз, панове, дивітеся ген аж туди через яр... Бачите, видніється великий гай... І з нього червоніють і жовтіють будівлі дахами... Ото Пронів маєток... А ось перед нами зараз стоїть копиця свіжого пирію, коло його ми і зупинимося, аби перед справою посидіти»... І справді, підійшовши до копиці, Підотаманчий і Деркач сіли... Гордій же стоячи заговорив, ніби не звертаючи уваги на товаришів: «І це ж і я вчився у своїй семінарії, аби учити українських дітей московської мови... І навчати в школі зневажати свою... Зневажати ту пісню, що сама по собі є вже свято, коли ми її слухаємо. А коли співаємо, то чим би ми не були, ми стаємо щасливими... І вони разом з Пронями хотять, щоб наше плем’я, нещасне в житті, не було щасливе і в ріднім слові, хоч би тоді, коли співає, одпочиваючи від тяжкої праці?..» «Так, правда, святая правда... Що всі верби ростуть угору»! — докинув і свого пан Підотаманчий.— «Вони хотять, щоб ми не мали вербних неділь, Великоднів, веснянок, купальських свят, Маковія, балабушок, і Різдва з колядками і ковбасами та з дівчатами, свіжими від морозу, і запахущими своєю дівочою теплою принадою під холодними свитками... Вони хотять, аби ми були старцями і одержували тільки те, що нам дадуть за нашу працю і те, що українським дітям у школі спаде з носа якоїсь віскривої учительки, що робить як поденщик для розвитку російської грамоти на нашій землі»...

І подав Гордій широко грудьми, неначе та людина, що довго пливла глибокою рікою і страшно втомилася, поки наткнулася ногами на непорушний ґрунт: «Гей, пане Підотаманчий, а єсть у мене два револьвери-браунінґи на дванадцять пострілів у один замах... І є у мене по тридцять патронів до кожної зброї... І душа моя споготовлена потребою вас послухатися»!..— «Гаразд, пане товаришу...— похвалив пан Оксентій Дереш.— Пронів маєток і його будинок знаю добре і через те я йду вперед... І зайду від гори, улізу в сад і стану до кухонних дверей і ждатиму, поки ви прийдете до парадних, бо дім має тільки два вихвати... І коли увійдете, то я буду на варті до закінчення всієї справи... І, встаючи з пирію, додав: «Ви будьте тут, поки я не опинюся на тім горбі... Бачите, під ним біліє глинище... І тоді ідіте межею, аж до економічеської брами, а від неї посадкою вже просто до панських дверей... Ну, прощайте... Статися може все»! І, стиснувши руки і Деркачеві, і Пундикові, пішов повільною ходою від ліса межею у яр...

І зліг Гордій животом на копицю, держучися руками за її верх, і став дивитися туди, де був маєток... Перед ним споготовляли ріллю на пар... До маєтку і від його до яру ходив ключ борін з двома хлопцями. За ключем ставала хмарка пилу і розтягалася довгим пасмом через усе поле... А над ними жайворонки, небесна блакить і сонце...

Колись Гордій, ще дитиною, знайшов був вечором у старій дошці черв’яка червосвіта... І в хаті, при гасовці, легесенько пір’їною обтер і виніс в сіни, де хоч було і темно, але він вже не світив... І ось сьогодні, коли він дивився на світ, може, останній раз, то сонце в космічних просторах здавалося велетенським клубком такого пилу, який був колись на червосвіті, тільки що гарячішого, який від того, що розпечений лускав, неначе сіль на жару, і розлітався міріядними часточками над полями... І все ним, гарячим, присипане ставало теплим і світилося. І далекий ліс, і дахи, вікна, і стіни, і тини Проневого маєтку, і борони, і коні, і хлопці... І чув Гордій, як він шумить із сонця на землю, хоч і вітру немає... І нападавши жайворонкам на крила і на спину, коли птахи поверталися, співаючи в повітрі,— звівався цілими жменями додолу спочатку блиснувши над полем, ніби витертим великим сірником... І тиша, тиша... І на землі, і на безхмарнім небі, що не порушувалася і тоді, коли пролітав у повітрі великий степовий кібець і тяг через поле за собою чорну пляму своєї тіні... А пролетівши до ліса, зачіпався нею за дерево, де вона і лишалася, і птах уже сам махав крильми у далину літнього дня понад верхами сосон, дубів і лип...

Ох, тиша, чарівна тиша... Тепла та вогка, як губи у молоденької дівчини, яку Гордій проминув у житті і може вже навіки!.. Але, гей! Над глинищем он іде пан Підогаманчий! І Лундик Деркачеві кинув: «Ходім». І пішли межею через поле, через яр і знов через поле... І стали підходити до брами Проневого маєтку, що був обкопаний кругом ровом, зарослим густою дерезою, над якою знімався суцільний з дощок сторчовий тин. А трошки вище височезні давні явори, схиляючи довжелезне віття на його гостряки, обступали пишним колом усе поміщицьке гніздо...

На воротях нікого не було і вони увійшли в дворище ніким не помічені. Перед ними простягалася посадка високих тополь через середину всього маєтку. Нею ішла дорога до поміщичого дому, що був аж на самім кінці в саду. З правого боку посадки чорніла зачинена на обід кузня, і поруч з нею, теж чорна, мабуть, казарма, бо на причілковому ганку дівчина мила велику купу ваганок, а навколо неї з доброго півдесятка стояло собак з такою несамовитою увагою, з якою первачки студенти перший раз слухають в університеті лекцію незнайомого професора. Перед цими будинками тягся рівнобіжно довгий дім, видно, для шляхетної челяді і нарешті — воловня. У неї перед ворітьми височіла мажара, повна свіжо накошеної пшінки, а долі лежала снасть, скинута з волів на обід, і дуже блискала від сонця і шмультами, і занозами, і вкованим у ярма залізом... По лівому боці Гордій зауважив дві конюшні і між ними двір з кількома возами і три мажари, повні свіжого сіна. Під мажарами, видно, вже пообідавши, грали дві партії робітників в очко на сірники, а попід возами інші спали аж хропіння лунало на ввесь двір, через нього, мабуть, і голуби ті, що літали до польового озера, кружляли понад конюшнями, боячись сісти навіть на дахи будівель...

Від всього цього у Гордія затріпотала радісною силою жагуча думка: «Ну, та й розумне ж з біса оце лісове отамання: саме таку вибрало пору для походу, коли в Україні ніхто нігде й не шерхне, ніхто ні до кого не заходить і віжок позичити, щоб з криниці витягти води... Коли ніколи ніхто не посміє турбувати спокій оселі, навіть старці. В таку пору не можна побачити на вигоні ні людини, ні вівці, ні тієї курки. Хіба що десь дитина маленька вилізе на шлях з-під боку сонної матері і, замурзавшись пилюкою, реве на все сонне село, поки не почнуть їздити і поки перший з возовників не віднесе з-перед кінських ніг запацьорену дитину знов на своє місце, коли мати ще спить...» Гордій був захоплений і був певний вдачі, бо їм до розпорядимости лишалося ще більше години обіднього часу. Він почував, що поспішати не треба, і що чим повільніше витратять уявну годину на своє діло, тим удачніше воно буде завершене... Коли ж хлопці уже хотіли входити хвірткою в дворик до поміщицького дому, їм на дорозі став опецькуватий чоловік із садовими ножицями і спитав: «До кого ви»? Гордій відповів: «До пана... Ми з Копітановського заводу по справі... Пан знає...» Чоловік сказав: «Добре! — і одвернувшися, гукнув,— Химко, а піди лишень до контори та поклич поліцейського»... Гордій, оторопівши від такого сюрпризу, спитав: «А навіщо нам поліцейський»? — «Та в нас такий лад, що кожну людину, яка хоче до пана, веде поліцейський. Химко, піди швиденько та поклич Вуханя»,— гукнув він ще раз за кущі... «Що за бісової душі лад? — майнула в Гордія думка,— але нічого робити, треба ждати і поліцейського, що буде, те й буде»... Дівчина років шістнадцяти, яка сапала щось за деревами, побігла з сапою, очевидно, до контори...

Поліцейський з рудими вусами із шаблею на лівім боці не забарився прийти: «Ви по какой надобності»? — спитався він підозріло. Дівчина і чоловік з садовим ножем тим питанням так зацікавилися, що стали чекати, чим скінчиться ця оказія... Тим більше, що покликаний представник влади був засапаний і ніби трохи збентежений... Гордій, збагнувши надзвичайно відповідальну мить, витяг візитову Проневу картку, яку йому дав пан отаман, і, показавши поліцейському, сказав: «Нам звелів пан Пронь, аби ми сьогодні до його прийшли у дуже важливій справі, яка стосується Копітанівського завода і Сердегівської економії... Про такі справи можуть говорити тільки зацікавлені... Стороннім людям до їх зась»... Поліцейський, прочитавши картку і почувши певність у сказаних словах, але все-таки вагаючися, оглянув обох братчиків і промовив: «Ну, ходім, коли так»... Дівчина і чоловік з садовим ножем, мовчки провівши їх очима за дерева, щось почали між собою говорити...

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up