Старший боярин (сторінка 5)

По обох боках парадних дверей ріс бузок і росли всякі квітки у дуже вибагливо пороблених клумбах... Одна пілка дверей була відхилена і в ній зсередини стримів ключ. Пундик цей факт взяв до уваги... Вступили в сіни. Поліцейський підійшов до кімнатних дверей... Услід за ним, поспішаючи, щоб не відставати, приступив і Пундик... Поліцейський постукав. Зсередини ледве почувся Пронів голос: «Хто там»? — «Та тут я привів ваших знайомих.. Кажуть, ви їм щось говорили»...— одчинивши трошки двері і заникуючися, проказав небажаний супровідник... В кімнаті, ніби вагаючися, чи міркуючи промовив голос сам до себе: «Хто ж би це такий? Почекайте хвилину»... І поліцейський, причинивши двері, знов так само, як і були, став чекати, дивлючися собі на ноги... Пундик же, з полегшенням зідхнувши, швиденько витяг револьвер з кишені і, наставивши його на свого поводатора, прошипів: «Руки вгору». Той отетерівши підняв... А Пундик гарячкою зашептав до Деркача: «Відберіть зброю і зніміть пасок з його штанів... Зброю візьміть собі, а пасок віддайте мені»... Коли Деркач подав Пундикові пасок, то він шепочучи звелів: «Посадіте в куток поліцейського й пильнуйте»... І замкнувши зсередини надвірні двері тим ключем, який стримів у замку, і поклавши його в кишеню, споготовлено завмер... Нарешті з кімнати ледве чутно відізвався голос: «Увійдіть»... Гордій одним духом вскочив у кімнату і, побачивши перед собою за столом, покритим зеленою скатеркою, Проня у м’якім шкірянім кріслі, справив на нього зброю і зухвало, задиркувато, теж напівшепотом проказав: «Руки до Бога». Пронь в єдину мить пожовтів і вгору звів зніяковіло руки... Гордій говорив: «Один ваш рух чи спуск руки змусить мене на вас стріляти... Я буду рахувати до п’яти... За цей час ви встаньте і встигніть піти он під ту глуху стіну і ляжте ниць... Раз... два... три... чотири... п’ять»... Пронь швидко, під пильною чорненькою дірочкою маленької зброї, підійшов під стіну і ліг ниць... Гордій говорив: «Один ваш рух... один ваш крик... змусить мене на вас стріляти... Лежіть нишком... Я зв’яжу вам руки». І підійшов до ворога і тим пасочком, яким були підперезані штани у поліцейського, стяг обидві руки за спину... І не обшукуючи лежачого, звівся та й спитав: «Де ті гроші, що ви вчора привезли з Копітанівського заводу»? — «Нема»...— була глуха відповідь з-під стіни. — «Добре»...— луною обізвався Лундик і, підійшовши до столу, став шукати у шухлядах... Переглянув всі і не знайшов... Тоді з наполегливою, але стриманою люттю звернувся до лежачого так, щоб він пригадав пан-отця Діяковського і останню в його за столом розмову: «Якщо ви мені негайно не скажете, де гроші, то я вас застрелю, як дикого кнура... Тоді здобрієте ними»!..— «Стріляй»! — не повертаючи голови, відповів зв’язаний... У Лундика мороз пішов по шкірі.. Він на мить згубив голову... Убити ось так.. Ні сіло, ні впало... І піти поживившися, як пес обметиці? Не з таким настроєм він сюди йшов... І спитався вже по-дурному: «Ви мене впізнали»? У відповідь було мовчання... «Видно, впізнав з першого погляду» і в Гордія мигнула думка: «Але чого ж він тоді безвольно послухав і дався зв’язатися?.. Мабуть, з несподіванки... Ну, а коли, справді, не привіз гроші.. Хіба чогось іншого він не міг їздити на завод?.. А може, зовсім і не на завод?.. І вбивати?.. Побачимо»... Вирвалося вслух останнє слово в семінариста, сповнене такого почуття, що не віщувало зв’язаному нічого доброго. Пронь ворухнув головою, може, хотів положити її на підлогу другим боком... Але, прийнявши таке саме становище, що й було, затих... Семінарист схаменувся і почав оглядати стіл зверху. І побачивши посеред нього білу статуетку Наполеона у незмінній триріжці і тоненьку, широку, мабуть, картонну дошку, обтягнену жовтою дорогою шкірою... У неї на всіх чотирьох ріжках блищали пришиті золоті ґудзики... І між ними аркуш великого білого паперу, на якому було понаписувано цифри і обведено червоним олівцем, що лежав тут же. Виходить, Пронь щось рахував... І враз Лундик угледів на стіні, теж на зеленім тлі килима, у білих рамах великий портрет російського письменника Тургенева. Під ним висів дробовик і мисливська торба... І зняв він її негайно, і на столі розчинив, і перед його очима засиніли, зажовтіли і забіліли у стосиках кредитки... І йому забилося радісно серце від раптового несказанного приємного хвилювання, яке він пережив перший раз... Ні.. Ще так само, як від цієї вдачі, у його билося серце тоді, коли він був обхопив жадібно з хусткою панну Варку — і вся ніч з місяцем, з зорями перегнулася була в його руках разом з дівочим станом, неначе зернисті колоски того снопа, якого тільки що зв’язавши, зводять із землі на торець. І коли Гордій, зашморгнувши торбу, став надівати її з грішми на плече, Пронь, не повертаючи голови, спитав із-під стіни: «Кому вони припадуть: тобі чи комусь іншому»? — «Україні»...— була радісна, як великодні дзвони, відповідь...— «Брешеш ти, хаме!.. Тому вони не можуть дістатися, кого немає і на світі... А якщо справді щось реальне є у твоїм слові, то це та голота, яка співає:

«І ти гола, і я голий,
І голеє привели,
Взяли голеє за поли
Та й по хаті ги-ли-ли»...

Співає та журби немає, та віддає дітей у найми до чужих колисок та до чужої скотини... Та голота, що літом затикає дірки у накритті хат драними кожушками та свитками, а восени їх витягає і затикає гарбузовою гудиною з чужих городів. А коли прийде зима, то ті свитки та кожухи, що ціле літо стриміли у покрівлях, надіває на свої брудні, смердючі та вошиві коркоші та йде красти солому з сусідських ожередів; рвати дошки з чужих тинів і рубати хрести на кладовищах, аби тільки просмердіти теплим димом у своїх немазаних та полупаних грубах та печах... Та голота, що коли починає вранці палити краденим паливом, то півкутка облиткає за буряком у борщ... А як забажає курити, то всі лутки, всі полиці і всі закапелки у господі обдивиться, і, не знайшовши і на понюшку тютюнцю, вийде на вулицю і чигає: може хто йтиме проз хату вулицею, та й дасть хоч бичка докурити... А коли й це не пощастить, то йде голодна, невмивана та обірвана никати на смітники біля розправи, чи біля школи з пекучою надією знайти недукурок чи з губ пана писаря, чи з рота пана вчителя... Це те ледащо, яке в неділю з довгою рукою попід церквою нажебрає шагів та копійок, накупить горілки та п’є, та співає:

«Не йди, не йди, превражий дуко,
Де голота п’є...»

І де впаде, там і спить, запльована та забльована:

«Прокинеться ж уночі
Ззаду голе, пузо мокре
Ще й копієчка в руці..»

І від повноти такого самопочуття перекинеться на другий бік і спить до білого пелеха!.. Ось твоя Україна!.. Ось во ім’я чиє ви нас чухраєте... неначе діти весною листя на зеленім верболозі»... І повернув лежачий обличчя до Лундика і, трохи звівши голову закінчив: «Але недовго вам вже розкошувати з чужого! На днях вас усіх, як голопузих горобенят з гнізда, заберуть невблаганні руки і віддадуть на поживу не котам, а катам»!

А Гордій відповів: «Ми старе місце кидаємо, а про нове вам ніхто не розкаже і ми ще погуляєм на білім світі.. І ще не одному доморослому кацапові покажемо у пекло стежку»...— «Не тішся, хаме! У нас скрізь око є, про яке вам і не сниться... І воно знайде для вас дорогу до чорта, саме тоді, коли ви про неї не маєте й гадки»! — «Учора ми його викололи кавказьким колодачем»! — тоном єхидно-покірним і заспокоюючим промовив Лундик.— «Ясніше... Я не розберу»...— «Затенькало? Учора наш Підотаманчий зарізав Мелету Свердельця»!

І Пронь затих... Зів’яв, неначе у нього всі м’язи враз відстали від керівних центрів... І мовчання його було таке, як те, що приймає і визначає щось неймовірне, але вже сподіяне і страшне своєю реальністю. І що завжди в запеклій душі переходить у чорну тишу, в якій формуються блискавки перед бурею. І справді ось він скажено шарпнувся, підігнувши коліна під живіт і потягши з усієї сили лікті до передніх боків грудей... І луснув на спині пасок... І звільненою правою рукою висмикнув Пронь револьвер, з яким він завжди був нерозлучний і, стоячи навколішки, справив його на Лундика... А той вже цілився йому в ліву кишеню желетки... І розітнулося два постріли, майже одночасно, але все-таки розбіжно... І шапка, що була в Гордія, по-козацьки збита на потилицю, упала додолу. А Пронь похилився спиною до стіни... і, випустивши з руки зброю, з якої курів дим, схилився набік, на підлогу... Потім, взявши за груди тією рукою, що тримала раніше револьвер, заплющив очі... Гордій мерщій помацав на плечі торбу з грішми, чи є, і зробив кілька кроків до дверей: та Пронь, не розплющуючи очей, сказав безсилим голосом: «Підійди сюди... Я щось тобі скажу»... Гордій підійшов; ранений, розплющивши очі, у яких блиснула давня зненависть і зневага, заговорив: «Я вмру... Зі мною пропадуть усі муки... І вона для мене не буде існувати... як і я для неї... Зникну, мов видих цигаркового диму з рота мойого наймита... А ти житимеш і підеш до неї... Та вона тебе не пустить і на поріг, бо ти в її думці і в думці всіх людей душогуб»! Останні його слова пролунали в кімнаті так, неначе проклін з грудей якогось лжепророка, що гине за свою єресь, як за найбільшу правду на землі... Гордій заперечив: «Вона не знатиме, що я стріляв на вас»...— «Вона вже знає,— переможно запевнив лежачий,— я тебе шукав, твоя тітка з переляку вмерла... Ми разом із Свердельцем повісили її мертву і владі я сказав, що ти повісив... А влада всім... від мене ніхто не узнав би правди... А від Свердельця могли б... Та вже й він буде мені вічним спільником, а ти будеш для неї, будеш душогубом... До останнього її тху на землі... будеш носити лють не затамовану і провину несподіяну... Іди від мене, душогубе, бо я вмираю»...— і, заплющивши очі, почав побиватися на підлозі.. Гордій вернувся, узяв з підлоги шапку, надів її і вийшов... Але у нього тремтіли і руки, і голос, коли він спитався у поліцейського: «Скажіть, будь ласка, чи ви не чули про якісь події в Тернівці»? Поліцейський швидко відповів так, що з його відповіді було видно, що він крізь двері розмови не чув: «Стару Корецьку повісив її небіж з целью грабіжа, через те, що обчистив тітку до копійки»...— «Дякую, а ви тут сидіть до вечора, так, як сидите, не кличте нікого на допомогу. Бо вас через кілька день за це вб’ємо... Навіть коли хто у вікно до вас заглядатиме, то ви йому скажіть, аби вас випустив увечері... Чуєте»? Поліцейський, зрадівши, гукнув: «Так точно, чую»...— «А тепер ходім»,— звернувся Лундик до Деркача... І подумав: «А все-таки ми тут забарилися менше години»... Деркач устав. Гордій ішов останній і, замкнувши за собою двері, сховав у кишеню ключ... А з-під бузкового куща вибігла ласочка і, перебігши їм стежку, зникла під тином у бур’яні Коли вони, минаючи будинок, пішли проз кухню, до них приєднався пан Підотаманчий, сказавши: «Ну ходім швидше»... І пройшли вони через сад, перелізли тин і рів, і стали у полі..

Посадки тієї, якою ішли братчики на експропріяцію, не видко було, тільки перед ними розгорталася межа, а далі і небеса, і поле, і початок ліса... Куценькі холодки говорили, що якраз півдня... У висоті, навколо сонця купчилося світло і зсувалося по промінню і по повітрі на поля, неначе густа, сліпуча, біла та гаряча піна... Аж дихати було важко. Ніде на небі не було ні хмаринки, ні жайворонка, ні навіть перелетного птаха, ні борінкових ключів на полях... Тільки куди не глянь сонячне світло і тепло переливалося через обрій хвилями з ближчих полів до дальших, затоплюючи собою все, крім вершків могил... Під лісом ждав їх Канарей з Горностаєм і Азіатом, запряжених у бричку... Лундик, який увесь час мовчав, ніби прислухаючися до того, що робилося в душі, побачивши підводу, зараз же скинув торбу з грішми і, витягти відти п’ятсот карбованців, переложив їх собі в кишеню, а віддаючи Підотаманчому решту здобичі з торбою, сказав: «Я іду від вас... І коли мене не буде через два дні біля Максимової Олійникової греблі, то й не ждіть»... І не прощаючися, а тільки витягати з кишені ключ, від парадних Проневих дверей, шпурнув ним у рів і пішов попід лісом на захід сонця... Здивоване товариство довго дивилося йому вслід мовчки, а потім мовчки посідало на бричку, і Канарей, піднявши батога, гукнув: «Ану, бісова печаль із зміями, лети у путь, не торкаючися і землі»... І коні рушили, і помчали братчиків у глибину хащів Копитанівського лісу...

Розділ тринадцятий

Ми всі бачили не раз, як хмари, пробігаючи через степ, тягнуть за собою холодки... І ними проймають чорно до самого дна і ріки, і ставки, і озера... Але коли хмари, мандруючи далі, витягають із води свої чорні хвости і волочать їх сухими знов, то вода так, як і раніш, іскрить мільярдами сонячних кришок, світиться водорослинністю і кипить маленькою і великою рибою, навіки забувши про те темне, що затуляло на деякий час сонце... І всяку юнацьку душу, коли охоплює настрій, то вже до найдальшої і найменшої цяточки її єства... І коли він минає, то вона стає такою, як і була: свіжою до сприймання інших життєвих змін. Гордій Лундик не був винятком з-поміж молоді... Він теж, підхоплений одним психічним вихрем і зафарбований ним зосередка аж до останньої клітини тіла, йшов страшенно швидко Лебединським шляхом... В його голові і у всіх нервах стояла нерухомою печією одна думка: що треба виборсати себе з тенет Проневих і треба це зробити з панною Варкою... Треба розбити накинене Варчиній думці твердження, що він душогуб найріднішої кревниці... Як це зробити, він ще ясно собі в голові не мав... Але що він це зробить, то в цім сумніватися не міг ані на мить... Він знав, що вже вечір, що місяць світить на небі, і що шумить без вітру ліс, і нічні птиці то тут, то там стали подавати голоси... І що він іде уже від Обіясникового майдану, і що швидко вже буде монастир... Все це він знав, але жодного околишнього враження не доносив зір до свідомости... аби воно могло затриматися якоюсь ознакою в душі...

Озеро він перед монастирем побачив несподівано... І все-таки воно його не вразило новиною... Може через те, що воно, як і всі українські ставки, було обросле вербами і тополями... І місяць лежав у його плесі так, неначе камінь у рибальській роголі, натягуючи вниз її дно, на взір перевернутого конуса... Може і через те, що безодня нічного неба свою неосяжну неміренність явила у маленькім озері... яке має в діаметрі з третину кілометра і нагадувала Лундикові колишні думки про смерть і про вічну байдужість космічної озії, похожої своєю таємничістю на маленьку людську душу... Не знаю, але Гордій минув озеро так само байдуже, як і кожний кущ, що траплявся йому в лісі, над шляхом, і так само байдуже як і космічна озія на його дивилася із своєї страшної таємничості... І тільки аж у тім місці, де вже одбивалися у воді монастирські мури, Гордій усією силою і яснотою думки побачив у плесі, на тлі нічного неба, грубий але куций хвіст, що ворушився то сюди, то туди. Він не був подібний до жодної водорослини і через те Лундик поглянув угору на мури... І побачив: що вони навколо монастиря покриті бляхою, яка блищала від місяця, а з-під неї витикалася чверток на дві гадюка і нагиналася то в монастирський двір, то в озеро... Хлопцеві стало так сумно, аж моторошно, і він поспішив до тієї верби, що про неї говорив отець Діяковський, але то була не верба, а липа... І діставши найнижчу гіляку, він видерся на дерево. З його було справді видно ввесь монастирський двір... З правого боку, у дворі виднілися дві церкви між тополями у місячнім сяйві.. З лівого — було кладовище, а внизу черницькі келії серед вишень і бузкових кущів...

Місячна ніч була така тиха, що вершки тополь не ворушилися, так само, як і хрести на церковних банях і на кладовищі. Такої видної місячної ночі зимою на ставку лускає лід, аж іній сиплеться з очерету та з занімілих верб... А літом лускає на кладовищі тільки один хрест і падає на гріб... Бо, кажуть, на цвинтарі, серед покійників завжди є якась одна незапечатана душа, над якою немає хреста і вона дбає, щоб всі гроби його не мали... і щоб увесь цвинтар обернувся у пустелю, зарослу дикими травами... Вона щоночі встає з могили і йде між найгустіші хрести і одного зламує і потім біжить навколо кладовища, примовляючи:

«Поки цвинтар оббіжу,
Кожний гріб заворожу,
Щоб не мав хреста ніколи,
Обернувшись в дике поле»...

А за нею покійницькі покривала так хурчать, неначе цівки на прядці у тієї вдовиці, що, приспавши дітей, довго вночі пряде, поки сон не зможе її... І добігши до свойого гробу, незапечатана душа зникає в ньому... Але Гордій не ждав, поки лусне хрест, а по тій гіляці, що звисала в монастирське подвір’я, спустився руками і плигнув на землю... Попід мурами росла стрижена акація, а по той бік неї світилася стежка, над якою у вишеньках і кущах бузку біліла келія з маленьким ґаночком. В її лівій половині з двох невеличких віконець ледве-ледве блимало світло. Лундик, оглянувшися на всі боки, підійшов до вікна... Зсередини над ним висіла серпанкова запона... І під супротивною стіною стояло ліжко з дівочою постіллю... Над подушкою в кутку висів образ Спасителя, прибраний рушником і заквітчаний у якесь зілля... І світилася лампадка перед ним... Але живої душі не було... Що робити? І він постукав у шибку двічі так, як навчав отець Дмитро. І відчув такий же спокій, який він уже переживав, коли цілився на Проня, аби вбити... Із-за стіни швиденько вийшла дівчина, одягнена в рясу, і одкинувши клямку ввійшла в сіни... І гуркнула засовом... Гордій ждав, що вона вийде надвір і вже ніяковів, не знаючи як опанувати ситуацію... Але вона мелькнула знов у вікні, за ту саму стіну, з-за якої виходила... Хлопець далі вже не вагаючися, зійшов на ґанок і відчинив двері в сіни... Із них у келію двері були вже навстіж... І він опинився у пристановищі якоїсь дівчини в чернецькім одязі і сказав «Добривечір»! Черничка, стоячи коло маленького столика, на якім лежав дерев’яний хрест, і спираючися лівою рукою на ріжок таки ж цього столика, застеленого чорним обрусом, замість звичайного привітання на привітання, спиталася злякано: «Хто ви такий»? — «Я Лундик»! — була відповідь.— «А хто ж вас навчив, як до мене добратися»? — «Ваш батько. Вони послали мене до вас сказати, що виїздять із цих країв на кілька років». Остаточно упізнавши панну Варку, Гордій виклав, так би мовити, офіціяльну причину своєї вийти... «Дякую. Був у мене батько, про людське око... а тепер у мене виривають його і з цієї ділянки людських відносин... Роблять найсиротішою сиротою навіть у цих стінах... Так можуть справлятися тільки ті люди, які на цім світі не то що не шанують, а навіть нищать свою кревність... Люди заклопотані тільки собою... Люди дикі.. Ідіть негайно з цієї оселі.. Лишіть мене моїй самотині, про яку я так розпачливо марила останній час... Чого ж ви стоїте?.. Облиште мене»...— майже вигукнула тремтячим голосом нещасна дівчина... Гордій остовпів від несподіваного звороту мови і спитався з таким почуттям, яке опановує ту людину, що, впавши в водяний вир, шукає очима, за віщо б ухопитися руками... Аби тільки не осісти своєю вагою у глибокий смертельний холод бурхливої стихії: «А що я скажу вашому батькові»? — «Що? Нічого! Немає у мене батька навіть такого, який був про людей... Бо той казав, що сам приїде попрощатися перед від’їздом, а цей післав якогось, якогось... ідіть від мене. Ви вже зробили свою справу... Для вас, я бачу, немає нічого святого на землі.. Чого ж ви стовбичите? Зараз ідіть геть! Бо покличу черниць... Тут єсть і поліція»...— проказала вона зниженим, але страшно схвильованим і безжально погрозливим голосом. Та й підійшла до вікна і почала відчиняти його гарячково і задихано...

Гей, душа козацька молодецька, держися... Бо лози і верби і тополі хитаються аж до ґрунту і від степового вітру... А дуби ж тільки від тих морських бур, що пролітають над Україною, несучи у хмарах свойого пилу і блискавки, і грім... А ти ж похитнулася і не від вітру, і не від бурі, а від сердитих слів нещасної дівчини... І глянув Гордій на вікно, на стіни, на двері і на ікону... І зрозумів, що треба рятувати не життя, але його душу і добру славу... І що для рятунку зараз не годиться ніщо, тільки смерть, і витяг він свою огнепальну зброю з кишені, приставив до виска і, спустившися навколішки, проказав: «Першому вашому слову, яке ви вигукнете у вікно, пролунає постріл і я лежатиму на підлозі вашої келії з проваленою головою... Варко, єдина моя зірко на ввесь холодний і байдужий світ... Послухайте мене останній раз»... У дівчини безсило звисли обидві руки. І вона обернулася до нього мовчазна, з нерухомими очима... А потім, ставши крок назад, взялася за край ліжка, ніби щоб не впасти, і затихла... А він говорив: «Вся ваша поведенція зі мною свідчить про те, що ви маєте на увазі ту драму, яка відбулася на хуторі в моєї тітки... І ось же знайте, що не я її бідну довів до смерти, а Пронь... А він тільки розпустив чутку про моє злочинство... Ви добре пам’ятаєте останню мою візиту до вашого батька і вам не тяжко збагнути, що я став жертвою помсти українського поміщика з московською орієнтацією... А ви сказали, що ви найсиротіша сирота, ніби апелюючи до моєї людяности. А я по-вашому хто тепер?.. І чия людяність спроможеться на сміливість, аби при людях, серед білого дня тільки привітатися зо мною... І якби я хотів сховатися від життя так, як ви, у монастир, то мене негайно вхопили б на першій брамі і віддали б поліції, аби запроторити в Сибір винного єдиному Богові за те, що він пустив тільки мою душу на світ... І це тепер, коли моє єство прагне працювати для свого племені тим, чим я вийшов із семінарії після трьохлітньої науки... Коли я вірю, що нині тільки школа здатна розворушити живу думку в наших людей, що тільки вона є джерело живущої води, яке споліскує їй душу і промиває очі, забруднені тисячолітньою недугою... Я не боюся, що воно на нашій землі зараз заросло осокою і татарським зіллям... Бо знаю, що його плесо тільки тоді блищить чистотою своєї течії, коли українські руки з любов’ю розгортають над ним усяку болотяну рослинність, аби туди дивилося небо і життєдавче сонце... Але ба, не сівба, мене, вчителя душею, дикі обставини нашого життя кинули на бунт, у який я ні на крихотку не вірю... Я певен у тім, що він доведе бунтівника до деморалізації і до погибелі... Бо там, де революціонер не зв’язаний з широким національним рухом, він робить своєю совістю всякі вибачення і спонуки, які діють на етичні принципи так, як вогкість на блиск залізної бляхи... І щоб не стати у прийдешнім житті цією бляхою, і не переродитися на звичайного злочинця, я забіг оце до вас і навколішки благаю: «Дайте мені шматок пасма своєї коси, він буде там у тьмі за стінами цієї келії самотньому серцю більшими святощами, ніж селянці всі двунадесяті свята за цілий рік»!..

Панна Варка, мовчки як стояла, так і з місця зрушила... І підійшовши до столика, на якому лежав хрест, узяла табурет, застелений килимком, і поставила під іконою... Потім, вилізши на його, дістала лампадку і поставила її на верхню частину ножки дерев’яного ліжка, а сама, злізши із стільця, витягла з-за плеча пасмо коси і відпалила його над лампадним вогнем... І загорнувши у білу маленьку хусточку, яку витягла з рукава, сказала: «Ідіть, нате»... Гордій упхнув у кишеню зброю, схопився з колін і, підійшовши до дівчини, взяв подарунок, поцілував його, і всунув обережно туди, куди і зброю... А далі, ніби вагаючися, похитнувся наперед і обняв дівочий стан руками... І притиснувши його до свого живота, впав з нею на ліжко... А потім, так, як сонна дитина шукає в матері цицьки, він обличчям знайшов пазуху в рясі і крізь тоненьку сорочку влип губами у персо... Дівчина, поки стямилася від несподіванки, відчула як пливла до серця і повільно заливала розум гаряча хвиля жадання собі отого парубоцького, про яке дівчата не говорять, а коли думають про його, то червоніють... Відчула, що зажадала його за життя, за сором, за ганьбу... І злякалася... Їй здалося, що він справжній душогуб, бо чого ж він такий наполегливий? І взявши обома руками Гордієву голову, нагнулася до вуха і гарячими словами прошепотіла: «Пусти мене, я піду запру двері, щоб хтось не нагодився»... І він, уловивши у цих словах дівочу згоду на ввесь його парубочий ненасит, розвів руки і сів... Панна Варка, не оглядаючися, вискочила в сіни, потупотіла ґанком і з’явилася надворі перед вікном і відчинила його... «Я вас обдурила, аби страшне не сподіялося. На сполох кричати не буду. Але знайте, що кожна мить пробування вашого у келії може привести або чергову черницю, або саму ігуменію... І я можу стати найнещаснішою душею на цілий світ... Краще тікати крізь вікно, бо через сіни живе ігуменія...— заговорила пошепки і кваплячися панна Варка...— Із всього я догадуюся, що ви з батьком зв’язані якоюсь страшною і таємною справою, про яку ні люди, ні я не знаю... І знати не хочу... І думаю, що Пронь гірший від вас обох... І що він так само, як і ви, чужий моїй душі.... Через те ідіть собі за цю високу ограду на свої стежки бурхливого світу, а мене облиште по цей бік неї, між стриженою акацією на куценькій стежці, яка веде із келії в церкву, а з церкви в келію... І я щодня молитимуся за свою, за вашу і за батькову душу... Прощайте»... І швидко вернулася на ґанок... Якби над головою в Лундика враз тріснула стеля і сволок, то не зробили б такого враження, як ті слова... І він, вставши з ліжка, помалу підійшов до вікна і переплигнув лутку... На дворі на мить зупинився, аби отямитися і знайти над оградою верх знайомої липи... Але, помітивши на ґанку чорну постать панни Варки, сказав таким голосом, неначе до тієї зірки, що між мільйонами зірок найдальша і від земної планети, і від його серця. Або неначе до кісток тієї черниці, що перша була похована на монастирському кладовищі: «Щиро дякую»! І рівною ходою зашелестів крізь стрижену акацію під ограду і там підскочивши вхопився гіляки... І піднявшися на руках, перекинув ноги на мури... Потім випроставшися сів на них і скочив на той бік... І чути було, як пошуміла висока трава від хлопцевих кроків... І затихла, злившися з передранковою тишею Лебединського ліса... Ще не встиг загальний спокій встаткуватися по той бік і по цей бік мурів, як на безгоміннім ґанку малої келії заговорила панна Варка... Неначе тим подіям, що тільки що відбулися, повстала луна, повна туги... Спочатку голос був тихий і докірливий, а потім перейшов майже у повне гучання розпуки і нарешті зваги справленої тільки на одну путь: «То це він справді пішов ображений, нещасний... А я залишилася ще самотнішою, ніж мені здавалося?.. І він покине шматок коси десь у лісі на дорозі, аби довіку не згадати тієї, що не вміє бути чулою і зрозумілою... Що в щирому хлопцеві добачає тільки харциза. І я, дитина отого життя, що шумить за мурами, мушу забувати світ у міру того, як одсихатиму від його материнської зеленої галузки?.. І муситиму тлумити Незрозумілими мені уставами і молоде чуття, і свою ще дитячу думку. Вранці молитися, вдень — молитися і перед вечором — молитися... А ввечері сповідатися... І коли вночі прокинуся, то знов ставати навколішки і творити молитви, щоб під ними, неначе під холодними гострими крижаками, моє серце сходило кров’ю і знесилюючися не давало ні думки, ні навіть розпачливого почуття туги за радісним Божим світом? І все робити, хоч і під доглядом доброї матушки Карташової, але для того, аби мені згодом стати такою, як ікона, твердою та холодною і поточеною червоточиною... Страшнішою, ніж трухляві дошки не вжиті на домовину і складені десь у монастирському льоху?.. Господи милосердний! А я аж тремчу його вхопити устами, руками і ногами стиснути хлоп’ячі коліна і втягти в своє лоно під саме серце... Ох ні, не маю я сили тут бути... Я побіжу... Я дожену його... Я скажу йому: на, візьми мене і обніми і тисни, доки не зломиться моя спина, неначе молоденька вишенька... І коли я після цього ще живою лишуся, то буду твоєю полюбовницею і дружиною... Зроблю тебе учителем, аби ти служив Україні.. А я буду догоджати тобі, моєму любому і моєму на цілий світ єдиному панові.. І я тебе доглядатиму і годуватиму, аби був дужий, неначе той молодий кінь, якого прийшли ловити на пасовисько, щоб надіти перший раз гнуздечку... Я тебе доглядатиму і годуватиму, аби щохвилини мав думки чіткі і ясні, неначе степові птахи на вранішнім та безхмарнім небі... І, Господи милосердний, прости мені, бо я не від Тебе тікаю, а від домовини з живими людьми»... І скочила панна Варка з ґанку, і поки обходила келію, то йшла тільки швидкою ходою... А як порівнялася з першим хрестом на кладовищі, то рушила бігти проз його так, неначе незапечатана душа...

І після цього, через хвилин п’ять, почувся за оградою монастирською серед Лебединського ліса пронизливий жіночий поклик: «Гордію»! І в йому чувся давній, давній заклик дочок наших предків, повний бажання віддати свою молоду ласку вибраному хлопцеві... Але у відповідь йому тільки заспівали півні у селі Лебедині та в монастирських церквах пробило дві години... І від цих звуків ліс поширшав передранковою прозорою росяною напругою... А в монастирі тополі, церкви і хрести на кладовищі з келіями повищали, неначе навшпиньки знялися почути найдальший і може перший ранковий монастирський звук, що встане як хвала, чи як прокляття далеким над лісом зарожевілим небесам... Тільки келія, покинута панною Варкою, була незмінна і мала відчинене вікно на стежку, серед якої велика гадюка, мабуть, та, що була на мурах, піднімала голову то в один бік, то в другий... Здавалося, що вона хоче посісти те місце, яке покинула людина...

Розділ чотирнадцятий

Якраз сонце сходило, коли Гордій доходив до тітчиного хутора... А з-за села, із-за Тясмина розголосо кукурікали півні... І від того, що був Гордій дуже втомлений, бо вже більше як добу не спав, і падав кілька разів одпочивати, і зараз же схоплювався, щоб не заснути,— то думка його йшла непомітно для свідомости так, як вода йде зимою попід кригою... Хоч і далека від денного світла, але все-таки освітлена... Через те вранішні пташині звуки він сприймав наполовину як співи дружок тієї молодої, що ходить по селу напередодні вінчання і запрошує родичів на весілля... А ті велетенські дві тополі, між якими були ворота в двір, світилися до розпеченого сходу блискучим ряботинням листків... З першого погляду думка говорила, що то висять на гіляках тисячі маленьких зеркалець і ворушаться вітром, і світяться сонцем... Але де ж молода до цих вранішніх дружок та до блиску тополь, примочених досвітньою росою? Де вона, заквітчана квітками від чола через голову аж до намист та до китиць мішаних на спині широкими різнокольоровими стрічками... А! Ось її голова підводиться над селом... А її прикраси, зачепившись за садки та за хати і за далекий ліс, натяглися до небес, неначе пасма гарячого проміння... Сонце... Сонце!.. Це сонце так зустрічають півні... Це вони співають, а не дружки... І Гордій, ніби прокинувшися з дрімоти, протер рукою очі і став квапитися, аби швидше прийти в клуню, упасти на сіно і заплакати від того, що...

«Не так серце хоче,
Як Бог нам дає»...

Але коли увійшов у двір і побачив хату на замку, припечатаним сургучем, і корбу над криницею без мотузки і серед двору ту діжку перекинуту, яка стояла у клуні, накрита свиткою, мабуть, з висівками, бо на спідніх клепках і зараз біліло їх там із пригірщ,— то напівнепритомність з його душі неначе хтось здув... І ніби вовк, почувши несподівано кілька пострілів з усіх боків, плигає навмання туди, куди вже ноги насилковані бігти... Хоч би назустріч і найбільшій небезпеці... Так і Гордій вскочив у відчинену наскрізь клуню і побачив в сіні те місце, де недавно спав, улежане ще й досі так, неначе він за півгодини його покинув. Не було тільки кожуха, рядна й подушки... А яр, верхи осик, тополь і яворів, а далі попова хата і церква непорушно стояли, як і раніше... І повернувся Гордій лицем до стріхи над пешою брамою... І коса стриміла над одвірком так, як і стриміла... І витяг він з кишені браунінг, наблизився до коси і сказав: «Ну, костистая смерте, цокнемося з тобою, неначе за столом на весіллі молодий з молодою чарками»... І цокнув п’ятку коси кінцем зброї, заплющив очі... роззявив рот... і поклав на передні зуби смертельну дудку... Та й почув знадвору з дуже втомлених жіночих грудей: «Ху»! І він мерщій сховав у кишеню «смерть» і вийшов з клуні.. У дворі було тихо і не видно нікого... Сказати б, що скотина могла порушити тишу занімілої садиби, та в сажі не було свиней і ляда висіла на однім завісі.. Повітка теж чорніла порожнечею з відчинених дверей... І він швидко пішов через двір проз криницю до льоху і побачив селянку, що тільки що витягла мішок бараболі і мовчки стояла над ним. «Добридень!» — привітався він... Селянка оглянулася, і Гордій упізнав Казиленкову, яка і його упізнавши зніяковіла і, не відповідаючи на привітання, почала говорити: «І то бісової віри, дитина десь забарилася... Ще хтось нагодиться і переб’є всю рахубу... А кого я найбільше боюсь, то це сусідів бабиних... А вони їй ще за життя допекли до живих печінок... І я прийшла забрати все, що в господі лишилося, аби тільки тим зажиракам не досталося... І щоб бабі Корецькій хоч на тім світі було легше»...— «А кого ж ви ждете»? — «Та Грицика... Відколи послала за ломком, а його й досі немає... Треба одірвати замок від хатніх дверей та забрати все, що можна, аби тільки не дісталося отим роззявущим та загребущим сусідам баби Корецької... які допекли їй ще за життя до живих печінок... І може господині хоч на тім світі стане легше, як довідається, що лютим ворогам нічого не дісталося... Та бісової віри дитина десь забарилася... Ще може хтось нагодитися, та перебити всю рахубу»...— «А на якім кладовищі поховали тітку Торгашу? Чи на Хрокалівськім, чи на Лабаєвім»?..— «Якби то на кладовищі, а то ні... Поховали під тином, як собаку... Ні хреста, нічого не поставили... Прийшов наш фельдшер Федір Онопреєвич, подивився, що лікарями та приставами лежить опатрана, неначе гуска перед Різдвом, і покликав мого чоловіка та ще Хрола Кигтя... А вони викопали он там, під тином, яму і в сякій-такій домовині спустили в діл... Загорнули, та й пішли... Он гріб чорніє аж сюди»...

«Мамо, є ломок.. Він лежав у курятнику під вінничям»...— почувся хлопчиків голос аж із межі...— «А де ж ти, невіро, і досі барився, що мені аж занудило, тебе ждучи»? — «Та я йшов через кладку і дивився, як дві жаби душилися... Та й хотів їх вдарити ломком... Та й нагадав, що діти кажуть, що вдарити жабу, то це однаково, що рідну матір вдарити в цицьку... І мені стало шкода вас, і я не вдарив»...— «Моя дитино, іди я тебе пожалую... Оце тільки й приятеля...» Тяжко було дивитися Гордієві на цю злагоду дитини й матері.. Тяжко, бо у нього її не було і, мабуть, не буде і чогось похожого на неї, хоч би він ограбував усе поміщицтво з московською орієнтацією на Україні і віддав здобич статечним робітникам, аби стали заможними селянами... Він знає, що він в її очах за тітку, душогуб... І що б він їй не говорив, або вона йому, то сутність її переконання не змінилася б. Навіть коли б на нього і не падала вина за смерть тітки, а тільки за смерть Проня... І щоб він був і за нього оправданий законом, то ця жінка і всі селом однаково на його дивилися б, як на душогуба... Бо ось вона і зараз не вважає його за людину, бо не боїться, що він переб’є її рахубу»... І Гордій з досадою перебив родинну ідилію словами: «Дайте сюди ломок, а самі ідіть у льох і я вас там запру... Ну, ідіть... Довго там не сидітимете... Я візьму в хаті, що треба, і через якусь годину йтиму і вас випущу»... Казиленкова, ніби розібравши, про що йде мова, віддала ломок і злякано вхопила хлопчика за руку та й сказала: «Чуєш, що дядьо кажуть... Отож ходім мерщій, та пересидимо лиху годину... І тільки ти мені, бісової віри вилупок кричатимеш, то я тебе передеру»...— «Я ж ніколи не кричу, хоч ви мене й б’єте»...— було дитяче заперечення. Гордій хрьопнув за ними дверима, накинув клямку на скобель, і, пристромивши кілочком, який висів тут же на мотузочці, пішов на тітчин гріб. Він справді був і без хреста, і викопаний у квасолі під тином, недалеко від молодої акації... Над гробом, постоявши з мить, Гордій пустив на землю ломок і, вхопивши руку в руку, упав навколішки: «Тіточко! Коли я у вас був, то ввесь час почував, що все, що ви робили, призначалося мені.. І все, що ви говорили й думали, було тільки для мене... А я пішов від вас до ліса, до неба, до поля, до звірів, і до людей, то побачив, що вони всі разом сповнені настрою тільки жерти. І ждуть зручного моменту, аби мене так само з’їсти, як їсть кіт необережного горобця... І душа моя без вас сповнилася тягару мені неясного, якого я прагну і свідомо й несвідомо збутися: чи йду куди, то чую, як чиясь рука простягає тверду та холодну долоню поперед моїх ступнів і вони об неї б’ються і не мають спроможності ступити ширше, і втомлююся, і я стаю неначе в годиннику зупинений погойдок... І хоч у руках несу свою шапку, то забуваю про те, і шукаю її на голові, поки не схаменуся... Але все-таки, почуваючи якийсь тягар у своєму єстві, шарпаюся зняти з плечей торбу, що ніби там мусить бути з грішми... І не знайшовши остаточно, отямлююся і падаю знесилений на землю... І чую, як ця сама рука, що зупиняла ступні, лягає мені на ребра проти серця, аби і його спинити. І коли я, тіточко, був у вас, то почувався паном, бо як прохав їсти, ви давали, і як прохав сорочки, ви давали... А тепер я для тієї руки став і їжею, і сорочкою, яку кожної хвилини вона візьме без нічийого дозволу, як своє, і не поверне довіку на те місце, з якого взяла... Тіточко, чи я нещасний та самотній зустріну ще коли-небудь своєму бажанню згоду, похожу на вашу, хоч так, як тінь на звичайну річ, чи як луна на правдивий голос»?..— «Зустрінете»!..— він почув якимсь несамовитим напруженням всього свого чуття... І глянув, і побачив по той бік тину панну Варку. «Як і колись»,— він пригадав. Груди під шиєю розхриставшися, ясніли золотим ланцюжком і з золотим на йому хрестиком, а на правій щоці виднівся слід від сліз... І як у молодої горлиці в лісі на дубі блищить дзьоб вогкістю того листка, з якого юна випила росу,— так у панни Варки теперішня увага погляду блищала останньою часткою відсвіту, скінченої мандрівки та її мети...

Гей, та не гомонять так гучно води з полів після великої зливи в став, як загули всі почування в Гордієвім єстві в одно місце, яке в людей споконвіку зветься серцем!.. І він звівся з колін неначе непритомний і почув, мов крізь сон: «Чи можна до вас»? І бачив, як не діждавшися відповіді, юна швидко перелізла через тин, та й зупинилася біля свіжого гробу... А коли він хотів встати назустріч їй, то юна швидко почала говорити: «Будь ласка, не підходьте і дайте мені слою, що будете мене слухати... Тоді все узнаєте... Інакше все знов пропаде... Ну»? — «Буду слухати»,— озвався хлопець, зупинившися і жадібно ковтнувши повітря...— «Я побігла з монастиря зараз вам услід.... Я догадувалася, що ви підете до тітки. Отже, я прийшла вам запропонувати йти разом зі мною на Полтавщину до моєї товаришки... Її батько дуже впливовий і вам дасть, це певно, учительську посаду... Але з умовою, що ви станете моїм чоловіком, і що ми переодягнемося в селянську одежу... Ви візьмете косу...

І підемо ніби на заробітки в жнива... І так одведемо підозру поліції... Але я хочу стати вам жінкою не в борг, як кажуть селяни, і не «на віру», як розповідає Коцюбинський... А хочу з вами обвінчатися... Я скину оцей хрест на ланцюжку...» І почала його знімати з шиї: «І ви візьмете його за один кінець, а я за другий і обійдемо тричі гріб вашої тітки... Правда, я хотіла це зробити біля маминого гробу... Після кожного разу прокажемо клятьбу... Цілуватися не будемо... А тільки поцілуємо при кінці нашої церемонії оцей хрест... Я його повішу на акацію... Жінкою я вам стану у вашій коморі по-нашому давньому звичаю... І після цього зараз же вирушимо в дорогу... Кажіть, згодні ви на таке»?..

І Гордієві блискавкою освітила душу картина з раннього дитинства. Він пригадав той час, коли він учився в підготовчій клясі приходської школи... І їх були розпустили на Різдвяні свята... І він, перемерзшися в дорозі, увійшов у хату, а тітка його взяла і, підвівши до дзеркала, сказала: «Дивися, яке страхіття повилазило з носа... Ну, що, кажи, після Різдва у школу будеш ходити»? А він крізь плач відповів: «Буду»... І тепер, оце перед панною Варкою йому стало так радісно й легко, неначе те «буду» стало нині дверима, які вона відчинила у друге життя і кличе його туди... І це друге життя похоже на його теперішнє становище так, як він зараз на давнього школяра перед дзеркалом.

І схопив Гордій з голови свою шапку, кинув на ломок, поправив замашним рухом руки чуб на голові і, підійшовши до панни Варки, сказав:» Давайте»! І взявши за край золотого ланцюжка з хрестом, почав обходити з дівчиною тітчин гріб... І коли вони дійшли до того місця, від якого починали йти, то панна Варка зупинилася, і, його ланцюжком притримавши, урочисто звеліла: «Кажіть за мною: заклинаюся перед оцим свідком...— і вона показала на гріб рукою,— що я свою жінку, Варку Дмитрівну, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі»... Гордій проказав... Тоді вона почала говорити: «Заклинаюся, що я свого чоловіка, Гордія Панасовича, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі»...

І так вони обійшли тричі гріб, і тричі проказали заклятая... І під кінець панна Варка почепила хрест на сучок акації... І мовчки поцілувала сама, а за нею це зробив і Гордій... Потім, одійшовши трохи від дерева, сказала: «Надінь хрест і носи, поки твого віку, бо тепер ти вже мій чоловік»... «То давай і ми поцілуємося»...— одповів молодошлюбець таким голосом, неначе хворий перед нападом гарячки... Але вона сміючися його заспокоїла: «Не хвилюйся, мій мужу... На це є комора, а тут, чого доброго, ти мене остаточно зробиш жінкою на гробі, або під гробом твоєї тітки... Я тебе вже знаю... Краще веди мене: я буду лаштувати шлюбну постіль, а ти ждатимеш на призьбі, поки не покличу»... Гордій надів хрест, узяв із землі ломок, і швидко пішов до хати, юна за ним... І вирвавши скобель разом із замком, пустив свою жінку в сіни, а сам сів на призьбі ждати...

І що то було за ждання!.. Що то було за ждання!.. Йому здавалося, що він упав з місяця на землю, але проминув її, і летить, Бог знає куди... Не знаючи, чи розіб’ється об щось тверде, чи буде вічно летіти із болюче солодким завмиранням у стрімучу світову путь!..

Нарешті з комори почулося: «Чоловіче, йди вже до жінки»! Гордій схопився і, плутаючи ногами, неначе п’яний, увійшов у сіни і зачинив за собою двері... І ще раз почувся голос молодої жінки: «Гордію... Скажений... мені ж болить»... І стало тихо і в сінях, і на дворі... Години через дві Гордій вийшов із хати у солом’янім брилі, в білій вишитій сорочці і в білих штанях, але був узутий в свої черевики... І пішов у клуню і, взявши там косу і кісся, вернувся назад, сів на призьбу і почав їх прилаштовувати одно до другого... Поки він це робив, то пані Варка винесла свиту і велику зелену хустку і поклала теж на призьбу... І юна була у селянській вишитій сорочці і в спідниці, яку Гордій бачив у неділю на тітці Горішні... А потім, покинувши хату навстіж і не зачинивши в двір ворота, вийшли обоє на межу, яка вела до Малосмілянки... Він ніс косу і свитку, а вона тільки хустку. Але в дорозі Гордій оглядівся, що не все гаразд, і швидко вернувшися до льоху, відчинив його і гукнув: «Тітко, ви вмієте лічити до ста»? І з льоху почулося: «Вмію». «Ну то лічіте п’ять раз по стільки... І коли налічите, то виходьте і беріте у господарстві, що бачите, і може господині на тім світі буде легше... Бувайте здорові»! — «Ходіть здорові»,— відгукнулося півтора людського голосу. Після цього Гордій догнав жінку, вхопив її під руку і весело спитався: «То коли ж ти мені розкажеш про своє відьомство»? — «Тоді, як тебе трохи покортить»! — почулася задерикувата відповідь, і сміючися пішли швиденько межею, залишаючи за собою місця, які були колискою і найбільшого горя і, може, найбільшої повноти сердечного втихомирення...

Я не знаю і не хочу догадуватися, як примирив Гордій свої пригоди з чутливим серцем своєї молоденької дружини, але знаю, що тоді, коли вони квапилися в далеку путь, велика хмара підійшла була під сонце, і що сонце, прорвавши її в трьох місцях, впиралося трьома блискучими стовпами проміння у Рохмистрівські поля... І серце запевняло думку, що то не сонце, а велетенський фотографічний апарат на золотім тринозі, кимсь на землі покинутий... І що земля летить і він на 'ній летить у чорну ніч, між густі зорі, за які конче зачепиться і вони його стягнуть із землі у світову безодню... І тоді скільки б ми не питалися зір, землі, і міжсвітових просторів: які світлини лишилися в апараті непросвітлені, то нам би довелося задати відповіді довіку...

Так само, якби вийти серед Лебединського ліса на високий Обіясників майдан і спитатися хащів, далекого поля, і битих шляхів: «А де тепер пан отаман, Підотаманчий, Деркач, грубий селянин, одноокий і Канарей?» — то й вони нічого нам не відповіли б... Бо ми знаємо, що все на землі з’являється, аби безслідно згинути на ній, але коли і залишити якийсь слід, то ненадовго... І розголос про нього щоб ішов не довше від луни на живий голос у лісі раннього ранку над Гальмасаровою кручею...

1944, березень.

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up