Євгеній Онєгін (Глава перша)

Pétri de vanité il avait encore plus
de cette éspèce d’orgueil qui fait avouer
avec la même indifférence les bonnes
comme les mauvaises actions, suite d’un
sentiment de supériorité, peut-être imaginaire.

Tiré d’une lettre particulière[1].

Не світ хотівши звеселити
У гордості його пустій,
Поруку б я хотів явити,
Тебе гіднішу, друже мій,
Гіднішу мислей величавих,
Душі, де мрія розцвіта,
Де в шатах простих, нелукавих
Живе поезія свята;
Та що ж — пісень оцих пістрявих
Я тільки жмут тобі зібрав,
Напівсмішних, напівпечальних,
Простонародних, ідеальних,
Недбалий плід моїх забав,
Хвилин натхнення благородних,
Зів’ялих рано літ моїх,
Досвідчень розуму холодних
І серця записів гірких.

ГЛАВА ПЕРША

І жити квапиться, і почувать спішить.
П. Вяземський.

І

Мій дядько чесний без догани,
Коли не жартом занеміг,
Небожа змусив до пошани
І краще вигадать не міг.
Воно й для інших приклад гожий;
Але яка нудота, боже,
При хворім день і ніч сидіть,
Не покидаючи й на мить!
Яке лукавство двоязике —
Напівживого розважать,
йому подушку поправлять,
Журливо подавати ліки,
Зітхать і думку берегти:
«Коли ж візьмуть тебе чорти?»

II

Так у пилюці, на поштових
Гульвіса молодий гадав,
Що з волі Зевса прав спадкових
По всій рідні своїй набрав.
Людмили друзі та Руслана!
З героєм нашого романа
Без передмов, у цей же час
Дозвольте познайомить вас.
Онєгін, — друг мій, я зазначу. —
Родивсь на берегах Неви,
Де народились, може, й ви,
Чи вславилися, мій читачу.
Гуляв і я там в оні дні,
Та північ вадила мені[2].

III

Служивши чесно, без пороку,
З боргів покійник батько жив,
Три бали він давав щороку
І все за вітром розпустив.
Життя Онєгіну сприяло:
Madame[3] його гляділа дбало,
А там Monsieur[4] узяв до рук —
І всім на втіху ріс малюк.
Monsieur l’Abbé, француз убогий,
Щоб хлопчик сил не витрачав,
Його жартуючи навчав,
В моралі був не дуже строгий,
Ласкаво іноді корив
І в Літній сад гулять водив.

IV

Коли ж юнацьких літ бурхливих
Прийшла Євгенію пора,
Пора надій і мук щасливих, —
Француза прогнано з двора.
Дістав Онєгін мій свободу,
Остригся під останню моду,
Як dandy[5] той причепуривсь,
І в колі вищому з’явивсь.
Він по-французьки, як годиться,
Знав говорити і писав,
Мазурку легко танцював,
Умів незмушено вклониться,—
Тож присуд був йому один:
І милий, і розумний він.

V

Ми всі навчались небагато,
Ябияк і абичого,
Тож вихованням здивувати
В нас можна легко хоч кого.
Про юнака судці суворі
В загальнім присудили хорі:
Учений хлопець, та педант.
Він зроду любий мав талант
Мадам (гувернантка, вихователька).
Мосьє (гувернер, вихователь).
Про будь-що довго не шукати
В розмові гострого слівця,
З ученим виглядом знавця
В речах поважних німувати
І викликати усміх дам
Огнем нежданих епіграм.

VI

Латина з моди вийшла нині;
Отож, як правду говорить,
Він знав доволі по-латині.
Щоб епіграфи розуміть,
Поміркувать об Ювеналі,
В кінці листа черкнути vale[6],
І з Енеїди цитувать
Умів словечок, може, з п’ять.
Копатись він не мав охоти
У хронології тяжкій,
Та завжди в пам’яті своїй
Часів колишніх анекдоти
Від Ромула до наших днів
Держав для всіх напоготів.

VII

Високої не мавши сили —
Життя натхненню присвятить,
Не міг він, хоч і як ми вчили,
Хорей од ямба відрізнить.
Гомера лаяв, Феокріта,
Зате читав Адама Сміта
І сильний був економіст.
Тобто розважувать мав хист,
На чім держава багатіє,
І чим живе, і як вона
Бува без золота міцна,
Коли продуктом володіє.
На все те батько не зважав
І, знай, маєтки заставляв.

VIII

Усіх речей, що знав Євгеній,
В оповідання не вмістиш,
Та в чім він був справдешній геній,
Що знав з усіх наук твердіш,
Що вибрав трохи чи не зроду,
Як труд, як муку й насолоду,
Чим виповняв він по краї
Нудьгу і лінощі свої, —
Наука ніжності палкої,
Яку прославив ще Назон,
За що скінчив, як марний сон,
В степах Молдавії глухої,
У чужодальній стороні
Блискучі та бентежні дні.

IX

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

X

Як рано міг він удавати,
Ховать надію, ревнувать,
Зневіру й віру викликати,
Здаваться хмурим, умлівать,
Являтись гордим і слухняним,
Холодним бути, полум’яним!
Як він томливо німував,
Як пломенисто промовляв.
Які листи писав недбалії
В одній меті, з одним чуттям,
Як забував себе він сам!
Як очі й ніжні, і зухвалі
Умів звести і опустить
Чи послухняні сльози лить!

XI

Як він умів новим здаватись.
Вражать невинність жартома,
В готовий розпач удаватись,
Годити силами всіма,
Як він належної хвилини
Передсуд юності невинний
Умом і пристрастю боров,
Як чатував він на любов,
Молив і вимагав признання,
Як, серця вчувши перший звук,
Добитися без довгих мук
Умів таємного стрівання, —
І, досягнувши любих прав,
На самоті її навчав!

XII

Як рано міг він хвилювати
Серця кокеток записних!
Коли ж хотілось покарати
Йому суперників своїх, —
Як він отруйно лихословив!
Які пастки на них готовив!
Та ви, володарі дружин,—
Був з вами другом завжди він:
Його любив і муж лукавий,
Фобласа давній ученик,
І недовірливий старик,
І рогоносець величавий,
Що завжди віру мав міцну
В обід свій, в себе і в жону.

XIII. XIV

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

XV

Іще в постелі він бувало, —
Йому записочки несуть.
Що? Зазиви? Та ще й чимало:
На трьох вечірках просять буть,
Там буде бал, там іменини.
Куди ж гульвіса наш полине?
З чого почне він? Марна річ!
Ще ж перед ним і день і ніч!
Тимчасом в ранішнім уборі,
Надівши модний болівар[7],
Онєгін їде на бульвар,
І там гуляє на просторі,
Аж поки на обід спішить
Брегет невтомний не звелить.

XVI

Вже темно: в сани він сідає.
«Агей!» — зачувся крик гучний.
Морозним сріблом одливає
Широкий комір бобряний.
Блискучий любленець химерин,
Жде у Talon[8] його Каверін.
Ввійшов — і затичка летить,
Вина комети струм кипить.
Roast-beef[9] чекає їх сочистий
І трюфлі, розкіш юних днів,
Французьких гордість кухарів,
І страсбурзький пиріг пашистий
Між сиром лімбурзьким живим
І ананасом золотим.

XVII

Ще спрага келихів жадає —
Залить гарячий жир котлет,
А дзвін брегета сповіщає,
Що вже почавсь новий балет.
Театру злий законодавець
І перемінливий ласкавець
Найчарівливіших актрис,
Почесний опікун куліс,
Онєгін наш уже в театрі,
Де всяк, щоб вільність показать,
За entrechat[10] ладен плескать,
Свистіти Федрі, Клеопатрі,
Моїну викликать — аби
Його почули між юрби.

XVIII

Чудовий край! Колись там, щирий
І незрадливий волі син,
Гримів Фонвізін, друг сатири,
І запозичливий Княжнін;
Там Озеров хвалу народну
І сліз данину благородну
З Семеновою поділяв;
Там наш Катенін воскрешав
Корнеля геній величавий;
Там вивів Шаховськой меткий
Своїх комедій жвавий рій;
Там і Дідло домігся слави;
Там, там, у присмерках куліс,
Ішли й мої літа колись.

XIX

О де ви, де, мої богині?
Скажіть — ті самі ви в цей час,
Чи іншим довелося нині
Змінить, не замінивши, вас?
Чи знов почую вас у хорі?
Чи славу руській Терпсіхорі
Складу за пломенистий літ?
А чи побачу інший світ,
Чужі та нецікаві лиця,
І, глянувши, сумний поет,
Крізь розчарований лорнет,
Як та дрібнота веселиться,
Безмовно буду позіхать
Та про минуле споминать?

XX

В театрі повно; ложі сяють;
Партер і крісла, все кипить;
В райку і плещуть і гукають, —
І от завіса вже шумить.
Осяяна, напівпрозірна,
Смичкові владному покірна,
Між німф, струнка і вогняна,
Стоїть Істоміна. Вона
На ‘дній нозі посеред кола.
Поволі круженяє мить,
І враз плижок, і враз летить,
Летить, як пух від уст Еола,
То вигне стан свій, то зів’є,
І ніжкою об ніжку б’є.

XXI

Всі плещуть. Наш Онєгін входить,
Іде поміж рядами сам,
Лорнет подвійний свій наводить
На ложі незнайомих дам;
Всі яруси окинув зором,
Все бачив: лицями, убором
Загал його роздратував.
Уклін мужчинам він оддав,
А далі погляд гордовитий
На сцену знехотя метнув,
Одвівши око, позіхнув,
І каже: «Всіх пора змінити!
Валети довго я терпів,
Та вже й Дідло осточортів!»[11]

XXII

Іще амури, біси, гноми
На сцені скачуть і шумлять;
Ще слуги з марної утоми
На шубах у прихожій сплять;
Іще не кинули плескати,
Шипіти, кашляти, гукати,
Іще і в залі, й на дворі
Блищать мигтючі ліхтарі;
Померзлі ще басують коні,
І кучери навкруг огнів
Зібрались, лаючи панів,
Та, щоб зігріться, б’ють в долоні,
А вже Онєгін знов у путь,
Вбрання до балу одягнуть.

XXIII

Як змалювати вам, панове,
Той самотинний кабінет,
Де вихованець мод зразковий
Вершить свій мудрий туалет?
Все, що на вигадки безкраї
Купецький Лондон виробляє,
Щоб через балтику свій крам
За сало й ліс возити нам,
Все, що в Парижі смак голодний,
Про зиски дбаючи всякчас,
На втіху створює для нас,
На примхи, на блищання модне, —
Все мав, добірності взірець,
Літ вісімнадцяти мудрець.

XXIV

Люльки янтарні з Цареграда,
Фарфор і бронза на столі
І — ніжним почуттям відрада —
Парфуми в чистім кришталі,
Гребінки, пилочки предивні
І рівні ножиці, й нерівні,
І щіточки на сто ладів
Для нігтів та задля зубів.
Руссо (на пам’ять він прийшов нам)
Гнівився, що поважний Грімм
Смів чистить нігті перед ним.
Химерником прекрасномовним[12].
Захисник вольності і прав
Тут права сердитись не мав.

XXV

Людина гідна бути може
І дбать про нігті разом з тим;
Хто вік сучасний переможе?
Царює звичай над усім.
Євгеній мій (Чадаєв другий),
Боявшись людської наруги,
В своїй одежі був педант
І те, що ми назвали франт.
Щоденно він по три годині
Перед свічадом пробував, —
Зате ж і вигляд потім мав,
Як у зальотної богині,
Коли під чоловічий лад
Вона вдяглась на маскарад.

XXVI

Явивши перед ваші зори
Ряд туалетних таємниць,
Я міг би тут його убори
Намалювати до дрібниць;
Воно було б, щоправда, сміло,
Хоч малювати — наше діло, —
Бо ж панталони, фрак, жилет
Не чув по-руському поет;
А й так покаюсь перед вами,
Що склад моїх пісень і книг
Рябіть не так би густо міг
Іноплеменними словами,
Хоч я й копався на віку
В Академічнім Словнику.

XXVII

Та це, сказати б, не до діла.
На бал ми лучче поспішім,
Куди карета полетіла
З моїм героєм молодим.
Перед померклими домами
По сонній улиці рядами
Карет подвійні ліхтарі
Горять, як промені зорі,
І райдуги на сніг наводять;
У колі плошок золотім
Сіяє блискотливий дім,
В яскравих вікнах тіні ходять,
Мелькають профілі голів
І дам, і модних диваків.

XXVIII

Онєгін в сінях покойових;
Швейцара мимо, як стріла,
Злетів по сходах мармурових,
Поправив волос круг чола,
Ввійшов. Народу повна зала,
Музик утома вже опала,
Юрба в мазурці проліта;
Навколо й шум, і тіснота;
Дзвенять гвардійські там остроги;
Літають ніжки милих дам;
Вабливим навздогін слідам —
То ніжні погляди, то строгі,
І глушить рев скрипок гучних
Шептання модниць чарівних.

XXIX

За днів юнацького буяння
Від слова бал я паленів:
Найкраще місце для признання,
Для потай даваних листів.
О ви, чоловіки статечнії
Прийміть поради ці доречні;
Я залюбки вам поможу
І де в чому остережу.
Та й вам, матусі, допоможе
Суворий погляд крізь лорнет
На ваших Мері та Аннет,
А то... а то рятуй нас, боже!
Я тим про все це тут пишу,
Що сам давно вже не грішу.

XXX

Шкода, у втіхах та в марноті
Найкращі дні мої спливли!
Проте, коли б не дань чесноті,
Любив би й досі я бали.
Люблю я молодість безумну,
І тиск, і радість многошумну,
І дам обдуманий наряд,
Люблю їх ніжки, та навряд
Чи пар хоч три на всю Росію
Найти струнких жіночих ніг.
Ах, довго я забуть не міг
Дві ніжки!.. Серцем я старію,
Холону, — а й тепер вони
Мені тривожать тихі сни.

XXXI

Коли ж і де, в якій пустині,
Безумче, ти забудеш їх?
Ах, ніжки, ніжки! Де ви нині?
Де мнете квіти лук ясних?
Під східним пещені промінням,
Ви на снігу, для вас чужиннім.
Не відпечатали слідів:
Любили ніжних килимів
Ви голубливе дотикання.
Чи не для вас я забував
Жадобу слави, шум забав,
І отчий край, і край вигнання?
Та зникло щастя те в очах,
Як слід легкий ваш на лугах.

XXXII

Діани перса, лиця Флори
Звабливі, що вже й говорить!
Одначе ніжка Терпсіхори
Ще більше звабності таїть.
Вона, віщуючи зарання
Непорівнянне раювання,
Умовною красою вмить
Нам серце може запалить.
Люблю її, моя Ельвіно,
Під довгим накриттям столів,
Весною на шовку лугів,
Зимою на краю каміна,
На тлі паркета світлянім,
На узбережжі кам’янім.

XXXIII

Згадав я час перед грозою;
Як заздрив морю я тоді,
Що мчалось лавою палкою
Лягти під ноги молоді!
Як прагнув разом з бурунами
Діткнутись милих ніг устами!
Ніколи у кипучі дні
На золотій моїй весні
Не прагнув я з таким тремтінням
Ні уст, рум’яних, ніби цвіт,
Ні вкритих розами ланіт,
Ні перс, хвильованих томлінням;
Ніколи рій бажань палких
Так не терзав грудей моїх.

XXXIV

І другий спогад миготливий
Перебігає у думках:
Держу я стремено щасливе
І ніжку чую я в руках;
І знов кипить моя уява,
Знов сила приторку ласкава
В холоднім серці палить кров,
Росте печаль, росте любов...
Та, ліро! Струнами гучними
Про гордовитих не дзвони!
Не варті пристрастей вони,
Ані пісень, натхненних ними!
Слова і зір привабниць тих
Оманливі, як ніжки їх.

XXXV

Що ж мій герой? Утоми повний,
Додому швидко полетів, —
А Петербург непогамовний
Під барабанний стук ожив.
Встає купець, візник чвалає,
Прудкий розносник поспішає,
Із глеком охтенка біжить,
Сніжок під нею хрупостить.
Збудився ранок благодатний.
Із коминів прозорий дим
Стовпом зростає голубим;
І пекар, німець акуратний,
У ковпаку, як і всякчас,
Одслонює свій васісдас.

XXXVI

Але, подобу тьми нічної
Зробивши із хвилин денних,
Спить у блаженному спокої
Дитя розкошів та утіх#/
Опівдні встане, і готову
Дорогу починає знову,
І днів пістрява маячня
Та сама й завтра і щодня.
А чи щасливий був Євгеній,
Розцвівши вільно, без тривог.
Серед щоденних перемог,
У насолоді кожноденній?!
Чи марно він серед забав
Хвороб і острахів не знав?

XXXVII

Ні: почуття пригасли юні;
Докучив рано світський шум;
Недовго вабили красуні
Нудьгу його всякчасних дум;
Лукаві зради натомили,
І друзі, й дружба обманили;
Та й справді, вічно він не міг
Beef-steaks та страсбурзький пиріг
Шампанським пінним обливати
І сипать дотепів слова,
Коли боліла голова;
А хоч і був бретер завзятий,
Та розлюбив він під кінець
І чвари, й шаблю, і свинець.

XXXVIII

Недуга, що її причину
Давно пора б нам відшукать,
Подоба англійського спліну,
Хандра, по-руському сказать,
Його взяла в свою облогу.
Стрілятися він, слава богу,
Не міг наважитись ніяк,
Та до життя утратив смак.
Як Child-Harold[13], похмурий, томний,
Він увіходив у салон;
Ні шум спліток, ані бостон.
Ані зітхання — знак нескромний, —
Ні млость у зорі молодім
Його не вабили нічим.

XXXIX. XL. XLI

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

ХLІІ

Химерниці великороднії
Йому ви навівали сон.
Воно ж і правда, що сьогодні
Докучить може вищий тон.
Хоч, може бути, певна дама
Тлумачить Сея чи Бентама.
Та їх розмова, як на глум,
Нестерпний, хоч невинний шум.
А ще й такі ж то непорочні,
Такі вони величні всі
У тому розумі й красі,
Такі завбачливі і точні,
Такі суворі до мужчин,
Що й вигляд їхній родить сплін[14].

XLIII

І ви, красунечки грайливі,
Що бистро об нічній порі
Несуть вас коні густогриві
Повз петербурзькі ліхтарі, —
І вас покинув мій Євгеній.
Утіхи зрадивши шалені,
Він, позіхаючи, засів
У себе вдома, нагострив
Перо тонке, хотів писати, —
Та здався труд йому нудним,
Усе кінчилося нічим,
І не ввійшов він в цех затятий
Людей, що змовчу я про них,
Бо сам належу до таких.

XLIV

Тоді, в душевній порожнечі,
Неробством мучений тяжким.
Узявсь до хвальної він речі —
Живитись розумом людським;
Загін книжок розставив гарно,
Читав, читав, а все намарно:
Там дурість, там облудна тьма,
Там змісту, совісті нема;
На все накладено вериги;
І застара старовина,
І пристаріла новина.
Лишив він, як жіноцтво, книги,
І їх запилені ряди
Закрив тафтою назавжди.

XLV

Зненавидівши марнослів’я
І світські приписи дрібні,
Його зустрів і полюбив я;
Припали до душі мені
І мрій жадоба мимовільна,
І своєрідність непохильна,
І ум холодний та їдкий;
Він був похмурий, я — лихий.
Обидва пристрасті ми знали,
Обох життя гнітило нас;
В серцях огонь юнацький згас;
Обох підступно чатували
Злоба Фортуни і людська
У самім розцвіті віка.

XLVI

Хто жив і мислив — зневажає
Людське поріддя мимохіть.
Хто почував, той муку знає —
За днями вмерлими тужить.
Йому чуже зачарування,
Йому гадюка споминання
Влива трутизну каяття.
Це часто додає життя
І чару дивного розмові.
Лякав Онєгін попервах
Мене суворістю в словах,
Та все прощав я дивакові:
І жарти з жовчю пополам,
І злість похмурих епіграм.

XLVII

Як часто літньою порою,
Коли прозоре та ясне
Нічне склепіння над Невою[15],
І лоно вод лежить скляне,
Не відбиваючи Діани, —
Згадавши давніх літ романи,
Згадавши молоду любов,
Чутливі, безтурботні знов,
Диханням ночі голубливим
Німотно упивались ми.
Як в ліс зелений із тюрми
Колодник лине в сні щасливім,
Так ми у мріях золотих
До днів летіли молодих.

XLVIII

У тузі споминів щоденній,
Обпершись легко об граніт,
Стояв задумливо Євгеній,
Як описав себе піїт[16].
Навколо тиша, ніч погожа,
Лиш озивалася сторожа,
Та на Мільйонній стук коліс
Раптово виникав і ріс;
Лиш човен з веслами легкими
По задрімалій плив ріці,
І душу надили гребці
Піснями вольними своїми...
Та спів Торкватових октав
Іще б солодше чарував.

XLIX

Адріатична срібна хвиле,
О Бренто! Ні, побачу вас,
І голос ваш, чарівно-милий,
Почую я в натхнення час.
Святий він дітям-Аполлона;
По гордій лірі Альбіона
Мені знайомий, рідний він.
Блаженством любосних годин
Я упиватимусь на волі
З венеціанкою вночі,
По тихих водах пливучи
В таємно-мовчазній гондолі,
І серце щасне заспіва
Петрарки й пристрасті слова.

L

Чи дочекаюсь я свободи?
Пора, пора! Той час наспів!
Брожу над морем, жду погоди[17],
Маню вітрила кораблів.
Коли, змагаючися з морем,
Його розпуттям неозорим
Помчуся, сповнений жаги?
Пора покинуть береги
Мені ворожої стихії,
І там, де ясно мерехтить
Моєї Африки блакить[18],
Зітхати по смутній Росії,
Де я страждав, де я любив.
Де серце я похоронив.

LI

Ми вдвох з Онєгіним хотіли
В далеких побувать краях,
Та примхи долі повеліли
Йому на інший стати шлях.
Без батька він тоді зостався.
Перед Онєгіним зібрався
Неситих кредиторів рій.
З нас має кожен розум свій:
Євгеній, позвів не любивши,
Усе, що в спадщину дістав,
Їм добровільно передав,
По тій утраті не жалівши, —
А може, чув він оддаля,
Що дядька кличе вже земля.

LII

Що ж? Управитель сповіщає
Його писанням жалібним,
Що дядько смерті виглядає
І попрощаться хоче з ним.
Листа проглянувши сумного,
Євгеній рушив у дорогу,
Валдайську слухаючи мідь,
І позіхав заздалегідь,
Приготувавшися лукаво
До сліз, нудоти та оман
(Цим і почав я свій роман), —
Та смерть уже скінчила справу,
Застав він дядька на столі,
Як дань, приречену землі.

LIII

В покоях челядь метушилась;
І зблизька, і віддалеки
Всі друзі й недруги заїздились,
До похоронів мастаки.
Небіжчика похоронили,
Попи та гості попоїли,
Статечно випили, а там
Зостався наш Онєгін сам.
До господарства мусить братись
Хазяїн поля та лісів,
Ставів та лук, що досі жив
Як непоправний марнотратець,
І радий, що на іншу путь
Йому судилося звернуть.

LIV

Два дні нові були для нього
Самотні ниви та сади,
І сутінь бору вікового,
І плескіт тихої води;
На третій поле, гай і трави
Усе було вже нецікаве,
А там хилило і до сну;
Збагнув він істину сумну,
Що й на селі відради мало,
Хоч там ні вулиць, ні двірців,
Ні карт, ні віршів, ні балів.
Нудьга на нього чатувала,
І бігала за ним вона,
Як тінь чи вірная жона.

LV

Я народився задля миру,
Задля сільської глушини:
Там краще чути горду ліру,
Там яскравіші творчі сни.
Дозвіллям тішачись невинним,
Ходжу над озером пустинним
I far niente[19] мій закон.
Розвіявши ранковий сон,
Я віддаюсь життю легкому:
Читаю мало, довго сплю,
Хисткої слави не ловлю.
Хіба ж у віці молодому
Не так прожив я в тишині
Свої найщасливіші дні?

LVI

Село, любов, дозвілля, квіти.
Поля! Я вірний вам давно.
Тут радий дать я зрозуміти,
Що я й Онєгін — не одно,
Щоб недовірливий читальник
Або лукавий постачальник
Спліток злосливих та дрібних,
До рис приглянувшись моїх,
Не запевняв людей брехливо,
Що я подав тут свій портрет,
Мов Байрон, гордості поет, —
Неначе б зовсім неможливо
Поему написати нам,
Як не герой у ній ти сам.

LVII

Поети всі, я б тут зазначив.
Кохають мріючи, як я.
Колись у снах я милих бачив,
І образ їх душа моя
Навік таємно заховала;
Їх Муза потім оживляла:
Так оспівав мій давній пал
І діву гір, мій ідеал,
І полонянок на Салгірі[20].
Тепер питання повсякчас,
Панове, чую я від вас:
«Хто будить плач у ніжній лірі?
Кому, в юрбі ревнивих дів,
Її ти голос присвятив?

LVIII

Чий погляд чулий та пестливий,
Натхнення окриливши мить,
Нагородив тебе за співи?
Кого твій вірш боготворить?»
Нікого, друзі, їй же богу!
Любові огняну тривогу
Я безвідрадно почував.
Блажен, хто з нею сполучав
Гарячку рим: він тим подвоїв
Поезії священний шал,
Петрарки взявши ідеал,
А муки серця заспокоїв
І слави дещицю дістав;
Та я, любивши, німував.

LIX

Провів любов, стрічаю Музу,
І прояснився темний ум.
Шукаю, вільний, знов союзу
Мелодій, почувань і дум;
Пишу, і серце не нудьгує;
Перо в задумі не рисує
Край недописаних рядків
Жіночих ніжок та голів.
Погаслий попіл не займеться;
Я ще сумний, та сліз нема;
Небавом буря задріма,
Душа на спочив покладеться;
Тоді ж то я почну писать
Поему глав на двадцять п’ять.

LX

Вже думав я про форму плану
І як героя назову.
Тимчасом цього-от романа
Вступну довершую главу.
Раз, двічі переглянув дбало,
Побачив протиріч немало,
Та їх лінуюсь виправлять;
Цензурі хочу борг віддать
І журналістам на поживу
Метнути плід своїх трудів.
Іди ж до невських берегів.
Нове створіння, в мить щасливу,
І заслужи, як слави дань,
Ганьбу неправих дорікань!


[1] Пройнятий марнолюбством, він, опріч того, мав ту особливу гордість, що примушує визнавати з однаковою байдужістю як добрі, так і лихі вчинки внаслідок почуття вищості, може, і гаданої. З приватного листа.

[2] Писано в Бессарабії.

[3] Мадам (гувернантка, вихователька).

[4] Мосьє (гувернер, вихователь).

[5] Dandy, франт.

[6] Привіт (бувай здоровий).

[7] Капелюх à la Bolivar.

[8] Відомий ресторатор.

[9] Ростбіф.

[10] Стрибок, антраша.

[11] Риса охололого почуття, гідна Чайльд Гарольда. Валети п. Дідло повні жвавості, натхнення і принадності незвичайної. Один із наших романтичних письменників бачив у них багато більше поезії, ніж у всій французькій літературі.

[12] Tout le monde sut qu’il mettait du blanc; et moi, qui n’en croyais rien, je commencai de lacroire, non seulement par l’embellissement de son teint et pour avoir trouve des tasses de blanc sur sa toilette, mais sur ce qu’entrant un matin dans sa chambre, je le trouvai brossant ses ongles avec une petite vergette faite expres, ouvrage qu’il continua fierement devant moi. Je jugeai qu’un homme qui passe deux heures tous les matins a brosser ses ongles, peut bien passer quelques instants a remplir de blanc les creux de sa peau. (l'Confessions de J.-J. Rousseau).
Усі знали, що він користувався білилом; я спершу цьому не вірив, але почав схилятись до цієї думки не тільки тому, що колір його обличчя ставав кращий і що на його туалетному столику стояли слоїчки з білилом, а й тому, що, ввійшовши якось уранці в його кімнату, я побачив, що він полірує собі нігті особливою маленькою щіточкою, — він гордо робив це й далі при мені. Я подумав, що людина, яка тратить щоранку дві години на полірування своїх нігтів, може, звісно, потратити кілька хвилин на те, щоб зарівняти білилами свою шкіру.
(«Сповідь» Ж.-Ж.-Руссо).
Грім випередив свою добу: тепер по всій освіченій Європі чистять нігті особливою щіточкою.

[13] Чайльд Гарольд.

[14] Вся ця іронічна строфа — це є, власне, тонка похвала прекрасним дочкам отчизни нашої. Так Буало, нібито докоряючи, хвалить Людовіка XIV. Наші дами сполучають у собі освіченість із люб’язністю і сувору чистоту звичаїв з тією східною принадністю, що так зачарувала пані Сталь (див. Dix ans d’èxil.)

[15] Читачі пам’ятають прегарний опис петербурзької ночі в ідилії Гнєдича:

Вже ніч: та не меркнуть хмарок позолочені смуги.
Без зір і без місяця все в прозорому світлі.
У морі далекім сріблисті нам видно вітрила
Легких кораблів, що мов плинуть у синьому небі;
У сяйві нетьмаренім небо нічне височіє,
І з заходу пурпур зливається з золотом східним.
Немов зоряниця за вечором тихим виводить
Рум’яний світанок. Була то година чудова,
Як літа короткого дням поступаються ночі;
Як погляд чужинця чарує на небі північнім
Злиття мерехтливої тіні та ніжного сяйва, —
Південному небу окраса така невідома;
Та ясність, що схожа на знади північної діви,
Чиї розрум’янені щоки та очі блакитні
Відтінені ледве волосся білявого пасмом.
Тоді над Невою, над пишним Петрополем бачать
Без присмерків вечір і ніч бистрольотну без тіні;
Тоді Філомела, північні пісні доспівавши,
Ранкові заводить, вітаючи день полум’яний.
Та пізно; повіяла свіжість на тундри надневські...
Роса опустилась... .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
Вже північ. Нева, що шуміла під безліччю весел,
Спокійно тече; городяни вернулись до міста;
Мовчить суходіл, не хвилює вода, всюди тихо;
Лиш деколи шум од мостів пробіжить над водою;
Лиш поклик протяжний із селищ далеких пролине,
Де ратна сторожа веде опівнічний перегук.
Все спить.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

[16] Осяйні богині очі
Зрить захоплений піїт,
Що не спить посеред ночі,
Обіпершись на граніт.
(Муравйов. Богині Неви.)

[17] Писано в Одесі.

[18] Автор, з боку матері, походження африканського.

[19] Безділля.

[20] Річка в Криму.

← Назад | На початок | Вперед →