Євгеній Онєгін (Глава п’ята)

ГЛАВА П’ЯТА

О, не знай страшних цих снів
Ти, моя Світлано!
Жуковський.

І

Довгенько осінь гостювала
І забарився перший сніг;
Його природа ждала, ждала,
А він лишень у січні ліг
Під третій день. Уставши зрана,
В вікно побачила Татьяна
Недавно побілілий двір,
Дахи, куртини, косогір,
Химерні на шибках узори,
У сріблі дерева старі,
Сорок веселих надворі
І м’яко вистелені гори
Зими покровом осяйним
Під небом ясноголубим.

II

Зима!.. Радіючи, в ґринджоли
Конячку селянин запріг;
По первопуттю через поле
Вона чвалає, вчувши сніг;
Пухнаті краючи рівнини,
Кибитка одчайдушна лине:
Візник сидить на передку
В червонім пасі, в кожушку.
От хлопчик бігає дворовий:
Жучка в санчата посадив,
Себе конем проголосив;
Сміяться й плакать він готовий:
У пальцях зашпари давно,
А мати лає крізь вікно...

III

Та, може, всі такі дрібниці
Вам погляду не звеселять:
Даремна річ в природі ницій
Нам елеганції шукать.
Натхненням божеським зігрітий,
Поет найшовся знаменитий,
Що пишно і принадно зміг
Намалювати перший сніг[1].
Зчарує вас він, я пророчу,
В рядках малюючи дзвінких
Гуляння на санках легких;
Та я змагаться з ним не хочу,
Як і з тобою, друже мій.
Співець Фінляндки запальний![2]

IV

Татьяна (руську душу мавши,
Сама не знаючи чому)
Любила зиму руську завше,
Таку величну та німу,
В морозний день на сонці іней,
І на зорі змагання тіней
З рожевим полиском снігів,
І млу хрещенських вечорів.
По-старовинному любили
Цей вечір святкувати в них:
Служниці з закутків усіх
Гуртом панянкам ворожили
І провіщали з перших слів
Війну й військових женихів.

V

Татьяна вірила не жартом
Усім простолюду казкам,
І снам, і ворожійним картам,
І місяцеві, і зіркам.
Її тривожили ознаки;
Звичайне явище усяке
Вістило їй добро чи зло.
І груди предчуття пекло.
Маніжний кіт було вмиває
Свій писок лапками, — вона
Напевно вже по тому зна,
Що їдуть гості. Випливає
Ліворуч місяць-молодик, —
Вона, легкий стримавши крик,

VI

Тремтить і з жаху полотніє.
А як падучої зорі
Стріла огниста залеліє
У небі темному вгорі,—
Тоді Татьяна поспішала,
Ще поки зірка та не впала.
Шепнуть бажання серця їй.
Коли було чернечий стрій
Вона побачить на дорозі,
Чи заєць у єдину мить
Дорогу їй перебіжить, —
Жахливій вірячи загрозі,
Вона не знала вже й сама,
Чи є рятунок, чи нема.

VII

Що ж? Потаємний чар ловила
Вона і в острахах самих.
Так нас природа сотворила
У суперечностях своїх.
Святки! Пора, для серця мила!
Ворожить молодь легкокрила,
Котрій нічого ще не жаль,
Перед котрою ясна даль
У світ прослалася великий;
Старі при вході гробовім
Ворожать оком півсліпим,
Усе вже стративши навіки;
Надія бреше тим і тим
Дитячим лепетом своїм.

VIII

Татьяна стежить пильним зором
За воском жовтим у воді;
Він їй чудним своїм узором
Чуття бентежить молоді.
Із блюда повного з водою
Обручки тягнуть за чергою,
І вийнялась обручка їй
Під старовинний спів такий:
«Усяк там мужичок багатий,
Гребе лопатою срібло;
Кому співаєм, тою зло
Минає!»
— Та віщує втрати
Протяжний, жалісний цей спів.
Миліша киця серцю дів[3].

IX

Морозна ніч; у небі ясно;
Тече величний хор світил
Так гармонійно, так прекрасно...
В широкий двір, повз частокіл
Татьяна в сукні лиш виходить,
На місяць дзеркало наводить,
Та в дзеркалі холоднім він
Одбився тільки сам-один.
О!.. Сніг тріщить!.. То перехожий;
Вона на пальчиках біжить,
І голосок її бринить,
На флейту милозвучну схожий:
«Як ваше ймення?»[4] їй не в тон
Одповіда він: Агафон.

X

Щоб ворожити до світання
(Так няня радила зробить),
Стола на двох веліла Таня
У парні звечора накрить;
Та жах узяв нараз Татьяну.
І я — на згадку про Світлану —
Собі від ляку задрижав...
Та що нам до дівочих справ?
Вона тремтячою рукою
Зняла одежу і лягла;
Сам Лель торкнувся їй чола;
А під подушкою м’якою
Дівоче дзеркало лежить.
Затихло все. Татьяна спить.

XI

І сниться дивний сон Татьяні.
Їй сниться, нібито вона
Іде по сніговій поляні;
Навколо ночі мла сумна;
В заметах сніжних перед нею
Водою сивою своєю
Реве, немов луна погроз,
Потік, що не скував мороз.
Татьяна бачить дві жердини:
Подоба згубного містка
Лежить над хвилями, хистка;
Край виру, що шумить і рине,
Спинилась дівчина, і страх,
І подив у її грудях.

XII

Як на негадану розлуку,
Гнівиться Таня на потік;
Нікого, хто подав би руку,
Її легкий почувши крик;
Аж тут замет заворушився,
І хто ж з-під нього появився?
Ведмідь кудлатий і тяжкий.
Татьяна: ах! — а він, страшний.
Реве — і лапу з пазурами
Простяг. За лапу мимохіть
Вона взялася, хоч тремтить,
І боязкими ступенями
Зійшла через місток на лід,
Біжить, — а він за нею вслід.

XIII

Татьяна кинулась тікати,
Легку прискорює бігу,
Та все біжить лакей кошлатий.
Провалюючись у снігу.
Він крекче, стогне від утоми;
Ліс перед ними; нерухомий
Похмурих сосон ряд стоїть...
Звисає низько з верховіть
Лапатий сніг; крізь віття голе
Осик, беріз і лип старих
Сіяє промінь зір нічних;
Шляху немає; гори й доли
Метелицею занесло,
Усе снігами повило.

XIV

Татьяна в ліс; ведмідь за нею,
Не відриваючи очей;
То сосна гілкою своєю
Її зачепить, то з ушей
Сережки вирве. Ніжка мила
В снігу хрусткому загубила
Маленький вогкий черевик;
Хустина впала в чагарник;
Вона її не сміє взяти,
Бо звір ступає їй услід;
Боронить їй дівочий стид
Край сукні навіть підійняти;
Біжить налякана, німа —
І сили бігти вже нема.

XV

Упала в сніг; ведмідь квапливо
Вхопив нещасну і поніс
Нечулу, тиху, мовчазливу,
Через пустинний, дикий ліс.
Враз між дерев курінь убогий;
Його з усіх боків обліг,
Усе покрив глибокий сніг,
І ясно світиться віконце,
І в курені і крик, і шум.
Ведмідь промовив: тут мій кум;
Погрійся, поки зійде сонце!
І в сіни просто він іде
І на поріг її кладе.

XVI

Нараз отямилась Татьяна:
Ведмідь подівсь не знати де;
Розмова за дверима п’яна,
Немов на поминках, іде;
Її цікавість огорнула,
У шпарку Таня зазирнула —
І що ж там бачить?.. За столом
Потвори гомонять кругом:
З рогами там собача морда,
Голівка півняча мала,
Он суміш відьми та козла,
Он кістякова постать горда,
Он карлик, он дивує світ
На журавлиних лапках кіт.

XVII

Від дива й жаху серце мліє:
Он верхи рак на пауці,
Он череп на гусиній шиї
Стирчить в червонім ковпаці,
Вітряк навприсядки гасає,
Тріщить і крилами махає;
Сміх, гавкіт, крики, свист і стук,
І людська річ, і кінський грюк![5]
Та диво вразило Татьяну:
В юрбі побачила чудній
Вона того, хто милий їй, —
Героя нашого роману!
Онєгін за столом сидить
І в двері спотайна зорить.

XVIII

Він знак подасть: і всі тупочуть;
Він п’є: всі п’ють і всі кричать;
Він засміється: всі регочуть;
Насупить брови: всі мовчать.
Він там хазяїн, річ видимаї
І з пожвавілими очима
Татьяна, хоч іще тремтить,
Насміла двері прочинить...
Враз вітер поривом нежданим
Згасив тремтячий ряд огнів,
Жахаючи домовиків;
Онєгін зором полум’яним
На них поглянув, далі встав
І до дверей попрямував.

XIX

І страшно стало; і квапливо
Метнулась Таня утікать, —
Несила! Рветься нетерпливо,
І з жаху хоче закричать, —
Дарма! Євгеній на порозі!
Перед потворами, в тривозі,
З’явилась діва; дикий сміх
Перекотився; очі всіх,
Копита, хоботи пістряві,
Всі роги та хвости чудні,
Всі ікла й пальці костяні,
Всі вуса й язики криваві —
До неї! Вся страшна сім’я
Кричить одно: моя! моя!

XX

Моя! — сказав нараз Євгеній,
І все розвіялось, як дим,
Сама у темряві студеній
Татьяна зосталася з ним.
Нема й сліда страшної зграї,
Онєгін Таню пригортає[6],
До лави у кутку веде
І голову свою кладе
Їй на плече, аж Ольга входить
І Ленський; огник враз майнув,
Онєгін руку замахнув,
І дико він очима водить,
Грізні вигукує слова, —
Ні мертва Таня, ні жива.

XXI

І раптом гнівною рукою
Ножа Онєгін ухопив —
І Ленський пада; все імлою
Заслалось; жахно продзвенів
У пітьмі крик... земля здригнулась.
І Таня злякана проснулась...
А ясне сонце вже зійшло
І крізь шибок замерзле скло
Промінням пурпуровим грає;
Немов Аврора, осяйна,
Легка, як ластівка дрібна,
В кімнату Ольга прибігає.
«Ну, — каже, — признавайсь мені,
Кого ти бачила вві сні?»

XXII

А та сестри й не помічає,
В постелі з книгою лежить,
Листки у ній перегортає
І, заклопотана, мовчить.
Хоч сторінки ті й не містили
Поетів чарівної сили.
Але й Вергілій, і Расін,
І Скотт, і Байрон, і Сенека,
І навіть Дамських Мод журнал
Будив у серці менший пал:
То, друзі, був Мартин Задека[7],
Глава халдейських мудреців,
Тлумач, одгадник людських снів.

XXIII

Цей мудрий твір, достойний шани,
Купець мандрований завіз,
І для мрійливої Татьяни,
По торзі мало не до сліз,
Оддав за три ще й половину,
Докинувши стару Мальвіну
І, від щедротної руки,
Ладу базарного байки,
Граматику, дві Петріади
Та Мармонтеля третій том.
Задека, порваний кругом,
Для Тані — джерело розради,
Всякчас він серце веселить
І нерозлучно з нею спить.

XXIV

Щоб зрозуміти сон таємний,
Татьяна книгу ту взяла
І зміст розгадувати темний
З тривожним серцем почала.
Вона порядком абетковим
Находить слово там за словом:
Бір, буря, вал, ведмідь, гора,
Місток, метелиця, мара
І далі. Та Мартин Задека
Сказав лиш дівчині сумній,
Що у житті судилась їй
Путь невесела і далека.
По тому кілька днів вона
Була печальна й мовчазна.

XXV

Та от багряною рукою[8]
Світанок з ранішніх долин
Виводить з сонцем за собою
Веселе свято іменин.
Ще зранку Ларіни стрічали
Гостей-сусідів; під’їжджали
Вони в кибитках, у бричках,
В тяжких дормезах і в санях.
Весь дім у гаморі, в тривозі;
Десятки одягів і лиць,
Собачий гавкіт, писк дівиць,
Шум, гомін, натовп на порозі,
Уклони, поцілунки, сміх,
Крик годувальниць, плач малих.

XXVI

Пан Пустяков, масний та ситий,
З товстою жінкою приспів;
Гвоздін, хазяїн знаменитий,
Володар голих мужиків;
Скотиніни червонощокі
З дітьми, що меншому два роки.
Тридцятий — старшому пішов;
Франт повітовий Пєтушков;
Мій брат двоюрідний Буянов,
В пуху, в кашкеті з козирком[9]
(Усім відомий він кругом),
І радник вислужений Флянов,
Шахрай, хабарник, лепетун,
Обжера, блазень і брехун.

XXVII

З сім’єю пана Харлікова
З’явивсь в рудому парику
Мосьє Тріке, що із Тамбова
Прибув у глушину сільську.
Француз правдивий, він зарані
Куплет приготував Татьяні
На спів, що знали й ви самі:
Réveillez vous, belle endormie[10].
В кінці старого альманаху
Містився давній цей куплет;
Тріке, догадливий поет,
Його на світ; явив із праху,
І сміло — замість belle Nina[11]
Поставив belle Tatiana[12].

XXVIII

Аж от, серед вітань веселих,
Панянок вистиглих кумир,
Утіха матушок дебелих,
Приїхав ротний командир.
Ввійшов... Ах, новина велика!
Приїде полкова музика!
Наказ полковника такий.
О, радість: буде бал гучний!
Дівчиська загодя стрибають![13]
Та мить обіду надійшла, —
Простують пари до стола,
Панни з Татьяною сідають;
Мужчини — проти. Хрест кладуть
І круг стола як рій гудуть.

XXIX

Притихли голоси веселі,
Уста жують. З усіх боків
Бринять чарки, гримлять тарелі,
Лунає передзвін ножів.
Та незабаром гості знову
Здіймають запальну розмову.
Ніхто не слухає, кричать,
Сміються, сваряться, пищать.
Враз двері навстіж. — Ленський входить
І з ним Онєгін. «Пізно як!» —
Кричить хазяйка. Чемно всяк
Гостям новим стільці відводить,
Велика метушня зайшла;
Двох друзів садять до стола.

XXX

Вони сидять навпроти Тані.
Бліда, як місяць-молодик,
І тріпотливіша від лані
Вона, не зводячи повік,
Немов застигла. Дише важко,
Горить огнем. Їй душно, тяжко;
Вітань запізнених гостей
Вона не чує; із очей
Сльоза политися готова;
От-от зомліть вона могла,
Але до рук себе взяла
І, тихо прошептавши слово,
Мовчуща, при столі гучнім,
Лишилась в розпачі німім.

XXXI

Всіх явищ трагіко-нервічних,
Зомлінь дівочих та плачів,
Як ворогів своїх одвічних,
Євгеній здавна не любив.
Гостей веселих рій шумливий
Уже гнівив його, — та діви
Тривога млосна і палка
Розлютувала дивака.
Ні, Ленському не подарує
Він цеї послуги повік!
Йому відплату він прирік —
І загодя вже тріумфує.
Тим часом він гостей усіх
Здіймає подумки на сміх.

XXXII

Звичайно, Танину тривогу
Він не один помітить міг,
Та всіх цікавив, слава богу,
Під той час лиш пухкий пиріг
(На горе, трохи солонавий).
Та от, після м’ясної страви,
Перед солодким бланманже
Цимлянське подають уже;
За ним чарки тонкі, довгасїі,
Як ніжна талія твоя,
Зізі, укоханко моя,
Кристал душі моєї, щастя,
Любові звабної фіал,
Що викликала п’яний шалі

XXXIII

Пляшки засмолені відкрито
З веселим ляскотом; вино
Шипить; поважно й гордовито,
Куплетом мучений давно,
Мосьє Тріке встає; розмова
Нараз ущухла бенкетова.
Татьяна ніби нежива;
Француз, фальшуючи, співа
Куплет свій. Оплески і крики
його вітають. Віддала
Уклін Татьяна, як могла;
Поет і скромний, і великий
За неї перший чарку п’є
І їй куплет передає.

XXXIV

Зайшли привіти, побажання;
Складає Таня дяку всім;
Євгеній мусив привітання
Сказати теж, але чудним
Жалем забилось серце в нього,
Побачивши її тривогу,
Він мовчки уклонився їй, —
Та дивно глянув із-під вій.
Хто зна — чи на сердечні болі
Він спочуття в ту хвилю мав
Чи, може, лиш кокетував;
Хто знає, мимохіть чи з волі,
Та ніжність погляд той явив;
Він серце Тані оживив.

XXXV

Всі до вітальні йдуть шумливо,
Встають, стільцями грюкотять;
Так бджоли з улика на ниву
З гудінням радісним летять.
Задовольнившися обідом,
Сусід сопе перед сусідом;
Розмова дам — при коминку;
Панянки шепчуться в кутку;
Столи зелені вже накрили;
Завзятих кличе картярів
Бостон і ломбер стариків
І віст, ще й досі серцю милий, —
Одноманітні з давнини
Нудьги жадібної сини.

XXXVI

Вже восьмий робер догравали
Герої віста; сім разів
Вони місця переміняли, —
І чай приносять. Я злюбив
Час визначать обідом, чаєм.
Вечерею. Години знаєм
Ми з певних на селі прикмет:
Тут шлунок — вірний наш брегет;
До речі, висловлю признання,
Що мову я свою веду
Так само часто про їду,
Напитки, бенкети, гуляння,
Як сам божественний Омір,
Він, тридцяти століть кумир!

XXXVII. XXXVIII. XXXIX

Круг столу гречно посідали
Панянки — мирно чаювать;
Аж несподівано із зали
Фагот із флейтою бринять.
Утішений музики громом,
Забувши чашку чаю з ромом,
Паріс тутешній, Пєтушков
До Ольги прудко підійшов,
До Тані — Ленський, Харлікову,
Панянку переспілих літ,
Бере тамбовський наш піїт.
Помчав Буянов Пустякову,
І в залу висипали всі,
І бал пишається в красі.

XL

Колись у цьому я романі
(Прошу початок пригадать)
Хотів на жвавий лад Альбані
Бал петербурзький описать;
Шкода! Удавшись в марнослів’я,
Про дамські ніжки лиш зумів я
Припом’янути в тих рядках.
По ваших люблених слідах,
О ніжки, годі вже блукати!
Пора, забувши юні дні,
Набратись розуму мені,
Діла і мову виправляти,
І в зошиті під знаком п’ять
Ліричні відбіги стримать.

XLI

Одноманітний і безумний,
Як вихор юних днів і мрій,
Кружляє вальса вихор шумний,
Мелькають пари по одній.
Провчити Ленського поклавши,
Онєгін, усміх заховавши,
Іде до Ольги, стан обвив,
У бистрім танці закрутив
І на стілець її саджає,
Тихенько, ніби віч-на-віч,
Про те, про се заводить річ,
І знов танець розпочинає.
Всім диво. Володимир сам
Не хоче вірити очам.

XLII

Мазурка розляглась. Бувало,
Як загримить мазурки звук,
У пишній залі все дрижало,
Ламав мостини закаблук,
Тряслися, деренчали рами;
Тепер не те: і ми, і дами
Паркетом плинемо сковзьким;
Лишень у закутку глухім
Мазурка й досі зберігає
Ознаки давні: і стрибки,
І довгі вуса, й каблуки
Ті самі; тут їх не зміняє
Химерна мода, наш тиран,
Біда сучасних росіян.

XLIII. XLIV

Буянов, братік мій завзятий,
Враз до Онєгіна підвів
Татьяну й Ольгу, — вибирати
Одну до танцю повелів.
Онєгін Ольгу вибирає,
Схилившись, ніжно промовляє
Якийсь банальний мадригал,
І руку тисне. Юний пал
Дівочих гордощів розлився
Рум’янцем на її щоках.
Все бачив Ленський. У грудях
Огонь ревнивий розгорівся;
Проте, стримавши гнівний тон,
Він кличе Ольгу в котильйон.

XLV

Не може Ольга. Що? Не може?
Так, так, бо слово вже дала
Онєгіну. — О боже, боже!
Що чує він? Вона могла...
Іще дитя, — а вже зрадлива,
Уже кокетка пустотлива!
Уже навчилась хитрувать,
Уміє слово вже ламать!
Яка образа і покара!
Мов грім серед ясного дня! —
Він вибіг, скочив на коня
І мчиться. Пістолетів пара,
Дві кулі — рада лиш одна,
Щоб змити кривду цю до дна!

 


[1] Дивись: Перший сніг, поезія князя Вяземського.

[2] Див. опис фінляндської зими в «Еді» Баратинського.

[3] Зовет кот кошурку
В печурку спать.
Віщування весілля; перша пісня провіщає смерть.

[4] Таким способом дізнаються, як ім’я майбутнього жениха.

[5] (В оригіналі 7-й і 8-й рядок звучать так:
Лай, хохот, пенье, свист и хлоп,
Людская молвь и конский топ!
До цього місця Пушкін пише примітку, яку й перекладаємо. М. Р.)
В журналах засуджували слова: хлоп, молвь, і топ, як невдалі новотвори. Слова ці — корінні руські. «Вышел Бова из шатра проходиться и услышал в чистом поле людскую молвь и конский топ». (Сказка о Босе Королевиче). Хлоп уживає простолюдна мова замість хлопанье, як шип замість шипение.
Он шип пустил по-змеиному.
(Древние русские стихотворения).
Не треба заважати свободі нашої багатої і прекрасної мови.

[6] Один із наших критиків, здається, бачить у цих віршах незрозумілу для нас непристойність.

[7] Ворожійні книги видають у нас під фірмою Мартина Задеки, достойного чоловіка, що не писав ніколи ворожійних книг, як зауважує Б. М. Федоров.

[8] Пародія відомих рядків Ломоносова:

Зоря багряною рукою
Від ранішніх спокійних вод
Виводить з сонцем за собою, — і т. д.

[9] Буянов, мій сусід.
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
Учора завітав, не голений давненько,
Розтріпаний, в пуху, в кашкеті з козирком...
(Небезпечний сусід).

[10] Прокинься зо сну, красуне

[11] Прекрасна Ніна.

[12] Прекрасна Татьяна.

[13] Наші критики, вірні поклонники прекрасної статі, сильно нападались на непристойність цього рядка.

← Назад | На початок | Вперед →