Євгеній Онєгін (Глава шоста)

ГЛАВА ШОСТА

La, sotto і giorni nubilosi e brevl,
Nasce una gente acui l’morir non dole.
Petr[1].

I

Онєгін, з Ольгою сидівши,
Відсутність друга постеріг;
Бажання помсти вдовольнивши,
Нудьгу прогнати він не міг.
За ним і Ольга позіхала,
Очима Ленського шукала,
І безконечний котильйон
Її томив, як прикрий сон.
Нарешті кличуть до вечері.
Постелі стелять: для гостей
Широке місце від сіней
Аж до дівочої, по двері.
Один лише Онєгін мій
Додому вирушив мерщій.

II

Все спить: у залі для гостини
Хропе дебелий Пустяков
Біля дебелої дружини.
Гвоздін, Буянов, Петушков
І Флянов, трохи занепалий,
В їдальні на ніч полягали,
А на долівці, у кутку —
Тріке в фуфайці й ковпаку.
Панянки в горницях Татьяни
Та Ольги сплять невинним сном.
Сама журливо під вікном,
Повита променем Діани,
Татьяна лиш не спить бліда,
На темне поле погляда.

III

Його негадана поява
І ніжність погляду чудна,
І мова з Ольгою ласкава, —
Таке це дивне все! Вона
Його не може зрозуміти;
Та як у серці погасити
Пекучі ревнощі! Стиска
їй серце, як страшна рука,
Невтримна мука; мов безодня
Під нею чорна клекотить.
«Загину, — шепче. — Не страшить
Мене ця думка. Хоч сьогодня
Ладна піти я на загин,
Коли того бажає він!»

IV

Вперед, вперед, моя істор’є!
Особа кличе нас нова.
В п’яти верстах од Красногор’я,
Де виріс Ленський, прожива
Та благоденствує й донині
По-філософському в пустині
Зарєцький, за минулих днів
Отаман зграї картярів,
Гультяй і зух, трибун трактирний,
Тепер — з початком сивини —
Сімейства батько без жони,
Надійний друг, поміщик мирний
І навіть чесний чоловік:
Так виправляється наш вік!

V

Облесний люд колись в околі
Його за смілість вихваляв:
На п’ять він сажнів із пістоля
У туза, далебі, влучав.
Та й те сказать, у справжнім бої,
Одваги повний огняної,
Він одзначився, серед дня
В багно звалившися з коня.
Мов хлюща п’яний, і дістався
В полон французам без тривог!
Новітній Регул, честі бог,
Що й знов би у неволю дався,
Щоб кожен ранок, по зорі,
Хилити наборг у Вері[2].

VI

Умів він друзів веселити,
Дурного підіймать на сміх,
Розумного у дурні шити,
Ще й часом на очах у всіх,
Хоч деякі дотепні штуки
І не минались без науки,
І він, на радість ворогам,
Вклепатись часом міг і сам.
Він майстер був посперечатись,
І гостро, й тупо відказать,
І передбачливо мовчать,
І передбачливо змагатись,
Підбити друзів молодих
І на бар’єр поставить їх,

VII

Або до миру нахилити,
Щоб пообідати в гурті,
А потім наклеп розпустити,
Як то поводиться в житті.
Sed alia temporal[3] Буяння
(Як і солодкий сон кохання)
Минає по весні людській.
Як я сказав, Зарєцький мій
Під тінь черемшин та акацій
Від бур сховався під кінець
І там, як істинний мудрець,
Капусту садить, мов Горацій,
Качок розводить та гусей
І учить азбуки дітей.

VIII

Був не дурний він; мій Євгеній,
Не шанувавши серця в нім,
Любив думки його — не вчені,
Та глуздом натхнуті живим.
Він залюбки з ним зустрічався,
Отож ніяк не здивувався,
Коли об ранішній порі
Його побачив на дворі.
Той увійшов, почав розмову,
Почавши, скоро сам урвав
І, усміхаючись, подав
Йому записку юнакову.
Онєгін, ставши при вікні,
Проглянув літери дрібні.

IX

То був приємний, благородний,
Короткий виклик чи картель:
Поет, узявши тон холодний,
Там кликав друга на дуель.
Онєгін у недовгій мові
Того доручення послові
Сказав, що завжди радий він.
Оддавши ввічливий уклін,
Зарєцький вийшов із покою;
Багато дома мавши справ,
Він зоставатись не бажав.
А що ж Євгеній? Самотою
Себе він гостро засудив,
Що нерозважно так чинив.

X

І справді: зміркувавши строго,
Він визнав у думках своїх,
Що досить наробив лихого:
По-перше, підійняв на сміх,
Досаді давшись понад міру,
Любов несміливу і щиру;
По-друге: хай собі юнак
Шаліє; це ж природно так
У раннім віці! Занехаяв
Євгеній дружбу, що велить
Себе в цій справі появить
Не м’ячиком дурних звичаїв,
Не самолюбним хлопчаком,
А мужем з честю та умом.

XI

Він мав би злагоду явити,
А не їжачитись, як звір.
Повинен був він пом’якшити
Юнацьке серце. «Та про мир
Тепер шкода вже і гадати...
До того ж — мислить він — завзятий
Устряв до цього дуеліст,
На брехні й наклепи артист.
Звичайно, я б зневажить радий
Всі вигадки лепетуна, —
Та людський сміх... юрба дурна...»
І от уже вам суд громади![4]
Пружина честі, наш кумир!
От владар світу з давніх пір!

XII

Тяжкого нетерпіння повний,
Поет на відповідь чекав, —
І от сусід багатомовний
Її з поважністю подав.
Тож любо ревності шаленій!
Боявся Ленський, щоб Євгеній
На жарт усього не звернув
І хитрощами не минув
Його погрозного пістоля.
Тепер умовлено, щоб їм
Зустрітись при млині старім,
Де навзаєм судила доля,
Як тільки-но займеться світ,
Ціляти в скроню чи в живіт.

XIII

Кокетку кленучи душею,
Кипучий Ленський намір мав
Не зустрічатись більше з нею;
То він на сонце поглядав,
То на годинник свій дивився —
І у сусідок опинився.
Таївши задуми свої,
Хотів збентежить він її,
Та де там! Оленька зустріла
Його на отчім рундуці
З веселим сміхом на лиці,
Немов надія легкокрила,
Рум’яна, жвава, чарівна,
Як і раніш була вона.

XIV

«Чому втекли ви так зарання?» —
Від неї перший запит був.
І всі недавні почування
Бідаха змішаний забув.
Що діять ревнощам жорстоким
Перед таким невинним оком,
Перед дитячим цим чолом,
Перед душі її теплом!..
І Ленський, чарами повитий,
Її кохання бачить знов,
І гнів у нього перейшов,
І він ладен її простити,
Тремтить і не знаходить слів;
Він знов щасливий, знов ожив...

XV. XVI. XVII

Сумний, нахмурений, похилий
Від дум, що мучать і гнітять,
Не має Володимир сили
Вчорашнє Ользі нагадать.
Він мислить: «Буду їй спаситель;
Не стерплю я, щоб спокуситель
Огнем зітхання і похвал
Збудив у ній гріховний пал;
Щоб ніжну лілії стеблину
Гробак отруйний підточив,
Щоб доранковий квіт одцвів,
Розцвівшися наполовину».
Це значило, читачу мій:
Піду я з другом на двобій.

XVIII

Коли б то знав він, що за рана
Татьяну мучила й пекла!
Коли б то відала Татьяна,
Коли б дізнатися могла,
Що за холодний склеп могили
Змагаться з Ленським вийде милий, —
Ах, може б ще її любов
їм дружбу повернула знов!
Але чуття її палкого
Іще ніхто не відкривав.
Онєгін, знаючи, мовчав;
Вона усе таїла строго;
Одна б лиш няня знать могла,
Коли б догадлива була.

XIX

То гомінкий, то сумовитий,
Весь вечір Ленський примхував;
Та звісно — муз натхненні діти
Усі такі: то він сідав,
Нахмурившись, за клавікорди
І брав на них самі акорди,
То, в Ользі утопивши зір,
Шептав: щасливий я, повір! —
Та час додому. Обіллялось
Враз кров’ю серце, повне мук,
Як, він виходив на рундук,
І ніби навпіл розірвалось.
Вона в обличчя зазира:
«Що з вами?» — «Так!» — і геть з двора.

XX

Удома він свої пістолі
Оглянув, потім заховав,
І, щоб утішить в серці болі,
При свічці Шіллера читав;
Та мисль одна його тривожить,
Чуття примовкнути не можуть,
І Ольги образ чарівний
Стоїть в очах, немов живий.
Тож книгу Ленський закриває,
Бере перо; його рядки,
Бредні любовної зразки,
Дзвенять і ллються. їх читає
Поет в ліричному огні,
Як Д(ельвіг) п’яний в час гульні.

XXI

Ті вірші й досі уціліли,
На спогад перейшли мені:
«Куди, куди ви відлетіли,
Весни моєї красні дні?
Що день новий мені готовить?
Його даремно зір мій ловить,
В глибокій тьмі таїться він.
Байдуже: є закон один.
Впаду я, вражений стрілою,
Чи мимо пролетить вона, —
Все благо: діяння і сна
Свій час надходить за чергою;
Благословен і день ясний,
Благословен і час нічний!

XXII

«Заграє промінь зоряниці,
І день яскравий заблищить,
А я — в таємну тінь гробниці
Зійду, як доля повелить,
І пам’ять юного поета
Поглине тиховода Лета,
Забуде світ мене; а ти
Чи прийдеш, діво красоти,
Слізьми скропити вінця урни
І думать: він мене любив,
Мені єдиній присвятив
Сумного дня світання бурне!
О друже мій, о раю мій,
Прийди, прийди, навік я твій!..»

XXIII

Так в’яло й темно він, читачу,
Писав (це романтизмом звуть,
Хоч романтизму тут не бачу
Нітрохи я; та далі в путь!)
Аж перед ранньою порою,
Схилившись тихо головою,
На моднім слові ідеал
Заснув він, вичерпавши пал;
Та тільки сонна одволога
Йому торкнулася чола, —
Сусіда постать увійшла
І каже Ленському з порога:
«Вже сьома: уставати час;
Онєгін, певно, жде на нас».

XXIV

Та помилявся він. Євгеній
В той час немов убитий спав;
Уже в напівімлі студеній
Аврору півень привітав, —
Онєгін спить собі глибоко.
Вже сонце котиться високо,
І сніг летючий мерехтить
І в’ється, — він іще лежить,
М’якою ковдрою покрившись,
Іще над ним літає сон.
Нарешті шовк легких запон
Він одкриває, пробудившись,
І бачить, що давно пора
Йому рушати із двора.

XXV

Він швидко дзвонить. Прибігає
Француз Гільйо, його слуга,
Халат на пана накидає,
Надіть пантофлі помага.
Спішить Онєгін одягатись,
Слузі наказує зібратись
Із ним в дорогу снігову,
Шкатулу взявши бойову.
Готові коні нетерпливі.
Він сів і до млина летить.
Примчались. Він слузі велить
Лепажа[5] вироби жахливі
Нести за ним, — а коням стать,
Де в полі два дубки стоять.

XXVI

Тим часом, як у неспокої
Фатальних Ленський ждав хвилин,—
Знавець механіки сільської,
Зарєцький правив щось про млин.
Аж от Онєгін. Він пробачить
їх просить. «Але що ж це значить,
Мій пане? Де ваш секундант?»
В дуелях класик і педант,
Методі вірний був Зарєцький
І дозволяв людину в рай
Послать не на галай-балай,
А як велить закон мистецький,
Як наші предки завели
(За це він вартий похвали).

XXVII

«Мій секундант? Прошу, панове:
Ось він, monsieur Guillot[6], мій друг.
Я певен, згодитесь його ви
Прийняти в наш високий круг.
Хоч невідома він людина,
Та чесний, далебі, хлопчина».
Зарєцький щось пробурмотав,
Онєгін Ленського спитав:
«Що ж, почнемо?» — «Я рад почати».
Пішли за млин. Зарєцький взяв
Хлопчину чесного, почав
З ним договора укладати.
Тимчасом вороги самі
Стояли, хмурі та німі.

XXVIII

Так... вороги! Чи то ж давно їм
Серця ненависть повила?
Чи то ж давно із супокоєм
Трапезу, мислі і діла
Ділили друзі? Нині крові,
Неначе вороги спадкові,
Жадають як в чудному сні,
Один одному в тишині
Вони готують кулю згубну...
А що, як засміяться вмить,
Як рук своїх не багрянить,
Як розійтися миролюбно?..
Та серце слухати своє
Фальшивий сором не дає.

XXIX

От пістолети заблищали.
Гримить об шомпол молоток.
Дві кулі у стволи загнали,
І цокнув зведений курок.
От на полицю сіруватий
Посипавсь порох — і зубчатий,
Надійний кремінь звівся знов.
За пень високий одійшов
Monsieur Guillot зніяковілий.
Останні сказано слова.
Ретельно кроків тридцять два
Зарєцький виміряв умілий;
Плащі двобійники зняли
І пістолети узяли.

XXX

«Тепер зіходьтесь».
                                    І поволі,
Спокійно, твердо, в тишині
Вони, стискаючи пістолі,
Пройшли чотири ступені,
Чотири сходини смертельні.
Як приписи велять дуельні,
Євгеній зброю підійняв
І націлятися почав.
Ще п’ять ступнів — одна хвилина
І Ленський теж підводить бронь,
Та раптом вибухнув огонь —
Онєгін вистрілив... Година
Прийшла рокована: поет
Безмовно ронить пістолет,

XXXI

Кладе собі на груди руку
І падає. Туманний зір
Відображає смерть, не муку.
Так іноді по схилу гір,
У сяйві раннього світила,
Поволі пада сніжна брила.
Облитий холодом страшним,
Онєгін нахиливсь над ним,
Говорить, кличе... та намарне:
Його немає вже. Співець
Найшов дочасний свій кінець!
Дихнула буря, квіт прегарний
Зів’яв на ранішній зорі,
Погас огонь на вівтарі!

XXXII

Недвижно він лежав. Таємна
Була печать його чола.
В грудях димилась рана темна
І струмнем відти кров текла.
Ще тільки-но хвилину тому
В натхненні жив він молодому,
Ненависть відав і любов,
Цвіло життя, кипіла кров;
Тепер, як в домі спорожнілім,
Запала вічна тишина;
Сім’я роз’їхалась гучна,
Забито двері, вікна білим
Замазано. Усюди тьма.
Хазяйки і сліда нема.

XXXIII

Приємно лезом епіграми
Невдаху-ворога дражнить,
Коли, сердитий до нестями,
Схиливши роги, він стоїть
І в дзеркалі свойого виду
Пізнать не хоче, повен стиду,
Чи простодушно визнає:
Обличчя, друзі, це моєї
Ще приємніше сталь холодну
На нього тихо підіймать
І в білий лоб йому цілять,
Узявши відстань благородну,
Та розлучить його з життям, —
Навряд чи це приємно вам.

XXXIV

Коли ж од вашого пістоля
Ваш юний приятель поліг,
Що слова, може, мимоволі,
Стримати на устах не міг
І вас образив при чарчині,
Чи й сам, піддавшися хвилині,
Вас гордо викликав на бій, —
Скажіть: які в душі своїй
Ви затаїли б почування,
Його уздрівши на землі
З печаттю смерті на чолі,
Як непорушний, без дихання,
Поволі він закостенів
І вже не чує марних слів?

XXXV

Страждання сповнений тяжкого,
Євгеній схилений поблід,
На друга дивлячись німого.
«Ну, що ж? Умер», — сказав сусід.
Умер!.. Страшне почувши слово,
Здригнувсь Онєгін і раптово
Покликать слуг своїх іде.
Зарєцький бережно кладе
На сани труп похолоділий,
Додому клад везе страшний.
Почувши мертвого, як стій
Од жаху коні захропіли,
Удила мочать і гризуть
І, як стріла, помчали в путь.

XXXVI

Вам жаль поета, друзі милі,
Що в самім розквіті надій,
У свіжій молодості й силі,
Дитя в дорозі життьовій,
Зав’яв! Де молоде буяння,
Де благородне поривання
Чуттів і мислей молодих,
Високих, ніжних, огняних?
Де хвилі бурної любові,
Жадоба чесного труда
І страх пороку і стида,
І ви, примари юнакові,
Ви, мрії першої весни,
Поезії святої сни!

XXXVII

Можливо, для добра людського
Чи хоч для слави він родивсь,
І одзвін співу голосного
Не умовкаючи б котивсь
У даль віків. По сходах світу,
Він на вершину гордовиту
Ступив би, гордість поколінь.
Його многострадальна тінь
Понесла б, може, із собою
Святу, велику таїну,
Животворящу і ясну,
І за могильною стіною
Не долетить прославний дзвін,
Благословення всіх племін.

XXXVIII. XXXIX

А може й так: поета ждало
Звичайне на землі життя.
Натхнення б юне відбуяло,
Огонь би згас без вороття.
Багато в чім би він змінився,
Розстався з музами, женився,
Ріжки б на лоб собі придбав,
В халаті б жив та поживав,
Спізнав би світ цей без омани,
Пив, їв, товстішав, спав, потів,
В подагрі ногу волочив
І врешті, як отець коханий,
На ліжку б вік свій закінчив
Між баб, дітей та лікарів.

XL

Та хай у далечі темніла
Чи інша доля, чи така, —
Поета мрійного убила,
Читачу, другова рука!
Є місце: в тиші староденній,
Де жив улюбленець натхнення,
Корінням дві сосни зійшлись;
Струмки під ними розлились
І в луг розбіглись недалекий.
Там ратай любить спочивать
І жниці воду набирать
Опівдні у дзвонисті глеки;
Там під покровом верховіть
Немудрий пам’ятник стоїть.

XLI

Під ним (як дощик починає
Весняний прибивати пил)
Про Волгу-матінку співає
Пастух, ладнаючи постіл,
І городянка чепуриста,
Прибувши спочивати з міста,
Як верхи проїздить вона,
Між нивами сама-одна,
Коня свого там зупиняє,
І, від лиця одвівши флер,
Наймення того, хто помер,
Очима бистрими читає, —
І сльози, блиснувши з-під вій,
Туманять ясні очі їй.

XLII

І тихо їде в чистім полі,
Пойнята мріями, вона
Тоді про Ленського, про долю
Думки снувати почина.
Гадає: «Як то Ольга нині?
Тужила довго в самотині.
Чи скоро сліз пройшла пора?
І де тепер її сестра?
Де той відлюдник і злостивець,
Той ворог модний модних дам,
Дивак, розсварений з життям,
Поета юного убивець?»
Колись, за кілька, може, літ,
Складу про все докладний звіт,

XLIII

Та не тепер. Хоч я, читачу,
Мого героя і люблю,
Та інший час йому призначу,
А зараз кину без жалю.
Літа до прози нахиляють,
Грайливу риму проганяють,
І я за нею — жаль сказать —
Став лінивіше упадать.
Нема колишньої охоти
На давній віршувати лад;
Нових думок суворий ряд,
Нові, незнані ще турботи,
В житейськім шумі, в тишині
Тривожать мирний сон мені.

XLIV

Спізнав я інші поривання,
Спізнав невідану печаль;
Нема для перших уповання,
А давньої печалі жаль.
О де ви, де, солодкі мрії?
Де ваша рима, молодії?
Невже і справді під кінець
Зав’яв юнацький мій вінець?
Невже признати довелося
Без журних елегійних слів,
Що не вернуть весняних днів
(Як жартома казав я досі)?
Невже зав’яв мій юний цвіт?
Невже надходить тридцять літ?

XLV

Так, південь мій настав, панове,
Це мушу вам сказати я.
Що ж, попрощатись я готовий,
О люба молодість моя!
Спасибі за хвилини щасні,
За сум, за пориви прекрасні,
За бурі, за бенкетний грім,
За все, за все в житті моїм —
Спасибі щире. В самотині
У шумі людськім я прожив
З тобою досить милих днів.
Доволі! З чистим серцем нині
Я рад на шлях новий ступить,
Пора настала відпочить.

XLVI

Дай оглянусь. Прощайте, ниви,
Де в тиші пропливали дні,
Де знав я пристрасті, щасливий,
Чи марив у лінивім сні.
А ти, натхнення, ти, крилате,
Тебе прошу я прилітати!
Дрімоту серця оживляй,
У закуток мій прилітай,
Не дай заснуть душі співцевій,
Похолодіти й зачерствіть,
А далі й зовсім скам’яніть
У людській метушні дешевій,
У цім багнищі, де загруз
Між друзів і служитель муз![7]

 


[1] Там, під хмарними і короткими днями, народиться плем’я, якому не боляче вмирати. Петрарка.

[2] Паризький ресторатор.

[3] Але часи інші!

[4] Рядок з Грибоєдова.

[5] Славетний зброяр.

[6] Пан Гільйо.

[7] У першому виданні шоста глава кінчалась так:

А ти, натхнення, ти, крилате,
Тебе прошу я прилітати,
Дрімоту серця оживляй,
У закуток мій прилітай,
Не дай заснуть душі співцевій,
Похолодіти й зачерствіть,
А далі й зовсім скам’яніть
У людській метушні дешевій.
Серед гордівників пустих,
Серед виблискачів дурних,

XLVII

Серед бездушних і лукавих,
Лихих, розбещених дітей,
Злочинців смішно-нецікавих,
Судців без розуму й очей,
Серед кокеток богомільних,
Серед холопів добровільних,
Серед щоденних, модних звад,
Серед ласкавих, чемних зрад,
Серед пересудів холодних
Жорстоких, злісних язиків.
Серед порожніх, марних днів,
Думок і діл неблагородних,
У цім болоті, де загруз
Між друзів і служитель муз.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up