1. Бібліотека
  2. П
  3. Пушкін Алєксандр

Пісня про віщого Олега

Алєксандр Пушкін
Балада
1822 рік
Переклад: Ю. Карський

Збирається віщий Олег-войовник
       З хазарами знов воювати:
За напад — мечам і пожарам прирік
       Він ниви хазарські і хати.
Із військом своїм, в царгородській броні,
Князь їде полями на вірнім коні.

Із темного лісу старий чарівник
       Виходить назустріч поволі,
Перунові тільки покірний старик,
       Провісник він людської долі.
В мольбах, в ворожбі все життя він провів.
І князь біля нього коня зупинив.

«Повідай, улюбленцю наших богів,
       Чи скоро я землю покину?
Чи скоро, на радість моїх ворогів,
       Мене покладуть в домовину?
Не бійся, будь чесний в своїй ворожбі —
Баского коня подарую тобі».

«Волхви не бояться міцних владарів,
       Волхвам — за пророче їх слово —
Не треба багатих князівських дарів, —
       Правдива і вільна їх мова.
Хоч роки майбутні таяться в імлі...
Та бачу я долю твою на чолі.

Послухай, що скаже тобі ворожбит:
       Ти славний своїми боями,
І твій ворогами не здоланий щит
       Царграда оздоблює брами;
І хвилі, і землю скорив ти в бою,
І недруги заздрять на долю твою.

І моря бурхливого зрадницький вал
       Твої не пошкодив вітрила,
Тебе не поранив лукавий кинджал,
       Ворожа стріла не вразила...
Не відаєш ран ти у грізній броні,
Бо є охоронець у тебе в борні.

Твій кінь бойових не лякається діл,
       Він, пановій волі покірний,
То смирний стоїть попід хмарами стріл,
       То скаче, товариш твій вірний.
Його не лякає жорстока борня;
Але від свого ти загинеш коня».

Олег усміхнувся; одначе чоло
       Прорізала дума журлива.
Він, спершись рукою на бранне сідло.
       Злізає з коня мовчазливо.
І вірного друга — князівська рука
Голубить і пестить, прощальна й легка.

«З тобою, мій друже, мій вірний слуга,
       Пройшов я походи великі;
В стремено твоє вже не ступить нога,
       Нам час розлучитись навіки,
Прощай, утішайся у лузі щодня!
Ви, отроки-друзі, візьміть-но коня.

У луг одведіть, де трава запашна,
       Попоною спину вкривайте,
Добірного другові дайте зерна,
       Водою з джерел напувайте».
І отроки миттю з конем одійшли,
І князю нового коня підвели.

Гуляє з дружиною князь-войовник
       На славній слов’янській могилі.
З ним — гості і друзі, — як ранішній сніг
       Сьогодні їх кучері білі...
Дружинники згадують юність свою,
Коли з ворогами рубались в бою.

«Та де ж мій товариш, де кінь мій баский
       Промовив Олег своїм слугам: —
Скажіть, чи здоровий, чи досі легкий
       Розкішним він бігає лугом?»
І чує слова: на крутому горбі
Давно відпочинок знайшов він собі.

І голову буйну Олег похилив
       І думає: «Що ж чарування?
Коли б не послухав брехливих я слів,
       Відкинув дурне віщування,
Носив мене б кінь до останнього дня!»
І хоче він бачить останки коня.

Ось їде могутній Олег до ріки,
       З ним гості його посивілі,
І бачить: коня благородні кістки
       Лежать на дніпровому схилі;
Їх миє негода, їх порох вкрива,
Над ними шумує шовкова трава.

І тихо ступивши на череп німий,
       Князь мовив: «Спи, друг одинокий!
Тебе пережив твій хазяїн старий,
       І от як скінчу свої роки, —
Не ти на траву упадеш запашну
І кров'ю мою там омиєш труну!»

І мовив Олег тоді друзям своїм:
        «Чи кістка страшна мені тлінна?»
Із жовтого черепа тихо між тим
       Гадюка повзла домовинна;
Круг ніг його чорним кільцем обвилась,
І крикнув раптово ужалений князь.

Схиляються гості над тілом в журбі,
       У келихах піняться вина;
Князь Ігор і Ольга сидять на горбі;
       Хмільна бенкетує дружина.
Дружинники згадують юність свою,
Коли з ворогами рубались в бою.

1822