Полтава (закінчення)

ПІСНЯ ТРЕТЯ

Душі незміряна печаль
Одважних поривань у даль
В душі Мазепи не поборе.
Надій огріваний огнем,
Він з гордим шведським королем
Продовжує переговори.
Але до часу він хотів
Розвіять сумніви ворожі, —
І перед сонмом лікарів,
Неначе в муках, зліг на ложі,
Благаючи про ласки божі.
То праця, пристрасті, війна,
Печалі, хворості старечі
Його, як смерті злі предтечі,
В постелю вклали. Не страшна
Йому вже смерть. Він небо славить,
Святий обряд він хоче править
І архіпастирю рече,
Щоб той віддав молитву богу, —
І тихо на чоло старого
Єлей освячений тече.

А час минав. Москва чекала,
Гостей даремно виглядала,
Щоб тризну справити нову
Там, де прадавні домовини.
Та Карл, ішовши на Москву,
Звернув нараз до України.

І день приспів. Устав з одра
Мазепа, страдник той безсилий,
Що вже, здавалось, умира
І дожидається могили.
Устав, щоб рушить на Петра.
Тепер він сам перед полками
Зорить, летить між козаками,
І зносить шаблю, й на коні
Відбився в голубій Десні.
Так само плоть зборовши кволу,
Колись лукавий кардинал,
Дійшовши папського престолу,
Вернув собі юнацький пал.

На крилах звістка полетіла.
Вкраїна глухо зашуміла:
«Він перекинчик, зрадник він,
Під ноги Карлу, як поклін,
Бунчук поклав». Огонь бушує,
Війни народної зоря
Встає кривава.

                              Хто змалює
Страшний, мов буря, гнів царя?[1]
Гримить анафема в соборах;
Мазепин вид терзає кат.
Шукають в Раді, в вольних зборах
Нового гетьмана. Назад
З пустельних селищ Єнісея
Родини Іскри, Кочубея
Самим покликані Петром.
Він з ними сльози проливає
І ласку чинить, осипає
Новою шаною й добром.
Мазепин ворог, друг єднання,
Палій вертається з заслання,
В Украйну йде, у стан царів.
Тремтить весь бунт осиротілий.
На пласі гине Чечель[2] смілий
І отаман січовиків.
І ти, що для гучної слави
Змінив корону на шолом,
Твій час настав, ти вал Полтави
Уздрів нарешті за горбом.

І цар туди ж повів дружини.
Вони як буря потекли,
І вороги серед долини
Один другого облягли;
Не раз побитий, в битві смілий,
З жадоби крові захмілілий,
Стріча на полі бою так
Грізного ворога вояк.
У злобі бачить Карл могучий
Не юрб людських потік летючий,
Останки нарвських тих полків,
А шнур полків колонострійних,
Швидких, слухняних і спокійних,
І непохитних ряд штиків.

Та він рішив: світанком бій.
Весь табір шведський — в сні міцному.
Лиш чути в темряві нічній
Розмову у шатрі одному.

«Ні, друже Орлику, ні, ні,
Ми поспішили не до речі;
Згорять в дочасному вогні
Всі задуми мої старечі;
Змарнується мета моя,
Бо крок зробив я нерозважний,
В цім Карлі помилився я:
Він — хлопчик спритний та відважний;
Дві-три сутички розіграть
Уміє, знайде час утіхам:
У ворога погостювать,
Відповісти на бомбу сміхом;
Не гірш за руського стрільця
Пробратись до чужого стану,
Звалити в сутичці бійця
І обмінять на рану рану[3];
Та не йому стоять в борні
З самодержавності титаном:
Як полк, вертіти долі дні,
Він змусить хоче барабаном;
Сліпий, упертий, запальний,
Він в легковажності своїй
Бог зна якому щастю вірить;
Ворожу силу в боротьбі
Минулим чудом хоче мірять, —
Він роги облама собі.
Соромлюсь: войовник-бродяга
Мене, старого, полонив.
Мазепу юність та відвага
І марні успіхи боїв,
Як діву, знадили».

О р л и к

                                Що ж! Бою
Ми діждемось. Не пізній час.
Петро помириться з тобою,
Забуде зло і прийме нас.
Розбитий нами, як грозою,
Він прийме мир, поклавши зброю.

М а з е п а

Ні, пізно. Руському царю
Зі мною в мирі жить не можна.
Давно рішилась непреложна
Моя судьба. Давно горю,
Злобою повен. Під Азовом
Вночі я раз бенкетував:
Сповна вином кипіли чаші,
Кипіли в лад розмови наші.
Сміливе слово я сказав.
Притихли гості, цар підвівся,
Об стіл ударила рука,
У вус мій білий учепився,
Кричав, немов на гайдука.
Тоді зумів я гнів здолати,
Але про помсту клятву дав;
Носив її, — як носить мати
Дитя під серцем. Час настав.
Про мене спогади грозові
Носить він буде до кінця.
Я — кара, послана Петрові;
Я — терен для його вінця.
Він городів би дав немало,
Віддав би щастя днів своїх,
Щоб тільки знову, як бувало,
Тримать за вус мене при всіх.
Надія нам — з цієї ночі:
Кому втікать, рішить зоря.
І змовк, заплющив темні очі
Він, зрадник руського царя.

Горять зірниці світанкові,
І на долини й береги
Гармати б’ють. Дими багрові
Пливуть у небо навкруги
До сонця з сивої юги.
Полки ладом проходять в гулі.
В кущах засіли вояки.
Літають ядра, свищуть кулі,
Холодні блискають штики.
Звитяги гордої обранці,
Штурмують шведи наші шанці;
Летить кіннота наперед;
Піхота рушила за нею,
Тяжкою стійкістю своєю
Кріпить кінноти грізний лет.
І поле битви згубне, чорне,
Гримить, палає тут і там,
Та щастя бою неповторне
Служити починає нам.
Назад відкинуті дружини,
Змішавшись, падають у прах.
Відходить Розен у долини,
В полон здається Шліпенбах.
Ми гоним шведів рать за раттю;
Їх слава меркне між огнів,
І бога битви благодаттю
Наш кожен крок запломенів.

В натхненні віщім і високім
Тоді гримлять слова Петра:
«За діло, з богом!» Із шатра
В юрбі любимців, певним кроком
Петро виходить. Із-під брів
Він мече іскри. Він прекрасний.
Він ночі тьма, він сонце ясне.
Він весь — гроза і божий гнів.
Іде. Йому коня підводять.
Баский і тихий вірний кінь,
В огні, в диму палахкотінь
Тремтить, очима косо водить
І, гордий вершником своїм,
Летить крізь битви чорний дим.

Вже полудень. Жара палає.
Мов ратай, битва спочиває,
Де-де гарцюють козаки.
У лад шикуються полки.
Музика бойова не грає.
Мовчать гармати між дерев,
Скінчили свій голодний рев.
І враз — в роздолище безкрає
Могутнє грянуло ура:
Полки побачили Петра.

І перед воями своїми
Промчавсь він, радісний, мов бій.
Він поле пожирав очима.
За ним слідом, в юрбі тісній,
Гнізда Петрового пташата,
Його дітей сім’я крилата,
В трудах державності й війни
Товариші його й сини:
І Шереметєв, слави гідний,
І Брюс, і Боур, і Рєпнін,
І долі любленець безрідний,
Що став напівдержавцем він.

І перед синіми рядами
Своїх уславлених бійців
В качалці, несеній руками
До гробу вірних служаків,
Блідий від рани, Карл з’явився.
Вожді героя йшли за ним.
Він в думу тиху затопився.
Непевний зір його відбив
Якесь незнане хвилювання,
Немовби жданий бій родив
У серці сміливім вагання...
Враз кволим вимахом руки
На руських рушив він полки.

І з ними царські всі дружини
Зійшлись в диму серед рівнини:
І грянув бій, Полтавський бій!
В огні, під градом розпашілим,
Жива стіна йде кроком смілим,
Над збитим строєм свіжий стрій
Штики змикає. Ніби туча,
Кіннота вимчалась летюча
І, повна шалу, згаряча
Січе, рубає з-за плеча.
Падуть на мертвих мертві люди,
Чавунні ядра звідусюди
Скакають, нібито живі,
Здіймають пил, шиплять в крові.
Швед, руський — ріже, ранить, коле.
Бій барабанний, в криках поле,
Грім пушок, тупіт, ржання, скін
І пекло й жах зі всіх сторін.

Серед тривоги й хвилювання,
Натхнення повні, без вагання
Зорять вожді-володарі
На бій від ранньої зорі,
Про перемогу й смерть раптову
У тишині ведуть розмову.
То хто ж стоїть біля царя
Старий, ізгорблений роками,
Підтримуваний козаками,
Орлиним оком бій зміря?
Не вперше бачити герою
Шалене хвилювання бою.
Вже на коня не скочить він,
Знемігсь Палій старий в засланні,
І козаки на кличі бранні
Не налетять зі всіх сторін!
Та чом же спалахнули очі,
І гнівом, наче млою ночі,
Старого хмуриться чоло?
Що схвилювать його могло?
Чи він в диму, в жару картечі,
Мазепу вгледів десь крізь бій,
Зненавидів літа старечі,
Беззбройний в немочі своїй?
Мазепа з думою одною
Дививсь на битву, між юрбою
Повсталих буйних козаків,
Близьких, старшин і сердюків.
І раптом постріл. Він схопився.
У Войнаровського в руці
Мушкетний ствол іще димився.
Убитий, з гнівом на лиці,
Козак скривавлений валявся,
А кінь весь в піні, у пилу,
Почувши волю, дико мчався
І зник, пірнувши в синю млу.
Козак на гетьмана старого
Летів із шаблею в руках,
З безумним гнівом ув очах.
Мазепа підійшов до нього
І мовив слово. Та козак
Вже сплющив зір. Грозив, однак,
І в сконі ворогу Росії,
Зберігши невтоленний гнів,
Ім’я коханої Марії
Язик нечутно шепотів.

Та гнуться, гнуться шведські сили.
Час перемоги! Ми зломили!
О, славний час! О, слави лет!
Іще напір — і пада швед[4];
Кіннота вслід — рубає, коле,
Мечі ступила вже вона,
Покрили мертві збите поле,
Немовби чорна сарана.

Петро святкує. Гордий, ясний
І слави повен зір його.
Бенкет царський його прекрасний.
Під війська поклики свого
В шатрі своїм він пригощає
Своїх вождів, вождів чужих,
Славетних бранців сам вітає,
І за навчителів своїх
Вітальний келих підіймає.
А де ж той перший, званий гість?
Учитель наш, ясновельможець,
Чию важку тривалу злість
Полтавський зборкав переможець?
І де ж Мазепа? Як з очей
Іуда зник, блідий од страху?
Чому король не між гостей?
Чом зрадник не пішов на плаху[5]?

Де степу дика глушина, —
Король і гетьман мчать здалека.
Зв’язала доля їх одна,
А злоба люта й небезпека
Дарують силу королю.
Він рану болісну свою
Забув. Поникши головою,
Втікає він у даль глуху,
І слуги віддані юрбою
Ледь здоганяють на шляху.

На степ загледівшись мінливий,
На трави росні до колін,
З ним поруч їде гетьман сивий.
Ось хутір видно... Що ж це він,
Мазепа, ніби налякався
І геть від хутора помчався,
Як від людей тікає звір?
Чи, може, запустілий двір,
І дім глухий, і сад самотній,
І двері, скошені в пітьму,
Якийсь-то випадок скорботний
Тепер нагадують йому?
Невинності святої кате!
Чи ти впізнав житло багате,
Цей дім, колись веселий дім,
Де пив вино, в гульбі бурхливій,
І за столом, в сім’ї щасливій,
Сміявся з другом ти своїм?
Тобі цей дім очей не коле,
Де тихий ангел проживав?
І сад, відкіль вночі у поле
Її ти вивів... О, впізнав!

Повито степ нічною млою,
У тьмі дніпрові береги.
Дрімають чуйно під горою
Петра й Росії вороги.
Героя сон минають мрії,
Полтави втрату він забув.
Та сон Мазепи темний був,
Похмурий, повний безнадії.
І раптом в тиші, ніби дзвін,
Чийсь голос кличе. Що за лихо?
Над ним, неначе на поклін,
Хтось нахилився тихо-тихо.
Здригнувсь, немов на страті, він.
Над ним бліда, простоволоса,
Одягнена в лахміття, боса,
З безумним поглядом, жахна,
Стоїть під місяцем вона...
«Чи це не сон?.. Це ти... Маріє?»

М а р і я

Ах, тихше, друже! В цей-бо час
Сон над батьками тихо віє...
Чекай... Вони почують нас.

М а з е п а

Маріє, бідна ж ти, Маріє!
Опам’ятайся! Ти страшна.

М а р і я

Як мати хитрувать уміє!
І що за оповідь смішна?
Вона, як тайну розказала,
Що вмер неначебто отець,
Мені тихенько показала
Старечу голову, — творець!
Куди втікать від злого слова?
Подумай тільки: голова
Була не людська, сивоброва, —
А вовча, он яке бува!
Чим обмануть мене хотіла!
Не сором серце так пекти?
І задля чого? Щоб не сміла
Разом з тобою утекти!
Повіриш? —
                      Крізь одчай глибокий
Коханець наслухав жорстокий.
У вирі дум тяжких, вона
Йому шептала, мов п’яна:
«Я пам’ятаю поле... свято...
І чернь... і мертві там тіла...
І мати в степ мене вела...
А де ж ти був? З тобою різно
Ми розійшлись, самотня я.
Ходімо вдвох. Мерщій... вже пізно.
Ах, бачу, голова моя
Палає з думання пустого:
А я вважала не за того
Тебе, старий. Залиш мене.
Страшний твій погляд і глузливий.
Потворний ти, а він вродливий:
В очах його блищить любов.
Слова такі ласкаві, милі!
У нього вуса білі, білі.
А на твоїх засохла кров!..»

І з диким сміхом завищала,
Подібна сарні молодій,
І, раптом скочивши, помчала,
І зникла в темряві нічній.

Світало. Схід зачервонів.
Огонь ясний полум’янів.
Пшеницю козаки варили;
Без сідел коней до Дніпра
Драбанти напувать водили.
Проснувся Карл... «Ого! Пора!
Вставай, Мазепо. Вже світає».
Та він не спить, лице бліде,
Бо розпач серце пожирає,
Дихання в грудях не зведе.
І мовчки він коня сідлає.
І мчиться з королем в імлі,
І страшно поглядом ширяє
Над рідним рубежем землі.

* * *

Сто літ минуло — що ж лишилось
Від гордих цих людей міцних,
Від пристрастей їх вогняних?
Минуле їх не воскресилось
І зник давно кривавий слід
Зусиль, поневірянь, побід.
В житті північної держави,
В її звитяжній боротьбі,
Лиш ти воздвиг, герой Полтави,
Величний пам’ятник собі.
А там, де вітряки рядами
Стоять по самий небосхил
Понад бендерськими валами,
Де бродять буйволи стадами
Навкруг вояцьких тих могил, —
Останки захистку розбиті
І сходини вкрива земля;
Вони одні лише на світі
Гласять про шведа-короля.
З них відбивав герой безумний
З юрбою слуг, під криків гук,
Бійців турецьких напад шумний
І кинув шпагу під бунчук.
Дарма захожий тут похилий
Шукав би гетьмана могили:
Мазепи слово зникло в тьму.
Лиш в дні великої святині
Собор погрозливо донині
Гримить анафему йому.
Та збереглася ще могила
Тих двох, що впали в кров і пил:
Між давніх праведних могил
Їх тихо церква приютила[6].
Дуби, розрісшися крислато,
В Диканьці вартою стоять,
Про друзів, посланих на страту,
Вони нащадкам гомонять.
Де ж грішниця-дочка? Предания
Мовчить об тім. Її страждання,
Її недоля та кінець
Укриті темною пітьмою
Від нас навіки. Лиш порою,
Коли в селі сліпий співець
Виконує перед народом
Пісні Мазепи, — то, бува,
Він і про грішну діву згодом
Козачкам юним заспіва.

1828


[1] Петро І з властивою йому швидкістю та енергією вжив заходів для викоренення зради.
«1708 ноября 7-го числа, по указу государеву, казаки по обычаю своему вольными голосами выбрали в гетьманы полковника стародубского Ив. Скоропадского. «8-го числа приехали в Глухов киевский, черниговский и переяславский архиепископы.
«А 9-го дня предали клятве Мазепу оные архиереи публично; того же дня и персону (куклу) оного изменника Мазепы вынесли и, сняв кавалерию (которая на ту персону была надета с бантом), оную персону бросили в палачевские руки, которую палач, взяв и прицепя за веревку, тащил по улице и по площади даже до виселицы, и потом повесили. «В Глухове же 10-го дня казнили Чечеля и прочих изменников...» (Журнал Петра Великого).
[2] Чечель одчайдушно обороняв Батурін проти війська кн. Меншикова.
[3] Вночі Карл, сам оглядаючи наш табір, натрапив на козаків, що сиділи коло вогнища. Він поскакав просто на них і одного з них застрелив. Козаки дали по ньому три постріли і тяжко поранили його в ногу.
[4] Діло не тяглося і двох годин. «Ибо (сказано в Журн. Петра Великого) непобедимые господа шведы хребет свой показали и от наших войск вся неприятельская армия весьма опрокинута».
[5] Московський імператор, охоплений радістю, сховати яку він не давав собі труда, приймав на полі бою полонених, яких приводили до нього натовпом, і щохвилини питав: «Де ж мій брат Карл?»
...Тоді, піднісши келих з вином, він сказав: «За здоров’я моїх вчителів у військовій справі!» Реншільд запитав його: кого він вшанував таким чудовим найменням. «Вас, панове шведські генерали», — відповів цар. — «В такому разі, ваша величність, — сказав граф, — ви дуже невдячні, коли так кепсько повелися з своїми вчителями».
[6] Обезглавлені тіла Іскри і Кочубея були віддані родичам і поховані в Київській лаврі; над їх гробом висічено такий напис:
«Кто еси мимо грядый о нас неведущий,
Елицы зде естесмо положены сущи,
Понеже нам страсть и смерть повеле молчати,
Сей камень возопиет о нас ти вещати,
И за правду и верность к монарсе нашу,
Страдания и смерти испыймо чашу.
Злуданьем Мазепы, всевечно правы,
Посеченны заставшие топором во главы;
Почиваем в сем месте Матери Владычне,
Подающия всем своим рабом живот вечный.
Року 1708 месяца июля 15 дня посечены средь обозу войскового за Белою Церковию на Борщаговце и Ковшевом благородный Василий Кочубей, судия генеральный; Иоанн Искра, полковник полтавский. Привезены же тела их июля 17 в Киев и того ж дня в обители святой Печерской на сем месте погребены».
← Назад
up