Витязь в тигровій шкурі (сторінка 1)

Хто всім плеще про кохання — чи довіри годен зроду?
Він, нашкодивши коханій, діє і собі на шкоду,—
Чим себе зрятує, чутку сам пустивши між народу?
Ні, міджнур[1] коханій діє не на зло, а на догоду.

Удає людина часом, мов укохану голубить,—
Чом же він ганьбить коханку, а, бува, й про неї трубить?
Хай нелюбу зневажає, та навіщо глумом губить?
Більш, як душу, більш, як серце, злий злостиве слово любить.

За коханою тужити — це міджнурові не встид;
Хай самотній він блукає, наче світ йому огид,
Хай, розставшись з нею, мріє про її сліпучий вид,
Та палкі чуття міджнура людям виявлять не слід.

ПРО РОСТЕВАНА, АРАБСЬКОГО ЦАРЯ

Ростеван був цар арабів,— з ласки бога владував,
Щедрий, скромний, величавий, проводир звитяжних лав,
Сам — звитяжець незрівнянний, охоронець людських прав,
Милосердий, справедливий, ще й речисто промовляв.

Цар, не мавши сина, доньці віддавав усю любов.
І вона над світом сяла, з сонцем зрівняна немов.
Хто її узрів — цей погляд душу й розум в тих зборов;
Щоб їй славу скласти, треба сто сот тисяч мудрих мов.

Тінатін — її наймення хай відоме буде всім!
Як вона зросла, то сонце світлом тьмарила своїм.
Володар величний скликав всіх вазірів[2] в пишний дім,
Посадив їх поруч себе і сказав привітно їм.

Мовив так: «На спільну раду ви прийшли; питаю вас:
От, коли троянда в’яне,— чи в саду нема прикрас,
Чи отам не розцвітає юна квітка в той же час?
Ніч безмісячна надходить, сонця блиск уже пригас.

Вік марчіє мій. А старість — це найтяжча із недуг.
Не сьогодні вмру я — взавтра. Світу так вершиться круг.
Як блищати може сяйво, що іде уже за пруг?
Хай дочка, ясніша сонця, царствує над всім навкруг!»

Відрекли вазіри: «Царю! Про літа свої старі
Нащо ви згадали? Втішна нам троянда й в тій порі,
Як прив’яне. Запашніше розцвіта вона вгорі.
Навіть з місяцем ущербним чи змагатися зорі?

Не кажи так, володарю! Не зав’яв троянди цвіт,
Всіх чужих порад мудріший навіть хибний твій одвіт,
Але слухатись покірно звикли ми багато літ:
Передай же трон красуні, що осяла сонцем світ.

3 ласки бога буде править, хоч і діва ще, цариця;
Вміння й мудрість є у неї — нам лестити не годиться,
Бо ділами, як промінням, вже засяла сонцелиця.
В лева рівні левенята — чи самець то, чи самиця».

Автанділ спаспет[3] був славний, амір-спасалара[4] син,
З кипарисом рівен зростом, був як сонце й місяць він:
Підборіддя ще не вкрила мужня прорість волосин,
Та його вбивали стріли — довгі вії Тінатін!

Він свою любов міджнура у душі таїти звик;
Як її не бачив довго, то в’ялив троянди щік,
А як бачив — рану серця пломінь непогасний пік.
Годне співчуття кохання, що разить людей навік!

Автанділ зрадів, почувши владаря свого ухвалу
Передать дочці державу, і надумав так помалу:
Буду бачити частіше лик просвітлого кристалу,—
Може, знову оживлю я щік своїх троянду в’ялу!»

Воля владаря арабів рознеслась по всій країні:
«Віддаю над вами владу я дочці своїй єдиній,—
Хай вона зоріє сонцем кожній, що прийде, людині.
Всі до нас збирайтесь, будьмо Тінатін вславляти нині!»

Йдуть араби. Рушив війська здвиг, не бачений ще доти.
Автанділ — воєначальник тьмочисленної кінноти —
І Сограт — вазір найближчий, що ділив з царем турботи,
Встановили трон коштовний дивовижної пишноти.

Батько сам перед народом Тінатін веде до трону,
Садовить і власноручно царську подає корону,
Берло віддає, вдягає в одяг з пурпуру й віссону[5].
Світлосяйні очі діви сяють людям крізь запону.

Відступили і вклонились всі, що тут зібрались, люди;
Їй на славу линуть кличі, линуть співи звідусюди,
І солодкі звуки сурем, і кімвалів[6] перегуди.
Тільки діва плаче, хилить крила ворона на груди.

Недостойна — так вважає — в руки взять державу й владу,
І бринять по щоках сльози, мов струмки в трояндах саду.
Цар навчає: «Завше батька молоде зміняє чадо —
Цей закон ствердивши нині, відчуваю я відраду.

Не ридай же, доню, слухай, що тобі скажу сьогодні:
Ти — цариця аравійська, взявши берла верховодні,
Прийняла під владну руку царство й натовпи народні,—
Будь же скромна та розважна, справи звершуй благородні!

Блиск на гній і на троянди сонце рівно ллє в просторі —
Хай же рівно знають ласку сильні й кволі, дужі й хворі.
Щедрість зв’яже непокірних, а покірні й так в покорі,—
Будь же щедра! Відпливають й знов вертають води в морі.

Кипарис — краса Едему, щедрість — владарів оздоба.
Перед щедрим тихнуть чвари, поникає ворохоба.
Їсти й пити — в цьому користь; бути скнарим — не подоба.
Що сховав — згубив навіки, що роздав — твоє до гроба».

Донька вислухала мудро слово батька неоцінне,
Щоб у пам’яті лишити назавжди вчення незмінне.
Веселиться цар, гуляє і вино кружляє пінне,—
Тінатін затьмила сонце, сонце ж стало тінатінне.

Скарбника старого кличе, їй відомого давно,
І велить: «Розкрий скарбниці, з них зірви моє клейно,
Принеси сюди багатства, що цариці їх дано».
Він несе, й вона дарами роздає своє майно.

Що з дитячих літ збиралось — зникло протягом доби.
Збагатіли і шляхетні, і звичайний люд з юрби.
Потім каже скарбникові: «Що отець казав — зроби!
Роздаруймо до останку нагромаджені скарби!»

Наказала: «Все, що маю, всі скарбниці відчини!
Ти же, вірний мій стайничий, добрих коней прижени!»
Роздавала всім багатства, коней цілі "табуни;
Ті скарби хапало військо, наче здобич од війни.

Мов розбійники, тягали, що було, з її скарбниць,
Румаків добірних брали, аравійських кобилиць.
Як метіль, що з неба віє,— так щедроти слала ниць,
Без дарунків не лишила ні мужчин, ні молодиць.

Перший день минув бенкету — ріки трунків, гори страв.
Пишну учту влаштували для усіх вояцьких лав;
Тільки, голову схиливши, цар чомусь засумував.
«Він чому смутний? Що сталось?» — шепіт в залі пролунав.

З місць почесних над юрбою Автанділа сяє зір —
Там сидить, за лева дужчий, війська славний проводир.
Поруч нього коло столу сів Сограт, старий вазір,—
Кажуть: «Що царя турбує? Що смутить душевний мир?»

Кажуть: «Видно, зародились у царя похмурі думи,
Не могли ж його смутити ці п’янкі, бенкетні шуми?»
Автанділ сказав: «Сограте! Запитаймо привід стуми,
Пожартуймо з ним і, може, жартом звіємо журбу ми».

Встав Сограт, вазір владики, й Автанділ, прекрасний тілом;
Келих сповнивши по вінця, перед владарем змарнілим,
Посміхаючись поштиво, коліньми стають на килим,
І вазір тоді промовив проречистим словом смілим:

«Зажурився ти, владарю, мисль твою журба зборола.
Правий ти! Скарби пропали, у скарбниці — пустка гола,—
Все дочка пороздавала, милостива й світлочола.
Нащо горе скликав? Ліпше не давав би їй престола!»

Посміхнувшись, цар прослухав слово радника завзяте,
Дивувався, як наваживсь він царю таке сказати.
І озвався тихим словом: «Ти гаразд зробив, Сограте,
Та збрехав би той, хто скаже, що скупий я на витрати.

Ні, смутить не те, вазіре. Я журюся з мислі тої,
Що минула юність, чую кроки старості лихої,
Та в усій моїй країні не зродились ще герої,
Котрі вивчились би в мене діла — справи бойової.

Доручив клейноди царські я дочці своїй в наділ,
Бо Господь не дав нам сина, що навчився б ратних діл,—
Так, як я, м’яча жбурляти, бити з лука градом стріл.
Перейняв у мене дещо, може, тільки Автанділ».

Витязь вислухав, що мовив цар вазіреві тому,
Похилившись, посміхнувся — личить посмішка йому;
Блиск його зубів сліпучих всюди розвіває тьму.
Цар питає: «Чом смієшся? Засоромився чому?»

Знов питає: «Чи кумедним ти вважаєш мій одчай?»
Витязь мовив шанобливо: «Я скажу, та слово дай,
Що з мого завзяття, царю, не розсердишся украй,—
Не вважай це за зухвальство і мене не погубляй».

Цар сказав: «З образи навіть не ображусь, втишу гнів!»
Тінатін іменням клявся, найпрекраснішої з дів.
Автанділ тоді озвався: «Сміло я заговорив:
Скромний будь, не вихваляйся, добрим луком — поготів!

Автанділ — твій раб, та з лука він не гірш за тебе б’є,
Тож давай змагатись, царю,— військо виборне твоє
Буде свідком поєдинку. Чи на це догода є?
Хай суддею у змаганні нам мисливський лук стає».

«Що ж, приймаєм виклик. Герці ми не раз уже вели.
Не зрікайся ж слів — провірим влучність нашої стріли.
Треба, щоб за свідків герцю кращі витязі були.
Хай покаже поле ловів, хто з нас заживе хвали!»

Автанділ свою дав згоду. Склали договір двобою,
Залунав і сміх, і співи, жартували між собою
І погодились, заклавшись, з постановою такою,
Що ходитиме без шапки переможений днів троє.

Цар сказав: «Дванадцять ловчих будуть їздити за нами,
Полюватиму на звіра я з дванадцятьма рабами,
Шермадін же твій — з тобою, не бракує в нього тями.
Хай обчислять нашу здобич, бродять хащами й полями».

Ловчим мовив: «їдьте в поле на світанку ще, як темно,
Виганяйте всяких звірів, походжайте недаремно.
Ви ж на герць ідіть дивитись,— війську цар промовив чемно
Учті — край. Бенкетували з вами весело й приємно».

Рано-вранці їде витязь, осяйніший за лілеї.
Вуст палкі рубіни грають, пломенить багрець киреї,
Золотий серпанок в’ється, кінь басує на алеї,
І царя він просить вийти із хоромини своєї.

Цар, узброєння вдягнувши, радо виїздить на лови.
Облягли мисливці поле, мов його взяли в закови.
Сурми грають урочисто. їдуть вершники в діброви,
Вкупі б’ють, стріляють з луків — це закладу їх умови.

Цар звелів: «Дванадцять ловчих,— всі слідом за мною сміло
Пружні луки принбшайте, подавайте добрі стріли,
Стежте пильно і зважайте, скільки звіра ми забили».
От з усіх просторів звірі табунами повалили.

Позбігалися, в тлумище позбиравшись незугарне,
Кози, олені, і тури, й високострибучі сарни,
Їх ганяв слуга й владика — о видовище прегарне! —
Ось невтомні руки й луки, і стріла не йде намарне.

Сонця промені затьмарив копитами збитий порох,
Звіра били, кров точили по долинах неозорих...
І приносили їм слуги купи стріл метких та скорих.
Здобич зранена валялась по лісах, по темних зворах.

Гнавши звіра перед себе, перемчали поля схили,
Забивали, плюндрували, бога правого гнівили,
Аж поля темніли багро, кров’ю звірів червоніли.
«Він — як дерево Едему» — люди звали Автанділа.

Проскакали довге поле, проминули кручі й строми —
Струменить за полем річка, протікає в скель проломи.
Звір сховався в нетрі темні, в непролазні буреломи.
Два суперники спинились, щоб спочинути з утоми.

Сміючись, пишався кожен: «Тільки я стріляв путяще!»
Дружньо, мило жартували, коні йшли напризволяще,
Тут раби їх наздогнали, перебравшись через хащі.
Цар велів їм: «Мовте правду, хто із нас мисливець кращий?

І раби озвались: «Кажем правду з вашого наказу:
Він вас, царю, переважив. Не вважайте за образу,
Пощадіть,— та вам до нього не рівнятись цього разу.
Автанділ, як влучив звіра, так і клав його відразу.

Сто раз двадцять вбито звірів — скажем це ми і не змилим,
Та за вас на двадцять більше впало перед Автанділом,
Бо ні разу він не схибив, бив тварину кожним стрілом,
Ваших стріл знайшли ж багато на землі, укритих пилом».

Цар сприйняв цю вість, неначе хтось здолав його у шахи,
Щиросердо він втішався -з-Автанділа переваги,—
Так троянду соловейко любить в час палкої спраги,
Як любив владар ласкавий учня, повного відваги.

З басунів зійшли мисливці, в холодку лягли на трави.
Мов колосся, тьмочисленні позбирались війська лави,
І прийшло дванадцять ловчих — з найбравіших кожен бравий,
Поглядають на бескеди, на ріку, на тихі плави.

ЯК ЦАР АРАВІЙСЬКИЙ ПОБАЧИВ ВИТЯЗЯ В ТИГРОВІЙ ШКУРІ

Раптом бачать: невідомий витязь сів край річки й плаче,
Коло нього на повідді чорний кінь стоїть терпляче;
Умереживши всю зброю, перло світиться гаряче.
На троянди щік упали сльози, паморозь неначе.

Витязь, голову убравши в тигрову смугасту шкуру,
Вкривши шкурою такою ж кремезну свою статуру,
Канчука-залізов’яза у руці затиснув хмуро.
Бачать, хочуть роздивитись — шлють гінцем до нього джуру.

Джура-раб іде до левня, що продовжував ридати,—
Грізний з вигляду, він плакав, похилив чоло на шати;
Кришталевий дощ зрошає вій густих рясні агати.
Раб прийшов, та він і слова не схотів рабу сказати.

Раб не в силі слова змовить. Ляк його проймає й душить.
Він, жахнувшись, поглядає, та цареві вірно служить,
Тож підходить ближче й каже: «Цар воліє...» Не зворушить
Ані клич, ні слово левня — він ридає, ревно тужить.

І не чує, і не бачить він з-за слізної полуди,
І на те він не зважає, що гукають зайшлі люди,
Дивно схлипує, зітхає, мов огонь запав у груди;
Кров змішалася із слізьми, і криваві ринуть пруди.

Розум левня, мислі й мрії прагнуть іншого десь краю!
Знов цареве повеління раб проказує з одчаю,
Та його не чує витязь, тільки плаче та ридає,—
Кетяг цих троянд прекрасних квітки уст не розкриває.

Так одвіту й не діждавши, повернувся раб до стану.
«Він мене не хоче слухать,— раб промовив Ростевану.—
Я гадаю: ваша ласка не потрібна тому пану,
Що сліпить, неначе сонце,— я, мабуть, незрячий стану».

Цар, здивований і гнівний, люті в серці не стаїв
І гукнув до вірних ловчих, до дванадцяти рабів:
«Бойову беріте зброю в руки, звиклі до боїв,—
Приведіть сюди того ви, що у березі там сів».

Ловчі рушили. Бряжчала зброя їх завзятих лав,—
Лиш тоді очуняв витязь, що ховався між купав;
Він навколо озирнувся, військо зором пронизав,
Тільки змовив: «Горе, горе!», більш нічого не сказав.

Втер рукою журні очі,— і сльоза з очей зника.
На собі меча поправив, підтягнув сагайдака
І, повіддя взявши в руки, верхи сів на румака.
Що йому погрози рабські, клич раба-войовника?

Щоб схопити левня, військо обступило навкруги.
Лихо, що він з ними скоїв! їх жаліли б вороги —
Розбивав лоби лобами, бив і нищив до ноги,
Канчуком навпіл панахав, повен гнівної снаги.

Цар, розгнівавшись, вояцтву каже гнатись навздогін,
Витязь їде, на гонитву не погляне навіть він;
Хто ж його доскочив, жити не лишився ні один.
Ростевану горе — слати вояків своїх на скін.

І тоді за ним помчали Автанділ і Ростеван,—
Він же гордо їхав далі, коливався юний стан,
Гнався кінь, Мерані[7] чорний, і встелявся сяйвом лан.
Витязь бачив, що женеться цар за ним, щоб взяти в бран.

Наближався цар до нього у гоньбі несамовитій,—
Він тоді, коня хльоснувши, зник з очей тієї ж миті,
Наче в прірву провалився чи в небесній щез блакиті,
Годі й сліду розшукати на дорозі, пилом вкритій!

Довго стежили, шукали, але згинув навіть слід,—
Тільки див[8] отак зникає, духів безтілесних рід.
Хто поранений був — мився, по мерцях ридав нарід;
Цар сказав: «Нам бог зміняє час утіх порою бід.

Завершив він лютим горем мій веселий, щасний вік,
Обернув на тугу радість, на журбу мене прирік
І до смерті серце зранив — де, який шукати лік?
Хай святиться божа воля і віднині, і навік!»

Більш не кликав полювати, а зітхання тужні множив,
Скакуна на шлях додому повернув і підострожив.
Ловчі луки поховали, клич їх звірів не тривожив;
Хтось казав: «Владар наш правий!», хтось же тихо святобожив.

Цар ввійшов, смутний, похмурий, до найдальшого покою
І пустив лиш Автанділа, наче сина, за собою.
Люди вийшли із хоромів занімілою юрбою.
Змовкла арфа, і кімвали не бринять дзвінкою грою.

Тінатін, коли дізналась про події таємничі,
Підійшла, край входу стала — сонцем сяли світлі вічі,—
В скарбника спитала: «Спить він чи й не засне після стрічі?»
Той відмовив: «Тужить сильно, аж змінився на обличчі.

Автанділ там з ним, до себе не пустив нікого з нас,
Він чудного левня бачив, світ очей йому загас».
Тінатін же відповіла: «Входити туди не час.
Як мене спитає, скажеш, що приходила якраз».

Цар гукнув, коли від серця трохи туга одлягла:
«Де моя перлина й радість, втіха й сяєво чола?»
Відповів скарбник: «Недавно тут була, бліда, як мла,
Та про ваш одчай почула і, смутна, назад пішла».

Цар звелів: «Ідіть покличте, бо я в тузі згину доти!
Їй скажіть: чом не приходиш? Чом не втишуєш скорботи?
О життя єдине батька, звесели ж печаль його ти!
Він розкаже про причину, що породжує турботи!»

Волі батьківській скорившись, Тінатін до батька йде,—
Наче місяць повновидий, сяє чоло молоде.
Цар її цілує ніжно і ласкаву річ веде:
«Нащо ждала, щоб покликав? Пропадала досі де?»

Діва мовить: «Ваша туга і з небес змете світила.
Як дізнається людина, що журба вас охопила,—
Чи насмілиться й поглянуть, хоч була б яка пресміла?
Я гадала: ніж тужити, ліпше зважить все до діла».

Він сказав: «Моя дитино, затужив я дуже сам,
Але ти — моя розрада, втіха змореним очам,
Вигляд твій загоїть смуток, він лікує, мов бальзам.
Я повім причину туги — ти причину цю затям.

Стрів я лицаря чудного, вояка ще юних літ,—
Зір його, як промінь, слався на похмурий краєвид;
Я не знаю, чом той витязь плакав так, ридав навзрид,
Та розгнівавсь, бо вітати нас він не схотів як слід.

Як мене побачив, скочив на коня й погнався чвалом.
Я звелів його схопити — він поклав все військо валом;
Не звітав мене по-людськи; як диявол, щез провалом.
Чи з людиною я стрівся, може,— з марищем несталим?

Бог дари свої солодкі обернув на сумовиті,
Я забув про дні веселі, світлий час, щасливі миті;
Все мені — тягар пекучий, все мені — жалі неситі,
І ніщо мене не втішить, скільки житиму на світі».

Відказала діва: «Сміло я тобі промовлю, тато,—
Нащо ремствуєш на бога і на долю так затято?
Скаржишся в журбі на того, що нам щастя дав багато,
Той не вчинить зла, хто діє завше добре, мудро й свято.

Ось така моя порада: ти — владика всіх владик
І твої безмежні землі, їх не зміряти й за рік.
Надішли ж збирати вісті ти гінців у кожен бік,
Скоро знатимеш: чи привид стрівся вам, чи чоловік.

Як людиною був лицар, що мандрує по землі,—
Десь його таки ж побачать: в місті, в полі, на селі.
А як ні — то був диявол, що лукавства чинить злі.
Так покинь же вболівання, кинь же смутки та жалі!»

Кличе цар гінців і каже йти в держави кожен край,
Їм велить: «Пильнуй невпинно і часу не зволікай,—
Все зроби, щоб одшукався той мандрований силай.
Де не зможеш буть — листовно там наказа надсилай».

Посланці пішли, ходили, цілий рік бродили скрізь,
Виглядали, обшукали шир долин, нагірну вись,
Та ніхто його не бачив, мов сховався він кудись.
Марно змучившись, додому спохмурніло подались.

Повіщають: «Обходили ми простори всіх безмеж,
Не знайшли того тужливця, марно змучились од стеж,
І нема людей на світі, що його стрівали б теж.
Ми тобі не прислужились. Може, інших дій вживеш?»

Цар промовив: «Правду каже любій доні серце віще:
То нечистий дух, диявол, що, як ворог, світом рище,
Появив свою оману і жалю завдав мені ще.
Та тепер я кину смуток,— побиватися навіщо?»

Так сказав. Розваги й втіхи стали знову панувати,
Звідусіль збирались блазні, співаки та акробати.
Цар дари роздав народу, всіх покликав у палати.
Де такий іще владує цар і щедрий, і багатий?

Автанділ, у спочивальні сівши пізньої години,
Веселиться і співає, арфи звук солодкий лине.
Раптом входить, мову мовить негр, прислужник Тінатіни:
«Зве стрункіша за алое вас до себе на гостини».

Найжаданніше віщують юнаку слова оті,—
Він вдягає ліпші шати, різнобарвні й золоті,
Щоб свою троянду вперше споглядать на самоті.
Радість — любу зустрічати, зір втопити в красоті!

Автанділ іде гордливо, голови не хилить вниз —
Він побачить ту, що в нього стільки виточила сліз.
Наче блискавка, чудова красота дівочих рис,
Хоч сидить вона похмура, смуток серце їй затис.

Тінатін прекрасні перса горностай укрив пухкий,
А чоло сповив серпанку найпрозоріший сувій.
Протинають кожне серце стріли довгих чорних вій,
І вгорнули шию коси, мов ланцюг блискучих змій.

З-під багряного серпанку, з-під перлового вінця
Поглядає сумно діва і вітає молодця.
Ніжно просить Автанділа сісти поруч на стільця.
Повен радощів великих, став лицем він до лиця.

«Я німію, вас жахнувшись,— він сказав, схилившись долі,—
Як зустрівся з сонцем місяць — гасне він на видноколі;
Я тепер боюсь за себе, мислі всі мої в неволі.
Ви скажіть — що вас турбує, чим зцілити ваші болі?»

Почала поважно діва річ виборну і гарячу,
Мовить: «Я тебе уперше коло себе зблизька бачу,
Тож здивуєшся, почувши справу цю, мені болячу,
Та скажу тобі про хворість, що красу від неї трачу.

Пригадай, як з Ростеваном ви на лови йшли юрбою,—
Там чудний скорботний витязь вам зустрівся над рікою.
Розповідь про це зачувши, я позбулась супокою,—
Обдивись бодай всю землю, та знайди його, герою!

Хоч не змовив ти до мене досі й слова у розмові,
Але знаю: через мене ти палаєш од любові,
Градом сліз побивши щоки, серце змивши шалом крові.
Ти — любові світлий бранець, ти — в любовному закові.

І тебе служити змусять дві причини безсумнівні:
Ти, по-перше, смілий витязь. Де іще тобі є рівні?
А, по-друге, ти міджнур мій, відданий своїй царівні.
Так іди шукати левня, починай же мандри дивні!

Зробиш це — і ще міцніше я тебе любити стану,
Бо звільниш мене від муки, згониш демонську оману.
Дай моїй душі надію, як фіалоньку духмяну,
І вертай, мов лев, до мене обійнять свою кохану!

Скрізь шукай його ліри роки, ввесь цьому віддавшись ділу.
Відшукаєш — переможцем повертай розважить милу,
Не знайдеш — зустріли, значить, ви тоді нечисту силу;
Пригорнеш свою троянду не зів’ялу й не змарнілу.

Дам я клятву: як тим часом з іншим стану я у парі,
Будь то навіть сонце в плоті, що зійшло б до мене в чарі,—
Хай мене позбавлять раю, віддадуть пекельній карі,
Хай уб’є твоє кохання, хай згорю в твоїм пожарі!»

Витязь мовив: «Ти, як сонце, сяєш крізь агати-вії!
Що тобі сказати маю? Що промовити посмію?
Я чекав на смерть, натомість ти дала життя й надії.
Наче раб слухняний, рушу в мандри, в розшуки і в дії».

Витязь мовив ще: «О сонце, бога сонячне створіння,—
Ти сузір’я всі скоряєш словом владного веління.
Недостойний я такого, щедро сланого, проміння.
Світить сяєво ласкаве на троянд моїх цвітіння».

Поклялися обопільно і свою ствердили віру,—
Їхні душі звеселіли, почали розмову щиру.
Серце змучене юнацьке лиш тепер зазнало миру.
З губ, як біла блискавиця, сміх блискоче потаймиру.

Сіли поруч, милувались, все забувши в ці хвилини,
І очей агати стрілись, і знизались уст рубіни.
Він сказав: «На тебе глянуть — божевілля для людини.
Твій вогонь палає, серце ж попеліє від огнини».

Він пішов, нестерпні муки відчуваючи в розстанні,
Оглядавсь назад безумно, погляд кинувши останній.
Квітку щік, лиця кристали росять сльози ненастанні.
Серце з серцем поріднилось — поклялися у коханні.

Шепотів: «В розлуці рано на троянду ляже тлін.
Мов рубін, допіру сяяв — став жовтіший за бурштин.
У розлуці ж довгій, дальній, що робитиму один?
Це — закон, щоб для коханки йшов коханий на загин».

Ліг на ложе,— слізьми росить він обличчя осяйне,
Плаче, хилиться, тріпоче — так тополю вітер гне;
Задрімає, в сні побачить, що кохана промайне,—
Затремтить з тяжкої муки, тужно й голосно гукне.

Став ревнивий у розлуці, людям він не довіря,—
Впали сльози на троянди, на лице богатиря.
Він прокинувсь, тільки в небі змеркла ранішня зоря,—
Одягнувся і поїхав, щоб побачити царя.

До царя послав еджіба[9], найвірнішого із слуг:
«До моєї мови, царю, приверни ласкаво слух —
Вся земля тобі покірна, владен меч твій, владен дух;
Понесу я вість про тебе по державах всіх навкруг.

Недругів б’ючи у битвах, я пройду крізь гони й гони,
Тінатін прославлю всюди, всі здолаю перепони,
Звеселю покірних, знищу невпокорених загони,
Присилатиму дарунки, часто слатиму поклони».

Цар потішився цим дуже і звелів йому ректи:
«Леву личить не зрікатись воєн, бранної мети,—
Дух твій мужній вимагає сам такої тяготи.
Вирушай же, хоч і тяжко, що від нас відходиш ти!»

Увійшов, вклонився витязь і сказав ось так йому:
«Похвалу царя надмірну я покірливо сприйму.
Може, бог мені осяє дальньої дороги тьму,—
Знов тоді я, з волі бога, ваші ноги обійму!»

Пригорнути Автанділа цар простер старечі руки —
Обіймає щиро вчитель учня, гідного науки.
Витязь встав, пішов із зали. Був цей день їм — днем розлуки.
Ростеван, сумирний, мудрий, гірко плакав од розпуки.

Витязь вирушив сміливо у незнану даль шляхів,
Їхав двадцять день, з’єднавши з млою ночі світло днів;
Вищих повелінь скрижалі всесвіт перед ним розкрив.
Тінатін згадавши, серцем витязь палко пломенів.

Він в маєток свій приїхав — йде назустріч люду здвиг,
І несуть йому дарунки натовпи вельмож значних;
Хто побачив Автанділа — радість сяяла для тих,—
Та, збираючись в мандрівку, він баритися не міг.

Володів він містом дужим. Між узгір був той осад,
Кам’яна, міцна твердиня проти вражих чвар і звад.
Автанділ там веселився, полював три дні підряд,
Та й покликав Шермадіна, щоб спитать його порад.

Вже раніш про Шермадіна наша повість річ вела,—
З паном раб зростав укупі, знав усі його діла,
Та не знав іще, що витязь од любовних мук пала,—
Лиш тепер йому розкрита тайна владаря була.

Витязь мовив: «Шермадіне, це мені й сказати встид,—
Ти ж бо вірником найближчим був мені багато літ,
А проте не знав нічого, що тяжкий терпів я гніт.
Нині ж з волі володарки знов мені розкрився світ!

В Тінатін я закохався, і коханням був забитий,
І з нарцисів ллялись сльози на троянд померзлі квіти.
Тільки зараз таємниці не схотів я затаїти,
Бо її слова впоїли щастям дух мій сумовитий.

Так вона мені звеліла: «Юнака, що десь ізник,
Розшукай, і, як вернешся,— стану я твоя навік.
Будеш ти, ніхто інакше,— мій коханий чоловік!»
Слово це на рани серця полилось мов справжній лік.

Так, по-перше, владареві появлю я службу сталу,
Бо коритися цареві личить вірному васалу,
А, по-друге, ця красуня серце визволить од палу,—
Випроби зламать не можуть мужа волю витривалу.

Поміж всіх панів і хлопів ми з тобою — ближчі друзі,
Тож послухай же, благаю, радцю мій в усякій тузі:
Доки буду я блукати — будь за владаря в окрузі,
Бо твоїй лиш довіряю я і мудрості, й потузі.

Над підданцями, над військом ти правуй, твердий і чулий,
Шли таких гінців до двору, щоб почути все сягнули,
Шли дарунки їм коштовні, шли за мене їм цидули,
Щоб відсутності моєї владарі і не відчули!

Будь такий, як я, завзятий і до ловів, і до бою,
Жди мене три роки, тайну зберігаючи святою!
Як вернуся,— цвіт алое ще засяє красотою,
Не вернусь,— тужи невтішно, вболівай і плач за мною.

Лиш тоді печальну звістку владареві надішліть.
Про мою пишіть загибель, про мою останню мить;
Напишіть: його недоля — доля людських всіх порідь,—
І скарби роздайте бідним: срібло, золото і мідь.

Послужи іще ревніше, як буття кінчу я бренне,—
Не забудь про мене зразу, про моє життя шалене,
Все зроби, як я благаю, помолись тоді за мене,
Пригадай дитинство наше, по-хлопчачи навіжене!»

Шермадін почув цю мову — душу геть журба роздерла,
Із очей гарячі сльози заструміли, наче перла.
Він сказав: «Ідеш — і радість у моєму серці вмерла.
Ти не спинишся, та нащо дав мені владарські берла?

Чи я зможу замість тебе владувати непохитно?
Чи маєтками твоїми зможу правити пожитно?
Хай земля б мене приспала, ніж тебе пустить самітно,—
Тож візьми мене з собою мандрувати кругосвітно».

Витязь відповів: «Послухай річ мою без лжі і кпини:
Як блукає десь коханець,— прагне він до самотини.
Без труда не дістаються людям дорогі перлини.
Спис нехай простромить груди віроламної людини!

Хто, крім тебе, ще оцінить пристрасть, в мене забуялу?
Хто, крім тебе, може дати раду і наказ васалу?
Зміцнюй тверджі прикордонні, стримуй ворогів навалу.
Добрий бог — мене, можливо, не віддасть він на поталу.

Нарівні біда потрапить і одну людину, й сотні.
Оборонять сили неба — не страшні путі самотні.
Не вернусь я за три роки,— вдягнеш одяги скорботні,
Дам указа, що над краєм ти владуєш відсьогодні».

ГРАМОТА АВТАНДІЛА ДО ЙОГО ПІДДАНЦІВ

Склав листа: «Мої підданці, добрі радці, вірні учні,
З нами в справах одностайні, з нами в битвах нерозлучні,
Наших слів ви — вірні тіні, наших дум ви — слуги влучні,
Прочитайте ж, всі зібравшись, письмена ці власноручні.

Хай почують всі, що пише охоронець супокою:
Ось пишу слова напутні я вам власною рукою,—
На короткий час рушаю, знехтувавши тут гульбою,
Склавши клопіт про поживу лиш на лука з тятивою.

Пильні справи кличуть. Отже, з батьківщини я відходжу
І в своїх самітних мандрах цілий рік пробути можу,
А тому я всіх благаю, хлопа, воїна й вельможу:
Доки я вернуся, будьте царству за міцну сторожу.

Над усім народом владу я лишаю Шермадіну
Доти, докіль не вернуся, чи десь в мандрах не загину.
Хай він сяє наче сонце, щоб ваш цвіт не відав тліну,
Хай, як віск, розтопить чвару, непокори й зла причину.

Вам відомо, що його я шанував, як сина й брата,—
Він стає за Автанділа понад вами владувати.
Загримить до бою сполох — буде він, як я, завзятий.
Не вернуся ж — плачте ревно, одягніть жалобні шати».

Склавши так в листі пораду, ніжномовну і сувору,
Взявши черес, повний злота, закінчив роботу спору
І сказав: «Я верхи сяду лиш на полі коло бору,
Де війська мої збирались». Тої ж миті рушив з двору.

Він звелів: «Ідіть од мене, не дозволю йти нікому!»
І лишився самотою, відпустивши всіх додому,
Повернув коня й погнався по чагарнику густому.
Тінатін згадає тільки — порина душа в судому.

Геть од війська віддалився, мчав крізь поле й оболоні.
Хто з людей його здоліє наздогнати у погоні?
Чи береженого богом наженуть мечі та коні?
Лиш тяжку журбу за нею ніс, як рану, він у лоні.

Закінчивши лови, пана почали шукати люди,
Та ніде не відшукали одчайдушного заблуди.
Засмутилося вояцтво, туга сповнила їм груди,—
Обходили, обшукали кінно й пішо всі усюди.

«Як не ти — кого ще, леве, настановить бог над нами?»
Скрізь питали, скрізь шукали, пошалівши від нестями,—
Не дізнались, де він їхав та якими сторонами,
І все військо, зажурившись, заливалося сльозами.

Шермадін, вельмож зібравши, Автанділове послання
Прочитав, як то веліла воля владаря остання.
Це почувши, всі стогнали від великого страждання,
Побивалися невтішно, помарніли від ридання.

Всі сказали: «Світ без нього видається за оману.
Тільки ти прийняти годен честь намісницького сану.
Визнаєм, слухняні й вірні, владу ми, тобі надану!»
І йому, слузі й васалу, всі вклонились, наче пану.

ПРО ТЕ, ЯК АВТАНДІЛ ШУКАВ ТАРІЕЛА

Мудрий Езрос[10] в «Діоносі»[11] свідчить так про людські долі:
«Годні жалощів троянди, вкриті інеєм, схололі».
Годен жалощів і витязь, поставніший від тополі,
Що вітчизну залишає, самотою їде в полі.

Автанділ промчав те поле за чотири перегони,
В край чужий в’їздить, минає він Аравії кордони;
З Тінатін розставшись, в тузі серце витязя холоне:
«Був би з нею — не ридав би, на життя б не слав прокльони».

Вкрив засніжену троянду завірюхи дикий шал.
Часом він аж смерті прагнув і, виймаючи кинджал,
Говорив: «Цей світ встромляє в серце сотні лютих жал.
Занедбав я у печалі арфу, ліру і кімвал».

І його троянда в’яла, вже ясних не знавши днів.
Серцю мовив: «Будь терпляче!» — так себе і бадьорив;
Безліч міст чужих проїхав, бачив безліч всяких див,
З ким стрівався по дорозі — з тими дружньо говорив.

Він ридав,— і геть у море сльози ллялись звідсіля;
Був кулак — за узголов’я, ложем — камінь та земля.
Мовив: «Люба, я до тебе серцем лину іздаля,
Бо мене і смерть за тебе не страшить, а звеселя».

Він по всій землі проїхав, край одвідав не один,
Звідав всі шляхи під небом до чудних чужих країн,
Та про зниклого тужливця не почув ніде новин.
Без трьох місяців три роки вже пробув у мандрах він.

Він побачив край суворий, край страшного здичавіння.
Місяць їхав там, не стрівши ані жодного створіння.
І Рамін[12] та Віса[13] навіть не страждали так з тужіння,—
Все ж до любої своєї цілоденно слав моління.

Він добрався до верхівлі височезних диких гір,—
Перед ним розкрились доли, на сім день ходьби завшир.
Під горою бігла річка, між бескед крутивши вир,
І з обох боків до неї підступив похмурий бір.

Сівши там, лічив він, скільки день до строку вже пройшло,—
Зо два місяці лишилось. Тож смутив своє чоло.
«Раптом все змарніє діло!» — страшно й здумати було.
Хто родитись вдруге може? Хто добром оберне зло?

Зупинивсь і думу думав він, страждаючи з одчаю:
«Повертати? Та невже я стільки років марно згаю?
Чим красуню сонцелику я порадувати маю,
Якщо зниклого тужливця так ніде й не розшукаю?

Не вернуся,— скільки мушу змарнувати днів і літ,
Щоб побачити бодай би дивного тужливця слід?
Строк кінчиться,— і сльозами Шермадін заллє свій вид,
До царя піде і скаже, що покинув я цей світ.

Як просив я, він розкаже, що кінець прийшов мені,—
Гірко це їм буде чути, прийдуть їм тужливі дні.
Як тоді живим вернути з мандрувань по чужині?»
Плачучи, він так міркує, думи зважує сумні.

«Справедливості твоєї чом я, боже, не зазнаю?
Чом в нічев’я обертаєш блуканину цю безкраю?
Радість вигнавши із серця, дав гніздитись там одчаю.
Не посохнути ніколи сліз невпинному ручаю!»

Він сказав: «Найкраща рада — це терпіння ненастанне.
Геть загибель передчасну! — тож і серце хай не в’яне.
Я без бога не здолаю діло виконать жадане.
Те, що має бути,— буде; що судилося — те стане».

Він сказав: «Померти ліпше, як життя в ганьбі тягти!
Повернувшись з мандрів, стрінеш Тінатін прекрасну ти,—
Що відкажеш, як спитає, чом його не зміг знайти?»
В думах цих пішов над лісом крізь дрягву й очерети.

«Я зустрів усе живуще, всі країни перейшов,
Та ніде не бачив левня навіть сліду підошов;
Правду кажуть, що не витязь — див тоді нас поборов!
Годі плакати даремно, марно лити сльози й кров!»

Автанділ до гір лісистих перебрався крізь потік,
Їхав чвалом і вслухався у тужливий шум осик.
Він зморився, бездоріжжям не один блукавши рік,
І вже вкрила чорна прорість кришталеве поле щік.

Він рішив назад вертати, й сльози стигли на обличчі.
В даль вдивлявсь, путі шукавши на долиннім межиріччі,
Місяць жодної людини не побачивши у вічі;
Дикий звір блукав у хащах,— не стріляв із лука дичі.

Автанділ і сам здичавів, горе змучило сірому,
Та, як бренний син Адама, голод він одчув і втому.
Звіра вбив він. Так влучати не щастило і Ростому[14]!
Взяв кресало й на галяві склав багаття з бурелому.

Скакуна пустивши пастись, м’ясо пік, підклавши хмизу.
Раптом бачить: мчать до нього шість комонників ізнизу.
«Це — розбійники! — подумав.— Тут привілля лиш харцизу
В цих місцях кому бувати, як не злому горлорізу?»

Лука взявши, він подався їм назустріч у завзятті.
Юнака блідого везли два мужчини бородаті,—
В нього кров текла по лобі, скроні раною розтяті;
Він конав уже — й ридали невтоленно провожать

Витязь крикнув: «Стійте, люди! Ви вертаєте з розбою?»
Відповіли: «Заспокойся! Зжальсь над долею лихою!
Поможи нам,— не поможеш, то проймися й ти журбою,
Сівши з нами, заридавши і зарісши бородою».

Автанділу розповіли — і слова їх мчали в леті,—
Про своє життя, про лихо і дістали рани де ті:
«Ми утрьох брати. І кожен — володар на рівній треті
Міста дужого й значного в славних землях, в Хатаеті[15].

Чули ми, що добрі лови в цих місцях. Тож підготовчі
Закінчивши справи, вийшли, а за нами — військо й ловчі.
Місяць нищили тут зграї і оленячі, і вовчі,
На полях, на скелях, в пущі наточили крові й жовчі.

Ми, брати, в ділах ловецьких всіх стрільців перемогли,
Стали втрьох тоді змагатись і сваритись почали.
«Так, як я, ніхто не вміє слати бистрої стріли!» —
Кожен з нас пишався. Правди ж розпізнати не могли.

От сьогодні, відіславши ловчих з ворохами шкір,
Ми собі сказали: «Нумо, кінчимо в змаганні спір.
Тут лишившись, позмагаймось, в кого ліпший стріл та зір!
Будем бить не те, що вкажуть, а як сам наскочить звір».

Трьох лишили зброєносців, щоб слугу мав кожен брат,
Решті ж — війську та мисливцям — наказали йти назад.
Полювали по узгір’ях, на полях, між круч і гряд,
Жоден птах од нас не скрився, звіра клали взапопад.

Раптом тут з’явився витязь. Вид його вгорнула мла,
Кінь під ним — Мерані чорний, перло блискало сідла;
Шкуру тигрову накинув він на плечі й круг чола.
Жодна мрія отакої красоти ще не сягла.

Ми дивилися і сліпли, тільки зір його сяйне,
І казали: «Як не з неба,— значить, сонце він земне»,
І схотіли захопити те видіння осяйне,—
От і стогнемо віднині, долю кожен з нас клене.

Я, найстарший, того левня попросив мені віддать,
Похвалив коня середній, румакову масть і стать,
Захотів лише молодший в герці лицаря здолать,—
Так погодившись, до нього ми наблизились на п’ядь.

Губи левня, як троянди, прикрашали блиск алмазу,—
Він в замисленості гордій нас оглянув, і відразу
Ми в очах його узріли і зневагу, і відразу.
Вчувши крик, провів рукою по бичу-залізов’язу.

Наймолодшого пустили, най би сам устряв до січі.
Той, на витязя помчавши, «Стій-но! Стій-но!» — крикнув двічі.
За меча не взявся витязь. Ми спинились на узбіччі.
Раптом — бич упав на брата, кров скипіла на обличчі.

Брату голову розкраяв канчука єдиним змахом,
Повалив у прах зухвальця, кров його змішавши з прахом,
Кинув долі, наче трупа, нам, завмерлим бідолахам;
Сам же, гордий і суворий, вільно далі їхав шляхом.

Тихо, повагом поїхав у тигринім убранні...
«Он, поглянь,— неначе сонце, витязь їде на коні!» —
Показали Автанділу подорожники сумні:
Там виднівся чорний огир проти сонця вдалині.

Снігом сліз уже не крилась Автанділова щока —
Недарма забрали мандри стільки сил в мандрівника!
Бо коли людина знайде те, чого вона шука,—
Забувається все горе, туга гоїться тяжка.

Він сказав: «Братове! В мандрах я по різних землях був,
Того витязя шукавши, батьківщину занебув,—
Лиш од вас почув я звістку, що ніде досіль не чув!
Хай вам дасть Господь ласкавий, щоб ваш розпач проминув.

Бог втолив мені сьогодні всі бажання і труди,—
Хай і вашому ж він брату дасть рятунок із біди!»
Показавши свій притулок, їм сказав: «Ідіть туди,
І самі спочиньте, й брата покладіте край води».

Це сказавши, витязь рушив, залишив понурий люд.
Мчав конем, летів, неначе сокіл, звільнений від пут.
Як назустріч сонцю місяць, вгору гнався він отут,
Пригасало в нього в грудях полум’я скорбот і смут.

Їдучи, майбутню зустріч він обдумував помалу:
«Може слово нерозважне лиш піддать шаленцю шалу!
Мудрий мусить в кожній справі обмірковувать ухвалу,
Не втрачати супокою, постанову мати сталу.

Шаленіючи в нестямі, розлютившись божевільно,
Він нікого не пускає підійти до себе щільно,
Тож і наша зустріч боєм закінчиться неухильно,—
Хтось із нас тоді поляже». Отже, він ховався пильно

І казав: «Невже даремно я терпів такі тортури?
Пристановище на світі єсть у кожної натури,—
Хай же десь до свого схову скаче витязь цей похмурий,
Та знайду я шлях до нього крізь які завгодно мури...»

Так блукали манівцями, мандрували дві доби,
Заморились, зголодніли, потомилися з ходьби,
Без угаву й відпочинку йшли на гори та горби,
На поля з очей ронили сльози розпачу й журби.

Вдень ішли й прийшли надвечір до крутих стрімких бескед.
В них були печери, в прірві ж поринала річка в лет,
Над рікою став стіною тьмочисленний очерет,
І дерева височезні нахилялися вперед.

Перебрівши річку, витязь простував крізь верболіз.
Автанділ, коня припнувши, сам на дерево поліз
І, з найвищої гілляки пильно глянувши униз,
Бачив: витязь до печери йшов, ллючи потоки сліз.

Лицар, вбраний в шкуру тигра, чагарі рясні продер.
В чорне хутро заповита, вийшла дівчина з печер,
Гірко плачучи, спинилась, стогін на вустах завмер.
Підійшов до неї витязь, пригорнув її тепер.

Він сказав: «Асмато, сестро! Всі мости упали в море!
Не змогли знайти ми тої, що за неї терпим горе!»
Бив себе у груди й слізьми вкрив лице своє прозоре,
Обіймав зомлілу діву, мов дитя кохане й хворе.

На собі волосся рвали, аж стемніла темінь гаю.
Обіймалися обоє, пригорталися без краю.
Не було риданням їхнім ні спочинку, ні розмаю.
Автанділ здаля дивився й дивувався з їх одчаю.

Діва першою притихла, вгамувавши в серці біль.
Завела коня в печеру, внісши трав туди й пахіль;
Зброю лицаря забрала, знявши з нього без зусиль,
А тоді ввійшли в печеру й не виходили звідтіль.

Як дізнатись Автанділу, що їм душу так пекло?
Вийшла діва, вбрана в хутро, вже як зовсім розсвіло,
Привела коня й серпанком втерла огирю чоло,
Внесла тихо, щоб не брязнуть, зброю витязя й сідло.

Витязь той, напевне, довго не затримувавсь ніде.
Плаче дівчина й руками б’є у лоно молоде,
Бо прощається вже витязь, на коня сідать іде.
Спохмурніло, стуманіло личко дівчини бліде.

Автанділ дививсь на левня, на красу просвітних рис,—
В нього гарні чорні вуса, бородою ж не заріс.
Автанділ чув пах алое, що вітрець йому приніс.
Для красуня вбити лева, як для лева — вбити кіз.

Лицар рушив звідти. Слалась перед ним стара дорога,
Де за хащами долина починалася розлога.
Автанділ дививсь на левня, заховавшись якомога,
І казав: «Чудесно справу розв’язала ласка бога.

Чи Господь ласкавий міг би ліпшу ще створить нагоду?
Полоню я діву й змушу все життя їх з віку, з роду
Розказати, а натомість і свою повім пригоду.
Так і битви з ним уникну, й подолаю перешкоду».

Злізши з дерева, коня він одв’язав і з’їхав з кручі
До печери. Навстіж двері розчинилися рипучі,
Звідти виринула діва, сльози ронячи пекучі,
Бо гадала, що вернувся той красунь, кристал сліпучий.

Як узріла незнайомця, заметалась, скільки сил,
І побігла, щоб сховатись десь поміж дерев і брил.
Та схопив, немов куріпку, тую діву Автанділ,
Тільки лементом дівочим залунав охресний діл.

Але діва не скорилась,— люттю зір її пала.
Затремтіла, мов куріпка в гострих пазурах орла,
Все якогось Таріела звала, руки простягла.
Автанділ уклінно клявся, що не вчинить діві зла.

«Я — людина, син Адама,— він казав їй,— помовчи!
Бачив я бліді фіалки і троянду у плачі,
Розкажи мені про того, з хутром тигра на плечі.
Лиха я не заподію! Не виснажуйсь кричачи».

Діва мовила розважно, хоч і сліз ще є сліди:
«Як шаленець ти — отямся, не шалений — відійди!
Просиш розказать причину горя нашого й біди?
Ні, на розповідь одверту не надійся і не жди».

Так сказала: «Нащо, левню, ці благання шлеш мені?
Є діла, що їх не спише і перо, й слова земні.
«Розкажи» — ти раз промовиш, відповім сто раз я: «Ні!»
Ліпший сміх, ніж плач, та нині я волію дні сумні».

«Ти не знаєш, діво, скільки я зазнав пригод і бід,
Як я, витязя шукавши, обійшов даремно світ.
От знайшов тебе! І хоч би я тобі навіки збрид,
Не пущу, аж доки правди не розкажеш ти як слід».

Діва мовить: «Де ти взявся? Хто ж бо я і хто ж бо ти?
Відійшло від мене сонце і не може помогти!
Відповім тобі я просто — нащо мову цю тягти? —
Що б не діяв ти зі мною, не доб’єшся до мети!»

Знову він її благає, зарошає слізьми вії,
Та, нічого не добившись, знемагає в безнадії.
Очі враз стають криваві, серце прагне злої дії,—
Він схопив її за коси і ножа притис до шиї.

Крикнув їй: «Тебе звільнити? Відпустить тебе у пущу?
О, невже ти прирікаєш на печаль мене ще дужчу?
Я до тебе й не торкнуся, як розкажеш правду сущу,
А як ні,— хай бог карає, та я вб’ю тебе, вмирущу!»

«Ти обрав поганий засіб тайну звідати чудову:
Як не вб’єш мене,— так само далі житиму я знову,
І тоді навіщо маю довірять твоєму слову?
А заб’єш,— як розпитаєш ти померлу, безголову?»

Знову каже: «Звідки й хто ти? Наша бесіда пуста!
Мій живий язик ніколи тайн не викриє спроста!
Вбить мене тебе я змушу — воля це моя і мста.
Розірви ж мене, як нищать непотрібного листа.

Я померти не боюся, хай приходить смерть хутчій,—
Висхнуть сліз тоді потоки, зникне біль тоді тяжкий;
Я ціную світ не більше, аніж висівок одвій!
Як тобі сказати правду? Хто ти, витязю, такий?»

Сам собі промовив витязь: «Не доб’юся так нічого.
Мушу вигадать і вдатись я до засобу нового».
Він її пустив і, сівши, знов ридав, стогнав убого,
Їй казав: «Тебе образив — як же жити після цього?»

Хмура дівчина сиділа, безвідрадна і журлива.
Автанділ ридав, не змігши розгадати цього дива;
У саду з троянд рожевих сліз рясних бриніла злива.
Раптом, жаль відчувши в серці, заридала гірко й діва.

Жаль їй витязя сумного, сліз затримати несила,
Хоч і словом не озвалась,— як чужа з чужим, сиділа.
Він примітив, що майнула в серці діви мисль несміла,
І, упавши на коліна, так сказав їй: «Діво мила!

Знаю — ти мені не віриш, хоч тут в розпачі загину:
Я для тебе — зайда, здатний на образу і на кпину.
Я молю тебе: довірся хоч на мить мені єдину,
Адже сказано, що треба сім разів прощать провину.

Заслужив своїм безглуздям я твоє чуття вороже,
Але пожалій міджнура, на кохання зглянься гоже.
Звідки ждать мені помоги, хто, крім тебе, допоможе?
Душу я віддам — людина дати більшого не може».

Тільки дівчина зачула, що він каже про кохання,
То помножився стократно плач її, тяжкі зітхання,—
Не всміхнулась, застогнала, аж здригалася з ридання.
Зглянувсь бог на Автанділа і втолив його бажання.

Думав він: «Від слів любовних як бліднішають рум’янці!
Видно, змушує хтось плакать, завдає жалю цій бранці».
І промовив: «Навіть смерті не лякаються коханці.
До міджнурів, люба сестро, мають жаль і злі поганці.

Я, міджнур, любові бранець, мусив мук тяжких зазнати,
Бо мені звеліла люба йти і витязя шукати;
Там, де був я, навіть хмара не посміє пролітати,—
Вас знайшов аж тут, і можеш врятувать мене одна ти!

Образ витязя навіки сповнив душу сумовиту;
Через нього став шаленцем і сумний блукав по світу.
Тож склади свій вирок, діво: чи звільни мене від гніту,
Давши жить, чи вбий, прирікши на журбу несамовиту!»

І приємніші, ніж перші, він почув слова дівиці:
«Ти знайшов найліпший засіб допитатись таємниці.
Спершу тільки лють збудили у душі загрози ниці,
Та тепер здобув ти друга і сестру над всі сестриці.

Вірно ти зробив, так палко заклинаючи любов’ю,—
Їй я вірю, не піддавшись ні грозьбі, ні краснослов’ю.
Дам розраду і пораду я твоєму безголов’ю,
Послужу тобі я ревно і життям своїм, і кров’ю.

Пам’ятай же: як моєї ти послухаєш поради,—
З тим, кого хотів зустріти, тут зустрінешся ти радо;
Не послухаєш — не стрінеш, скільки б сліз не лив з досади,
Прокленеш життя, загинеш од нестерпної надсади».

Витязь мовив: «Давню байку пригадав я зненароку:
Два якихось чоловіки вкупі йшли, піддавши кроку,
Та один із них зненацька у криницю впав глибоку.
Другий бідкався і плакав, бігав з того, з цього боку.

Він гукав до ями: «Друже, залишайся тут, пожди,—
Побіжу я по мотузку, щоб тебе тягти з води!»
Здивувавсь тоді і крикнув хлопець, що зазнав біди:
«Як же я не буду ждати? Звідси ж я втечу куди?»

От і ти тримаєш, сестро, рятівничий мотузок:
Я нічого не подію без твоїх указівок,—
Ти — бальзам од# божевілля, так порадь же дальший крок!
Хто б став голову здорову в полотна вгортать шматок?»

Мовить дівчина: «Мені це міркування до вподоби!
Ти — достойний, добрий витязь, в цьому сумнівався хто би?
Тяжко змучившись, знемігши, як од лютої хвороби,
Ти знайшов, нарешті, левня незрівнянної подоби.

Докладніш тобі про нього не повість ніхто в природі,—
Якщо сам він не розкаже, то й повірить іншим годі!
Почекай, щоб він вернувся, і спитай при цій нагоді;
Жди,— нехай троянд не миють сліз потоки повноводі.

Я скажу, якщо почути хочеш наші імена ти:
Таріел — так зветься витязь, в шалі змушений страждати,
А мене, вогнем пойняту, ти Асмат повинен звати,—
Не один, а сотні зойків починають серце рвати.

Більш нічого не промовлю, хоч з тобою й однодумці:
Він блукає і полює, і буяє шал в безумці.
Ми живем отим, що з ловів принесе в мисливській сумці,—
І не знать, чи скоро прийде, чи баритись мав на думці.

Прошу я: зажди на нього, не відходь звідсіль нікуди.
Може, я його вблагаю, як додому він прибуде.
Може, жаль і милосердя западе до нього в груди,—
Втішиш ти тоді кохану, все почувши без облуди».

Витязь дівчини послухав, з нею мисль свою погодив.
Раптом шум вони почули: хтось крізь річку перебродив,—
То, засяявши, як місяць, Таріел на гору сходив.
Заховались вдвох — не в силі Автанділ стаїти подив.

Діва мовила: «До тебе бог являє ласку скору,—
Заховайся ж до печери, щоб не бачив він знадвору,
Бо іще ніхто й ніколи не чинив йому відпору.
Може, якось вмилостивлю душу витязя сувору».

[1] Міджнур — грузинська переробка арабського слова «меджнун» — шалений од кохання. Так названий і герой поеми Нізамі «Лейла і Меджнун».

[2] Вазір — царський радник, міністр.

[3] Спаспет — верховний воєначальник.

[4] Спасалар — воєначальник.

[5] Віссон — коштовна тканина давніх часів, ознака священства та шляхетності.

[6] Кімвал — музичний інструмент, схожий на цимбали.

[7] Мерані — казковий кінь грузинської міфології, подібний до старогрецького Пегаса.

[8] Див — міфічна істота, злий дух, ворог людей.

[9] Еджіб — двірський титул, щось подібне до особистого царевого секретаря.

[10] Езрос — поет початку XII віку — його вірші арабською мовою були зібрані в збірці «Діонос» («Диванос»).

[11] «Діонос» — назва збірки віршів Езроса (див. Езрос).

[12] Рамін — герой староіранської любовної повісті, закоханий у Вісу (див. Віса).

[13] Віса — героїня староіранської любовної повісті XI віку. В XII віці цю повість було перекладено грузинською мовою під назвою «Вісраміані». Образи закоханих Раміна та Віси близькі до образів західноєвропейської повісті про Трістана та Ізольду.

[14] Ростом — герой славетної поеми «Шахнаме» староіранського поета Фірдоусі (вмер 1020 року).

[15] Хатаеті — Північний Китай.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up