Витязь в тигровій шкурі (сторінка 2)

Тільки, вбігши до печери, Автанділ у тьмі зника,—
Таріел уже підходить, відкидає канчука,
Обіймає діву, плаче, сльози ллються, як ріка;
Автанділ же поглядає на обох із тайника.

Кришталевий лик тужливця зжовкнув з туги, як бурштин.
Стисши діву, вбрану в чорне, побивався довго він.
Зброю дівчина забрала, а коню дала спочин.
Змовкли. Вії, наче леза, перетнули слізний плин.

Автанділ, немов той бранець, крізь щілину поглядав,
Діва килим з шкури тигра простелила, щоб сідав,—
Долі сів журливий витязь, і ще дужче застогнав,
І кривавими сльозами заволожив свій рукав.

Стала діва розкладати тихе вогнище з гілок,
Бо гадала, що шаленець з’їсть печеного шматок,—
Подала найліпший кусень без прожилля, без кісток,
Але виплюнув, не з’ївши,— сил забракло й на ковток.

Він схилився, задрімавши, та прокинувся за мить,
Раптом скочив, гучно скрикнув, мов злякавсь яких страхіть,
І забивсь грудьми об камінь, аж по тілу кров струмить.
Геть роздряпавши обличчя, діва в розпачі сидить.

Мовить так: «Скажи, що сталось? Спам’ятайся, схаменись!»
Витязь каже: «Пригадав я, як давно іще колись
Стрів царя якогось з військом, що виходило з узлісь.
Полював він, і мисливці по долинах мчали скрізь.

Спалахнув я, бо людину тяжко бачити для мене.
Не схотів я з ним зустрітись, серце жалував палене,
Одвернувсь од них, поблідши; між гілля сховавсь зелене.
Розсвіло б — від них пішов би, та зухвальство їх шалене...»

В десять тисяч раз сильніші сльози діва ронить знову,
Мовить: «Тільки звіра бачиш, як на мандри йдеш в діброву.
Людську ти забув розвагу, людську ти забув розмову,
Їй же цим не допоможеш, згубиш юність повнокрову.

Перейшов ти гори й доли до межі, до виднокруга
І невже не міг нікого ти обрать собі за друга?
З ним в супроводі блукав би,— може, менша б стала туга.
Вмре вона, як ти загинеш. В чім тоді твоя заслуга?»

Каже він: «Цю раду, сестро, дух твій щирий підказав,
Та ніхто нікому ліків од душевних ран не дав.
Ні, ще той не народився, хто мені б за брата став!
Радість — вмерти, дух звільнити від земних турбот і справ.

Не створив Господь людини, що була б така, як я,
Хоч і прагну я зустріти друга, брата, силая!
Гніт тяжкий мій поділити зважиться душа чия?
Тільки ти єдина, сестро, люба вірниця моя».

Діва так тоді сказала: «Зглянься на пораду щиру
І повір мені — дай боже — як премудрому вазіру.
Не втаю того, що сталось, що поверне нас до миру.
Може той загинуть марно, хто загається надміру».

Відповів: «Кажи ясніше! Що це за пересторога?
Як створить собі людину можу я без волі бога?
Хоче бог мене карати — що ж зарадить тут тривога?
Дійсно, став я диким звіром, сам себе довів до цього».

Діва вимовила: «Доки не складеш ти клятви, доти
Не введу сюди людини, котра з власної охоти
І піде з тобою, й зможе поділити всі турботи.
Поклянись, що не зачепиш, не заб’єш мечем його ти!»

Відповів він: «Я зрадію, як з таким зустрінусь мужем,
І клянусь найменням любим та своїм коханням дужим,
Що я зла йому не вдію, що ми злюбимось і здружим,
Наші долі спільно зв’яжем, міць подвоїм і спотужим!»

Діва йде привести левня, що в печері занімів:
Щоб розвіяти тривогу, шепотить: «Затихнув гнів»,
І веде вперед за руку — зір його з-під чорних брів
Висявав і, наче сонце, Таріела засліпив.

Таріел назустріч звівся, повен подиву й тривог.
Наче сонце й місяць разом, сяяли вони удвох;
Перед ними і алое — лиш нікчемний, сірий мох.
До семи планет небесних прирівняю їх обох!

Один одного не знали, та зустрілись, наче любі,
І розкрилися троянди — їх уста прозорозубі;
Цілувались, пригортались і ридали в тузі-згубі,
Сльози сяяли на віях, на агатовому рубі.

Витязь руку Автанділа міцно стиснув у долоні.
Проливали, сівши вкупі, сльози чисті та солоні.
Лиш Асмат ласкавим словом стала їм на перепоні:
«Не вбивайтеся, розвійте тьму на сонячному лоні!»

Сльози, наче іній, зникли з Таріелової квітки,
І сказав він Автанділу: «Хто ти? Йдеш куди і звідки?
Розкажи, не крийся — тайни тільки вдвох ми будем свідки.
Леле, навіть смерть од мене відцуралась навпослідки!»

Автанділ відмовив красно словом гарним, як єдваб[1]:
«Таріеле! Леве дужий, повний милості й приваб!
У державі Аравійській мій маєток. Я — араб.
Я палаю від любові, що й забить мене могла б.

Єсть дочка в мого владики,— палко я її кохаю,
Та тепер вона царює над народом мого краю.
Хоч про мене і не чув ти, але ми стрічались, знаю,—
Пригадай, як ти понищив царську рать, що вийшла з гаю.

Ми тебе уз річки стріли — ти, сумний, сидів один.
Мій владар тебе покликав. Був сердитий дуже він,
Бо не йшов ти. Ми погнались за тобою навздогін.
І тоді збагрив ти кров’ю шир земний на кілька гін.

Не мечем, а канчучищем сік лоби та шоломи;
Раптом зник з очей безслідно, як погнався цар з людьми.
Не знайшли ми навіть сліду,— щез, немов примара тьми.
Вкрай тоді розлютувавшись, розгубилися всі ми.

Цар печалився, примхливий,— примхи ж є у всіх владик,—
Та тебе ніхто не бачив ні зблизька, ні віддалік.
І тоді мене послала розшукати, де ти зник,
Діва, як ефір, тендітна, осяйна, як сонця лик.

Повеліла: «Розшукай-но сонцерівного хоч слід.
Я тоді втолю бажання, стрінеш ласку ти й привіт!»
Наказала сліз потоки проливати троє літ.
Дивно, як в розлуці з нею я дивлюсь іще на світ!

Не знайшов я анікого, щоб тебе він де зустрів,
Тільки от недавно здибав трьох зухвальців, трьох братів,
Що одного з них ти зранив, канчуком своїм побив,
І мені свою пригоду старший брат їх розповів».

Таріел згадав, як військо знищив він колись в бою,
І промовив: «Давню справу пригадав я, не втаю,—
Ти і твій владар зі мною здибались в гірськім краю,
Плакав я тоді, згадавши погубительку свою.

Що в нас спільне? Що ви хтіли? Чи в якій завадив справі?
Я ридав, а ви втішались, жартували на галяві,
І мене в полон забрати наказали рабській лаві,
Так забрали замість мене слуг своїх тіла криваві.

Я, побачивши, що їде сам владар на подвиг бранний,—
Пожалів твого владику, гнів спинивши невблаганний,
І з очей я ваших згинув, наче привид той туманний,
Бо за мить став невидимцем кінь мій дивний, незрівнянний.

Швидше, ніж моргнути оком, можу я з очей зникати,
Як, бува, мене обляжуть прикрі люди — супостати;
Ще ніхто, крім трьох тих турків, не посмів на мене стати,
Та й вони за їх зухвальство дочекалися відплати.

А тепер — ваша[2]! Вітаю добросердий твій прихід,
В тебе стан — як в кипариса, як у сонця — сяйний вид,
Зазнавав і ти багато злиднів, і скорбот, і бід,
Та й нещасному на бога покладать надію слід!»

Автанділ сказав: «Ти годен сам хвали від мудреця,—
Не заслужена ще мною щедра похвала оця!
Ти ж бо — сонця світлий образ, грієш душі та серця;
Навіть сльози не змінили красоти твого лиця!

Змусив ти мене забути найдорожче у житті,
Я зрікаюсь їй служити, наші сходяться путі.
Залишитися з тобою нині маю на меті;
Адже яхонт є дешевший за емалі золоті».

Таріел сказав: «Я в тебе дружнє й вірне серце бачу,
Але як тебе відзначу за любов твою гарячу?
Є закон: хто став міджнуром, цінить той міджнура вдачу.
Якщо ти кохану кинеш, чим тобі за це віддячу?

Вірний службі господині, ти пішов мене шукать,—
От знайшов — бог милосердий до появлених завзять.
Як я зможу розказати, чом по світу став блукать?
Адже серце лиш від згадки спалахне, мов жар багать».

Таріел в розпуці змовкнув, блиск його лиця загас,
До Асмат тоді промовив: «Коло мене ти весь час
І хіба моїх не знаєш невигойних ран та враз?
Знову цей плачущий витязь повергає серце в сказ.

Те шукать, чого Всевишній не створив ще,— марний труд!
У вогні рождене серце через це палає тут.
Путь скінчилась. Я — в тенетах і не видеруся з пут.
Що я маю замість втіхи? Ветху бурку й сіна жмут!

Бог, в єдинім сонці явлен, гнівний в карі, щедрий в дарі,
Дав дві милості сьогодні, на благання зглянувсь ярі:
Через мене щастя створить він закоханій цій парі,
А мені дасть спопеліти у роздмуханім пожарі!

Як свої чуття комусь ти віддаєш, мов брату й другу,
То повинен ради нього йти на смерть і на наругу.
Бог одну людину губить, та зате рятує другу.
Хай хоч що зі мною буде — про свою повім я тугу.

Ти, Асмат, іди до мене, принеси води з собою:
Може, вмлію, то на груди бризни чистою водою;
Може, трупом упаду я,— плач невтішно наді мною,
Відпочину, як в колисці, під землею сировою!»

Сів на землю, розстебнувшись, оголивши груди й плечі.
Був, як сонце в темних хмарах; очі згасли молодечі,
Зуби зціпив, рота стиснув і не міг почати речі;
Раптом скрикнув він, і сльози полились в нестримній течі.

Голосив: «Моя кохана! Через тебе загибаю!
О моє життя, надіє, ясна втіхо, мій розмаю!
Хто зрубав тебе, не знаю, деревино пишна раю!
Чом в огні не спопеліло серце, спалене до краю?!»

ТАРІЕЛОВА РОЗПОВІДЬ ПРО СЕБЕ, КОЛИ ВІН УПЕРШЕ ОПОВІДАВ АВТАНДІЛОВІ

«Слухай пильно та уважно сповідання пресумне
Про діла, що, їх згадавши, мій язик життя клене.
Ні, вона не дасть розради, звівши з розуму мене,
Не затихнуть сліз потоки, біль і розпач не мине!

Знають всі про сім індійських королів. З них кожен — пан,
Та на шість держав владує лиш могутній Фарсадан,
Дух сміливий, серце щедре, сонця лик і лева стан,
Володар над королями, над військами — отаман.

Мій отець царем став сьомим, ворогів повергши в прах.
Звали батька Саріданом,— знав немало він звитяг
І, як хто йому перечив, він на тих наводив жах;
Полював, гуляв, не відав злої долі бідолах.

Він ненавидів самотність, що його годилась сану,
І рішив: «Я маю землю, в битвах з ворогами дану,
Маю, від турбот звільнившись, втіху, пишність і пошану,—
Передам тягар весь влади самодержцю Фарсадану».

Шле посла до Фарсадана, так сказати наставля:
«Ти — владар. Тобі індійська покорилася земля!
Хочу я тобі віддати владу й серце короля —
Хай мою до тебе вірність всесвіт вічно прославля».

Фарсадан зрадів, почувши, що принесла вість оця,
Відповів: «Я, цар країни, славлю господа-творця,
Що прийшов ти, з нами рівний, до такого рішенця.
Тож іди! Тебе звеличу, наче брата і вітця!»

Дав йому під владу царство; Сарідан став — амірбар[3],
Отаман всіх отаманів, пишний амір-спасалар[4];
Правував в своєму царстві, що його дістав у дар,
Лиш без кесарської влади, в інших справах — владний цар.

Був за рівного мій батько в пана нашого ясного,—
Цар пишався: «Хто ще має амірбара отакого?»
Вкупі бились, полювали, суд вершили право й строго.
Як нема на мене схожих, так не схожий я на нього.

Спадкоємця не придбала вінценосна світла пара —
Те журило їх, та й військо засмутила ця покара.
Будь же проклята година, як родивсь я в амірбара!
Цар, мов батько, хтів зробити з мене пана-добродара.

І мене царське подружжя, як свою, взяло дитину,
І виховували з мене владаря на всю країну,
Мудреців вони зібрали, щоб навчать царського чину.
Я змужнів — став левом дужим, стан підніс, мов тополину.

Ствердь, Асмат, що я по правді те минуле розповів!
Років п’ять од роду мавши, вже трояндою процвів;
Міг, жартуючи, вбивати левів, наче горобців.
Фарсадан вже не смутився, що своїх не мав синів.

Ти, Асмат, мій вірний свідку, знаєш років течію!
Наче сонце на світанку, я красу являв свою;
Хто мене побачив, мовив: «Де він зріс? Чи не в раю?»
Я тепер — лиш тінь від того, це з одчаєм визнаю.

Мав п’ять років, як цариця понесла дитину в лоні...»
Змовив це й зомлів. Змочила враз Асмат і груди, й скроні;
Очутившись, він промовив: «І вони дождались доні!
Стан її тоді вже сяяв, наче в сонячній запоні.

Скласти їй хвалу достойну я не в силі і не в хисті.
Фарсадан препишно з трону об’явив ці добрі вісті;
Всі царі прийшли, принісши подарунки урочисті,
А вони скарби всім людям роздавали в стольнім місті.

Їм листи вітальні слали з цеї щасної нагоди,
Скрізь по Індії про доньку сповістили скороходи,
Не вщухали у столиці співи, учти, хороводи,—
Радість місяця і сонця, радість неба і природи!

Ми виховувались вкупі — я й дочка царева мила;
Був мов ясний промінь сонця блиск її лиця і тіла.
Нас однаково кохали — цар, жона його похила.
Я скажу, як звать красуню, що мене вогнем спалила!..»

Знову він зомлів, простерши тіло змучене на тверді,—
Автанділ над ним заплакав в співчутті, в журбі одвертій.
Таріел зітхнув, як діва груди збризнула роздерті,
І сказав: «Почуй, хоч справді день цей — день моєї смерті.

Звали дівчину прекрасну йменням Нестан-Дареджан.
Як минуло їй сім років,— вже розцвів дівочий стан,
Вже вона красою сяла, наче сонце крізь туман.
Хоч було б з алмазу серце, та в розлуці вмре від ран!

Підросла красуня, з мене ж вийшов лицар і моцар.
Спадкоємицю престолу став виховувати цар,
Я ж до батька повернувся — був гравець і бенкетар,
Грав, гуляв, ходив на левів — бив, ловив їх, як товар.

Збудував палац для доні цар, щедротний як завжди,—
Виклав стіни з безоару[5], а навкруг зростив сади,
А в садах з фонтанів ринув струм рожевої води.
Діва, що мене спалила, жити увійшла сюди.

Завше пахощі там пахнуть і лунає арфи гра,—
То сидить у вежі діва, то на сад свій позира,
І Давар, з країв каджетських[6] удова, царя сестра,
Доглядає та навчає діву мудрості й добра.

Оксамитові запони вкрили башту аж униз,
Щоб ніхто із нас не бачив кришталевих юних рис,—
Лиш Асмат і дві служниці мали вхід до тих завіс;
Там вона зростала, наче гаваонський[7] кипарис.

Так і жив п’ятнадцять років я, мов рідний син, з царем,—
Завше разом пробуваєм, вкупі день і ніч живем.
Став я з вигляду як сонце; стан мій виплекав Едем,
Заживав я слави в грищах, в герцях з луком та з м’ячем.

Влучно бив стрілою звіра,— як поцілив, так і клав;
З піль вернувшись, на майдани йшов, охочий до забав,
Вдома в мене шум бенкетний ні на хвилю не вгавав;
Та рубінно-кришталевий лик моє життя забрав!

Нагло вмер старий мій батько, бо для всіх день смерті дан.
Припинив усі забави, втіхи кинув Фарсадан.
Як про смерть його дізнався, то зрадів ворожий стан.
Радість — ворогу, скорбота — для тутешніх поселян.

Був я цілий рік в жалобі, вбитий злигоднями враз;
Денно й нічно сумувавши, побивався повсякчас.
І прийшли двірські вельможі, принесли царський наказ:
«Таріеле, більш жалоби не носи, послухай нас.

Ми сумуєм теж, що згинув воєвода мужніх лав».
Цар просив жалобу зняти, сто скарбів мені давав,
Віддавав мені всю владу, що колись мій батько мав:
«Станеш нашим амірбаром, носієм владарських прав».

Я палав огненно. Спогад роз’ятрив душевну рану,
Та двірські зняли жалобу, на мій схудлий стан убрану;
Того ж дня царі індійські, гідно їх царського сану,
Влаштували пишну учту, щоб мені явити шану.

Сівши поруч, потішали дух мій ласкою і чаром:
«Як отець, таким же станеш ти звитяжцем незабаром».
Замінить отця, жахнувшись, я перечив їм, та даром,
Бо скоритися їм мусив, мусив стати амірбаром.

Що тобі іще повісти? Розповів я давню справу.
Тяжко згадувать колишнє, відживлять минулу славу!
Світ мінливий, світ несталий нам являє суть лукаву,—
Іскри, викресані світом, палять душу без угаву!»

ПРО КОХАННЯ ТАРІЕЛА, КОЛИ ВІН УПЕРШЕ ЗАКОХАВСЯ

Плачучи, казав він далі про своїх страждань причину:
«Якось вдвох з царем із ловів ми вертались. В ту хвилину
Він сказав: «Давай поглянем на дочку мою єдину».
Ти дивуєшся, напевне, що від згадки я не гину?

Я побачив сад прекрасний, гарне місце насолоди;
Птаство там співало краще, ніж сирени, повні вроди,
У фонтанах мерехтіли запашні рожеві води.
Оксамитові запони затуляли щільно входи.

Понад муром ізумрудним підіймалися тополі.
Коло башти з безоару цар з коня зійшов поволі,
Ми ввійшли туди, ступивши на єдваби, слані долі.
Це тоді, нещасна душе, в тебе влучив спис недолі!

Цар сказав: «Кількох дураджі[8] їй за мною понесіть!»
Я поніс, царя послухав. Це — горіння перша мить.
Це тоді зваливсь на мене гніт нестерпних лихоліть.
Тільки спис алмазний може серце з каменю пробить!

Цар не хтів, щоб хтось побачив сонцерівну до пори,—
Знав я це й спинився, він же звів запону догори
І ввійшов. Я їх розмову чув здаля: «Мої дари,—
Цар сказав,— Асмат, негайно в амірбара забери».

Враз Асмат переді мною розгорнула шовк завіс,—
Я побачив діву. Влучив в серце й розум гострий спис!
Я віддав Асмат дураджі, сам же яре. серце стис.
З того дня палаю вічно у горнилі мук та сліз!

Нині ж блиск, що сонце тьмарив, закотивсь для мене, зник!..»
Витязь, спогадів не знісши, заросив сльозами лик,—
З ним Асмат також ридала, і лунав тужливий крик,
Лемент діви: «Руки левня стали кволі, як в калік!»

Таріел отямивсь трохи лиш в Асматиних руках,—
Довго й слова не промовив, серце біль йому розчах:
Сів, і ремствував, і плакав, і ронив сльозу на прах:
«Навіть спогад про красуню — о, який великий жах!

Хто з дарів життя радіє, той пізнає з ранніх пір
Світу плинного зрадливість і душевний втратить мир.
Славлю мудрих я, що сміло йдуть життю навперекір.
Так мою ж послухай повість і словам моїм повір!

Я не зміг, оддавши птицю, залишити тих світлиць,
Бо згубив і силу, й розум,— і зомлів, упавши ниць...
Я почув сумні ридання, як мені вернулась міць,
І побачив коло себе тлум блідих тривожних лиць.

Я лежав на гарнім ложі, в світлій залі, як в раю.
Цар в риданні наді мною скруху виявляв свою,—
Він закликав мулл і слово дав якомусь горлаю,
Що чаклунству Вельзевула хворість приписав мою.

Як побачив цар, що очі я розплющив,— підійшов,
Обійняв, сказав: «Мій сину, хоч єдине слово змов!»
Я, неначе божевільний, занімів, стерявся знов
І зомлів я, бо на серці закипіла чорна кров.

Біля ложа никли мукри[9] та муліми[10] пресумні
І читали всі Корана[11] тихим голосом мені,
Щоб прогнати з мене біса. Розвели вони бредні!
Я лежав три дні в нестямі, як в незгасному вогні.

Лікарі теж дивувались: «Це якась чудна недуга,—
Ми безсилі. Видно, левня потайна зборола туга».
Я метався, і бриніла річ безтямна, недолуга,
А царициними слізьми море б сповнилось до пруга!

Так три дні лежав я тілом, що живе, хоча й не диха,
А коли очуняв,— зразу пригадав причину лиха!
І стогнав: «Ой, що зі мною? Геть життя! Хай згине втіха!»
Дарувать мені терпіння я благав у бога стиха.

Так його молив я: «Зглянься на благання ревні, боже!
Дай терпіння, дай наснаги, щоб оце покинуть ложе,—
Тут моє перебування таємницю викрить може!
Без твоєї допомоги вкрай моя душа знеможе!»

Я підвівся... Сповістили владаря: «Ось він підвівся!»
Зразу кинулась цариця, що змарніла від журби вся,
Вбіг і цар — він, це почувши, так зрадів, аж розгубився.
Змовкли всі. І сам владика богу вдячно помолився.

Цар присів побіля мене. Я зміцнів, поївши трохи,
І сказав: «Мій пане, серце вже звільнилось од знемоги,—
Прагну глянути на річку, на поля, на перелоги».
Підвели нам коней. Сіли і притиснули остроги.

І помчали проз майдани до ріки на кручу-строму.
Я схотів назад вертати. Цар провів мене додому,
І пішов я, чувши в серці ще нестерпнішу судому.
«Що ти робиш, люта доле?!» — у плачі казав тяжкому.

Мовби цвіт шафрану, жовкли і кристали, і агати,
Десять тисяч лез пекучих стали серце розтинати.
Воротар нараз покликав скарбника мого з кімнати.
Здивувавсь я: «Хто це може нам новини приношати?»

То Асматин раб з’явився. «Що за справи невгамовні?» —
Я спитав. Слуга, ввійшовши, дав листа. Слова любовні
Я читав і дивувався, хоч не виявив це зовні,
Не гадав, що в неї мислі потайним коханням повні!

Був я вражений шалено, що збудив її кохання,
Що вона змогла про нього написати без вагання.
Треба діві відповісти, щоб не вразило мовчання,—
І на відповідь одразу склав достойне я послання.

Серце дуже пломеніло. Сумно день минав по днині,—
До царя я не приходив, сам сидів у самотині,
І з’являлися до мене тільки лікарі єдині.
За борги земні я мусив так розплачуватись нині!

Впали присмерки на душу. Лікарі не мали сили
Запримітити у серці тайне полум’я. Рішили,
Що то винна кров. Звеліли кров мені пустити з жили;
Я дозволив, бо ці болі справжні муки б затаїли.

Кров пустивши з жил, на ложі тіло я простяг бліде.
Раптом мій слуга до мене з повідомленням іде:
«Там прийшов слуга Асматин». Я гукнув: «Та де ж він, де?»
Я питав себе, я думав: «Тайна ця куди веде?»

Раб подав листа. Уважно я читав цидулку. В ній
Було писано, що діва прагне зустрічі хутчій.
Відповів: «Признач годину — я прийду на заклик твій.
Поспішай, не сумнівайся в нетерплячості моїй».

Написав я, та й подумав: «В серці сумнів не загас.
Честь царя і амірбара для індійців — мов алмаз;
Перше, ніж мій гріх засудять — справу зважать сотні раз,
Але їм дізнатись правду,— гірше від усіх образ».

Тут доклали, що до мене від царя прибув гонець.
Цар питав, чи кров пустили, чи на світі я житець.
Відповів: «Од кровопуску сходить хворість нанівець.
Я прийду до тебе зараз. Ти ласкавий, як отець!»

Як прийшов я, цар промовив: «Годі, кинь хвороби ці!»
Посадив мене він верхи; ловчий сокіл — на руці.
Вдвох помчали,— никнуть з ляку і дураджі, і зайці.
Полювали; справа й зліва бігли з криками стрільці.

Повернувши з полювання, пишну учту справив цар;
Не спинявся спів арфісток, кришталевий дзенькіт чар.
Цар роздав найкращі в світі самоцвіти всім у дар,—
Був збагачений дарами щедро кожен бенкетар.

Я терзався, бо не вщухли думи — болі осоружні:
Лиш її згадаю — в серці клекотять огні потужні.
«Як алое — ти!» — навколо чую вигуки я дружні,
П’ю, гуляю, щоб сховати горе тайне, мислі тужні.

Прошептав мені скарбничий, щоб слова не чулись далі:
«Дивна жінка хоче бачить амірбара на відгалі,—
Видно, вродою чудесна, хоч лице у сповивалі».
Я сказав: «Гаразд. Нехай же у моїй чекає залі».

Я підвівся. Всі присутні хтіли рушити за мною,
Їм гукнув: «Я ще вернуся! Не шкодуйте ж ви напою!»
Раб край входу став на варті, і ввійшов я до покою,
Тремтячи, щоб мимоволі не укритися ганьбою.

Я ввійшов. Вона вклонилась і промовила покірно:
«Буде хай благословенна та, що їй слугую вірно».
«Хто вклоняється коханцю? — здивувався я надмірно,—
Всім закоханим годиться вестись гідно і сумирно».

Так сказала: «Пломенію я від сорому й відчаю,
Адже ти гадаєш, певне, що я любощів шукаю,—
На твою чесноту й скромність всі надії покладаю
І я вірю, недостойна, в милість господа безкраю.

Наказала господиня йти до тебе у палати
І звеліла, щоб од мене сам почув такі слова ти:
Їй подобатися може лиш сміливий та завзятий,—
Хай же лист тобі промовить, хто звелів оце сказати».

ПЕРШИЙ ЛИСТ, ЯКОГО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН НАПИСАЛА СВОЄМУ КОХАНОМУ

Взяв послання від тієї, що в огнистім ореолі;
Пише промінь сонця: «Леве! Хай затихнуть рани й болі!
Я — твоя. Не побивайся! Закликати смерть доволі,
Бо ненавиджу я душі і знесилені, і кволі.

Жалюгідна млість кохання — це хіба краса кохань?
Ні, для милої своєї ліпше ти звитяжцем стань,—
Люд з країни Хатаеті зрікся нам платити дань,
Ми не можем більш терпіти їх злодумних зазіхань.

Мисль про щасний шлюб з тобою я плекала ще раніш,
Та ніяк тебе зустріти не могла. Тому три дні ж
Бачу раптом я: шалений, в паланкіні ти сидиш.
Я тоді про все дізналась. Годі суму, жаль облиш!

Слухай: істину я мовлю, добру раду подаю:
Вирушай ти на хатавів, будь звитяжцем у бою,—
Ліпше це, аніж сльозами квітку зрошувать свою.
Глянь: як сонце, обернула на зорю я млу твою».

Ще Асмат щось говорила, не соромлячись мене,
Та про себе що повісти? Радість хто мою збагне?
Серце билося, тремтіло: то завмре, то спалахне.
Зарубінившись, обличчя стало мов кришталь ясне.

ПЕРШИЙ ЛИСТ, ЯКОГО ТАРІЕЛ НАДІСЛАВ ДО СВОЄЇ КОХАНОЇ

Я в листа її вдивлявся і такий уклав одвіт:
«О мій місяцю, над сонце сяє твій сліпучий вид!
Бог не дасть, щоб заподіяв я тобі гризот і бід.
Я — вві сні. Я ще не вірю, що живу та бачу світ».

До Асмат я змовив: «Слова не складу я більш уміло,—
Перекажеш їй: ти сходиш наді мною, як світило,
Що розвіяло мій безум і мерця знов оживило.
Що звелиш — зроблю. Інакше називай брехливим сміло.

Відповіла: «Діва радить отаку нам поведінку:
Щоб підозри ані в кого не збудити й на хвилинку,
Маєш з нею зустрічатись, вдаючи, що ти, як жінку,
Полюбив мене. Не вдайся ж до незваженого вчинку!»

Я затямив цю пораду, це веління мудре й вчасне
Діви тої, що уз неї, застидавшись, сонце гасне,—
Поруч неї видається тьмою ночі світло ясне.
Вперше я почув од діви слово ніжне та прекрасне.

Дати чашу самоцвітів в дар Асмат таїв я гадку.
«Ні,— вона сказала,— маю я добра цього вдостатку».
Узяла найменший перстень, злотом саджену печатку:
«Безліч є скарбів у мене, та ось це візьму на згадку».

Діва йде. В моєму серці не стримлять списи прокляті,
Світло ллється у в’язницю, жар схолонув на багатті.
Вийшов я і між вояцтва появився знов на святі;
Залунала радість. Друзям я роздав дари багаті.

ЛИСТ ТАРІЕЛА ХАТАВАМ, ЩО ДО НИХ ВІН НАДІСЛАВ ГІНЦЯ

Надіслав я до хатавів з посланцем свого листа:
«Дужий дух царя індійців воля зміцнює свята,—
Ситить він в підданцях голод, тішить вірні він міста,
Хто ж не хоче покоритись — жде на тих безжальна мста.

Царю й брате! Не завдайте нам досади і образ:
Приїздіть сюди негайно, як вам каже цей наказ.
Ви не прийдете — прибудем ми, не криючись, до вас,—
Ліпше ж вам не скуштувати крові власної в той час!»

Я послав гінця. На серці до останку зникнув гніт,—
Веселився бучно в залі, а зі мною — весь нарід.
Все, чого хотів і прагнув, дав тоді минучий світ,
Нині ж — розуму позбавив так, що й звірам я огид.

Я втекти хотів з бенкету, але згодом запал втих,
І сидів я коло столу між однолітків своїх,
Але пристрасть так палила, що позбавився я втіх,
Кляв свою мінливу долю, знову сум мене обліг.

Згодом, від царя вернувшись, я ввійшов до спочивальні;
Сівши там, про неї думав, риси згадував кристальні
І, листа надії мавши, проганяв думки печальні.
Тут слуга ввійшов до мене, справи маючи нагальні.

Від Асмат прибув прислужник, щоб послання передати,—
Там писалось, що я мушу йти до неї у палати.
Радість млу мою осяла, всі розпались пута й грати,—
Я пішов, раба узявши, та чи міг з ним розмовляти?

В сад ввіходжу, де стобарвно грають квіти та озерця.
Сміючись, Асмат виходить, розчиняє саду дверця,
Мовить: «Вийняла хоробро я колючку з твого серця,—
Глянь піди, як розцвітає брость трояндова тепер ця!»

Розсуває діва тихо пишний килим між колон.
Весь в рубінах з Бадахшану[12], там стоїть чудовий трон,
Де вона сидить, вгорнувшись в ніжно витканий віссон.
Очі, наче чорні плеса, сяють з-під тонких запон.

Я стояв. Вона мовчала; сяяв зір з-під чорних брів.
До Асмат щось проказала,— я не чув розмови дів,
Та почув Асматин шепіт: «Йди! Немає в неї слів!»
Це сказала, і відразу я увесь запломенів.

Відійшов за двері зали,— йшла Асмат за мною теж.
Я сказав: «О доле, нащо ти надію подаєш,
Нащо зцілюєш, як знову бачу тільки зло твоє ж!
Серце мукою розстання вже сплюндроване без меж».

Лиш Асмат мене втішала ніжним словом, чулим зором,
Говорила: «Хай ця зустріч не стає тобі докором,
Двері радості розкрий же, не вгортайся знову горем!
Діва стримана і горда — їй до тебе змовить сором».

Я сказав: «Мене зцілити можеш ти, о сестро й нене!
Можеш частими звістками втішить полум’я шалене,
Бо послання безнастанні згоять серце тороплене.
Що від неї ще почуєш — не ховай того від мене».

Сів я верхи, і поїхав, і заплакав крадькома;
Увійшов до спочивальні — сил нема і сну нема.
Рис кристали та рубіни синя синизна пройма.
Став бридкий мені світанок, полюбилась ночі тьма.

Посланці із Хатаеті повернулись накінець —
Слово горде і зухвале нам приніс од них гонець:
«Ми самі — не боягузи, не хистка в нас міць фортець.
Вашого царя не знаєм. Що його нам рішенець?»

ЛИСТ, ЯКОГО ЦАР ХАТАВСЬКИЙ НАПИСАВ У ВІДПОВІДЬ ТАРІЕЛОВІ, ТА СКЛИКАННЯ ТАРІЕЛОМ ВІЙСЬКА

«Я — Рамаз, я — цар, складаю Таріелу це послання:
Прочитавши, що ти пишеш, я відчув лиш дивування,—
Ти мені, царю народів, смієш слати вимагання!
Щоб така до нас цидула була писана остання!»

Я відразу воєводам наказав війська збирать,—
За небесні зорі більша зібралась індійська рать;
Звідусіль ішли до мене люди, сповнені завзять,—
Вкрило військо доли й гори, поля й лугу кожну п’ядь.

Не барились, поспішали, всі прийшли, хто тільки міг;
Я тоді, владнавши військо, вояків оглянув здвиг,
І мене потішив добрий лад загонів, коней біг,
Звага воїнів, моторність, хваразмійська[13] зброя їх.

Розгорнув я царський прапор, наш червоно-чорний стяг,
Наказавши війську вранці готуватись до звитяг;
Сам же плакав і себе я звав нетягою з нетяг:
«Свого сонця не узрівши, як верстатиму я шлях?»

Як прийшов додому — гірше став тужити й сумувати,
Сльози ринули як річка, що порвала всі загати.
«Доле! — так лементував я,— о, яка ж бо нетривка ти!
Я, безумний, мав троянду, та не міг її зірвати!»

Увійшов слуга. Мені він, левню тужному й сумному,
Від Асмат дає послання, і вона в листі отому
Пише так: «Жадане сонце зве тебе до свого дому.
Тож приходь. Хай буде радість серцю журному твойому!»

Я зрадів. Як тільки згасло сяйво присмерку бліде,
Увійшов у сад, нікого не зустрівши там ніде;
Та ось знову, як і вперше,— сміючись, Асмат іде
І ласкаво каже: «Леве! Місяць твій на тебе жде».

Я пішов. Переді мною — дім з колонами кружганку;
Місяць ллє у сад проміння, осяваючи альтанку,
Де сидить вона, сховавшись в зеленавому серпанку.
Вид її прегарний вкинув юне серце в лихоманку.

Вгамувавши трохи серце, я ввійшов і став на килим;
Підвелась, як вежа, радість; сяв лицем я заяснілим.
Сонцелика заховалась в подушки обличчям милим,
Та звелась і вмить метнула в мене поглядом несмілим.

Так промовила: «Сідати попроси, Асмат, його ти».
Коло славної, як сонце, я на подушку навпроти
Сів і втішився душею, що кляла недолю доти.
Я дивуюсь, що, згадавши, ще живу, як всі істоти!

Змовила: «Ти побивався, що і слова, як то слід,
Не зрекла й іти звеліла. В’янув ти, мов пільний цвіт,
Гірко плакав — на нарцисах бачу й досі сліз я слід,
Але перед амірбаром мушу знати сан і стид.

Жінці перед чоловіком личить стриманою буть,
Та приховувати горе — це найтяжчий біль, мабуть;
В мене посміх на обличчі, та мене жалі печуть,—
Я прислужницю просила розказати правди суть.

Одне одного ми знаєм. І того я не втаю,
Що лише тобі належу,— кличу в свідки честь мою
І страшну велику клятву на потвердження даю:
Якщо зраджу — хай позбавить бог мене відрад в раю!

На хатавів осоружних вирушай походом сміло,—
Дасть Господь, і ти повернеш, закінчивши славне діло.
Що робить мені без тебе, щоб розстання це не вбило?
Забери ж у мене серцева своє мені дай ціло!»

«Хто в цім світі,— я промовив,— мав іще таку кохану?
Тож я з подивом сприймаю ласку господа неждану.
Промінь твій наповнив серце, тьму розвіявши й оману.
Хай земля мене накриє — буть твоїм не перестану!»

Над священними книжками я поклявся вкупі з нею.
Присяглась вона, що вічно буде милою моєю:
«Як до когось, окрім тебе, привернуся я душею,
Хай тоді мене скарає бог десницею своєю».

Ще якусь часину любо ми провадили розмову,
Запашні плоди вкутали, слово мовили по слову;
Згодом мусив я розстатись, плачучи невтішно знову,
Та беріг в своєму серці я красу її чудову.

Важко серцю залишати цей кристал-рубін-берил.
Світ для мене поновився, я п’янів од щастя й сил;
Думав я, що це для мене сонцем сяє небосхил,
Але ось в розлуці серце стало як з гранітних брил!

Рано-вранці наказав я: «Грайте в сурми, сурмачі!»
Шикувалось військо в лави, забряжчали їх мечі.
Лев, я рушив на хатавів, безупинно вдень, вночі,
По невтоптаній дорозі, по безпуттю ідучи.

Межі Індії минувши, я все далі військо вів.
Тут мене гонець Рамаза, хатавійський раб, зустрів
І приніс мені він звістку, щоб утишити мій гнів:
«Навіть цап індійський може наших вигубить вовків».

Я одержав од Рамаза тьму дарунків дорогих.
Він благав: «Ти нас не знищуй, не губи ти нас усіх,—
Присягаємось покірно нести гніт твоїх кормиг,
Віддаєм усі багатства, і себе, й дітей своїх.

Перед вами завинивши, каяття знесем плоди,
Але зглянься, ради бога, не приводь полків сюди,
Не віддай нас на поталу, божу кару відведи —
Віддамо тобі без бою ми фортеці й городи».

Всіх вазірів я прикликав, щоб цій справі дати лад.
Там сказали: «Ти — ще юний, наших слухайся порад;
Ми терпіли їх підступність не один вже рік підряд,—
Щоб тебе вони не вбили, стережися їхніх зрад!

Отже, йди до них, з собою взявши витязів загін,
Всі ж війська хай пробувають поблизу за кілька гін.
Як побачиш щиросердість — їх звільни від всіх провин,
Непокірних же не жалуй, засуди їх на загин».

Рада ця мені припала до вподоби. Я притьма
Сповістив його: «Рамазе! Сперечатися дарма.
Бо життя миліше смерті, наша ж сила все лама!
Я до тебе йду без війська, лиш з бійцями кількома».

Взявши триста добрих воїв, з ними я вперед пішов,
Військо ззаду залишивши у гущавині дібров.
Я просив: «Ідіть за мною по дорогах тих же знов,
Щоб змогли мені на поміч ви примчати стрімголов».

За три дні прибув до мене знов од хана раб-носій.
В дар приніс він пишний одяг, золотих тканин сувій.
Цар просив: «Я хочу бачить гордий, мужній образ твій
І для зустрічі готую дар такий же дорогий».

Він казав ще більше: «Правду я кажу — покинь невіру,
Сам тебе зустріти вийду, бо нудьгую вже надміру».
Я сказав: «їй-богу, зважу на твою я волю щиру,—
Наче батько з сином, стріньмось, повні ласки та сумиру».

Далі їхавши, я знову на узліссі коло бору
Стрів послів. Вони вклонились, виявляючи покору,
В дар мені пригнали коней в золотій рясі убору
І мені казали: «Справді, цар наш прагне твого зору».

Він звелів переказати: «Я до тебе серцем лину,
З свого виїхавши дому, взавтра вранці вас зустріну».
В повстяних шатрах-наметах я отаборив дружину
І вітав послів привітно, давши місце для спочину.

Видно, жодне добре діло не лишиться без відплати,—
Тож один з послів до мене попідкрався, щоб сказати:
«Я — боржник перед тобою. Хочу борг тобі віддати,
Врятувать тебе від лиха, від біди, а може, й страти.

Твого батька вихованцем був я в роки молодії.
Все скажу тобі про зраду, що готують лиходії,—
Тяжко бачить левня мертвим, цвіт троянди — в безнадії!
Пильно слухай, що повім я, обміркуй всі дальші дії.

Люди ці готують зраду — їм не вір і май на оці,
Що сто тисяч війська тайно на одному стало боці,
А на другім — тридцять тисяч заховалось, повних моці.
Щоб потали не зазнати, будь розважний в кожнім кроці.

Любо цар тебе зустріне, ненаглядного для всіх;
Доки слухатимеш радо їхні лестощі та сміх,—
Рушать, димом гасло давши, їх війська з усіх доріг.
Стали б тисячі до бою — ти б їх сам не переміг!»

Був я вдячний цій людині і сказав ласкаво: «Знай,—
Як узавтра не загину, нагороди дожидай!
Щоб посли про це не знали,— йди до них, відпочивай.
Як про тебе я забуду,— сам знедолію нехай!»

Не повідав я нікому про діла ці потайні,—
Те, що має бути, буде; всі ж поради тут одні:
Я послав гінця до війська, що було десь вдалині,
І велів: «Крізь гори й доли помогти ідіть мені!»

Вранці я послів прикликав, щоб царю сказали люди:
«Вирушай же,— поспішаю на твої упасти груди!»
Ще півдня ішов походом, не жахнувшись зради-зблуди,
Бо від волі провидіння не сховаєшся нікуди.

Я зійшов на гору й глянув: пилом обрії сповиті.
Я подумав: «Розкидає цар Рамаз на мене сіті,
Та мій спис і меч мій гострий їх прониже тої ж миті».
І тоді сказав я війську про їх наміри неситі:

«Браття, зраду нам готує думка тих людей лукава,
Та нехай від цього сила ваших рук не стане млява.
Жде на тих, що вмруть за князя, в небесах і рай, і слава,
Меч при боці в нас не марно — вирушаймо ж на хатава!»

Гордо, гучно наказав я готувати зброю й лати.
Ми наплічники й кольчуги одягли на світлі шати,—
Грізно виладнавши військо, я вперед звелів рушати;
В день отой меча мойого скуштували супостати!

Ми підходили. Узрівши, що до бою ми готові,
Цар прислав гінця й загрози у такому виклав слові:
«Я ознаки зради бачу, несподівані й раптові,—
Прикро нам, що, взявши зброю, видно, прагнете ви крові».

Наказав я відповісти: «Знаю все про намір лютий,
Та який не був би певний задум твій — йому не бути!
За звичаєм войовницьким починай же цю війну ти,—
Я в руках меча тримаю, щоб мечем тебе здобути!»

Посланець поїхав. Більше посланців до нас не слали
І військам своїм до бою гасло димом подавали.
Вийшли з засідки їх лави, з двох боків нас обступали,
Але, дякуючи богу, не злякались ми навали.

Взяв я, хмурий, меч у джури, стиснув ратище рукою,
Рвався битися з ордою, рвався стати враз до бою,
І вперед крізь гони рушив я порвистою ходою,
Та хатави[14], ставши в лави, не втрачали супокою.

Підступив я. їхнє військо гомоніло: «Божевільний!»
Мавши силу нездоланну, я напав на шерег щільний.
Спис пробив коня й зламався,— бий же, мече мій всесильний,
Я хвалю того, хто ревно клав тебе на брус точильний!

Я накинувся, мов яструб на куріпок зграю дику.
Клав я гори коней, люду, натворив головосіку,—
Той блохою водяною закрутивсь, той впав без крику.
Врятуватися не дав я з перших лав ні чоловіку!

Облягли мене юрбою. Встряг у бій я до загину,—
Вдарю раз — ніхто не встане, не спинити крові плину;
Розсічу кого — той пада, мов сакви, коню на спину;
Де з’явлюся — всі тікають, і мені немає впину.

Вже смеркало, як зо скелі закричала їх сторожа:
«Не баріться! Утікайте! Нас карає сила божа!
Пил страшний встає над степом, наче чорна огорожа,—
Мчить вояцтва десять тисяч, нас понищить рать ворожа!»

То мої війська з’явились, що були позаду нас:
Поспішали денно й нічно, прочитавши мій наказ,
Їх долини не вміщали, перед ними день загас.
Підступали — грали сурми, гуркотів їх тулумбас.

Як побачили підмогу, стали бігти вороги,
Ми слідом за ними гнались крізь боїща, крізь луги.
Я з коня Рамаза скинув, запалавши від снаги.
Ми в полон всю рать забрали, не рубали до ноги.

Верхівці вперед летіли, і від них ніхто не втік,—
Переможених хапали, клали долі, мов калік.
За свої безсонні ночі мав одплату войовник.
Бранці, зранені і цілі,— здійняли і плач, і крик.

Злізли з коней ми на полі, спочиваючи побідно.
Я був зранений у руку,— хтось мечем улучив, видно.
Вояки мої круг мене позбиралися привітно,
Не могли і слів добрати, щоб мене вітати гідно.

І зазнав тоді від війська я великої пошани,
Бо мене благословляли всі бійці, всі людські стани.
Вчителі мої колишні, посивілі отамани,
Дивувалися, узрівши від меча мойого рани.

Вояків я слав по здобич,— заживали тут добра ми:
Поверталися багаті,— ворог никнув од нестями.
Хто моєї прагнув крові,— їхню кров я лив річками;
Брав міста, не воювавши; розчиняв без бою брами.

Я сказав Рамазу: «Знаю, що ладен ти знов на звади,—
Так виправдуйся ж, мій бранцю, щоб зазнать собі пощади:
Поруйнуй свої фортеці, передай свої осади,
Бо інакше не пробачу я тобі твоєї зради».

Відповів Рамаз: «Не маю я ні сили, ні підмоги.
Дай мені мого вельможу, щоб його без остороги
До своїх фортець послав я сповістити їх залоги,—
Все владарство, все, що маю, покладу тобі під ноги».

Я вельможу дав. Вояцтву ж наказав за ним рушати,
І до мене з міст хатавських позбиралися магнати;
В них забрав фортеці й змусив про війну пожалкувати,—
Слів бракує оповісти, скарб який то був багатий!

А тоді вступив препишно до хатавських я країв,—
Віддали мені у руки всі ключі від всіх скарбів;
Я звелів, щоб люд тамтешній супокійно й мирно жив,
Їм сказав: «Я — ваше сонце, вас жалів і не спалив!»

Розчинивши всі скарбниці, обдивившись кожну з них,
Там знайшов такі багатства, що й злічити б їх не зміг.
Раптом вгледів дивний одяг і вуаль з тканин чудних,—
Хтів би ти хоч назву знати, якби сам побачив їх!

Не збагнув я, хто тканину, диво дивне те, зіткав,—
Хто побачив,— дивувався, божим чудом називав:
Не лежав у ній в основі ні шарлат, ні злотоглав[15],
Та міцна була, мов кута, наче хтось загартував.

Діві сяйній, випромінній я відклав цей одяг в дар,
А царю в дарунок вибрав з найдобірніших отар
Сотні мулів та верблюдів, щоб потішений був цар,
І послав цареві звістку про закінчення всіх чвар.

ЛИСТ ТАРІЕЛА ДО ЦАРЯ ІНДІЙСЬКОГО, КОЛИ ВІН ПОДОЛАВ ХАТАВІВ

Склав листа я: «Царю! Щастя вам судилось на роду:
Хтіли зрадити хатави, та потрапили в біду.
Хоч я трохи запізнився сповістить вас до ладу,
Але хан — в полоні; бранців цілі юрби вам веду».

Все владнавши, не барився я в хатавських тих краях,—
Сплюндрував державу їхню, взяв скарби, лишивши жах.
Нам верблюдів бракувало,— я волами здобич тяг:
Там здобув і честь, і славу, все, що мав лише в думках.

Владаря хатавів бранцем я забрав у табір свій.
Нас у Індії зустрінув вихователь дорогий,—
Переказувати сором, як він славив подвиг мій,
Як пестив мою він руку та в м’який вгортав сувій.

На майдані розіп’яли нам шатри з тканин ясних,
Щоб мене міг вільно бачить тьмочисленний людський здвиг.
Запросив владар на учту і мене, й бійців моїх;
Сівши поруч, подивлявся й надивитися не міг.

Цілу ніч бенкетували, розлягався гук пісень,
І пішли з майдану в місто, як уже зайнявся день.
Цар звелів: «Сюди збирайте вояків з усіх рушень
І хатавів полонених покажіть мені лишень!»

Я привів царя Рамаза бранцем, хоч і без кайданів.
Наче хлопця-шалапута, цар його негнівно ганив,
Я також сказав щось добре про привідцю бусурманів,
Бо який би справжній лицар бранців здоланих поганив?

Мій владар вітав хатава, бувши мужем незлобливим,
Мав із ним розмову довгу, не запалюючись гнівом;
І, мене зустрівши вранці, мовив словом співчутливим:
«Чи пробачиш ти хатаву, що злочинцем був зрадливим?»

Я сказав: «І грішні знають ласку господа гарячу,—
Тож на ваше милосердя я надій своїх не трачу».
Цар тоді Рамазу мовив: «Знай, що я тебе пробачу,
Але хай не чую більше про твою лукаву вдачу!»

Цар наш взяв великий викуп з супротивника свойого,
Сотні сотень хатаурі[16], паки шовку дорогого,
А тоді, царя вдягнувши і весь почет коло нього,
Відпустив усіх, простивши, не караючи нікого.

Бив хатав низькі поклони, виявляв покору й смуту,
Говорив: «Мене за зраду засудив бог на покуту;
Якщо знову завиню я — на загибель годен люту!»
І пішов, свого народу взявши всю юрбу розкуту.

Вже смеркало, як до мене посланець ввійшов без стуку,—
Цар велів: «Терпів з тобою я три місяці розлуку,
Дичини не їв відтоді, не давав роботи луку.
Хоч і час тобі спочити, та приходь, розвій докуку».

Як прийшов я до палацу, там хортів побачив зграю,
Соколи ловецькі рвались з двору ринути до гаю.
Цар в усім риштунку тьмарив вроду сонячну безкраю,—
Він радів, що я, прийшовши, перед ним красою сяю.

Так, щоб я не чув, дружині слово він сказав таємне:
«Любо бачити обличчя Таріела мужнє й чемне,—
Він осяє кожне серце, хоч було б сліпе і темне.
Вдоволи ж моє прохання і нагальне, й недаремне.

Не порадившись з тобою, я одну замислив справу:
Знаєш ти, що нашій діві віддамо свою державу,—
Хай сьогодні ж всі побачать райський цвіт, дочку хупаву.
Вийди з нею вдвох назустріч всім на радість, нам на славу!»

Полювали ми завзято й на долині, й на горі;
Соколів несли за нами і хортів вели псарі,
Але скоро ми лишили ті ліси та чагарі,
Стали грать в м’яча, та втіху цар спинив на другій грі.

Люд, мене схотівши бачить, сповнив місто і майдан.
Переможець, я вдягнувся у гаптований жупан,—
Мов бліда троянда — гарний, проїздив між поселян.
Це не лжа — один мій вигляд наробив з людей очман!

Знайдена в хатавських сховах, дивна тканка, мов змія,
Голову мою вгорнула. Сяяла краса моя!
Цар мене завів до зали, де була його сім’я.
Як побачив сонцерівний блиск її,— здригнувся я!

Діва сонячна вдяглася в шовк злотисто-жовтих шат,
Ззаду ж неї тлум хадумів[17] шикувався в жвавий ряд.
Блиск її наповнив площі, і доми, й квартали, й сад;
Між троянд її обличчя цвів разок перлин-близнят.

Я тримав ще на пов’язці руку, зранену хатавом.
Трон покинувши, цариця підійшла до нас небавом,
Втішила щоку-троянду поцілунком преласкавим,
Прорекла: «Завдав ти гідно кари недругам лукавим».

Поруч себе посадили на шарлати, на шиття,
Поблизу ж сиділо сонце, що пече мої чуття.
Ми дивилися й мовчали, наче з млості-забуття.
Як од неї зір одводив,— я ненавидів життя.

Почалася пишна учта, що була достойна їх.
Зір людський не бачив досі учт розкішних отаких!
Кожен келих — бірюзовий чи з рубінів дорогих.
Царедворці й прості люди — всяк напитися тут міг.

Сидячи отам, я в щасті дух свій радісний підніс,—
З нею ми переглядались; я шалене серце стис,
Щоб сховатися від людства, від сторонніх, від гульвіс.
Що миліше є на світі за видіння любих рис?

Клич — «Замовкніть!». Вщухли співи. Тишина лежить німа.
Цар сказав: «О Таріеле, в нас для тебе й слів нема!
Ми — в блаженстві, наш же ворог тільки скніє крадькома.
Хто тебе побачив,— справді, запишався недарма!

Личить нині, щоб одежу мав дарунком ти від нас,
Але ми не знімем з тебе шат оцих і цих прикрас,
Бо для тебе, променистий, сто скарбниць я в дар припас:
Не соромся ж,— все, що схочеш, можеш брати з них всякчас».

Цар веселий сів, і дужче учта знову загула,
Спів лунав, бриніла арфа, ліра пісню затягла.
Відійшла цариця звідси, як на землю впала мла,
Та до краю сну, до смерку, тут гульня весела йшла.

Не могли ми більше пити із подвійних пугарів.
Я, ввійшовши до покою, наче розум загубив,—
Бо відчув любові бранець пристрасті вогненний звив;
Погляд любої згадавши, і радів, і пломенів.

Увійшов слуга і мовив він, до мене ідучи:
«Вас якась питає жінка, вся сховавшись в опанчі».
Все відразу зрозумівши, я підвівся, тремтячи,—
І Асмат побачив раптом, що прийшла оце вночі.

Стрівши вісницю від тої, що за неї гину,— зблід
І вітальним поцілунком до її припав ланит,
Взяв за руку, коло себе посадив, як то і слід,
Змовив: «Чи тебе прислала не вона, алое цвіт?

Говори ж лише про неї, а про інше і не смій!»
Відповіла: «Правду мовлю, вір же істині святій:
Ви побачились сьогодні, і подобався ти їй.
Віднести листа до тебе наказала якмерщій».

ЛИСТ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО ЇЇ КОХАНОГО

Пише та, що осяває зором обрії земні:
«Зріла я твоєї вроди самоцвіти осяйні,—
Ти прегарний був, примчавши після бою на коні.
О, судилось проливати ріки сліз рясних мені!

Бог дав мову, щоб хвалила я тебе безперестання.
Та без сил німію й гину, бо вбива мене розстання.
Віддаю тобі я, леве, сад з троянд, його зростання.
І клянуся: лиш до тебе лине мисль моя остання.

Я не буду сліз точити, щоб не стурбувалась мати,
Та й тобі кажу я: годі на душі журбу тримати,—
Всіх людей чаруєш владно красотою недарма ти!
Ти вуаль вдягав недавно — цю вуаль я хочу мати.

Надішли мені дарунком дивовижні тканки ті,
З радістю на мене глянеш у чудовім сповитті;
Я ж тобі даю обручку,— поважай чуття святі,
Хай ця ніч для тебе буде найзнаменніша в житті!..»

[1] Єдваб — гатунок шовкової тканини.

[2] Ваша — привітальний клич, як-от: «ура» чи «слава».

[3] Амірбар — командувач військово-морськими силами держави, начальник флоту.

[4] Амір-спасалар — найвищий військовий титул при царському дворі в Аравії.

[5] Безоар — коштовний камінь, що, власне, являє собою затверділі відклади в шлунку безоарових кіз.

[6] Каджеті — вигадана назва гірської фортеці, твердині каджів.

[7] Гаваон — місцевість у Палестині за 15 верстов від Єрусалима.

[8] Дураджі — рідкісний дикий птах турач, що й тепер водиться на Закавказзі.

[9] Мукри — служники мусульманського культу, що виконували й обов’язки лікарів.

[10] Муліми — юнаки, що готуються стати мукрами (муллами).

[11] Коран — священна книга мусульман.

[12] Бадахшан — місцевість на Памірі, коло Таджикистану; тепер — провінція Афганістану. За давніх часів славилася своїми рубіновими розсипами.

[13] Хваразма, Хорезм — могутня держава XII—XIII віку, центром якої був сучасний Туркменистан, її кордони поширювались од Волги до Персидської затоки.

[14] Хатави — монгольське плем’я, що жило в Північному Китаї.

[15] Злотоглав — коштовна тканина, вигаптувана сріблом чи золотом.

[16] Хатаурі — хатавські гроші.

[17] Хадуми — прислужниці царівни чи цариці.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up