Витязь в тигровій шкурі (сторінка 3)

ПЛАН ТАРІЕЛА ТА ЙОГО ШАЛЕНСТВО

Тут, мов дикий лемент звіра, Таріелів зойк луна,—
Каже він: «Ось цю обручку із руки зняла вона!»
І кладе собі на руку — незліченна їй ціна! —
І, до вуст її притисши, в непритомність порина.

Так лежить він нерухомо, як в труні лежать мерці;
В двох місцях на грудях видно закривавлені синці,
Та й в Асмат вже кров стікає по роздряпаній щоці,—
Левня збризкує водою, що дзюркоче, як в ріці.

Вид зомлілого тужливця збільшив тугу в Автанділа,
А від сліз Асмат поволі продовбалась скеля-брила.
Він очуняв, бо водою діва полум’я згасила,
І сказав: «Живу, хоч знову доля кров мою точила!»

Звівся, зблідлий, напівмлосний,— слізьми зрошені ланити;
Як шафран, змарніли, зжовкли на лиці троянди-квіти.
Довгий час не міг дивитись і не міг заговорити,—
Був пригнічений він з того, що не вмер і мусив жити.

«Слухай розповідь же далі,— він промовив Автанділу,—
І про мене, і про неї, що кладе мене в могилу.
Це ж бо радість — мати з другом першу зустріч, щиру й милу.
Я дивуюся, що здатен почувать життя і силу!

Радо я Асмат зустрінув — скромну вірницю панянки,
Що дала мені послання і обручку від коханки.
Вдяг на руку я обручку, з себе зняв вуалі бганки,
Розгорнувши ці предивні, чорні, наче морок, тканки».

ЛИСТ ТАРІЕЛА У ВІДПОВІДЬ СВОЇЙ КОХАНІЙ

Написав я так: «О сонце, промінь той, що ти зронила,
Впав у серце; тож віднині і завзяття зникло, й сила.
Втратив розум я, зустрівши погляд твій, о діво мила!
Чим би за твою зичливість служба лицаря сплатила?

Ти колись подарувала на життя мені надію —
До минулого рівняю я сьогоднішню подію:
Берегти твою обручку — цей значущий дар — зумію,
Слів не можу підшукати, щоб сказати, як радію.

Ось той одяг, що ти просиш; ось вуаль твоя жадана,
Невідомо, звідки взята, невідомо, з чого ткана.
Поможи, прийди до мене! Хай розвіється омана!
В цілім світі є для мене тільки ти, моя кохана!»

Я приліг, як діва вийшла, і проспав часи нічні;
Образ любої красуні я побачив уві сні,
Та й прокинувся — немає! Я горів, як у вогні,
Вже не спав, і милий образ не привидівся мені.

Ще був ранок, як наказа надіслали з посланцем,
Щоб прибути до палацу. Я пішов туди мигцем:
Цар, цариця й три вазіри з заклопотаним лицем
Вже сиділи там — я мусив сісти перед їх стільцем.

Так мені сказали: «Старість бог дає нам для спочину.
Зникла молодість — і нині чуєм старості годину.
Бог не дав нам спадкоємця, лиш дочку послав єдину,
Та не тужимо, віддавши їй чуття свої, як сину.

Нині ж мусимо шукати чоловіка нашій доні,
Щоб до нас він дорівнявся, на царському сівши троні,
Щоб він був державцем владним в правуванні й охороні,—
Щоб меча сховав наш ворог, щоб не бути нам в полоні».

Відповів я їм: «Про сина ваше серце не забуде,
А проте й на сонцерівну теж надіються всі люди.
Звеселиться кожен батько, в кого син вам зятем буде.
Що скажу іще! Цю справу бачить зір ваш без облуди».

Почали ми раду радить — серце слабшає відтоді,
Та сказав собі: «Чи зможу стати їм на перешкоді?»
Цар прорік: «Якби Хварезмша[1], цар Хварезму, в дружній згоді
Нам віддав свойого сина — прагнуть іншого ще годі!»

Я помітив, що цю справу цар рішив заздалегідь,—
Вдвох вони переглядались, щоб водно їм говорить.
Та завадити цареві не наважився в ту мить;
Мов земля і попіл — став я, затремтів несамохіть.

Тут озвалася цариця: «Цар Хварезмша — цар країн,
Бути нам найкращим зятем лиш його достоїн син».
Як встрявати в суперечку,— вирок, видно, в них один!
Дав я згоду. Встановився день мій смертний, мій загин.

До Хварезмші надіслали з отаким листом гінця:
«В нас немає спадкоємця, тож дійшли до рішенця,
Що дочку вести повинні ми до шлюбного вінця.
Як дасиш за неї сина,— ощасливим без кінця».

Повернув гонець, діставши в дар чалму і жупана.
Звеселився сам Хварезмша, вся раділа сторона.
Він сказав: «Велика втіха з ласки божої дана.
З наших діток, безсумнівно, буде пара осяйна!»

Вислали туди посольство привести молодика
І благали: «Поспішай же — в нас мольба лише така».
Я пішов до спочивальні, бо душа всіх уника,
Серце сповнює гризота, ще й зажуреність тяжка.

Хтів ножем пробити серце, так в мій дух жалі вп’ялись.
Від Асмат листа принесли. Прочитав рядків я низь:
«Та, що в неї, мов алое, стан стрункий зростає ввись,
Наказала: йди до неї, і не гайся, не барись!»

Уявіть собі,— зрадівши, осіявши щастям вид,
Вбіг я в сад, Асмат зустрівши там, де був до башти вхід.
Раптом запримітив в неї на щоці сльозини слід,—
Вразившись, не запитався, чи на щастя мій прихід.

Я її смутну побачив — зажурився сам негайно;
Не всміхнулася до мене, як робила це звичайно.
Не промовила ні слова, тільки плакала одчайно
І поранила ще більше, не зціливши життєдайно.

В далечінь вона понесла дум і мрій моїх немало.
Повела мене до башти, одгорнувши запинало.
Я ввійшов і вгледів місяць,— горе в мене проминало,
І на серце падав промінь, але серце не розтало.

Блиск лиця її не слався щирим світлом по покою.
Вкрилась діва нечепурно злотосяйною чалмою,
На тахту вона схилилась у зелених шатах строю,
В неї риси блискавичні затуманились сльозою.

Наче тигр між скель, присіла із обличчям громодарним —
Не зрівнять її ні з сонцем, ні з едемським цвітом гарним.
Віддаля від неї сів я з серцем, зраненим і хмарним.
Підвелась вона, похмура, гнівом збуджена владарним.

Так промовила: «Дивуюсь, що прийшов ти — суєслів.
Клятволамник і відмовник, що дурити нас хотів.
Та тобі за все відплатить справедливий божий гнів!»
Я сказав: «Чого не знаю — як на те б я відповів?»

Мовив я: «Не взнавши правди, як відмовити мені?
Чи вчинив я, божевільний, злочини якісь страшні?»
Знов озвалась: «Що говориш ти, весь сповнений брехні?
Я ошукана, мов баба, і за це горю в огні.

Ти хіба того не знаєш, що Хварезмша — мій жених?
Як на це в вазірській раді ти погодитися міг?
Власну клятву поламавши, слова честі не зберіг,
Та за хитрощі й лукавство відплачу я, далебіг!

Чи згадаєш, як стогнав ти, ріки сліз ллючи по полю?
Лікарів та їхні ліки я згадать тебе зневолю!
Дорівнять до чого можна лжу юнацьку і сваволю?
Так, як ти,— тебе я кину. Хто відчує більше болю?

Хто б у Індії не правив, хто б не був отут при владі,
Я також в ній маю владу стати кривді на заваді.
Ні, цій справі не бувати. Ти лихій піддався знаді,
Став брехливим ти — омана і в тобі, й в твоїй пораді.

Доки я жива — не зможеш жити в Індії ти сміло,
А наважишся лишитись,— то душа покине тіло!
Де таку, як я, ще знайдеш, хоч з небес зніми світило?»
Ці слова згадавши, лицар плакав гірко й посмутніло.

Мовив він: «Як це почув я, розцвіли надії живо,
Знов наважився на неї я поглянути сміливо...
Як живу я, все згубивши,— чи для тебе це не диво?
Леле, леле! Світ лукавий точить кров мою злостиво.

Озираючись, побачив я Коран край узголов’я.
Взяв його, і славив бога, і складав їй славослов’я:
«Ти заходиш знову, сонце, пал мойого буйнокров’я:
Може, ти мене і знищиш, але відповідь знайшов я.

Як моя промова буде лжею хитрою і злою —
Хай мене скарає небо, сонце згасне наді мною!
Ти побачиш, правосудна, що лихого я не кою!»
«Говори ж усе!» — сказала і хитнула головою.

Я наважився: «О сонце, як зламав я обітницю —
Хай повергне бог на мене гнів, неначе блискавицю!
Де таку зустріну іншу стрункостанну й світлолицю?
Чи я жити залишуся, як встромлю у серце крицю?

Цар на раду урочисту скликав нас усіх до зала.
Там рішили, щоб царівна з юнаком до шлюбу стала.
Був би я їм заперечив, чи змінилася б ухвала?
«Ти прикинься, наче згоден»,— думка хитро підказала

Не змогла того збагнути Фарсаданова уява,
Що, коли царя повинна мати Індії держава,
То лиш я ним бути можу, більш ніхто не має права.
Я не знав, кого цар кличе, та лиха його поява.

Я сказав собі: «Подумай, як розв’язання знайти,
Обміркуй, щоб непохибно наміру свого сягти».
Серце рвалось диким звіром з дому царського втекти.
Не віддам тебе! Нікому не належатимеш ти!»

Я продав за душу серце, і мій замок став базаром,
Але дощ, що бив троянду, став теплішати недаром —
Бачив я: навколо перлів зайнялись корали жаром,
І вона сказала: «Нащо піддалась я лживим чварам?

Я не вірю, що зрадливим і брехливим ти єси,
Що, невдячний, не шануєш навіть божої краси.
Тож мене й Індійське царство в мого батька попроси,
Нащо нам чужак? Державі лад і раду ти даси».

Притулилася до мене, серце втішивши сумне,
Осяйна, мов місяць повний чи мов сонце преясне,
Посадила, як ніколи, приголубивши мене,
І від слів її відчув я: гасне пекло вогняне.

Вчила так вона: «Не личить спіх розумному ніде,—
Зробить він усе на краще і спокійно долі жде.
Хто ж одружінню завадить — гнів царя на тих паде;
Землі Індії ваш розмир до потали призведе.

Не уникнути весілля, якщо впустиш жениха ти,
Ми ж розлучимось і зміним на жалобу пишні шати;
Час настане — їм радіти, нам — стокротно вболівати.
Ні, не можна, щоб іранці увійшли в царські палати!»

Відповів я їй: «Не стане той юнак вам за дружину!
Познайомлюся я з ними, як ввійдуть вони в країну,—
Покажу свою їм силу, буду битись до загину,
Порубаю всіх дощенту, кожну вигублю людину!»

Відказала: «По-жіночи міркувати личить жінці.
Я не хочу буть за привід для різні,— думки покинь ці;
Жениха забий, та війська не винищуй поодинці.
Правий суд дає цвітіння навіть всохлій деревинці.

Так чини, мій леве дужий, щоб не сталось зайвих чвар:
Жениха забий таємно, за один згуби удар,
Але війська коло нього не вирізуй, мов товар.
Кров невинних для людини — заважкий в житті тягар.

Жениха того забивши, поговориш з батьком сам,
Скажеш: «Індію на страву я іранцям не віддам,
Свого спадку не дозволю поділити пополам;
Тож пробач мене — інакше горе й тлін твоїм містам!»

Не кажи йому, що хочеш мати ти мене за жінку,—
Цим ти виправдаєш більше власну гнівну поведінку,
І пробачення просити стане цар своєму вчинку,—
Зацарюєм вдвох, зазнавши і дозвілля, й відпочинку».

Я схвалив, обміркувавши, цю пораду, цю ухвалу
І змахнув мечем, неначе нищив ворога навалу.
Враз почув прохання сісти, як уже ішов із залу,—
Та її в обіймах стиснуть не рішався, повен шалу.

Я, покинувши кохану, став немовби божевільний,—
Вдвох з Асмат я вийти мусив, плач стамовуючи сильний,
Бо й єдина радість зникла, навіснів одчай свавільний,
Не хотів іти я звідси, і мій крок ставав повільний.

СИН ХВАРЕЗМШІ ПРИБУВАЄ ДО ІНДІЇ НА ВЕСІЛЛЯ, АЛЕ ТАРІЕЛ ЙОГО ВБИВАЄ

Вість: «Жених іде!» — приніс нам посланець з країв чужих.
Що Господь йому готує — ні, не відає жених!
Звеселився цар душею, не промовив слів гірких.
«Йди сюди»,— мені сказав він. Я ввійшов туди й притих.

Цар промовив: «День цей світлий є днем радісним моїм,—
Відсвяткуємо весілля, добре справу закінчім!
Всі скарби несіть до мене, не скупіться анічим —
Все роздам! Лиш недоумок проживе життя скупим!»

Надіслав я слуг моторних, щоб несли скарби із дому.
Вже прибув жених, забувши про спочинок і про втому,—
Наші люди всім народом йшли назустріч молодому,
Аж землі було замало стати натовпу отому.

Цар звелів нам: «Приготуйте їм намети на майдані,
Щоб спочив і наречений, і прибульці довгождані;
Хай йому назустріч вийдуть всі війська мої кохані,
Ти ж отут зустрінь, як личить це тобі в твоєму сані».

Я нап'яв шатри червоні із атласу й злотоглава.
Тут жених приїхав бучно, мов його чекала слава,—
Повиходила з наметів всіх двірських юрба цікава,
Військо лавами ставало: кожен рід — окрема лава.

Я втомився — так і треба, як догідливий слуга ти;
Повертав додому, з втоми захотівши навіть спати,
Та Асмат солодкомовна лист прислала, давши знати:
«Стрункостанна, мов алое, просить левня завітати».

Не зійшов з коня, слухняно я помчав до неї вскач.
Там зустрів Асмат плачущу і спитав: «Навіщо плач?»
Мовить: «Горя не уникну, я — твій вірник і прохач,
Бо на захист безнастанний ти хоч сил мені настач!»

Ми ввійшли. Вона суворо виглядала вдалині —
Вид її огненний тьмарив сонця промені ясні.
Прорекла: «Ти зволікаєш, а прийшли рішучі дні.
Може, знов мене забувши, удаєшся до брехні?»

Одвернувшись, вийшов мовчки, бо вона мене смутила,
Вслід гукнув: «Побачиш зараз, в кого пристрасть щира й сміла!»
Бо хіба ж насправді в мене отака душа безсила,
Щоб мені казала жінка мужньо братися до діла?

Сто бійців своїх прикликав: «Чи до бою ви готові?»
Містом тайно ми промчали. Ось уже шатри військові.
Я ввійшов. Сказати страшно, що вчинив я женихові!
Хоч хотілось кров пролити, та забив, не ливши крові.

Я роздер шатро, де ворог спочивав, пойнятий сном,
І схопив його за ноги, вдарив об стовпа чолом.
Розпочав лементувати люд, що тут лежав кругом,
Я ж, при зброї і в кольчузі, вимчав звідти румаком.

Всі дізнались про подію. Повні мстивої жаги,
Люди мчали вслід за мною — їх я знищив до ноги.
Мавши місто неприступне, де безсилі вороги,
Я примчав туди безпечно, не втрачаючи снаги.

Надіслав гінця свойого сповістити вояків:
«Хай іде сюди, хто дружньо помогти мені схотів!»
Навіть поночі збирались вояки зі всіх боків,
Кожен з них заради мене голови б не пожалів.

Я ще вдосвіта прокинувсь, як світилася зоря,
Трьох вельмож тоді побачив, що примчали від царя.
«Пестив я тебе, мов сина,— так він словом докоря,—
Чом завдав нам замість втіхи ти печалі-тягаря?

Ти, проливши кров Хварезмші, кров’ю замастив мій дім.
Почувань своїх до доньки не явив мені нічим
І наставнику старому все життя зробив тяжким,
Зрікшись до моєї смерті бути вірником моїм!»

Відповів цареві: «Пане! Я твердий, немов метал,
І тому мене не нищить пломені убивчий пал,
Але зваж — аджеж ти славен справедливістю ухвал:
Я не за твою царівну вбив прибульця наповал.

Знаєш: в Індії багато і палаців, і корон!
Я — єдиний спадкоємець, ти ж забрав усе в полон;
Спадкоємці вмерли, й спадок віддає мені закон,—
Більш ніхто його не візьме, бо мені належить трон.

Присягаюся — не знаю за собою я провин!
Вам дочку послав Всевишній, і не родиться вже син.
Як даси Хварезмші царство, що я матиму взамін?
Ні, мечем своїм здобуду трон індійський я один!

Одружи дочку,— не хочу я руки твоєї доні,
Але Індії моєї не віддам. Стверджусь на троні
І суперників понищу, стану їм на перепоні.
Вбий мене! Не потребує праве діло в обороні».

ТАРІЕЛ ОДЕРЖУЄ ЗВІСТКУ, ЩО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ЗНИКЛА

Цих вельмож назад пославши, шаленів я від напасті,
Бо могли б згасити горе лиш звістки від неї часті.
Щоб оглянуть даль, в фортеці я на мури став зубчасті
І отам не згинув мало у жахливому нещасті.

Наближалися два піші, їм до міста путь ляга,—
Я пильніше придивився: жінка, з нею йде слуга.
Це — Асмат, її обличчя вкрила кров і пилюга;
Не всміхалася до мене мандрівниця дорога.

Як її побачив, розум загубив я од нестями
І гукнув здаля: «Що сталось? Знову тратимо життя ми?»
І тоді вона сказала, обливаючись сльозами:
«Божий гнів склепіння неба замикає перед нами».

Крикнув я: «Скажи всю правду!», як до неї підійшов,
Та вона лише ридала, спалахнувши горем знов,
Не могла сказати й слова, бо відчай її зборов
І, струмком ллючись по лицях, їй текла на груди кров.

Згодом так вона сказала: «Що від тебе заховаю?
О, помилуй — не принесла я нічого, крім одчаю;
Не лиши мене на світі, богом праведним благаю,—
Забери життя минуче, ласку вияви безкраю!»

Розповіла: «Всі дізнались, що забив ти жениха,—
Скочив цар, коли до нього долетіла вість лиха:
Він кричить, на тебе кличе, біль його не затиха,
Та тебе не відшукали. Никне їхня вся пиха.

І цареві докладають: «Зникнув витязь десь в діброві».
«Все збагнув, все знаю, знаю,— цар сказав у журнім слові,
Полюбив дочку він нашу, лив на поле ріки крові,
А коли вони стрівались — не могли зректись любові.

Головою присягаюсь, я заб’ю свою сестру,
Бо віддав я їй царівну, щоб напутила добру,
А вона її зманила у дияволову гру.
Присягаюсь головою, я життя їй відберу!»

Знали всі, що дуже рідко головою клявся цар,
Та, поклявшись, він несхибно обітниці ніс тягар.
Хтось про це сказав негайно лютій каджі[2] — тій Давар,
Що й до неба досягнула б, знавши силу всяких чар.

Шепонув їй ворог бога, щоб Давар дізналась клята:
«У живих тобі не бути — це слова твойого брата».
Так вона тоді скричала: «Я ні в чім не винувата!
Задля кого маю вмерти і за що така відплата?

Як була, така й лишилась діва чиста і жива,
І дівоча хустка личко їй так само сповива».
Плачучи, Давар казала найогидніші слова:
«О повіє! Через тебе цар невинну забива!

Ти, повіє, наказала, щоб забитий був жених,—
Чом розплачуватись кров'ю я за твій повинна гріх?
Чи лихе тобі робила, чи навчала справ лихих?
Ні, не матимеш з коханцем більш побачень потайних!»

І вона її схопила, рвала коси, гнула стан;
Засинів на ніжнім тілі від побоїв басаман.
Лиш зітхала, лиш стогнала бідна Нестан-Дареджан,
І нічим не помогти їй, і не вилікувать ран!

Та коли Давар спинила і побої, й лайку гнівну,
Два раби тоді, мов каджі, оточили враз царівну,
Внесли паланкін закритий і туди, в цю клітку дивну,
Затягли нещасну діву, полонили сонцерівну.

Крізь вікно пройшли до моря, і царівни слід загинув!
«Хто б за це,— Давар скричала,— в мене каменем не кинув?
Доки він заб’є — сама я вб’ю себе, щоб дух поринув!»
Вмерла, ніж встромивши в груди, аж потік кривавий хлинув.

Ти, живу мене узрівши, вразивсь, наче з дивини?
За звістки такі, як треба, так зі мною і вчини,
Та, благаю, ради бога, від життя цього звільни!»
Сльози в неї проливались — не спинялися вони.

Мовив: «Сестро, не тебе я покараю за біду!
Що чинитиму для неї, як і де її знайду?
Скрізь шукаючи кохану, гори й води перейду!»
Скам’янів я весь і душу, наче скелю, мав тверду.

Я тремтів, я розум втратив, вбив мене одчай надмірний.
Я подумав: «Не лежи тут, бездіяльний і покірний,
Ліпше йди її шукати за поля, за діл нагірний.
Час рушать тому за мною, хто мені лишився вірний!»

Я вдягтися й взяти зброю до своїх пішов палат.
Вийшов звідти, і за мною — вояків сто шістдесят.
Ми до берега морського вийшли з брами мимо хат.
Корабель я там побачив, що причалив до загат.

Я ступив на нього й рушив широм простору морського;
Кораблі перепинявши, оглядав їх пильно й строго,
Та, шалений, ще шалів я, не довідавшись нічого.
Видно, бог мене покинув, бо гидкий я став для нього.

В році місяців дванадцять, наче двадцять, розтяглися;
Люди, що стрівали б діву, навіть в снах не приверзлися.
Гинути почав мій почет, бо недуги почалися.
Я промовив: «Волю бога зневажати не берися».

Повернув, зморившись плавать, я до берега вітрило,
Не послухався й вазіра,— серце в мене озвіріло.
Хто живий іще зостався, десь поплентався безсило,
Та знедолену людину небо кинуть не схотіло.

Лиш Асмат була зі мною й два раби. Чужа їм зрада.
Серце в мене укріпляли їхня ласка і порада.
Хоч би звістку мав од неї — і душа розквітла б рада,
Але зараз бігли сльози,— в них була моя відрада.

ЯК ТАРІЕЛ ЗУСТРІВ НУРАДІНА-ФРІДОНА НА БЕРЕЗІ МОРЯ

Раз вночі я мчав над морем. Мрів садами кругозір,—
В тих садах видніло місто на відногах дальніх гір.
Не хотів людей я бачить, одвертав од людства зір,—
В лісі, між дерев високих, ліг спочить під сяйвом зір.

Я заснув у тому лісі; розломили хліб свій слуги,
Я ж прокинувся. На серці, наче сажа,— темінь туги,
Бо не знав ні лжі, ні правди, ні новин, ні осоруги,
І з очей лилися сльози на галявини й яруги.

Раптом крик зачув я, глянув: прудко скаче верхівець,
Він, залитий струмом крові, мчить над морем навпростець,—
Руку зранено стрілою, зламано в меча кінець.
Ворогів клене він гучно, кличе лютих на правець.

Кінь під ним був — кінь той чорний, що тепер він став моїм.
Витязь вихором промчався, вітром лютим і лихим.
Я послав слугу до нього, щоб зустрітися із ним
І спитать: «На кого, леве, ти у гніванні страшнім?»

Він мовчав, немов до нього слово те й не долетіло.
Я тоді конем помчався, перед ним спинився сміло
І сказав: «Стривай! Я хочу про твоє дізнатись діло».
Я сподобався — на мене він поглянув заясніло.

Мовив: «Бог тобі зростати дав тополею стрункою!»
А тоді сказав: «Повім я все, що сталося зі мною,—
Ворог мій зробився левом, хоч здававсь мені козою.
Він опав мене підступно, я не встиг вхопити зброю...»

Відповів я: «Заспокойся! Дай, спочинку заживем!
Витязі не відступають перед зведеним мечем».
Я веду його. Мов батько вкупі з сином, ми ідем.
Я дивлюсь: такого левня, певне, викохав Едем.

Раб мій — лікар був. Щоб рани заживати почали,
Зав’язав він їх, із рани витягши клюгу стріли.
Я тоді промовив: «Хто ти? Зранив руку хто й коли?»
Він почав розповідати всі діла, що з ним були.

Він казав: «Тебе не знаю, марні здогади мої,—
Звідки, виснаживши тіло, ти ідеш, в які краї?
Нащо бліднуть ці агати і троянди ці твої?
Нащо бог цю свічку гасить, засвітивши сам її?

Город мій — Мулгазанзарі[3]. Там я царський маю трон,
Цар над людом нечисленним, Нурадін я звусь Фрідон.
Ви тепер — в моїх владарствах, тут проходить їх кордон;
Хоч малі, та гарні землі, де правує мій закон.

Дід мій батьку дав півцарства, решту дав мойому дяді.
Серед моря був там острів, що корився нашій владі,—
Дядьо з власними синами захопив його у зваді,
Хтів забрать місця мисливські, але став я на заваді.

Полював я тут сьогодні, як належить звіробою,
І схотів пройти на острів, не обтяжений юрбою,
А тому, забравши тільки п’ять сокольничих з собою,
Війську мовив: «Повернуся я цією ще добою».

Тихим морем на свій острів я подався на човні,
Вояків не взявши: нащо мав боятися рідні?
Та й вони злякались — місцем поступилися мені,
І почав я лови, й крикнув, аж лунало вдалині.

Краще б я повівся нишком, щоб не чули супостати!
Наказав мій дядьо війську з лісу напад розпочати,
Сам з синами сів у човен, щоб на морі перейняти.
Військо рушило. Ми чули, що бринять щити і лати.

Бачив я мечі блискучі, чув їх кличі ошалілі
І побіг до моря з криком: «Леле, бути їм в могилі!»,
Там, на березі, зустріли вояки нас, наче хвилі,—
Нас би зразу повбивали, та не спромоглись на силі.

Ще численніше вояцтво, до звитяжних звичне діл,
Звідси й звідти наступало, та нема і в нього сил,
Хоч для нападу іззаду поділилося навпіл.
А проте мій меч зламався, бракувало й добрих стріл.

От, коли неподоланно облягли з усіх сторін,
На коні я в море плигнув, пересікши хвилі вплин.
Всіх, хто був зі мною, вбили, я з шістьох лишивсь один,
Та мене спинить боялись, хоч і гнались навздогін.

Хай вершиться божа воля! — не забуду я науки,
Не прощу своєї крові, бо помститись прагнуть руки;
Так зроблю, щоб денно й нічно не забути їм про муки,
Приготую крукам учту,— веселитимуться круки!»

Став мені той витязь любий — ним думки мої зогріті;
Я сказав: «Без спіху треба ждати слушної нам миті!
Я піду разом з тобою,— будуть вороги забиті,
Ми ж бо — воїни обидва. Що злякає нас на світі?»

Ще сказав я: «Ти не знаєш про усі мої пригоди,
Тож на повість докладнішу почекаємо нагоди».
Він промовив: «Що зрівняти до такої насолоди?
Все життя тобі віддам я, все, що маю від природи».

У мале, та гарне місто нас примчав прудкий румак.
Там його зустріло військо. На журби своєї знак
Дряпав щоки, пилом сипав на лице собі вояк,
Цілував і меч побитий, і кільце меча, й держак.

Всім припав я до вподоби, і казали у привіт:
«Нам, о сонце, шле погоду сяєво твоїх ланит!»
Ми ввійшли в його столицю — кращих міст не знає світ!
Там були всі люди вбрані в злототканий оксамит.

ТАРІЕЛОВА ДОПОМОГА ФРІДОНУ ТА ЇХНЯ ПЕРЕМОГА НАД ВОРОГАМИ

Знову зміг тримати зброю цар Фрідон, коли зміцнів;
Ми галер наготували та юрбу войовників,—
Скільки сил той мусить мати, хто здолати б їх схотів!
Я повім, як бився витязь, воювавши ворогів.

Ми пішли на них війною, щоб наш ворог не спочинув.
Нам назустріч через море цілий тлум човнів нахлинув:
Я напав на них, ногою їхній човен перекинув.
Мов жінки, вони вищали: кожен думав, що загинув.

Другий човен я за прову взяв і кинув у вали,—
Ворогів топив у морі, не потративши й стріли!
Ті, кого не вбив,— побігли, аж до пристані втекли,
І тоді від самовидців я зажив собі хвали.

Ми на берег вийшли. Кінне військо кинулось на нас,
Встряли знову ми у січу, та мінливий бою час.
Милувавсь я, що в Фрідона дух звитяжця не загас:
Бився лев, чий лик — мов сонце, стан — алое, цвіт окрас.

Він на небожа і дядька налетів, як грім із хмари,—
Пальці рук повідтинали їм меча його удари;
Він погнав один двох бранців, пов’язавши їх до пари.
Це для нас був день потіхи, а для них був день покари.

Ми війська порозганяли, ворогами вкривши лан,
Та в боях не зледачіли — хутко вдерлися в їх стан,
Їм коліна перебили, їх зім’яли, мов сап’ян.
Вбий мене, як всю ту здобич міг забрати караван!

Всі скарби Фрідон провірив і наклав свої печаті;
Йшов за ним і дядько з сином — лиходійники завзяті,—
Він отут же, серед поля, їх віддав негайній страті.
«Ти — алое»,— так про мене гучно люд співав на святі.

Ми до міста повернулись,— вийшли натовпи святкові,
Потішали всіх присутніх штукарі — митці чудові.
І мене, й Фрідона люди прославляли в кожнім слові
І казали: «Наточили з ворогів ви ріки крові!»

Як царя, вітав Фрідона тьмочисленний людський збіг;
Як царя царів, мене так славив клич присутніх всіх,
Та я хмурий був і журний, не збирав троянд-утіх;
Діл моїх вони не знали,— тяжко й згадувати їх!

ЯК ФРІДОН ПОВІДОМИВ ТАРІЕЛА ПРО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

Раз на ловах із Фрідоном ми пройшли корчастим бором
Аж до скелі, що стриміла над примор’ям неозорим,
І Фрідон сказав: «Послухай: якось ставши тут, над морем,
Дивну річ побачив звідси я своїм орлиним зором».

Я просив сказати, й витязь про таку повів пригоду:
«Раз ганяв отут конем я — має кінь мій дивну вроду:
В полі — сокіл, а на річці качкою пірнає в воду.
Звідси я дививсь, як яструб в хвилі рине з небозводу.

Раптом, глянувши у море, став я пильно придивлятись:
Там якесь предивне диво почало між хвиль з’являтись,—
Як воно, те диво, може так моторно посуватись?
Та розгледіти не зміг я, мусив тільки дивуватись.

Я гадав: «Чи звір, чи птиця — те появище незнане?»
Це був човен, заповитий в запинало злототкане;
Швидко він летить на веслах,— сонце в нім сидить, не гляне.
Наче сім планет, зоріло те світило полум’яне!

Два раби, як смоли — чорні, вийшли звідти на узкосся.
Діву вивели з собою,— розметалося волосся,
Сяєвом непорівнянним їй обличчя зайнялося.
В мить, коли вона засяла,— сонце стьмареним здалося!

Я радів, тремтів, журився — чи присняться знову сни ті?
Закохався я в троянду, в пелюстки, снігами вкриті.
Я рішив: «Піду назустріч, нажену їх тої ж миті,—
Від коня мого прудкого не втече ніхто на світі».

Я помчав конем — озвався шумом, гуком ліс нагірний,
Та не в силі наздогнати, хоч і гнався кінь мій вірний,—
Майорів у морі човен, наче сонця блиск вечірній.
Відійшла вона від мене — й серце палить жар незмірний!»

Спалахнув я, все збагнувши із Фрідонових цих слів,
Впав з коня, ридав безстидно, дужим полум’ям горів,
Вбрався в кров свою гарячу, що текла із щік та з брів,
І кричав: «Забий мене ти! Чом не я її зустрів?»

Це Фрідона здивувало,— він не знав, яка причина
Розпач викликала в мене. Ставши поруч на коліна,
Він благав мене ласкаво, заспокоював, як сина;
Вії левня снігом вкрила, перлом зронена, сльозина.

«Горе! Повість розповівши, звів тебе я до відчаю!»
Я сказав йому: «За мене не печалься, я благаю.
Був моїм той місяць ясний,— через нього так палаю!
Ти — товариш мій, і нині все скажу тобі до краю».

Він почув про все від мене, як товариш мій, по праву,
І сказав: «Повів цю повість я собі лиш на неславу!
Ти — високий цар індійський,— сам прибув в мою державу,
Тож палац повинен мати, трон і челядь величаву.

В кого стан — як в кипариса, хай той господа прославить —
Відверне списа від нього бог, роздерши серце навіть:
Він свою нам ласку й милість, наче грім із неба, явить.
Творить він із лиха радість, милостиво нами править».

Ми вернулись до палацу. Сіли вдвох. Нас мучить туга.
Я сказав Фрідону: «Маю я тебе лише за друга,—
Бог не хоче, щоб родилась ще така людина друга;
Як здружився я з тобою,— в мене виросла потуга.

Я — друг вірний; час повинен нашій дружбі лиш сприять.
Розум свій, язик свій мудрий дай мені, мене порадь:
Як для неї і для себе повернути благодать?
Я в розлуці з нею більше сил не маю проживать».

Він сказав: «Од слів ласкавих я душею розтаю,—
Ти мені, індійський царю, милість виявив свою.
Чи посмію навіть думать про подяку я твою?
Наче раб, тобі скоряюсь, бо рабом твоїм стаю.

Город мій — збирач усяких чужоземних справ, новин,
Бо проз нього путь лягає кораблям з усіх країн.
Може, тут ми щось почуєм про бальзам, що гоїть він?
Може, бог тебе не схоче засудити на загин?

Моряків метких і справних надішлім в усі усюди,—
Діву — любу твою зірку — розшукають нам ці люди;
Ти ж — терпи тим часом, болі хай тобі не мучать груди,
Бо нема такого горя, що йому утіх не буде».

Він морців до себе скликав і сказав він їм усім:
«Вирушайте кораблями, їдьте простором морським,
Щоб знайти її, що прагне буть з укоханим своїм:
Сотні бід перетерпіте, а не вісім або сім!»

Він послав гінців усюди, де стояли кораблі,
І звелів: «Її шукайте по всіх закутках землі!»
Це ждання було за радість, аж применшали жалі,—
Сором згадувать — відчув я навіть радощі малі!

Трон мені Фрідон поставив,— як владар, мав я сидіти;
Він сказав: «Пробач ласкаво нездогадливість мені ти,
Бо тебе, царя індійців, недостойні ці привіти!
Хто із нас не хтів би ревно, наче раб, тобі служити?»

Що казати? — звідусюди позбирались шукачі,
Та новин вони не взнали, хоч ходили вдень, вночі,—
Анічого не дізнались, марно світом бредучи.
Я ридав, з очей точились сліз невичерпні ключі.

Я Фрідону рік: «Не знав я ще страшнішої пори,—
Як мені на серці важко, бачить лиш господь згори.
О, без тебе дні і ночі — сірі, наче вечори!
Всякі радощі я втратив, серце сповнилось жури.

Звідки ще новин чекати? — ні, надія це пуста;
Йду я звідси, так дозволь же залишить твої міста!»
Як Фрідон почув це, землю заросила кров густа:
«Брате,— мовив він,— віднині всяка радість — марнота!»

Не могли мене затримать, хоч велике їх старання;
Чув уклінного вояцтва я моління та благання,—
Обіймали, цілували, віддаляли час прощання:
«Ні, не йди від нас! Для тебе ми готові й на страждання!»

Їм сказав: «І я страждаю від розлуки оцієї,
Та для мене неможливі втіхи-радощі без неї.
Ні, не кину, не забуду я обраниці своєї,—
Не лишусь, не відступлюся від ухвали я моєї!»

Сам Фрідон коня із стайні вивів,— то був огир власний,—
І сказав: «Цей кінь — для тебе, кипарисе зореясний.
Інших ти дарів не приймеш, але цей дарунок — вчасний,
Бо тяжкі шляхи полегшить стрімколетний кінь прекрасний».

Проводжав Фрідон, і в нього сльози бігли на лиці;
Ми з Фрідоном цілувались, всі ридали верхівці,
Щиру тугу військо несло в серці, не на язиці.
Ми прощалися — із дітьми так прощаються отці.

Віддалившись від Фрідона, знов почав її шукати,
Мандрував землею й морем, не минув ніде ні хати,
Та не здибав я нікого, що про неї міг би знати;
Серцем зовсім ошалівши, схожий став до звіреняти.

Думав: «Годі мандрувати морем марно, хоч і браво;
Десь між звірів, може, втихне серце, змучене криваво».
Я сказав Асмат і слугам сім чи вісім слів ласкаво:
«Вас я змучив,— нарікати справді маєте ви право.

Тож ідіть, мене лишіте — річ моя не слабодуха!
Не дивіться більш на сльози, що їх точить з мене скруха».
Кожен з них, це слово чувши, каже так, мене не слуха:
«Леле! Що ви проказали? — хай не чують наші вуха!

Щоб нам доля, окрім тебе, пана іншого не слала!
Навіть куряву, що путтю з ніг твого коня упала,
Не покинем, не залишим,— служба наша вірна й стала!
Схоче доля — і в дбайливця думка зродиться недбала».

Не прогнав їх геть, прислухавсь я до їхніх слів і сліз,
Та, покинувши оселі, заблукав у дикий ліс,
Де обрав собі за житло схови оленів та кіз,
І почав бродить, стоптавши вись гірську і дольний низ.

Я знайшов печеру — диви тут порили гірні пруги;
Я почав із ними битись, і не стало в них потуги,
Хоч всіх слуг моїх забили, порубавши їм кольчуги.
Краплі горя впали знову, знов мені завдавши туги.

Крик, і зойк, і стогін дивів аж до неба досягав,
І земля здригалась важко від ударів їх булав,
Сонце вкрилось пилюгою, кипарис рясний дрижав.
Сто їх билось, та нікого не лишив я з їхніх лав.

Я відтоді, любий брате, тут живу і тут вмираю,
Тут блукаю, тут і плачу, непритомнію з одчаю.
Тут живе й Асмат зі мною, шалом спалена до краю.
Тільки смерть мені лишилась, більше виходу не знаю!

Тигра гарного вважаю трохи схожим я до неї,—
Ось чому люблю ці шкури, з них роблю собі кереї,—
Шиють їх дбайливі руки діви журної цієї.
Сам себе не можу вбити, хоч і смерті жду своєї!

Не складуть хвали для неї язики всіх мудреців,—
Вічно згадую кохану, проклинаю плинність днів;
Живучи отут між звірів, з ними й сам я озвірів.
Що мені від бога треба? — тільки вмерти б я хотів!»

Бив лице він, рвав троянду,— стала квітка щік прив’яла,
Став рубін його бурштином, вламки падали кристала;
З вій похилих Автанділа теж сльоза на діл упала,
Та уклінна ласка діви згодом левня вгамувала.

Заспокоєний, промовив Таріел до Автанділа:
«Втішив я тебе, а в мене біль ця втіха пробудила.
Ти, мою почувши повість, бачиш: жить мені — несила.
Йди ж тепер, вертай до сонця, вже твоя чекає мила».

Автанділ промовив: «Годі про від’їзд пустих речей,
Бо, з тобою розлучившись, сльози литиму з очей.
Я тобі скажу всю правду, не розсердишся ачей:
Смерть твоя не втішить діви,— сонця днів, зорі ночей.

Якщо лікар, хоч би й славний, занеміг,— він знає: треба
Зразу іншого якогось кликать лікаря до себе;
Він йому з’ясує хворість, що вогнем упала з неба,
Бо сторонній ліпше знає, в чім є хворому потреба.

Ти не гнівайся, послухай,— кривди радити не стану,
Ти не раз — сто раз подумай, як порятувать кохану,
Бо, як серце пломеніє, то піддасться й на оману.
Я на час якийсь поїду — на укохану хоч гляну.

Тінатін свою побачу, втішу очі сяйвом вроди,
Розповім, про що дізнався, про твої чудні пригоди.
Вір мені! Хай чує клятву бог з небесної господи.
Поклянімось не зламати нашого братерства й згоди!

Не відходь нікуди звідси,— клятву дай мені єдину,
Я ж навічно присягнуся, що ніде тебе не кину,
Повернуся, щоб з тобою тут блукати до загину.
Бог поможе,— я розвію твій одчай і самотину!»

Той сказав: «Як міг чужинцю ти любов оддать свою?
Жаль тобі мене покинуть, мов троянду — солов’ю!
Дасть Господь, і знов побачу — прагнень серця не втаю! —
Я тебе, що виростаєш, мов алое у гаю.

Як повернешся до мене після довгих мандрувань,—
Не втече у поле серце, наче сарна, наче лань.
Як збрешу,— хай підо мною божий гнів розверзне хлань!
Лиш твоя близька присутність знищить шал моїх страждань».

І на цьому щирі друзі склали клятви молитовні,
Ці бурштини-самоцвіти, шалодумні, мудромовні,
Полюбилися,— і душу їм пекли вогні любовні;
Пробули всю ніч укупі друзі вірні й невгамовні.

Автанділ ридав, як бачив, що ридає побратим;
Вранці встав, поцілувався з журним витязем отим;
Таріел не знав з одчаю, що тут станеться із ним,
Автанділ же, заридавши, мчав чагарником густим.

Автанділа проводжала в путь Асмат — вона весь час
Заклинала, щоб вернувся, побратима душу спас,—
Зов’явала, як фіалка, блиск лиця її пригас.
Він сказав: «Кого ж, о сестро, пригадаю ще, крім вас?

Вдома довго не лишуся, бо про вас я не забуду.
Тільки він хай не відходить, не тікає геть від люду.
Два лиш місяці чекайте,— як тоді я не прибуду,
Значить, трапило десь лихо горопашного заблуду».

Автанділ, пішовши звідти, відчував страждання щирі.
Дряпав руки, щік троянди роздирав в журі й зневірі,
Закривавився,— з дороги кров облизували звірі,—
Прудко мчав, прикоротивши путь свою в безмежнім ширі.

ПРО ПОВОРОТ АВТАНДІЛА ДО АРАВІЇ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІН ЗНАЙШОВ ТАРІЕЛА ТА РОЗЛУЧИВСЯ З НИМ

Він прибув туди, де кинув військо, повне непокою,—
Всі прибулого вітали щиро, з радістю бучною,
І тоді до Шермадіна вбігли з звісткою такою:
«Той приїхав, без якого втіха стала нам гіркою!»

Шермадін йому назустріч поспішив квапливим кроком
І вітав, ллючи від щастя сльози збуреним потоком,
Мовив: «Боже! Чи це пан мій, чи підпав я злим морокам?
Чи на тебе, на живого, я достоїн глянуть оком?»

Витязь низько уклонився, обійняв раба свойого:
«Слава богу, що не вмер ти від засмучення тяжкого!»
Всі вельможі поспішали шану виявить до нього.
І була бурхлива радість, і людей зійшлося много.

Юрби стали вкруг палацу і вітали урочисто;
Щоб на пана подивитись, позбиралося все місто.
Життєрадісний, він учту сам очолив особисто.
Мова людська не змалює їхніх забавлянь всіх чисто!

Розповів він Шермадіну, що зазнав, як звідси рушив,
Як знайшов-таки тужливця, хоч всі сили був напружив.
Щоб сльозу затамувати, він казав і очі мружив:
«Чи халупи, чи палаци — світ без нього осоружив!»

Раб повів йому, що сталось в місті за його правління:
«Про від’їзд твій цар не знає, бо таке твоє веління».
Лицар день прожив у місті, оглядав всі володіння,
А поїхав, як засяло вранці сонячне проміння.

Шермадін, відради вісник, сам зрадівши новині,
Поспішав сказать, що витязь вже у рідній стороні.
Бистро путь десятиденну лицар вимчав за три дні,
Щоб зустріти ту, що тьмарить сонця промені ясні.

Вість послав він: «Царю гордий, величайся у віках!
Маю в серці я до тебе обережність, шану й жах.
Я, про витязя нічого не дознавши, був би — прах,
Нині ж хочу все сказати, закінчивши щасно шлях».

Ростевану, що зморився од ваги державних справ,
Втішну звістку особисто Шермадін переказав:
«Автанділ вас хоче бачить — він знайшов, кого шукав».
Цар зрадів: «Я те дізнаюсь, що у господа благав!»

Раб пішов переказати й Тінатін, красі світил:
«Несучи приємну звістку, поспішає Автанділ».
Наче сонце, діва стала осявати весь окіл
І дала рабу, зрадівши, подарунки у наділ.

Рушив цар зустріти левня після мандрів небезпечних.
Автанділ не здивувався з дяки виявів доречних,—
Тепла зустріч звеселила їх, ласкавих і сердечних;
Був од щастя мов сп’янілий почет з царедворців гречних.

Скочивши з коня, прибулець привітання склав Ростану,—
Цар йому своїм цілунком радість виявив і шану,
А тоді ввійшли, щасливі, у світлицю, пишно вбрану,
І раділи всі, зібравшись на цю зустріч довгождану.

Левень левів уклонився сонцю сонць, що сяло світло,—
Ніжним став кристал сліпучий, і лице з троянд розквітло,
Опромінившись ясніше, ніж небес високих світло.
Небо мати б діві домом, бо будинок — їй не житло!

Того ж дня бенкет почався, пишний, шумний, неманіжний.
Цар на витязя дивився, мов на сина батько ніжний,—
Личить їм: роса — троянді, блиск снігів — сивинці сніжній.
Роздали вони дарами скарб із перлів дивовижний.

Всі хмільні пішли додому — учта вщухла на сьогодні;
Вкупі з левнем залишились лиш особи верховодні.
Цар питав, а витязь повість про свої почав злигодні,
Про тужливця-чужоземця, про страждання благородні.

«Не дивуйтеся, що нині я зітхатиму невпинно,—
Лик і стан його сіяє, наче сонце, випромінно;
Хто його побачить, в того розум гасне неодмінно.
Леле, в’яне та троянда, гине в тернях безневинно!

Як людина терпить горе від жорстокої недолі,
То кристал стає шафраном, брость вкривають терня голі».
Автанділ згадав про нього і заплакав мимоволі,
Все, що знав од Таріела, розказав він їм поволі:

«Він живе в печері дикій, що від дивів одібрав,
І коханої служниця — з ним, як вірниця всіх справ.
Витязь, в шкуру тигра вбраний, зневажає злотоглав;
В нім огонь горить все дужче,— світ оцей він занедбав!»

Автанділ, кінчивши повість, мов звільнивсь од тяготи,—
Адже бачив сяйво сонця і добився до мети.
Слухачі його хвалили, що троянду зміг знайти:
«Це — хоробрість щонайвища; ще до чого прагнеш ти?»

Тінатін же, все почувши, звеселилась поготів,
Цілий день була весела, не вщухала учта й спів.
У своїх покоях раптом лицар вісника зустрів,—
Просить, щоб прийшов до неї. Не сказать, як він зрадів!

Витязь став ласкавий, чулий, і за декілька хвилин
Йшов, блідий,— так лев полями йде між левами один,
Витязь світу, самоцвіття, непошкоджений рубін;
Та вже серце ради серця проміняв, сердечний, він.

На престолі сяло сонце, вкрите косами з агата,
Мов алое, що полите райським струменем Євфрата.
Щоб її вславлять, потрібна не моя бліда хвала та,—
Тільки річ афінян мудрих, велемовна і багата.

Діва левня привітала, речі мовила лагідні;
Повні радощів, обидва сіли поруч, наче рідні,
Милозвучно і поважно ведучи розмови гідні;
Каже: «Як знайшов чужинця і які ти стерпів злидні?»

Він сказав: «Коли людині вдоволить бажання світ,
То, мов день минулий, горя навіть згадувать не слід.
Я знайшов алое, світом рясно зрошуваний цвіт,
Лик трояндовий я бачив, та тепер той лик поблід.

Кипарис квітучий сохне у журбі на чужині,
Каже він: «Кристала серця не вернути вже мені!»
Я палаю через нього — горимо ми з ним в огні».
Лицар знов про Таріела повісті почав смутні.

Він повів про всі нещастя, що їх в мандрах поборов,
Він повів, як з ласки бога найжаданіше знайшов:
«Витязь світ і люд сприймає, наче звір, що кинув схов,—
Плаче й ходить він, шалений, із звір’ям поміж дібров.

Не дивуйся, що я можу вихвалять його повік!
Більш ніщо не до вподоби тим, хто бачив левня лик,
Бо від нього, мов од сонця, сліпне кожен чоловік.
Та шафран змінив троянду, лиш фіалки цвіт не зник!»

Все, що знав, що чув, що бачив, став він їй розповідати:
«Наче в тигра, в нього скелі та печери — замість хати.
З ним живе Асмат — ця діва вміє горе гамувати.
Ах, усіх живих на світі доля змушує ридати!»

Втишила почута повість мислі діви невгамовні,—
Зоресяйний лик царівні засвітивсь, як місяць вповні.
Запитала: «Що вгамує муки левня невимовні
І які потрібні ліки рани гоїти любовні?»

Витязь вимовив: «Хто має до шаленого довіру?
Він, хоча мені й довіривсь, все ж палає понадміру.
Обіцяв я повернутись, принести себе в офіру,
Я тобою клявся, сонце,— клятву дав незламну й щиру.

Мусить друг заради друга знести горе, злиднів лють,
Серцеві віддати серце, бо любов їм креслить путь.
Для міджнура біль міджнура власним болем мусить буть,—
Тож і я без нього мушу радість, як ганьбу, відчуть».

Сонцерівна мовить: «Ось що серцю втіхи завдає:
Ти щасливо повернувся, діло виконав своє,
І, насаджуване мною, виросло чуття твоє,—
Це для спаленого серця ліки вигойні дає.

Та мінлива, мов погода, доля в діянні своїм;
Часом — сонце сяє, часом — загуркоче в небі грім.
Тільки лихо знала досі, та вже втіха йде за ним,—
Якщо світ дарує радість, то навіщо буть смутним?

Добре, що для тебе клятва — слово строге і тверде,—
Мусить друг не покидати друга любого ніде,
Він йому шукає ліків, він в путі його веде.
Я була щаслива — нині ж сонце геть від мене йде!»

Витязь мовив: «Шлеш мені ти восьму тугу до семи!
Марна річ — на кригу дмухать, не зігрієш так зими;
Марна річ — ти спробуй: сонце, що заходить, обійми!
Тяжко — вдвох, стокротно тяжче — як розстаємося ми.

Горе! Їду знов, а душу палять, як вогнем, чуття!
Як в мету, влучає в серце стріл безжалісне биття,—
Жить лишилося третину швидкоплинного життя,
Тож уже немає часу для безплідного скниття.

Чув слова твої, збагнувши, як добитися мети,—
Тільки обламавши терня, можна до троянд сягти.
Сонце красне, повним світлом ще засяй для мене ти,
Дай хоч знак якийсь надії, щоб не вмер я з тяготи!»

Витязь стриманий, цнотливий, тонко вишуканий в мові,
Говорив із сонцем словом, гідним їхньої любові;
Діва витязю на спогад віддала разки перлові.
Хай же бог дарує радість юній діві й юнакові!

Що є краще? Притулити до рубінів щік агати,
Поруч ніжного алое кипарисом виростати;
Хто їх бачить, той не може в серці втіхи не зазнати.
Стогне любий у розлуці: «Де, любов моя, одна ти?»

Він на неї подивлявся, світлим щастям живучи,
І, з коханою розставшись, віддалився у плачі;
Заридало й сонце — ллялись сліз закровлені ключі.
Проказала: «Світ не впився, хижо кров мою п’ючи!»

Витязь бив себе у груди, журно попрощавшись з нею,—
Всіх любов примусить плакать і пом’якшитись душею.
Як закриють сонце хмари, тьма лягає над землею,—
Автанділ в розлуці змерхнув, не виблискував зорею.

Сльози й кров його по щоках проливались водночас,
Він казав: «Мойого сонця ясний блиск уже загас!
Чорні брови палять душу, палять серце — мій алмаз.
Світе, інших, окрім неї, я не хочу втіх-окрас!

Вчора був я — мов алое, що зростив його Едем,
А сьогодні доля в мене люто влучила мечем,
І, неначе сіттю, серце огорнулося вогнем.
Знаю я, що є безглуздям світ, в якому ми живем».

Кажучи це, витязь плакав і тремтів, зітхав до ранку,
З глибу серця рвався стогін, вкинув тіло в лихоманку;
Наточив од’їзд отрути в радість бачити коханку.
Леле, доля всіх в жалобу сповиває наостанку!

В спочивальні витязь плаче, непритомніє од млості,
У думках кохану бачить, любо йде до неї в гості;
На лице лягає блідість, мов мороз — на пишні брості,—
Он як змучило троянду сонце, згасши в високості!

«Серце людське,— ти прокляте, серце жадібне й несите,
Часом — злиднями розтяте, часом — радістю зогріте,
І засліплене, й безсиле, щоб тебе збагнути, світе!
Ані цар, ні смерть не може серцем людським володіти!»

Проказавши гостро серцю скарги ці і ці прокльони,
Він дари свойого сонця — перли вийняв із скарбони,
Що були їй за оздобу, за красу її корони;
Цілував він їх, проливши сльози чисті, як віссони.

Раптом цар прислав наказа готуватись до дороги,—
Поспішив прийти він, зблідлий від безсоння і знемоги.
Там вже юрби позбирались, вкрили доли, перелоги,
Їхав цар. Наготували тулумбаси мідні й роги.

На коні був цар. Несила змалювать тодішнє свято!
Слів не чути — загриміли тулумбаси всі завзято,
Пил затьмарив сонце, гнали соколів та псів багато,
І густою кров’ю звірів всі поля було поллято.

Цар кінчив щасливо лови, втіх зазнавши в полюванні,—
З ним пішли князі, й вельможі, й вояки могутньостанні.
Він ступив в царські палати, пишно встелені і вбрані,
Залунали звуки хору, гра на арфі та тимпані[4].

Цар і витязь сіли поруч, дружня йшла між них розмова,—
Їхні губи — мов рубіни, їхня усмішка — перлова.
Зблизька купчились вельможі, а здаля юрба святкова;
Не згадавши Таріела, не сказав ніхто і слова.

Повернувсь до себе витязь, стисши серце, вбите горем,—
Тільки видиво любові мріє в нього перед зором.
Він то встане, то приляже — не заснуть безумцям хворим!
Чи прислухається серце до вмовлянь, що линуть хором?

Він казав: «Щоб втішить серце, що придумати мені?
Квітко раю стрункостанна, я від тебе вдалині!
Вигляд твій — всім зорам радість, ти женеш думки смутні!
Як тебе не годен бачить, то з’явися хоч вві сні!»

Це сказав він, заридавши,— сліз струміння потекло;
Серцю вимовив: «Терплячість — дум премудрих джерело;
Лиш в терплячості всі злидні серце винести б змогло.
Як добра ми молим в бога, то повинні взяти й зло!

Ти, о серце, вмерти прагнеш,— він сказав до серця знов,—
Та ще краще жить для неї, їй життя віддати й кров.
Заховайся, хай не бачать, що вогонь тебе зборов.
Бо закоханим не личить виявлять свою любов».

[1] Хварезмша — цар (шах) Хорезму.

[2] Кадж — напівміфічна істота, чаклун, втілення злої сили.

[3] Мулгазанзарі — вигадана поетом назва невеличкої квітучої держави.

[4] Тимпан — стародавній музичний інструмент.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up