Витязь в тигровій шкурі (сторінка 4)

ЯК АВТАНДІЛ ПИТАВ ЦАРЯ РОСТЕВАНА, І ПРО ТЕ, ЩО ГОВОРИВ ВАЗІР

Ранком вийшов на подвір’я витязь, вдягнений охайно,
Мовив: «Боже, дай же сили заховать кохання тайно,
Дай терплячості і серце чимсь порадуй життєдайно!»
До вазіра він — як місяць — на коні помчав негайно.

Вийшов сам вазір назустріч: «Сонце бачити приємно!
Нині радість всі прикмети віщували недаремно!»
Він вітав його достойно, поклонився левню земно,—
Гостя чемного господар і зустріти мусить чемно.

Із коня зійти помігши, просить витязя у гості,—
Стелять килими китайські попід ноги на помості.
Витязь сяяв, і казали люди знатні й люди прості:
«Вітер західний приніс нам пах трояндової брості».

Він присів. Хто тільки бачив вроду левня засіялу,
Зразу серцем божеволів, знепритомнівши од шалу,—
Не один, а десять тисяч зойків чулося загалу.
Всім звеліли вийти,— челядь порозходилась помалу.

І тоді вазіру витязь мовив речі величаві:
«Знаєш ти, державний радцю, все, що діється в державі,
Цар не схвалює без тебе постанови в жодній справі.
Отже, вислухай мене ти, рани вилікуй криваві.

Стрівши витязя, відтоді я горю вогнями туг
І, в розлуці з ним, не бачу більше радості навкруг.
Ні, не можна забувати невіддячених заслуг! —
Все віддав би ради мене він, незаздрий, щедрий друг!

Бути з ним — таке бажання серце сплутало, мов сіть,—
З ним лишив терпець і душу я в оту прощальну мить.
Справді дав йому Всевишній сонцем сяяти й горіть! —
Та й Асмат, немов сестру, я полюбив несамохіть.

При від’їзді склав я клятву, повну сили й ваготи:
«Повернуся знов до тебе, знов мене побачиш ти:
Принесу для тебе світло і звільню від темноти».
Ось вогнем я пломенію — час мені до нього йти!

Не хвалитимуся марно, тільки правду я повім:
Він на мене вже чекає, я ж — в паланні вогневім,
Бо в біді шаленця-брата не покине побратим.
Той — нещасний, хто зневажить словом клятвенним своїм!

Йди, скажи царю Ростану сам про діло це сумне.
Я чолом його клянуся: як відпустить геть мене,—
Я піду, а не відпустить — то чого він досягне?
Поможи мені — інакше дух мій пекло проглине.

Передай царю: «Будь славен в кожнім слові людських мов!
Знає бог, як не хотів би вас печалити я знов,
Але витязь стрункостанний запалив у мене кров,—
Ні, його не встерегтися,— він мій розум поборов!

Царю! Буду я забитий з ним розлукою лихою!
Взяв він серце, а без серця що подіється зі мною?
Побратимові помігши, увінчаю вас хвалою,
Та й нічим не допомігши, все ж сумління заспокою.

Хай відхід мій не завдасть вам ані болів, ні образ;
Хай Господь мене рятує, як врятовував не раз;
Хай він дасть вам перемогу і верне мене до вас,—
Не вернуся ж я — царюйте щасно й владно повсякчас!»

Знов сказав вазіру витязь: «Скоротив я річ мою.
Розкажи царю докладно, що на серці я таю,
Дозвіл виблагай у нього, смілість вияви свою.
Я червінців сотню тисяч хабаром тобі даю».

Та вазір всміхнувся й мовив: «Залиши собі хабар,—
Досить з того, що вказав ти путь злегшити твій тягар.
Знаю я: коли по правді все скажу царю, то цар
Збагатить мене дарами: дуже щедрий буде дар.

Він з життям мене розлучить без вагання, в ту ж хвилину,
В тебе золото лишиться, я ж здобуду домовину,
Я життя віддам — найкраще, що потішує людину.
Ні, царю не змовлю й слова, бо відразу ж там загину!

Нащо марно загибати? Шлях оцей — то шлях омильний.
Цар мене зганьбить чи знищить, він скричить: «Ти божевільний!
Чом розвіяти не зміг ти в нього вимисел свавільний?»
Ліпше жити, ніж конати,— рішенець мій неухильний.

Якщо цар тебе відпустить, то вояцтво зроду-віку
Не відпустить воєводу, славного свого владику,
Бо, як ти поїдеш, стане ворогів на нас без ліку,—
При нагоді і горобчик хоче здатись за шуліку».

Плакав, мовив витязь: «В серце я встромлю ножа свойого!
О вазіре, ти кохання не зазнав, мабуть, палкого,
Ти не знаєш, певне, дружби й клятви, складеної строго,
Бо інакше ти б повірив, що не житиму без нього!

Одвернулось сонце знову. Тільки я один здолію
Повернути сонцю сяйво, теплоту і благодію!
Так, мені одному знати, чи печалюсь, чи радію,
Марна ж бесіда в людини тільки збільшить безнадію.

Ані цар, ні військо з мене більш не матиме користі,
Бо віднині можу тільки проливати сльози чисті.
Випробовують людину обітниці урочисті,—
Я піду до нього й, може, принесу щасливі вісті.

О вазіре, ти прокляте маєш серце й мисль байдужу!
Тут залізо б стало воском, а не ствердло в скелю дужу.
Хоч з очей Геон[1] би хлинув — сліз його не надолужу!
Поможи, й тобі на поміч сили теж колись напружу.

Якщо цар мене не пустить, то порушу цей наказ
І поїду звідси нишком, щоб вогонь у серці згас.
Цар тебе за щире слово не накаже вбити враз,—
Може, витерпиш за мене трохи лайки та образ».

Відповів вазір: «Твій пломінь розтопив і в мене лід!
Я дивитися не можу, як ти плачеш, як ти зблід.
Часом краще говорити, часом — і помовчать слід,
Але зважусь — і про тебе владарю складу я звіт!»

Це сказав вазір, підвівся, і в царські пішов палати,
І царя отам побачив, пишно вбраного у шати,
Та, злякавшись, прикре слово не рішився проказати
І в задумі та мовчанні він продовжував стояти.

Враз печального вазіра цар побачив у юрбі
І спитав: «Чого стоїш ти там в печалі та журбі?»
Відповів вазір: «Помітив цар печаль в своїм рабі,—
Ти заб’єш мене, почувши, що повім оце тобі.

І не зменшить, і не збільшить жаль мій лиха й безнадій.
Хоч посол не знає жаху, але жах в душі моїй.
Автанділ тебе благає,— відпусти його мерщій,
Бо в розлуці з Таріелом світ для нього — звук пустий!»

Він царю своєму з жахом все, що відав, те й повів;
Він сказав: «Ти зрозумієш із моїх коротких слів
І який він був печальний, і які він сльози лив.
Правий будеш, як повергнеш ти на мене владний гнів!»

В мить, коли вазіра слово до царевих вух дійшло,—
Цар розгнівався жахливо, враз нахмуривши чоло:
«Лиш твоє безумство люте це проказувать змогло!
Зла людина поспішає як хутчій розвідать зло.

Так ти квапився сказати, мов щось радісне прорік.
Тільки вбивши, заподіє більше лиха чоловік!
Як мені таке докласти твій наважився язик?
За вазіра в мене бути не достоїн ти повік!

Мудрий муж все прикре пану мусить в слові обминути,
Бо ведуть дурні промови тільки дурні-баламути.
Хай оглухли б в мене вуха, ніж таке я маю чути.
Я заб’ю тебе,— за тебе я не побоюсь покути!»

Знову цар гукнув: «Коли б ти не з його прибув ухвали,—
Присягаюся,— відразу б голову твою зрубали!
Геть тікай ти, божевільний, лютий, зганьблений, зухвалий!
О, як гарно промовляв ти! О, яких ми втіх зазнали!»

Він схопив стільця, об стінку розтрощив, понятий сказом;
Не попав, але вазіру краяв мозок, мов алмазом;
«Як наважився піддати ти царя таким образам?»
По блідій щоці вазіра сльози бігли раз за разом.

Втік тоді вазір нещасний, не питав, у чім провина;
Заховався, мов лисиця, і трусився, мов билина.
Входив гордий, вийшов хмурий,— від ганьби ця переміна.
Вороги отак не шкодять, як сама собі людина.

Він казав: «Мені страждати богом звелено коханим!
Я ошуканий, я хмурий, світ мені здається тьмяним.
Хто наважиться зухвало говорити з власним паном,
Так з ним буде, як зі мною, хоч яким пишався б саном!»

Йшов вазір у темній тузі, посмутнів з наруг-неслав
І з нахмуреним обличчям Автанділові сказав:
«Вам я дякувати мушу — добивався ж ваших прав,
От ходжу в ганьбі, ще й мало головою не наклав».

Про хабар він став казати, не почав ні звад, ні чвар.
Дивно! Міг він глузувати, жартувати, мов штукар:
«Хто не здержав обіцянки — злий на того і владар.
Влучно сказано, що й в пеклі справи звершує хабар.

Як мене владар паплюжив — навіть згадувати годі!
Став для нього я огидний, найгидкіший у природі,  
Не достойний бути мужем, розум втративши відтоді.
Я загинув би, та, видно, став Господь на перешкоді.

Все, що сталось,— те обдумав, те робив з своєї волі;
Хоч і знав, що гнів накличу, все ж горюю мимоволі.
Ні, людина не уникне передвизначення долі!
Я за тебе вмер би радо і терплю не марно болі».

Відповів юнак: «Вагання, чи втекти звідсіль, немає,
Бо, коли троянда в’яне, соловей тоді вмирає;
Щоб знайти росу цілющу, помандрує він в безкрає,—
Чим потішиться, що зробить, як роси не відшукає?

Я без витязя не в силі ні сидіти, ні лежати.
Ні! Мов звір той, подолаю перешкоди і загати!
Нащо цар мене благає проти ворога рушати?
Як з неволі мати друзів, краще зовсім їх не мати.

Знов благатиму владику — може, гнів його розвію,
Може, він збагне нарешті, як я серцем пломенію.
Не відпустить — сам подамся, всяку втративши надію,
І, коли помру,— покину життьову я веремію».

Вдвох пішли вони на учту, розмовляючи, як друзі:
Дав вазір дарунки левню, щоб розважився у тузі,
Збагатив старих і юних, частував усіх в окрузі.
Як назад вертався витязь, сонце вже було на прузі.

Він червінців сотню тисяч зав’язав одним пакунком,
Триста звоїв оксамиту з злототканим візерунком,
Шістдесят рубінів-лалів, гарних барвою й гатунком,
І людину до вазіра надіслав з оцим дарунком.

Він звелів сказать: «Чи можу повернути те, що винний?
Не дарю — тобі належить скарб ще більше неоцінний.
Якщо жити залишуся, стану я — твій раб уклінний,
За любов віддам любов’ю, зважу все, в чуттях незмінний».

Для чеснот його високих де шукати слово схоже?
Славний муж, він вчинить подвиг, довершить він діло гоже.
Так і треба помагати, хто кому наскільки може.
Братня поміч нам потрібна, як в біді наш дух знеможе.

РОЗМОВА АВТАНДІЛА З ШЕРМАДІНОМ КОЛИ ВІН ТАЄМНО ВІД’ЇЗДИВ

Шермадіну змовив витязь перед тим, як звідси йти:
«День оцей потішив серце, дав надіям він зрости,—
Він покаже невідкладно, що для мене зробиш ти».
Хай слухач прославить нині їх сягання до мети!

Витязь мовив: «Не пускає Ростеван мене у гніві,—
Він не знає, як, для чого, де живуть серця правдиві.
Ні, я вмру без Таріела в горі й самоті журливій!
Не поїду — бог ніколи не прощає клятви лживі.

Я рішив безповоротно з ним ділити дальші дні,
Бо лиш зрадник радий завше все спаплюжити в брехні.
Серце, з другом розлучившись, стогне, плаче вдалині,
Навісніє, лементує: «Горе-горенько мені!»

Щоб довести друзям дружбу, є три вчинки, три науки:
Це — бажання бути вкупі та обурення з розлуки,
Це — дари, щоб не втомились дарувати щедрі руки,
Це — увага й допомога, мандрування, повні муки.

Розмовляти годі! — треба стримать бесіди розлив!
Хай би мій від’їзд таємний серце зранене зцілив.
Доки я іще з тобою — прислухайся ти до слів
І пильнуй, додержуй ревно те, чого тебе я вчив.

Перше діло: служба князю, вірність князю без олжі,—
Появи ж свої чесноти, кривди ж бо тобі чужі,
Війську будь за воєводу, дім мій пильно стережи.
Добре ти служив — ще ліпше нам віднині послужи!

Хай твої зусилля стануть ворогам за перешкоду,
Будь лихим до лиходіїв, будь ласкавим до народу.
Як вернусь, тоді одержиш ти прещедру нагороду,
Бо заслуга перед паном не загине звіку-зроду!»

Шермадін заплакав гірко, річчю вражений отою,
І сказав: «Мойого серця не злякати самотою,
Та без тебе присмерк тужний заповине серце млою.
Можу я тобі придатись, тож візьми мене з собою.

Хто чував, щоб витязь в мандрах захотів самотнім бути?
Хто чував, щоб вірні слуги пана кинули в мить скрути?
Що зроблю я тут, безстидний, як поїдеш вдалину ти?»
Витязь рік: «Не зможуть сльози рішенця мого схитнути.

Чи не певен, чи не вірю я в твою любов пригожу?
Та цьому не бути — знаю долю я свою ворожу.
Хто, крім тебе, ще достоїн тут лишитись за сторожу?
Серце втіш, повір,— тебе я взять не можу, ні, не можу!

Я, міджнуром ставши, йтиму по міджнуровій путі,
Буду лити кров і сльози в мандрах десь на самоті,
На полях шукати втіхи, не марчіти в забутті.
Знай: така є воля світу, так ведеться у житті.

Я далеко йду від тебе — не забудь мене, люби!
Не боюсь ні самотини, ні ворожої юрби,—
Витязь, навіть в горі, мусить мати міць для боротьби.
Зневажаю тих, що духом підупали в час журби!

Що мені життєві втіхи? Огірочки переспілі,
Що лиш дурні з них радіють. Вірний другу я на ділі.
В сонця виблагав я дозвіл — відпустило в мандри смілі.
Так, я друга не покину, хоч краї покину милі.

Ось візьми й віддай негайно заповіт мій Ростевану,—
Вас йому я доручаю, як розважливому пану.
Я помру,— себе не страчуй, сатанинську кинь оману,
Тільки плач, хай сльози кануть, ще роз’ятрюючи рану».

ЗАПОВІТ АВТАНДІЛА ЦАРЕВІ РОСТЕВАНУ, КОЛИ ВІН ТАЄМНО ВІД’ЇЗДИВ

Заповіт він сів писати, жалісливі склав листи:
«Царю мій, таємно мушу я на розшуки піти,—
Палія душі моєї я не можу не знайти.
Наче бог, будь милостивий і мандрівника прости!

Знаю — згодитись зі мною я тебе колись примушу,
Адже вірності до друга не зречуся, не порушу;
Слово вдумливе Платона[2] я тобі згадати мушу:
«Лжа й дволичність шкодить тілу, потім нівечить і душу».

Знаю я, що лжа — одвічне джерело усіх скорбот.
Кинуть друга, що за брата він любіший у сто крот?
Ні, не кину, не змарную філософських знань і цнот!
Ми вчимось, щоб дух наш злинув до гармонії висот.

Ти читав, що про кохання нам апостоли писали?
Обміркуй же, пригадавши їх напучення й ухвали:
«Нас любов підносить» — дзвоном мислі мудрих пролунали!
Ти не віриш,— що ж промовлю я до темної навали?

Мій творець, мене могуттям обдарує щедро він,
Він — незрима сила й поміч для створінь і для тварин,
Він — безсмертний бог, що змірив грань буття і світу плин,
Він, який миттєво створить сто — з одного, з ста — один.

В божій волі — все на світі, і помітне й непомітне.
Без промінь троянда в’яне і фіалка не розквітне.
Всі радіють, як побачать щось прекрасне, щось тендітне.
Ні, моє життя без нього — животіння безпросвітне!

Ти прости мені непослух, що твою накликав лють:
Я іду, мов полонений, де чуття мене ведуть.
Щоб вогонь в душі згасити, я іду в цілющу путь.
Де б не був я — що до того? Волю б знов мені відчуть!

Марно зараз сумувати, сльози лити в самотині,
Бо рокованої справи не уникнути людині:
Муж повинен буть терплячим і міцним при злій годині.
Не сховатися від того, що призначено віднині.

Бог призначив — і приймаю долю я, мені надану,—
Чесно виконавши справу, в серці вилікую рану!
Хай же в радості й багатстві, повернувшись, вас застану;
Мій же зиск — як Таріелу я іще в пригоді стану.

Царю, вбий мене, почувши, що мій вчинок гудить люд.
Не сумуй, мене не стримуй; сльози й скарги — марний труд!
Я не зраджу Таріела, я не здатен до облуд;
Він зганьбить мене, як станем на тім світі ми на суд.

Вічно мусимо про друга пам’ятать в душі своїй;
Безсоромний віроламець — він ганебний і гидкий!
Навіть цар мене не змусить до підступних, хитрих дій;
Гірше всіх — хистка людина, зло в людині є хисткій!

Мужа, зляканого смертю, що боїться навіть згадки,
Що в бою трясеться й блідне,— зневажатимуть нащадки,—
Боягуз нічим не ліпший від прядільниць коло прядки.
Краще славу здобувати, ніж багатства і достатки.

Не зупинять смерті й скелі, і гірське вузьке пуття!
Рівні в смерті й муж хоробрий, і знедолене дитя.
Чи старі, чи юні — врешті всім в землі є сповиття.
Ліпше смерть, достойна слави, аніж зганьблене життя.

Я насмілюся, о царю, пригадать тобі ще раз:
Це не вірно — жити, смерті не ждучи собі всякчас,—
Той вночі і вдень приходить, хто усіх з’єднає нас!
Якщо я не повернуся,— значить, в муках десь загас.

Як мене нищівна доля знищить присудом своїм,—
Мандрівник, загину в мандрах, не оплаканий ніким,
Не вгорне мене у саван вірний учень-побратим.
Вість про смерть мою ти стрінеш з серцем і лицем смутним.

Маю ще неоціненні, незліченні я скарби:
Бідакам їх дай, і вільні хай стають усі раби,
А сиріт щонайбідніших ти багатими зроби,
Щоб мене благословляли у молитвах щодоби.

Забери собі найкраще, як мій каже заповіт,
А на решту хай будують люди протягом цих літ
Чи мости довготривалі, чи притулки для сиріт.
Мій вогонь згасити можеш ти єдиний на весь світ.

Відтепер тобі від мене не прибудуть вже листи,—
Це останній лист, і з нього правду всю прознаєш ти.
Я диявола здолаю і доб’юся до мети.
Хто мерцеві дорікає? Тож мене тепер прости!

Хай в царя зазнає ласки мій прислужник Шермадін,—
Час несе йому багато злих, нерадісних годин;
Будь до нього милостивий — милість мав од мене він;
Не дозволь йому точити сльози й кров навперемін.

Заповіт мій власноручний вже кінчати на порі,
Мій учителю! Від тебе йду, шалений, я в журі,—
Не сумуйте через мене, не печальтеся, царі,
Ворогів гнобіть і сяйте, наче сонце угорі!»

Заповіт свій закінчивши,— Шермадіну передав
І сказав: «Вручи цареві це здання печальних справ
Ти, що радником найближчим в мене завше пробував».
І, ридаючи криваво, служника він обійняв.

АВТАНДІЛОВА МОЛИТВА ТА ЙОГО ТАЄМНИЙ ВІД’ЇЗД

Він казав: «Створив ти, боже, шир землі й небес висоти,—
Ти нам гнів свій виявляєш, шлеш і ласку, і добро ти,
Невимовний, незбагненний царю, втілення чесноти!
Пане прагнень, подаруй же силу пристрасть побороти!

Боже, боже! Я благаю і землі, й небес владику,—
Дав любов ти і любовні дав закони чоловіку.
Доля хоче, щоб покинув я красуню сонцелику,
Але хай любов до неї житиме в душі довіку!

Боже, боже! Окрім тебе, я не маю більш нікого!
Поможи мені у мандрах, щоб не згинути убого,
Порятуй од хвилі в морі, від диявола нічного.
Послужу тобі я ревно, як вернеш мене живого».

Помолившись, сів він верхи, тайно виїхав до брами,
Відіслав там Шермадіна, що стерявся від нестями.
Раб ридав і бив у груди, скелі продовбав сльозами;
Жаль рабу, коли господар розлучається з рабами!

ЦАР РОСТЕВАН ДОВІДУЄТЬСЯ ПРО ТАЄМНИЙ ВІД’ЇЗД АВТАНДІЛА

Того дня Ростан був лютий — не було в царя прийому,
Встав він хмурий, наче пломінь клекотів таємно в ньому.
Наказав прийти до нього він вазірові старому,—
Той прийшов, блідий від жаху, душу ввергнувши в судому.

Увійшов вазір сумирно до вітального покою.
«Не згадаю, що казав ти,— річчю цар озвавсь такою,—
Ти мене злютив, розгнівав і позбавив супокою,
А тому тебе, вазіра, серце серця, вкрив ганьбою.

Нащо гнів? — скажи розважно, в чім прохання Автанділа.
Мудреці казали вірно: «Гнівність горе породила».
Тож не слід чинить нічого, не обміркувавши діла!
Повтори, що вже казав ти,— річ твоя хай буде сміла».

Знов почав вазір казати, що вогонь палає в леві,
Та на відповідь почув він від царя слова миттєві:
«Якщо ти не збожеволів — стану я євреєм Леві
І тебе цілком зречуся,— не кажи таке цареві».

Кинувся вазір до левня,— скрізь шукав, та не знайшов.
Раб сказав, що витязь тайно вимчав з дому стрімголов.
Рік вазір: «Зазнавши кривди, не піду на кривду знов,—
Хай би пану хтось сміліший докладать про це пішов».

Не з’являвсь вазір, і знову цар людину шле з палати,
Але зник і той. Про втечу хто б царю посмів сказати?
Почала тоді підозра у душі царя зростати.
Каже він: «Напевне, втік той, що міг сотню подолати!»

Цар схилив чоло і думав — не уникнути біди,
Та й зітхнув, чоло піднісши, і сказав рабу: «Іди!
Хай безстидний все розкаже, тільки з’явиться сюди».
Увійшов вазір, хоч зблідлий, та поважний, як завжди.

Він ввійшов, смутний, і в нього запитав владар притьма:
«Чи не місяцем мінливим стало сонце? — Дня нема!»
Тут вазір царю повідав, як утік той крадькома:
«Сонце більше нам не сяє, навкруги лягає тьма».

Цар, почувши, страшно скрикнув, від одчаю похолов,
Мовив: «Сину мій, тебе я не побачу більше знов!»
Рвав він бороду шалено і роздер обличчя в кров:
«Я навіки втратив світло! Де ти дівся, де пішов?

Сам собі свій шлях обравши, не смутиться мандрівник,—
Що мені робити? Горе увійшло в мій дім навік!
Всиротів я тут без тебе; ти покинув нас, утік.
Як тебе я не зустріну,— мук не висловить язик.

Чи побачу, як із ловів ти, веселий, повертаєш,
Після гри в м’яча додому поспішаєш, зором сяєш?
Чи почую коли-небудь, як чарівно ти співаєш?
Трон, палац — мені навіщо? Ти ідеш, нас покидаєш!

Знаю — з голоду не згинеш, сили в тебе молоді,—
Лук і стріл убивчі жала прогодують у біді.
Може, бог тобі полегкість дасть у мандрах і в труді,
Я ж помру — і наді мною хто ридатиме тоді?»

Розійшлася вість. Зібрався люд тієї ще доби,
Стали купчитись в палаці і надвірні, і раби,
Рвали бороди, лящали рук удари об лоби.
«Сонце йде — нам тьма судилась»,— чути стогони юрби.

Цар, коли вельмож побачив, од печалі застогнав
І промовив: «Подивіться — сонця блиск згасати став!
Чим його ми засмутили, що від нас помандрував?
Хто стоятиме віднині на чолі вояцьких лав?»

Плач і зойк здійнявся, втихли всі на декілька хвилин.
Цар звелів: «Дізнайтесь: в мандрах він з вояцтвом чи один?»
Повен сорому і жаху, увійшов тут Шермадін;
Заповіт віддавши, думав, що настав його загин.

Він сказав: «Оце знайшов я, як ввійшов в його палати,—
Там раби себе з риданням били в груди, дерли шати.
Сам-один він, без нікого, тайно рушив мандрувати.
Зле життя мене втомило. Присуди ж мене до страти!»

Заповіта прочитавши, заридали всі в покої.
Цар звелів: «Нехай вояцтво скине пишнобарвні строї!
Хай всі сироти й удови молять в бога ласки тої,
Щоб він дав йому дорогу завершити в супокої».

ЯК АВТАНДІЛ ТАЄМНО ВІД’ЇХАВ І ВДРУГЕ ЗУСТРІВСЯ З ТАРІЕЛОМ

Віддаляючись від сонця, ще сильніше місяць сяє,
А коли підходить ближче,— гасне, в променях згорає,
Та без сонця і троянді цвіту-розцвіту немає;
Як не бачимо кохану — давнє горе оживає.

Розпочну тепер я повість про мандрівки юнака:
Їде, й серце закипає, не всихає сліз ріка;
Озирається навколо, сонце поглядом шука,
Непритомніє, як сила з тіла дужого зника.

У півмлості й слова змовить він не міг і став як тінь:
Наче ключ Діжлійський[3], сльози лив од болю і тужінь;
Щоб розвіяти страждання, поглядав у далечінь,—
Він туди в нестямі їхав, де й куди помчиться кінь.

Мовив: «Люба! Будь проклятий, хто тебе у кожнім слові
Не хвалитиме,— про тебе не забути юнакові!
Очі знову прагнуть бачить риси дівчини чудові.
Так! Закоханий повинен покорятися любові!

Що робитиму без тебе? Де шукатиму я втіх?
Я б забив себе, та знаю: засмутить тебе цей гріх,
Засмутить кохану звістка, що мене нема в живих,—
Ліпше хай життя спливає у потоках сліз гірких!»

Він з плачем казав: «Страждання в мене десять лез встромили,
Мов загін індійців, вії в мене мечуть вбивчі стріли;
В неї очі — самоцвіти, в мене влучать ці берили!
Ці вуста, ці очі й коси в мене муки породили».

Він казав: «О сонце! Образ ночі сонячної ти,
Знак того, що всім живущим мудро править з висоти,
Знак того, якого воля владно рухає світи,—
Дай мені зустрітись з нею, досягнувши до мети!

Для філософів прадавніх ти являло образ бога!
Поможи мені — я бранець, в кайдани закутий строго,
Я, агат згубивши, прагну до рубіна дорогого!
То мене журила близькість, а тепер смутить — дорога».

Він болів, горів і танув, наче білий віск свічок,—
Запізнитися боявся і коня прискорив крок.
Ніч лягала — милувався плином зір поміж хмарок,
Їх рівняв до неї, тихо озивався до зірок.

Мовив місяцю він: «Зглянься, на благання зваж моє!
Шлеш любов ти закоханцям, що їх недугом стає;
Шлеш терпець і витривалість, в тебе лік любовний є.
Хай побачу я обличчя, що прекрасне, як твоє!»

Мучив день його, а присмерк, захід сонця — потішав.
Над рікою зупинявся, над свічадом вод сідав,—
Біг в ріку ручай кривавий, проливався слізний став.
А тоді, знов сівши верхи, мчав без броду й переправ.

Стрункостанний, мов алое, проливав він сліз потік;
Десь в ущелині скелястій вбив козу і тут же спік,
З’їв її, та й далі їхав, серце — Марса, сонця — лик.
Він казав: «Троянду втратив, опечалився навік!»

Ті слова, що витязь мовив, як повторювать тепер?
Він ішов у смутку й плакав, бо вогонь його пожер,
Червоніли слізні очі, щік троянду він роздер.
Ось печери вже замріли. Поспішив він до печер.

Враз Асмат його впізнала — вийшла, стала коло входу,
Аж стерялася, точила сльози, наче дощ в негоду,
Їх обійми появили спільну радість, спільну згоду.
Як була бажанням зустріч, то є щастям час приходу.

Витязь дівчині промовив: «Як твій пан тут пробувався?»
Сльози в море протікали — діва плакала, бліда вся:
«Ти поїхав — від печалі він у мандри десь подався
І відтоді більш до мене не приходив, не з’являвся».

Наче спис у серце влучив,— витязь став смутним, журливим.
Він сказав: «Не личить, сестро, бути лицарю зрадливим.
Ошукав він, зрадив клятву, я ж не був таким мінливим:
Як не міг додержать слова — нащо клявсь слівцем квапливим?

Я зазнав заради нього стільки горя в цій юдолі!
Чи забув він тут про мене? Чи нестерпні стали болі?
Як він смів зламати клятву самохіть, по власній волі?
А проте я не дивуюсь, бо не жду добра від долі!»

Діва змовила: «Ти правий, та послухай слів дівиці,
Не подумай, що я хочу боронити вчинки ниці,
Але треба мати серце, щоб додержать обітниці,
Він же втратив серце й прагне тільки смертної чисниці.

Серце, розум і свідомість — всі сполучені в єдине.
Як відходить серце — й решта вслід за ним у безвість рине;
Серце втративши, не може буть людиною людина.
Ти не бачив, ти не знаєш, як у полум’ї він гине!

Правий ти у наріканнях, другом кинутий своїм;
Як тобі, розважний муже, я про нього розповім?
Мій язик би натомився, серце стало б навісним,—
Так кажу, рожденна в горі, бо була укупі з ним.

Повість про його страждання хто повідав би тобі?
Не лиш люди,— біль цей вчув би навіть камінь, далебі,
Для ключів Діжлійських досить сліз, що ронить він в журбі.
Кожен мудрий щодо інших, не у власній боротьбі.

Як ішов він, я спитала: «Що повинна відповість
Я, сестра, коли прибуде Автанділ, наш любий гість?»
Відповів: «Нехай шукає, хоч яка йому користь?
Обіцянки не порушу, не лишатиму цих місць.

Не зламаю слова клятви, не піддамся тут мані,
Час умовлений прожду я, сльози лиючи рясні.
Як помру — нехай сховає, проказавши: «Жаль мені!»
А живим застане — диво, бо життя невірні дні!»

З того часу зникло сонце,— скрилося за небосхил;
Я ж, покинута, ридаю і слізьми зрошаю діл,
І страждаю, божевільна, і не маю більше сил.
Смерть про мене вже забула! Доля — зверхниця всіх діл!

Є в Китаї камінь. Напис там вкарбовано в габі:
«Той, хто друзів не шукає,— він є ворог сам собі».
Зжовкли витязя троянди і фіалки голубі,—
Йди, шукай його, розшукуй, як приречено тобі».

Він сказав: «Це справедлива відповідь докору злому,
Та зміркуй: як бранець бранцю, другу я служу мойому.
Наче олень, що шукає джерела, я втік із дому,—
Я шукаю, я мандрую, забуваючи про втому.

Ту, що в неї перли й лали поєдналися з кристалом,
Я покинув, хоч втішатись міг би з нею щастям сталим;
Опечалив богорівних — тайно втік, пойнятий шалом,
Засмутив їх чисте серце, став невдячним і недбалим.

Мій владар і вихователь всіх могуттям переміг;
Він — як небо, що дарує милість рясно, наче сніг!
З ним підступно я повівся, бо його покинуть зміг,—
Не здобуду ласки бога, отакий вчинивши гріх!

Сестро, все це ради нього стерпів я, добра ждучи;
Не збрехав, прийшов я вчасно, вдень мандруючи й вночі,—
Він же мною помітує, геть від мене ідучи.
Марно й тяжко натомившись, от стою в журбі й плачі.

На розмови дальші, сестро, я дозвілля вже не маю,—
Не болію за минулим, слово мудрих пам’ятаю.
Я піду,— чи смерть зустріну, чи його десь розшукаю,
Та за лютий присуд долі богові не дорікаю!»

Ані слова більш не змовив і пішов собі поволі
Геть з печери, через річку, чагарі й бескеддя голі:
Заморожував троянду вітер, віючи на полі.
«Де кінець моїм стражданням?» — так він скаржився недолі.

Мовив: «В чому гріх мій, боже, око праве, всевидюще?
Друзів ти відняв од мене,— біль такий послав кому ще?
Мало мук зазнав я, видно,— мучить мисль про двох ще дужче.
Не жалітиму, як згину, занедбаю все живуще!»

АВТАНДІЛОВІ ШУКАННЯ ТАРІЕЛА, ЙОГО ПЛАЧ ТА СТОГІН

«Друг мій, кинувши у серце сніп троянд, завдав цим рану;
Я дотримав клятви — він же сам піддався на оману.
Якщо нас розлучить доля — я радіти перестану!
Інший друг вже заслужив би на ганьбу і на догану.

Навіть мудрий часом в горі тільки скаржиться безсило,
Хоч яка користь точити зливні сльози посмутніло?
Чи не краще розсудити, як звершити треба діло,
І на розшуки тужливця зразу ж вирушити сміло?»

У сльозах, в риданнях витязь пильні розшуки почав,—
Він шукав, гукав і кликав, уночі, як вдень, не спав;
За три дні пройшов багато чагарів, долин, галяв,—
Не знайшов; смутний вернувся, бо нічого не прознав.

Він благав: «В чім гріх мій, боже? Що зробив я без пуття?
Чом ти шлеш мені цю долю, цю покару й каяття?
Розсуди, на мене зглянься, ти — ласкавий мій суддя,
Скороти печалі строки, скоротивши дні життя».

ЯК АВТАНДІЛ ЗНАЙШОВ ТАРІЕЛА, ЩО ЗАБИВ ЛЕВА Й ТИГРИЦЮ

Розмовляючи з собою, йшов тужливець по долині,
Став на пагорбі — розкрився шир у блисках світлотіні.
Раптом бачить: в диких хащах чорний кінь стоїть, весь в піні;
Мовить: «Сумніву немає,— він. Його знайшов я нині!»

Серце в нього затремтіло, розлучившись з болем-катом,
Зразу виросла стокротно радість, наче перед святом;
Заясніли щік троянди, знову став агат агатом.
Вниз він вихором помчався, щоб зустрітися із братом.

Він побачив Таріела, постать левня сумовиту,—
Витязь був близький до смерті, мов душа не знесла гніту;
Передерся комір, порох впав на голову невкриту.
Він стерявся, вже ступивши на той світ із цього світу.

Біля нього впав ліворуч мертвий лев та меч кривавий,
А задушену тигрицю він на бік відкинув правий.
Мов з ключа, з очей у нього канув струмінь сліз на трави.
Зжер вогонь йому всю душу,— він сидів блідий і млявий.

Він не міг очей розплющить, знепритомнів, похолов,—
І далека стала радість, та близький смертельний схов.
Автанділ гукнув до нього і щільніше підійшов,—
Марно все, хоч брат до брата ревну виявив любов.

Втер йому рукою очі, слізьми заросив рукав
І, присівши поруч нього, співчутливо проказав:
«Не впізнав ти Автанділа, що за тебе мук зазнав?»
Той дивився, тороплений, і нічого не вчував.

Так було все, як кажу я. Очі брату він утер,
Очутив його, розвіяв маячню і гніт химер,
І тоді, впізнавши друга, той обійми розпростер.
Ні, йому немає рівних! — свідком бог мені тепер!

Таріел сказав: «Мій брате! Обітницю дав я сталу,
Те зробив, у чім поклявся: животію ще помалу;
А тепер іди від мене, хай з плачем помру від шалу,—
Поховай тоді, щоб звірам не діставсь я на поталу».

Відповів той: «Що з тобою? Ти лихе надумав діло!
Хто в житті не знав кохання, не ввергався у горнило?
Та ніхто з людей, крім тебе, не чинив так ошаліло.
Будить мисль про самогубство сатана, вселившись в тіло!

Якщо мудрий ти, то в мудрих думка є одна незмінна:
Муж повинен бути мужній, скарга втихнути повинна.
У біді зміцнитись треба, мов тверда стіна камінна,
Бо, коли обсіли злидні,— в цім сама людина винна.

Ти не дієш, хоч і мудрий, по премудрому їх слову,
Бо хіба ти здійсниш мрії, заховавшись десь в діброву?
Світом згидивши, кохану не знайдеш ніколи знову.
Нащо ятриш рану, нащо в’яжеш голову здорову?

Хто не мучився коханням? Не паливсь огнем щомиті?
Хто не млів? У кого серця не пекли жалі неситі?
Незвичайного немає і в твоїм душевнім гніті!
Ще троянди без колючки не зривав ніхто на світі.

Якось мовили троянді: «Ти прикрашуєш сади,
Та зірвать тебе, колючу,— не уникнути біди».
Каже їм: «Солодке мають за гірке та за труди,
Бо здешевшає жадане — стане мов сухі плоди».

Спромоглася відказати так троянда нежива,
Хто ж з людей без муки й горя стріне радощів жнива?
Хто диявольської люті у житті не зустріва?
Доля в тебе — звична доля, нащо ж гнівні ці слова?

Слухай річ мою: сідай же на коня та й в путь рушай,
На свої думки й бажання, на свій розпач не зважай.
Те роби, чого не хочеш, притамуй в душі відчай,—
Це найкраще,— так кажу я, не облудник, не шахрай».

Таріел відмовив: «Брате! Занімів я, занеміг.
Сил не маю прислухатись до розважних слів твоїх.
Легше біль долати в інших — тяжче збутись мук своїх.
Нині я близький до смерті і близька година втіх.

Я, вмираючи, благаю, щоб часи минули злі,
Щоб зійшлись на тому світі ми, проживши віддалі,
Щоб ми спільно там раділи, забуваючи жалі.
Поховай мене, мій друже, на могилу кинь землі!

Хто б кохану зміг лишити, не дивитись любій в очі?
На тім світі — наша зустріч; слово здійсниться пророче:
Там зустрінемось з тобою, там обіймемось охоче.
В ста людей спитай поради, а зроби, як серце хоче.

Ось кажу я остаточно, правду вислухай, як муж:
Наді мною смерть, і жити — мить одна. Мене не руш!
Вмру я — що тобі? Живий я, стану розумом недуж.
Частки первісні розклались і летять до сонму душ.

Що казав ти — я не тямив, прислухавсь несамохіть.
Смерть надходить до шаленця, і життя лишилась мить.
Світ мені гидкий був завше, а тепер — ще більша гидь.
Йду туди я, де злилися сльози людських всіх порідь.

Мудрий! Хто і що є мудрим? Як безумцю мудрим стать?
Розум свій я втратив — марно слів розважних тут не трать!
Сонце зникне, і троянда починає зов’явать.
Ти мене турбуєш. Годі! Сил нема, нема й завзять!»

Автанділ озвався знову словом дружніх умовлянь,
Він казав: «Коли помреш ти — все пожре одвічна хлань;
Не роби цього, для себе власним ворогом не стань!»
Все — даремно, він не слухав ні порад, ані благань.

Автанділ сказав: «Не хочеш слова слухатись мойого,—
Більш тобі не надокучу,— марно радить навісного.
Прагнеш смерті? Вмри! Хай в’яне цвіт трояндовий убого.
Про одне тебе благаю!..» Сльози хлинули у нього.

«Ту, що в неї, мов індійці, вії стали над кристалом,—
Я покинув, втікши звідти; не барився, гнався чвалом,
І не міг мене затримать цар з усім його загалом,—
Ти ж ідеш тепер від мене, став байдужим і оспалим!

Не жени мене, сумного, слізне виконай прохання:
Ще раз верхи сядь — на тебе я погляну на прощання,
Щоб в моєму серці зникла тінь засмучення остання,
І піду геть. Завершаться хай тоді твої бажання!»

«Сядь же верхи!» — так прохавши, Автанділ своє вів далі,
Він гадав їздою верхи розігнать його печалі;
Таріел схилив поволі вії, мов тростини в’ялі,—
Він погодився, він зважив на прохання ці тривалі.

Таріел промовив ясно: «Приведи коня,— поїду».
Автанділ привів, у серці вже святкуючи побіду.
Їхав він зі стрункостанним по полях до круговиду,—
Час минув, і вже полегкість він з його примітив виду.

Автанділ прекрасні речі говорив,— на знак ухвали
Розімкнув, щоб відповісти, Таріел вуста-корали.
Юними од їх розмови і старечі вуха б стали!
Він йому терпець навіяв, щоб всі болі позникали.

Він — цей лік од горя — бачив, що зникає біль назавше,
І зрадів, лицем трояндним темне поле осіявши.
Став він лікарем розумних, нерозумних лікувавши,
І безтямного розважив, красне слово проказавши.

Почалась балачка. Мовив Автанділ при цій нагоді:
«Хочу я тобі сказати, чим цікавлюся відтоді:
Ось — обручка, дар від діви, що в чудовій сяє вроді,—
Дуже ти її цінуєш? Це скажи, і з мене годі!»

Відповів: «Бажаєш знати ціну персня оцього ти?
В нім — життя моє і радість, в нім — думки мої й скорботи,
Я за нього світ оддав би, землі, води, гір висоти,
Та гірке згадать — гіркіше, ніж усяких страв гіркоти».

Автанділ відмовив: «Знав я, що ти мусиш так сказати.
Відповім тобі, не думай, що я буду підлещати,—
Ліпше втратить цю обручку, ніж Асмат навік втеряти.
Не хвалю я твій учинок,— міг би краще ти вчиняти.

Золоту обручку носиш, золотарський труд. В цім диві
Ти кохаєшся, хоч речі і бездушні, й мовчазливі,
А Асмат не ціниш зовсім: це — чуття несправедливі,
Бо вона — сестра названа і служила вірно діві.

Цю прислужницю, що стала нареченою сестрою,
Що служила для побачень поміж нею і тобою,
Вихованку господині, вбиту горем і журбою,—
Ти покинув! Справедливо слався вдячністю такою!»

Відповів той: «Щира правда все, що мовив тут мені ти,
Бо Асмат, служницю вірну, справді треба пожаліти.
Я не думав жить,— прийшов ти, щоб вогні мої згасити.
Я — живий; ходім до неї скласти дяку і привіти».

Таріел послухав друга. їдуть витязі чудовні.
Я не можу гідно славить їх красоти невимовні!
Зуби — мов разки перлові, губи — мов троянди повні;
Річ солодка змій із лігва може вивабить назовні.

Витязь рік: «Віддам за тебе серце, розум, дух в офіру.
Не роз’ятрюй тільки рану, знов скуштуй добра сумиру.
Марні всі знання, як мудрість ти не втілиш в дію щиру,—
Нащо здався скарб, який ти десь ховаєш потаймиру?

Кинь даремно сумувати, з вболівань добра не стане;
Без рокованого небом жить ніхто не перестане,—
Бо й троянда, сонця ждавши, за три дні іще не в’яне.
Жди, змагайся — й богом буде перемога й щастя дане».

Таріел сказав: «Це слово світ для мене розкриває!
Любить вчителя розумний, нерозумний — зневажає.
Та чи зможу перенести горе я оце безкрає?
Ти, як я, так само хворий — співчуття невже немає?

Віск горить, бо має спільність він зі суттю вогневою,
А вода — не схожа, й гасне вогник, стрівшись із водою,—
Так і горе інших чують ті, що спалені журбою.
Чом же ти не розумієш, як я серце непокою?»

ТАРІЕЛОВЕ ОПОВІДАННЯ АВТАНДІЛУ ПРО ТЕ, ЯК ВІН ЗАБИВ ЛЕВА Й ТИГРИЦЮ

«Розповім тобі докладно, як мої минали дні,—
Справедливим, мудрим серцем розсуди діла смутні.
Я чекав на тебе ревно, аж знесилів у жданні,
І, не всидівши в печері, в поле рушив на коні.

Я примчав сюди на гору і спинився на горі:
Лев з тигрицею укупі тут зійшлися в чагарі.
Я зрадів, бо за коханців їх вважав у тій порі,
Та злякався, спостерігши щось жахливе в їхній грі.

Вдвох тигриця й лев шугали,— я стояв здаля весь час,
Думав, що й вони міджнури, аж вогонь в душі пригас;
А вони зійшлися, стали, в боротьбі сплелися враз,—
Лев ловив тигрицю збіглу. Здивував мене їх сказ.

Спочатку — мов жарт, а потім дика лють їх пащі пінить,
Б’ються лапами обоє, смерть — і та борні не змінить;
Налякалася тигриця — так жіноцтво завше чинить.
Лев за нею мчиться люто, і ніхто його не спинить.

Розлютився я на лева, вірний меч в руці затис:
«Геть таку хоробрість! Нащо ти коханку бив і гриз?»
Та й з мечем злетів на нього і над ним меча підніс,—
Зразу з черепом розтятим повалився лев униз.

Меч відкинувши, тигрицю охопив я стрімголов,—
Ради любої моєї хтів їй виявить любов,
Та вона гарчала й кігтьми тіло дряпала у кров;
Я не стерпів і до смерті ту тигрицю поборов.

Сперш хотів угамувати, та роздерла руку голу,
Не притихши,— спересердя я поверг її додолу.
І в ту мить згадав, як в сварці був образив світлочолу,
І в плачі я ледь не втратив душу, в горі похололу.

Оповів усе, мій брате, що я зніс, без тебе живши.
Нащо жити? Не дивуйся, отаким мене узрівши,—
Я з життям уже в розлуці, смерть єдину полюбивши».
І зітхав, і плакав витязь, повість журну розповівши.

Автанділ також з ним плакав і росив сльозами квіти.
Він казав: «Не змучуй серця, не вмирай, ріши терпіти;
Бог ласкавий до кохання, хоч багато зніс журби ти,—
Він удвох вас не єднав би, хтівши потім розлучити.

Лихо стежить за міджнуром, наче тінь, навколо бродить,
Та, як хто зазнав страждання, згодом радість він знаходить.
О любов — чуття тужливе, що до смерті нас призводить,
Що невчених научає, а в розумних безум родить!»

ЯК ТАРІЕЛ І АВТАНДІЛ РУШИЛИ ДО ПЕЧЕРИ ТА ЯК ВОНИ ПОБАЧИЛИ АСМАТ

Вдвох помчали до печери, до гірського перевала,
Їх Асмат узріла й зразу сповнена відради стала,
Поспішила їм назустріч, камінь скель слізьми черкала;
Із плачем поцілувались, і пройшла недуга стала.

Крик Асмат пролинув: «Боже! Ні, тебе язик не змовить,—
Світ ти сяєвом наповнив, наче сонця щедра повідь!
Як хвалить тебе, як славить через людську кволу сповідь?
Ти не вбив мене,— тебе я не здолію славословить!»

Таріел сказав: «О сестро! Щасним вже мені не бути,
Бо завжди воліє доля втіху в горе обернути,—
Це — закон правічний світу, і не вперш його нам чути.
Радість я б зазнав од смерті,— жаль мені твоєї смути!

Хто б у спразі дав пролитись марно десь води й краплині?
Нащо я ридав раніше, нащо я ридаю нині?
Смерть — в безвідді, повноводдя ж оживляє й цвіт в пустині.
Де троянди ті єдині? Де згасає блиск в перлині?»

Автанділ, також згадавши сонце втрачене — кохану,
Проказав: «Моя навіки! Я без тебе жить не стану,
Бо розлука загорнула все життя в скорботу тьмяну.
О, якби була ти знала, як вогонь роз’ятрив рану!

Сонце никне,— і троянди укриваються імлою;
Що лишилось нам, як сонце заховалось за горою?
Укріпися, кволе серце, ставши скелею твердою,—
Не вбивайся, бо красуня ще зустрінеться з тобою!»

Вгамувавшись, мовкнуть левні, хоч вогонь палає в тілі;
Йде Асмат в печеру, стогне, теж згоряючи в горнилі.
Перед ними шкуру тигра стеле на гірському схилі,—
Там сідають і говорять речі тихі, серцю милі.

Починають учту, мцваді[4] спікши й винісши на гало,—
Був бенкет отой без хліба, і гостей на ньому мало.
Просять їсти Таріела, та на їжу сил не стало:
Шмат маленький розжувавши, він випльовує недбало.

Це — приємно, якщо людям кажуть речі ніжні й гідні,
Вислуховують їх пильно й не минуть вони безслідні,
Бо почнуть згасати трохи у душі вогні невидні.
Люди згадують охоче про свої минулі злидні.

Цілу ніч обидва леви, два герої, так сиділи,
В тихій бесіді печалі один одному розкрили,
А світанок їх розмові ще додав нової сили,
І тоді вони взаємно знову клятву повторили.

Таріел промовив: «Досить ми тут слів наговорили!
Хай тобі за вірну дружбу бог пошле добра і сили.
Годі клястись,— ми не п’яні нашу клятву потвердили.
Пам’ятатиму до смерті я про тебе, друже милий!

Пожалій мене, не кидай у вогонь іще новий:
Не кресало запалило в мене омах вогневий —
Ти помреш, його не згасиш,— присуд світу є такий;
Йди від мене і до сонця повернися знов, живий.

Ні, мене порятувати не зуміє й сам творець,—
От, безумний, я блукаю по лісах на манівець.
Був і я чинив, як личить всім розумним, та — кінець,
Шалу час прийшов, і став я — світу навісний житець».

Автанділ прорік: «Що можу відказать? Я визнаю,
Що казав ти речі мудрі, як годиться мудраю,
Та чи бог не має сили рану згоїти твою?
Над усім, що є на світі, має силу він свою.

Сотворивши вас такими, не захоче правий бог
Розлучити, щоб в безумстві, мов билина, ти засох;
Доля шле міджнуру завше безліч болів і тривог.
Вбий мене, як ви небавом не зустрінетесь удвох.

Муж втрачає гідність мужа, якщо він не зносить мук.
Уникать біди не личить,— це ось висновок наук.
Світ суворий, та прещедрі обдарунки божих рук.
Вчись, чого я вчу, бо неук — слово це пробач — віслюк.

Слухай пильно, що промовлю для напучення твойого:
Я прийшов, бо любе сонце відпустило у дорогу;
Їй сказав я: «Спопеліло в мене серце через нього.
Чим тобі такий придамся? Годі й слів казати много!»

Відказала: «Я радію — гідна мужа ця відвага.
Буде службою для мене левню з’явлена увага».
Я пішов. Не затуманив хміль мене чи п’яна спрага.
«Боягуз ти!» — діва скаже, як вернусь; мине повага.

Годі слів! Мене послухай: до життя не будь байдужим,—
Трудні справи подолавши, станеш ти розумним мужем.
Тратить всю красу троянда, цвітом в’янучи недужим!
Брат нехай по-братськи діє,— сили спільні ми напружим.

Так живи, як ти волієш, як підкаже норов твій:
Схочеш — станеш знову мудрим, схочеш — в безумі шалій,
Та будь гарний, величавий в поведінці життьовій!
Тільки сам себе не страчуй і вогонь в душі розвій!

Про одне тебе я прошу: в цій печері через рік
Стрінь мене — зі всього світу я зберу новин потік.
В час, коли цвітуть троянди, повернусь сюди навік,—
Будь, цей цвіт узрівши, пильний, мов зачувши песій клик.

Як за час такий не зможу я прийти до цього краю,
Знай напевне: я вже мертвий і по світу не блукаю.
Буде це достатнім знаком, щоб ридати від одчаю;
Чи радій тоді, чи, може, сповнись тугою до краю.

О, невже з вини моєї ще потяжчає твій гніт?
На коні або на морі,— хто зна, де покину світ?
Я — не звір безмовний, отже, це прощальний мій привіт.
Що мені дасть божа воля і небес коловоріт?!»

Таріел сказав: «Не буду турбувать тебе словами,—
Ти мене, що б не казав я, не послухаєш з нестями.
Як твій друг не йде з тобою, ти іди його шляхами.
Всі діла таємні врешті стануть явними ділами.

Ти колись і сам повіриш у діла мої смутні.
Вдома бути чи блукати — це однаково мені!
Все звершу я, що ти скажеш, хоч би був у маячні,
Тільки знай, що я загину, як ти вмреш на чужині!»

Поклялись вони не знати ані зради, ні сваволі:
Сіли верхи, і помчали, й дичину забили в полі,—
Повернувшись, знов серця їх заридали від недолі.
Мисль про завтрашню розлуку додала до болів болі.

О читальнику цих віршів, плач, схили чоло на руки!
Серце, з серцем розлучившись, що робитиме від муки?
Завдає розстання з другом смертовбивчої розпуки,—
Хто не знав, хай той відчує гніт і гіркість дня розлуки!

Вранці з дівою розставшись, кіньми рушили з гори,—
Із очей у трьох лилися сльози чорної жури,
І пашіли їхні щоки, мов пурпурні прапори.
Озвіріли зовсім леви з тої тужної пори.

Віддаляючись, ридають. Діва плаче ошаліло:
«Повертайтесь, леви, ціло! Хто прославить ваше діло?
Небо, вогняне світило, зорі райські, вас убило!
О, життя страшне горнило, де моє палає тіло!»

День ішли вони, минувши гірні схили, перевали;
Як на берег моря вийшли, на ночівлю там пристали,
Про вогонь душі своєї тої ночі розмовляли,
Пригадавши про розлуку, що чекала їх, ридали.

Автанділ промовив другу: «Висох сліз бурхливий став!
Чом розстався ти з Фрідоном, що коня подарував?
Про своє пригасле сонце там що-небудь би познав.
Я помчусь туди: до нього ти на шлях мене направ!»

Витязь описав словами до Фрідона ліпший хід,
Змалював, як міг, до нього дальню путь за круговид:
«Ти по березі морському йди, прямуючи на схід;
З ним побачившись, про мене розкажи йому як слід».

Ось, козу забивши, ватру розвели, аж блиск на морі;
Пили трохи, їли трохи, як належить всім у горі.
Ніч проспали вкупі; сховом їм були кущі та зорі.
Проклинаю примхи долі, то прещедрі, то суворі!

Вдвох прокинулись, як вранці розлилося світло всюди,
Їх слова прощальні чувши, розтопили б серце люди!
Потекли з очей їх сльози, мов потоків дужі пруди;
Зупинились, обійнявшись, до грудей притисши груди.

Плачучи, розстались, дерли квітку щік своїх прозору.
Чагарем густим поїхав той — униз, а той — угору.
Один одному гукали, доки не сховались з зору;
Витязь бачив друга хмурим — спохмурнів і сам суворо.

ЯК ПІШОВ АВТАНДІЛ ДО ФРІДОНА, ЩО З НИМ ВІН БУВ ЗУСТРІВСЯ В МУЛГАЗАНЗАРІ

«В чому суть твоя, о світе? Чом ти крутиш нас юрбою?
Хто тобі довіривсь,— плаче, як це сталося зі мною!
Ти людей ведеш і губиш їх мінливістю лихою,
Та не кида бог людини, що покинута тобою».

Автанділ без Таріела плаче,— зойк до неба лине;
Каже він: «Потік кривавий, що був ринув, знову рине.
Тяжко тут розстатись, тяжко й в небі злитися в єдине.
Люд — не рівний, бо різниться і людина від людини».

Сльози лив,— п’ючи ті сльози, звірина за ним ходила;
Дужим полум’ям пойнявшись, він не міг згасить горнила,
Тінатін згадав, і знову згадка горе поновила,—
Блесть зубів його кристальних щік троянду освітила.

В’яли квіти, і алое захиталось пишноцвітне.
Обернувсь рубін гранчастий на каміннячко блакитне.
Він кріпив себе, щоб серце стало й в смерті непохитне:
«Ти пішло від мене, сонце,— квітка ж в темряві не квітне!»

Мовив сонцю він: «Ти, сонце,— Тінатін ясні ланити,—
Як вона, вкриваєш сяйвом гори, доли і лани ти!
Радість — ти! Очей не можу я від тебе заслонити!
Чом ви вдвох лишили серце незогрітим студеніти?

Сонце зникне хоч на місяць,— нас уже мороз поборе.
Як не мучитись? Два сонця я покинув десь на горе.
Лиш каміння мук не знає, нечутливе та суворе.
Ніж не вилікує рани — він проріже місце хворе».

Верхи їдучи, промовив небу й сонцю, плакав дужче:
«Я тебе благаю, сонце,— ти для всіх владик владуще,
Ти смиренного підносиш, щастям радуєш живуще,—
День на ніч не перетворюй,— хай любов свою знайду ще!

Йди, Зуале[5]! Збільшуй сльози сліз ключем, журбу — журбою.
Одягни в жалобу серце, оточи мене імлою,
Мов осла, мене обтяжуй горя повною вагою.
Та скажи їй: «Будь його ти — твій він, плаче за тобою!»

О Муштарі[6]! Стань для мене мудрим, праведним суддею!
Серце судиться із серцем — зваж їх мудрістю своєю,
Кривдний хай не стане правим, не глумиться над душею,—
Не завдай мені ще рани, я поранений вже нею!

Йди, Маріхе[7], лютим лезом влуч у груди юнакові.
У червець мене забарвлюй, обагряй потоком крові,
Про мої страждання милій у смутнім розказуй слові.
Ти ж бо знаєш, як змінився я без втіхи та любові.

Аспірозе[8], йди,— згораю через неї я від палу,—
Ти оздоблюєш їй перли облямівкою з коралу,
Ти даєш красуням юним чарівничість забуялу,
А таких, як я, безумних, покидаєш на поталу!

[1] Геон — стародавня назва ріки Нілу.

[2] Платон — славетний старогрецький філософ (народився 427 року до н. е., помер 347 р.), основоположник ідеалістичної філософії. Основні твори — «Федр», «Учта», «Держава» та інші.

[3] Діжлійське джерело — Діжель, Діджель — староарабська назва річки Тігр.

[4] Мцваді — печене м’ясо, шашлик.

[5] Зуал — Кронос, Сатурн.

[6] Муштарі — назва планети Юпітер.

[7] Маріх — назва планети Марс.

[8] Аспіроз — назва планети Венери.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up