Витязь в тигровій шкурі (сторінка 5)

Отаріде[1]! Ми поділим рівну долю посмутніло,
Бо й мене в огні кружляння красне сонце закрутило.
Опиши мою скорботу! Сліз озера — ось чорнило,
Ось перо — мій стан похудлий, це тонке, як волос, тіло.

Йди, о місяцю, явити серцю ласку правосудну,—
Я, мов ти, з веління сонця то погладшаю, то схудну;
Про мої страждання діві ти повідай повість трудну,
Їй скажи: «Його не кидай», мисль її розвій облудну.

Сім зірок, сузір’ям звівшись, хай мені за свідка стануть:
Хай Зуал, Муштарі, сонце й Отарід до неї прянуть,
Аспіроз, Маріх і місяць до її палат заглянуть,
Скажуть їй, що сили в мене від страждань вогненних тануть».

А тоді він серцю змовив: «Нащо сльози ллєш на діл?
Не згуби себе, бо, видно, ти у владі вражих сил.
О, в коханої волосся — барви воронових крил!
Той здобуде радість, котрий горя винесе наділ».

Він казав про змінність світу, мовив сам собі: «Живи!
Може, ще побачиш сонце,— не тумань же голови».
Він співав чудово, зливши сльози з росами трави,—
Соловей би після нього прозвучав, мов крик сови.

Пісню витязя зачувши, із діброви вийшли звірі,
Встали, вражені тим співом, з хвиль морських каміння сірі,—
І вчували, й дивувались, і ронили сльози щирі.
Він співав пісень журливих — всесвіт слухав їх в сумирі.

Все прийшло співця хвалити — всі створіння, люди, стани:
Птиця з неба, кит із моря, риба з річки, звір з поляни,
З грецьких міст, з осель індійських, східні й західні прочани,
Руси, франки, та іранці, та з Місреті[2] єгиптяни.

АВТАНДІЛОВЕ ПРИБУТТЯ ДО ФРІДОНА ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІН РОЗЛУЧИВСЯ З ТАРІЕЛОМ

Сімдесят він день над морем їхав, плачучи з відчаю;
Вгледів раптом мореходів, що пливли у даль безкраю.
Витязь їх спитав, гукнувши: «Стійте! Ви з якого краю?
Ця земля кому належить, хто тут паном — вас питаю».

Відказали: «О прекрасний! Сповнив захват наші груди!
Ми захоплені тобою; ми відкажем без облуди:
Тут — турецький край, а звідси вже Фрідон панує всюди.
Як не вмліємо від тебе, то почуй, чиї ми люди.

Нурадін-Фрідон — владика, що над нами верховодить;
Він — звитяжець, вершник дужий,— чи земля таких ще зродить?
І ніхто йому, мов сонцю, не посміє десь зашкодить.
Він — наш пан, він — наше сяйво, що з небес на землю сходить».

Витязь мовив: «Ви, братове,— люди добрі, слава богу.
Пана вашого шукав я, тож направте на дорогу,
І за скільки день зверстати путь туди я маю змогу?»
З ним пішли морці укупі, ставши левню на помогу.

Розказали: «Ця дорога — битий шлях в Мулгазанзарі;
Там — наш цар, цей мечоносець, цей стрілець, безжальний в карі.
Десять день в путі пробудеш ти, чий лик — рубіни ярі.
Ах, чужинцю! — нас, чужинців, палиш ти в своєму чарі!»

Він сказав: «Мене дивує ця надмірна похвала,—
Як троянда, змерзла взимку, вас причарувать могла?
От якби її узріли в час, коли весна цвіла,—
Отоді вона всім людям справді втіхою була!»

Моряки пішли. Коневі острогами боки стис
Верхівець залізносердий, стрункотілий кипарис.
Мчав скакун учвал, а левень сповнив журним співом ліс,
І кристал омили сльози, і схиливсь од сліз нарцис.

Де б чужих людей не здибав — зразу острах в них зника,
Йдуть дивитись, милуватись красотою юнака,
І від себе не пускають, бо розлука їм тяжка;
Все розкажуть, що спитає, ще й дадуть провідника.

Ось уже Мулгазанзарі,— закінчилась довга путь.
Бачить він у полі військо, що на лови йде, мабуть;
Справді — поле облягають, з пружних луків стріли шлють,
Кричачи звитяжно, звірів, мов колосся стигле, жнуть.

Він зустрічного якогось запитав: «Хто володар,
Що вчинив цю колотнечу, здвиг вояцтва, рух отар?»
Той сказав: «Фрідон преславний, наш мулгазанзарський цар,
Тут полює, оточивши болота, ліси й чагар».

Він поїхав, щоб зустрітись із виборним військом тим.
Чи красу його я зможу описать пером своїм?
Мерзли люди з ним в розлуці, пломеніти, бувши з ним;
Стрічних з розуму він зводив станом — пагоном гінким.

Враз орел шугнув із неба, не злякавшись збройних лав;
Скакуна погнав звитяжець, звичний до таких забав,—
Лук схопив, метнув стрілою,— на траву орел упав,
Із коня зійшов спокійно і крило орлове втяв.

Це побачивши, мисливці припинили раптом лови;
Лад порушивши, до нього позбігалися з діброви
І прибульця обступили; їм забракло навіть мови,—
Не наважувались левня запитати: «Звідки й хто ви?»

Горб на полі був,— на ньому став Фрідон, привідця бою.
Сорок з ним стрільців стояло, славних влучною стрільбою.
Автанділ туди поїхав, вояки пішли юрбою;
Дивувавсь Фрідон: «Що сталось?» і палав уже злобою.

Посланцю Фрідон промовив: «Йди! Що сталось, подивися!
Чом вони безладним тлумом, як сліпі, бредуть з узлісся?»
Раб пішов; і він побачив кипарис, що там піднісся,
І спинився — в нього очі сліпотою пойнялися.

Автанділ сказав, збагнувши, що потрібно цій людині:
«Сповісти — перебуває у Фрідоновій країні.
Із чужих земель прибувши, шлях звершивши в самотині,
Посланець від Таріела, з ним побратаного нині».

Раб вернувся до Фрідона, перед паном став грізним
І сказав: «Я бачив сонце, що розвіє тьму і дим,—
Він і мудрих зводить з глузду. Словом він озвавсь таким:
«Я приїхав до Фрідона, Таріела побратим».

Таріелове наймення у Фрідона будить біль —
Безупинні сльози ллються, стогне серце, лине квиль,
Студенить троянду вітер, з вій зривається мятіль.
Славлячи їх зустріч, кличі пролунали звідусіль.

Поспішив Фрідон назустріч, підійшов і став навпроти,
Рік, на левня задивившись: «Якщо ти не сонце — хто ти?
Раб не зміг, тебе хваливши, гідно вславить всі красоти».
Сльози щастя в них лилися, хоч були журливі доти.

Не соромлячись, в обійми впали, повні втіхи й жару,—
Витязь млів од чар Фрідона, а Фрідон з його млів чару.
Сонце знітилось, узрівши витязів сліпучих пару!
Вбий мене, як стрінеш рівних ти на торзі, в дні базару!

Чи, подібні до Фрідона, десь ще лицарі були?
Та прибув до нього витязь, гідний вищої хвали,—
Гаснуть зорі, що до сонця надто близько підійшли;
Вдень не сяє свічка,— світить тільки в час нічної мли.

Верхи рушили обоє до Фрідонових палат.
Полювання увірвавши, всі вернулися назад;
Щоб побачить Автанділа, військо виладналось в ряд,
Кажуть: «Хто створив це диво, цю принаду всіх принад?»

Витязь мовив до Фрідона: «Знаю — чути хочеш ти,
Хто я, й звідки, і якої добиваюся мети,
Чом я знаю Таріела, через що ми з ним брати;
Буть рабом я годен — він же братом став мене ректи.

Князь, підданий Ростевану, аравійський лицар — я,
Проводир високий війська; Автанділ — моє ім’я.
Я — владар, мене зростила з юних літ царська сім’я.
Хто з людей мене зневажить? Всіх жахає лють моя.

Якось цар на лови рушив. На рівнині, вдалині
Ми узріли Таріела; сльози він ронив рясні,
Не озвавсь на заклик — вчинки всі були його чудні.
Ми розгнівались, не знавши, що горить він у вогні.

Наказав його схопити цар у гнівнім почутті,
Та він військо наше знищив, лави вигубив густі:
Тим побив і руки й ноги, ті сконали, впали ті;
Ясно нам, що не звернути людям місяця з путі.

Та, дізнавшись про поразку, люттю цар спахнув страшною,
Сам туди помчався кінно, гордий, ладнаний до бою.
Таріел, царя впізнавши, заховав смертельну зброю,
Миттю зник, не залишивши навіть сліду за собою.

Повернувшись, ми казали: «Певно, то була мара».
Цар журився, припинились учти, гулі, всяка гра.
Я тоді рішив прознати тайну цього моцара
І його шукати рушив, зрікшись радості й добра.

Я його шукав три роки, втратив сон, забув забави;
Врешті слід його вказали ним поранені хатави,—
Я знайшов тоді троянду, зжовклу з горя і неслави.
Він прийняв мене, мов батько; про свої повідав справи.

Він забрав печери в дивів, кров’ю їх збагрив булат
І почав у тих печерах проживати вдвох з Асмат;
Давнє полум’я печалі мучить витязя в сто крат.
Всіх розлука з ним вдягає в чорний стрій, в жалобу шат!

Живучи в печері, діва сльози точить із очей.
Витязь дівчину годує, наче лев своїх дітей,—
Принесе їй здобич, сам же йде, обходить світ оцей;
Окрім неї, знать не хоче більш нікого із людей.

Він мені, чужинцю, виклав повість днів своїх смутну,
Про кохану і про себе, про недолю їх жахну.
Скільки він зазнав страждання — я, шалений, не збагну!
Вмре він, діви не зустрівши, що кладе його в труну!

В безупинних мандрах схожий він до місяця ясного
І на мить коня не кине — дару цінного твойого;
Наче звір, людей боїться і не бачить анікого.
Горе нам, його згадавши! Горе тій, що вмре за нього!

Загорівсь я жаром левня, спопелів так само в горі,
Пожалів його, і серце стало люте, й думи хворі;
Я схотів знайти для нього лік на землях чи на морі.
Я вернувсь — мене зустріли владарі сумні й суворі.

Я царя просив пустити, він лютився: «Баламут!»,
Я війська свої покинув, їм завдав багато смут,
Тайно втік од них, звільнившись од кривавих сліз і пут.
Лік шукаючи для друга, я блукаю там і тут.

Він казав мені про тебе, як братався ти із ним.
Стрівся я з тобою, з левнем, незрівнянним, осяйним.
Де знайти його світило? Ти порадь, як побратим,—
Де знайти оту, що радість шле видющим, жаль — сліпим?»

Відповів Фрідон тужливим словом спогадів і мрій,—
Плачуть голосом співучим. Як вславлять їх плач тремкий?
Плачуть вдвох вони, терплячість втративши в душі своїй,
На троянди ринуть сльози, що бринять на вітах вій.

Дужий плач в рядах вояцьких залунав з усіх сторін,—
Не один роздер одежу, тіло дряпав не один.
Семирічну зніс розлуку сам Фрідон, і плакав він:
«Віроламний, змінний світе! — люта лжа твоїх годин!»

Простогнав Фрідон: «Немає слів сказати, як ти сяєш,
Ти, земне світило, з шляху сонце в небі завертаєш,
Ти життя і світлу радість в людські груди надихаєш,
Ти — планет небесних сяйво, всіх згубляєш і зжираєш.

Я без тебе зневажаю животіння кожну мить,
Прагну бачити тебе я, ти ж схотів без мене жить,—
Мій відхід тебе потішив, твій відхід мене гнітить,
І життя порожнє стало, і цей світ — огидна бридь».

Так Фрідон казав, і сльози падали, мов сніг в хурделі,—
Він затих, і всі затихли, все ущухло в цій оселі;
Зори людські чарували левні тужні, невеселі,—
На очей озера чорні впали вій агатні стелі.

Увійшли вони до міста, до хоромин осяйних,
До палати справ державних, рад великих і значних.
Служники, чудово вбрані, стали вряд обабіч них,
Милувались Автанділом, шепіт захвату не втих.

Увійшли. Тлумився почет коло трону, на підножжі,
Сто людей сиділо рядом, всі державці та вельможі.
Левні сіли поруч — годі змалювать їх риси гожі!
Грали перли та кристали, на рубіни стали схожі.

Почалася учта. Ліпші трунки винесли для свята,
Частували Автанділа, наче сват частує свата:
Гнув столи чудовий посуд, страв оздоба пребагата.
Душе! Ти, узрівши левня, сяєш, полум’ям пойнята!

На світанку вщухла учта. Розійшлася челядь ласа.
До купелі Автанділа завели. В убір з атласа
Одягли — сто тисяч драхмів[3] коштувала та прикраса,
Стан вгорнули у завої ще коштовнішого паса.

Кілька день пробув тут витязь, хоч не зносив супокою,—
Він з господарем на лови їздив, тішився стрільбою;
Віддаля і зблизька в звіра улучаючи стрілою,
Між Фрідонових мисливців рівні не було герою.

Витязь рік Фрідону: «Слухай! Длятись я не маю права,—
Хоч розлука із тобою — смерть мені, журба кривава,
Та вогонь ще інший мучить, що забуть його — неслава...
Поспішаю,— жде на мене дальня путь, важлива справа.

Хто з тобою розстається, плаче гірко від біди.
Та куди шляхи лягають,— мушу їхати туди;
Подорожній поспішає, не забарює ходи.
Десь край моря стрів ти сонце,— в ту місцину поведи!»

Відказав Фрідон: «Перечить щось тобі — мені не слід:
Інший спис у тебе влучив, з інших болів ти поблід.
Йди, хай бог тебе боронить, хай зазнає ворог бід!
Та скажи мені — чи зможу пережити твій відхід?

Ще промовлю: не подоба, щоб ішов ти сам в походи;
Дам тобі бійців сміливих для помоги і догоди,
Дам тобі виборну зброю, скакуна, що повен вроди,—
А без них троянда зблідне, не здолавши перешкоди».

Чотирьох рабів він вибрав — не вжахнуть їх вороги.
Дав йому риштунок добрий, неприступний для клюги,
Кусень золота червоний, зливок повної ваги.
Дав ще й огиря прудкого, дивовижної снаги.

Міцноногий мул придався — постіль виклали на мула.
Сам Фрідон поїхав з ними, і душа вродливця чула
Від наближення розлуки лютий біль в собі відчула;
Він стогнав: «Будь з нами сонце — нас зима б не огорнула!»

Вість, що витязь виїжджає, пролунала в місті всім,
Продавці плодів і шовку і містяни двір та дім
Всі покинули — їх лемент гуркотів, неначе грім;
Голосили: «Сонце никне! Плачмо всі, до нього йдім!»

До морського узбережжя левні вийшли із узлісь,
Де Фрідон зустрівся з сонцем, що небес лишило вись;
Із озер, сльозами повних, пруди крові полились,—
Розповів Фрідон, як бачив світлу бранку тут колись:

«Два раби сюди на берег привезли її в човні,
Білозубу, світлочолу — слуги чорні та страшні;
Я хотів її звільнити і погнався на коні,
Та втекли — замрів їх човен, наче птах, удалині».

Обійнялися обидва, заридали з тяготи;
Цілувались, їхні душі знов почав огонь пекти.
Розлучились побратими, друзі вірні, мов брати,—
Залишивсь Фрідон, поїхав витязь, прагнучи мети.

ВІД’ЇЗД АВТАНДІЛА З ФРІДОНОВОГО ЦАРСТВА НА РОЗШУКИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

Місяць вповні — витязь Іде. Де блукань його межа?
Образ Тінатін уявний серце левня розважа.
Каже він: «Тебе я кинув. О недолі клята лжа!
В тебе — лік, що зцілить рану, слід отруйного ножа.

Чом, розлуко, трьох героїв розлучивши, не даси
Їм утіх? Камінне серце! — наче скеля, ти єси,
Бо тебе не можуть вразить навіть вбивчі три списи.
Ради тебе, діво, зрікся світу світлої краси!»

З чотирма рабами їде Автанділ над морем там,
Скрізь розшукуючи ревно Таріелові бальзам,—
І вночі і вдень він ронить сльози з кров’ю пополам;
Не цінніший за солому світ здававсь його думкам.

Всіх на березі морському він питав, чи тії люди
Сонця десь не зустрічали; так сто день блукав усюди.
Якось з пагорба побачив: стали валкою верблюди,
Караванники в задумі хилять голову на груди.

Караван стояв над морем, де шляхи — в усі кінці;
Чи стояти, чи рушати — завагались мандрівці.
На вітання левня чемно відказали люди ці:
Почали тоді розмову. Він спитав: «Хто ви, купці?»

Був Усам, людина мудра, ватажком їх каравану,
Склав хвалу він Автанділу, гідну виявив пошану,
Мовив: «Сонце, ти віщуєш радість, з неба нам надану,—
Ти зійди з коня, послухай, як попали ми в оману.

Ідемо з Багдада[4],— люди торговельного ми роду,
Магометової віри, що не п’ють маджарі[5] зроду;
До царя морського в місто йшли, щоб там продать народу
Не якесь шовкове шмаття — ліпший крам всім на догоду.

Тут надибали над морем знепритомнілу людину,—
Він стогнав. Ми милосердно втерли з нього кров і піну;
Я спитав його: «Ти звідки? Як попав сюди, мій сину?»
Відповів: «Не йдіть у море — згинете, як я ось гину!»

Розказав він: «Ми з Єгипту йшли великим караваном,
Навантажили баркаса крамом, шовком злототканим,
Та наскочили пірати, потрощили нас тараном,—
Все пропало! Як не трапив я тим нелюдам поганим?»

Леве й сонце! Ця причина нас примушує стояти;
Як назад вернем,— зазнаєм ми стократної утрати,
Якщо рушимо у море,— пограбують там пірати;
Отже, зважитись не можем: чи спинитись, чи рушати».

Витязь мовив: «Гріх великий втратить в тузі блиск надій,
Бо ніхто з нас не уникне небом суджених подій.
Вашій крові запорука — я в могутності моїй:
Я ступлю меча свойого, як наскочить лиходій».

Караванники відчули захват з подивом навпіл:
«Не страшні, як нам, пірати левню, сповненому сил,—
Угамуймо ж наше серце, не марнуймо наших діл!»
Увійшли всі на баркаса й залишили суходіл:

Все сприяло, щоб спокійно кораблем верстати шлях;
Автанділ їх вів сміливо, витязь, звиклий до звитяг.
Корабель піратів раптом, довгий викинувши стяг,
Появився в морі,— грізно свій таран вперед простяг.

Підпливав він з гуком, з криком — кожен виє, кожен свище.
Караванники злякались, вгледівши таке тлумище.
Витязь мовив: «Не жахайтесь, що клятущий ворог рище:
Чи тут смерть свою здобуду, чи дощенту всіх понищу.

Доля схоче — хай хоч всесвіт військо шле шибайголове,
А не схоче, то на мене вже десь ратище готове,—
Не врятують ні фортеці, ні бійці, ні ви, братове;
Хто, як я, це знає, в того кріпне серце буйнокрове.

Ви — купці, ви — боягузи, вам не стати вояками!
Щоб не встрелили стрілою, заховайтесь за кутками
І дивіться, як один я всіх левиними руками
Їх понищу, аж поллється кров з човна того струмками».

Мов кігтистий тигр, метнувся, одягнувся у кольчугу,
Меч рукою міцно стиснув, булаву ж — у руку другу;
На кормі став корабельній, власну чуючи потугу,
Міряючи гнівним зором зграю здирців недолугу.

Їхнє військо голосило, вило, скиглило весь час
І таран свій повернуло, щоб улучити в баркас.
На кормі стояв сміливець,— булавою він потряс
І, махнувши нею міцно, розломив таран ураз.

Автанділ, таран зломивши, ціло корабель зберіг.
Ворог зляканий ховався хто куди, де тільки міг,
Та не випередить левня,— він на їхній човен вбіг,
Бив навколо себе, нищив; ворог трупами поліг.

Військо гинуло, мов кози, по його страшному вступі —
Тих топив у морі, інших в корабельній бив халупі,
Вісім кидав він на дев’ять, дев’ять гнав з вісьма укупі;
Хто живий ще був — сховався там, де труп лежав на трупі.

Як його бажало серце — так дісталась перемога.
Неповбивані благали: «Пожалій нас, ради бога!»
Їх не вбив, в полон забравши, в кого жити є ще змога.
«Жах — творець любові»,— каже річ апостолова строга.

О людино! Не пишайся з моці власної, мов п’яний!
Сила вся твоя змарніє, як захоче бог коханий,
Бо й густі діброви нищить рій іскринок полум’яний.
Бог зрівняти в силі може меч і пакіл дерев’яний.

Витязь в склад піратський глянув: склад був повен цінним кладом,
Він позвав купців, баркаси встановивши вправно ладом.
І зрадів Усам, спинившись над до краю повним складом,
І сказав хвалу сміливцю, пишну словом, гарну складом.

Язиків сто сот потрібно, щоб прославить Автанділа,
Але й тим всієї вроди змалювати ще несила.
Караванники казали: «Ласка божа нас укрила,
Бо поникла ніч, явився блиск небесного світила».

Люди витязя зустріли, цілували ноги, руки,
Вихваляли чарівного, величань лунали звуки,—
Взрівши левня, ошаліли б мудреці, мужі науки! —
«Ти — наш славний визволитель від нещастя та ошуки».

Витязь мовив: «Слава богу! Боже діло всемогутнє,
Бо на все, що тут стається, повеління є напутнє;
Діє бог таємно, рідко появляє людям сутнє,—
Нам лиш вірити належить: мудрий вірить у майбутнє!

Бог воліє схоронити вашу кров у вас в серцях,—
Що ж зробив я сам од себе, жалюгідний, тлінний прах?
Ворогів я знищив ваших, зрятувавши бідолах:
Корабель цей, повний краму, вам даю. Вже вільний шлях!»

Любо глянути, як витязь, закінчивши славно бій,
Всіх поплічних перевищить ліпотою щедрих дій,—
Засоромляться поплічні, гідно вславиться водій,
Що, немов прикрасу, рану на руці несе своїй.

Зразу здобич обдивились, щоб не йшли намарно дні:
Всіх скарбів і не злічити, що лежали там на дні!
Скарб на свій баркас забрали,— спорожніло на судні,
І тоді його спалили,— попливли тріски одні.

Автанділу від купецтва дяку й шану склав Усам:
«Ти нас, кволих, засоромив, повернувши силу нам;
Наше все — тобі належить, наші статки, здобич, крам.
Ми собі рішили взяти тільки те, що дав ти сам».

Витязь мовив: «Це вам, браття, хай напученням стає.
До потоків слізних ваших бог звернув лице своє;
Рятівник не я, нещасний,— він рятунок вам дає.
Нащо дар оцей для мене? Я та кінь — добро моє.

Якби я багатства прагнув, то не можна й полічити
Скарб, що мав я,— ті єдваби, оксамити й самоцвіти.
Все — марнота! Я тим часом — ваш супутник сумовитий,
Та мета у мене інша, ніж багатством володіти.

З тих багатств, що тут знайшов я, з тих клейнодів і прикрас,
Кожен з вас хай стільки візьме, скільки зможе взять за раз;
Прошу тільки: не завдайте ви мені жалю й образ,—
Для моєї справи треба, щоб сховався я між вас.

Не кажіте ви нікому, що я витязь і ваш пан;
Ви кажіте: «Це отаман, що веде наш караван».
Торгуватиму, вдягнувши гідний крамаря жупан.
Заклинаю вас братерством — не вчиніть якийсь обман».

Караванники зраділи, чувши те, що витязь рік;
Всі прийшли, йому вклонились: «Ти нам щастя дав навік,—
Просиш ти того, що просить в тебе кожен чоловік.
Вірно ми тобі послужим. Справді, лик твій — сонця лик!»

Звідти рушили негайно, щоб не гаять марно днів.
Гожий час стояв на морі — прудко їх баркас летів.
Всі вславляли Автанділа в пісні, повній ніжних слів,
Дарували перли сяйні, наче блиск його зубів.

ПРИЇЗД АВТАНДІЛА ДО ГУЛАНШАРО, КОЛИ ВІН ПРИЧАЛИВ ДО МОРСЬКОГО БЕРЕГА

Автанділ проплив те море. Перед ними стало мріти
Світле місто між садами, де хилились пишні віти,
А на вітах майоріли розмаїті гарні квіти.
Ні, краси землі цієї ти не зможеш уявити!

Став баркас біля причалу, де цвітуть сади тіняві.
Автанділ, жупана вдягши, тут поважно сів на лаві,
І прийшли до них по найму носії меткі й лукаві;
Витязь діяв так, неначе знався він в купецькій справі.

З того саду, де спинились, садівничий появився,—
На обличчя блискавичне він захоплено дивився.
Автанділ його покликав, з ним, як з вірником, повівся:
«Хто ви, люди? І чиї ви? Цар який тут оцарився?

Розкажи мені докладно,— мовив витязь цій людині,—
Що дешевше тут, і ціни тут які якій тканині».
Садівник сказав: «Ти сяєш, як у сонячнім промінні!
Що скажу — скажу по правді, не почуєш кривди нині.

Крізь морську державу нашу не проїдеш ти й за рік.
В нас це місто — Гуланшаро[6] — є столицею повік,—
Всякий крам сюди привозять кораблями звіддалік.
Славний цар Мелік-Сурхаві — наш владар і захисник.

Хто з людей сюди потрапив — молодіють і старі:
Час минає тут в розвагах, в учтах, в співах, в милій грі.
Взимку й влітку квіти квітнуть, сонце сяє угорі.
Заздрять люди чужоземні нам у нашому добрі.

Тут купці, моторні люди, можуть добре вторгувати:
Продають товар, купують, мають зиск чи мають втрати;
Найбідніший люд за місяць може скарб собі придбати,
Краму всякого зібравши цілі купи та кагати.

Садівничий я в Усена, він — водій купців верховний.
Розкажу я вам докладно, звіт про нього давши повний:
Сад оцей — його, приймає тут прибульців пан шановний,—
Перед ним найпершим ділом викладають крам коштовний.

Всі купці, сюди прибувши, із дарами йдуть до нього,—
Розпаковувати можна крам лиш тут, а більш — ні в кого.
Для царя бере він ліпше, розраховуючись строго.
Де завгодно люди можуть торгувати після цього.

Він людей, як ви, поважних привітати мусить зразу,
Власник заїзду повинен всіх приймать з його наказу,
Та пішов кудись він з дому — не вважайте за образу,
Він би любо та гостинно вас прийняв і цього разу.

Докладу Фатьмі-хатун[7] я, молодій його дружині,
Доброзичливій, приємній, милостивій господині,
Що всі ви, до нас прибувши, потребуєте в гостині.
Увійдеш з гінцем до міста ти у цій іще годині».

Автанділ сказав: «Як знаєш, так тобі чинити слід».
Садівник побіг так швидко, аж ряснів на лобі піт.
Він Фатьмі доклав: «Пишаюсь, бо кажу вам про прихід
Дивовижного прибульця,— в нього сонцем сяє вид.

Сам купець він і господар на весь пишний караван;
Лик — мов місяць семиденний, кипарис — юнацький стан.
Він кораловим завоєм вкрив чоло, вдягнув жупан.
Про шовки, про ціни в місті запитав мене цей пан».

Враз Фатьма-хатун назустріч десять слуг до них послала,
В караван-сарай[8] покласти їх товари наказала.
Увійшов трояндолиций, блиск рубіна і кристала,—
Кроком тигра, з міццю лева до її ступив він зала.

Полетіла чутка містом, люд прибіг зі всіх сторін,
Справа, зліва метушились: «Де проходитиме він?»
Той захоплено вдивлявся, той був вражений на скін,—
Всім жінкам потворним здався звичний вигляд їх дружин.

ПРИХІД АВТАНДІЛА ДО ФАТЬМИ, ПРИЙМАННЯ ЙОГО ТА ЇЇ РАДІСТЬ

Як Усенова дружина, витязя Фатьма зустріла,
Гостю радісно вклонилась, гідну шану появила;
Привітавши, сів прибулець, і вона край нього сіла.
Видно, був їй до вподоби лик чудовий Автанділа.

Ще була Фатьма вродлива, хоч і літнього вже віку,
Повновида, смуглотіла, до вподоби чоловіку,—
Полюбляла гулі й учти, звучні співи та музику,
Мала строїв і завоїв, цінних одягів без ліку.

Уночі Фатьма бенкета впорядила юнакові.
Він приніс дари. Сказала, взявши їх: «Які чудові!»
Учта весело минула в частуваннях та в розмові,—
Час уже і спочивати, пишні ложа вже готові.

Вранці виклав він товари, розв’язавши їх без спіху;
Оцінив, одклав найкраще, що царю було б на втіху,
І пустив купців, додавши їм таку пораду тиху:
«Скрізь торгуйте, та не зрадьте ви мене, піддавшись лиху».

За купця вдягався витязь, щоб сховать шляхетні риси.
Часом йшла Фатьма до нього, часом він, вхідні завіси
Відгорнувши, вів до неї річ статечну, не гульвіси;
Він ішов — Фатьма тужила, мов Рамін ішов од Віси.

ФАТЬМА ЗАКОХУЄТЬСЯ В АВТАНДІЛА, ПИШЕ Й НАДСИЛАЄ ЙОМУ ЛИСТА

Ліпше тим, хто тільки може, від жінок найдалі бути,
Бо вона тебе привабить, щоб довіру їй здобути,—
Потім зрадить і відкине, приведе лише до скрути.
Таємниць ніколи жінка не повинна навіть чути.

Автанділ Фатьмі у серце вкинув почуття гаряче,
І зростала та й зростала в ній любов, огонь неначе.
Не стаїти вже кохання! Слізним градом, бідна, плаче,
В тузі каже: «Що робити? Вб’є мене лице юначе!

Якщо я признаюсь — в гніві він покине цю країну;
Не признаюсь, то сконаю, бо вогню не буде впину.
Ні, скажу-таки, а потім житиму або загину!
Як, не знаючи недуги, лікар вигоїть людину?»

І вона до Автанділа склала лист, що повен суму,
Написала про кохання, про свою любовну стуму.
Лист такий потряс би кожне людське серце, людську думу!
Лист такий ховати треба, а не дерти марно з глуму.

ЛЮБОВНИЙ ЛИСТ, ЩО ЙОГО ФАТЬМА НАПИСАЛА ДО АВТАНДІЛА

«Сонце! З божого веління сонцем сяєш ти в просторі!
Хто з тобою розлучився, той страждає тяжко в горі.
Палиш ти близьких до себе, сиплеш промені прозорі;
Зачаровані тобою, гімн тобі співають зорі.

Всі закохуються в тебе, тільки раз на тебе глянуть.
Ти — троянда, для якої солов’ї співати стануть,
Цвіт ти в’ялиш красотою,— квіти і мої пов’януть,
Тільки промінь твій врятує,— я згораю, сльози кануть.

Свідком бог, що я боюся про вогонь писати свій,
Та не маю сил, терплячість втративши в журбі тяжкій,—
Сили в серця відбирає кожен постріл чорних вій.
Я шалію,— якщо можеш, поможи ти, пожалій!

Доки ждатиму одвіту, доки час оцей мине,
Доки відповідь від тебе не зміцнить чи вб’є мене,—
Доти житиму, хоч серце і пригнічене, й сумне.
Чи життя, чи смерть? О доле, дай же рішення одне!»

Витязю Фатьма послала лист з мольбою оцією.
Він читав, мов лист писався чи сестрою, чи ріднею,
Мовив: «Жінки не такої прагну серцем і душею,—
Чи вона зрівнятись може із коханою моєю?

Не принадити троянди гаві отакій негідній,
Хоч і соловейко досі не співав троянді бідній.
Недостойні справи завше — справи марні та безплідні;
Нащо здумала признатись в пристрасті, мені огидній?»

Раптом він одчув у серці сумніви й пересторогу.
Він гадав: «На кого спертись в справах цих я маю змогу?
Сам на розшуки красуні рушив у тяжку дорогу,—
Мушу брати все, що може появити допомогу.

Жінка ця живе у місті, де в її гостиннім домі
Мандрівці бувають всякі, подорожні незнайомі;
Я, скорившись жінці, можу знать всі речі, їй відомі,—
Може, стане на пригоді, дасть полегшення судомі.

О прокляття! Навіть сором жінка губить од любови,
Припадає до коханця, мов піткання до основи,
Все розказує, що знає, відкриває тайні схови!
Їй піддавшись, щось прознати зможу я з її розмови.

Робим те ми, що нам з неба в течії планет відкрите.
Світ дає дарунки марні, бо навіщо все мені те?
Сутінь землю сповиває. Ти — лиш присмерк тьмяний, світе!
Тільки те із глека ллється, що було до глека влите».

ЛИСТ АВТАНДІЛА ДО ФАТЬМИ НА ВІДПОВІДЬ

Пише він: «В листі твойому я читав хвалу безкраю,—
Попередила мене ти, бо так само я палаю.
Бути вкупі ти бажаєш — я також цього бажаю.
Спільний в нас любовний потяг, тож ідім, зазнаймо раю».

Не сказати, як втішалась звісткою Фатьма отою!
Написала: «Ні, немарно сльози лляла за тобою.
Я одна сьогодні буду, залишуся самотою,—
Ти приходь цієї ж ночі до жіночого покою».

Тої ж ночі рушив з дому витязь, раб свойого слова,
Та зустрів слугу, що з вістю йшов до нього. Вість раптова:
«Не приходь — тебе сьогодні я прийняти не готова».
Він назад не повернувся, гнівно мовив: «Що це — змова?»

Гість запрошення не кинув, нею зміненого знов.
Ляк пройняв Фатьму, як вдерся Автанділ в її альков,—
Він стурбованість помітив зразу, тільки увійшов,
Хоч свій острах приховати жінку змусила любов.

Сівши поруч, розважались з поцілунків і забав,
Та якийся юний красень на порозі раптом став,
Раб за ним ішов, принісши щит і меч, що в пітьмі сяв;
Мов під ним розверзлась прірва — витязь так його злякав.

Глянула Фатьма на гостя — вчула смертний переляк.
Вдвох їх, сплетених в обіймах, гість побачив і закляк.
«Не заважу вам я, жінко, завтра ж,— вимовив юнак,—
Ти за це мені відплатиш. Я кажу, і буде так!

Ти мені ганьби й образи, о розпутна, завдаєш,
Ти за злочин свій ганебний взавтра відповідь складеш;
Схочу — й власними зубами всіх дітей своїх зжереш.
Плюнеш в бороду мені ти, як цього не вдію теж!»

Це сказав він і, торкнувшись бороди, пішов з кімнати;
Дряпає Фатьма обличчя, роздирає тіло й шати,—
Чуть, як сльози в неї ринуть, мов потік, що рве загати;
Стогне: «Йдіть, камінням бийте! Засудіть мене до страти!»

Лементує: «Через мене гине муж, маленькі діти!
Я добро своє згубила, незрівнянні самоцвіти!
На спокуту за мій вчинок мусять рідні всиротіти!
Я свій дім руйную! Доле, завдаєш ганьби мені ти!»

Автанділа це дивує — плач її, одчай тяжкий,
Каже він: «Та що з тобою? Таємниць своїх не крий!
Чим загрожує той витязь, в люті мстивий і палкий?
Розкажи ти, вгамувавшись, звідки він і хто такий?»

Жінка мовить: «Я, о леве, з божевілля сльози ллю,
Не скажу тобі нічого,— не питай мене, молю!
Я дітей своїх, нещасна, власноручно погублю,
Я себе вже тим забила, що тебе тепер люблю.

Так і треба всім, що зблуді верховодити дають,
Всім, що тайни не ховають, що безумними стають!
Люди, глянувши на мене, хай невпинні сльози ллють!
Лікарі тих не лікують, котрі кров із себе п’ють.

Два є виходи для тебе, два рятунки, два ключі:
Якщо можеш ти людину вбити — вбий його вночі,—
Цим одвернеш ти від мене наглу смерть, страшні мечі.
Оповім тоді по правді, чом я в горі та в плачі.

А як ні — цієї ж ночі склич, не гаючись, людей,
Всіх ослів понавантажуй, щоб лишити край оцей,—
Від моїх нещасть великих засмутишся й ти ачей;
Прийде він і скаже люто: «З’їж сама своїх дітей!»

Автанділ, оце почувши, звівся, гордий і рішучий,
Булаву схопив рукою — о, який він був сліпучий! —
І сказав: «Цих справ уникнуть — був би злочин нестерпучий».
Ще на світі не родився інший муж, такий могучий!

Він Фатьмі сказав: «Людину дай, щоб знала вірний шлях,
Як пройти мені до нього, не блукаючи в полях,—
Не вважаю я, що рівен красень той мені в ділах.
Скоро знатимеш, що вдію,— прожени від себе жах».

Із рабів комусь звелівши провести його туди,
Жінка скрикнула: «Щоб згасли в серці полум’я й сліди,
То, забивши ту людину, зовсім визволи з біди:
Перстень мій на пальці в нього,— з ним до мене ти прийди».

Автанділ, минувши місто, став на березі морському,—
З брил червоних і зелених там звелися мури дому;
Унизу — палати сяйні, а вгорі на домі тому
Йшли тераси ряд за рядом в ладі гарному й стрункому.

Раб, привівши Автанділа, показав на ці хороми,
Мовив: «Тут перебуває той, шукаємо кого ми.
Нагорі терасу бачиш, де стримлять колон огроми?
На терасі тій він завше спочиває від утоми».

Два воротарі при вході вартували. Не вдалося
Обминути їх тихенько,— шум порушив безголосся;
Витязь на рабів накинувсь, борюкання почалося,—
Він ударив їх лобами, помішав мозки й волосся.

ТУТ — УБИВСТВО АВТАНДІЛОМ ЧАШНАГІРА ТА ЙОГО ДВОХ ВАРТОВИХ

Спав господар, не збудившись. Автанділ в палац ввійшов,
Міцнотілий, стрункостанний, руки вимастивши в кров.
Він не дав йому підвестись, враз нечутно поборов;
Поваливши на підлогу, ніж схопив і заколов.

Сонце — він прихильним людям, ворогам — він звір і жах.
З перснем палець одрубавши, набік мертвого відтяг
І з вікна у море вкинув, щоб валявся на пісках,—
Там знайшов собі могилу той понівечений прах.

Не стривожило нікого вбивство, вчинене у тиші.
Я дивуюсь, що троянди дух солодкий гнівом дише,
Що він зміг ту кров украсти, вдіять вчинки найлютіші!
Як ввійшов він, так і вийшов з цього дому на узвишші.

Лев сказав, коли, мов сяйво, до Фатьми у дім вступив:
«Сонце більше не побачить той юнак,— його я вбив.
Раб твій може присягтися — бачив він, що там зробив:
Відрубав із перснем палець, ніж свій кров’ю окропив.

Розкажи ж, від чого в тебе ті плачі несамовиті?
Чим загрожував нам красень? Хочу знать цієї ж миті».
І Фатьма, до ніг схилившись, так промовила: «На світі
Ти єдиний міг зцілити рани серця, кров’ю вмиті.

Я, й Усен, і наші діти — живемо життям новим.
Як хвалу достойну скласти, леве, подвигам твоїм?
Кров його проливши, радість повертаєш нам у дім!
Розкажу я все докладно,— ти послухай, що повім».

ФАТЬМА ОПОВІДАЄ АВТАНДІЛУ ПРО ПРИГОДИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

«В день Навроза[9] в нашім місті, за звичаєм, як то й слід,
І купецтво не торгує, і ніхто не йде в похід;
Гарні одяги й прикраси одягає весь нарід.
І впоряджується пишний при царськім дворі обід.

Ми, купці, в цей день приносим нашому царю дари,
Цар оддячує нас гідно тої слушної пори:
Десять день кімвали й арфи співом сповнюють двори,
На арені — кінські гони, гра в м’яча і гомін гри.

Тут Усен, мій муж, є здавна всім купцям за верховоду,
Я ж правую над жінками, із значного бувши роду.
Несемо, багаті й бідні, ми цариці на догоду
Подарунки, знак пошани від тубільного народу.

Ось надходить день Навроза. Ми прийшли в царські світлиці,
Принесли дари й дістали подарунки від цариці.
Там побувши, повернулись, всі веселі, милолиці,—
Жартували, розважались і заміжні, і дівиці.

В сад свій вийшла я надвечір. На уквітчаному галі
Із жінками сіла вкупі, щоб гуляти без печалі,
Привела співців — їх голос розбудив вечірні далі,
Грала, коси розплітала, розвивала я вуалі.

Прикрашали сад альтанки, так збудовані на схилі,
Щоб було з їх вікон видно наоколо моря хвилі.
Там і я, і все жіноцтво, молоді жінки й похилі,
Зібрались на дружню учту, на розваги, жарти милі.

Мов сестра, жінок купецьких частувала я приємно,
Та зненацька затужила, безпричинно і таємно,—
Це помітивши, всі гості порозходилися чемно.
Я лишилась,— серце туга, наче сажа, вкрила темно.

Розчинивши вікна, хтіла бачить обрії просторі,
Щоб розважитися трохи в дивно виниклому горі.
Раптом бачу: щось маленьке віддаля пливе на морі.
Звір чи птиця? — не збагну я, сил нема в мойому зорі.

Підпливає ближче. Ясно дивний човен бачать очі,—
В тім човні два чоловіки, чорні, наче поторочі,
Поряд стали, а за ними риси світяться жіночі.
Я вразилась. Човен тихо зупинився на узбоччі.

До землі приставши нишком, підтягли човна до саду,
Обдивились всю місцевість пильно спереду і ззаду,
Та не вгледіли нічого, що було б їм на досаду.
Зірко стежила за ними я із темного осаду.

Із човна велику скриню люди витягли й на рині,
Розчинивши, встановили,— вийшла дівчина із скрині,
Вкрита чорною вуаллю, вбрана в шати чорні й сині;
Так засяла променисто, як не сяє й сонце нині!

Обертаючись до мене, діва скелі освітила,
Сяйво щік її прослалось аж до краю небосхила.
Я склепила очі — знести блиск отой мені несила!
Щоб сховатися, на дверях я запону затулила.

Чотирьом рабам сказала, їх покликавши в альтанку:
«Подивіться, як індійці полонили сяйво ранку!
Підповзіть до них нечутно, вийдіть раптом з-за кружганку
І умовте їх продати нам за всяку ціну бранку.

А продать не схочуть — вбийте, заберіть в них сяйну діву,
Приведіть сюди той місяць, спритність виявіть сміливу!»
Поповзли раби. Почався торг про бранку полохливу,
Та не згодились продати чорні, збуджені від гніву.

Я з вікна дивилась. Бачу, що на згоду не пристали,
І гукнула: «їх забийте!» Вмить їм голови зрубали;
Трупи кинувши у море, навкруги красуні стали,
Повели сюди,— побігла я назустріч їм із зали.

Як ці чари вихваляти? Як таку красу забути?
Я клянусь,— вона мов сонце! Сонцю сонцем більш не бути!
Хто на це світило зможе, не засліпши, зазирнути?
Я готова ради неї полуменем спалахнути!»

Дряпала Фатьма обличчя, як свою кінчила мову,
Автанділ також заплакав в тишині її алькову.
Все забули ради неї; мов шалені, стали знову.
Сліз потоки розтопили снігу свіжого обнову.

Вдвох ридали. Витязь мовить: «Не мовчи, розказуй далі!»
Змовила Фатьма: «Я радо дівчину зустріла в залі,
Цілувала ніжне тіло, чорні скинула вуалі;
Покохала і здружилась я з красунею в печалі.

Їй сказала: «Хто ти, сонце, звідки ти, з яких це пір
В ефіопському полоні володарка всіх сузір?»
Та вона не відказала, і, неначе на докір,
Сто потоків сліз пекучих затуманили їй зір.

Видно, дівчину мордують пильні розпити мої —
Плаче нишком, з глибу серця линуть стогони її.
На рубіни із нарцисів ллються слізні ручаї.
Я дивлюсь — і в мене серце мучать думи-палії.

Стиха вимовила діва: «Ти мені — як рідна мати;
Нащо вам мої пригоди, ці казки печальні, знати?
Я — мандрівниця незнана, злом засуджена до страти.
Як питатимеш мене ти — станеш богу дорікати».

Я сама собі сказала: «Це безумство малодушне,—
Так питати недоречно, турбувати сонце тужне;
Заклик мусить бути вчасний, а прохання — бути слушне.
Не питай же сонця, доки горе втихне непорушне».

ЯК ФАТЬМА ПРИВЕЛА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО СЕБЕ Й ОПОВІЛА ПРО НЕЇ УСЕНОВІ

Повела я сонцелику — як іще її хвалити? —
Та, клянусь, в своєму домі не могла те сяйво скрити,
Хоч усю її вгорнула у брокати[10] й оксамити.
З вій зривався сніжний вихор; бив мороз трояндні квіти.

Повела її до себе, мов алое, світлолицю,
Заховала у покоях, як найбільшу таємницю.
Не казать про неї людям склала твердо обітницю;
Тільки я та негр-прислужник увіходили в світлицю.

Я не можу розказати про життя чудне й суворе,
Що жила ним діва, сльози проливаючи, як море.
Я кажу: «Не плач!», та діва сліз своїх не переборе!
Як живу без неї нині? Люте горе нам! О горе!

Як заходила до неї,— завше сльози там струміли,
І в очей пучини чорні вії падали, як стріли,—
Із озер черпала сльози повним келихом щосили,
Між коралів і агатів перли грали та горіли.

Не могла її спитати через сльози ті невпинні,—
Тільки їй скажу: «Одкрийся, з чого ти в такім тужінні?»
Як вже знову ллє алое сліз ключі кривавоплинні.
Стерпіти такі скорботи можуть лиш серця камінні.

Не потрібне їй ні ложе, ні прикрашення оселі,—
У вуалі лик сховавши, в тканки темні, невеселі,
Під чоло підклавши руку, так і спала без постелі.
Треба сотню раз просити, щоб взяла щось із тарелі.

Про вуаль повім тобі я, що красу вгортала слізну,—
В світі бачила я всякі цінні речі, розкіш різну,
Та не знаю, хто і з чого був зробив оту дивизну,
Тоншу за всілякі тканки, а міцну, немов залізну.

Довгий час в моєму домі проживала діва мила.
Я розкрити таємниці чоловікові не сміла:
«Знаю — зрадити він може, до лихого здатний діла».
Через те і походжала я замислена, несміла.

Так тоді я міркувала: «Як йому не розкажу —
Чим сама я їй пораджу, чим я їй допоможу?
Смерть мені, коли прознає він про тайну та олжу!
Як я сяйво сонцерівне в таємниці збережу?

Що одна я вдію, бідна? Мій вогонь і так не згас.
Ліпше правду всю Усену розказати в слушний час,—
Хай мені він поклянеться, що ніде не зрадить нас:
Якби клятви не дотримав, то б уже душі не спас!»

Якось я прийшла до нього. Річ веселу з ним веду,
Враз кажу: «Тобі я тайну розказала б до ладу,
Та спочатку про мовчання клятву дай мені тверду».
Він клянеться: «Хай об скелі головою я паду!

Те, що ти мені розкажеш, я не розповім нікому:
Ані ворогу, ні другу, ні старому й молодому».
Все повіла я Усену, чоловікові незлому:
«Йди, побачиш сонцерівну, що прийшла до нас додому!»

Звівшись, він пішов за мною. Зразу подив і тремтіння
Він одчув, коли побачив діви сонячне проміння.
Мовив: «Що ти показала? Хто вразив моє видіння?
Бог нехай мене скарає, якщо це земне створіння!»

Відказала я: «Про неї не дізналася нічого,
Знаю тільки те, що знаєш з повідання ти мойого.
Вдвох благаймо! Хай розкаже,— мучиться заради кого,
Хай свою нам ласку явить, не повівшись з нами строго».

Ми ввійшли, ми намагались скласти їй достойну шану,
Ми казали: «Сонце, нас ти ввергло в муку полум’яну!
Як зцілити можна місяць, що в імлу сповився тьмяну?
Чом твої рубіни-лали стали схожі до шафрану?»

Чує діва чи не чує, заглибившись в тужні мрії?
Щільно стислася троянда і склепились довгі вії.
Сад, шатром шугнувши шумним, долі клонить коси-змії,
Сонце, схоплене драконом, нам не світить, нас не гріє.

Не змогли її примусить, щоб вона нам відповіла;
Стала хмура, мов пантера,— лють її незрозуміла.
Завдали ми знов їй жалю, слізна злива забриніла.
«Я не знаю! Йдіть од мене!» — нам вона прошепотіла.

Вкупі з нею ми ридали, сліз потік по лицях біг;
Жалкували, зрозумівши недоречність слів своїх,
Заспокоювали діву — плач її поволі втих;
Принесли плодів їй трохи, та вона не їла їх.

Рік Усен: «Вона зціляє серце в мене від ураз!
Цим ланитам сонцесяйним чоловік завдасть образ,
Їх цілуючи. Без неї біль зросте в сто двадцять раз.
Як дітей люблю я більше — хай господь заб’є їх враз!»

Вдвох ми довго подивлялись на красу її лиця,
Та пішли, і застогнали, і зітхали без кінця;
Йшли до неї, закінчивши справи, звичні для купця,
Бо навік в її тенета наші трапили серця.

УСЕН ПОВІДОМЛЯЄ ЦАРЯ ПРО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

Так і час минав поволі, дні минали й вечори.
Рік Усен: «Царя не бачив я ще з давньої пори;
Ти порадь,— піти до нього, занести йому дари?»
Я сказала: «Ради бога, як ти хочеш,— так твори».

Взяв Усен на блюді перли з самоцвіттям пополам.
Я казала: «Ти в палаці п’яну челядь стрінеш там.
Якщо скажеш їм про діву,— смерть мені і горе нам!»
Клявся він: «Хай меч виймають,— слову вирватись не дам».

Йде Усен в палац. Він бачить: цар на учті бучно п’є.
Виявляв завжди Усену цар зласкавлення своє,—
От і зараз, дар прийнявши, місце поруч він дає.
Глянь, яким купець підпилий нерозсудливим стає!

Пив Усен з царем багато, мов палаючи від спеки,
Пили й знову доливали срібні пугарі та глеки.
Не згадав купець, напившись, ні Корану, ані Мекки[11]!
Віслюкові нащо роги? Від троянди крук далекий!

Цар промовив до Усена, як були удвох вже п’яні:
«Звідки нам ти добуваєш ці каміння сяйвогранні?
Де береш ці пишні перли та рубіни полум’яні?
І десятої їх частки відплатити я не в стані».

Встав Усен, вклонився й мовив: «О великий царю й пане!
Живиш ти земні створіння, наче сонечко кохане!
Звідки статки, що їх маю? Хто знічев’я їх дістане?
Все моє майно і злото — все мені від тебе дане.

Ні, за дар оцей не дякуй,— маю іншу звістку дивну:
В мене є тобі невістка, годна бути за царівну,—
Сам зрадієш ти всім серцем, як побачиш сонцерівну;
Отоді вже заслужу я на подяку безсумнівну».

Що казати? Він порушив клятву, вірувань підпору,
Оповівши все про діву, сонце світу, радість зору.
Це подобалось цареві, душу втішило сувору,
Він звелів Усену зразу привести її до двору.

Я сиділа радо вдома, острах серця не смутив.
Раптом в дверях появився проводир царських рабів,
Шістдесят з ним слуг, як личить, за звичаєм, для царів.
Я здивовано сказала: «Ні, немарно він забрів!»

Привітавши, він промовив: «Фатьмо! Ось царя наказ:
Діву, що Усен сьогодні дав царю, веди до нас,—
Ми візьмем її з собою. Поспішай,— вертати час!»
Небо зверглося на мене, землетрус мене потряс.

Ще раз я перепитала: «Та про кого кажеш ти?»
Мовив: «Дав Усен цареві діву, образ красоти».
Вже нічого не поробиш — на загибель треба йти.
Затремтіла я. Немає сил ні встати, ні лягти.

Я ввійшла. Вона ридає, точить сліз невпинну зливу.
Я кажу: «О сонце! Маю долю чорну і зрадливу!
Небо вразило нас нині силою свойого гніву,—
Донесли на мене, вбили! Цар чекає вже на діву!»

Мовить: «Сестро, не дивуйся! Я інакшого й не жду.
Бо мені судилось знати тільки горе на роду;
Ти добра й не жди для мене — сподівайся на біду.
Не нове, а давнє лихо мучить душу молоду».

Із очей струміли сльози, мов перлини, гарні грою;
Сміло так звелась, як личить тільки тигру чи герою,—
Вже не радістю їй радість, а жура їй — не журою.
Прийняла чадру від мене, вкрила стан і лик чадрою.

Я метнулась до скарбниці, де скарбів є повна зала,—
Там взяла я самоцвітів, скільки знести їх здолала;
Ціле місто — ось є вартість перла кожного і лала.
Їх, вернувшись, вклала в черес, ним її оперезала.

Я сказала: «Може, перли придадуться десь в полоні».
І, віддавши сонце слугам, лютий пал відчула в лоні.
Вийшов цар назустріч діві; місто — в кличах, в передзвоні.
Йшла вона, бліда, спокійна, не схиляючись в поклоні.

Глядачі за нею бігли, кричачи на всі лади,
Вартові не мали сили їхні стримати ряди.
Цар побачив кипарисну, що крізь площі йшла й сади,
І, здивований, промовив: «Сонце, ти прийшло сюди?!»

Кожен очі мружив,— сонцем всіх сліпила діва ця.
Цар прорік: «Я через неї обертаюсь на сліпця.
Де така краса зродилась з волі вищого творця?
Хто її, безумний, любить — в мандрах жде свого кінця!»

Посадивши поруч, мовив він солодкі їй слова:
«Розкажи нам: хто ти, звідки, що душа твоя хова?»
Та йому не відповіла діва, наче нежива,
І сиділа супокійно, і хилилась голова.

Що казав владар до неї — і не чула в ті хвилини,
Бо полинуло в ній серце десь до іншої країни;
Щільно стислися троянди, не розкрилися перлини,
І не знав ніхто з присутніх про таких скорбот причини.

Цар сказав: «Хіба сторонній біль її збагнуть зуміє?
Може бути дві причини, з котрих дівчина ця скніє:
Чи, закохана у когось, діва про обранця мріє
І, крім нього, ні до кого говорити не воліє;

Чи горить в цій мудрій діві пал святого обов’язку,
Обернувши біль не в болі, а поразку — не в поразку,—
І вона нещастя й щастя вже сприймає, наче казку:
Мисль, мов голуб, в неї прагне в інший край, по іншу ласку.

Дасть Господь,— мій син вернеться переможцем із походу,—
Треба, щоб застав він сонця незмарнілу, повну вроду;
Хоч на повість найкоротшу, може, виманить він згоду.
Хай цей місяць тут темніє аж до сонячного сходу!»

Син царя — сказать я хочу — був звитяжцем добрим, смілим,
Незрівнянним щодо вдачі, гарний і лицем, і тілом.
Він тоді десь забарився, зайнятий вояцьким ділом,—
Це для нього батько вибрав діву, рівну лиш світилам.

Принесли їй одяг — вкрилась у дівочі сповивала,
Наче самоцвіт сліпучий, красота її засяла,
Лалом всаджену корону на своє чоло поклала,—
Прикрасилася троянда сяйвом ясного кристала.

Цар звелів: «Одпочивальню приберіть для неї гоже!»
Там, із західного злота викуте, стояло ложе.
Цар великий, пан країни, і виборніші вельможі
Повели в хороми сонце, що розважити всіх може.

Дев’ять євнухів поставив він на варті вдень, вночі,—
Сам же став бенкетувати, і гуляючи, й п’ючи,
І подякував за діву, дар Усену даючи.
Загриміли тулумбаси, засурмили сурмачі.

Довго пили та гуляли, довго учта ще точилась.
Діва ж сонячна казала: «Доля вбивча розгнівилась!
О, кому я тут дістанусь, як отут я опинилась?
Вб’є мене життя важчезне! Що зробить, щоб я звільнилась?

О красо моя трояндна! Хочу я, щоб ще цвіла ти!
Я зумію, з ласки бога, ворогів своїх здолати.
Хто з людей розумних схоче приректи себе до страти?
Розум мудрому потрібен, щоб розбити мури й грати».

Кличе євнухів до себе, каже так про свій їм стан:
«Стоячи отут на варті, піддались ви на обман,—
Взять мене за наречену марно думає ваш пан,
Марно грають звучні сурми і гуркоче барабан.

Вам царицею не буду — сяє інша путь мені.
Хоч би був жених як сонце,— вашій не піддамсь бридні,
Не благайте ви даремно! Мрію я про інші дні.
Жити тут із вами вкупі — не примусите, о ні!

[1] Отарід — назва планети Меркурій.

[2] Місреті — старогрузинська назва Єгипту.

[3] Драхма — срібна монета, а також — міра ваги.

[4] Багдад — найбільший адміністративний і торговельний центр Месопотамії; з VIII до XIII віку н. е.— столиця арабського халіфату.

[5] Маджарі — молоде вино; мусульманам їхня релігія забороняла пити вино.

[6] Гуланшаро — вигадана Руставелі назва могутньої морської держави. По-перському ця назва означає «Місто троянд».

[7] Хатун — додаток до власного імені, що означає — пані, господиня.

[8] Караван-сарай — будівля з торговельними приміщеннями.

[9] Навроз, свято Навроза — мусульманський Новий рік.

[10] Брокат — важка шовкова тканина з золотими чи срібними нитками.

[11] Мекка — священне місто мусульман, батьківщина Магомета, основоположника мусульманської релігії.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up