Витязь в тигровій шкурі (сторінка 6)

Вб’ю себе я неминуче, ніж встромлю у серце враз,—
Вам ваш цар тоді залишить на життя недовгий час.
Ліпше дам я вам досхочу перлів, лалів та прикрас,—
Звідси випустіть мене ви, бо інакше — смерть для вас».

Взявши перли й самоцвіти із захову потайного
І рубінову корону, цей вінець чола свойого,
Віддала: «Беріть, та майте жаль до серця запального,—
Випустіть мене, здобувши в нагороду ласку бога!»

Так за лали підкупила тих жадібних слуг дівиця,—
Ні царя, ні кари злої раб продажний не страшиться.
Дали згоду, щоб таємно вийшла звідси сяйнолиця.
Глянь, що золото вчиняє, сатанинська патериця!

Спрага золота призводить до біди і зла на світі,
Хтиво скреготять зубами люди, од жади неситі;
Хай пливуть скарби щомиті — мало їх жадібній хіті!
Душам, що лиш злота прагнуть, вищі небеса закриті.

Євнухи звершили нишком тайні наміри її;
Раб один, із себе знявши, дав їй одяги свої;
Вийшли так, що не узріли їх сп’янілі гультяї.
Не потрапив місяць в пащу ненажерної змії.

Євнухи втекли за нею. Путь натрапивши знайому,
Діва наш знайшла будинок і гукнула: «Фатьмо!» З дому
Вийшла я, впізнала зразу, рада лику дорогому!
В дім ввійти вона не хтіла, щоб розвіяти утому.

Каже так: «Твій скарб не згинув — знадобивсь на викуп він,
Хай Господь всевишню ласку дасть за це тобі взамін!
Не тримай мене, негайно дай коня, інакше — скін!
Цар, дізнавшись, скаже слугам мчать за мною навздогін».

Ліпшого коня свойого їй я вивела із стайні;
В діви, тільки сіла верхи, вщухли стогони відчайні,—
Так, в сузір’ї Лева сівши, сонце сипле блиски сяйні.
Що плекала я — пропало, зникли сходи урожайні!

Аж на другий вечір тільки містом поголос пішов.
Переслідувачі всюди гнались, мчали стрімголов.
Я на допиті сказала: «Мій будинок — їй не схов;
Якби тут знайшли втікачку,— хай беруть із мене кров».

Не знайшли її, з погоні засоромлені вертались.
Цар і всі його надвірні сумували, побивались.
Глянь на них: в лілові строї, у жалобу повдягались!
Сонце зникло,— ми відтоді повним сяйвом не втішались.

Про наш місяць повість — згодом. Оповім тобі відтак,
Чим загрожував той красень, що мерцем тепер закляк.
Горе! Я була козою, цапом був моїм юнак.
Жінку зганьблює розпуста, чоловіка — переляк.

Не люблю свого я мужа — він худий, немов з хвороби.
Чашнагір[1] же був вельможа, витязь гарної подоби.
Ми кохалися, хоч зараз не вдягну по нім жалоби.
О, хоч келих крові з нього дав мені сміливий хто би!

Я йому про цю пригоду оповіла, божевільна,
Як втікала сяйнолиця, мов лисиця заневільна.
Він грозив все викрить,— недруг, а не друг, душа свавільна.
Та тепер — він труп німотний. Я врятована і вільна!

При побаченнях від нього скільки я загроз начулась!
Того дня, коли до тебе я з запрошенням звернулась,
Сповістив і він про намір завітати. Я жахнулась
І тебе не йти просила, щоб ця зустріч проминулась.

Не послухав ти, з’явившись з осяйним, грізним чолом.
Ви зустрілись — ти змагатись був готовий з юнаком.
Де тут вихід, де рятунок? Жах пойняв мене цілком.
Серцем всім він прагнув помсти, а не тільки язиком.

Якби ти його не знищив, вкривши смертним безгомінням,
Він би нашу тайну викрив, бо палав оскаженінням.
Гнівний цар мій дім одразу б сплюндрував своїм велінням,
І дітей пожерти б змусив, і звелів побить камінням.

Я віддячити не в силі,— хай віддячить божа влада!
Більш мене вже не злякає зір того лихого гада.
Я віднині славлю долю: згинув підступ, зникла зрада!
Я вже смерті не боюся! Ха-ха-ха, яка я рада!»

Автанділ їй рік: «Це правда! Так вже діється навкруг:
З ворогів найгірший ворог той, хто вівся, наче друг.
Мудрий серця не розкриє, уникаючи наруг.
Та тепер він — труп. Не бійся ні його, ні мстивих слуг.

Розкажи ж мені докладно, до якої сторони
Подалась красуня,— може, є звістки та новини?»
Знов Фатьма роняє сльози на серпанок пелени:
«Згинув промінь, що, мов сонце, був освітлював лани!»

ФАТЬМА ОПОВІДАЄ АВТАНДІЛУ ПРО ТЕ, ЯК КАДЖІ ВЗЯЛИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН В ПОЛОН

Доле! Сатанинський підступ — ось таке єство твоє,—
Там зрадливості твоєї джерело невпинне б’є!
Де ти діла сонцерівну, що відраду нам дає?
Бачу я: у цьому світі все марнотою стає!

Мовила Фатьма: «Сховалось сонце, всесвіту світило,—
Увірвалось існування, і життя свій плин кінчило.
З тих часів безповоротно я поверглася в горнило,
І страждання сліз потоки із очей моїх точило.

Я, зненавидівши сина, дім увесь,— самотня плачу;
Як не сплю — про неї мрію, а вві сні її лиш бачу.
Той Усен, проклятий зрадник, за свою прокляту вдачу
Став гидкий — його прогнала, і його я винувачу!

Раз надвечір, як згасали сонця промені непевні,
Мимо чат міських пройшла я, мимо бідної харчевні.
Я її згадала,— серце вбили спогади плачевні,
І промовила: «Клену я чоловічі клятви ревні!»

Раб якийсь ввійшов до корчми, з ним три друзі — зайшла браття.
Раб по-рабськи був убраний,— ті в дорожнє бідне лаття.
Тут, на драхму взявши їжі, сіли жваво круг багаття,
Їли, дружньо говорили, повні втіхи та завзяття.

Я прислухалась,— казали: «Добрі трунки і наїдки,
Та зібрались ми докупи,— невідомо хто і звідки;
Отже, кожен з нас повинен, щоб були всі інші — свідки,
Про свої діла й пригоди розпочати оповідки».

Втрьох ті виклали, що знали,— так ведеться вже давно
В мандрівців. Тут раб промовив: «Долю з неба нам дано.
Я зібрав для вас перлини, ви ж тут сіяли пшоно.
Бо моє оповідання — ліпше ваших всіх воно.

Я є раб царя Каджеті, владаря володарів.
Сталось так, що цар захворів,— недуг той його здолів!
Вмер сиріт розрадник дужий, охоронець всіх удів,
І взяла сестра царева доглядать його синів.

Дулардухт, хоча і жінка, управляє краєм гоже.
Хто раба її зачепить? Що їй підступи ворожі?
Вчить вона Росана й Родью — це її малі небожі,
А сама в Каджеті править,— їй скорились всі вельможі.

Десь сестра її померла — вість почувши цю сумну,
Стурбувалися вазіри: «Хто доклав би новину
Їй про смерть лиця, що сяйвом осявало твердь земну?
Раб Рошак, що над рабами має владу головну».

Відповів Рошак: «Хай згину,— не знесу її плачу!
Я розбійником у поле ліпше зараз же втечу;
Там зберу багату здобич, погуляти дам мечу,
А, як втихне в неї горе, я назад сюди примчу».

Він скричав до нас, поплічних: «Я іду! Ходім за мною!»
Сто рабів найдужчих вибрав. Всі ми рушили юрбою,
Вдень грабуєм,— ніч на чатах не дає нам супокою.
З багатьох ми караванів скарб ділили між собою.

Ночі темної, глухої якось ми блукали в полі,
Раптом бачим,— блиск сліпучий осіяв усе в околі.
«Що, невже крокує сонце по землі на видноколі?» —
Так тоді ми міркували, з ляку й подиву схололі.

Цей казав: «Зоря світанку», «Ні, це місяць»,— той казав.
Щоб розглянуть сяйний привид, ми, припавши аж до трав,
Обійшли його, обстали мовчазним півколом лав,—
І до нас раптово голос з того світу пролунав.

Голос мовив: «Хто ви, люди? Як вас звать? Без остороги
Їду я гінцем в Каджеті з Гуланшаро! Геть з дороги!»
Підійшли ми, це почувши, і зімкнули круг облоги,—
Перед нами виник в сяйві вершник, хмурий від тривоги.

Ми побачили обличчя, наче блискавку прозору,—
Грало сонячне проміння серед темного простору;
Розпочав тоді із нами привид бесіду сувору,
І агати вій стрілчастих осявало сяйво зору.

Ми слова йому казали ніжномовні, не грізні,
Він не був рабом. Не зразу розібрались ми в брехні,—
Перший з нас Рошак побачив, що це жінка на коні;
Він не дав їй, в бран забравши, знову зникнуть вдалині.

Ми казали їй: «По правді розкажи діла свої:
Хто ти є, чия ти, звідки і в які ідеш краї?»
Та мовчить вона, лиш ринуть сліз пекучих ручаї.
Жаль дивитися на місяць в пащі лютої змії!

Нам це сяйво полонене не промовило нічого —
Не сказала, звідки родом і страждає через кого;
Їде мовчазна й печальна, дивиться сердито й строго,
І такий у неї погляд, як у василіска злого.

Нам Рошак сказав: «Не ждіте ви на відповідь негайну,—
Видно, людська річ не може викласти цю дивну тайну.
Бог ласкаво ощасливив нашу пані добродайну —
Він для неї шле дарунком полонянку незвичайну.

Бог воліє, щоб ту діву повели ми до цариці,—
Дасть вона за цей дарунок щедру сплату із скарбниці;
Все одно нам од владарки не сховати таємниці,
Лиш завиним перед нею, і зганьблять нас вчинки ниці».

Ми погодилися зразу, марних чвар не почали,
Шляхом знов назад в Каджеті нашу бранку повели,
Всяких бесід надокучних з нею більше не вели;
А вона ридала,— сльози по щоці її текли.

До Рошака я звернувся: «Відпусти хоч на часину
Ти мене у Гуланшаро,— я вернусь, тебе не кину».
Він пустив, і я поїхав; я тут маю шовк — частину
Заберу його й вернуся знов назад, в свою країну».

Всім подобалася повість про діла такі чудні,—
Кожне слово я почула, хоч стояла вдалині,
І зі слів його впізнала риси діви осяйні.
На всі драхми, повним коштом радість сплачено мені.

Я того раба до себе повела тієї ж миті.
Попросила: «Що казав ти,— повтори слова мені ті».
Повторив він все, нічого не міняючи у звіті,—
Повість ця мені, півмертвій, сил дає прожить на світі.

Чорних двох рабів я мала, знаних скрізь, як чаклуни,
Що могли ввійти і вийти невидимими вони,
Їх послала я в Каджеті: «Не баріться,— з далини
Не вертайте, не прознавши десь про неї новини».

За три дні вони вернулись, чаклуни та мудраї:
«В путь там рушила цариця за моря в якісь краї;
В неї діва, що на людство сипле промені свої,—
За недолітка Росана вже засватали її.

Дулардухт звеліла: «Діву видам заміж за Росана
Лиш тоді, коли у серці згасне пал і зникне рана;
Доки я вернусь додому — хай тут жде на милодана».
В неї раб єдиний — євнух; житлом в неї — башта тьмяна.

В путь з царицею зібрались чаклуни, причар митці,
Щоб на ворога не трапить, не зблукать на манівці.
Залишилась в місті варта — найхоробріші бійці.
Час іде,— вже мають скоро повернутись мандрівці.

Місто Каджів — нездоланне. Мур обвівсь навкруг твердині,
Ще й стримить над містом скеля,— тайний хід є в скелі нині,
Можна ходом тим пробратись аж до башти на вершині,
Де красуня сонцелика пробував в самотині.

Варта з витязів суворих коло входу стала там,
Десять тисяч мечоносців, осторога ворогам,
Ще й три тисячі сторожі коло трьох фортечних брам...
Ти на полонене серце не вдягай кайдани сам!»

Осяйного Автанділа хоч гризе печаль стара,
Та від слів оцих приємних трохи зменшилась жура,
Радо він уславив бога, образ вічного добра:
«Звістку радісну і щасну кажеш ти, чиясь сестра!»

Він Фатьмі сказав: «Достойна на любов тепер мою ти,
Бо твоя жадана повість увільнила нас від скрути,
Але дай мені ще більше про Каджетію почути:
Як безплотний каджі може на людину схожим бути?

Жаль за дівою збудила оповідь твоя сьогодні,
Але що ж безплотні каджі учинити жінці годні?»
Змовила Фатьма: «Так знай же,— то не духти химородні,
А лиш люди, що обрали житлом скелі та безодні.

Каджами цей люд назвали, бо в їх місті верховодять
Люди, вправні у чаклунстві, що могутньо химородять;
Їх ніхто і не зачепить, самі ж всюди людству шкодять.
Всі, що йдуть боротись з ними,— в сліпоті й ганьбі відходять.

Знають чар таємних силу; супротивних засліпляють,
Кораблі у хвилях топлять, в морі вихорі здіймають,
Воду сушать і по водах, мов по землях, походжають.
Схочуть — день без сонця гасне, схочуть — пітьму осявають.

Звуть їх каджами за люті їхні чари й ворохоби,
Хоч вони, як всі ми, люди, людські маючи подоби».
Автанділ сказав: «Зцілився дух мій, наче од хвороби,
Бо звістки, отут почуті, всі припали до вподоби».

Автанділ в сльозах невпинних серцем всім уславив бога:
«Боже, дякую тобі я, бо від тебе — допомога!
Слави й величі твоєї проказать устам не змога,—
Ти даруєш з неба ласку, й доля зміниться убога».

Славив бога: добрі вісті принесла йому ця повість,
Та Фатьма вже запалила в серці хтиву буйнокровість,—
Мусить пал її терпіти Автанділ, приспавши совість,
Мусить зносити лик сонця поцілунків гарячковість.

П’є Фатьма відраду, лігши з Автанділом тої ночі,—
Витязь стан її до себе пригортає неохоче.
Тінатін свою згадавши, тайним трепетом тріпоче,—
Звідси вирватись у безвість знавісніле серце хоче.

Ллються в море тайні сльози, сліплять очі силаю,—
Чорний вир агатний човен закрутив в крутінь свою.
Він казав: «Коханці, гляньте: був я рівен солов’ю,
Та, з трояндою розставшись, став я круком на гною».

Розтопить могла б каміння сліз рясних ріка кривава,—
Між троянд її спинила вій агатових застава.
Солов’єм Фатьма раділа, запобіглива й ласкава,
Бо, троянду стрівши, мріє солов’єм зробитись гава.

Розсвітало. Сонце світу стан смуглявий свій омило
У купелі. Жінка внесла одягти на гарне тіло
Пишний стрій, чалму, білизну, що ясніла свіжо й біло:
«Все візьми ти, не соромся,— забери, що серцю мило».

Автанділ рішив: «Сьогодні я свою відкрию тайну».
Досі він вдягав одежу, для значних купців звичайну,
А тепер вдягнув обнову витязівську, злотосяйну.
Лев став сонцем. Всі узріли переміну в нім негайну.

Принесла Фатьма для учти різні страви та напої.
Автанділ, убраний пишно, появився у покої.
Мовила Фатьма, узрівши, що він зняв купецькі строї:
«Людям, що про тебе марять, втіхи ти додав нової!»

Захватом Фатьму впоїла красота його чудова,—
Він в душі своїй всміхався, не промовивши ні слова:
«Ні, про мене їй нічого не сказала ця обнова».
Що робить йому? За нього жінка ця на все готова.

Розійшлися по обіді. Витязь вирушив додому,
Він вина напився й зразу ліг заснути, збути втому.
Аж увечері проснувшись, встав у блиску осяйному,
Запросив Фатьму до себе: «Радий гостю я нічному».

Автанділ, Фатьму зустрівши, чує зойк її палкий:
«Той, чий стан, немов алое, смерть несе душі моїй».
Садовить її він поруч, стеле килима він їй;
На садок троянд лягає тінь од хатки довгих вій.

Автанділ їй каже: «Фатьмо, все про тебе знаю я,—
Від новин цих затремтиш ти, мов жалить тебе змія,
Та повинна знать ти правду, хто я є, моє ім’я.
Чорні пущі вій агатних — там таїться смерть моя.

Ти гадаєш, що купець я і веду цей караван,—
Ні, я є воєначальник, володар мій — Ростеван.
Я — водій всіх військ, що гідні прославлять царевий сан,
Всіх скарбниць і всіх зброярень розпорядник я і пан.

Знаю, ти — мій друг надійний. Де ще є такі серця?
Цар мій доньку має,— рівен сонцю блиск її лиця.
То вона мене мордує, і мене красуня ця
Надіслала в мандри,— кинув я царя, її вітця.

Я, шукаючи ту діву, про яку казала ти,
В пильних розшуках невпинних обійшов усі світи,—
Зміг закоханого в неї лева зблідлого знайти.
Він терзає власне серце від журби і тяготи».

Автанділ Фатьмі повідав, що причиною було,
Щоб укрив у шкуру тигра Таріел своє чоло.
Каже він: «Бальзам ти маєш, що душі загоїть зло,
Що зрятує вії чорні, наче ворона крило.

Якби вдвох з тобою, Фатьмо, ми йому допомогли,—
Може, ті зірки б звільнились від розпачливої мли.
Нас удвох би прославляли люди піснею хвали,
Бо тоді б коханці, певне, одне одного знайшли.

Щоб в Каджеті надіслати, дай свойого чаклуна,—
Понесе він вість, з якої діва втішиться сумна.
Будем ми отак чинити, як порадить нас вона;
З ласки бога, нам скориться та каджетська сторона».

Мовила Фатьма: «О боже! В дивних свідчусь я ділах!
Подвиг, що про нього чую, грані вічності досяг!»
Раб-чаклун з’явився чорний, наче ворон, віщий птах.
Витязь рік: «Іди в Каджеті, не страшись, що довгий шлях.

З мудрощів твоїх чаклунських мусить бути нам користь:
Загаси вогонь палючий, що серця нам люто їсть,
Новину цілющу сонцю ти повинен розповість».
Відказав той: «Вам я взавтра принесу жадану вість».

ЛИСТ, ПИСАНИЙ ВІД ФАТЬМИ ДО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

Пише так Фатьма: «О сонце! О світило всеземне,
Що всіх палить, хто до нього тільки поглядом сягне,—
Красномовне, величаве, милозоре, осяйне!
О кришталь і лал, в намисто щільно сплетені одне!

Хоч мені не розказала, звідки ти і хто ти є,
Та тепер, пізнавши правду, серце щастя зазнає.
Втишить безум Таріела повідомлення твоє,—
Хай фіалкою цвітеш ти, він трояндою стає!

Ось прибув сюди до тебе Таріела побратим,—
Автанділ, арабський витязь, що завзяттям запальним
Славен всюди. Він чекає на листа твого затим,
Щоб потішила нас, мудра, ти посланням докладним.

Наш слуга іде до тебе, щоб нам відповідь дала ти:
Що в Каджеті чути? Скоро мають каджі повертати?
Скільки війська у залозі — ми повинні точно знати.
Хто правує над вояцтвом? Чи потужні в місті чати?

Що про це ти тільки знаєш,— все вклади в своє послання,
А коханому твоєму передай хоч знак вітання.
Відтепер уже на радість оберни свої страждання,—
З ласки бога, вас з’єднаю, гідних щирого кохання.

В тебе, лист мій, бистрі ноги,— поспішай же в дальню даль!
Заздрю я тобі — побачиш ти рубіни і кришталь;
Ти щасливіший за мене: очі ті,— моя печаль,—
Стануть там тебе читати. Чи тобі мене не жаль?»

Лист Фатьми взяв раб, почувши слово, вимовлене нею:
«Ти красуню сонцерівну вісткою потіш моєю».
Одягнув чаклун на тіло смарагдових барв керею,
Тої ж миті зник, шугнувши над дахами, над землею.

Він летів, як линуть стріли, з лука пущені уміло,
І, коли досяг Каджеті, тільки-тільки звечоріло.
Повз озброєну сторожу він пройшов незримо й сміло
І віддав послання сонцю, що в ув’язненні смутніло.

Вільно він пройшов крізь брами, перед ним розкрився вхід,—
Вліз до башти він, патлатий, чорношкірий страховид,
Аж злякалась полонянка, як узріла негра вид.
Став троянди цвіт шафраном, а фіалки цвіт поблід.

Негр промовив: «Не лякайся, не мана я з того світу,—
Раб Фатьми я, що до тебе прилетів з листом привіту;
Прочитай цей лист — потішить він тебе, журбою вбиту,—
Поспішає промінь сонця до трояндового цвіту».

Сонцелика здивувалась, що Фатьма їй шле звістки,—
Мигдалі очей розкрились, затремтів агат хисткий.
Власноручно раб оддав їй гарно писані листки,—
Лист читала і зітхала, сліз роняючи разки.

Так раба спитала: «Хто там йде на розшуки за мною?
Хто прознав, що я існую, персть топчу іще ногою?»
Відповів він: «Всім, що знаю, поділюся я з тобою:
Ти пішла — померкло сонце, огорнулись землі тьмою.

З того дня Фатьма страждає — в неї в серці лютий спис,
Сльози в неї по обличчю аж до моря ринуть вниз.
Якось раз уже Фатьмі я вість про тебе був приніс,—
Свідком бог,— вона відтоді не спиняє зливи сліз.

Та прийшов до неї витязь уродливий, вбраний гарно,
І вона йому повіла, як тебе шукає марно.
Він і є шукач твій смілий, що поводиться владарно;
Він мені звелів од тебе вість принести незабарно».

Діва каже: «Чоловіче, ти не зрік брехливих слів,—
Але як Фатьма дізналась, хто мене сюди привів?
Так, десь є той, що роздмухав в мене омахи вогнів!
Як кипить це бідне серце,— хай би лист мій розповів!»

ЛИСТ, ПИСАНИЙ ВІД НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО ФАТЬМИ

«Пані й мати! Ось пишу я, сонцелика, цей одвіт.
Ти, дорожча, аніж мати, подивись, що робить світ
Із своєї бранки, з мене,— збільшив жаль, обтяжив гніт!
Тільки нині маю радість: лист од тебе, твій привіт.

Ти від двох нечистих духів вже колись мене звільнила,
А тепер мене обсіла лютих каджів тьмуща сила,—
В бран вони мене забрали, і звільнитися — несила.
Гинуть всі мої надії, що в душі своїй носила.

Новини які б ви інші від нещасної почули?
Ще нема цариці каджів, ще і каджі не вернули,
Та вояцтво тьмочисленне скрізь тримає караули.
Знай, що розшуки найдужчі тут нічого б не сягнули.

Той, хто там мене шукає,— марно втоми зазнає,
Марно мучить ради мене серце спалене своє;
Заздрю я — він бачив сонце, що промінням виграє.
Ах, без милодана стало тягарем життя моє!

Я раніш свої пригоди у собі ховала тайно,
Бо язик не міг промовить, як страждала я безкрайно.
Зглянутись на мене прошу я коханого відчайно,—
Хай від розшуків зречеться! Так йому і передай-но.

Хай він має жаль у серці до коханого створіння,
Бо коли він вмре, я стріну смерть подвійну від тужіння.
Ні, мені нема рятунку,— долі отаке веління.
Якщо він зневажить долю, вб’є мене її каміння!

Просиш ти йому прислати знак якийсь від мене нині.
Шлю йому шматок вуалі, найдорожчої святині,
Бо на дар його дивитись — в мене радощі єдині,
Хоч, немов моя недоля, чорні барви в цій тканині».

ЛИСТ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО ЇЇ КОХАНОГО

До укоханого пише і зітхає з непокою,—
Полум’я палюче в серці гасне, зрошене сльозою;
Лист складає, що всі душі вмить пронизує стрілою;
Розкривається троянда, і кристали сяють грою.

«Любий мій! Я власноручно слово списую по слові,—
Стан гнучкий — пером для мене, а чорнило — з жовчі й крові.
А папір — серця то наші, разом з’єднані в любові.
О ти, серце, чорне серце! Ти, закуте, будь в закові!

Бачиш, любий мій, що діє світ оцей, його діла!
Скільки б сяєво не сяло, та для мене скрізь імла.
Мудреці ганьблять немарно світ, юдоль плачу і зла!
Горе, горе! Як без тебе існувати я змогла?

Роз’єднав нас, мій коханий, світ і час, проклятий тричі,—
Не судилось радо глянуть одне одному у вічі!
Що зробити може серце, мов списом пробите в січі?
Розум мій розкрив для тебе мрії й мислі таємничі.

Присягаюсь світлим сонцем, в мене зникла і надія,
Що живий ти, бо й у власнім вже зневірилась житті я,
Та, дізнавшись, прославляла милість бога-чудодія,—
Радість зваживши із горем, спалахнула марна мрія.

Ти живий — цього вже досить, щоб у серці зник одчай,
В серці, зраненому тяжко, в серці, спаленому вкрай.
Ти про мене, що вмирає за тобою, хоч згадай,—
Тут в журбі моє кохання виростає, наче гай.

Повість днів моїх для тебе тут описувать — несила,
Бо ця повість неймовірна і язик би мій зморила.
Раз мене Фатьма від горя — з ласки божої — звільнила,
Нині ж світ, як личить світу, знову кинув до горнила.

Він тепер ще збільшив горе, долучив до болів болі;
Мук моїх різноманітних, видно, світу не доволі,—
Знов у каджів непоборних опинилась я в неволі.
Все, що слалось з нами, любий,— все це справи злої долі.

Я сиджу в гірській фортеці — не сягти до мене й оку,
Через хід у скелі можна в тверджу вибратись високу;
День і ніч отут сторожа ходить з того, з цього боку,—
Вб’ють вони всіх супротивців, підступить не давши й кроку.

Ти гадаєш, що до інших рівне військо це вороже?
Не наклич такого горя, що мене забити зможе,—
Я тебе побачу мертвим, і в огні душа знеможе!
О, зречись мене! — хай серце на каміння стане схоже.

Не сумуй ти, мій коханий, побиватись перестань,
Що якийсь інакший ловчий заполює бідну лань.
Я не житиму без тебе, не знесу тяжких страждань:
Чи встромлю кинджала в груди, чи зі скелі кинусь в хлань.

Присягаюсь я, що зірка є тобі навіки вірна,
Хоч би від трьох сонць укупі їй стелилась блесть незмірна!
Кинусь вниз — стоїть над хланню ця моя тюрма нагірна.
Помолись: хай дух мій прийме неба глибина прозірна!

Помолись за мене богу, щоб звільнив мене з плачу,
Щоб послав мені він крила,— в ясний світ я полечу,
Від страждань в землі, в повітрі, у воді, в огні втечу,
Блиском сонячного сяйва там свій зір озолочу!

Чи без тебе, частко сонця, світить сонце милозоре?
Ні, бо ти з ним злитий, Леве, Зодіаку світла зоре!
Там, на сонці,— наша зустріч, там осяєш серце хворе.
Буде смерть мені солодка, бо життя гірке й суворе.

Я, тобі віддавши душу, розіб’ю життя кайдани,—
Лиш любов в серцях сховаєм ми, навічні милодани.
Горе! Спогади про тебе рани змножують на рани,—
Ради нашої любові, не вбивайся, мій коханий!

Йди до Індії, до батька,— потребує втіхи він,
Сам безсилий, ворогами замкнутий зі всіх сторін.
Звесели його,— він гине від недолі перемін,
І про мене, бідну, згадуй, що за тебе йде на скін.

Годі долі дорікати, годі скаржитись на муки!
Знай,— від серця йде до серця щира правда, без ошуки.
Прагну вмерти через тебе,— хай закрячуть хижі круки!
Доки житиму, невпинно я ридатиму з розпуки.

Глянь, пізнай,— це край вуалі, що мені дарунком дав,—
Хай би він тобі за згадку про кохання наше став.
Світ лиш це мені зоставив, хоч багато обіцяв,—
Круг звернув семинебесний, нам безжальний вирок склав».

Лист до любого кінчивши й застогнавши, діва мила
Відірвала шмат вуалі; їй коса чоло укрила,—
Гарні пахощі алое злива кучерів точила,
Пах духмяний проливали чорні воронові крила.

Рушив раб у Гуланшаро, зник у сяєві простору
І прибув тієї ж миті він до Фатьминого двору.
Автанділ узрів, що доля довершила справу скору,
І прославив щиро бога, розпростерши руки вгору.

Він сказав Фатьмі: «Наш задум вчасно вивершили чари.
Чи складу я на подяку гідні діл твоїх віддари?
Я іду. Часу немає для дозвілля та забари,—
Приведу сюди в Каджеті мужа — вісника покари».

Пані мовила: «О леве! Знов страждання полум’яне,—
Серце з світлом розстається, тож темнішає і в’яне:
Я шалію через тебе, та мене не жалуй, пане,
Поспішай,— прибудуть каджі, тяжче битися вам стане».

Скликав він рабів Фрідона, що жили отут із ним,
Мовив: «Ми були мерцями, зараз дух наш став живим,—
Ми почули те, що чути серцем прагнули своїм;
Ворогів нещасних наших втопчем в прах, розвієм в дим!

До Фрідона йдіть, цю повість в докладну вкладіте річ;
Я його не можу бачить,— кваплюсь я до інших стріч.
Хай напружить він свій голос, переможний кликне клич!
Обіцяю вам віддати здобич всю з майбутніх січ.

Борг великий перед вами маю я,— це знаю й бачу;
Як зустрінуся з Фрідоном, іншим чином вам оддячу,
А тепер лиш скарб піратський, що забрав я, на роздачу
Вам призначив — окрім цього, зараз більше не настачу.

Чим іще я обдарую самовідданих людей?
Корабель віддам їм, повний найкоштовніших речей».
Мовив: «Взявши це, рушайте в світлі днів, у тьмі ночей,—
Побратимові Фрідону передайте лист оцей».

ЛИСТ АВТАНДІЛА, ПИСАНИЙ ДО ФРІДОНА

Написав: «Фрідоне славний! Владарів владар незмірний!
Міццю й серцем леворівний! Виблиск сонця неозірний!
Цар могутній, що плюндрує супротивців стан невірний!
Цей привіт тобі гавкоче побратим твій, брат покірний.

За всі злидні пережиті я одержав нагороду:
Все задумане кінчилось на добро мені й догоду,—
Я прознав про сонцерівну; розповівши цю пригоду,
Втішу лева, що у пеклі палить власну душу й вроду.

Сонце трапило до каджів, до каджетського полону,—
Дощ кристальний ллють нарциси по трояндовому лону.
Йти туди — це гра, хоч треба подолати перепону:
Каджі десь пішли, та військо стане там на оборону.

Серцем радим я втішаюсь, сльози висохли поволі:
Там, де ти і брат твій вкупі,— всі завади марні й кволі,
Бо, аби ви захотіли, все піддасться вашій волі;
Проти вас не те що люди, навіть скелі никнуть долі.

Ну, пробач,— тебе не можу бачить я, бо йду в дорогу,
Щоб, не гаючись, звільнити зірку, бранку ту небогу.
Вдвох повернемось ми хутко, тож радій, облиш тривогу!
Що іще додати? Брату братню ти подав помогу.

Тут рабів твоїх не зміг я вшанувать за їх діла,—
Потішайся ти, бо служба добра нам од них була.
Тим, хто довго жив з тобою, всяка слава замала:
«Образ зроджує свій образ» — давня мудрість так рекла».

Він, фіалкововолосий, лист згорнувши у сувій,
Передав рабам Фрідона цей привіт і заклик свій,
Наказав їм розказати, ще яких зазнав подій;
За дверима із коралів грав перлин прозорих рій.

Автанділ шукав баркаса до потрібних місць пливти,
Корабля знайшов, і сонце в путь пустилось до мети,—
Жаль було Фатьму лишати на страждання самоти;
З ним прощавшись, ключ кривавий став з очей у всіх текти.

І Фатьма, й Усен, і слуги сльози зливою точили,
Всі казали: «Сонце! Сяйвом ти палило нас щосили,—
Нащо тьмою знов поймаєш, ідучи за небосхили?
Руки ж це твої розрили передчасні нам могили!»

ВІД’ЇЗД АВТАНДІЛА З ГУЛАНШАРО ТА ЙОГО ЗУСТРІЧ З ТАРІЕЛОМ

Автанділ, пропливши морем на якомусь кораблі,
Далі верхи, вже самотній, путь верстає по землі,—
Принесе він Таріелу радість, вигоїть жалі;
Він надіється на бога, що здолає чари злі.

Сходить літо і плекає вруна піль та зела гір,
Час побачення віщує цих троянд рясний убір!
Сонце йде на тропік Рака по дорозі між сузір.
Він зітхнув, узрівши квітку, що не бачив з давніх пір.

Грім гримить, криштальні роси ринуть з хмар на персть тверду.
Він трояндами-губами стис троянду молоду
І казав: «Од тебе, квітко, я очей не одведу
І до тебе, замість діви, тиху мову поведу».

Пригадавши побратима, умивався він в сльозах,—
Так верстав до Таріела свій тяжкий, далекий шлях
По пустелях, по дібровах, по місцях, що родять жах,—
І на тигрів, і на левів полював у комишах.

Вдалині узрів печеру. Проказав: «Он ті місця,
Де мій друг і я невпинні сльози лляли без кінця.
Все скажу йому, як стрінусь з ним лицем я до лиця,
Та, коли його немає,— марні муки мандрівця!

Якщо вдома він, то, певне, десь подався у журі,
Наче дикий звір, бродити від зорі і до зорі.
Треба тут його шукати, обдивитись чагарі».
Наоколо він поглянув, зупинившись на горі.

По полях помчався далі, пісню весело співав,
Викликав він друга вийти з хащів темних і з галяв.
Вдалині з’явилось сонце, лик чудесний засіяв,—
Між густого очерету Таріел з мечем стояв.

Таріел, забивши лева, меч свій вимастив у кров,
Відпустив коня й повільно очеретником ішов.
Автанділа клич зачувши, він, здивований, схолов,
Подивився і, впізнавши, кинувсь бігти стрімголов.

Він помчав до побратима, меч жбурнувши в очерет.
Скочив з огиря прибулець, рівний сяйвом до планет,
І в обіймах стиснув друга, радо кинувшись вперед;
Голоси троянд розквітлих стали барвою — як мед.

Буйнопишними словами Таріел заголосив:
«Червецем агатну зарость струм кривавий прикрасив,
Сліз потік невичерпанний цвіт алое заросив!
Я узрів тебе і марно вісім туг в собі носив!»

Таріел отак ридає, Автанділ же, сміючись,
Розтуляє вуст корали, сяють зуби, перлів низь;
Каже: «Маю втішні вісті я для тебе,— посміхнись,
Щоб троянди в’ялі знову свіжим цвітом узялись».

Таріел сказав: «О брате! Ти мене потішив сам!
Досить з цього,— всю відраду дав уже моїм очам!
Можеш більше не казати: бог найкращий шле бальзам.
Що з небес високих сходить, тільки те й дається нам!»

Недовіри Таріела Автанділ не переніс,—
Зразу ж вирішив сказати вість, яку сюди приніс;
Вийняв він вуаль тієї, що струнка, мов кипарис,—
Таріел, цей дар впізнавши, з рук схопив його й притис.

Він, листа впізнавши почерк і вуаль — цей талісман,
Притулив до них обличчя, і лице сповив туман,
Дух полинув, вій агати нахилив чуття буран;
Мук таких не зніс би Каїс[2], їх не зніс би й Саламан[3]!

Автанділ узрів: як мертвий, Таріел звалився з ніг.
Красномовному на поміч побратим мерщій побіг,
Та понищеному палом помогти уже не міг,—
Дар коханої узрівши, вражений юнак знеміг.

Милозвучний плач і стогін в Автанділа витис шал:
Рвав він воронові крила, вбитий горем наповал,
Тяжко молотом з алмазу розбивав гранчастий лал,
Звідти ринули потоки, що багріли, мов корал.

Дивлячись на Таріела, дряпав він лице прекрасне:
«Як наваживсь я, безумний, на сповіщення невчасне?
Хто, ллючи так раптом воду, гасить полум’я невгасне?
Наглих радощів не може серце стерпіти нещасне!

Я забив свойого друга! Я достоєн глуму й сміху,
Бо, безтямно учинивши, вбив свою єдину втіху.
Люди, у ділах квапливі, завше служать тільки лиху.
Небучна розважність краща від уславленого спіху».

Таріел лежав, як попіл, втративши життя й сліди.
Автанділ пішов у хащі, скрізь шукаючи води,—
Він побачив кров левину,— взяв її, приніс сюди
І на груди бризнув — лалом став блакит, цей знак біди.

Кров’ю лева груди лева тричі він змочив підряд;
Затремтіли вії друга, мов стрільців індійських ряд,—
Він розплющив очі, сили поверталися назад,
І заграв блакиттю промінь, виблиск місячних принад.

Взимку в’яне цвіт троянди від вітрів, дощів і мряк,—
Влітку сонце палить квіти, сушить пагонці гілляк,
Але соловей не тихне, сівши на трояндний крак.
Жар пече, мороз морозить,— рани ниють так і так.

Серцю людському так само не вгодити — все одно,
Чи в розраді, чи в печалі,— завше в безумі воно,
Завше зранене, й ніколи щастя серцю не дано!
Хто себе довірить світу, ворог той собі давно.

Таріел на лист поглянув, що прирік його на скін,—
Він шалів, листа читавши, клекотів кривавий плин,
Мерхнув, гаснув промінь денний, очі сліпли від сльозин.
Автанділ сердитий звівся, став картати друга він.

Він казав: «Людина мудра не ведеться так, як ти! —
В час, коли радіти треба, нащо скніти з тяготи?
Нум, рушаймо! — ми повинні сонце втрачене знайти,—
Приведу тебе я скоро до жаданої мети.

Нині личить нам радіти, серце мужнє потішати,—
Тож на коней ми сідаймо до Каджеті вирушати;
Хай ведуть мечі нас наші,— розженімо їхні чати,
Покладімо каджів трупом,— що нам стріли та булати?!»

Вщухнув безум Таріела, зміг на друга він дивиться,
Із очей його сяйнула чорно-біла блискавиця,
Він світився — крізь рубіни сонця промінь так ясниться.
Обдаровує достойних бога щедрого десниця!

Він казав до Автанділа, вдячна річ його була:
«Годен ти похвал мудріших,— що тобі моя хвала?
Оживив зів’ялу квітку ти водою з джерела,
Зупинив ту слізну зливу, що з нарцисів потекла.

Я віддячити не можу,— хай тобі віддячить бог,
Бо в моєму серці нині вже ручай кривавий всох!»
Сівши верхи, заспівали і назад помчались вдвох,—
Щастям світ Асмат наситить, зголоднілу від тривог.

Он сидить Асмат печальна край печери, як вві сні,
Лиш в сорочку вбрана, знявши з себе одяги тісні.
Раптом бачить Таріела, з ним на білому коні
Бачить витязя,— лунають солов’ями їх пісні.

Завше брат її вертався, сліз рясних ллючи струмок,—
Зараз чує: він співає голосніше від пташок.
Перелякана, мов п’яна, йде вперед вона на крок,—
Серце ще її не знає найвідрадніших звісток.

Сміючись, аж сяють зуби, їй гукають догори:
«Гей, Асмат, ось ми дістали неба радісні дари,—
Місяць втрачений знайшли ми, дочекалися пори,
Що вогонь нам згасить доля, радість дасть замість жури!»

Автанділ з коня зіскочив; на Асматині привіти
Він простер обійми,— хилить стан алое пишні віти.
Стала дівчина прибульця цілувати, сльози лити:
«Що розвідав ти? Благаю, плачу я,— скажи мені ти!»

Автанділ Асмат журливій дав листа від господині,
Вість од зблідлого алое, звістка від зорі в пустині.
«Ось її послання,— мовив,— ти журбу покинь віднині:
Сонце сходить вже і сяйвом розжене похмурі тіні».

Почерк дівчини впізнала у листі Асмат ураз,—
Затрусилась, жах і подих їй завдав нових ураз,
З голови до ніг нещасна тріпотіла раз у раз,
Простогнала: «Що я чую? Правда це? — скажи ще раз!»

Автанділ сказав: «Не бійся,— це лиш істина сама.
Наступає радість, злидні відступають крадькома,
Понад нами сходить сонце, геть розвіюється тьма;
Подолавши зло, завади на шляхах добра нема!»

Дівчині владар індійський розповів усе про лист,—
Діва плакала в обіймах, як листа почула зміст;
На троянду збили роси вії — вороновий хвіст.
Бог не кине тих, що богу віддають свій дух, свій хист.

Прославляли ревно бога: «Добродайні божі справи!
Нині знаємо, що знищить бог одчаю всі появи».
Руки звівши, цар індійський проказав молитву слави,
І тоді ввійшли в печеру, і Асмат принесла страви.

Таріел, присівши поруч, так промовив Автанділу:
«Слухай, що тобі скажу я, свідком будь такому ділу:
Я здобув оцю печеру, розігнавши дивів силу,
А скарби їх незліченні заховав тут, як в могилу.

Не навідувавсь відтоді я до гарних тих речей,
А тепер ходім поглянем,— цінне знайдемо ачей!»
Вкупі з ним Асмат звелася,— сяє блиск її очей.
Сорок зал вони минули, сорок викутих дверей.

Там знайшли скарбон багато, їх розкрили без вагань,—
Заясніли самоцвіти, всі добірні грань у грань,
Як великі кулі, перли грали грою висявань,
Щире золото блищало,— дивів незліченна дань.

Сорок зал пройшли високих, де скарби лежать в схороні,
І ввійшли до зарадхани, до зброярні,— купи броні,
Купи зброї там лежали, наче овочі солоні,
І тяжка стояла скриня. Напис був на тій скарбоні:

«Тут лежить чудесна зброя, виріб славних зброярів:
Меч басрійський, і кольчуги, й шоломи для вояків.
Як підуть на дивів каджі,— знищить їх наш владний гнів.
Хто відкриє цю скарбону, стане вбивцею царів».

Відімкнувши скриню, бачать — три убори молодечі,
Три риштунки витязівські, захист в січі й колотнечі:
Шоломи, мечі, кольчуги, стрій на груди і на плечі;
Як ті мощі у кіотах, так лежать в скриньках ці речі.

Одягнувшись, левні стали випробовувати зброю,—
Їх риштунка не пробити ні мечем, ані стрілою;
Меч розсік залізо, наче нитку ніжного завою.
Отаким мечам не був би всесвіт гідною ціною!

«Це є знак,— вони сказали,— що полегшає тягар:
Боже око стежить з неба, захистить в годину чвар!»
Одягнувся кожен витязь, зброю кожен взяв моцар;
Третій стрій, запакувавши, понесли Фрідону в дар.

Трохи золота забрали, лали вибрали гранчаті,
На всі сорок зал наклали до дверей свої печаті.
Автанділ сказав: «Однині я з мечем стою на чаті;
На світанку ж мусять бути наші мандри розпочаті».

Тут, художнику, змалюй ти побратимів цих подобу,
Двох міджнурів, що кохають дві зорі, небес оздобу,
Двох цих велетнів всеможних, що погублять ворохобу.
Ось прибудуть у Каджеті — спис їх витримає пробу.

ВІД’ЇЗД ТАРІЕЛА ТА АВТАНДІЛА ДО ФРІДОНА

Вранці в путь вони пустились, і Асмат укупі з ними;
Дівчині коня купили, заплативши золотими,
І до краю Нурадіна вже домчали побратими:
Автанділ провідав добре шлях між хащами густими.

По дорозі їм зустрілись Нурадіна чабани,—
Гарних огирів Фрідона гнали пастися вони.
Рік індієць Автанділу: «Ми хіба не жартуни?
Нум, з Фрідоном пожартуєм, розженем ці табуни!

Він, почувши, що прибульці кривд завдали чабанам,
Схоче зайдам відомстити, битись люто рушить сам,
Але душу він потішить, як на зустріч вийде нам,—
Добрі жарти горду душу зм’якшують, немов бальзам.

Почали вони ловити ліпших коней на аркан.
Запаливши ватри, криком закричав чабанський стан:
«Що за витязі тут бродять? Геть ідіть! Наш можний пан
Вас мечем своїм понищить чи потягне всіх у брані»

Взявши луки, левні скачуть, чабанів гуртом женуть,
Чабани кричать одчайно, їхній крик далеко чуть:
«Порятуйте, порятуйте! Нас розбійники заб’ють!»
Учинивши ґвалт, тривожну вість Фрідонові несуть.

Зброю взяв Фрідон і вийшов. Вкупі з вірними людьми
Іде він на битву, бачить: раптом виринули з тьми
Два їздці, немов два сонця, що не гаснуть в час зими,—
Хоч і близько, а не видно лиць, бо вкрили шоломи.

Таріел впізнав Фрідона: «Ось і той, що нам потрібний».
Сміючись, шолом він скинув,— сміх його звучав, як срібний.
Він Фрідону рік: «Здається, наш прихід тепер є хибний?
Вбити хоче нас хазяїн, бо скупий він, малохлібний!»

Тут Фрідон з коня зіскочив, до землі їм уклонився.
Обіймались, цілувались,— кожен радий, що зустрівся.
І Фрідон, піднісши руки, вдячно богу помолився.
Привітали їх вельможі, весь народ навкруг тлумився.

Їм Фрідон сказав: «Давно я вас чекаю. Де ви длялись?
Я готовий вам служити, як би справи не складались».
Наче місяць і два сонця, тут зустрівшись, красувались —
Так вони утрьох додому, висяваючи, вертались.

З коней скочивши, вступили у Фрідонів пишний дім;
Таріел сів на престолі, вкритім шовком золотим,
Автанділ присів же поруч, двох сміливців побратим;
Втішили вони Фрідона подарунком дорогим.

Так промовили: «Ми зараз ліпших не знайшли дарів,
Але маєм в іншім місці скарб, достойний владарів».
Він, чолом схилившись земно, їм негайно відповів:
«О, коли б я теж достойно вам віддячити зумів!»

Ніч вони тут спочивали, і Фрідон їх частував;
Втрьох, умившись у купелі, приступили до забав,
Він чудові дав їм строї, найпишніший златоглав,
Найдорожчих самоцвітів повну чашу їм віддав.

Він промовив: «Так не кажуть гостю добрі хазяї,
Це — неначебто обридли ви мені, мов гультяї,
Та не личить нам забарно справи звершувать свої,
Бо коли вернуться каджі, стануть тяжчими бої.

Нам потрібні не загони, а добірні вояки:
Досить взяти триста левнів, щоб їм датися взнаки;
В битві з каджами лихими меч не впустимо з руки,—
Ми знайдем ту, що красою стьмарює в людей думки.

Був я раз уже в Каджеті: мур страшної висоти
Став над скелями,— не може ворог тверджі облягти.
Що там бій одвертий? Треба тайкома туди ввійти.
Ми ж, узявши військо, тайни не зумієм зберегти».

З цим погодилися друзі; всі тоді з Асмат смутною,
Нагородженою щедро, попрощалися. З собою
Триста вершників забрали,— рівен кожен з них герою.
Бог порадує терплячих перемогою бучною.

Три брати, пропливши море, поспішали, скільки сили;
Добре знав Фрідон дорогу через хащі й гірні схили.
Якось він промовив друзям: «В край каджетський ми вступили,—
Звідси йти вночі лиш треба, щоб вони нас не відкрили».

Як сказав він, так чинили дружно всі богатирі:
В мандри поночі рушали, зупинялись на зорі.
Ось уже з’явилось місто, понад кручами, вгорі,—
Вартові стоять усюди і кричать воротарі.

Десять тисяч варти ходить коло брам усіх підряд.
В світлі місяця блідого бачать леви цей осад,
Кажуть так: «Нам треба вибрать щонайліпшу із порад,—
Сотня тисячу здолає, як їй дать належний лад».

НАРАДА ФРІДОНА, АВТАНДІЛА І ТАРІЕЛА ПРО ТЕ, ЯК ЗДОБУТИ КАДЖЕТСЬКУ ФОРТЕЦЮ

Їм Фрідон сказав: «Гадаю, що пораду вірну дам:
Щоб здобути місто, треба безліч війська мати нам,
В нас же сил бракує вийти в бій одвертий, сам на сам;
Сотні літ стояти можем, не розкривши їхніх брам.

Ще дитям мене навчали акробатства вчителі —
Знав тоді всі їхні штуки, що існують взагалі:
Так, що й око не побачить, ліз по линві із землі;
Скільки б хлопців не змагалось,— завше був я на чолі.

Хто із вас уміє краще влучний кидати аркан?
Нум, закиньмо на ту вежу довгу линву! В їхній стан
Я пройду по линві, наче перейду крізь рівний лан;
Вам, до міста увійшовши, не знайти живих містян!

Вправно я пройду по линві, взявши гострий меч і щит.
Там сплигну донизу спритно; як рвучкого вітру літ,
Нападу, бійців понищу і добудусь до воріт,—
Ви туди підходьте, звідки крик пролине на весь світ».

Автанділ сказав: «Фрідоне, друже друзів запальних!
Маєш ти левині руки, не боїшся ран тяжких,
Ти даєш тверді поради,— ворог згине через них,
Та послухай, як лунає там переклик вартових!

Як по линві ти ітимеш, може зброя брязкотнуть,—
Вороги тебе побачать, линву зразу перетнуть,
І тоді тобі із лиха вже не вибратись, мабуть.
Ні, ця рада не годиться, треба вибрать іншу путь.

Ліпше в скелях ви сховайтесь, ляжте за бескеддям ззаду,
Я ж вдягну купецький одяг, учиню їм хитру зраду —
Тут купецтва не займають, що іде до їх осаду,—
Покладу на мула зброю, бойову свою обладу.

Як ми втрьох підем,— сторожа запідозрить щось у тому;
Мов купець, ввійду, на очі не потрапивши нікому,—
Там з’явлюсь, риштунок вдягши, мов удар раптовий грому,
І пущу, дай боже, крові по майданові міському!

Знищу внутрішню сторожу, ошалілу від нестями,
Ви ж підходьте і геройськи розтрощіть окільні брами;
Розчиню я, засув збивши, всі ворота перед вами.
Хто пораду має кращу, хай озветься тут словами».

Таріел сказав: «Цей подвиг личить щирому герою,—
Дух твердий свій проявляєш ти порадою твердою.
Чи мечем вам не змахнути? Всі ви прагнете до бою,
Щоб зустрітися віч-на-віч з найгрізнішою бідою.

Та й мені ви дайте справу, бо себе тут не втаю:
Гук наш викличе нагору діву сонячну мою,—
В час звитяги як я можу їй з’явитись не в бою?
Ні, мене ви не влещайте! Що я — зганьбленим стаю?

Ось найкраща рада, станьмо на такому рішенці:
Взявши кожен сто комонних, в три роз’їдемось кінці.
Вранці ж рушимо, і з нами наші вирушать бійці.
Мало нас,— нагряне ворог, стиснем меч тоді в руці!

Враз наскочимо,— не встигнуть брам своїх замкнуть вони;
Хто з нас битиметься в місті, хто — на підступах стіни,—
Проливай потоки крові, всюди ворога жени!
Тож берімо знову зброю, слави дорогі сини!»

Відповів Фрідон: «Вдамося до раптового удару!
Був твій кінь моїм — цей огир скрізь промчиться, повен жару;
Якби знав я, що в Каджеті він придасться,— з цього дару
Не втішався б ти ніколи. Бачив хтось такого скнару?»

Так Фрідон жартує з ними,— жарти й дотепи несуться;
Красномовні, мудрі друзі розважаються, сміються,
Та до подвигів майбутніх готуватися беруться:
Бойовий убір вдягають,— мчати коні їхні рвуться.

Так жартуючи приємно, всі хвалили без вагання
Таріелову пораду, путь для дальшого сягання;
Кожен взяв по сто героїв, щоб рушати до світання,
І вдягли, на коней сівши, шоломи, вояцьке вбрання.

ЗДОБУТТЯ КАДЖЕТСЬКОЇ ФОРТЕЦІ ТА ВИЗВОЛЕННЯ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

Бачив я оцих звитяжців, наче сонце, осяйних,—
Сім планет стовпами сяйва вкрили кожного із них;
Таріел стрункий очолив їхній непоборний здвиг,—
Ось вони війною знищать ворогів своїх грізних.

Щоб порівнювати, в мене образ є для них один:
Так гірські річки, від зливи переповнивши свій плин,
З шумом, з ревом, з гуркотінням вириваються з тіснин,
Та вони вщухають, вливши води в нурт морських глибин.

До Фрідона й Автанділа рівних стрінути навряд,
Та ніхто й ніде не може з Таріелом стати вряд,
Адже сонце гасить зорі, тьмарить сяєво плеяд!
А тепер про бій прелютий поведу пісенний лад.

Втрьох три брами поділили, щоб туди в боях пройти,—
З ними рушило їх військо, триста левнів, три чоти.
Ніч примусила звитяжців в тайну засідку лягти,
На світанку ж всі з’явились, несучи свої щити.

Йшли спокійно, наче кожен був лише мандрівником;
Не відчула лиха варта, заспокоєна цілком,
І недбало придивлялась, мур обходячи кругом,
Та, наблизившись, прибулець взяв меча, вдягнув шолом.

Раптом ляснули нагайки, і пустились коні вскач.
Ось до брам вже рвуться, з міста лине лемент, зойк і плач.
Втрьох трьома шляхами ринуть, кожен — подвигів шукач.
Б’ють тривогу барабани, різко десь сурмить сурмач.

Нині звідає Каджеті гнівність божого веління:
Відхиляє грізно Кронос[4] втішне сонячне проміння,—
Зверглось вічне коло світу, неба стьмарилось склепіння.
Не вмістять поля їх трупу, сповнить світ їх голосіння!

Рик разючий Таріел а всім смертельно ранить слух,
Розриває враз риштунок, крицю скровлених кольчуг.
Ринуть з трьох сторін — грозою вкривсь багровий виднокруг;
Розламавши всі три брами, ворогів разять навкруг.

Лев Фрідон із Автанділом, вдвох зустрівшись, обіймались,—
Ворог знищений дощенту, аж річки криваві ллялись.
Обдивившись бойовище, один в одного питались:
«Таріел куди подівся?» — скрізь на друга видивлялись.

Не знайшли ніде героя, хоч оббігли весь окіл;
До фортечних брам вернулись,— там гірський укрили схил
Вламки лат, мечі розбиті, леза, зламані навпіл,—
Десять тисяч варти трупом впали ниць, неначе пил.

Вся сторожа у фортеці, мов недужа, полягла,—
Від кольчуг шматки лишились, рани вкрили їх тіла.
І розкрито хід у скелі, де найбільша з веж була;
З цих прикмет вони впізнали Таріелові діла.

Вийшли ходом в скелі вгору, де стримить грізна озія;
Там побачили,— звільнило сонце місяць вже від змія;
Він шолома зняв, а в неї коси зм’яла веремія,
Груди до грудей припали, шию обвивала шия.

Плач, цілунки та обійми їх з’єднали в ніжній парі;
Видавалось, мов зійшлися вкупі тут Зуал з Муштарі,—
Прикрашає промінь сонця пелюстки троянди ярі.
Зникло горе, й нині радість їм далась в солодкім дарі.

Цілувалися, тілами пригорталися стрункими
І зливалися устами, мов трояндами палкими.
Таріел побачив друзів — втрьох зустрілись побратими
І вітали сонце-діву, що засяла перед ними.

Блиск на сонячнім обличчі загорівсь при їх появі,—
І вона поцілувала цих поплічників у славі,
І смиренно на подяку їм зрекла слова ласкаві;
Почали розмову красну друзі, милі й величаві.

Прославляли Таріела за звитяги, богом дані,
Один одного вітали, і були вони ще в стані
Битись далі, не зазнавши ран тяжких на полі брані,—
Вороги втекли від левів, наче кози, наче лані.

Із трьохсот бійців сто сорок вмерло дня того страшного,—
Це Фрідона засмутило, та втішала перемога:
Після бою не лишилось в місті ворога живого.
Не злічити, скільки в здобич мали скарбу дорогого!

На верблюдах і на мулах повезли із цих країн
Купи сяйних самоцвітів і три тисячі перлин,
Все — гранчастий, добрий камінь: пишний яхонт і рубін;
Варту виставивши, сонце посадили в паланкін.

У Каджеті залишили шістдесят богатирів,
Повезли з собою сонце — сяйвом лик її горів;
Дружно рушили у дальню путь до города Морів,
Щоб Фатьму зустріти й скласти дяку, гідну владарів.

[1] Чашнагір — титул при царському дворі: випробувач напоїв, дегустатор.

[2] Каїс — герой поеми видатного азербайджанського поета Нізамі (1141 — 1203) — «Лейла і Меджнун».

[3] Сал, Саламан — герой твору староіранської літератури, що до нас не дійшов; ім’я його вживається, як образ невтішного тужливця. Можливо, що це переробка імені Зала, батька Ростома (див. Ростом).

[4] Кронос — Сатурн.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up