Витязь в тигровій шкурі (сторінка 7)

ПРИЇЗД ТАРІЕЛА ДО ЦАРЯ МОРІВ

Він послав з таким посланням до царя Морів гінця:
«Від звитяжця Таріела йде до тебе звістка ця,—
Я везу з Каджеті сонце, що скоряє всі серця.
І тебе я прагну бачить, наче рідного вітця.

Я здобув країну каджів, взяв скарби, понищив чати,—
Завдяки тобі, о царю, зміг я радості зазнати,
Завдяки Фатьмі, що стала сонцеві за рідну мати.
Як віддячу я? Огидні обіцянки марні сплати.

Крізь твоє йдемо ми царство — нас побачить маєш змогу;
Я тобі країну каджів віддаю, на осторогу
Так скажу: в фортеці їхній ти міцну лиши залогу.
Я не можу йти до тебе, вирушай же ти в дорогу!

Мужеві Фатьми, У сену, просимо сказати ми:
Хай пришле жону до діви, нині звільненої з тьми,—
Прагне гаряче красуня бачити лице Фатьми.
Мов кришталь, ясніш за сонце, діва сяє між людьми».

Посланця від Таріела володар Морів прийняв,—
Схвилювалось в нього серце, як чудну він вість прознав,
І тоді він вславив бога, водія небесних лав;
Не ждучи прохань повторних, на коні до них помчав.

Він рішив весілля їхнє влаштувати тут, як слід,—
Взяв дари, агату трохи у сакви поклав під спід,
Вдвох з Фатьмою в мандри рушив,— десять день тривав похід;
Він побачив лева й сонце, що втішає людський рід.

Втрьох царя Морів зустріли. Військо стало віддалі,—
Він поцілував прибульців, уклонився до землі,
І прославив Таріела, щедрим бувши в цій хвалі;
Милувався, як побачив діви сяйні кришталі.

З дівою Фатьма зустрілась, серце їй жага пекла,
Поцілунками припала і до рук, і до чола,
Говорила: «З ласки бога геть розвіялась імла!
Знаю я добра одвічність, знаю я минучість зла!»

Діва, до Фатьми припавши, каже речі ніжномовні:
«Бог щедротами своїми душі радує любовні,—
Я була раніш у окрузі, а тепер — як місяць вповні;
Гріє сонце, і троянди розкриваються чудовні».

Цар Морів бучне весілля впорядив їм у палаті,—
Таріелу за Каджеті він приніс дари багаті,
Всім роздав скарби й клейноди, що були із дому взяті.
Мов по мості, по перперах[1] люд ходив на тому святі.

Всюди купами валявся оксамит, брокат, атлас,—
Таріел дістав корону, найціннішу з всіх окрас,
В ній горів суцільний яхонт, що не змерхнув, не пригас,—
Золотий престол сміливцю цар оддав на вічний час.

Зготував розкішний одяг цар для Нестан-Дареджан,
Вкритий яхонтом і лалом, що ним славен Бадахшан.
Сіли вдвох юнак і діва — зір їх сяє, гнеться стан,
І вогонь проймає душу всіх тамтешніх поселян.

Цар приніс дари препишні Автанділу та Фрідону,—
Кожен з них коня одержав, дороге сідло й попону,
Одяг, шитий самоцвіттям, що красило б і корону;
Відказали: «Хай же квітне блиск і міць твойого трону!»

Таріел царю подяку склав словами отакими:
«Радий я, тебе узрівши вкупі з друзями твоїми.
Нас незмірно обсипаєш ти дарами дорогими,—
Видно, добре учинили, що повз тебе не пройшли ми».

Цар Морів сказав: «О царю, леве дужий серед бою!
Ти розлукою вбиваєш, ти несеш життя з собою!
О прекрасний, чи я годен хоч звернутись із хвалою?
Радість ока, ти відходиш,— чим же душу я загою?»

Таріел Фатьмі промовив: «Ти мені — замість сестри!
Борг великий мій до тебе, та дождався я пори,
Щоб його віддати,— нині всі клейноди, всі дари,
Що я вивіз із Каджеті, ти до себе забери!»

Хилиться Фатьма в поклоні і на дяку так говоре:
«Царю мій, мене без тебе спалить полум’я суворе!
Ти ідеш, мене лишаєш,— безум знову душу зборе,
О, блаженні,— хто з тобою; хто ж без тебе — тим лиш горе!»

Молоді, від щастя сяйні, так царю Морів сказали,—
Губи їх — перлисті мушлі, зуби їх — немов кристали:
«Що без тебе нам свирілі, звуки арф, бенкетні зали?
Та пусти нас, не затримуй, щоб ми радості зазнали!

Виконай, як рідний батько, мрію молодих єдину,—
Дай нам корабель годящий, щоб пливти на батьківщину».
Цар промовив: «Вам до смерті слугувати я не кину!
Поспішаєш ти — додому одвези ж свою дружину».

Цар на березі морському зготував їм корабель.
Таріел поплив,— і люди, повиходивши з осель,
Лляли сльози, рвали коси, притулялися до скель;
Плач Фатьми так лився в море, як потік з гірських земель.

РОЗЛУКА ТАРІЕЛА З ЦАРЕМ МОРІВ ТА ПРИБУТТЯ ЙОГО ДО ФРІДОНОВОГО ЦАРСТВА

Щасно вирушили морем наречені три брати,
Знов поклявшись і надалі давню клятву берегти.
Стали, пісні заспівавши, під вітрилами пливти;
На кристали з губ їх линув промінь, виблиск ясноти.

До Асмат вони рішили посланця вперед послати,—
Він і людові Фрідона мусив звістку передати:
«Сонце йде до нас у гості, щоб поміж зірок блищати.
Ми, що досі замерзали, більш не будем замерзати».

Як до берега пристали,— сонце сіло в паланкін;
Веселились, наче діти,— зникло горе злих годин.
Ось прийшли у край, де правив дужий левень Нурадін,—
Їм назустріч позбігався весь нарід зі всіх сторін.

Всі Фрідонові вельможі вийшли стріти їх на лан,
І Асмат, яка позбулась в серці кровоточних ран,
Дочекалась і щасливо пригорнула Дареджан,—
Не розтяли б і сокири рук, що стисли юний стан!

Помічницю вірну ніжно Дареджан обійняла,
Проказавши: «Скільки горя вірниці я завдала!
Але бог явив нам нині повні милості діла.
Як твоє велике серце я прославити б змогла?»

Їй Асмат отак сказала: «Богу завше я в послузі,
Бо троянди не померзли, світлий місяць не на скрузі.
Смерть мені б життям здалася, якби ти була у тузі,—
Вірні панові васали ліпші, ніж усякі друзі».

Уклонилися вельможі, ревно дякуючи богу:
«Слався, боже! — шлеш ти радість і розвіюєш тривогу!
Згасло полум’я, бо нині вас побачить бог дав змогу,—
Він, завдавши рани серцю, сам зціляє душу вбогу».

Підійшли вони до левнів, цілували їх по праву;
Цар сказав їм: «Ваші браття йшли за нас на смерть криваву,
Та знайшли вони не мрію — радість вічну й величаву,
Бо, з єдиним сполучившись, збільшили стокротно славу.

Їхні смерті наше серце турбувать не перестануть,
Хоч вони отам від бога несмертельний дар дістануть».
Це сказавши, цар заплакав: сніг, і дощ, і сльози кануть,
Студенить троянди січень, і нарциси ніжні в’януть.

Всі, царя в сльозах узрівши, почали ридання шумні,
Вбитих родичів згадавши, голосили, мов безумні;
Згодом стихли і сказали: «Сонцем звуть тебе розумні,—
Хто тебе побачить,— в того никнуть наміри злодумні!

Царю, зніс ти біль нестерпний — хто зазнав такої туги?
Згинути за тебе раді ми, твої навічні слуги».
Зрік Фрідон: «Ти не печалься, ми вшануєм їх заслуги.
Бог тобі ще дасть стокротно і відради, і потуги!»

Автанділ також в печалі появив їм співчування,
І вони сказали: «Зникла у душі журба остання;
Лев знайшов пропале сонце, закінчилось їх розстання,—
Сліз не литимемо більше і зупинимо ридання!»

І вони пішли до міста, до воріт Мулгазанзарі.
Барабанний гук пролинув у розміренім ударі,
І сплітав прегарно звуки барабан з кімвалом в парі;
Позбирались горожани, аж спустіло на базарі.

Всі купці на площу вийшли, привели дітей з собою,
Лад наводила сторожа, у руках затисши зброю;
Вартовим бентежні люди завдавали непокою,—
Всі просили їх пустити на видовище юрбою.

З коней скочивши, вступили у Фрідонові палати.
Вийшли слуги,— і на кожнім злотний пояс, пишні шати;
Їм під ноги простелили оксамити і брокати,
Розсипали скрізь червінці,— люди бігли їх збирати.

ВЕСІЛЛЯ ТАРІЕЛА ТА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ ФРІДОН

Зготував Фрідон для діви трон, весь біло-пурпуровий,
Де габу червону й жовту самоцвіт сплітав чудовий;
Автанділу ж поруч друзів чорно-жовтий трон готовий,
Сіли тут вони. Я бачив, як радів народ святковий.

Підійшли співці,— точили їх пісні солодкий чар.
Впорядивши це весілля, дав Фрідон, як щедрий цар,
Купи шовку і брокату всім своїм гостям у дар.
Ясним посміхом хороми осявала Нестан-Джар.

Дорогі дари Фрідона вніс в палати посланець:
Дев’ять перлів, схожих зовні до цесарчиних яєць,
І один коштовний камінь — сонцесяйний камінець.
З них і поночі картину змалювати б міг митець!

Гостя кожного він втішив з перлів сплетеним намистом,
Всі прикрасились відразу цим клейнодом променистим.
Вніс він золоту тарелю, зроблену з чудовим хистом,
Що Фрідон дав Автанділу подарунком урочистим.

Цю тарелю, повну перлів, Автанділу він подав
І доречними словами побратима привітав.
Оксамит, брокат прослався по сидінню пишних лав.
Таріел йому подяку на словах солодких склав.

Вісім день Фрідон весілля тут справляв,— як дар любові,
Він щодня усім приносив перли, одяги шовкові;
День і ніч звучала арфа у супровід їх розмові.
Так діставсь юнак цей діві, а ця діва — юнакові.

Таріел тоді Фрідону так промовив, склавши шану:
«Ти мені явив, як брату, душу, другові віддану!
Де знайду я нагороду, що твого достойна стану?
Я вмирав, а ти для мене лік знайшов, загоїв рану.

Ти ж бо знаєш, як завзято допоміг нам Автанділ,
І йому взаміну прагну помогти я, скільки сил,—
Йди спитай у нього,— може, просить помочі для діл.
Він, мій пал згасивши, гине сам у полум’ї горнил.

Так скажи йому: «О брате, чим тобі за все сплатить?
Ласки божої зазнати і для тебе пощастить,—
Та коли тобі помоги я не зможу появить,
Хай ніколи супокою не зазнаю і на мить.

Лиш скажи, й тобі відразу поможу я — це затям!
Ми в Аравію поїдем,— вдвох з тобою будем там,
І мечем та ніжним словом лад дамо твоїм ділам.
Як тебе не оженю я, то зречусь дружини сам».

Автанділ, почувши радо Таріелові слова,
Посміхнувся, освітилась сміхом мужня голова;
Він сказав: «Навіщо поміч? Ні, любов моя жива,
І не в каджів, а на волі втіх солодких зажива.

З ласки бога, любе сонце сходить, радісне, на трон,
Не зазнавши ні від кого ні образ, ні перепон.
Що йому чи зграї каджів, чи чаклунський злий прокльон?
Ні, помоги не потрібно,— марно каже це Фрідон.

Час призначений настане,— бог печалі всі сліди
У моєму серці знищить, згасить полум’я біди.
І тоді мене зогріє сяйво сонця назавжди;
Доти ж марно — побиватись, бігти враз туди й сюди.

Поспішай, щоб Таріелу ти отак докласти встиг:
За твою до мене ласку я б оддячити не зміг!
Я твоїм рабом родився, рабську відданість беріг,—
Хай же, царю, наче порох, я впаду тобі до ніг!

Ти сказав: «Тобі бажаю, щоб кохану ти зустрів».
Пізнаю у цім твойого серця чулого порив,—
Та немає там роботи для меча, для красних слів:
На небесне провидіння сподіватись я б хотів.

Я одне бажання маю,— і тобі б я побажав,
Щоб ти в Індії на троні над народом владував,
Щоб сиділо поруч тебе сонце в сяйві цнот і слав,
Щоб злочинців супротивних ти дощенту подолав!

Лиш тоді, коли звершиться прагнення моє святе,
Я в Аравію поїду, стріну сонце золоте,
І воно з мойого серця сяйвом всякий біль змете.
Не лещу, не вихваляюсь,— щиро я кажу оте!»

Таріел сказав, почувши з уст Фрідонових одвіт:
«Щоб його прознати душу — не потрібен ворожбит.
Він мені вернув дихання, мрію довгих, журних літ,—
Хай же знає, що для нього я ладен віддати світ.

Йди і так скажи від мене побратиму дорогому:
«Хочу я пошану скласти вихователю твойому,
Бо його підданців вірних вбив у запалі лихому,—
Я пробачення попрошу, а тоді вернусь додому».

Так скажи: «Не треба більше говорить про це докладно,—
Присягаюсь: вирушаю в мандри завтра невідкладно;
Аравійський цар не схоче річ мою відкинуть владно,—
Я його дочку для тебе там благатиму принадно».

І Фрідон до Автанділа знову вість приносить скору:
«Не проси його лишитись, не заводь з ним навіть спору».
Автанділ же засмутився, аж затьмився виблиск зору,
Та повинен мати витязь до царів святу покору.

Кинувся до Таріела Автанділ з проханням знов,—
Він, покірливо схилившись, до його палат ввійшов
І сказав: «Я був зневажив Ростеванову любов,
Тож не хочу вдруге вести прикрих для царя розмов.

Я тебе благаю богом,— як надумав, так не дій,
Бо не хочу, щоб журився знову цар ласкавий мій.
Ті, що плакали за мною,— хай їх тішить супокій.
Не зведе меча на пана вірний лицар-добродій.

Як дочку його одверто ти попросиш в Ростевана,—
Горе нам,— бо засмутиться і розсердиться кохана.
І тоді мене ніколи не потішить вість жадана,
І мені вже не пробачать, і не вигоїться рана!»

Таріел, це сяйне сонце, побратима звів на ноги,
Засміявся і промовив: «Кинь даремні ти тривоги!
Я зазнав добра багато від твоєї допомоги,—
Треба, щоб із нами вкупі ти радів без остороги.

Я ненавиджу у друзів острах, гордість, ляк надміру,
Я ненавиджу бундючність і похмуру недовіру;
Хто мені є справжнім другом,— хай розкриє душу щиру.
Краще зовсім розлучитись, ніж тягнути дружбу сіру.

Знаю я,— тобі належить серце любої повік.
Ось приїду,— той, кого ви не один шукали рік,—
І невже царю образу я б незважено прорік?
Ні, того я тільки й прагну, щоб царський узріти лик.

Хочу я йому сказати, щоб відкинув він спонуку,
Щоб по власній вольній волі дав тобі царівни руку.
Шлюб увінчує кохання, нащо ж зносити розлуку?
Одне одного прикрасьте і забудьте геть про муку!»

Автанділ, коли побачив, що перечити не в змозі,
Теж погодився, хоч серце затремтіло у тривозі.
Дав Фрідон людей добірних, щоб служили їм в дорозі,
Рушив сам із ними вкупі, як укупі був і досі.

ТАРІЕЛ ЗНОВУ ІДЕ ДО ПЕЧЕРИ ТА БАЧИТЬ СКАРБИ

Дівноса[2] премудрим словом нам розкрита таємниця:
Бог не творить зла, лиш добре людям шле його десниця;
Доброта є вічна, миттю є злодумність темна й ниця.
Вдосконалюючись, в бозі досконала суть ясниться.

Втрьох три леви, втрьох три сонця край Фрідона залишили
Щоб побачить сонцелику, вслід за ними всі спішили.
Кришталевий лик дівочий коси воронові вкрили,
І рубіни бадахшанські ніжні риси розцвітили.

Так ішли сміливці, сонце в паланкіні несучи,
По дорозі полювали,— крові ринули ключі.
По яких не йшли країнах,— скрізь раділи глядачі
І дари препишні несли, їм назустріч ідучи.

Наче з місяцями сонце пропливало в небесах,—
Так звитяжці мандрували, й радість грала в їх очах.
Йшли багато день у хащах, і безлюдний слався шлях,
І прийшли до скель, де в тузі Таріел не жив, а чах.

Таріел промовив: «Стану за господаря для вас,—
Всі ходім туди, де жив я, навісніючи весь час,—
Там Асмат печеним м’ясом почастує радо нас,
Я ж дари усім зготую, щоб втішались ви з окрас».

Злізши з коней, всі вступили до печерної хатини,
І Асмат гостям принесла шмат смачної оленини,
Їли всі і потішались з добросердої гостини,
Прославляли божу ласку, бо минули злі години.

А тоді пішли в печери, що продовбані у скелі,—
Всі покої зі скарбами обійшли при Таріелі,
Безконечно розчиняли скрині ковані, дебелі,
І без заздрощів дивились, тільки бавились, веселі.

Таріел у цю печеру витязів привів недаром:
Він Фрідоновому війську, воякам і спасаларам,
Скарб роздав, усіх прещедро збагативши пишним даром,—
Та неначе й не займали тих скарбів, що грали жаром.

Він Фрідонові промовив: «Важко борг тобі сплатити,
Але сказано: щасливий той, що вмів добро творити;
Весь цей скарб, що тут таїться, наче власний, забери ти,
Бо віднині, як господар, ним ти маєш володіти!»

Вдячний був Фрідон,— схилився у поклоні він низькому:
«Царю мій! Твою я щедрість відчуваю, всім відому!
Ворогів, мов дуб, могутніх ти ламаєш, як солому.
Доки я з тобою, доти радість в серці є мойому!»

Надіслав Фрідон наказа, щоб верблюди скороході
Йшли сюди скарби забрати, бо інак їх взяти годі.
Путь в Аравію далеку всі верстали в дружбі й згоді,—
Автанділ до сонця линув світлим місяцем на сході.

Ось в Аравію вступають без турбот і без подій,—
Зустрічають замки й села на путі вони своїй.
Люди з тих осель, убрані у зелено-синій стрій,
Розпізнавши Автанділа, плачуть в радості палкій.

Таріел до Ростевана надіслав гінця, як слід,
Щоб сказав: «Нехай, о царю, квітнеш ти і весь твій рід!
Я, індійський цар, вістую про сумирний свій прихід
І несу тобі троянду, цвіт якої не поблід.

Вперше стрівшись, я, нікчемний, скрухи був завдав тобі,—
Ти неправий був, звелівши полонить мене в злобі,
І тоді я гнів свій мусив довести твоїй юрбі,
Повбивавши слуг та військо, хоч і був би ти в журбі.

Нині я прийшов до тебе, з шляху мусивши звернуть,
Щоб пробачення просити за свій гріх, за наглу лють.
Хай Фрідон засвідчить,— жодних я не взяв дарів у путь,
Автанділ — це дар єдиний, та найкращий він, мабуть».

Цар прийняв гінця негайно, не марнуючи й хвилин.
Не сказати, як втішався, добру вість почувши, він!
Впав потрійний блиск проміння на ланити Тінатін,
В тіні брів і вій царівни красно зазорів рубін.

Загриміли барабани, розляглись веселі кличі,
Вояки заметушились, щоб побачить їх у вічі,—
Скакунів вели і несли сідла, строї войовничі;
Безліч витязів хоробрих кінно рушили для стрічі.

Цар поїхав. З ним помчали воєводи й прості люди;
Звістку радісну почувши, люд надходив звідусюди,
Ревно дякуючи богу, кричачи на повні груди:
«Бог дає добро для тебе, час минув для зла й облуди!»

В мить, коли загін зустрічний з лісу виїхав на діл,
Таріелу ніжне слово так промовив Автанділ:
«Подивись уважно — бачиш, як встелив долину пил?
Їде там вогонь, з якого я втрачаю рештки сил.

Там отець мій наречений — ось він їде на коні.
Я не можу йти до нього, я — у соромі й вогні,—
Перевищує цей сором почуття усі земні.
Хай Фрідон тебе порадить,— як поможете мені?»

Таріел сказав: «Це добре, що царя шануєш ти.
Тут спинись один, без мене, і назустріч не лети,—
Я ж піду туди, і, може, схоче бог допомогти —
Сонцелику, стрункостанну дасть тобі він осягти».

Автанділ, цей лев, спинився, розіп’явши тут намет;
Нестан-Джар сіяла поруч, сонце, звільнене з лабет,—
Тріпотіли вії, наче теплодайний вітру лет.
Вдаль помчався цар індійський, їхав збуджено вперед.

З ним Фрідон так само рушив — мчали вдвох широким ланом.
Цар його впізнав: «Он їде Таріел, колише станом».
Перед левом він вклонився, хоч царським пишався саном,
Наче батько, став ласкаво перед цим індійським паном.

Таріел також вклонився, повен шани і загоди.
Цілувався цар, щоб губи скуштували насолоди,
І вродливцю мовив щиро він, дивуючись із вроди:
«Ти — мов сонце, тьму нагониш, покидаючи народи».

Царські очі дивувала врода левня, постать мила,
Спритність рук його могутніх, поведінка горда й сміла.
Привітав Фрідон владику, річ промовивши до діла,
Та владар жагуче прагнув знов побачить Автанділа.

Таріел казав цареві, що смутнів, як од хвороби:
«Ось моє вам серце, царю, та посмів гадати хто би,
Що потішитесь ласкаво із моєї ви подоби?
Автанділ — ваш син, хто може бути ще вам до вподоби?

Не дивуйтесь, що немає тут його, що він сховався!
Сядьмо, царю мій! Погляньте — луг зелений скрізь прослався.
Я насмілюсь вам сказати, в чім його скорбота зла вся,
Та мені пробачте, царю, щоб казать я не вагався».

Вдвох вони отам присіли, де галява лісова.
Мов лампада, виблиск сонця лик сміливця осява,—
Від його краси в присутніх закрутилась голова,
І царю він став казати мудро вибрані слова:

«О владарю, я не годен отаке казати вам,
Та молю вас, щоб пощаду ви дали його ділам.
Випромінний, наче сонце, він про це благає сам,
Він, що є моїм світанком, що знайшов мені бальзам.

Вдвох ми смієм вас благати дати ласку нам в наділ,—
Біль пізнавши мій, зневажив болем власним Автанділ.
Вас не стану турбувати я переказом всіх діл,
Та й пригоди наші довгі розказать — забракне сил.

Ваші діти закохались, діва в нього, він — у діву.
Я пригадую, як в тузі сльози він точив, мов зливу,
І благаю вас уклінно не піддатись більше гніву:
Міцнорукому сміливцю дать дочку свою щасливу.

Вам щось інше, окрім цього, я сказати не здолію!»
І тоді він витяг хустку, пов'язав її на шию,
На коліна впав, благавши, наче в батька, про надію.
Дивувались всі присутні, як узріли цю подію.

Розгубився цар, узрівши на колінах силая,
Відступив назад, і слізна полилася течія.
Цар сказав: «У цю хвилину радість серця втратив я,
Бо в приниженні твоєму є провина і моя.

Хто б, коли чогось ти просиш, не волів тобі годити?
Не пожалую я доньки, хоч її хотів би вбити
Чи рабинею зробити. Небеса пройди усі ти,—
Навіть там не зможеш рівних Автанділові зустріти!

Бог послав нам Автанділа,— звідки прийде кращий зять?
Вже віддав дочці я царство, їй належить владу взять,—
Хай цвіте тепер троянда, мій вогонь почав згасать.
Чи перечити я можу, їх бажання зневажать?

Хоч рабу якомусь доньку ти віддав би,— не перечу;
Лиш безумний занедбав би волю вашу молодечу!
Я кохаю Автанділа, тяжко зніс його я втечу,—
Бог для мене свідком,— бачив він журбу мою старечу!»

Таріел, цю річ почувши, до царевих ніг схилився,
В шанобливому поклоні ниць на землю повалився.
Цар тоді ласкаво знову Таріелу поклонився,
І були взаємно вдячні, і ніхто з них не лютився.

На коні Фрідон, як вісник, враз помчав до Автанділа,—
Радістю за побратима в нього теж душа раділа.
Взяв тужливця він з собою, але їхав той несміло,
Бо від сорому змаліла витязівська в нього сила.

Цар йому назустріч звівся — витязь зліз з коня повільно,
Хустку витягнув і нею затулив обличчя щільно;
Сонце крилось в хмарах, вітер на троянду дмухав сильно,
Та краси не заховати, і вона сіяла вільно!

Цар хотів своїм цілунком втерти сльози каяття —
Автанділ припав уклінно до царевого взуття.
Цар сказав: «Зведись! Ти гідно мужнє виявив чуття!
Нащо сором цей? Відданий ти мені на все життя».

Цар, його поцілувавши, висушив ридань сліди:
«Ти згасив мій пал пекучий свіжим струменем води.
З тою, що зімкнула щільно, мов агати, вій ряди,
Я тебе з’єднаю. Леве, поспішай, до сонця йди».

Цар і витязь цілувались, обіймались, наче рідні,—
Сівши поруч, цар до лева мовив речі відповідні:
Тінатін і всю державу він віддасть у руки гідні.
Той сповна відчує радість, хто пройшов крізь горе й злидні.

«Я сказать щось інше хочу! — витязь вимовив поштивний.—
Чом не хочеш ти побачить лик індійської царівни?
Вирушай на зустріч з нею, заведи в палац свій дивний,
Хай осяє всіх присутніх блиск царівни сонцерівний!»

Він гукнув на Таріела. До Нестан тоді помчали,
І обличчя голіафів, наче сонце, засіяли:
Мали те, чого хотіли, осягли, чого бажали;
Мирно їх мечі мигтіли, скоро й квапно втрьох скакали.

Цар, з коня зійшовши, діві привітання гідно склав;
Блиск царівни світлосяйний царські очі засліпляв.
Діва вийшла з паланкіну,— цар побіля неї став
І красу її сліпучу, як шалений, вихваляв.

Він промовив: «Як прославить сонця сяєво безхмарне?
Хто безумний через тебе,— о, безумство в тих не марне!
Світло місяцеподібне, сонцерівне, добродарне!
Бачу я оці фіалки, цих троянд цвітіння гарне».

Всіх людей вражав навколо блискавичний зір її;
Дивлячись на неї, люди очі мружили свої,—
Наче сонце, блиск сліпучий звеселяв усі краї.
Де вона ішла, за нею глядачів ішли рої.

Кінно рушили до міста, де лунала вже яса.
Сім планет лиш діві рівні; прикрашала небеса
Незбагненна, невимовна діви юної краса.
Ось під’їхали до дому,— це не дім, а чудеса.

Тінатін зійшла з престолу і до них звернула зір —
Діві личила корона, пишність скіпетра й порфір;
Осяйне її обличчя слало промені на шир.
В тронний зал свою дружину ввів індійський богатир.

Таріел удвох з жоною поклонилися царівні.
Почали, поцілувавшись, вести речі краснослівні,—
Всі палати ясним світлом осявали сонцерівні,
Що агати в них — це вії, а ланити — лали дивні.

Їх на трон зійти просила Тінатін в царській короні.
Таріел сказав: «Я знаюсь на державному законі:
Більш, ніж будь-коли, сьогодні личить стать тобі на троні,
Лев із левів хай затисне руку сонця сонць в долоні».

Таріел з Ростаном діву повели на трон країн,
Посадили й Автанділа, хоч не згоджувався він.
Рівних їм іще не бачив люд, що біг з усіх сторін.
З їх коханням не зрівнялись навіть Віса та Рамін!

Засоромилась красуня, як побачила, що сів
Автанділ на троні з нею,— зблідла, стан затріпотів.
Цар сказав: «Навіщо сором? Не забудь про мудрість слів,
Що палке кохання врешті зазнає щасливих днів.

Ну, тепер хай бог вам, діти, щасних дасть тисячоліть,
Слави й успіху, щоб горя ви не знали і на мить,
Витривалістю хай небо ваші душі уміцнить
І хай ваші руки мають у землі мій прах зарить».

Впасти перед Автанділом наказав вояцтву цар:
«З волі бога, він віднині — ваш державець і владар;
Він посів мій трон, бо старість я несу, немов тягар.
Як мені, йому служіте без відмовлювань і чвар».

Уклонилося вояцтво, щиру виявило шану.
Всі сказали: «На землі ми за підпору станем пану,
Що звеличував покірних, нищив зраду та оману,
Серцю міцність дав, розвіяв ворогів юрбу погану».

Таріел також прославив друга красною хвалою,
Мовив діві: «Пал наш гасне, бо віднині він — з тобою,
Чоловік твій — брат для мене, будь же ти мені сестрою.
Тих я знищу, що зашкодять вам підступністю лихою».

ТУТ — ВЕСІЛЛЯ АВТАНДІЛА І ТІНАТІН, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ ЦАР АРАБІВ

Того дня сидів на троні Автанділ — владика й цар,
Таріел же поруч нього розливав свій ніжний чар,
Тінатін — ця радість зору — сіла поруч Нестан-Джар,—
Видавалось, мов два сонця поєднали тут свій жар!

Щоб вояцтво годувати, хліб принесли до світлиць,
Вбили більш, ніж моху в полі, баранів, корів, телиць,
І дари для всіх присутніх слуги внесли із скарбниць.
Наче сонце, висявало гарне світло їхніх лиць.

Кожен келих — з гіацинту, замість чаші — ізумруди,
Пишний чужоземний посуд різнобарвної полуди.
Як прославити цю учту, де зазнали щастя люди!
Ти, глядачу, зрік би серцю: «Звідси вже не йди нікуди».

У палац ввійшли музики, і розлігся звук цимбал;
Всюди золото лежало, бадахшанський пишний лал;
З ста джерел вино струміло, наче сповнений канал,—
І від смерку до світанку не вгавав бенкетний шал.

Діставали подарунки і кульгаві, і каліки;
Скрізь котилися перлини, і вина лилися ріки,
І три дні всім роздавали купи золота великі.
Був дружком у Автанділа цар індійський, брат навіки.

Так щодня владар арабський впоряджав бенкети знову,—
Якось раз із Таріелом любо він почав розмову:
«Ти — царів державець, маєш сам царицю пречудову,—
Всім вдягти б, немов сережку, з узуття твого підкову.

Нам не личить бути поруч, бо ви є — високі гості».
Пишний трон для них поставив Ростеван у високості,
Автанділ з жоною вкупі сів на нижчому помості.
Цар приніс для Таріела перли, шати, квітів брості.

Частував їх цар арабів, керував юрбою слуг,
Сам до всіх гостей підходив, обійшов столи навкруг,
Всі з його щедрот втішались, всі його вславляли дух.
Поруч трону Автанділа цар Фрідон сидів, як друг.

Цар дочці царя індійців та її дружині дав,
Наче зятю та невістці, шовк, атлас і златоглав.
Щоб дари ці уявити — мало людських всіх уяв.
Тут був скіпетр, і порфіра, і вінець, що перлом грав.

Потім тисячу прекрасних самоцвітів осяйних,
Що несуть романські кури, цар приніс для молодих;
До яєць голубки схожих, перлів цар добув для них,
Дав ще й тисячу їм коней, наче схили гір, гладких.

Дев’ять таць цар дав Фрідону, перло виклавши на таці,
Дев’ять огирів у збруї, в гарно прибраній кульбаці.
Цар індійський, щоб оддячить, звівся — стихло все в палаці;
Трохи випив він, та хмелю не було і на признаці.

Що сказать іще я можу? Цілий місяць дні минали,
А бенкети не спинялись, і гриміли співом зали.
Таріел од них невпинно в дар приймав чудові лали,
Що, мов сонце, всіх присутніх ясним сяйвом заливали.

Таріел проміння сипав, схожий на ясну зорю,
Та послав він Автанділа проказати так царю:
«Біля тебе бути — щастя, але я в думках горю,
Що свій край лишити в скруті не годиться владарю.

Хист і вивченість віщує смерть невивченій юрбі!
Якщо ворог там нашкодить — буде болісно й тобі.
Мушу їхати, щоб недруг не вчинив біди в злобі,
Та до тебе, повен щастя, я вернуся, далебі!»

Ростеван сказав: «О царю, не вагайся в цих ділах!
Те чини, що є найкращим,— що ж, виводь війська на шлях,
Автанділ з тобою рушить, меч затиснувши в руках,—
І рубай на клапті зраду, ворогів топчи у прах».

З відповіддю отакою Автанділ вернувсь назад,—
Таріел промовив: «Змовкни, стисни знов кристалів ряд!
Як ти, сонце, кинеш місяць, не зазнавши ще й розрад?»
Автанділ відмовив: «Марно каже це до брата брат.

Ти підеш звідсіль і станеш журно думати в путі:
«Любить жінку він, покинув друга тут на самоті».
Ні, з тобою не розстанусь, так велять чуття святі.
Ах, товариша покинуть — це найтяжче у житті!»

Мов кришталь, в трояндах скритий, зазвучав солодкий сміх,—
Таріел сказав: «Без тебе я навік зречуся втіх.
Хочеш ти — іди за мною, та не мій це буде гріх!»
Автанділ почав одразу вояків збирать своїх.

Рать згромадилась арабська, що здолати всіх змогла б,—
Тисяч вісімдесят люду; зброю кожен взяв араб,—
Сяяв панцир хваразмійський, кінь блищав, немов єдваб.
Ростеван їв жовч розлуки і від розпачу заслаб.

При розлуці дві красуні, дві зорі в гіркім плачі,
Дві сестри названі й вірні, сяйні, наче дві свічі,
До грудей грудьми припали, сльози струменем ллючи.
Стисли серце затремтіле всі присутні глядачі.

Місяць, стрівши зоряницю — сяйво ранішнє бліде,
Світить вкупі з нею; згодом місяць никне й зірка йде,
Бо нема при деннім світлі місця в небі їм ніде.
На високі гори сходить люд, що їх появи жде.

Дві зорі — двох дів створивши, бог обом накреслив путь
До розлуки,— тою путтю не по власній волі йдуть;
Губ троянди поєднавши, плачуть, сльози гірко ллють.
Всі, що з ними розстаються, і життя не бережуть!

Нестан-Джар сказала: «Ліпше не було б оцих стрівань,
Бо тоді я при розлуці не розтала б від страждань.
Люба! Хоч листи до мене посилать не перестань!
Через тебе я згоряю, через мене ти розтань!»

Тінатін їй відказала: «Сонце! Я тебе люблю;
Я про тебе не забуду! Мучить біль мене — терплю,
Та у бога вже я смерті, а не довгих літ молю.
Стільки днів живи на світі, скільки сліз я тут проллю!»

Так розсталися. Красуня, що лишилась без дружини,
Поглядала вслід тієї, що відходила з країни
І назад дивилась,— мучив душу пломінь самотини.
Я про бажане не змовив і десятої частини!

Шаленів та божеволів при від’їзді їх Ростан,
Він казав стокротно: «Горе!», і зітхав, і млів од ран,—
Сліз гарячий струмінь лився, мов ключем кипів казан.
Таріел стояв похмурий, у печалі никнув стан.

М’яв цілунком цар троянди Таріела красовиті,
Мовив: «Мрією здаються дні, що спільно тут прожиті!
Більше в двадцять раз віднині я тужитиму на світі,—
Ти життя нам дав, а зараз будемо тобою вбиті».

Таріел, з царем простившись, скакуна погнав учвал.
Заросили слізьми поле вояки та весь загал,
Всі казали: «Ти відходиш, занедбавши сонця шал!»
Відповів він: «Як я плачу, так не плакав навіть Сал!»

Від’їздили, за собою везучи тяжку вантагу,
Автанділ, Фрідон і з ними Таріел, що вів ватагу,—
Війська вісімдесят тисяч, радих виявить відвагу.
Мчали витязі. Якому з них віддати перевагу?

Втрьох летять вперед — не створить рівних їм Господь ніколи!
Хто посміє їх спинити? Зразу б опір побороли!
На обід стають у полі, всі оглянувши околи,—
Не маслянку п’ють, а вина, що в дзвінкім струмку хололи.

ТАРІЕЛ ДІЗНАЄТЬСЯ ПРО СМЕРТЬ ІНДІЙСЬКОГО ЦАРЯ

Караван великий вийшов з-за гірського перевалу.
Коні й люди, вбрані в чорне, йшли над прірвою помалу,
Кожен пасмами волосся вкутав голову оспалу.
Цар звелів: «Ведіть сюди їх! Тут ми станем для привалу».

Тих купців з їх старшиною враз приводять на узлісся.
Цар питає: «Хто такі ви? Чом у чорне зодяглися?»
Кажуть: «Там, звідкіль вертаєм, ці звичаї повелися,—
Ми із Індії додому, до Єгипту подалися».

Раді витязі, що стрілась валка з Індії торгова,
Та ховаються, щоб радість їх не зрадила раптова.
Таріел купцям говорить по-індійськи, та ні слова
Не збагнуть вони, бо знана їм лише арабська мова.

Каже він: «Скажіть нам, люди, що там в Індії чувати?»
Ті говорять: «Засудило небо Індію до страти,—
Там старі й малі віднині знають тільки сльози лляти,
Мудреці ж усі від горя розум мусили стеряти».

Старшина купців речисто так до витязів прорік:
«Фарсадан, владар індійський, був щасливий чоловік,—
У дочки його світліше, аніж сонце, сяяв лик,
Стан її — алое, й зуби — мов перлини, й лали щік.

Покохалися взаємно ця красуня й амірбар.
Він же судженого діви за один забив удар;
З юних літ дочку на догляд дав сестрі своїй владар —
Через неї знищив нині землі Індії пожар.

Ця сестра царя, мов каджі, чаклувать могла уміло,
Та вона померла нагло, учинивши люте діло —
Землю з сонцем розлучивши; небо ж в тузі посмутніло,—
Діва зникла. В іншім місці десь алое заясніло.

Амірбар дізнався; рушив лев шукати сонце враз,
Та пропав і він; відтоді місяць Індії загас,
Вдвох вони пропали, марно їх шукають повсякчас.
Цар сказав: «О боже, палиш ти вогнем повільним нас!»

Цар, безсилий щось вчинити, впав у розпач, в лють і шал;
Залунали звуки горя, стихла арфа та кімвал.
Цар терпів якусь часину в серці найпалкіший пал,
Та помер і він, бо душу горе вбило наповал...»

Тільки це купець промовив, як скричала жінка двічі,
В наглім розпачі роздерла сповивало на обличчі;
Таріел так само скрикнув, мислі викрив таємничі,
І потік з нарцисів ринув, і повіяв сніг у вічі.

Якщо їй не заздрить сонце — вбий мене на цьому ж слові!
Голова її невкрита — маку листячка чудові;
Хоч мудрець вславляв би діву,— крикну: «Стій!», як віслюкові
Рот її — криштальна мушля, де двійнята сплять перлові.

За отцем голосить жінка, наче ніжний соловей,—
Рве своє волосся, ринуть сльози в неї із очей,
Як шафран, троянди зжовкли; став, як мох, рубін оцей.
Заховалось сонце в хмарах, промінь згас у тьмі ночей.

Коси рве, дере обличчя, лине стогін каяття —
Все навколо заросило сліз та крові пролиття:
«Хай за тебе вмру я, батьку, найнікчемніше дитя!
О, ніколи не вкрашала я нічим твого життя!

Згас отець — загасло сяйво, і навіки щастя вбите.
Хто тобі про мене скаже, втішить серце сумовите?
Згасни, сонце! О сузір’я, над землею не світіте!
Чом не валишся ти, горо? Чом не гинеш ти, о світе?»

Таріел в риданнях каже: «О навчителю, прощай!
Нащо сонце сяє? Чом же не згасив його відчай?
Ти помер, світило людства, вже не твій — цей світ цей край,
Я молю тебе — за кривди ти мені прощення дай».

Тут всі стали проливати сльози журні, невеселі,—
Довго плакали, аж сльози продовбали гірні скелі
Річ Фрідона й Автанділа біль згасила в Таріелі,
Мов слова католікоса[3], мов казання мацкверелі[4].

Так вони нещасним друзям проказали: «О світила!
Ви свої серця вгамуйте, щоб терплячість їх зміцніла;
Батька бог підніс до неба, дав йому орлині крила,—
Нам же ніколи тужити — треба братися до діла».

Заспокоєні та вдячні, всі присутні посідали,
Ті ж купці, в чім річ — не знавши, перелякані стояли.
Таріел до них промовив, щоб вони не дивували:
«Знайте, браття: ми — ті люди, що колись були пропали».

Просить він купців: «Що сталось там іще — кажіть мерщій».
Відказали: «О владарю! Горе Індії твоїй!
Бо прийшли хатави, місто облягли, й почався бій.
Цар Рамаз якийся — нині їх розлючений водій.

Там живе цариця, ставши ще мертвішою, ніж мрець.
Військо б’ється, хоч надію втратив стомлений боєць,—
Все сплюндровано, кордони залишились без фортець.
Кинь туди свій промінь, сонце, поклади цій млі кінець!

Нині кожен із тубільців чорний зшив собі жупан.
Ми вдяглись так само, й вийшли, і прийшли в Рамазів стан.
Знав Рамаз, що цар наш дужий, тож не скривдив єгиптян,
І пустив нас — ми без шкоди повели свій караван».

Таріел, таке почувши, діл вояцьких не затяг:
За одну добу походу він пройшов триденний шлях,
Виступаючи одверто і визивно звівши стяг.
Глянь, як серце Голіафа укріпилось для звитяг!

ТАРІЕЛ ПРИБУВАЄ ДО ІНДІЇ ТА ПЕРЕМАГАЄ ХАТАВІВ

Він, до Індії вступивши, до гірських прийшов доріг,—
Там ворожа рать з’явилась,— не почислить їхній збіг!
Він сказав: «До вас, о друзі, я довіру всю зберіг,—
Скоро з ворогом розправлюсь,— присягаюсь, далебіг!

Вже колись вони зазнали, як мій вірний меч січе —
Перерубує кольчуги, розтинає вмить плече».
Автанділ сказав: «Навіщо тут балакать гаряче?
Ми їх всіх у пил потопчем, і ніхто з них не втече».

Враз до бою зготувались, щоб і не отямивсь ворог,—
Гордо рушили завзятці, скакунів погнавши скорих,
І розлігся кінський тупіт, клич бійців та зброї торох.
Вниз помчали по узгір’ях, аж ставав стовпами порох.

Налетів загін передній на хатавські чільні чати,
Поскидав їх з коней, марно намагалися тікати,
Повели до Таріела полонених допитати,
Той гукнув притьма: «Чиї ви?» — щоб із допитом не дляти.

Ті сказали: «О коханий! Нас обдурено, мабуть!
Цар Рамаз послав сюди нас, щоб на варті тут побуть».
Таріел звелів: «Збирайтесь ви, дурні, назад у путь
І скажіть своєму пану: «Он серця хоробрі йдуть!»

Передайте: «Каже владно Таріел, владар царів,
Цар могутній і гордливий, що жахає ворогів:
Ти мою почуєш волю од своїх же вояків —
Не зрятуєшся від смерті, хоч би з остраху тремтів.

Левнів зважитись лякати можуть тільки ошалілі!
Як до Індії, шаленцю, ти вступив при збройній силі?
Ось прибув огонь, що спалить, вас розвіє на гарілі.
Я ступлю меча свойого на твоїм же власнім тілі.

Приготуйся! Я не криюсь і не дам, щоб ворог зник,—
Стань у бій, шикуй вояцтво,— так велю я, войовник.
Ротоблуде, клятволамцю! Хай замовкне твій язик!
Твій шолом кольчужний миттю я зімну, немов башлик».

Поспішаючи щосили, вартові пішли відразу;
Не стаївши анічого, розказали все Рамазу:
«Їде цар індійський — військо йде сюди з його наказу.
Він, найкращий витязь, смертю відповість нам на образу».

Піднесли свій стяг індійці,— він під хмарами повис;
Поруч нього цар арабський свій державний стяг підніс.
Знають всі, що для арабів найзручніша зброя — спис.
Тут же став Фрідон хоробрий і меча свого затис.

Раптом бачать: мчиться навстріч п’ятисотенний загін.
Хтіли кинутись араби з ними в бій зо всіх сторін —
Таріел спинив їх: «Стійте!» — їм гукнувши навздогін.
Цар Рамаз явився з військом — був блідий, беззбройний він.

Обійняв покірно й ревно він коліна верхівця,
Мовив: «Зглянься наді мною, ради вишнього творця,—
Забери життя, хай звідси понесуть мене, мерця!
Доля вбила в мене серце, ти ж вигоюєш серця.

З тих часів, як ти десь дівся, проминуло десять літ.
Без царя лишились птиці, бо орел спинив свій літ,
А тому й вчинив я справи, за які складу одвіт.
Мов лелітки на жупані, щастя здер із мене світ.

Вбий мене, в усім я винен, більш провина нічия!
Ось прийшло п’ятсот вазірів,— хай зітне рука твоя
Їхні голови, хай ллється кров, як річки течія,
Безневинного ж вояцтва не вбивай, благаю я!»

Всі його молили тужно, постававши на коліна:
«Божим іменем благаєм, хай проститься нам провина!»
Ниць упав Рамаз. Горіла в Таріела мисль єдина:
Бог розкаяних прощає, не простить хіба людина?

Хто посмів би, грішним бувши, не вестися милостиво?
Пил на голови та попіл люди сипали журливо —
Так благали й ніневійці[5] небо, гнівне справедливо.
Те, що раптом розв’язалось, знову зв’яже світ на диво.

Прочитав у книгах мудрих слово я, не всім ще знане:
Справжнім подвигом для мужа ось що мусить бути зване —
Витязь, ворога здолавши, забивать його не стане.
Хай це кожен знає, в кого серце мужності віддане!

Таріел пом’якшав, ставши богом в праведних ділах:
«Їх не вб’ють. Коли охопить переможеного жах,—
Знов він скрутить те, що хибно розплелось в його руках.
Заподіяне нещастя я в один поправлю мах».

Всі його благословляли, дивувались з мудрих справ,
І молили ласки в бога, щоб йому він щастя дав,
Бо життя, а не загибель Таріел їм дарував,—
Тільки меч його неситий плоті воїнів жадав.

Підійшла зоря Муштарі, знявши з лику покривало,
Щоб згасить солодким словом почуття, що в нім палало.
Зібрались війська Рамаза — всіх долин для них замало,
І над Індією сяйво, наче стовп небесний, встало.

Поспішав гонець до війська, що тлумилось між долин:
«Не заб’є він з вас нікого, дав помилування він».
Всі його благоловляли, загримів на сполох дзвін:
«Їде витязь, що у битві багатьох забив один!»

Всі йдуть навстріч Таріелу, величальний клич гуде.
Прапор свій індійці бачать серед війська, що іде,
І очам не вірять, кажуть: «Нас підступна зрада жде» —
І ридають, бо не видно Таріела аніде.

Таріел до них під’їхав і гукнув: «Ось я, ваш цар!
Я веду моє світило, блискавичний лику чар.
Дав мені орлині крила милостивий бог у дар.
Йдіть сюди! Розлука з вами нас гнітила, як тягар».

Всі, царя впізнавши, бігать почали туди й сюди;
Світлом сповнились тераси, огорожі та сади.
Всі кричали гучно: «Недуг нас покинув назавжди!
Нині бог явив нам ласку, не прирікши до біди!»

Люди брами розчинили, принесли від них ключі,
Та були в жалобу вбрані всі присутні глядачі;
У саду троянднім — вогкість: жінка й витязь у плачі,
Впали воронові крила, кришталі ясні б’ючи.

Вихователя згадавши, збожеволів учень вкрай;
Мов огонь, пекучі сльози із очей ронив силай,
Бив себе в чоло і плакав, виявляв страшний відчай,
Кришталевими граблями розгрібав агатний гай.

В мить, коли зустрів вазірів, що жалобу зодягли,
Таріел одчайно скрикнув, аж простори загули,—
Наче злива, кров і сльози по обличчю потекли.
Підійшли вони до нього; наче сина обняли.

До журливого подружжя люди йдуть, значні і прості.
Сил нема ридати в діви, знепритомнілої з млості,—
Відломились на троянді, впавши вниз, квітучі брості.
І ніхто не посміхнеться, бо журбу вчувають гості.

Йде до них сама цариця, бачить їх лице прозоре,
Каже їм: «Ридати годі!», їх вгамовує, говоре:
«Вже зміняється на ласку боже гнівання суворе,—
Ми його хвалити мусим, не казати тужно: «Горе!»

Обіймає Таріела, стан його стискає сильний,
Мовить: «Полум’я загасло, та пече вогонь повільний.
Помовчи, мене послухай і стамуй свій зойк свавільний:
Вас вернув мені живими бог, сиріт розрадник пильний».

Каже матері красуня: «Що робити нам, о мати?
Ти була в червоних строях, а вдягла жалобні шати.
Трон отець мій кинув. Горе! Більш не буде він сіяти».
Мати сльози їй втирає: «Нащо кажеш ці слова ти?»

Лик дочки вона цілує, уст її троянди ніжні,
Пестить зморене алое, мне пелюстки білосніжні,
І до Нестан-Джар говорить: «Геть покинь слова невтішні.
Ще радітимем — чекають нас утіхи дивовижні».

Реченець якийсь проходить, час минає невгамовно,—
І прийшли до них вельможі, уклонилися шановно;
Ті сонця їм навстріч вийшли, обіймали всіх любовно,
Всіх вітали, цілували поодинці, послідовно.

Від Фрідона з Автанділом співчуття було явлене.
Таріел сказав: «Цих левнів ви не знаєте, о нене!
Нас вони порятували — більше слів немає в мене —
Нам обом життя вернуло витязівство їх шалене».

Всі пішли в палац,— врочисто зустрічала їх столиця.
Мов казання привселюдне, так промовила цариця:
«Ворогів, що нас гнітили, божа знищила десниця,
А тому я можу нині і радіти, й веселиться.

Поскидайте всі жалобу! Грати треба сурмачеві,
В барабани треба бити і хвалу співати дневі.
Злотним поясом прикрасьте пишні одяги парчеві.
Хай вже більше не дзюркочуть ваші сльози по цареві!»

ВЕСІЛЛЯ ТАРІЕЛА ТА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

Руки царствені подружжя поєднавши, їх поволі
На престол веде цариця, садовить їх на престолі;
Укріпивши ніжне серце, у душі тамує болі,
Горе радістю зміняє,— людям плакати доволі.

На царському троні сівши, Таріел, а з ним дружина
Сяють спільною красою — їх краса тепер єдина.
Чи спроможна, чи достойна їм хвалу складать людина?
Де їм рівного шукати ще Адамового сина?

Одягається цариця, сповиття знімає чорне,
Для вельмож несе убрання пишнобарвне та виборне.
Наділяє всіх і радо до свойого серця горне,
Каже їм: «Забудьмо лихо, сходить щастя необорне».

Царське молоде подружжя має гідну нагороду —
Владу у семи державах, юрби вірного народу.
Нова радість розвіває давнє горе та незгоду,—
Той і радощів не знає, хто не знав нещастя зроду.

Вдвох сидять. Вони рівнятись до світил небесних гідні.
Він стає царем — і сурми, й барабани грають мідні.
Від скарбниці ключ приносять та клейноди відповідні.
«Він — наш цар!» — усі гукають, линуть вигуки побідні.

Вносять слуги два престоли для Фрідона й Автанділа —
Там вони сідають владно, величаві, як світила.
Рівних їм іще ніколи божа воля не творила!
Щиро всім оповідають, що душа перетерпіла.

Починають веселитись,— гості сповнили всі зали;
Як належить їм, весілля владарі відсвяткували,
Найдорожчими речами щедро всіх обдарували;
Дар, призначений для бідних, до окремих скринь поклали.

Так цариця наказала: «Входьте, сироти і вдови!
Збагатіть їх всіх, о слуги! Розчиніть скарбони й схови!»
Роздала дари; злічити ці скарби — бракує мови.
Молодих прославте, люди, і моліте про добро ви!

Таріел сказав: «Царице, о, прости слова уперті.
Я молю: царя Рамаза ти не прирікай до смерті.
Бачив я його: він кинув лиходійництва тепер ті.
Бог всіх грішників прощає, що у каятті одверті».

Змилосердилась цариця,— «Я помилую» сказавши.
Привели царя Рамаза, він вклонився, ницьма впавши.
Та цариця одвернулась, всім співати знак подавши,—
І забулось горе,— радість тут віднині і назавше.

Купи золота, і перлів, і каміння дорогого
Скрізь — мов роси, що на полі грають сяйно і волого.
Кожен брав, чого лиш прагнув, що душа бажала в нього;
Вартові не заважали, не спиняли анікого.

До вояцтва побратимів мовив цар в короткім слові:
«Ви — в нас гості, не соромтесь — ось дари для вас готові».
Навантаженого перлом мула дав він воякові.
Це мав кожен. Не сказати про дарунки всі чудові.

Хто почислить, що дістали і Фрідон, і Автанділ?
Розказать про ці багатства язику не стане сил!
Що було найкраще, несла їм цариця у наділ,
Кожен нею прославлявся, як вершитель славних діл.

Всі індійці їх вважали за розрадників своїх,
«Здобули для нас ви щастя»,— всі казали так про них,
Пильно левням догоджали, як царям, в бажаннях всіх,
Як вельможних, шанували та відвідували їх.

Таріел царю Рамазу дав дари, і на відхід
Так звелів: «Плати податки, як завжди платив твій рід».
Той вклонився, ниць упавши, затопивши в пил свій вид,
І пішов, і славословив визволителя від бід.

Цар індійський до служниці, до Асмат, промовив сам:
«Ревно ти служила — учні так не служать вчителям.
Сьомий трон земель індійських я навік тобі віддам,
Хай він буде твій. Солодка, послужи солодким нам.

Там царюй, там одружися, давши щастя чоловіку;
Нам корися повсякчасно, службу вияви велику».
Враз до ніг його припала й цілувала: «О, без ліку
Щедрий ти, для мене ж краще буть рабою вам довіку!»

Так Асмат сказала: «Пане, не гнівися на сваволю,—
Я не кину вас, хоч всесвіт ти віддай мені на долю.
Я жила промінням вашим, сонця бачила недолю,
Не розстанусь з вами, звідси йти себе не приневолю».

Таріел промовив знову: «Годі розпачу тобі!
Не забули ми, як сльози проливала ти в журбі!
Та найкращим є для тебе нас послухать, далебі,—
Взять державу, військом править, слави заживать собі».

І тоді вона скорилась: «Світ не раз мене вбивав».
Цар їй витязя стрункого, левня доброго обрав,
І віддав Асмат обранцю; він дружиною їй став,
Витязь цей, хвали достойний і царських достойний прав.

Кілька день втішались вкупі щиросерді три брати.
Люд коштовні подарунки їм продовжував нести.
О, які чудові коні, перли, повні красоти!
Та печаль розлуки стала Автанділів дух пекти.

Таріел збагнув одразу, що він тужить по дружині,
Мовив: «Я не розважаю вже душі твоєї нині,—
Обернув сім туг на вісім ти — о горе! — в цій годині.
Що ж, розстаньмось, хоч спечалю свій бенкет я в самотині».

Рік Фрідон: «Мій край чекає довго на мої труди,
Але буду я топтати часто ці шляхи сюди.
Накажи мені, що хочеш,— вірний я тобі завжди,
Прагну я тебе, як прагне лань живлющої води».

[1] Перпер — золота монета, червінець.

[2] Дівнос, Діон — сіракузький філософ (IV вік до н. е.), учень, Платона.

[3] Католікос — патріарх, найвищий духовний сан грузинської церкви.

[4] Мацкверелі — єпископ ацкурський, місцевості в Грузії; останні дослідження руставелологів ставлять під сумнів, чи справді строфа поеми, де згадується католікос та мацкверелі, належить Руставелі; певніше — це пізніша вставка переписувачів тексту поеми.

[5] Ніневійці — жителі головного міста Ассірії — Ніневії, зруйнованого 608 року до н. е. мідянами та вавілонянами. Біблія розглядала це зруйнування як кару божу, наслану на ніневійців.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up