Витязь в тигровій шкурі (сторінка 8)

ПРИКІНЦЕВІ СТРОФИ

Цар дав згоду: «Йди додому, заживай там супокою,
Та сюди вертайся знову, дружбою потіш палкою».
Автанділу він промовив: «Як розстанусь я з тобою?
Що робити? Жде на лева місяць, тьмарений журбою».

Таріел чудові шуби передав у дар Ростану,
Не одну ще виніс чашу, самоцвітну, сяйвогранну:
«Йди тепер, і ці дарунки віднеси від мене пану».
Автанділ сказав: «Не знаю, як без тебе жити стану!»

Нестан-Джар його дружині шовк послала та вуалі,—
Хто, крім неї, був достоїн в цім ходити сповивалі? —
Додала ще й лал[1] чудовий — гарне сяйво грало в лалі,
Він осяював, як сонце, поночілі, темні далі.

Попрощавшись з Таріелом, Автанділ лив струмінь слізний,—
Розпікав огонь розлуки їхніх серць кривалі близни.
Окропив народ індійський слізьми всі поля вітчизни.
Автанділ казав: «Я випив світу лживого трутизни!»

Автанділ з Фрідоном вкупі кілька день верстали путь.
Та шляхи їх розійшлися, мусив кожен вбік звернуть:
Без пригоди і завади — бог стеріг його, мабуть,—
Автанділу пощастило до Аравії прибуть.

Навстріч левню йшли араби — сяйво він приніс державі,
Він своє побачив сонце — біль затих при цій появі;
Вдвох вони на троні сіли, можновладці величаві.
Бог ствердив його корону в самостійності та славі.

Трьох державців всемогутніх, трьох владик, в коханні вірних
Часті зустрічі втішали в почуваннях їх сумирних;
Хто порушував закони,— меч карав тих непокірних;
Втрьох свою зміцняли владу на просторах неозірних.

Наче сніг, звівали милість на підданців, ласки гідних,
І сиріт, і вдів гляділи, і збагачували бідних,
І карали лиходіїв та підступників огидних,—
Вовк з ягням паслися вкупі у владарствах їх лагідних.

Наче сон нічний, кінчилась їхня повість в згоді й славі,
Вже пішли вони із світу. О часи хисткі й лукаві!
Час — це мить одна, хоч довгим він здається нам в уяві.
Так пишу я, месх[2] незнаний, родом з селища Руставі.

Богу Грузії Давиду[3], сонцерівному на вроду,
Склав я віршами цю повість на забаву і догоду,—
Він поширює могутньо жах від Заходу до Сходу,
Палить підступ і дарує міць підданому народу.

Славить подвиги Давида — марні всі старання ревні!
Повість цю про край далекий, про діла й звичаї древні,
Про державців чужоземних, про пригоди їх плачевні
Я знайшов, і віршем виклав, і розради мав душевні.

Отакий цей світ несталий,— все він крутить в веремії,
А життя — лиш мить, коротша за миттєвий помах вії.
Що нам те, до чого прагнем? Доля — згубниця надії,
Світом тим і цим владує, нещедротна в благодії.

Аміран Дареджанідзе мав співця — Мосе Хонелі[4],
Про Абдул-Месію вірші склав прославлений Шавтелі[5],
Безутомно Діларгета оспівав Саргіс Тмогвелі[6],
У сльозах про Таріела я співаю, Руставелі.

[1] Лал — коштовний камінь червоного кольору, те саме, що й рубін.

[2] Месхи — одне з грузинських племен, що живе на південному сході Грузії в теперішньому Ахалціхському районі, де знаходиться селище Руставі, гадана батьківщина поета.

[3] Давид — згадуваний у поемі Давид — це Давид Сослані, осетинський князь, що був другим чоловіком грузинської цариці Тамар, сучасниці Руставелі. У вступі до поеми поет називає його левом.

[4] Хонелі Мосе — грузинський поет, попередник Руставелі, творець поеми «Аміран, син Дареджана».

[5] Шавтелі — грузинський поет XII віку; його твори — цикл віршів на честь грузинського царя Давида Будівника (1089—1125) «Абдул-Месія» — дійшли до нас в уривках.

[6] Тмогвелі Саргіс — грузинський поет XII віку, сучасник Руставелі, автор поеми «Діларгетіані», що до наших часів не збереглася.

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up