Сторожова застава. Сторінка 1

На поміч!

Вивідники повернулися, коли ранкове сонце ледь-ледь визирнуло з-за верб.

Повернулися без втрат. Забрьохані з голови до ніг, стомлені кількадобовим безсонням, вони як злізли з коней, так одразу й повалилися на столочену траву. Їх навіть запах кулешу не привабив.

Один лише довготелесий Олешко Попович вмолов глибоку миску. Тоді загадав всюдисущим хлопчакам вилити йому на голову кілька цебер холоднющої колодязної води, пирхнув, як вдоволений кінь і подався до крислатого берестка, що височів край городищенського урвища.

В його тіні, за столом з товстенних дошок, стиха перемовлялося про щось двоє людей.

То були старший над римівською сторожовою заставою Ілля Муровець та найвідоміша у Римові людина — дід Овсій.

Говорив здебільшого дід Овсій. Невисокий, з обличчям, посіченим численними шрамами та роками, дід, проте, мав все ще зіркі очі, які помічали найменший недолік. А ще дід мав такий гострий язик, що його боялися навіть ті, хто вже нічого не боявся. Подейкували, що навіть сам Ілля Муровець остерігався ставати йому поперек дороги.

Забачивши Олешка, дід Овсій зупинився на півслові, зміряв його з голови до ніг глузливим поглядом, а тоді сповістив на все Городище:

— З’явився незабарився! — і, звертаючись до Муровця, додав: — Казав же я тобі, Ільку, що цього жевжика тільки за смертю посилати. Три дні тинявся з хлопцями невідомо де. А ми, бувало, за два вправлялися.

Муровець втомлено зітхнув. Дід не пропускав нагоди показати задавакуватому Олешкові його місце. І всі знали, чому. Дід вважав, що Олешко негідний руки його улюблениці Росанки.

Проте Поповичне належав до тих, кого можна було збити з пантелику.

— Еге ж, вправлялися,— охоче згодився він. Тоді примружив око і ущипливо додав: — А заодно й половців за собою приводили...

— Що-о?

На поміч!

Ніби якась сила виштовхнула діда у повітря. Він оббіг навколо столу і зупинився навпроти Олешка, войовниче задерши голову.

Ілля Муровець не зміг приховати усмішку: надто вже дід Овсій нагадував старого войовничого горобця, що стрибав перед писком здоровенного собацюри.

— Що ти сказав? Повтори, що ти сказав! — вимагав дід, замахуючись на Олешка.— Це ми половців приводили, так?

— Ану, горобці, тихо! — гучно ляснув по столу своєю величезною долонею Муровець.— А ти, Олешку, мав би хоч трохи поваги до старших.

По Олешковому обличчю ковзнула вдоволена посмішка. Звісно ж, він мав повагу до старших, проте не міг утриматись від того, щоб не подражнити такого запального діда.

Потому Олешко сторожко, аби, бува, не схопити потиличника, обійшов старого і усівся навпроти Муровця.

— То все ж розкажи, чому затримався? — голос у Муровця був схожий на гудіння шершня в діжі.— Бо ж дідо усі ці дні не злазив з вежі, тебе виглядаючи.

Олешко озирнувся на старого. В його насмішкуватих очах на мить спалахнуло щось схоже на вдячність. Проте тут-такий щезло.

— Правда, діду? — поцікавився він, розтягуючи рота до вух.— Невже не було більше кого лаяти?

— Та нащо ти мені здався! — зневажливо чвиркнув дід Овсій крізь вищерблені зуби. Тоді знову вмостився поруч з Муровцем і зажадав: — Та вже розказуй, базікало.

— Власне, особливо й розповідати нічого,— вже іншим, серйозним голосом почав Попович.— Від Сули до Хорола ми не зустріли жодноїо зброєної ватаги. Самі чабани та отари. Та й то зрідка. А от коли повертали назад, то помітили орду половців, що скрадалися поміж байраків угору по Дніпру...

Олешко помовчав, чекаючи, яке враження справлять його слова. Проте Муровецьз дідом Овсієм і оком не змигнули, тож Олешко повів далі:

— Була їх добряча тисяча. От ми й почали стежити за ними. Тому й затримались.

— І що ж ти вистежив? — прогудів Муровець.

— Поприщ[1] за п’ять від Сули орда заховалася в плавнях. А що вони збираються робити далі, дізнаватися ми не стали. Взяли з хлопцями ноги в руки — і мерщій сюди.

Ілля Муровець перезирнувся з дідом. Тисяча озброєних половців — це серйозно. Особливо коли зважити на те, що римівська застава була чи не всемеро меншою. А що орда зачаїлася в плавнях— то вже вкрай небезпечно. Бо ніхто не відає, де вона вигулькне.

По недовгій мовчанці Муровець запитав:

— Спостережників попередив?

— Аякже! І кінних, і тих, що на деревах сидять. Вони тепер очей з плавнів не зводять.

— А як з лящівцями та воїньцями? — запитав дід Овсій.— Теж повідомив?

По Олешковім обличчі промайнула тінь збентеження.

— Ні,— чесно визнав він.— Не встиг.

— Він не встиг,— зневажливо пирхнув дід.— А ті половці, може, саме до них і підкрадаються.

Олешко почухав потилицю — що тут скажеш?

— А ще хлопці, коли перебралися з-за Сули, завважили, ніби в одному місці земля якось дивно задвигтіла,— натомість повідомив він.

Дід Овсій нахилився вперед.

— Це ж де саме? — швидко запитав він.

— Ближче до Чубарового лісу. Дід Овсій кивнув головою.

— Саме там є Змієва нора,— сказав він.— Пам’ятаєте, колись я вам розповідав про неї?

Олешко недовірливо скривився:

— То все казки!

— Казки чи не казки, а розібратися треба,— заперечив Муровець.— То ти, Олешку, загадай своїм хлопцям, аби уважніше дивилися за тим місцем.

— Загадаю,— кивнув головою Олешко.

Як у воду дивися дід Овсій, коли попереджав про половецький напад.

Не встигли коноводи за наказом Муровця пригнати з пасовиська коні, як стежник на сторожовій вежі вигукнув, що з лісу вихопився вершник і жене до Городища, мов навіжений.

За хвилину вершник уже прогуркотів по мосту через Байлемів ставок і влетів у браму.

— Половці напали на Воїнь! — засапаним голосом вигукнув він.— Половці під Воїнем!

— Та не кричи,— поморщився Муровець.— Краще скажи, чи послали гінця до Переяслава?

— Послали,— римівець ніяк не міг віддихатися.— Але ж треба протриматися, поки князь Володимир приведе військо з Переяслава...

Атож, Переяслав таки далеченько — за сотню поприщ. Доки гінець доскаче туди, доки княжа дружина збереться, доки дістанеться Воїня — від міста можуть лишитися самі руїни.

Якусь хвилю Ілля дивився на гінця невидющим поглядом. Тоді звівся на ноги і звернувся до дружинників, що оточили їх тісним колом.

— Чули все? — гримнув він.— Тоді чого ґав ловите? Одягайтесь і на коні!

Дружинники кинулися по шоломи та панцирі. Затрималося лише кількаро сивовусих римівців. Вони все ще стояли на тому, що під час небезпеки треба передовсім захищати своїх рідних і свої будівлі, а не кидатися стрімголов, як оце зараз Муровець, невідомо куди і навіщо. Проте важкий погляд велета ковзнув по них і старих вояків наче вітром здмухнуло.

І все ж довелося трохи затриматись, бо напризволяще залишати Римів теж не годилося. Тому Муровець звелів наймолодшим хлопчакам проїхатися містечком і підняти на ноги всіх, хто міг тримати зброю, а спостережникам зі сторожової вежі — подвоїти пильність і коли що — бити в усі била так, щоб і в Переяславі почули.

Наостанок Муровець спинив погляд на невеличкому гурті чотирнадцяти-п’ятнадцятилітніх парубчаків, що притьмом примчали за дорослими дружинниками. В Римові їх називали молодшою дружиною Поповича, бо ж ніхто з дорослих не вовтузився з ними стільки, як він.

Хлопці вже вміли бігати не згірш за своїх батьків та старших братів, і стріляли не гірше, й на шаблях непогано билися. От тільки ще коней не мали та й мірятися силою з дорослими ратниками було їм ще ранувато.

— А ви чого тут?! — поцікавився Ілля.— Що, теж чубитися з  полинцем кортить?

Парубчаки закивали головами.

— Ану, киш з дороги! — гримнув на них Муровець. Втім прикусив губу і вже спокійніше додав: — Ви от що...Сідайте на коней і вдавайте, ніби ви вже дорослі. Нехай ті, хто піддивляється здалеку, подумають, що ніхто нікуди не виїздив. Зрозуміло? А старшим над вами буде...

Муровець на мить затнувся. Поруч з дідом височів Олешко. І, мабуть, варто було б саме його залишити з парубчаками. Проте зазвичай шибеникуваті очі Поповича дивилися на Муровця так благально, що серце велета не витримало.

— Старшим над вами буде дід Овсій,— прогримів Муровець.— Слухайтесь його, як мене. Бо коли що...Що буде, він не доказав, але й без слів усі знали, що Муровець міг пробачити будь що, окрім боягузства та непослуху.

— Тож глядіть мені...— про всяк випадок ще раз попередив Муровець.

— Та їдь уже, їдь,— втрутився дід Овсій.— Нічого зайве лякати хлопців. Я сам за всім простежу.

В тому, що дід таки простежить, сумніву не було. Жодне сторожове містечко над Сулою не мало такого зіркого і в’їдливого діда.

А що буде потому, як дід щось запримітить, теж неважко було здогадатись. За його наказом старші хлопчаки та дівчата злетять на коней і почнуть гасати туди-сюди, щоб у ворожого спостережника склалося враження, що римівці запримітили орду і спішно готуються до оборони.

Якщо ж орда таки вирішить напасти, то найменші діти разом з старими жінками кинуться до човнів і розчиняться в присульських болотах, а парубчаки з дідами стануть з луками за огорожею. А римівська огорожа така, що за нею й один утримається супроти десятка нападників.

Муровець кивнув головою.

— Гаразд,— сказав він дідові і обернувся до Поповича.— Ти чого це стоїш як засватаний? Чи, може, тобі особливе запрошення потрібне?

Олешка мовязикомзлизало. Замитьвінуже жваво бубонів до свого коня, загнуздуючийого.

Під стінами Воїня

Півтори сотні вершників пролетіли римівськими вулицями так швидко, що дворові пси здійняли ґвалт уже тоді, коли тупіт розтанув у лісі.

Нетерплячий Олешко Попович спочатку вихопився далеко вперед, проте невдовзі Ілля Муровець наздогнав його.

— Пожалій хоча б свого коня,— невдоволено прогримкотів він.— Ти ж з нього, вважай, три ночі не злазив.

— Нічого, нам з ним не первина,— безтурботно відгукнувся Олешко і поплескав коня по крутій шиї.— Правда ж, Орлику?

Орлику відповідь дзвінко заіржав і знову вихопився наперед. Проте важкий Гнідко Муровця, що радше нагадував старого тура, знову повільно, але впевнено очолив перегони.

Біля першого лісового закрутуна них чекало зо два десятки вершників з Вишнівки — невеличкого селища, зачаєного серед майже неприступних боліт.

— Що, вдома не сидиться? — насмішкувато вигукнув Попович.— Чи комарі вигнали?

— Та з комарами ми якось дали б раду,— негайно відгукнувся старший над вишнівцями, опецькуватий Козьма Боровик.— Але ж сам відаєш, що наш князь загадав при небезпеці не відсиджуватися за тином, а йти на поміч сусідові.

Козьма був любитель побалакати, тож Муровець лише кивнув йому і погнав Гнідка далі.

Коли до Воїня лишалось, може, одне поприще, вони наздогнали ватагу лящівців.

— О,— зрадів старший над ними, кремезний, зарослий по самі вуха Михтодь Хижий.— Тепер ми точно відтягнемо на себе добрячу половину половців. І воїньці зможуть протриматися до підходу князя Мономаха.

— Протриматися, кажеш,— Муровець невдоволено поворушив вусом.— А що, коли за цей час інша орда налетить на мій Римів чи твою Лящівку?

Хижий важко зітхнув.

— Та в мене самого душа не на місці,— признався він.— Але що ми можемо вдіяти?

— Гадаю, щось таки та зможемо,— нетерпляче повів плечем Муровець.— Пропоную таке. Ти з михайлівцями їдь на поміч воїньцям...

— Е,— засумнівався Хижий.— Мої вже вивідали, що за закрутом на Воїнь зачаївся великий половецький гурт. Мабуть, чекає на нас.

— Тим краще. Значить, ти їдеш ніби на поміч Воїню, а перед тим закрутом зупинишся, начебто щось запідозрив і пошлеш уперед чоловік з десять на розвідку. А сам з рештою зійдеш з дороги і вдариш на тих полинців зі спини. А як боїшся, то не сходь з дороги і вдавай, ніби чекаєш на мене.

— Я — боюся? — побуряковів Хижий.— Ти ще мене погано знаєш!

— Оті добре,— кивнув головою Муровець.— Матиму змогу дізнатися краще.

І він перший звернув на ледь помітну лісову дорогу, що в’юнилася нагору, в обхід Воїня. За ним цугом подалася решта римівців.

Їхалося легко. Уночі випав гарний дощ, тож пісок був щільний і твердий. На ньому навіть поступу важкого Гнідка не було чутно.

За якесь поприще ліс порідшав і до римівців долинув невиразний гул. З кожною хвилиною він наростав.

Cпинилися край узлісся, порослого бересклетом. Муровець зіскочив з коня і напригинці рушив до краю стрімчака.

Перед ним відкрився безмежний степ з блакитною стрічкою Дніпра посередині. По обидва його боки хвилями ходили пишні очерети, а густі байраки переходили в такі ж густі діброви.

Так, тут половцям нічого не вартувало підкрастися й зненацька випірнути під самими воїньськими стінами. Що вони й зробили.

На просторому лузі між старицею Сули і Воїнем тирлувалося безліч метушливого люду. Проте, схоже, воїньське городище цікавило їх чи не найменше. Частина заплави була огороджена високими паколами, за якими застигло з десяток навантажених по вінця великих дніпровських вітрильників. Саме тут, у захищеній від половецьких набігів воїньській гавані, збиралися човни, що з товарами спускалися вниз по Тясмину та Сулі, аби потім піднятися вгору по Дніпру аж до Києва і, можливо, далі. Саме тут ставали на перепочинок київські купці перед далекою дорогою до Царграду.

Часом у гавані збиралися такі великі багатства, що половецькі ханки і просто степові розбишаки втрачали голову.

От і зараз до огорожі пливла чи не половина орди, що вигулькнула під Воїнем. Пливла голяком, поклавши на маленькі очеретяні плотики зброю та сакви на здобич. Передні вже розхитували палі, а дехто навіть прослизнув за огорожу і тепер прямував до вітрильників. А що кожен охороняло не більше одного-двох сторожів, то було зрозуміло, чим закінчиться цей напад.

На березі безладними купами громадилася полишена степовиками одежа.

Решта половців засипала стрілами ворота, не даючи воїньцям прийти на допомогу охоронцям вітрильників.

Так, тут усе було зрозуміло. Тож Муровець перевів погляд ліворуч.

Вивідники Хижого таки не помилилися. Один з половецьких гуртів скупчився край битого шляху, що вів на Лящівку та Римів. З іншого боку закруту, за якусь сотню кроків від нього, нерішуче переминалися на конях десять лящівських дружинників. Перекриваючи собою всю дорогу, вони так насторожено витягували шиї, що навіть Муровець повірив, ніби вони щось запідозрили.

За їхніми спинами решта лящівців з’їжджала з дороги і розчинялася в гущаві.

Тут теж усе було ясно. За кілька хвилин лящівці вдарять у спину засідці. І римівцям, аби не відставати від них, також треба було не баритися. Але куди краще вдарити?

Муровець перевів погляд праворуч.

Серед загальної метушні край вербової балки виділялося кілька степовиків у багатих половецьких халатах. Мабуть, то була ханська старшина. Час від часу то один, то інший прикладав долоні до рота і щось вигукував. Не інакше, віддавав накази своїм людям.

За спиною пишноодіжної старшини переминалася на конях сотня дебелих половців.

— Ого, скільки їх набігло! — почувся за спиною голос Поповича.— Не тисяча, а добрих півтори набереться!

— Потім порахуємо,— нетерпляче повів плечем Муровець.— Ти краще скажи, де нам зручніше вдарити?

— Звісно, де,— розважливо відказав Олешко, втішений тим, що сам Ілля Муровець цікавиться його думкою.— Битися одразу з усіма нам не під силу, а от відтягти на себе частину половців, як каже той Хижий, ми таки зможемо. Гадаю, що он з тієї відноги,— він кивнув праворуч,— дуже зручно засипати стрілами і тих половців, що пробираються до гавані, і тих, хто товпиться перед воїньськими ворітьми...

— Це ти гарно придумав,— похвалив його Муровець. А тоді рішуче, наче припиняючи всі суперечки, ляснув себе по коліну величезною долонею і вирішив: — Отже, так. Спершу ми наскочимо на он ту старшину. Тільки треба це зробити так несподівано, щоб вона не встигли прийти до тями.

В Олешкових очах спалахнув непідробний захват.

— А й справді! — вигукнув він.— Ви, дядьку Ільку, придумали ще краще! А коли так, тоді ми звернемо на оту дорогу і скотимося їм на голову, мов камінь...

— Дорога, кажеш? — засумнівався Муровець.— Ні, вона не підійде. Полинці нас на ній одразу вгледять. А от, коли пробратися поза он тими берестками та бузиною,— нас ніхто й не помітить.

І спустимося ми якраз за спинами тої засідки, що виглядає нас від Лящівки. А ти, тільки-но завважиш, що старшина їхня готова дременути, негайно бери з півсотні хлопціві лети туди, де оті голяки залишили свої бебехи. Стань біля них і зроби все, аби вони з води вже не вибралися, зрозумів?

— Оце буде весело! — зрадів Попович.

Тим часом дехто з половецької старшини вже вдоволено потирав руки. Ще трохи — і їхні люди проберуться за огорожу і полізуть на лодії. І тоді все буде їхнє — меди, збіжжя, хутра, полотна, зброя...Старшина так захопилася спогляданням гавані, що не одразу звернула увагу на тупіт, який долинув з-загустих бересклетових заростей. Недуже схвилювалися вони й тоді, коли із заростей вихопилася ватага вершників.

— Мабуть, Андакові люди подумали, що ми вже захопили уруські човни зі скарбом,— криво осміхнувся сивоголовий половець.— От і прискакали...

— Та хто йому дозволив кидати засідку? — обурився його сусіда.— Це ж нечувано!

Проте його зацькали, бо Андак був сином хана Курнича, чиїм улусом вони щойно дісталися до присульських плавнів.

Половецька старшина спохопилася лише тоді, коли вершники опинилися на відстані якоїсь сотні кроків. Попереду на могутньому огиреві важкувато наближався справжній велет. Нараз він вихопив важенну шипасту довбню і крутонув нею над головою.

Слідом, краючи повітря довгими мечами, щільним гуртом летіли уруські дружинники. І, здається, кінця-краю їм не буде.

— Та це ж Муровець! — злякано вигукнув один з половців.

Так, це був саме він — могутній ватажок нездоланної римівської застави. Скільки разів найхитріші половецькі орди намагалися обійти Римів — і не вдавалося. Скільки разів пробували вони прорватися силою — і не виходило. Римівці якимось дивом завважували їхню появу ще за багато поприщ від Сули. А що вже билися! В половецькому степу про римівців говорили як про шайтанів, що перевдяглися в обладунки русичів.

І наймогутнішим з-поміж тих шайтанів був Муровець. Він один без роздумів міг кинутися чи не на сотню озброєних ординців. І ті нічого не могли з ним удіяти, бо ж посвист його довбні навіював жах навіть на найхоробріших, а товстелезний щит Муровця не могли взяти ні стріли, ні ножі. Зайти йому за спину теж не вдавалося, бо слідом за Муровцем невідступно снували найдужчі римівці.

— Зупиніть його! — настрашеним голосом вигукнув до охорони один зі старшини.

Охоронці, вихопивши криві шаблі, кинулися навперейми Муровцеві.

Проте, схоже, охоронці були нецікаві римівському велетові. З такими впораються й ті, хто їхав за ним. Муровця ж понад усе цікавила половецька старшина, яка досі, здається, так нічого й не збагнула.

Тож Муровець відмахнувся довбнею від одного з нападників, а іншого турнув щитом з такою силою, що той вилетів із сідла. Третього разом з конем збив на землю Гнідко.

Старшина прийшла до тями лише тоді, коли Муровець опинився всього за якихось два десятки кроків від неї. Той, хто віддавав наказ охороні, зненацька вереснув тонким голосом і рвонув за поводи з такою силою, що кінь звівся дибки. За тим розвернувся на місці — і за мить щез в прибережних верболозах. Заним так само блискавично розвернулася решта. А тоді...

Іллю Муровця надзвичайно дивувала здатність половців щезати зненацька. От і зараз їх було стільки, наче жаб у болоті, а тепер — жодного. Тільки сухо тріщали очерети впереміш з передсмертними зойками тих, хто не зміг ухилитися від блискавичного руського меча.

Нараз з-за верб вилетіла ватага лящівців на чолі з Хижим. Він був без шапки, на плечі густо запеклася кров — чи то його, чи половецька.

Хижий порівнявся з Муровцем і обпік його шаленим поглядом.

— Римівці, чом стоїте? — хрипко видихнув він.— Гайда за ними!

Муровець лютоглянув услід втікачам. З якою радістю він гнав би їх аж до Дніпрових порогів, де стоїть стійбище головного половецького хана, чи до самого моря, в якому нічого, крім солоної води, немає.

Проте був наказ князя Володимира ні в якому разі у половецький степ збройно не вихоплюватися...

— Отямся, Михтодю,— не стільки йому, скільки собі відказав Муровець.— Невже забув, що в заручниках у них Мономахів син — княжич Святослав? І варто нам збройно вихопитися за Сулу — як з нього першого знімуть голову. Ти цього хочеш?

— Та я що...— охолонув Хижий.— Я ж просто так. Спересердя він сплюнув собі під ноги і повернув коня до воїньских мурів, під якими все ще нерішуче переминалося з півтисячі половців.

Ті вже встигли завважити, що їхня старшина кудись щезла, проте що саме спричинилося до її втечі — ще не втямили.

А от захисники Воїня виявилися кмітливішими. Нараз стулки важенних воріт широко розчинилися, з них вихопилася сотня вершниківі відчайдушно запрацювала мечами.

Ошелешені такою несподіванкою, половці майже не боронилися. Обминаючи Муровця з товариством, вони рвонули слідом за своєю старшиною.

Затріщали очерети, зачвакали в болотяній твані копита, і знову все стихло.

Тепер погляди всіх дружинників були звернені до широкого плеса, усіяного голими половцями. Уподовж берега гасав Попович з кількома десятками римівців. Вони галасували не своїми голосами, улюлюкали на половців, мов на зайців, і раз-по-раз, не цілячись, посилали стріли у тих, хто намагався вибратися на берег.

Завваживши, що натовп русичів збільшився у кілька разів, половці облишили думку дістатися до одежі. Нараз вони дружно, мов зграя шпаків, розвернулися від берега і наввимашки подалися до рятівних очеретів. Олешко кинувся їм напереріз, проте копита його коня одразу увійшли в грузьку землю. Олешко злетів з сідла, зопалу зробив кілька кроків і опинився по пояс у твані.

— Втечуть! — вибираючись на сухе, у розпачі простогнав він.

— Ну, допустімо, втечуть далеко не всі,— заспокоїв його один з воїньських дружинників, на мить опинившись поруч з Поповичем.— Там болото таке, що й наші не завжди можуть вибратись. Тут хіба що плоскодонки допоможуть.

А захисники Воїня тимчасом уже виводили на воду свої легкі рухливі човенці. Шалено працюючи веслами, вони подалися услід втікачам, що вже ховалися в таких рятівних, як їм здавалося, очеретах.

Та за якусь хвилю звідтіля почали лунати розпачливі зойки і крики про допомогу.

І вона надійшла. Веслярі один за одним з розгону врізалися в очерети. А невдовзі звідтіля почало долітати насмішкувате:

— Рукою, рукою хапайся, йолопе!

— Та не бійся, не вб’ю я тебе!

— Тримайся, я зараз...

За деякий час веслярі почали повертатися з комишів. Поверталися не самі. Майже на кожному човні сиділи скулені, на смерть перелякані нападники.

— Оце стільки лишилося від тої півтисячі? — радісно здивувався хтось із римівців.— А інші що — потопилися в очеретах?

— Та не всі,— відказав один з веслярів, забрьоханий, як і половці, з голови до ніг.— Хто одразу звернув ліворуч, той може вибратися на сухе.

— Навряд,— засумнівався хтось із воїньців.— Там на них Хижий пильнує...

Врятованих половців виявилося майже сотня.

— Якщо ти, Ільку, не проти,— сказав старший над воїньською заставою, опецькуватий, схожий на корч Оцупок,— то ми їх пошлемо в дарунок нашому князеві Мономаху. Він, чував, переяславські мури збирається зміцнювати, то ж кількасот половецьких рук не будуть зайві.

— Як так, то й так,— відмахнувся Муровець.— Гей, Олешку, збирай людей, час вертатися додому! Проте Олешко не відгукнувся. Після тривалих пошуків його знайшли під вербами край лугу. Попович спав, припавши щокою до коріння. Над ним стояв, схиливши межи передніх ніг голову, його кінь.

Він теж спав. З його губи звисав жмут недожованої трави.

З історії рідного краю

Чортів яр перерізував Воронівку майже навпіл. Починався він неподалік від головної вулиці, а закінчувався аж біля греблі на Байлемовому ставку. За ставком на стрімкому, зарослому дерезою, пагорбі виднілося старезне Городище. За ним розкинулися безмежні присульські плавні.

Коли наблизитися до Чортового яру від дороги й поглянути вниз — він видається таким прямовисним та глибочезним, що не в одного сміливця виникає бажання мерщій припасти до землі, щоб не звалитися в нього. А от коли підійти до яру збоку, поза городами тітки Горпини й баби Пріськи і, тримаючись за кущі, полізти униз, то й не зчуєшся, як опинишся на самому дні...

Чому саме цей яр назвали Чортовим — не знав ніхто. Одні стверджували, буцімто назва пішла від того, що тут сам біс ногу зламає. Інші — що таки зламав, хоча й невідомо, чи навідувався той біс колись у Воронівку...

Суперечки ці тяглися довго, аж доки Ігор Мороз вичитав у знаменитому альбомі свого прадідуся правдиву історію про походження назви яру.

Виявляється, воронівські жінки з давніх-давен брали звідсіля глину для обмазування своїх хат. Про це свідчили ями та печери, якими були густо подзьобані стіни яру. Деякі з печер сягали у довжину п’яти або й більше метрів.

Жінки брали глину з яру аж до тієї днини, коли ще молода баба нинішньої тітки Горпини вилетіла з яру мов ошпарена й оголосила на все село, що докопалася вже аж до потойбічного світу. Бо зі стіни тієї печери, де вона щойно довбала глину, зненацька почувся скрегіт криці, кінське іржання та інші затяті звуки.

— Немов чорти у пеклі чубляться,— злякано докінчила баба нинішньої тітки Горпини.

Воронівські господині зойкнули, хутко перехрестилися і подалися шукати глину до іншого яру.

А ще Ігор з прадідусевого альбому довідався, ніби влітку 1943 року на головну вулицю Воронівки зненацька вихопився гурт якихось чудернацьких людей.

На них було вбрання, дуже схоже на військове спорядження древніх часів. Прадідусь стверджував, що ті люди скидалися на кочівників-половців. На своє нещастя, кочівники вихопилися з яру в ту хвилину, коли вулицею поспішали на схід фашистські танки. Зчинилася страшенна стрілянина і воронівські мешканці кинулися до своїх схованок. А коли вибралися звідтіля, то від тих танків і чудернацьких людей не лишилося й сліду.

Відтоді усі розумні люди ходили дорогою, що пролягала осторонь від Чортового яру. А оскільки інших у Воронівці не водилося, то уже не один десяток років до яру не ступала нога дорослого.

І ось тепер на Чортів яр накинули оком Колько Горобчик та його непосидюща компанія. А приводом для цього став лист від їхнього доброго знайомого Костянтина Петровича...

О, Костянтин Петрович — ото людина! На нього ледь не молилися усі п’ятикласники Воронівської школи. Ще б пак — він здатен утнути таке, що іншому дорослому і в голову не стрельне.

Позаминулого літа, наприклад, він разом зі своєю хрещеницею Ганнусею приїхав у їхнє село на канікули. Всього лише на канікули, а закінчилося тим, що їхній третій клас майже місяць ходив перемазюканий вишневим варенням — вони варили його для далеких друзів, які про таке варення тільки мріяли. Минулого літа Костянтин Петрович з Ганнусею теж приїхали до Воронівки — і тоді четвертий клас знову зазнав таких пригод, що про них один письменник навіть книжку написав. Називається вона «Канікули у Воронівці».

І оце — знову лист від Костянтина Петровича. Спочатку він покартав хлопців, що ті мало пишуть йому про останні воронівські новини, а тоді повідомив, що й цього літа вони з Ганнусею збираються приїхатид о Воронівки. А наприкінці запропонував: «А чом би нам з вами цього літа не зайнятися історією рідного краю? А то ж не знаємо навіть, у яких місцях живемо. Це ж сором який! »

Звісно, лист надійшов на адресу Колька Горобчика. Знав Костянтин Петрович, кому його надсилати! Бо вже наступного ранку Горобчик забув про свій новенький комп’ютері заходився складати списки тих, хто хотів би вивчати історію рідного краю. Себе він, звісно, записав до того списку першим. За ним записалися Ігор Мороз, Вітько Бубненко, Ванько Федоренко...Словом, ті, кому не сиділося вдома. Щоправда, Ванько Федоренко засумнівався, чи вийде щось із тієї затії.

— Та яка ж у нас історія? — дивувався він.— Он у Києві — отам історія! Або навіть у Стародавньому Римі. А в нас — що? Воронівка та й годі. Одразу видно, що, крім ворон, у нашому селі раніше нічого путнього й не водилося.

Колько Горобчик аж підстрибнув від обурення.

— Як то нічого не водилося? А оті чорти, про яких кричала баба тітки Горпини? А половці, що колись вихопилися з нашого ЧортовогоЯру?.. Мовчав би вже краще!

— Може, вони такі самі, які ті русалки,— не здавався Ванько.

— Які ще русалки?

— А оті, що ми їх минулого літа шукали,— встряв у суперечку Вітько Бубненко.— Разом зі шпигунами. Колько Горобчик хотів було сказати щось ущипливе, проте промовчав: за цей рік Вітько Бубна так зміцнів, що з ним навіть деякі старшокласники боялися зв’язуватись. До того ж Вітько разом з Ігорем

Морозом відвідував шкільну секцію з боротьби.

— А Городище? — раптом сказав Ігор Мороз. Цього разу заперечити ніхто не зміг. Бо коли у Воронівці й було щось загадкове, то це саме Городище. Розташоване воно на високому пагорбі по той бік Байлемового ставу. На його схилах приліпилося десятків зо два старезних хат. Було там також древнє, заросле дерезою, кладовище. Від села на Городище дорога піднімалася хоча й стрімко, проте на нього усе ж сяк-так можна було вибратися навіть возом. А от з іншого боку Городища, над неосяжними присульськими плавнями пагорб уривався так прямовисно, що в животі тенькало ще більше, ніж тоді, коли заглядати до Чортового Яру. Посеред Городища, наче якийсь загадковий знак, вросла у землю величезна гранітна брила. А ще довкола нього час від часу знаходили то наконечник стріли, то заіржавлений уламок меча...

Проте кому вони належали, хто тут бився і з ким — цього ніхто з воронівців не знав. Щоправда, колись історією Городища займався місцевий учитель Семен Пилипович Врадій. Але він уже давно помер, а його сім’я кудись переїхала.

— Треба ту сім’ю розшукати,— запропонував Ігор Мороз.— Може, хоч якісь папери у них залишилися.

— От-от,— згодився Колько Горобчик.— А поки що давайте подумаємо, де будемо збиратися.

— Звісно, де,— втрутився Вітько Бубна.— У школі, де ж іще!

— Краще в клубі,— запропонував Ванько Федоренко. Його батько працював там кіномеханіком.

— Пхе,— скривився Горобчик.— Це все нецікаво. Нам би знайти щось інше. Таке...Якесь історичне або й доісторичне місце. Печеру б якусь вирити, чи що.

— А навіщо її рити? — здивувався Вітько Бубна.— Он у Чортовому Яру ними хоч греблю гати!

— Це ти гарно придумав,— похвалив його Горобчик і подався додому. Там він заліз у інтернет і заходився розшукувати відомості про їхню Воронівку. Та оскільки нічого путнього знайти не вдалося, він подався до сільської бібліотеки, де, кажуть, зберігалося кілька старовинних книг з історії.

Ігор Мороз поліз на горище, щоб знайти початок прадідусевого альбому. Він же пообіцяв розшукати адресу сім’ї Семена Пилиповича Врадія.

Ванька Федоренка батьки під обидві руки повели до лікарні, щоб полікували йому зуба.

Тож Вітькові Бубніне лишилося нічого іншого, як взяти заступ і спуститися до Чортового Яру, аби підправити якусь із печер.

Дивні звуки

Цілий тиждень Вітько не вилазив з Чортового яру. Часом навідувався Ігор Мороз і ставав поруч до роботи. У Ігоря був кепський настрій, бо він ніяк не міг знайти початок прадідусевого альбому.

Щоправда, йому пощастило розшукати рідню Семена Пилиповича. Однак виявилось, що вчителеві внуки встигли пустити дідусеві записи на паперові кораблики.

Одного разу прибіг захеканий, проте страшенно вдоволений собою Колько Горобчик. Під пахвою він тримав невеличку теку.

— Ось,— урочистим голосом почав він і тицьнув теку Вітькові під ніс.— Бачиш? Оце половець. А оце руський воїн. Я прочитав у бібліотеці, що тут, понад нашою Сулою, вони дуже часто билися.

Вітько довго розглядав малюнки.

— З якої книжки ти їх видрав? — нарешті запитав він.

— Ти що — бібліотекар? — образився Колько.

Він вихопив з Вітькових рук малюнки і знову подався до села.

На сьомий день печера була гідна того, аби в ній збиралися найкращі знавці історії рідного краю. Довжиною вона сягала метрів з десять, а щодо висоти, то навіть Костянтин Петрович (якщо він, звичайно, приїде) міг би стояти в печері не згинаючись. У глибині печери Вітько видовбав кілька закапелків для майбутніх історичних реліквій. А оскільки там постійно панували густі сутінки, то Вітько приніс батькового ліхтаря. Проміння у нього було таке яскраве, що при потребі можна було освітити не лише закапелок, а й половину Воронівки.

Підлогу Вітько вимостив кількома оберемками пахучого сіна. Від крамниці притарабанив ящика з-під сірників — той мав слугувати за стіл. По боках ящика Вітько поклав на кілька цеглин дві тесані дошки — то були лавки уздовж столу.

На одній стіні висіла книжкова поличка. На ній Вітько поставив кілька фантастичних збірників, посібник з боротьби та батькову книжку про догляд за кіньми. Його батько працював конюхом і гордий Вітько не раз галопом пролітав вулицями Воронівки, полишаючи за собою пилюку, собаче валування та заздрісні хлоп’ячі погляди. Підручник з боротьби — то дарунок тренера Вітькові Бубненку як майбутньому чемпіонові. Книжки з фантастики Вітько збирав сам. Йому страшенно подобалося читати про подорожі в минуле на машині часу. Натиснув на потрібну кнопку — і замість сучасної Воронівки перед твоїми очима вже шумлять первісні праліси. Або постане древній Київ над широким Дніпром. Чи навіть Рим над...яка ж там річка? От є на що подивитися! От є де розгулятися таким хлопцям, як він, Вітько Бубненко, чи його друг Колько Горобчик!

До речі, Колько Горобчик учора на протилежній стіні прилаштував шматок дикту, на якому наклеїв кілька малюнків з життя Давньої Русі. Там були і печеніги, і половці, і великокняжі воїни у залізних обладунках і кольчугах. Найбільше місця займав малюнок з трьома руськими богатирями. Посередині, звісно, височів славетний Ілля Муромець. Поруч з ним — Добриня Микитович та Альоша Попович.

— Вони колись у Києві жили,— пояснив Колько, приклеюючи цей малюнок до дикту.— То, може, і в наших місцях побували...

Ото, здається, і все. Вітько усівся на саморобну лаву і стомлено витяг ноги. Незабаром мають підійти хлопці. А там, дивись, і Костянтин Петрович з Ганнусею приїдуть на канікули. Ото буде весело!

І тут його вухо вловило якісь незрозумілі звуки.

Спочатку Вітько не звернув на них ніякої уваги. Може тому, що над Воронівкою час від часу пролітали вертольоти. Лише згодом до нього дійшло, що ті звуки долинали звідти, звідки долинати не повинні. А саме — з глибини печери.

Вітько ошелешено втупився в куток. Там, як завжди, було темно. Але сьогодні в тих сутінках ніби хтось невидимий з усіх сил гамселив палицею по дереву...

Згодом до цього стукоту приєдналося металеве клацання. А тоді пролунало таке розпачливе кінське іржання, що майбутній чемпіон і незчувся, як опинився біля виходу з печери. Чомусь пригадалися розповіді про потойбічний світ. Може, й справді там чорти б’ються? Тоді, звісно, краще зачекати хлопців біля печери...

Нараз Вітько уявив глузливу посмішку Колька Горобчика, розчарований погляд Ігоря Мороза та їхнього тренера. Ще б пак — один з найкращих борців Воронівської середньої школи, і раптом — на тобі: злякався невідомо чого!

І тут Вітько здогадався, у чому річ. Ну й Колько, ну й Горобчик! Тепер зрозуміло, чому він крутився біля тих закапелків, чому цюкав лопатою в стіну. Звичайно, непомітно приніс свого старого магнітофона і прикопав його в кутку...А тепер хлопці якось ввімкнули його — і сидять десь у бур’янах навпроти та й гигикають, дивлячись як він, Вітько Бубненко, тремтить біля печери, наче остання трясогузка!

Вітько потягся, аби показати тим, хто стежить за ним, ніби він вискочив з печери не тому, що когось злякався, а просто йому захотілося подихати свіжим повітрям. Потому взяв заступ, що стояв біля входу, і знову рушив углиб печери.

Звуки посилилися. Мало того, тепер до кінського іржання додалися ще й людські вигуки.

«Цікаво б дізнатися, звідкіля Колько переписав увесь цей гармидер? — подумав Вітько.— Мабуть, з якогось фільму...Ну нічого, зараз я про це довідаюсь...»

І він обережно увігнав заступ у глину. Не в те місце, звідкіля долинали звуки, а поряд, щоб не пошкодити магнітофона. Копнув раз, удруге...

Зненацька заступ ніби провалився у якусь порожнечу. Дивно. Адже, окрім багатометрової товщі глею, за цією стіною нічого не повинно бути...

Ще кілька ударів заступом — і Вітьковим очам відкрилася інша печера. Вона була набагато менша. Така собі триметрова заглибина з невеличким напівзруйнованим піддашком. І та заглибина була яскраво освітлена. Але ж цього не могло бути! Не могло бути освітленої сонцем місцини у глибині земної товщі!

Проте вона була.

Повагавшись, Вітько протиснувся через щойно видовбану дірку. Тепер іржання, металевий перестук і людські вигуки лунали зовсім близько.

Вітько вибрався із заглибини, озирнувся і завмер з роззявленим ротом.

Виявляється, його якимось дивом занесло за кілька кілометрів від Воронівки — туди, де має бути брід через Сулу. Авжеж, он від річки до воронівського лісу веде перешийок. А он, ген на обрії, бовваніють кручі воронівського Городища.

Проте Вітько дивився у той бік лише якусь хвилину. А тоді його увагу привернуло інше: праворуч, за високим чагарником, творилося щось незрозуміле.

Вітько продерся крізь кущі і остовпів — за якусь сотню кроків від нього точилася люта битва.

Половець

Один боронився від цілого гурту.

Високий широкоплечий юнак у вбранні давньоруського воїна дзиґою крутився на сірому коні межи низькорослих, але кремезних нападників. Його довгий широкий меч зі свистом розтинав повітря, і вже троє чи четверо покотом лежали поміж лугових купин. Неподалік гасали перелякані коненята — низькі, волохаті...

Та все ж нападників було набагато більше. Прикриваючись щитами, вони оточували високого юнака щільним півколом. Нападники притискували його до болота. Давньоруський воїн, як і раніше, наносив могутні удари, проте видно було, що вирватися з такого оточення йому буде важкувато.

«Кіно знімають чи що? — подумав Вітько.— А ми ж нічого про це не знали. Навіть сам Горобчик не знав...»

Ба й справді, схоже було, що знімають якийсь історичний фільм. Ці кремезні низькорослі нападники як дві краплини води скидалися на половців. І давньоруський воїн був схожий на того, що з Горобчикових малюнків....

Але де ж ті, що знімають цей фільм? Де оператор зі своєю кінокамерою(по телевізору Вітько не раз бачив, як знімають фільми)? Де режисер, що хвилюється і кричить гучніше за всіх? Де, врешті, інші актори?

Щоб краще їх побачити, Вітько звівся на повен зріст і вийшов з-за чагарів. Проте акторів він не побачив. Ні акторів, ні операторів, ані режисера.

Зате побачили його самого. Один з половців, озирнувшись у його бік, зненацька заверещав пронизливим голосом, звів дибки свого коня і учвал погнав його на хлопця.

«Злякати хоче»,— промайнула думка. Проте у нападника було таке розлючене обличчя, він так загрозливо здіймав над головою списа, що ноги самі понесли Вітька до рятівної заглибини з напівзруйнованим піддашком. Звідтіля він в’юном прослизнув через отвір до своєї печери і зачаївся в кутку.

Власне, переляку Вітько не відчував. Він був переконаний, що нападник з лютим обличчям — не хто інший, як актор, переодягнений у половецьке вбрання. От зараз він зіскочитьз коня, просуне голову в отвір і, посміхаючись, запитає: «Що, хлопче, злякався? Ану, вилазь та йдемо подивимося, що буде далі...»

Проте замість обличчя в отворі з’явився спис і заходився штрикати навсібіч.

«Тю, дурний! — обурився Вітько чи то на спис, чи то на вершника.— А якби ото я чи хтось інший стояв посеред печери?»

За списом у отворі з’явилася голова в плескатому шоломі. Вузькі очиці, либонь, ще не звикли до сутіні, бо нападник щільно зажмурював і розплющував повіки. Вітько і сам не міг збагнути, яким чином у його руці опинився батьків ліхтарик.

«Ну, я ж тобі зараз покажу, як тицяти списом»,— зловтішно подумав Вітько і спрямував сліпучий промінь у нападника.

Жах спотворив і без того неприємне обличчя половця. Очі йому майже вилізли з орбіт. Якийсь час його рот судомно роззявлявся — точнісінько, як у карася, котрий опинився на березі. А затим пролунав такий нажаханий зойк, що у Вітька зашпигало у вухах. Приглушено гупнув об долівку спис і пласке обличчя щезло, мовби його й не було. Чулося лише, як віддаляється пронизливий голос, як у відповідь йому озвалося ще кілька чи то розгніваних, чи то нажаханих голосів.

Нараз дзенькіт мечів припинився, натомість по землі розсипався частий тривожний дріб копит — і все затихло.

Кілька хвилин Вітько непорушно сидів у своєму закапелку і прислухався до кожного шурхоту. Проте вухо його так і не змогло вловити нічого загрозливого. Хібащо з боку Чортового Яру долітало приглушене гудіння вертольота.

«Чому це він так перепудився? — дивувався Вітько з поведінки половця.— Так, ніби ніколи в житті ліхтаря не бачив. Дивно...»

Вітько ще трохи повагався, а тоді обережно просунув голову в отвір.

У сусідній заглибині нікого не було. Тож він узяв ліхтарика в одну руку, лопату — в іншу і подерся нагору.

Ось і знайомий уже кущ шипшини, вигин Сули, ледь помітна дорога між болотами. На самісінькому обрії бовваніє Городище.

Але що це?

Вітько протер очі і знову поглянуву бік Городища. Він звик бачити над урвищем з десяток хат та й годі. А тепер перед Вітьковим зором на краю Городища підводилася справжня фортеця. З темними стінами, гостроверхими баштами і вежею. На стінах, схоже, метушилися якісь маленькі, мов комахи, постаті.

Вітько розгублено озирнувся. На перший погляд усе було звичне і знайоме. Проте лише на перший. Трава, здається, була вища і соковитіша. Дорога, що вела від Сули до воронівського лісу, начебто ніколи не знала тракторних траків. Та й сама Сула була куди повноводніша...

Позад нього почувся легкий шурхіт. Щось промайнуло в повітрі, навколо Вітькової шиї обвився зашморг і дужий ривок звалив хлопця на землю.

«От тобі й історія рідного краю...» — тільки і встиг подумати Вітько.

Зміїв вивідник

Коли Вітько прийшов до тями, виявилося, що він, мов теля, припнутий до крислатого берестка. За кілька метрів від нього виднілася заглибина, з котрої він щойно так необачно виліз. Неподалік стривожено переступав ногами сірий кінь, на котрому нещодавно бився юнак у вбранні давньоруського воїна. Кінь теж не зводив погляду із заглибини.

Але куди подівся сам господар цього коня? Що з ним трапилось? І, зрештою, що трапилося з самим Вітьком?

Хлопець із зусиллям повернув голову в один бік, у другий. Ніде нікого. Хіба що з десяток низькорослих, волохатих коненят знічено никали в перешийку між болотами та над берегом Сули.

Боліло плече, саднило в ліктях. Вітько спробував звільнитися. Однак марно — той, хто його зв’язав, очевидно, непогано розумівся на цій справі.

Зненацька сірий кінь стріпнув головою і радісно заіржав. Тієї ж миті із заглибини задом наперед вихопився юнак у давньоруському одязі. Щоправда, тепер його одяг був геть замазюканий глиною. Ледь вибравшись, юнак заходився гарячково скочувати до заглибини гранітні брили.

— Що ти...ви робите? — гукнув Вітько.— Там же моя печера!

Проте юнак так люто зиркнув у його бік, що Вітькові заціпило.

За кілька хвилин на місці заглибини виросла кам’яна гірка. Воїн витер з обличчя рясний піт і підійшов до Вітька. Зблизька він видавався ще молодшим. Русяве волосся вибилося з-під шолома, зеленкуваті очі допитливо роздивлялися свого полоненого. Металевий шолом був увігнутий у кількох місцях — мабуть, постраждав під час недавньої сутички з нападниками.

Воїн про щось запитав. Спочатку Вітько нічого не зрозумів, хоча більшість слів були йому знайомі. Лише після третього запитання нарешті збагнув, що воїн цікавиться, звідкіля він, Вітько, тут узявся.

— Звідсіля,— пояснив Вітько і кивнув у бік кам’яної гірки.

Воїн промовчав. Схоже, згоджувався з Вітьком. Тоді поцікавився, хто його сюди прислав.

— Ніхто,— відказав Вітько.— Я сам сюди вибрався. Воїн насупився.

— Брешеш,— сказав він.

— Та не брешу, слово честі, не брешу! — вигукнув Вітько.— Я це...печеру розчищав. Щоб у ній можна було вивчати історію рідного краю. Аж тут зі стіни почулися якісь дивні звуки, розумієте? Я копнув лопатою, дивлюся — дірка. Ну, я через неї — і вибрався сюди.

Воїн уважно слухав Вітька. Скидалося на те, що йому теж не все було зрозуміло з мови полоненого. Нарешті помахом руки він зупинив Вітька.

— Все ясно,— сказав він. Точніше, Вітькоз догадався, що саме це сказав воїн.— Ти прийшов у країну зі Змієвої нори.

— З якої Змієвої? — щиро здивувався Вітько.— Ніякої Змієвої нори я не знаю.

— Зате знаю я,— відказав воїн.— І бачив. Саме через цю нору,— він кивнув у бік гірки,— я щойно пробрався з нашого у ваш світ. Той Змій так лютував, аж земля здригалася.

— То, мабуть, був вертоліт,— висловив здогад Вітько.

— Це що — так звати твого Змія? — здивувався воїн.

— Та ні...Це вертоліт, та й годі. Ним літають.

Глузлива посмішка промайнула на обличчі воїна.

— Звісно, літають, бо у Змія — ого які крила! А от ти, бачу, чогось недоказуєш. То чи не Змієвим вивідником будеш?

— Я? — вражено запитав Вітько.— Я — вивідник?

— Та вже ж не я. Ну, гаразд, у Римові розберуться. Там одразу дізнаються, хто ти і звідкіля прибув у нашу країну.

Воїн підвівся і заходився ловити низькорослих коненят. Коненята хоркали і не давалися. Врешті воїн упіймав одного і підвів до Вітька. Відв’язав хлопця від дерева й наказав:

— Сідай. Поїдемо до Римова.

І знову прив’язав. Тепер уже до луки сідла. Тоді свиснув на свого сірого коня і той слухняно підбіг до нього.

Їхали без поспіху. Воїн то мугикав про себе якусь жваву пісеньку, то кишкав на лелек, які, ледь не чіпаючи їх крильми, перелітали з одного місця на інше.

Вітько їхав поруч з воїном і мовчав. Лише крутив головою на всі боки. Все, що він бачив, нагадувало йому два майже однакові малюнки з підписом: «Знайдіть, чим один малюнок відрізняється від іншого?»

Зрештою вони під’їхали до вузенької хиткої кладки, що була перекинута через нешироку річечку з мулким дном.

— Ця річка називається Портяна,— несподівано для самого себе сказав Вітько.

Воїн припинив мугикання і зауважив:

— Звісно, Портяна. А ще що ти знаєш?

— А далі буде Іржавиця,— відказав Вітько.— Така ж маленька, як і Портяна. А коли лісом піднятися нагору і повернути праворуч, то буде Воронівка...— І Вітько махнув рукою у той бік, де щойно за вербами сховалася фортеця.

У душі він плекав надію, що після цих слів воїн стане прихильнішим до нього, а за тим і взагалі переконається, що він, Вітько Бубна, ніякий не чужинець на цій землі.

Проте воїн глузливо зиркнув на нього. Так, нібито спіймав на якійсь брехні.

— Воронівкою у нас і близько не пахне,— відказав він.— Там — Римів. Бачу, не все ви знаєте у своїй Змієвій країні.

 

[1] Поприще — відстань, рівна польоту бойової стріли. Приблизно тисяча кроків.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up