Сторожова застава. Сторінка 2

Олешко і дід Овсій

З лісу вихопився чималий гурт озброєних вершників. Сонце тисячами люстерок спалахувало на їхніх шоломах. І від того сліпучого полиску, чи, можливо, від кінського тупоту, у повітря знялися зграї качок, що до того мирно плавали на розводдях. Вершників набагато обігнав міцний білявий хлопчина, майже Вітьків ровесник.

— Живий! — радісно вигукував він.— Живий, Олешку!

І, не втримавшись, з розгону припав до грудей молодого воїна. Той поплескав його по плечу і м’яко відсторонив.

— Та вже ж не мертвий, Лидьку,— відказав він.— А коли не мертвий, то, звісно, що живий. А ви куди оце розігналися?

— Тобі на поміч,— сказав один з вершників, сивовусий, проте все ще кремезний дідуган. На відміну від решти вершників, він був у простій полотняній сорочці і таких самих штанях.— Тут Лидько такого наплів, що думали — все, клямка, не побачимо тебе більше.

Він витер чоло і полегшено зітхнув. Очевидно, хвилювався не менше за Лидька.

— Еге ж, не побачите,— жваво заперечив Олешко.— Ви ще мене, діду Овсію, не раз клясти будете.

— Це ж за що? — здивувався дід.

— А за те, що я у вас ще не одну грушу обтрушу. Дід Овсій посерйознішав.

— Я тебе потрушу,— погрозив він.— Ноги повисмикую.

Вершники зареготали.

— Ану цитьте, скалозуби! — гримнув на них дід Овсій і знову звернувся до Олешка: — Ти мені краще скажи, навіщо парубків своїх відпустив?

— А що б ви, діду, самі вчинили? Вони ж намучилися, бо, як не є, три ночі не спали. То я їм кажу: їдьте, хлопці, а я того...Там, діду, я малину гарну надибав, та, на жаль, на всіх не вистачало.— Олешко всміхнувся.— Отож пасуся собі, аж глядь — у кущах над самісінькою Сулою щось ніби заворушилося. Не сподобалося те мені. Рушив я було туди, аби розвідати, що й до чого. Аж половці мені назустріч...

Дід Овсій з докором похитав головою.

— Твоє щастя, що Лидько саме вибрався на вежу і все побачив. А то була б тобі малина...А це хто з тобою?

— Ой, діду, ні за що не вгадаєте! Власне, це він мене і вирятував.

— Тебе? — недовірливо перепитав дід Овсій.— Оцей богатир? А де ж його меч?

— Гай, діду, мечем і дурень оборониться! А щоб від однієї твоєї появи половці розбіглися, як миші,— чули про таке? А від нього чкурнули, аж курява за ними здійнялася!

Дід Овсій посмикав себе за сивого вуса. Так, начебто не знав, що на це сказати.

— Брешеш ти все,— нарешті вирішив він.

Такої думки, схоже, були й інші воїни. Вони з недовірливими посмішками зиркали то на довготелесого, одягненого в панцир Олешка, то на його зіщуленого бранця.

— Це я брешу? — Олешко вдав, ніби страшенно обурився.— Ну, то слухайте! Б’юся я з тими половцями і відчуваю, що цього разу буде мені сутужнувато. Аж тут оцей ось,— він підштовхнув Вітька,— визирає з-за куща. Один з половців рвонув було за ним, та за хвилю повертається сам не свій — очі вибалушені, пика перекошена, ніби сів голим гузном на їжака... І так репетує, що моїх воріженьків як вітром здуло...— Олешко примруженими очима обвів своїх товаришів.— Признаюся, від тих слів я теж ледь не чкурнув слідом за ними.

Тепер уже вершники не приховували цікавості.

— А що той половець кричав? — не втримався Лидько, наймолодший з-поміж вершників.

— Змія згадував. Мовляв, Змій на нього напав. Вершників ніби громом чворохнуло. Дехто навіть злякано озирнувся у бік Сули.

Дід Овсій заходився зосереджено покусувати кінчик свого вуса.

— То де це було, кажеш? — нарешті озвався він.— Часом не біля Змієвої нори?

— Та ж отам і було. От я й вирішив дістатися до того Змія. Підкрався, дивлюся — а в тій норі ще одна діромаха. А за нею — начебто інша нора.

Олешко помовчав.

— Та кажи вже, не муч,— озвався хтось.

— Я ж і кажу. Вірте не вірте, але з тієї нори щось гуркоче так, що аж у вухах зашпигало. Та мене просто так не залякаєш! — Олешко гордовито випростався в сідлі.— Ото спішився я і пробрався в ту нору. А то, виявляється не нора, а лазівка, і куди вона веде — невідомо. Подався я далі, визираю з неї — і що ж ви гадаєте? Опинився я на дні якогось глибокого яру. Стіни майже прямовисні і такі високі, що видно лише смужку неба. І запахи...— Олешко втягнув носом повітря.— Я й не нюхав ще таких...А ревисько все ближчає і наростає...І раптом як вихопиться Зміюка!

— Ой...— не втримався хтось.

— Еге, тобі «ой», а мені як? Голова у нього не голова, хвіст не хвіст. Крила миготять так, що їх і не видно. А що вже товстезний! Як мій Сірко від голови до хвоста,— Олешко поплескав по гриві свого коня.— І довгий, як...як оце ось дерево. А може, ще й довший. Яке в нього наймення? — звернувся він до Вітька.

— Вертоліт,— відказав Вітько.— Тільки він не Змій...

Проте Олешко вже його не слухав, а з запалом вів далі:

— Ну от. Пролетів отой Вертоліт наді мною і щез. Чи то не помітив, чи то не наважився зі мною битися. А я стою собі та й гадаю: бігти за ним, чи ні? Але ж пішим його не наздоженеш, кінь потрібен. Та й часу немає. Мене ж не за Змієм послано ганятися, а на розвідку. Отож я постояв-постояв та й повернувся норою назад...

Кілька хвилин вершники їхали мовчки. Нарешті хтось упівголоса сказав:

— От же ж лихо на наш Римів! То половців чи не щоліта нечиста носить, а тепер ще й Змій оголосився.

Дід Овсій на знак згоди хитнув головою. Тоді вказав на Вітька й запитав:

— А цей хто ж тоді буде?

— Не признається,— відказав Олешко.— Але я його біля Змієвої нори злапав. Він саме визирав звідтіля.

Навколо Вітька миттю утворилася порожнеча. Проте цілу дорогу вістря кількох списів були спрямовані у його бік.

За річечкою Іржавицею дорога роздвоювалася. Та, що наїждженіша, побігла поміж очеретами далі, на Переяслав, а вужча подерлася нагору, до лісу. Вершники поодинці звернули на вужчу.

Стало прохолодніше. Між верховіттями дерев безперестану гасав непосидющий вітер. Зрідка дорога підбігала до урвища, з якого видно було безмежні присульські плавні. Тоді знову пірнала у гущаву ліщинових кущів і ставала така вузька, що, здавалося, і двійко вершників не розминуться.

Ліс був похмурий, глухий і насторожений. Не те, що біля Вітькової Воронівки. Там він був просвітлений, веселий, помережаний багатьма стежинами. І все ж Вітько сподівався, що от-от розійдуться дерева і перед очима постане саме його Воронівка — з цегляними будинками під бляхою й черепицею, з клубом та школою, з олійнею біля узлісся... І йому назустріч вибіжить мама, а Колько Горобчик вибиратиметься з-під велосипеда. Бо ж нічию холошу ланцюжок не хапав так часто, як Горобчикову...

Римівське городище

Вершники врешті вибралися на узлісся. У Вітька щось ніби обірвалося всередині: його Воронівки не було.

Не було ні рівного ряду цегляних хат, ні школи. Не вибігла назустріч мама, не вибирався з-під свого велосипеда розколошканий Колько Горобчик.

На знайомих пагорбах і улоговинах розкинулося зовсім інше село. Воно було всуціль оточене високим, майже на людський зріст, тином з масивного пакілля. За тином виднілися дахи приземкуватих будівель. На лузі перед загорожею паслися корови. Одне теля наблизилося до вершників і замукало. Мабуть, намагалося щось розповісти.

Віддалік промчав табун коней.

Вершники проминули ворота і без поспіху рушили уздовж майже безлюдної вулиці. Кожне обійстя нагадувало невелику фортецю. Біля того місця, де мала бути його хата, Вітько мимоволі притримав коня. Олешко підозріло поглянув на нього й поклав долоню на руків’я меча.

— Чом зупинився? — запитав він.— Щось вивідуєш?

— Якщо? — подав голос один із вершників.— Росанку вивідує, хіба не бачиш?

Вершники чомусь зареготали. А Олешко почервонів і, схоже, розлютився.

— Ану, не затримуй! — гарикнув він і підштовхнув хлопця.

— Я тут жив,— сказав Вітько.

Навколо запала мовчанка. Навіть Олешко, що збирався ще щось додати, застиг з роззявленим ротом.

— Га? — нарешті озвався хтось.— То він, виходить, наш?

— А й справді, у Миланки колись був хлопець,— сказав дід Овсій.— Мирко його звали...

Він наблизився до Вітька й уважно оглянув його з голови до ніг. Стенув плечима.

— Ніби схожий на Мирка,— нарешті сказав він.— А втім...

— У Городищі розберемося,— буркнув Олешко. Червона барва все ще не зійшла з його обличчя.— Віддамо дядькові Ількові, а вже він нехай сам вирішує, що до чого.

Римівське Городище не йшло ні в яке порівняння з воронівським. Перед Вітьковими очима постало не заросле бур’янами кладовище, а справжня фортеця. Глиняні вали вивищували і без того круті схили. З них густо стирчали загострені паколи. Важка брама виблискувала до сонця металевими смугами.

З трьох боків фортецю оточували плавні. З четвертого боку, від Римова, Городище відмежовувалося широким ставком з мулкими берегами. У найвужчому місці через ставок була перекинута гатка. Копита процокали по товстих дошках. Через підйомний міст вершники вервечкою в’їхали до фортеці і опинилися посеред просторого дворища. З усіх боків до нього підступали приземкуваті будівлі з колод, криті дерном. Ближче до урвища здіймалася на чотирьох стовпах вежа. Неподалік від вежі стирчала величезна, майже у два людських зрости, гранітна брила.

На дворищі було десятків зо п’ять воїнів — широкоплечих, довговусих здорованів з довгими чубами на голених головах. Хто змагався у двобої на мечах, хто лагодив збрую.

Гурт воїнів розташувався у холодку під гранітною брилою. Звідтіля раз-по-раз долинав гучний регіт. У кутку дворища булькали над полум’ям два величезні казани. Пахло пшоняною кашею і свинячими шкварками.

— Олешко з’явився! — гукнув хтось від брами. Воїни заусміхалися, дехто вітально підняв руку,— видно, Олешка тут любили.

Лише один воїн, здається, не звернув на прибульців ніякої уваги. Це був справжній велетень. Навіть найвищі воїни порівняно з ним мали вигляд хирлявих хлопчаків. Йому було років з тридцять чи й трохи більше.

Велетень годував гнідого коня, такого ж масивного, як і сам. Кінь задоволено розмахував хвостом і час від часу вдячно хоркав.

— Їж, Гнідку,— голосу велетня був глибокий, наче долинав з колодязя.— Їж, друже, поки є що...

— Боже помагай, дядьку Ільку! — привітався Олешко і зіскочив зі свого коня.— Ви, здається, кудись зібралися, еге ж?

Велет сповільна повернув до нього суворе засмагле обличчя. Якусь хвилину мовчав.

— Та спочатку ніби збирався,— сказав нарешті.— А як почув, що оті полинці наскочили на тебе, то роздумав.

Олешко посміхнувся. Вітько лише зараз зауважив, що, на одміну від дорослих дружинників, Олешко був стрижений «під макітру», як казали у Вітьковій Воронівці, а замість довгого вуса носив невеличкі чорні вусики.

— Гадали, що сам упораюся? — сказав він.— І добре зробили.

— Та ні. Подумав, що, мабуть, тими полинцями і близько не пахне.

— Дядько Ілько спочатку їхали з усіма,— прошепотів один з хлопчаків, що протиснувся ближче до Олешка.— Свого Гнідого навіть галопом гнали. А коли уздріли з узлісся, що з тобою все гаразд, то плюнули спересердя та й повернули назад.

Олешко скрушно похитав головою.

— Ет, дядьку Ільку, дядьку Ільку,— сказав він.— Багато ви втратили. Там, знаєте...

Нагодувавши коня, дядько Ілько з торбиною в руці підійшов до прибульців.

— Що там, не знаю. Знаю лиш те, що по тобі добряча ломака плаче.

Олешко вдав, ніби дуже здивувався.

— Це чому ж? — запитав він.

— Чом своїх хлопців відпустив, а сам залишився? Забув, навіщо тебе було послано?

— Стривайте, дядьку Ільку...Я й не думав спочатку їх відпускати. Ви ж знаєте, з якою вісткою ми поверталися.

Строге обличчя дядька Ілька ще більше посуворішало.

— Та вже знаю...

— Ну от. А ще за Ворсклою мені здалося, ніби нас вистежили. Ну, не зовсім вистежили, а так...ніби хтось разом з нами до Римова пробирається. А були ж, видать, не з хоробрих, остерігалися на п’ятьох нападати. Тож я хлопців і відпустив. Нехай, думаю, донесуть, що саме ми розвідали, а я тим часом поцікавлюся, хто то крадеться. Мо’, посміливішають, угледівши, що я сам.

— Охо-хо! — прогудів на те дядько Ілько.— Бити б тебе, кажу, та нікому.

— Та я й сам так гадаю,— охоче приставна таку думку Олешко.— Добре, що нікому. А тут ще й Змієм запахло.

Дядько Ілько підозріло глипнув на Олешка.

— Що ти верзеш? Яким ще Змієм?

— А таким...

Олешко повторив те, що Вітько вже чув. І про Змія-вертольота згадав, і про те, що сутужнувато йому довелося б, якби не раптовий переляк половців.

Під час Олешкової розповіді дядько Ілько час від часу уважно позирав у бік Вітька. Точнісінько так, як дід Овсій. Коли Олешко врешті замовк, велет у задумі прогудів:

— То, по-твоєму, виходить, що ця дитина тебе врятувала?

Олешко стенув широкими плечима.

— Та воно таки так. Але...

— Маєш сумнів?

— Звісно, маю. Бо ж невідомо, що краще: половецький вивідник чи Зміїв...

— Обоє рябоє,— підтвердив дід Овсій.

Дядько Ілько хитнув головою. Тоді повернувся до Вітька.

— Пощо мовчиш?

Вітько й справді як води в рота набрав. Що він мав сказати? Олешко й так про все вже розповів.

— Та воно ж мале,— нараз подав голос сивовусий воїн зі шрамом через все обличчя.— Воно ж ледь на ногах тримається, сердешне.

— Еге ж,— підтримав його інший, голомозий.— Та й який з малого вивідник? Де ви таке бачили?

— І мови нашої, мабуть, не знає...

— Ні, мову він знає,— заперечив Олешко.— І розмовляє теж. Хоч і химерно якось, проте зрозуміти можна. А ще каже, начебто жив отам, де зараз тітка Миланка.

— Дивно...— прогудів велет.— А ви, дядьку, що про це все скажете? — звернувся він до діда Овсія.

— Розібратися треба,— гмукнув той і підкрутив кінчик вуса.— Хоч би як там було, але ж злапали його саме біля Змієвої нори.

— У тому то й справа,— згодився дядько Ілько.— Але як ти з ним розберешся? Був би він дорослий — тоді інша справа...

— Отож бо й воно,— сказав той, у кого шрам ішов через усе обличчя.— Ми ж не половці, аби дітлашню мучити. І не Змії кровожерні.

Тієї миті від брами долинув веселий голос вартового:

— Тікайте, хто в Бога вірує! Тітка Миланка біжить! За хвилю у брамі з’явилася висока простоволоса жінка. В руках вона тримала щось схоже на сапу.

— Ого! — стиха мовив хтось із дружинників.— І справді, треба розбігатися.

— Де він? — ще здалеку загукала тітка Миланка.— Де мій Мирко?

— Який Мирко? — загомоніли воїни, що надійшли пізніше.

Тітка Миланка пройшла крізь них, мов ніж крізь масло. Перед Вітьком зупинилася. Довго вдивлялася в нього і раптом впала на коліна.

— Це він,— тихо сказала вона.— Синку, знайшовся!

— Зачекай, сестро,— зупинив її дядько Ілько,— тут, знаєш, треба розібратися...

— То й розбирайтеся,— відрізала на те тітка Миланка.— А ми додому підемо. Підемо, ладо моє?

— Зачекай, кажу,— вивищив голос дядько Ілько.— Тут, кажу, багато темного...

— То свічку засвіти, коли темно...А Мирко мій п’ять літ удома не був. Відійди, чуєш?! — гримнула вона на воїна, що заступив їй дорогу.

Того наче вітром здмухнуло.

— Ну й сестра в тебе,— з шанобливим побоюванням у голосі сказав він дядькові Ількові, коли тітка Миланка з Вітьком щезли за брамою.

— І не кажи,— важко зітхнув дядько Ілько.

У тітки Миланки

Як і скрізь у Римові, дворище тітки Миланки було огороджене тином із загострених паколів. З повітки тягло затишним коров’ячим духом. Біля криниці білий гусак щось гарячково джеркотів здоровецькому кудлатому псові. Мабуть, доводив, що той у чомусь не має рації. А той і справді був неправий: хлебтав якесь місиво з черепка і ділитися з гусаком не мав жодного наміру.

До сусіднього дворища вів перелаз, за яким височіли дві розлогі черешні, густо всіяні великими бурштиновими ягодами.

— Росанко, чуєш? — ще з дороги загукала тітка Миланка.— Брат твій, Мирко, знайшовся!

З хати притьмом вибігла ставна дівчина років шістнадцяти. На якусь мить вона завмерла, вдивляючись у прибульця, тоді кинулася до нього і стисла в обіймах так, що тому аж кісточки затріщали.

— Братку! — вигукнула вона.— Мирку!

— Ой...— тільки й спромігся відказати на те Вітько.

А тітку Миланку з радощів, видно, ноги не тримали. Вона важко опустилася на лавицю під грушею і притягла Вітька до себе.

— Розповідай же, синку, де ти був усі ці літа,— попрохала вона, жадібно вдивляючись у Вітькове обличчя.— Леле, як змінився! А я саме біля городини поралася. Аж бачу, шкутильгає до мене крива Дарка й гукає щось. Мовляв, ти тут длубаєшся, а в Римові таке діється! Повернувся Олешко зі своїми дружинниками і з ними хлопець якийсь...— тітка Миланка витерла кінчиком фартуха щасливі очі.— А той хлопець зупинився біля вашого дворища та й каже: тут я жив...Було таке, синку?

— Було,— згодився Вітько.

— Я й побігла,— вела далі тітка Миланка.— Біжу, а серце ледь з грудей не вистрибує...Недаремно бігла...

І знову Вітько ледь не задихнувся. Тепер уже від тітчиних обіймів.

— Та дай же, мамцю, і мені на нього подивитися,— наполягала Росанка. Вона натисла Вітькові на кінчик носа і засміялася.— Кирпатий. Як у всіх з нашого роду...

Хоча, по правді, у самої Росанки ніс був не такий вже й кирпатий. Так, задерикуватий трохи.

— Еге ж,— підтримала доньку тітка Миланка.— Таки кирпатий. І очі такі ж, як у батька...

Вітько слухав і не знав, що йому відповісти на те. Його приймали за когось іншого. За Мирка. І, мабуть, той Мирко так був схожий на нього, що навіть мати не могла розрізнити, де її син, а де просто він — Вітько Бубненко.

— А чуб у нього ніби не такий,— раптом зауважила Росанка.— Мирко швидше русявий був. Та й обличчя ніби трохи кругліше...

— Таке скажеш! — відмахнулася від її слів тітка Миланка.— Стільки літ минуло, хіба запам’ятаєш?

— Кругліше,— наполягала на своєму Росанка.— І в Мирка на підборідді ямка була.

— А й справді...

Щаслива посмішка повільно зіслизнула з обличчя тітки Миланки. Тепер тітка вдивлялася у Вітька майже з острахом.

— Ану, покажи плече,— раптом зажадала вона. Вітько розстібнув ґудзика, відтяг комір сорочки.

Тітчині очі взялися пеленою.

— Немає...— прошепотіла вона.— Плямки немає. Маленька така була, як зірочка...

Вона закрила обличчя жорсткими, порепаними долонями. Тоді, похитуючись, рушила до хати.

— Що ж це ти...— докірливо прошепотіла Росанка.— Сказав би одразу, що тине Мирко. А то...Мамця тепер цілу ніч проплачуть.

— Я ж не винен,— почав виправдовуватися Вітько.— Я ж хотів сказати, та мене ніхто не слухав...

— То хто ж ти насправді?

І тоді Вітько розповів Росанці усе. Про Воронівку і своїх однокласників. Про печеру в Чортовому Яру. Про те, як на нього накинувся половець. І про свою воронівську хату, яка стоїть точнісінько на тому місці, де зараз дворище тітки Миланки...

Багато про що ще розповів Вітько. А заодно довідався, що нині у Римові 1097 рік, а в Переяславі князює Володимир Мономах. Отже, його якимось дивом занесло у часі більше, ніж на дев’ятсот років. Спочатку Росанка слухала недовірливо. Дивилася на Вітька так, начебто він розповідав надзвичайно цікаву казку. Зрештою її обличчя почало яснішати.

Нараз вона рішуче підвелася і запитала:

— То знаєш, хто ти є?

— Знаю,— відказав Вітько.— Вітько Бубненко.

— Ні, ти не тільки Вітько! — вигукнула Росанка. Тоді чмокнула його в щоку і прожогом кинулася до хати.

Вітько сидів на грубій лавиці і не знав, як йому бути далі. Зараз тітка Миланка з Росанкою, мабуть, радяться, що їм робити з ним, Вітьком. А потім вийдуть з хати і відведуть його до Городища. А там знову почнуть допитуватися, хто він і звідкіля. І, чого доброго, вирішать, що він і справді-таки Зміїв вивідник.

То, може, нишком підвестися і чкурнути до Сули? А там через Змієву, чи як там її звати, нору пробратися у свій час.

Атож, мабуть, так буде найкраще...

І все ж Вітько цього не зробив. Правду кажучи, він навіть боявся поворухнутися, бо здоровенний, схожий на вовка кудлань уже давно перестав вилизувати черепок і тепер сидів навпроти хлопця. Стежив за кожним його рухом. Тож невідомо, що він вчинить, коли Вітько рушить до воріт.

Нарешті в сінях почулися кроки і на порозі з’явилася тітка Миланка. Очі в неї були заплакані. З-за материнського плеча визирало обличчя Росанки. Але, на відміну від материного, воно було чомусь усміхнене.

— Це правда? — запитала тітка Миланка.

— Що? — не зрозумів Вітько.

— Росанка твердить, ніби ти нашого кореня. Це правда?

— Ну звідкіля йому про це знати, мамцю? — озвалася Росанка.— Проте самі подумайте: він живе на нашій землі, так? І розмовляє по-нашому. І місце своєї хати упізнав. То чи не може бути так, що він наш далекий-далекий родич? Бачиш — у нього й очі такі, як у Мирка. І ніс.

Тітка Миланка кволо всміхнулася.

— А обличчя кругліше,— нагадала вона.

— Ну то й що? — вперто обстоювала своє Росанка.— Хіба я точнісінько така, як і ви? Але кожен скаже, що я схожа на вас.

— Ну гаразд, гаразд,— згодилася врешті тітка Миланка і погладила Вітька по голові.— Шкода, що ти не Мирко. Мабуть, я вже ніколи його...

— Мамцю! — зупинила її Росанка.

— Постривай...— тітка Миланка витерла очі і повела далі: — Так, не Миронко ти нам. Протей не чужий. Тож будеш за Миронка. Станеш мені сином, коли вже так склалося. А Росанці — братом.

— Мирком,— підказала Росанка.

Отак і став Вітько Мирком. Отакі почав жити у Римові.

А що йому лишалося робити?

Блискавки в голові

Надвечір Вітько, викупаний у якихось запашних водах, сидів за столом під грушкою-дичкою. На ньому була чиста полотняна сорочка і такі самі штани, що їх тітка Миланка роздобула невідомо де. Росанка метушилася біля курника — заганяла до нього квочок з курчатами. Тітка Миланка клопоталася над вогнищем і час від часу балакала сама до себе. В горнятках над вогнищем щось булькало і звабно пахло, проте Вітько вже й дивитися в той бік не міг. Він лише тяжко відпирхувався.

Сонце стало хилитися до лісу, коли з вулиці долетів важкий стукіт копит. Затим за воротами прогримкотів голос дядька Ілька:

— Приймаєш гостей, сестро? Бо ми з Олешком оце їдемо собі та й гадаємо: де б його повечеряти?

Не чекаючи відповіді, велет важко зістрибнув з коня і заходився прив’язувати його до перелазу. Те ж саме зробив Олешко.

Тітка Миланка взялася руками в боки і вкрадливим голосом почала:

— Заходьте, заходьте...

Щось у тому голосі не сподобалося велетові. Він перестав прив’язувати коня і підозріло зиркнув на сестру.

— Чого це ти така лагідна?

— А того, що зараз побачите, як кривдити малого. А ти взагалі не підходь! — напосілася тітка Миланка на Олешка.

— Ну, за віщо ж ви так на мене...— зніяковів Олешко.— Я ж вам, можна сказати, сина знайшов, а ви...

— Знайшов, кажеш? А оце що?

Дужа тітчина рука, мов пір’їну, підняла Вітька з лавиці. Інша її рука закотила йому сорочку на голову.

— То що це, питаю тебе? Бач, живого місця не залишив на бідній дитині!

— Та що там, справді... Два синячки — та й то невідомо звідки. Ви краще гляньте, що він мені зробив!

Олешко закасав рукав червоної своєї сорочки і показав лікоть, на якому відбилося принаймні з двадцять Вітькових зубів. Вітько аж рота роззявив від подиву. Авжеж, він тоді таки й справді уп’явся у щось зубами. Але щоб отак!

— Молодець, Мирку,— похвалила його Росанка, Від Росанчиного голосу Олешко, здається, знітився більше, ніж від гнівних слів тітки Миланки. Він втупився очима в землю, ніби угледів там щось надзвичайно цікаве. Проте крім жучка-гнойовика, що котив перед собою темну кульку, нічого цікавого не було.

— То я те...— промимрив Олешко.— Я, мабуть, поїду далі.

— Та заходьте вже, коли стали під ворітьми,— врешті змилостивилася господиня.— Росанко, накривай стіл!

Скидалося на те, що гостей принаймні з тиждень морили голодом. Над густо заставленим столом мовби ураган прошумів. Кудлатий пес Бровко ледве встигав підхоплювати кісточки.

Допоміг гостям і дід Овсій. Виявляється, він сусідив з тіткою Миланкою і то його черешні рясніли за перелазом.

Що менше залишалося наїдків на столі, то лагіднішою ставала тітка Миланка.

— Їж, братку,— підсовувала вона дядькові Ількові усе нові страви, не обходячи й інших гостей.— Їж, це тобі не в Переяславі. Покищо, Богуд якувати, нам є чим пригостити, дарма, що лишилися удвох з Росанкою. А тобі, синку, ще медку? — звернулася вона до Вітька.

— М-мм...— тільки й спромігся на те Вітько.

— Бери, бери,— підштовхнув його коліном Олешко, котрий сидів поруч.— Коли що, мені підсунеш. Я не відмовлюся.

До нього знову повернувся гарний настрій. Нарешті дядько Ілько відсунувся від столу і віддихнув так, що вогнище ледь не погасло.

— Дай тобі, Боже, здоров’я, сестро,— розчулено прогримкотів він.— А то, розумієш, наш злидень кашовар і сьогодні спалив кашу.

— За Бога не сховаєшся,— відказала на те тітка Миланка.— Треба наріжні колоди замінити новими. Бач, як потрухли?

— Замінимо,— пообіцяв дядько Ілько.— Коли, звісно, полинець раніше не наскочить.

— Який полинець? — запитав Вітько. Він, здається, вже чув це слово, проте не знав, що воно означає.

— То дядько так половця називають,— пояснила Росанка.— Кажуть, що розвелося їх нині, як того полину. Топчеш його, топчеш — а він все одно відростає.

Дядько Ілько ще раз зітхнув і перевів погляд на Вітька.

— А ти, парубче, що збираєшся робити? Тітка Миланка одразу нагороїжилася.

— А це вже тебе не стосується,— сказала вона.

— Та я, сестро, що...— примирливо прогудів велет.— Я ж нічого. Якщо хочеш, то можеш тримати його коло своєї спідниці. А от коли полинець чи ще якийсь біс наскочить — тоді що? Я відбиватимусь, ти відбиватимешся, а він? Чи вміє він хоч того меча в руках тримати? Умієш? — це запитання стосувалося вже Вітька.

Вітько промовчав. Лише винувато шморгнув носом.

Тітка Миланка, здається, теж не знала, що відповісти.

— От бачите,— похитав головою дядько Ілько.— А жити...Звісно, нехай живе при тобі. Рідна хата ще нікому не завадила. Але ж не вічно йому ховатися за твоєю спиною, сестро.

Тітка Миланка лише зітхнула і скоса зиркнула на Вітька, мовби чекала, що скаже він. Проте Вітько мовчав, які раніше. Він почувався незручно під важким, насмішкуватим поглядом велета.

— Я ось що хочу сказати,— подав голос Олешко, зиркаючи то на тітку Миланку, то на її могутнього брата, то на діда Овсія. Лише Росанку він старанно обминав поглядом.— Я ось про що...Ви, мабуть, уже знаєте, що Мирко мені сьогодні добряче поміг?

— Поміг! — насмішкувато пирхнуву бороду дід Овсій.— Сказав би краще, що це мале тобі життя врятувало!

— Нехай буде й так,— охоче згодився Олешко.— Бо якби не він, довелося б мені сутужно. Так що я в боргу перед Мирком. Тож хочу сказати, що беру його під свою руку. Гай-гай, славним воєм стане Мирко! І в сідлі буде триматися так, як личить справжньому комонникові. Бо я помітив, що він навіть уявлення не має, що таке справжнє сідло. І в двобої не поступиться нікому...Добрячого мужа я з нього зроблю!

Олешко по-дружньому поплескав хлопця по плечу. І лише тоді зважився поглянути на Росанку.

Тітка Миланка знехотя посміхнулася.

— Розспівався,— сказала вона.— Ну чисто тобі переяславський піп!

— Молодий він ще для попа,— поблажливо пробухикав дядько Ілько.— Він ще, вважай, попович.

— Попович,— чмихнула смішлива Росанка.— Олешко Попович!

Олешко став як варений рак. Поволі підвівся з-за столу.

— Ти, Росанко, даремно так...

— Та сядь,— примирливо сказав дядько Ілько й Олешкове плече осіло під вагою велетової руки.— Подумаєш, Попович. Ну, то й що тут такого? Поповичі теж не з гірших людей.

Проте Росанка не переставала пирхати. Схоже, їй приємно було бачити Олешка таким розгубленим.

«О! А що, колиОлешко і є той славнозвісний богатир Альоша Попович? — блискавкою майнув у Вітьковій голові здогад.— І я оце сиджу поруч з ним...Ет, розказати про це хлопцям — померли б од заздрощів...»

Нараз з вулиці долинув стукіт копит. Біля воріт стукіт припинився і дзвінкий молодий голос запитав:

— Тітко Миланко, Муровець у вас?

— А що ти хтів? — замість тітки відгукнувся дядько Ілько.

— Та ви ж самі казали, коли щось трапиться— бігти по вас.

Дядько Ілько рвучко підвівся з-за столу.

— А що там таке? — запитав він.— Полинці з’явилися?

— Та ні, ми просто так. Щоб ви не непокоїлися. Невидимі за кущами глоду вершники зареготали і пустили коней в галоп. Муровець погрозив їм навздогін величезним, мов кавун, кулаком і знову усівся за стіл.

— Харцизяки бісові,— пробубонів він.— Їм аби зуби шкірити.

І знову начебто блискавка шугонула у Вітьковій голові. Здавалося, що сьогодні не голова була в нього, а весняне грозове небо, у якому так і ширяють вогненні змії.

— То ви...— затинаючись від хвилювання, почав він,— то ви і є отой Ілля Муромець?

— Та ні, я радше Муровець,— посміхнувся у густі вуса дядько Ілько.— І дідо мій був Муровцем, і тато. Вони мури зводили...

— А ви до тридцяти трьох років сиділи на печі,— підказав Вітько.— У вас ноги боліли, чи не так?

— Та ні, хлопче, я зовсім не з тієї причини сидів, що ноги боліли. Бачиш, мій батько був ще й знакомитий пічник. Ото, було, зведе піч, а тоді й каже:

«Ану, Ільку, лізь туди та погуцикай добре! ». То я й ліз. Гуцикав так би мовити. Я ж бо, бач, який важкий,— він вибачливо оглянув своє могутнє тіло.— І якщо піч витримувала, то батько допіру аж тоді брав од хазяїв плату за роботу.

— А якщо не витримувала?

— Такого, Богу дякувати, не траплялося,— відказав Муровець.— А оце вже сім літ, як князь переяславський узяв мене до раті. Тож тепер мене Муромцем іноді кличуть — свого часу довелося добряче помахати мечем аж під Муромом...

— Домахався,— гірко зауважила на те тітка Миланка.— Доки ти там розмахував мечем, половці забили тата з мамою.

За столом запала мовчанка.

— Ну що ти, сестро,— винувато прогримкотів Ілля Муровець.— Сама ж знаєш, що не зі своєї волі їздив я в таку далеч. Усе в руці княжій...

А Вітькові надовго відібрало мову. Оце так! Ще сьогодні зранку він був звичайнісінький воронівський школяр — а під вечір став родичем самого Іллі Муровця, славетного богатиря, рівного якому не було і, мабуть, уже ніколи й не буде!

А хто ж тоді його нова мати, оця тітка Миланка, коли такі славетні люди, як Ілля Муровець і Олешко Попович сидять перед нею, як двієчники перед грізною вчителькою?

Ранок у Римові

Вітько прокинувся ще й не сіріло.

Він лежав із заплющеними очима і чекав тієї миті, коли загуркоче мотор. То сусіда осідлає свого мотоцикла і гайне на роботу. А тоді можна буде ще трохи поспати, аж доки мама проведе пір’їнкою попід його носом і скаже: «Вставай, сонько».

Проте сусіда чомусь не поспішав. А от півні — ті горланили так, як ніколи досі. Неподалік, за стіною, лагідно мукнула корова. Потім озвалося телятко.

Вітько від здивування розплющив очі: цього літа телятка у них не було.

І лише тепер до нього дійшло, що він не у себе вдома. Якимось дивом його занесло в інший час. І вже не підійде до нього мама, не полоскоче пір’їнкою біля носа. І соньком не назве...Бо матері тут, у цьому часі, немає. А є тітка Миланка і Росанка. Є Ілля Муровець і Олешко Попович...

А мами немає. І зараз, напевно, сидить вона у своєму двадцять першому столітті і побивається за ним, Вітьком. А він оце розніжився у чужій постелі. Замість того, щоб прокрастися до Змієвої нори і через неї перебратися назад у свою Воронівку...

Вітько мерщій одягнувся і вийшов надвір. Навколо клубочився густий і білий, наче молоко, туман. І в тому тумані плавав голос тітки Миланки. Вона вмовляла корову не махати хвостом. Весело розсміялася з чогось Росанка. А з того боку, де мала бути хата діда Овсія, долітало кахикання і невдоволене буркотіння:

— Піймаю — ноги повисмикую,— погрожував комусь він.— От же ж песиголовці!

— Чого це ви, діду, ні світ ні зоря лаєтесь? — запитала невидима тітка Миланка.

— Еге ж, тут хіба не полаєшся,— сердито відказав дід.— По городу когось носило, от що! Ноги б йому повикручувало.

— А як ви побачили в такому тумані?

— Та не побачив я! Лобом тріснувся об вишневу гілку. Була ж вона на лікоть вище. А тепер помацав — її хтось відчахнув. Ну нічого, попадеться мені той тать[1] — до віку пам’ятатиме!

— Доню, тут нікого не було? — звернулася тітка Миланка до Росанки.— Ти нічого не чула?

— Та Олешко чомусь тинявся,— відказала Росанка.— Попович.— І вона знову розсміялася.— Казав, як гарно йому живеться в Переяславі при князеві Мономахові. То й жив би там...А більше нікого не було.

— Невже це його робота? — все не міг заспокоїтися дід Овсій.— То передай йому: коли піймаю, не подивлюся, що таке здоровило.

— Та ні. Він до ваших черешень ніби не підходив.

— Ніби,— передражнив дід.— А ти бачила?

— От іще! — обурилася Росанка.— Робити мені більше нічого!

Тим часом туман потроху спадав. І вже видно було дерева та очеретяні стріхи над хатами. З того боку, де мало сходити сонце, повіяло теплим вітром.

Щось м’яко тицьнуло Вітька під коліно. Він зиркнув униз і ледь не злетів у повітря: Бровко! Проте у пса гарний настрій. Він приязно позирнув на Вітька і голосно, з підвиванням, позіхнув.

З туману випірнула тітка Миланка. Вона несла глибокого глечика, по вінця наповненого молоком.

— Поспав би ти, синку, ще трішки,— сказала вона.— Чи, може, молочка захотілося?

Вітько не відмовився. Він з насолодою сьорбав з полив’яного кухлика тепле шумливе молоко. Воно було чудове, а от шматок коржа, який відламала йому тітка Миланка, виявився трішечки гіркуватий. Проте нічого, з таким молоком усе можна їсти. Та й недовго Вітько збирається їсти ті коржі! Йому дістатися б тільки до Змієвої нори. А за нею на Вітька чекають пухкі паляниці...

Але як йому непомітно вибратися з Римова? Бо, здається, тітка Миланка просто так його звідсіля не відпустить.

З повітки вийшла руда корова. За нею пустотливо дріботіло таке ж руде телятко. Корова повагом рушила до воріт, а телятко задрало хвоста і чимдуж рвонуло по дворищу. Біля Вітька воно зупинилося і тицьнулося м’яким писочком у долоню — просило чогось смачного. Вітько розділив залишки коржа надвоє, одну половину вмочив у молоко і віддав теляткові. Інша половина дісталася Бровкові. Телятко вдячно заметляло хвостиком. Бровко ж вирішив, що такі телячі ніжності йому не пасують. Він лише глянув на Вітька, і в тому погляді Вітько прочитав: «Непоганий ти хлопець, Мирку, чи як там тебе. Мабуть, з тобою варто мати справу...»

— О, то ви вже познайомилися? — посміхнулася Росанка і легенько ляснула телятко долонею.— Може, поженемо разом до череди?

Вітько довго не роздумував. Кращої нагоди, аби непомітно вибратися з Римова, все одно не було.

Вулицею густою вервечкою тяглися вівці й корови з телятами. Поміжних весело перегукувалися погоничі. До Росанки одразу ж підбігло дівча років десяти. І заторохтіло проте, яка ж то вреднюща у них корова Манька.

— Маму слухається, а мене не хоче,— скаржилося дівчатко, а саме так і стріляло у Вітьків бік жвавими оченятами.— Мамі дає повну дійницю молока, а мене хвиськає хвостом. Перекидає дійницю і стрибає в шкоду...

Корова Манька йшла попереду і бадьоро стріпувала головою. Вочевидь міркувала, як би їй швидше вскочити в шкоду.

Уздовж воріт знудьговано накульгував на милиці лисий дідуган. Він висмикнув голоблю з провушин і череда бігцем подалася на луки, де на неї вже чекало трійко кінних пастухів.

За ворітьми дороги розходилися. Одна бігла луками все далі й далі, інша завертала до лісу. Вреднюща корова Манька обрала третю — рвонула під огорожею. Дівчатко з криком подалося за нею, Росанка кинулася їй на допомогу, а Вітько, недовго думаючи, звернув до лісу.

Спочатку він ішов повільно, начебто прогулювався. І постійно відчував на собі пильний погляд кульгавого діда. Лише тоді, коли воронівські ворота сховалися за високими шипшиновими кущами, Вітько перейшов на галоп.

Невдала втеча

Спочатку біглося легко. По рівнині, затим під гору. Стрибок через рівчак, ще один стрибок... А тепер стало трохи важче — дорога круто подалася нагору. Вітько згадав, що до Змієвої нори дістатися не так вже й складно. Кілометрів зо три поміж болотами та лісом, за тим звернути в перешийок між плавнями. А там і до Сули рукою подати...

Вітько біг і радо посміхався — незабаром він побачить свою, воронівську домівку. І Колька Горобчика побачить, і Ванька Федоренка, якому, мабуть, вже підлікували зуба. А може, й Костянтин Петрович з Ганнусею приїхали. Ото буде про що їм розповісти! Бо ніхто з них не бачив живого Іллю Муровця. І Олешка Поповича теж ніхто не бачив. Ото будуть заздрити!

Бо хіба ж вони знають, звідкіля Ілля Муровець родом? А він, Вітько Бубненко, знає. З Моровійська дядько Ілько родом. Отам, де півень співає одразу на три землі: на Переяславську, Київську і Чернігівську. Згодом батько Іллі Муровця перебрався до Римова, де зводив новий мур довкола Городища. Ілля Муровець йому допомагав, аж доки його забрав до себе на службу переяславський князь Володимир Мономах. У Іллі Муровця троє дітей: Ждана, Любава і Микулко. Микулці, як і Вітькові, виповнилося дванадцять. Позаминулого літа Володимир Мономах послав Іллю Муровця оберігати присульські землі від половецьких набігів. І за той час він тільки те й робив, що бився з ними. І постійно перемагав.

А от Олешко Попович, здається, не з Римова. Він з якогось іншого місця. Проте, мабуть, хоче залишитися у Римові. Бо кожному видно, що Олешко по вуха закохався у Росанку. Ет, а ще богатир!

Зненацька Вітько завмер на місці. Метрів за десять од нього дорогу переходив лось. Здоровецький рогатий звір скоса зиркнув на скам’янілого хлопця, мов на якусь комаху, і нечутно розтанув у верболозі, що збігав до болота.

Сталося це так несподівано, що Вітько навіть очима покліпав: чи це, бува, йому не привиділось. Проте на дорозі відбилися глибокі сліди, в яких уже почала проступати вода.

Тепер Вітько просувався набагато повільніше. І всілякі зайві думки вилетіли йому з голови. Він дослухався до кожного шурхоту. Бо хто ж його зна: а раптом лось або яка інша звірота перетне дорогу не перед ним чи за ним, а вийде просто на нього!

А ще за хвилину Вітько ладен уже був пожалкувати, що зважився на таку небезпечну мандрівку. Від невидимого за кущами болота долинув пронизливий поросячий вереск і тієї ж миті через дорогу перестрибнув великий кудлатий вовк. На його спині, наче живий комір, борсалося смугасте порося. А ще за хвилину на дорозі з’явився нагороїжений кабан з довжелезними, наче шаблюки, іклами. Зиркнув туди, глипну всюди — і кинувся прямісінько на Вітька. Не інакше, як вирішив, що саме Вітько розправився з його синочком.

Вітько й незчувся, як опинився на дереві. Там він осідлав розлогу гілляку і з жахом спостерігав, що витворяв унизу розлютований кабан. Спочатку той знавісніло топтав те місце, де щойно стояв Вітько. А тоді з такою силою шпортнув іклами дерево, на якому сидів утікач, що ледве спромігся витягти їх назад. Потому кабан улігся крайдороги і почав стежити за Вітьком. Мабуть, вирішив дочекатися, коли той знесиліє.

Скільки минуло часу, Вітько не пам’ятав. Та, на його щастя, першим не витримав кабан. Він підвівся, погрозливо рохнув на Вітькове дерево і потрюхикав униз, до болота, звідкіля доносилося вже мирне поросяче кувікання.

Тепер Вітько прокрадався украй обережно. Кулею перебігав від однієї гілки, що зависала низько над дорогою, до іншої. А там знову завмирав, прислухаючись до щонайменшого шурхоту. І двічі трохи не злітав на дерево — спочатку від їжака, що зашурхотів листям, а згодом від якоїсь сірої птахи, що випурхнула з-під його ніг.

Отак, від дерева до дерева, Вітько і дістався узлісся. Попереду уже почало світлішати у проміжку між гілляччям. Ще трохи — і перед його очима засиніла вузька смужечка Іржавиці. А там уже Портяна близько, а за нею й до Сули рукою дістати...

Зненацька одна за одною гойднулися гілки крайнього дерева на узліссі і по стовбуру ковзнув униз чоловік. Він був простоволосий і без кольчуги, проте на поясі у нього висів меч, а через плече — лук і сагайдак зі стрілами.

— А куди це ти, отроче, зібрався? — поцікавився чоловік. Здається, Вітько вже бачив його серед дружинників Іллі Муровця.— Е, та ти, часом, не Олешків бранець?

— Я...я купатися...— вичавив із себе Вітько.

— Ні, парубче, сюдою купатися не бігають,— посміхнувся воїн, хоча його насторожені очі пронизували хлопця наскрізь.— Коли хочеш знати, то сюдою або ходять на вивідку, або втікають до половця. То хто ж ти будеш насправді?

Від цих слів Вітькові наче снігу сипонули межи лопатками.

— Та я...ні...я ж не знав...— промимрив він.

— То тепера знатимеш. А зараз вертайся і хутенько біжи до тітки Миланки. Ну, чом стоїш?

Вітько перелякано озирнувся на ліс, з якого тільки-но вибрався.

— Та...там вовки,— прошепотів він.— І дикі кабани.

Воїн розреготався. Тоді тихенько присвиснув і з виярку вибрався інший воїн. Він теж, мабуть, почув останні Вітькові слова, бо усмішка розтягла йому рота майже до вух.

— Відвези цього богатиря до Римова,— звелів йому той, що зістрибнув з дерева.— І одразу ж назад. Одна нога тут, друга — там.

За кілька хвилин вершник з Вітьком були вже на узліссі, звідкіля виднілися римівські ворота. Вершник зсадив хлопця на землю і насмішкувато сказав:

— До тітки Миланки доїдеш на своїх двох.

Тітка Миланка не знаходила собі місця. У Росанки обличчя теж було заплакане.

— Братку, куди ж це ти щез? — напосілася вона на Вітька, щойно той увійшов у двір.— Хіба ж так можна?

Вітько відчув, як у нього спаленіли вуха.

— Я той... прогулятися трохи хотів. А на мене дикий кабан взяв та й накинувся. То я заліз на дерево і чекав, коли він піде.

— Чуєте, мамцю? — гукнула Росанка до матері, котра сиділа на лавиці і трималася за серце.— Його кабан злякав, а вам уже й зле стало.

Тітка Миланка лише рукою махнула. У неї не було сили навіть порадіти Вітьковому поверненню.

— А ми з Оленкою тебе, Мирку, стільки шукали,— продовжувала Росанка.— Всі ноги позбивали.

— З якою Оленкою?

— А з тою, що ганяє до череди корову Маньку. Вона Лидькова сестричка. Знаєш такого?

Вітько пригадав хлопця, що зустрів їх з Олешком, коли вони поверталися від Змієвої нори.

— Трохи знаю,— відказав він.

— Ви... Мирко часто з ним грався...— зітхнула Росанка.— А про тебе вже питали.

— Хто?

— Та з Городища. Ти ж уже не хлопчик,— Росанка пригладила Вітькові чуба.— Ти вже військової справи мусиш навчатися.

Біля Городища

Поряд з брамою стояв вартовий. Проте він поводився зовсім не так, як вартові у всьому світі. Ті стоять непорушно, наче витесані з каменю чи проковтнули тичку. І, звісно, не зводять підозрілого погляду з кожного, хто проходить повз них.

А цей римівський вартовий на Вітька не звернув ніякої уваги. Він дивився убік від дороги. І, мабуть, бачив там щось неймовірно цікаве, бо аж долонями плескав об коліна.

— Агов, Олешку! — гукав вартовий.— Хапай ноги в руки, бо новий дружинник на п’яти тобі наступає!

Уподовж муру, важко відсапуючись, тупотіло десятків зо три підлітків. Наймолодші були Вітькового віку. Попереду біг Олешко Попович. Від нього ні на крок не відставав Лидько.

— Нумо-нумо, Лидьку! — під’юджував його вартовий.— Покажи Олешкові, чого варті римівські вояки!

Та все ж Олешко дістався до брами перший. Дихав рівно, спокійно, мовби й не біг навперегінки, а повертався з легкої прогулянки. Хіба що обличчя ледь-ледь спітніло. Не те, що в Лидька — у того просто ручаї з чола стікали.

А про інших підлітків, особливо молодших, годі було й казати. Вони хапали повітря, мов карасі, яких викинули на берег.

— О! — зраділо вигукнув Попович, коли його погляд зупинився на Вітькові.— Пропажа знайшлася! Один за одним видиралися на дорогу мокрі як хлющі хлопці і завмирали, угледівши новачка.

— Це, Мирку, вважай, моя молодша дружина,— повів на них рукою Попович.— Дядько Ілько попрохав трохи їх поганяти...А оце, парубки, сам Мирко, син тітки Миланки. З нинішньої днини я беру його під свою руку. Тож дивіться мені! — Олешко показав хлопцям міцного кулака.— А тепер — ще одне коло! — звелів він.

Молодша дружина поспіхом витерла рясні ручаї з обличчя, хапнула в груди повітря і горохом покотилася в інший від дороги бік.

Якусь мить Вітько дивився хлопцям услід.

— А ти чого став як засватаний? — озвався до нього вартовий і легенько штовхнув межи плечі.— Ану, біжи доганяй!

Мов з рогатки, зірвався Вітько з місця. Ось зараз він покаже, як бігають хлопці у двадцять першому столітті!

Стометрівку Вітько подолав, як вихор. А далі його ноги по кісточки вгрузлив пісок. Ще за півкілометра стало непереливки — довелося стрибати з каменя на камінь. Навіть під підошвами сандалів відчувалися гострі краї. А хлопці ж бігли босі!

І все ж представник двадцять першого століття потроху виривався вперед. Ще мить — і він зрівняється з самим Поповичем. Проте Лидько, що біг на кілька кроків позаду, притримав Вітька.

— Пізнаєш мене, Мирку? — запитав він.

— П-пізнаю,— захекано відказав Вітько.— Ти нас з Олешком перший зустрів біля Портяної.

— Та я не про те,— відказав Лидько. Схоже, він був дещо розчарований.— Я про те, чи пам’ятаєш ти мене?

Лидько трохи скидався на Колька Горобчика. Але швидше був схожий на міцного і спритного Ігоря Мороза. Тільки ще ширший у плечах. І м’язи он які — так і перекочуються під шкірою.

— Ніби щось пригадую,— про всяк випадок відказав Вітько.

З хвилину Лидько біг мовчки.

— То воно й правда, що ти у Змія геть про все забув,— нарешті мовив він.— А ми ж з тобою гусей разом пасли. А потім корів до череди ганяли. Забув?

— Та ні,— обережно збрехав Вітько.

— Он бач! А ще що пам’ятаєш?

Ну як ти йому розкажеш, що вони ніколи разом не пасли ні свиней, ні гусей? І корів не ганяли до череди. Як йому розкажеш, що ти взагалі з іншого тисячоліття? Тоді, мабуть, доведеться визнати, що ти ніякий не син тітки Миланки. І взагалі невідомо хто. Можливо, навіть ворог усьому Римові. То вже краще для всіх залишитися Мирком, що врешті-решт утік від лихого потойбічного Змія.

Приблизно на такій думці зійшлися Росанка з тіткою Миланкою. І йому порадили казати те ж саме.

— Пам’ятаю ще, як ми з тобою до лісу ходили,— ухильно відповів Вітько. Бо хто з дітей не ходив до лісу?

— І як на човнах каталися,— додав він, бо гурт пробігав саме повз десяток човнів-плоскодонок, що наполовину висунулися з верболозу.— І сестра в тебе є. Оленка, якщо не помиляюсь. Чи не так?

— Правильно,— розплився у посмішці Лидько.— А тепер я, Мирку, знаєш хто? Дружинник у Іллі Муровця! От. Уже три тижні як дружинник. А на зиму ми з Олешком переберемося до Переяслава.

І на спітнілому Лидьковому обличчі засяяла щаслива посмішка. Одразу було видно, що Лидько ще не звик до свого дружинницького звання і дуже цим втішався.

— Слухай, Мирку, а яка вона, та Зміюка? — зненацька запитав Лидько.

Вітько подумки перебрав в уяві кілька малюнків із зображеннями Змія.

— Бр-рр...— вихопилося у нього.— Жахнючий. Лидько кивнув головою. Певно, згоджувався з Вітьковими словами.

— А не знаєш, куди його краще вціляти, коли він вилізе з нори?

— В серце,— не досить впевнено сказав Вітько.— І мечем по шиї. А краще довбнею,— поправився він, пригадавши, що на кількох малюнках змієві переможці тримали в руках важкі довбні.

А далі Вітько мало що міг пригадати. І не тільки про Змія. Ноги йому налилися свинцевою втомою. Далася взнаки, либонь, невдала мандрівка до Сули. Вітько з останніх сил намагався не відстати від інших і подумки вмовляв Олешка, щоб той дав наказ на відпочинок.

Проте замість відпочинку вреднющий Попович загадав взяти по каменюці і бігти з нею.

Згодом він завів хлопців у грузьке болото, вибратися з якого можна було хіба що перестрибуючи з однієї купини на іншу. А той, хто промахувався чи стрибав не на ту купину— одразу ж по груди, а то й по шию, погрузав у глевку смердючу трясовину.

Вітько ляпнувся в болото чи не перший. І, мабуть, просидів би там аж до свого століття, якби не Лидькова допомога.

А потім Олешко ще раз загадав взяти по каменюці в кожну руку і дертися з ними догори.

Згодом Вітько не міг навіть пригадати, коли і як вони дісталися до брами. Пам’ятає лише, що разом з іншими повалився, як сніп, під вербами. І ні в кого навіть сил не було бодай словом перекинутися. Навіть невтомний Олешко — і той вхекався так, що від нього йшла пара.

— А чого це ви хапаєте повітря, мов хворі гусаки? — нараз долетів від дороги насмішкуватий голос діда Овсія.

Старий сидів верхи на невисокому половецькому конику. При боці — меч, за спиною — лук і сагайдак зі стрілами. Видно, зібрався дід у небезпечну путь.

— Легко вам, діду, таке говорити,— хекнув Олешко і витер жмутом трави брудні ноги.— Спробували б ви отак...

— Та бігав я, бігав,— заспокоїв його дід Овсій.— І не відлежувався, як оце ти, в холодку.

 

[1] Розбійник.

← Назад | На початок | Вперед →