Сторожова застава. Сторінка 3

Дорогу відрізано

З брами на своєму важковаговозі виїхав Ілля Муровець. Не повертаючи голови, зиркнув на хлопців. Побачив межи них діда Овсія і нахмурив і без того нахмурені брови.

— Я ж вас чекаю, діду,— докірливо прогудів він. Дід Овсій знітився.

— Та я тут забалакався трохи,— сказав він.— А що таке?

— Хочу прогулятися в одне місце. Взяв би і вас з собою, звісно, коли ви не проти. І Олешка. І...Мирка.

Хлопці заздрісними очима глянули на Вітька. Попович миттю осідлав свого коня. Тоді виніс з приземкуватої будівлі половецьке сідло і накинув його на волохатого, половецького ж таки, коника. Потому підкликав Вітька і звелів:

— Сідлай сам. Вчися.

Втім, сідлав Вітько недовго. Олешко стояв поруч і докірливо похитував головою. Врешті, відсторонив Вітька і заходився сідлати коника сам.

— Ось так треба,— пояснював він притому.— А тепер отак. Та стеж, аби він пузо не надимав. Бо видихне— і ти разом з сідлом опинишся в цього хитруна під животом. Ну, тепер усе. Рушаймо!

Ілля Муровець з дідом Овсієм чекали їх на мосту біля брами.

Вершники повагом їхали головною римівською вулицею. Олешко час від часу принюхувався.

— Перепічки печуть,— промовляв він і прицмокував язиком.— На смальці.

— Тобі лише перепічки в голові,— сердито дорікнув йому дід Овсій.

— Е-е, діду, краще б вони було отуто-о,— усміхнувся Олешко і поплескав себе по животі.

За римівськими воротами вони звернули до лісу і подалися дорогою, що в’юнилася до Сули. У верховітті стомлено позіхав вітерець. Від плавнів разу-раз долинало басовите ревіння водяного бугая.

Дід Овсій пильно вдивлявся під ноги — вивчав сліди. Нараз зупинився й сказав:

— Кабан лютував. Когось загнав на дерево.

Це було те дерево, на якому сидів удосвіта Вітько. Зненацька в Олешкових руках опинився лук. Свиснула стріла. Затим щось сіре й велике промайнуло серед гілок і щезло в гущавині.

— Шкода, що не вцілив,— сказав Олешко і закинув лука за спину.— Над дорогою залягла дика кішка рись,— пояснив він ошелешеному Вітькові.

— Дарма ти стріляв,— насупився дід Овсій.— Такого звіра треба бити або напевне, або не чіпати взагалі. Бо підбита рись здатна на все.

— Ет,— безтурботно відгукнувся Олешко і ворухнув повід.

Вітько отетеріло дивився на гілку, де засіла дика кішка рись. А йому ж удосвіта думалося, нібито це найбезпечніше місце в усьому лісі!

— Не затримуйтесь,— коротко кинув Муровець. На узліссі він зупинився. Не повертаючи голови, запитав:

— Гей, Жило, ти спиш?

У відповідь ледь помітно хитнулася одна з гілок височенного дуба і лискучий жолудь дзвінко стукнув Муровця по шоломі.

— Очі повибиваєш,— упівголоса застеріг велетень.— То як — усе гаразд?

— Та ніби так,— відказав з висоти невидимий Жила.— Тьху-тьху.

— А із нори Змієвої ніщо не витикалося?

— Тьху-тьху...

— То пильнуй далі.

Вони звернули у перешийок між болотами. Під кінськими ногами м’яко запружинила торф’яниста земля. Довгоногі лелеки невдоволено клекотіли на непроханих гостей і знехотя поступалися їм дорогою.

Біля Портяної Вітьків коник уперся. Він нізащо не згоджувався ступати на дві грубо обтесані колоди, що замість моста були перекинуті через річечку.

— Доведеться лізти у воду,— зробив висновок дід Овсій.— На те вона і Портяною зветься, аби перед нею знімати порти.

Проте, на жаль, скупатися Вітькові не вдалося. Ілля Муровець легенько ляснув коника по крупу, і той миттю опинився на протилежному боці.

Ще трохи — і їхнім очам відкрилося блакитне плесо Сули.

Зненацька на тому березі вигулькнуло з-за кущів троє. Один з них був у вбранні руського воїна, а двійко інших...

— Половці! — вихопилося у Вітька.

— Атож,— згодився дід Овсій.— Але не бійся, то наші половці. Горошинські.

— Як це? — не зрозумів Вітько.

— На наш бік колись перейшли. А живуть вони он там, у Горошині,— дід Овсій махнув рукою за Сулу і трохи ліворуч — туди, де на самісінькому обрії бовванів синій ліс.

Один з вершників, забачивши римівців, змахнув рукою — чи то вітально, чи заспокійливо.

— Все гаразд,— зауважив Олешко і теж змахнув їм рукою.— Атож, ті, що за мною гналися, тепер, мабуть, чкурнули за тридев’ять земель. Гадаю, надовго мене запам’ятають.

— Невідомо ще кого,— насмішкувато гмикнув Муровець.— Може, тебе, а може, Змія.

І першим звернув у той бік, де була Змієва нора. Неподалік від неї вершники зупинилися. Дід Овсій довго роздивлявся купу гранітних каменюк, що височіла над кущами.

Врешті посміхнувся у вуса й сказав:

— Але ж і попрацював ти, Олешку! З переляку, чи як?

Олешко смикнувся в сідлі, мовби на нього ливнули горщик окропу.

— Таке, діду, скажете! Кого б це я мав лякатися? Він зіскочив з коня і заходився підважувати горішню брилу. Брила не піддавалася.

— В землю вросла, чи що? — здивувався Олешко. Ілля Муровець кивнув головою.

— Колись і зі мною було щось подібне,— сказав він.— Еге ж, малим ще був і накинувся на мене лось. То я від нього, мов вивірка, рвонув по сосні. Ледве зняли мене звідтіля. А потім з десяток разів пробував вибратися на неї. І уявіть собі — жодного разу не вдалося.

— Допомогли б краще, аніж ото сміятися,— пирхав Олешко.

— Та вже бачу, що без мене не обійдеться.

Проте й могутньому Іллі Муровцю довелося добряче потрудитися, аж доки нору було розчищено від каміння.

— Нуж бо, показуй тепер, звідкіля ти вибрався у наш світ,— звернувся Муровець до Вітька.

Хлопець зачудовано втупився в нору. Дірка, через яку він перебрався сюди зі свого третього тисячоліття, кудись щезла. Хіба що в одному місці глина видавалася трохи темніша. І саме на ній лежав Вітьків заступ з розтрощеним держаком.

— Мабуть, я виліз звідсіля,— невпевнено сказав Вітько і показав на темну глину.— А оце ось мій заступ...

Дід Овсій підняв заступ, уважно його оглянув і кілька разів провів нігтем по лезу. Схвально прицмокнув язиком:

— Добрий копач.

— О, а це що?! — скрикнув Олешко.

За кілька кроків від заступа, під розлогим шипшиновим кущем, валявся Вітьків ліхтарик. Олешко нахилився і обережно, мов якусь дивовижу, взяв його до рук. Крутив навсібіч і ніяк не міг здогадатися, що воно таке.

— Натисни на оцю кнопку,— порадив Вітько. Олешко натиснув — і ліхтарик спалахнув яскравим, навіть при сонці, світлом. Олешко здригнувся з несподіванки і відкинув його далеко вбік.

— Що ти робиш? — зойкнув Вітько і кинувся до ліхтарика.— Ти ж його розіб’єш!

— Не чіпай! — вихопилося в Олешка.

Проте ліхтарик уже був у Вітькових руках. На щастя, він залишився цілий. Вітько вимкнув світло і старанно витер ліхтарик рукавом сорочки.

— Це його злякався той половець, що гнався за мною,— пояснив він.— Закричав так, що я ледь не оглух.

Олешко недовірливо розглядав чудернацьку річ. Знову взяв до рук, сказав:

— Ніби й нічого особливого...Як же воно так світить, га? Світлячків сюди напхали, чи що?

Дід Овсій тим часом припасував до заступа новий держак і заходився довбати глину в тому місці, де вона була темніша.

За кілька хвилин залізо скреготнуло об камінь. Потім ще раз. І ще.

Вітько відчув, як у нього захололо в грудях. Ходу назад не було.

Олешко Попович заліз рукою під шолом і почухав потилицю.

— Дивина,— сказав він.— Я ж у ту дірку сам лазив!

— Тепер вже не полізеш,— зауважив дід Овсій.

— Це чому ж? Ви самі казали, що Змій тричі визирає.

— Казав,— згодився дід.— Та як знати — може, це й був третій раз? А ти що скажеш, Мирку? — звернувся він до Вітька.

Вітько не відповідав. Очима, повними жаху, дивився він на щойно викопану яму. Невже йому більше не доведеться побачити своїх?

Змій під Римовим

Сонце повільно всідалося за воронівський ліс. Дід Овсій торкнувся до Вітькового плеча.

— Час повертатися, хлопче. Е-е, що це з тобою?

І тут Вітько не стримався. Все, досить! Нехай з ним роблять що завгодно. Нехай вважають ворогом чи Змієвим вивідником. Але критися йому вже несила.

— Я не Мирко,— сказав Вітько.— І ніякого Змія немає...

Дід Овсій слухав Вітька, наче мала дитина. Він навіть рота розкрив від здивування. Кілька разів стріпував сивою головою, мовби відганяв мару.

Проте ще ширше розкрив рота Олешко Попович. В ньому могла вільно поселитися шпакова сімейка. Олешко то схоплювався на ноги і збуджено походжав довкола, то знову всідався навпроти хлопця.

— Ти ж диви,— приголомшено примовляв він.— Та як же це...

— Замовкни,— осмикував його дід Овсій.— Дай же послухати!

І лише Муровець не виказував своїх почуттів. Він слухав Вітька з таким виглядом, ніби все це було йому давно відоме.

— Що ж ви мовчите, дядьку Ільку? — напосівся на велета Олешко, коли Вітько закінчив розповідь.— Ви що — знали про це, га? Й мовчали?

— Справді, Ільку — підтримав Олешка дід Овсій.— Скажи щось: бачиш, що тут твориться?

— Та бачу,— відказав йому Ілля Муровець і звернувся до Вітька.— Ти сестрі...тітці Миланці розповів про себе?

Вітько кивнув головою.

— І Росанці теж,— сказав він.

— А вони що?

— Сказали, щоб я мовчав. Нехай усі думають, ніби я й справді їхній Мирко.

— Добре,— схвалив Муровець і підвівся.— Що ж, поїхали.

— Як? — здивувався Олешко.— Оце й усе, що ви хочете сказати?

— А ти чого чекав? Сторожі я загадаю й надалі стежити за норою. Відкриється— відпустимо хлопця. А як ні — то вже нехай вибачає...— Велетова рука легенько торкнулася до похнюпленої Вітькової голови.— Нуж бо, парубче, тримайся. Тут уже нічого не вдієш. Треба чекати.

Назад поверталися, коли землю оповили сутінки. Попереду мовчки їхали дід Овсій з Муровцем. Певно, вважали, що Олешко здатен краще розрадити безутішного Вітька.

А Олешка аж розпирало від цікавості.

— То, кажеш, у тому, як його...вертольоті сидить людина?

— Так...— надсилу відказав Вітько.

— Як ото я сиджу на возі? Дивина, та й годі...Олешко на хвилю замовк. Неінакше, як уявив себе усередині того вертольота.

— Дивина,— повторив він.— Слухай, Мирку, а у вашому часі хоч щось чули про нас?

Вітько мимоволі посміхнувся. Добре, коли поруч така невгамовна й цікава людина, як Олешко! Бо наодинці зі своїми думками Вітькові було б значно гірше.

— Чули,— відказав він.— Ще й як чули! І про тебе, і про дядька Ілька...

— Чуєте, що Мирко каже?! — загорланив Олешко до вершників, що ледь мрілив сутінках.— Він каже, що в їхньому часі знають про нас!

— Ще б не знати,— буркнув Ілля Муровець.— Особливо про тебе.

— Тю на вас, дядьку! — відмахнувся Олешко.— Мирку, а скажи-но...а як мене у вас зовуть?

— Альоша...

— Калоша?! — спалахнув Олешко.

— Та ні,— всміхнувся Вітько.— Альоша. Альоша Попович.

— Тю...А чого Альоша, а не Олешко?.. От понавигадували! — Олешкове обличчя спохмурніло. Проте не надовго.

— Ну, та що вже вдієш...— сказав він.— Як повернешся колись у свій час, то скажеш їм моє справжнє ім’я...А тепер дай-но ще раз гляну на оту твою річ...

Вітько простяг Олешкові ліхтарика й сказав:

— Можеш взяти його собі.

Олешко недовірливо глипнув на Вітька.

— Назавжди?

— Назавжди.

— Ну, Мирку! — тільки й спромігся сказати Олешко. А за мить поцікавився: — А що я з ним робитиму?

— Ну, що завгодно...Взагалі цей ліхтарик для того, щоб освітлювати вночі дорогу перед собою.

— О, це те, що нам треба! Ану, спробую...

Яскравий сніп світла вперся в темну очеретяну стіну. Потому гайнув у піднебесся.

— Ого! — вихопилося в Олешка.— Справжнє тобі Змієве око!

Захоркали й злякано затанцювали коні. Звіддалік долетів стривожений голос Муровця:

— Гей, Олешку! Що ти робиш?

— Дорогу освітлюю, дядьку Ільку! Дивіться! Куди тому Змієвому оку!

Промінь світла вихоплював з темряви чагарники, траву під ногами... Зненацька зупинився на обличчі Муровця. Той поспіхом затулив долонею очі й сердито гримнув:

— Та зроби щось йому, аби не сліпило! Нічого не бачу.

— От же ж бісів син свого батька! — подав голос і дід Овсій.— Геть коней схарапудив!

— Нічого не схарапудив,— заперечив Олешко і спрямував промінь на дорогу.— Їм же зручніше буде. Бачите, як видно?

І тут від Римова долинув квапливий передзвін. Олешко застиг.

— Що це? — запитав він.— Ніби на Городищі у било б’ють.

— Та зроби щось з тим світлом! — розлютився Муровець.

— Аби я знав, як це робиться,— знічено відказав Олешко.— Мирку, як його загасити, га?

Мирко натис на кнопку і довкола знову запала темрява. І в тій темряві чути було віддалені удари по металу.

Потім один за одним у Городищі почали спалахувати крихітні вогники.

— Тривога! — спохопився Олешко.— Мерщій до Городища!

— Стривай,— зупинив його Муровець і прислухався.— Схоже, сюди хтось жене кіньми.— І раптом розреготався так, що коні знову схарапудилися.— Не інакше, як нам на допомогу поспішають!

— Яка там допомога? — не зрозумів Олешко.— Навіщо вона нам?

— Ну, аякже! Хлопці побачили світло біля Сули і подумали, що то Змій налетів на нас.

— Мабуть, так воно і є,— згодився дід Овсій і накинувся на Олешка: — От же ж дурень! Застав такого Перунові молитися, то він і лоба розіб’є!

— Та хіба ж я знав...— розгублено промимрив Олешко. Проте одразу знайшовся:— Слухайте, та це ж чудово! Ми їм скажемо, що Змій і справді накинувся на нас. А ви, дядьку Ільку, я-ак дали йому! А ми я-ак додали! І все — немає Змія. Знову дременув до своєї нори.

І Олешко поспішно заховав ліхтарика в кишеню.

— Мене не вплутуй,— попередив Муровець.— Сам заварив цю кашу — сам і їж.

— І з’їм. Була б каша, а рот завжди знайдеться!

З лісу до них наближалися вогні смолоскипів. Тієї ночі у Римові мало хто спав. Усі тільки й переповідали один одному всілякі жахи про Зміїв напад. А також про те, як Олешко Попович, що опинився найближче до Змія, вийшов переможцем у жорстокому двобої...І ніхто не звернув увагу на те, що Муровець при цьому загадково гмукав у довгі вуса, а дід Овсій сердито плювався і називав когось брехлом несосвітенним.

Володимир Мономах

Спостережник Панько сидів на нижньому щаблі, помацував ногу в котику і люто лаяв невідь-кого. Він щойно злізав із сторожової вежі і оступився на рівному.

— Ох же ж і розтелепа,— сказав йому дід Овсій.— Навіть лазити по людському не вмієш.

Спостережник хотів відказати щось гнівне, але стримався. З дідом заводитися було марно. Мало того, що він старший і теж гострий на язик, так ще й Іллля Муровець за ним руку тягне в усьому...

Тож спостерігач закотив холошу і, зціпивши зуби, спостерігав, як набрякає його нога.

Дід Овсій помацав її і співчутливо похитав головою.

— Без доброго костоправа не обійтися,— крекнув він і погукав.— Гей, хлопці, а зганяйте-но хтось до діда Микитки!

Тоді поплював на руки і подерся по хиткій драбині на вежу. Вітько з заздрістю спостерігав, як дід, майже не нахиляючись до драбини, спритно долає щабель за щаблем. За якусь мить дід уже стояв на спостережному майданчику і, приставивши долоню до лоба, уважно видивлявся за Сулу.

Проте, мабуть, нічого підозрілого не виявив, бо за хвилину глянув униз і гукнув:

— Мирку, де ти там? А лізь-но сюди...

Вітько став поруч з дідом і в нього перехопило подих.

У своєму житті він вилазив на найвищі скирти, дахи та дерева, але забиратися на таку височінь йому ще не доводилось. Темно-зеленаві очерети, рясно помережані минулорічними жовто-брунатними качалками, погойдувалися так далеко внизу, що й шурхоту від них не було чутно. Та що там очерети — навіть качки, що інколи перелітали з одного чистоводу на інший — і ті літали нижче від нього, Вітька!

А що вже видко! До самісінької Сули, яка у справжньому Вітьковому житті була за сім кілометрів (коли обходити болото) від Воронівки.

— Ну, як — гарно? — перепитав дід Овсій.

— Клас! — щиро видихнув Вітько.

Нараз сторожова вежа похитнулася від різкого подуву вітру і Вітьковое серце завмерло.

«А раптом вона не витримає і впаде?» — подумав він і вчепився в поруччя з такою силою, аж побіліли кісточки на пальцях.

А от дід Овсій лише вдоволено пирхнув, коли його полотняна сорочка наповнилася вітром і стала схожою на вітрило.

— Бачиш Змієву нору? — тихо запитав він. Вітько придивився. Поміж Сулою і тим місцем, звідкіля він вибрався у цей світ, неспішно роз’їжджало двійко вершників.

— Вони там розгулюють на той випадок, коли нора відкриється знову,— півголосом, наче повіряв якусь таємницю, сказав дід Овсій.

Вітько відчув, як в його душу хлюпнуло теплом. Отже, не чужий він цим гарним людям! Вони хочуть йому добра. Вони хочуть повернути його додому. До мами і татка. Навіть не дивлячись нате, що тітка Миланка і слухати не хотіла про наступне Вітькове щезнення.

— Дякую,— ледь чутно мовив він.

Дід Овсій ніби не почув. Він не відводив погляду від неозорого степу, що розкинувся далеко за Сулою. Вітько теж деякий час дивився у той бік, проте нічого особливого не завважив. Хіба що ген на обрії повільно пересувалося кілька маленьких цяток. Незабаром вони щезли і Вітько знічев’я перевів погляд туди, де мала бути Лящівка. В його двадцять першому столітті між нею і Воронівкою зеленіли невеличкі діброви, рясно помережані луками та пасовиськами. Але зараз перед його очима постали такі густі ліси, що й просвітку межи ними не було. Хіба що де-не-де поміж дерев проглядала вузька звивиста дорога.

Такі ж неозорі ліси розкинулися і по ліву руку, де мало бути село Мохнач.

Вітько вже хотів знову перевести погляд за Сулу, як раптом завважив на мохнацькому узліссі якийсь рух. А ще за мить з лісу вихопилося кілька вершників і галопом помчали до Римова. За ними вихлюпнулося ще з десяток вершників. І ще...

— Діду,— сказав Вітько.— Гляньте он туди. Що то за люди?

Дід Овсій глянув і його аж пересмикнуло.

— Ільку! — вигукнув він.— Якийсь гурт вилетів з лісу і чеше до східних воріт. О, ще один! Ціла орда!

— Тривога! — прогримкотів Ілля Муровець і важким підтюпцем подався сідлати свого Гнідка. Його обігнав Олешко.

Закалатали била, заіржали коні, гарцюючи під вершниками. Дід Овсій навдивовижу швидко скотився по щаблях і стрибнув на першого коня, який трапився йому під руку.

— Гей, діду, та це ж мій кінь! — вигукнув спостережник Панько.

Проте за дідом лише курява здійнялася.

Коли Вітько прийшов до тями, на Городищі вже нікого не було. Лише Панько лаявся приглушеним голосом, силячись стати на хвору ногу.

— Хлопче, піймай-но мені якусь шкапину,— попрохав він Вітька, коли той зліз із вежі.— Там, біля Байлемового ставка, їх кількаро пасеться. Бо я не можу — бач, як комизиться клята нога.

Панько не помилився. Кілька спутаних коней, час від часу підстрибуючи, паслися на березі ставка. Вітько злетів на найближчого, проте руки його замість того, аби спрямувати коня до сторожової вежі, розвернули його услід за дружинниками. Кінь вдарив копитами по мосту і вихором злетів нагору.

В Римові творилося щось несосвітенне. Ревли корови, мекали вівці, звідусюди долинали сполошені голоси матерів, що одна поперед одної скликали своїх дітей. А ті, хто міг тримати лука чи меча — пішій кінні, старій парубчаки — чимдуж поспішали хто до воріт, хто до Городища. Вони мали стати на місце дружинників.

— Мирку, ти куди? — крикнув Вітькові хтось із хлопчаків.

Вітько не відповів. Його сорочка лопотіла на вітрі, і земля ніби сама кидалася під копита коневі. За якусь хвилину він уже наздогнав задніх вершників. Ті саме під’їжджали до воріт, і дехто вже витягував стріли з сагайдаків.

Попереду римівської дружини височів Муровець. З його правої руки звисала на ремені кована довбня. Ліву він приклав до лоба і вдивлявся у щось, видиме лише йому.

— Здається, то не половці,— нарешті сказав він.— Ні. То...Та це ж князь Володимир Мономах!

— Ху-х,— з полегкістю видихнув дід Овсій. Затим озирнувся, його очі спинилися на Вітьковіі дід сказав: — Ну, Мирку, спасибі тобі!

— За що? — здивувався Вітько.

— Як за що? За те, що від сорому нас усіх спас!

— Я? Від сорому?

— Атож. Бо якби не ти, то князь Володимир оце любісінько увірвався б у Римів, розумієш? І тоді б ми отримали на горіхи за те, що проґавили його з’яву. Бо на його місці могли бути половці. Та що там князь! Найгірше те, що його гридні-злидні дерли б носа і всіх нас називали лопухами, як ото лубеньських. А так — дулі їм! — І дід не втримався, пригорнув Вітька до кістлявих грудей.— Молодець, хлопче!

— Годі, діду,— обізвався Муровець,— готуймося до зустрічі.

Вершники були за десяток кроків від воріт, коли ті відчинилися. Передній, приземкуватий воїн у червоному плащі-корзні влетів у браму і на повному скаку зупинив свого білого, як сніг, коня. Його ліва брова здивовано смикнулася вгору. Схоже, він не сподівався, що римівські дружинники так швидко зберуться біля воріт, та ще й озброєні.

— Це князь Мономах,— прошепотів дід Овсій Вітькові.

Вітько вражено дивився на вершника. То ось який він, Володимир Мономах, про якого у Римові було скільки розмов! Олешко, наприклад, стверджував, що таких справедливих людей, як Володимир Мономах, на всій Русі ще пошукати треба. От вділили йому київські князі чернігівської землі, а він взяв та й поступився нею на користь іншого князя, бо той мав на неї більше прав. А що вже хоробрий! З дванадцяти років бере участь у битвах. І, як казав дід Овсій, завжди був попереду свого війська.

А ще він мудрий. Кілька років тому переяславську землю безперервно терзали половецькі орди. І нічого не можна було вдіяти, бо на кожного переяславського воїна припадало чи не семеро половецьких. Та коли в Переяславі став княжити Володимир, він уклав з ханами угоду про ненапад. Щоправда, хани її час від часу порушують — тихцем посилають за Сулу своїх розбишак, а самі вдають, що нічого не відають. А от Мономахові переходити за Сулу не можна, бо він змушений був на вимогу ханів віддати заручником свого улюбленого сина Святослава. І коли що — йому першому половці знесуть голову...

А що знав Вітько про нього у своєму двадцять першому столітті? Лише те, що князь носив важку шапку, яка так і називалася — шапка Мономаха. Але правда це чи ні, Вітько сказати не міг, бо князь був простоволосий і його русяве волосся перехоплювала стрічка.

Ілля Муровець поворушив поводи свого Гнідка і виїхав наперед.

— Здоров будь, князю, у нашому Римові! Мономах відповів не одразу. Він провів пильним поглядом по дружинниках,— мабуть, хотів переконатися, що всі вони були при мечах,— і лише потому обернувся до Муровця.

— Вітаю тебе, Ільку Івановичу,— мовив князь густим, ледь хрипкуватим голосом.— О, діду, і ти тут! — прояснішав він обличчям, побачивши діда Овсія.

Вітько побачив, як дід Овсій розквітнув у посмішці. Він теж був радий цій зустрічі. Вони ж бо з князем старі знайомі. Дід сам розповідав, як, будучи ще переяславським дружинником, він навчав молодого тоді князенка Володимира всіляких воїнських хитрощів і як полювати на крупного звіра. І дечому таки навчив, бо нині князь Володимир — один з найкращих переяславських уполювальників.

— Добридень тобі, князю,— сказав він.

А от коли Мономах порівнявся з Олешком, його бистрі сірі очі на мить заслала пелена смутку. І Вітько зрозумів, чому. Вочевидь Попович нагадав йому про сина Святослава. Олешко був йому за товариша в дитячих, а потім і в юнацьких забавах. Мономах бачив їх завжди разом. Святослав дуже хотів, щоб Олешко супроводжував його і в половецькому степу, проте хани не дозволили. Бо мало що можуть втнути двоє переяславців, навіть коли з них ока не спускати!

— Добридень, князю,— схилив перед ним голову Олешко.

Князь ледь помітно кивнув. Затим випростався, ще раз обвів поглядом дві шеренги римівців і сказав:

— Бачу, що службу свою знаєте...— Тоді примружив око і поцікавився: — Тільки як це вам вдалося так швидко зібратися біля воріт?

Обличчя Іллі Муровця розпливлося у вдоволеній усмішці. Зазвичай князь Володимир був скупий на похвалу. Тож ці його слова вартували багато.

— А мої люди, князю, завважили тебе, щойно ти вибрався з мохнацького лісу.

— Молодці,— Мономах усміхнувся самими очима.— І хто ж це такий гостроокий?

— Гм-мм...— Муровець озирнувся.— Ось цей хлопець... небіж мій,— він вказав на Вітька, що визирав з-за спини діда Овсія.

— Небіж? — Пильний Мономахів погляд прикипів до Вітькового обличчя.— Щось він не схожий на вашу сім’ю. У вас же всі, мов боровики, а цей на опенька схожий.

— Нічого, ще виросте,— запевнив Муровець. А що Мономах все не відводив погляду від Вітька, то Муровець прохально блимнув до діда Овсія: допомагай, мовляв!

— У дитинстві Ілько теж був такий,— не відмовився дід Овсій від допомоги.

І Вітько зрозумів, що обидва вони не хочуть, аби Мономах знав правду про нього. Бо чого доброго візьме тоді й забере його, Вітька, до себе у Переяслав. А там немає Змієвої нори, крізь яку Вітько міг би повернутися у свій час.

— Може бути,— згодився князь.— І як же ти мене завважив? — звернувся він до Вітька.— Мабуть, на дереві сидів?

Вітько затнувся. Він був ще не привчений отак запросто розмовляти з князями.

— Н-ні… я з того... зі спостережної вежі...

— З вежі? — перепитав князь і обернувся до Муровця.— Ти що, змушуєш дітей лазити на сторожові вежі?

Обличчя Муровця почало вкриватися червоними плямами. Хоча князь Володимир наказав створити при кожній сторожовій заставі молодшу дружину, проте горе було тому ратникові, який перекладав свої обов’язки на дитячі плечі!

— Я...— почав він.

— Це я винен, князю,— перебив його дід Овсій.— Це я попрохав хлопця...

Але і йому не вдалося продовжити, бо наперед виступив Олешко.

— Коли дозволиш, князю, я розповім, як воно сталося,— і, не чекаючи дозволу, повів далі з таким виглядом, наче розповідав цікаву бувальщину.— Тут така справа. Поліз дід Овсій на вежу, аби й собі поглянути, що ж діється навколо. А тут подув вітер і зірвав з голови дідового бриля. Ну, мий оком не встигли змигнути, як цей ось Мирко,— він кивнув на Вітька,— підхопив того бриля і поліз до діда на вежу. І поки дідо дякували йому за те, що Мирко не дав капелюхові закотитися в болото і лаяли за те, що видерся на вежу без дозволу, Мирко встиг завважити, як ти, княже, виїздиш з мохнацького лісу.

Казати неправду Мономахові теж було небезпечно.

Проте Олешко дивився на князя такими чесними очима, що навіть Вітько повірив, ніби так воно й було.

А от князь, здається, в чомусь сумнівався. Він перевів погляд з Олешка на простоволосого діда Овсія і насмішкувато приплющив око.

— Гарно оповідаєш,— сказав він.— Тільки ж чому не бачу того капелюха на дідовій голові? Що, знову вітром зірвало?

Це питання стосувалося вже діда. Та оскільки дід ніколи не говорив неправди, то йому лишалося хіба що опустити голову, аби не стрінутися з насмішкуватим поглядом князя Володимира.

Нараз Мономах поглянув кудись за спини дружинників і його очі перестали посміхатися.

— Ну, що ж,— сказав він.— Зате, що вчасно помітили прибульців, хвалю. А от чи залишив ти, Ільку Івановичу, когось на сторожовій вежі, перед тим, як кинутися з дружиною до воріт?

Ілля Муровець відчув, як йому по спині сипонуло морозом. Атож, здається, на вежі зараз нікого немає. Останніми там були дід Овсій і Мирко. Але ж вони осьдечки...А князь Володимир за такий недогляд соромить так, що не доведи Господи! І є за що. Половець, він такий — то його й духу не чути, а за хвильку вже під ворітьми уродився! Як оце сам князь...

Муровець поспішно озирнувся у бік сторожової вежі, але нічого не побачив, бо її закривало кілька розлогих дерев.

— Я...— почав він.— Князю, ми з степу очей не зводимо. І над Сулою мої люди ходять, і край лісу є сторожовий дуб. Там теж двоє сидять...

— Що стежать, це добре. Але я тебе про сторожову вежу запитую,— зупинив його Мономах.— Чи нагадати тобі ще раз, що на тій вежі мусить денно і нощно стояти людина?

Князь сердито ворухнув густим вусом і, не чекаючи відповіді, від’їхав убік, аби йому відкрилася сторожова вежа. Нараз схвально кивнув головою і сказав:

— Що ж, гарно несете службу. Де Муровець — там усе до ладу.

Тепер уже всі виїхали на горб. Муровець полегшено зітхнув: на вежі виднілася крихітна постать спостережника.

— Це, мабуть, дядько Панько,— винувато прошепотів дідові Вітько.— Виліз на вежу і виглядає мене, бо я пообіцяв йому підігнати коня і не підігнав.

— Нічого, зачекає,— відказав дід і не втримався, скуйовдив Вітькову чуприну.— Сам Бог послав тебе, хлопче, до нас!

Дика кішка Рись

У цьому лісі вона почувалася господинею.

На деревах — від товстелезних нижніх гілок, де так зручно відпочивати, і до верхніх, які й білку не втримають,— вона не мала собі рівних.

Мало кого вона боялася і внизу, на далекій вогкій землі.

Зате сама вона наводила страх на увесь ліс. Зайці й лисиці ледь зачувши її запах, стрімголов зривалися з місця. Косулі та олені обходили десятою дорогою те дерево, на якому вона спочивала.

Всі знали її нещадність і вміння зненацька й блискавично впиватися в незахищену шию. Навіть кошлатий ведмідь чи велетенський зубр, що інколи заходили у ці місця — і ті, зачувши запах дикої кішки, нервово пересмикували носом і сторожко озиралися. Не боявся її хіба що дикий кабан, бо його товстошкіру шию не брали жодні кігті. Зате над ним можна було вдосталь покепкувати. Наприклад, схопити щойно народжене порося і стрибнути з ним на дерево...

І не було для неї більшої втіхи, ніж ласувати синочком чи донею того вепра і спостерігати як той в нестямній люті штурхає іклами дерево, на якому вона розкошує.

Єдине, кого дика кішка остерігалися — це двоногих істот. Остерігалася і зневажала, бо ті не вміли до пуття ні по деревах лазити, ні по землі бігати. Та й шиї у них були такі ніжні й незахищені, що розпороти їх можна було одним кігтем її пазуристої лапи.

Зате у двоногих були дуже вправні передні кінцівки. Вони вміли геть все, а надто — випускати довгі й жалючі жала, від яких не було ніякого порятунку. Єдина втіха, що ці істоти мали кепський зір. Такий кепський, що не могли нагледіти її навіть тоді, коли вона лежала, притиснувшись до гілляки, за кілька стрибків від них.

Тож вона звикла не тікати, коли хтось із цих двоногих проходив неподалік. Хіба що тісніше притискувалася до дерева та примружувала очі, щоб сонячний промінь не відбився від них. А ще вона полюбляла вибиратися на узлісся і подовгу спостерігати за життям тих двоногих. Особливо їй подобалося стежити за їхніми малюками. Ті, точнісінько, як і її кошенята, не могли ні хвилини побути в спокої. Вони бігали, стрибали, лазили по деревах, борюкалися і взагалі зчиняли такий веселий рейвах, що часом їй самій кортіло зістрибнути з дерева і погасати серед них.

Проте кілька днів тому така безпечність дорого їй обійшлася. Чи то вона невчасно блимнула оком, чи вляглася на досить освітленому місці, проте один з гурту двоногих, що проїжджав під її деревом, зупинився на ній поглядом. А тоді в його руках опинилася гнута лозина. Щось свиснуло, вдарило в гілляку перед нею і, відлетівши убік, застрягло їй поза вухом. З несподіваного болю, що пронизав все її єство, вона ледь не впала на землю. Все ж якимось дивом втрималася і щезла в гущаві швидше, ніж двоногий встиг послати ще одне жало.

Ці кілька днів вона мучилася так, як ще не мучилася ніколи. Біль, що нуртував у загривку, доводив її до божевілля, бо його не можна було ні перележати, ні зализати язиком. І цей біль з кожною хвилиною збільшував і без того велику зненависть до двоногих, що змусили її почуватися так зле.

Що вона їм вчинила? В неї і думки тоді не було напасти на когось із них, а надто на їхніх беззахисних малюків, хоча ті були ще слабшими, ніж верескливі діти дикого вепра.

Але відтепер вона не матиме жалю ні до кого з цих двоногих. Ні до старого, ні до малого.

Зненацька до неї долинув віддалений тупіт. Дика кішка рись зловтішно засичала і, перемагаючи біль, що на кожному кроці бив їй у тім’я, почала скрадатися до дороги, яку проклали ті двоногі.

Мономах любив швидку їзду. Ледь вибравшись за Римів, він стиснув коліньми кінські боки і його білий огир одразу вихопився наперед. Галопом пролетів князь вузькою лісовою дорогою, першим процокотів по мостках через Портяну, затим через Іржавицю і щез межи присульських верболозів та очеретів.

Коли супровід знову наздогнав його, княжий оґир уже щипав траву, а сам князь стояв на високому, підточеному Сулою, пагорбі. Рвучкий вітер шарпав його червоне корзно, куйовдив прихоплену першою сивиною чуприну, проте князь на те не зважав. Він стежив за двома кінними постатями, що повільно малішали на овиді, і думав про щось своє. Ліворуч з-за очеретів визирало селище, що складалося з половецьких юрт та глинобитних хаток, яких так багато на Переяславщині.

— Як вживаєтеся з горошинськими? — не обертаючись, запитав він Муровця з дідом Овсієм, коли ті спішилися і теж зійшли на пагорб.— Не чубитеся?

— Та поки що Бог милує,— відказав дід Овсій.— Бо коли, князю, по совісті, то ми хоч і не зводимо очей зі степу, але ці горошинці знають куди більше, що там діється.

— Це ж чому? — поцікавився князь.

— Вони хоч і туляться до нас, все ж мають родаків чи не в кожній орді. Тож їздять одне до одного в гостину і часом дізнаються таке, що нам і не снилося.

— Молодці,— якось неуважливо похвалив князь горошинських, не відводячи погляду від засульської далечіні. І якось дивно було бачити тугу і смуток, що на хвилю застигли в його сірих очах.

Муровець скоса зиркнув на свого князя і співчутливо зітхнув: схоже, князеві не спадала з думки доля його улюбленого сина Святослава.

Кілька літ тому Володимир Мономах став князем переяславської землі, геть пошарпаної ненастанними половецькими набігами. А що спочатку у нього не було дружини, яка б давала відсіч нападникам, то князь змушений був укласти з половцями угоду про мир і дружбу. Половецькі хани охоче пристали на неї, тим паче що порушення угоди нічим їм не загрожувало. А от Мономах на їхню вимогу змушений був віддати у заставу свого первістка Святослава. Тож варто йому було, переслідуючи нападників, вибратися збройно за Сулу, як тоді княжич Святослав міг позбутися голови.

Та все ж цей передих дав переяславській землі багато чого. Половецькі набіги порідшали, а відтак зміцнилися порубіжні села та городища. І головне — князь Володимир зібрав сильну дружину, яка здатна була вистояти супроти Степу. Проте перейти за Сулу, аби покарати порушників, князь усе ще не наважується. Батьківська любов поки що переважає княжий обов’язок.

За ці роки переяславські вивідники не раз і не два намагалися з’ясувати, де ж то перебуває княжич Святослав. Відомо було тільки те, що він під пильним наглядом. Більш того — його постійно перевозили з одного стійбища в інше, аби Мономахові люди не змогли відшукати його слідів.

Муровець перезирнувся з дідом Овсієм. Той кивнув головою: мовляв, пора.

Муровець обережно кашлянув.

— Князю,— сказав він упівголоса.— Тут така справа. Нарешті нам вдалося дещо дізнатися про княжича Святослава.

Мономах рвучко обернувся до нього.

— І ти мовчиш? — майже вигукнув він і годі було вирішити, чого більше звучало в його голосові — радості чи остраху.

— Вибач, князю, проте ми мусили перевірити ці новини перед тим, як посилати до тебе гінця. Та коли вже ти приїхав...— Муровець помовчав.— Врешті, нехай краще тобі про це розкаже Попович. Бо то він приклав до цього руку.

Муровець кивнув головою і на пагорб зійшов Олешко. Мономах кинув на нього нетерплячий погляд.

— Ну? — сказав він.— Тощо тобі відомо про княжича Святослава?

Олешко на мить схилив голову.

— Мало що, князю.— сказав він.— Хіба тільки те, що нині княжич Святослав перебуває в орді під сильною охороною нашого сусіди хана Курнича...

— Як він? — перебив Олешка Володимир.

— Ті, хто його бачили, кажуть, що в князя молодецький вигляд і він може роз’їжджати в орді, де захоче. Та варто йому бодай поглянути у наш бік, як тієї ж миті поруч з ним опиняється хтось із охорони.

— Зрозуміло,— кивнув головою Мономах.— І як же тобі вдалося дізнатися про це?

— Дуже просто князю,— посміхнувся Олешко.— У діда Овсія є в Горошині старий товариш Горошко Печеніг. А в того Горошка рідні чи не в кожній орді. От він і розповів мені про княжича Святослава...

Олешко озирнувся довкола, а тоді наблизився до Мономаха майже впритул і сказав:

— А що, князю, коли нам спробувати викрасти його?

Князь Мономах випростався, мов від удару. На мить у його погляді, спрямованому на Поповича, зблисла надія.

Проте князь одразу заперечливо похитав головою.

— Навряд чи це вдасться,— сказав він.— Сам же кажеш, що половці з нього очей не зводять. Тож варто нам лише перебратися за Сулу, як вони миттю запроторять його кудись аж до моря. Або й ще гірше.

— Та я, князю, не про те,— довірливо, наче найближчому приятелеві, зашепотів Олешко у князеве вухо.— Якщо ти не забув, ми з княжичем Святославом колись попросили в тебе дозволу прогулятися до Сули, а опинилися аж біля Хоролу.

— Пам’ятаю,— відказав Мономах.— Тоді вам дісталося від мене так, що ви кілька днів не могли сісти.

— Було таке,— радісно погодився Олешко.— Але я, князю, про інше. Я про те, що тоді нам на очі потрапила одна чарівна місцинка. А що, коли...

Княжа охорона з тої розмови не чула ані слова. Вона лише бачила, як випростався князь, ніби скинув з себе важку ношу, як він пожвавішав і вперше за кілька років у його очах засвітилася радість.

Назад поверталися без поспіху. Мономах з Муровцем їхали попереду і стиха розмовляли. Одразу за ними похитувалися в сідлах дід Овсій та Олешко Попович. Решта дружиників, аби не заважати, відстала на десяток кроків. Інколи Мономах озирався, кивком голови підкликав Поповича чи діда Овсія і про щось у них запитував.

Незабаром вершники порівнялися зі сторожовим дубом і в’їхали до лісу. Поступово дорога звузилася до розмірів стежки і Муровець притримав свого Гнідка, пропускаючи Мономаха вперед.

Зненацька у листі щось прошуміло. Мономах блискавично відхилився убік — і в ту ж мить повз його голову промайнула якась сіра тінь і впала на шию коневі. Княжий огир пронизливо заіржав, відсахнувся, зачепився за корінь і впав, дригаючи у повітрі ногами. Сіра тінь перевтілилася в небачених розмірів дику кішку рись. Вона стрибком розвернулася і кинулася на Мономаха, цілячись в його карк.

Проте князь уже стояв на землі і в його руках невідомо яким дивом опинився мисливський ніж. За мить усе було скінчено. Дика кішка, судомно шкрябаючи землю величезними, як людська долоня, пазурами, відкотилася набік і завмерла. Мономах, мовби нічого й не трапилося, витер ножа об пучок трави, заховав його в піхви, і лише потому глянув на звіра.

— Дивно,— сказав він.— Наскільки я знаю, без причини вона на людину не нападає. Втім...— він носаком чобота перевернув рись на інший бік і всі побачили накінечник стріли з обламаним охвістям, що стирчав поза вухом.— Тепер усе зрозуміло. Біль довів її до нестями. Це ж хто у вас так невміло стріляє?

— Гм-мм,— прокашлявся Муровець.

А дід Овсій люто глипнув на Олешка. Проте змовчав, лише нечутно прошепотів щось самими вустами.

На жаль, всього цього Вітько не бачив. Дід Овсій не взяв його з собою до Сули.

— Нічого тобі зайвий раз мозолити князеві очі,— сказав він.— Бо мало що може бути...

Тож Вітько так і не зрозумів, чому Попович повернувся до Воронівки мов у воду опущений.

Проте невдовзі він знову став схожий на того Олешка, до якого всі звикли. Хіба що на другий день запропонував Вітькові прогулятися до лісу.

Там він вибрав велику галявину і звелів Вітькові попереджати, коли наближатиметься хтось із дружинників. А сам намалював на одній з дубових гілок хижу котячу пику і майже до вечора пускав у неї одну притуплену стрілу за іншою. І з-під руки стріляв Олешко, і з розвороту, і з коліна, і з підстрибом, і на скаку. Зупинився лише тоді, коли стріли сім разів підряд вп’ялися прямісінько в котячий писок.

— Ну, попадешся ти мені тепер,— пригрозив він. Проте кому саме, так і не сказав. Мабуть, тому, що заходився витягувати стріли з дерева. А це було нелегко, навіть не зважаючи на те, що стріли були затуплені.

Гопак чи карате?

Вітькові снилася мама. Вона шукала свого єдиного сина. І в кімнатах дивилася, і до повітки зазирала, і вибігала на вулицю. Проте марно — його, Вітька, ніде не було. А він сам ніби дивився на маму звідкілясь збоку і в нього аж серце розривалося від жалю до неї...

Прокинувся Вітько від того, що його хтось торсав за плече.

— Синку, що з тобою? — стривожено запитала тітка Миланка.— Стогнеш так, що аж душа обривається.

— Маму...шкода...— сказав Вітько і несподівано для самого себе схлипнув.

Тітка Миланка тяжко зітхнула. Від брата вона вже довідалася про те, чим закінчився похід до Змієвої нори.

— Що поробиш, синку,— сказала вона.— Мабуть, судилося тобі залишитися у нас. Оті мій Мирко десь...

І гаряча сльоза упала Вітькові на щоку.

А вранці біля воріт засвистів соловейком Олешко Попович. Росанка визирнула з повітки, насмішкувато поцікавилася:

— А що це ти розтьохкався з самого досвітку? Гадаєш, як Змія побив, то вже тобі все й дозволено?

— Та...я тут Миркового коня привів. Щоб не біг Мирко на своїх двох до Городища.

— А раніше не міг прийти? Він же ще й не снідав.

— Та я — що? Я його не підганяю. Я тут зачекаю.

— Що ти, доню, кепкуєш з людини? — подала голос з клуні тітка Миланка.— Краще б запросила Олешка до хати. Пощо йому стовбичити під ворітьми? Заодно й поснідає з Мирком.

Двічі Олешка запрошувати не довелося.

Коли вибралися з дворища, Олешко тихо сказав:

— Слухай, Мирку...Може, мені того Змія ніби ще й полонити?

— Як це — ніби? — не зрозумів Вітько.

— А так. Учора я його ніби побив. А оце подумав, що, може, мені його ніби й полонити?

— А навіщо?

— Як навіщо? Щоби рознести про це по всіх усюдах. І коли нам доведеться непереливки — хай знають чужинці, що варто мені лише свиснути — і він одразу ж з’явиться і прийде нам на поміч. Ну, то як — гарно я придумав?

— Не знаю...— нерішуче відказав Вітько.— Полонити для того, щоб половці боялися на нас нападати? Мабуть, непогано...

Олешко задоволено поплескав Вітька по плечу.

— Добре мати справу з розумними людьми,— сказав він.

Молодша дружина на чолі з Лидьком уже відхекувалася біля брами. Над хлопцями здіймалася пара.

— Ми тут трохи побігали,— пояснив Лидько, щойно Олешко з Вітьком зіскочили з коней.

— Молодці,— похвалив їх Попович.— А тепер — боротися!

Хлопці миттю розбилися на пари і міцно охопили один одного руками. Хлоп’ячі обличчя розчервонілися з натуги. Перший подолав свого суперника Лидько. Власне, він просто притис його до себе, тоді підняв, як лантуха з половою, і поклав на землю. Після цього Лидько відійшов убік: боротися йому було ні з ким.

Інші хлопці виявилися приблизно однаковими за силою і спритністю. Вони вперлися один в одного лобами, пирхали, штовхалися...Проте ніхто не збирався першим падати на траву.

— А ти чого дивишся? — гукнув Олешко до Вітька.— Ану, покажи Мусі, на що здатний!

Муха — це той, кого Лидько щойно подужав. Але то лише здавалося, ніби Муха слабак. Проти Лидька — звісно, а от коли він обхопив Вітька...Вітько одразу відчув, що Муха значно міцніший за нього. З ним, мабуть, сам Ігор Мороз не одразу впорався б.

Проте боротися так, як борються зазвичай у третьому тисячолітті, Муха не вмів. Він, як і Лидько, думав лише про те, як підняти суперника в повітря і затим кинути на траву.

І це йому майже вдалося. Лише в останню мить Вітько якимось дивом вислизнув з чіпких обіймів Мухи.

— Непогано,— зауважив Олешко.

І знову Муха, як молоденький бичок, пішов уперед. Вітько відчував, що в нього от-от затріщать кісточки. З усієї сили натис долонями на підборіддя суперника. Муха з несподіванки послабив обійми і Вітько знову вислизнув з його рук.

— Це неправильно,— ображено сказавМуха.— Хіба так борються? Ти ж не борешся, а втікаєш.

— То зроби так, аби він не тікав,— порадив Олешко. Муха витер чоло і знову завзято посунув на Вітька. Але замкнути обійми на спині супротивника не встиг, бо Вітько перехопив його правицю, тоді блискавично пірнув йому під плече. Муха й незчувся, як уже лежав на спині і ошелешено розглядав пухнасті хмарки, які в цей час зупинилися над Городищем.

— Ого! — скрикнув Олешко.— Як це ти так зумів, га?

Вітько повторив прийом. Муха розлютився і стис кулаки.

— Ич, який меткий та удатний,— застеріг його Олешко.— Зачекай з кулаками... Ану, парубки, хто хоче стати проти Мирка замість Мухи?

Першим зголосився Лидько. І тут Вітько перевершив самого себе. Лидько, котрий теж понадіявся на свої сили, лише п’ятами зблиснув у повітрі.

Олешко ляснув долонями об поли.

— Го-го-го! Беркицьнувся, наче лантух з обмішками! — вражено заволав він.— Як це тобі вдалося?

— Дуже просто,— відказав Вітько, втішений такою увагою.— Це прийомчик такий. Називається — кидок через стегно.

— Прийомчик?.. А ти не можеш показати його на мені?

Олешко виставив уперед руки, пригнувся і рушив до хлопця. Вітько повторив свій прийом.

— Ага...ти мене смикаєш до себе, а я, дурний, і радію,— сам собі пояснював Олешко Вітькові дії.— А тепер як? Ого, теж трохи не беркицьнувся! — вдоволено зазначив він, коли Вітько спробував і його перекинути через плече.— Ану, спробуй ще раз...

Ще і ще показував Вітько свій прийом, аж поки добряче не вхекався.

— Все зрозуміло,— нарешті сказав Олешко.— А тепер, хлоп’ята, покажімо й ми, на що здатні.

Олешко вихопив з піхов меча. З вигуком «Гоп!» підніс його над головою, мовби відбивав удар супротивника і блискавично присів. Тоді, мов гумовий, злетів високо в повітря, вигукнув: «Кий!» і з силою викинув уперед праву ногу.

Знову прикрився мечем, присів. Знову злетів у повітря і, наче косою, махнув уже лівою ногою.

— Гоп! Кий! — вигукував щоразу.— Ну, як, уміють у вас таке?

Вітько лише стенув плечима. Щось подібне він бачив. Але де і коли? Нарешті здогадався.

— Та це ж гопак! — скрикну ввін.— Це ж танець такий!

— Танець? — здивувався Олешко.— Який ще танець?

— А ось такий,— відказав Вітько і пішов навприсядки, як їх навесні навчав учитель танців.

Спочатку Олешко витріщився на хлопця, мов на якусь дивовижу. Тоді зареготав так, що ледь не повалився на траву.

— Воно й видно, що танець! Ти ж викидаєш ноги, мовби три дні нічого не їв!

— А навіщо їх викидати? — здивувався Вітько. Тепер уже й решта хлопців ледь не попадали зі сміху.

— Як навіщо? Ти що — чужинця гладити збираєшся, чи як?

— А до чого тут чужинці? Олешко лише руками розвів.

— Ну, Мирку...Ти що, не розумієш?

— Ні,— зізнався Вітько.

— Тоді уяви собі, що переді мною два половці. Один спереду тисне, другий підкрадається збоку. То я від одного прикриваюся мечем, а щоб інший не зітнув мені голову, чимшвидше присідаю. Розумієш? А щойно їхні шаблюки просвистять наді мною — підстрибую і, наче києм, вдаряю найближчого половця ногою. Та так, щоб з нього й дух вилетів. І переді мною зостається лиш один бусурман...Тепер скумекав, що й до чого?

— Оце класнючо! — захоплено сказав Вітько.

— То ж бо й воно...Кваснючо, як ти кажеш. Ану, хлопці, повторюйте за мною...Гоп!

— Гоп! Кий! — загуло межи хлопців.— Гоп! Кий! А Вітько стояв і лише глипав на той чудернацький танок, від якого чужинцям стає млосно. Трохи згодом до нього дійшло, що цей танок нагадує йому не лише гопак. Щось інше він бачив, щось таке...

Але що саме?

І тут його наче по голові вдарило: та це ж карате! Можливо, трішечки й не таке, як показують по телевізору, проте ніякого сумніву — це карате, або точніше — гопак-карате!

— Ну, то як? — запитав Олешко, чи не всоте злітаючи в повітря.— Кий!

— Чудово! — щиро визнав Вітько.— Тільки...половці ж пішки не ходять. Вони на конях сидять.

— Звісно, на конях! Інакше чого б я ото так високо стрибав...Гоп!

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up