Сторожова застава. Сторінка 4

Коли Кожум’яка здолав головного Змія

Хлопці лежали на траві і важко відхекувалися. Веселий танець гопак забирав сил не менше, ніж забіг над Байлемовим ставком з важкими каменюками в руках.

Через місток неспішно проїхав дід Овсій. Побачивши хлопців, звернув з дороги. Присів поруч з Вітьком і співчутливо похитав головою.

— Нічого, парубки, тримайтеся,— сказав він.— Потім легше стане. По собі знаю.

— Ніж ото зітхати над хлопцями, краще б розказали їм щось цікаве,— подав голос Олешко.

— А що ж, можна,— згодився дід.— Але про що? Хлопці поволеньки приходили до тями. То один, то інший підводився з трави і підсідав ближче до діда.

— Про печенігів я вже розказував,— вголос розмірковував дід.— І про князів наших ви чули. І про те, як землю руську краяли на країни...

— Про Змія розкажіть,— сказав Олешко.— Про того, що його у Києві сам Кожум’яка здолав.

При цих словах хлопці з цікавістю зиркнули у Вітьків бік. Ще б пак — вони лише чули про Змія, а він його бачив на власні очі!

— Можна і про Змія,— охоче згодився дід Овсій.— Тільки довга буде моя розповідь.

— Ну то й що? — відказав Муха.

— Ми нікуди не квапимося! — підтримали його інші хлопці.

Олешко на те лише посміхнувся.

— От же капосні! — сказав він.— Їм що завгодно, аби не бігати.

— Не всі ж такі проворні, як ти,— заступився за хлопців дід Овсій і зручніше вмостився на траві.— Ну гаразд, слухайте.

Гарно оповідав дід Овсій. Майже так, як у справжній казці про Кожум’яку, що її Вітько востаннє прочитав місяць тому. Хіба що закінчення у дідовій казці було інше.

— Отож після того, як Кожум’яка під славним Києвом здолав Головного Змія,— вів дід Овсій,— його змієнята з переляку розбіглися, хто куди. Дехто в нору сховався, дехто в ліси та болота неприступні подався, дехто взагалі в інших землях опинився. Проте час від часу визирають ті змії та змієнята зі своїх нір: чи не перевелися ще богатирі у землі Руській, чи не знесилилася вона від воєн та чвар? Отоді і виповзуть вони знову на цей світ...

— І один із тих Зміїв оселився біля Сули,— здогадався хтось за Вітьковою спиною.

Дід Овсій кивнув головою.

— Схоже на те. І кожні шість чи скільки там десятків літ визирає зі своєї нори. Винюшкує, що до чого. Визирне — і заховається. Визирне — і знову щезне. І так тричі підряд за якийсь місяць. А через шістдесят літ — знову за своє.

— І хапав когось? — запитав Муха.

— Та як сказати...От я від батька свого чував, що сто чи й більше літ тому було таке. Верталася наша дружина зі Степу. Перейшли хлопці Сулу і зупинилися. Хто заходився купати коня, хто — раків та в’юнів ловити у Стариці. А інші знічев’я затіяли змагання на мечах. Саме біля тієї нори. І раптом звідтіля долинув людський крик. Жінка кричала, чи дитина. Та так, що у воїв наших волосся сторчма стало...Напевно, піймала підла тварюка когось...

«То, мабуть, баба тітки Горпини зарепетувала,— здогадався Вітько.— Їй здалося, ніби чорти в пеклі б’ються...»

— Отаке було...А шістдесят літ тому батько мій вже на власні очі бачив, що може натворити той Змій...Стояв він саме он там,— дід повів бровою у бік спостережної вежі, що височіла над Городищем.— Спостерігав, що діється на Сулі та поза нею. Бо в усі часи, знаєте, багацько було всілякого люду, ласого до руського хліба та худобини.

Отож стоїть він на вежі, аж бачить — за Сулою ніби курява знялася. Забив батько тривогу, кинулася римівська дружина до коней. А печеніги — бо половців тоді ще не було — вже Сулу перепливли. Якраз там, де зараз Змієва нора. Проте далі не рушили. Потупцювали там, потупцювали — і наче їх корова язиком злизала. А чому чкурнули — дізналося батькове товариство лише через місяць, коли захопило в полон кількох печенігів. Виявляється, гналися ті за якимось утікачем. Настигли його саме біля Змієвої нори. А вона якраз відкрилася. Втікач — туди. Звісно, і переслідувачі за ним поплуганились. З десяток їх було, не менше...

Дід Овсій замовк і окинув поглядом товариство: цікаво йому чи ні?

Товариство сиділо, роззявивши роти.

— І все — пропали і втікач, і печеніги,— вів дід далі.— Лише один з того десятка вибрався. Та й то незабаром умер. В степу ходили чутки, що він помер від отруйних Змієвих укусів. Та все ж встиг перед смертю повідати, що вони вибралися за втікачем на той світ. Спочатку потрапили у якийсь яр, а з нього вихопилися на битий шлях. Аж тут сталося щось жахливе. Ніби одночасно гримнуло десять громів над головою, і десять блискавиць вдарило вогнем просто ув очі...То десять Зміїв накинулося на них. І ні стріли їх не брали, ні списи, ні мечі...

Вражені такою оповіддю, хлопці довго мовчали. Мабуть, уявляли собі, що воно таке — десять громів і десять блискавиць одразу.

«То, здається, печеніги наскочили на німецькі танки»,— здогадався Вітько.

— А що буде, коли той Змій все ж таки вилізе? — несміливо поцікавився один з хлопців.

— Погано буде,— зітхнув дід Овсій.— Охо-хо! І так невідомо, як дати раду з половцями, а тут ще й змії...

— А ти як гадаєш? — звернувся до Вітька Лидько.— Вилізе Змій чи ні?

— Не вилізе,— твердо відказав Вітько. Здається, це було єдине, що він знав напевно.

— Чому?

— Бо...бо побоїться.

Хлопці полегшено зітхнули. Олешко підморгнув Вітькові.

— Ще б не боятися,— втрутився він.— Либонь, здогадується, що непереливки доведеться, коли висуне у наш світ свою гидку пику. Хоча, по правді, далеко не кожен зголоситься стати з ним на прю. Нащо вже я, та й то жижки затремтіли, коли його побачив. Як звати того Змія? — звернувся Олешко до Вітька.— Підкажи, бо щось ніяк не запам’ятаю.

— Вертоліт.

Олешко зневажливо сплюнув на землю.

— Тьху! Сам погань і ім’я таке ж.

— А який він на вигляд? — запитав хтось із хлопців.

Олешко відповів не одразу.

— Ну, як би тобі сказати...— почав він.— Розумієш, летить щось отаке товстелезне...— Олешко широко розвів руками.— Хвостисько у нього, мов колода. Крила... крила в нього миготять так швидко, що їх майже не видно. А що вже реве! Як сто голодних бугаїв.

— А зуби у нього які?

— Отакі,— сказав Олешко і показав ліктя.— Ну, може, трохи менші,— уточнив він.— Але не набагато.

— Ого! — вихопилося у Мухи.— А ти зміг би його подужати?

— Хто його зна. Коли б накинувся він на мене, тоді було б видно. Але він промайнув над яром, куди я виліз, і щез. Хотів я погнатися за ним, але ж був піший. А що ж то за гонитва пішого за крилатим? То я постояв-постояв, та й поліз назад.— Олешко почухав потилицю.— Ну нічого, іншим разом здибаємося, отоді й розберемось, хто кого.

Хлопці з захватом дивилися на молодого богатиря. От який сміливець цей Олешко Попович — трохи не став на прю з самим Змієм!

Хто цупить черешні

Прокинувся Вітько від приглушених голосів.

— Та нехай ще поспить хоч трохи,— вмовляла когось тітка Миланка.— Воно ж, сердешне, так намучилося за ці дні...

— Не розніжуй хлопця, сусідко,— відказав на те голос діда Овсія.— Не на користь йому таке, повір, не на користь.

Вітько не став чекати, доки його розбудять. Потираючи очі, він вийшов на подвір’я.

— Прокинувся, синку? — всміхнулася до нього тітка Миланка. Вона саме несла кошовку з яйцями.

— Прокинувся,— відказав Вітько і солодко позіхнув.

— Ну й добре. А то дідо Овсій хочуть тобі роботу загадати.

Дід Овсій стояв коло перелазу. Невисокий, у своєму солом’яному брилі він скидався на домовика.

— Еге ж,— підтвердив дід Овсій.— Думаю оце тим харцизякам з Городища віднести трохи черешень. Та вже не ті літа, аби білкою по деревах гасати. То, мо’, допоможеш?

Довго вмовляти Вітька не довелося. Вже не раз і не двічі задивлявся він на ті черешні, що росли на дідовому дворищі. Високі, з рідким розлогим гіллям, вони були густо всіяні великими бурштиновими ягодами. Такі черешні у їхній Воронівці росли хіба що у пасічника діда Трохима. А смачні ж, як мед! Особливо ті, що потріскалися. Навколо них завжди кружляли хмариська бджіл.

До черешень діда Овсія через тих бджіл теж не можна було протовпитися. На щастя, напившися соку, вони ставали лагідні і жалили неохоче.

Вітько вже знав, що колись, дуже давно, дід Овсій привіз із далекого походу на Дунай жменьку кісточок і висадив їх біля своєї хати. Виросли дерева на диво. Лидько казав, що не тільки в Римові, а й у самому Переяславі таких ягід ніхто не бачив.

Дід Овсій провів Вітька до дерев, під якими вже стояли два кошики. Тицьнув пальцем у найближчу черешню.

— Бач,— сказав він сумно.— Цікаво б дізнатися, чия це робота.

Дві нижні гілки були геть обчухрані. На них залишилося всього кілька листочків.

— Ну, нічого,— погрозливо пробурмотів дід.— Розберуся, хто тут шкоду чинить. Ой, розберуся... А ти починай з вершечка,— наказав він Вітькові.— Бач, птахи там майже все склювали.

І справді, на вершечку черешні розбишакувала сім’я сойок. Вітькову появу вони зустріли хрипкими обуреними криками. Одна з сойок навіть намірялася поцілити йому в тім’я. Скидалося на те, що сойки вважали черешню своєю власністю і ділитися нею не збиралися. Вони розлетілися лише після того, як Вітько кишнув на них і замахнувся кошиком.

Цілий ранок Вітько не злазив з черешні. І зовсім не тому, що там йому сподобалося.

— Діду, мене ж чекають,— кілька разів заводив він.

Проте дід Овсій лише рукою махав:

— Нічого їм не станеться. Чекали п’ять літ і ще трошки пождуть. Ти ж бо не ніжишся в постелі, ти діло робиш! І не бійся, поїдеш зо мною. А я, коли що — в обиду тебе не дам.

Дід Овсій теж не сидів без діла. Він був зайнятий важливою справою — щось уважно роздивлявся на землі.

— Є! — нарешті вигукнув він.— Ти диви, а я спочатку гадав, що то робота таких жевжиків, як ти чи Лидько з Мухою!

— То не я,— про всяк випадок відмежувався Вітько від жевжиків.

— Та вже бачу. Тут хтось із дорослих побував, не інакше. Бачиш, які сліди?

І справді, неподалік від черешень виднілося кілька слідів. Не досить виразних, проте розібрати їх можна було. У кожен слід поміщалося чи не два Вітькових.

— А ось тут ніяк не розшоломкую,— гомонів дід сам до себе.— Ніби теж сліди, але — чиї? Буцімто хтось віниччя до ніг поприв’язував. Хитра, видать, штучка тут побувала! Та нічого, я її виведу колись на чисту воду. Осоромлю так, що в самому Переяславі сміятимуться. Ич, здитинилося!

Сонце вже викараскалося досить височенько над Римовим, коли Вітькові було дозволено злізти з черешні. Дід Овсій перекинув кошики через сідло, взяв коня за вуздечку і вони подалися на Городище. Першим, хто їм зустрівся, був Олешко Попович. Він з докором подивився на Вітька, затим перевів погляд на сонце, що стояло майже прямовисно над Городищем.

— І де це тебе цілий день носило, небораче? — запитав Олешко. Проте одразу ж погляд його зупинився на кошиках.— А це що, діду? Кому везете?

— Та вашим же лобурякам, кому ж іще,— не надто ввічливо відказав дід. Він усе ще не міг заспокоїтися через ті сліди.

— О! Тоді давайте мені першому! — зажадав Поповичі простяг руку.

Проте дід Овсій не поспішав пригощати Олешка. Він зміряв його з голови до ніг, затим звелів:

— Ти мені спочатку ліву ратицю покажи!

— Навіщо? — здивувався Олешко.

— Показуй, показуй...Ніколи мені з тобою тут теревені розводити!

Олешко стенув плечима. Та все ж ногу підняв. Дід Овсій прикипів поглядом до підошви. Тоді витяг з-за очкура черешневий прутик і приклав його до Олешкового чобота. Прутик влігся точнісінько на підошву.

— Так-так-так...— загадково почав дід Овсій. Потому схопив Олешкову ногу і почав трусити її так, наче збирався відірвати від тіла.— То це, виходить, була твоя робота? Твоя, харцизяко?

— Та ви що, діду? — здивувався Олешко. Він стрибав навколо діда на одній нозі, мов гусак навколо зашморгу.— Ви що — блекоти скуштували? То скажіть, а ногу нічого викручувати!

— Це я блекоти скуштував? — Дід Овсій, схоже, розлютився неабияк. Він вихопив з-за пояса нагая і замірився ним на одноногого Поповича.— Я сказився, так?

Олешко різко відсахнувся і звільнив ногу.

— Ну, діду, ви вже зовсім...того,— сердито сказав він.— Я ж можу і не подивитися на ваші сиві вуса. Я, може, теж схоплю вашу ногу...

Закінчити Олешко не встиг. Дід Овсій розмахнувся — і в повітрі лунко ляснув нагай. Олешко ледве встиг ухилитися.

— А що це ви мені, діду, військо розганяєте? — пролунав над їхніми головами густий голос Іллі Муровця. Вітько і не завважив, коли той підійшов до них.

— Злодія розшукав, Ільку,— войовниче відказав дід Овсій.— Розшукав, а тепер провчити хочу.

— А що він такого вчинив? — здивувався Муровець.— Корову звів з дворища? Хату підпалив?

— Та ні, тоді б я з ним не так розмовляв. Дві гілки на черешні геть обчухрав, нечестивець!

— Ну, знаєте, діду! — вкрай обурився Олешко.— Говоріть, та не забалакуйтеся! Я до ваших гнилих черешень і близько не підходив!

— А оце що таке? — Дід помахав прутиком перед Олешковим носом.— Це що, брехло довготелесе, га? Ні-і, довжину твого сліду я зняв! Ів лівому чоботі в тебе є колючка, еге ж?

Олешко підняв ногу, глянув.

— Ну, є.

— І на тих слідах її відбиток теж є. То хто сьогодні уночі був у моєму дворищі? Хто, питаю тебе?

Олешко мовчав. Обличчя його побуряковіло. На гамір почали збігатися дружинники. Весело гигикаючи, вони вслухалися в кожне слово войовничого діда Овсія.

— Кг-мм...— прокашлявся Ілля Муровець.— За такі речі, звісно, по голові не гладять. Ви, діду, ось що зробіть. Коли зловите його ще раз, то стягніть з нього порти і добряче відшмагайте кропивою. Там у вашому кутку є підходяща...

— А ти звідкіля про неї знаєш? — підозріло втупився дід у Муровця.

— Кг-мм...Я все мушу знати, діду. А ти, Олешку, щоб мені діда і пальцем не чіпав, чуєш?

— Чую,— відказав Олешко. І тихо, щоб не почув дід, додав: — Він мені треба, як корові вуздечка...

А дід Овсій, трохи втішений тим, що знайшов злочинця, заходився щедро обдаровувати дружинників. Першим підставив пригорщу Ілля Муровець. У ній вмістилася ледь не третина кошика.

— Ану, небоже, допоможи,— звернувся Муровець до Вітька.— Збігай-но по шолом. А то, бачиш, руки в мене зайняті.

Черешні Муровець обережно зсипав до шолома і лише потому заходився ласувати ними. Брав по одній ягідці, вкидав у рот і аж очі заплющував від насолоди.

— Смакота! Ну, діду, порадували ви нас! Гей, хлопці, цур, кісточки не викидати! Я дуже люблю ті зернята, що всередині.

— А мені, діду? — нагадав про себе Олешко. Проте дід у відповідь скрутив йому велику дулю.

— Нізащо постраждав,— поскаржився згодом Олешко Вітькові.— Слово честі, я до тих ягід навіть близько не підходив!

— Але ж твої сліди там були,— заперечив Вітько.— Я своїми очима їх бачив...Слухай, а може, хтось уночі взувся в твої чоботи, коли ти спав, га?

— Може,— легко згодився Олешко і скуйовдив волосся на Вітьковій голові.— Все може бути.

Ведмідь, що вміє розмовляти

Увечері дід Овсій довго зітхав і скаржився на здоров’я.

— А найгірше, Мирку, те, що уночі кепсько став бачити,— зітхав він.— Справжня тобі куряча сліпота напосілася. Стовбура угледю лише тоді, коли втелющуся в нього лобом.

Дід змовк. Мабуть, уявляв, як це в нього виходить.

— То чи не зміг би ти замість мене посторожувати усадку, га, Мирку? — попрохав він.— Власне, робити там нічого. Лише дивитися, хто в сад залізе, і всі клопоти. А я вже з тим зайдою вранці сам побалакаю...Ну то як, згода?

— Та я...— затявся Вітько.— Я б з радістю. Але що скажуть тіт...мати і Росанка? Вони ж, мабуть, не випустять мене з хати.

— То вже моя турбота, хлопче,— заспокоїв його дід Овсій.

Отож пізно ввечері Вітько опинився на сіні біля повітки. Спочатку він намагався чергувати чесно: до болю в очах вдивлявся в темряву, прислухався до кожного шурхоту. А тих шурхотів було і було...Скреблися миші в сіні. Потім до стіжка підкотився темний клубок і сердито запирхав. Кілька разів з темряви у Вітьків бік поблискували чиїсь очі, і хлопець пошкодував, що поруч немає Бровка. Той ще звечора кудись завіявся за наказом діда Овсія. Згодом почало різати очі. Вітько й незчувся, як вони заплющилися самі по собі.

А вночі чи то наснилося, чи, може, він на мить прокинувся,— але йому здалося, ніби з того краю дідового городу щось промайнуло і розчинилося в темряві.

— Ну то як? — запитав уранці дід Овсій.— Ніхто не приходив?

— Ніби ніхто,— відказав Вітько і голосно позіхнув. Усім своїм виглядом він намагався показати, що ні на хвильку не склеплював повік і тому так втомився, так втомився!.. — Хіба що майже під ранок отам,— він показав на той край городу,— ніби якась тінь з’явилася. Постояла-постояла та й щезла. Така нагорблена й велика.

— Невже ведмідь? — здивувався дід Овсій.— Минулого літа я його відгонив кілька разів. А він, виходить, знову унадився.

Вітькові похололо у грудях і сонний настрій щез. Отакої! Йому ще ведмедя бракувало!

Дід Овсій обійшов довкола черешень.

— Ніби все гаразд,— задоволено зауважив він.— Жодного сліду. Спаси тебе Бог, Мирку! А за таку службу полізь та нарви собі ягід. І про мене не забудь. Потім вони сиділи поруч, ласували черешнями і змагалися, хто далі стрельне кісточкою. Закінчилося тим, що дід Овсій ненароком влучив кісточкою в білу кофтину тітки Миланки і та розігнала їх по домівках.

Наступної ночі дід знову випросив дозволу у тітки Миланки на Вітькове чергування. Тепер Вітько йшов на нього без особливого бажання. А що, коли ведмедеві ще раз заманеться навідатися до дідового дворища? Вітько загикнувся було щодо Бровка, але даремно — той знову кудись щез.

Проте першим з’явився не ведмідь. Не встиг Вітько вирити в сіні зручне кубельце, як з боку пустирища здійнялася чиясь тінь і почулося глухе гупання. Потому тінь звелася з землі і рушила у Вітьків бік.

У хлопця завмерло серце. Проте тінь промайнула за кілька кроків од нього, тоді сховалася за повіткою, в якій ремиґала корова, і тихенько тьохнула соловейком. А за якусь мить на порозі ніби вродилася Росанка.

— Чого розсвистівся? — пошепки запитала вона. Вітько перевів дух. Це, виявляється, був Олешко Попович!

— Ну чого ти така? — несміливо мовив Олешко.

— Яка? — задерикувато відповіла Росанка і рушила до воріт, де лежала товстелезна колода.

— А така. Я до тебе з усією душею, а ти...

— Що — я?

— Та...нічого,— відказав Олешко і зітхнув так, аж Вітькові стало шкода цього дужого і завжди веселого парубка. Ет, якби ж то здогадувалася Росанка, з ким вона оце усілася поруч на колоді і з кого так жорстоко кепкує! Через дев’ятсот років про Олешка Поповича в школах будуть вивчати і, може, дехто не одну двійку отримає через нього. А їй, бач, усе смішки!

Олешко тим часом почав розповідати Росанці про велике й чудове місто Переяслав, про те, які там гамірливі ринки, смачні страви і вродливі дівчата. І так вже розповідав Олешко, так вже розливався соловейком, що Вітькові аж засвербіло у п’ятах від бажання побувати у тому славному Переяславі, ще раз поглянути на переяславського князя Володимира Мономаха і скуштувати ласощів з далекого Цареграду.

— То чом же ти від тих переяславських дівчат утік до Римова? — ушпигнула Поповича Росанка.

— Не втік я,— розважливо відказав Олешко.— Служба в мене така. Та й які там дівчата! А ти... закохувалася у когось?

Росанка засміялася.

— То вже моя справа. А навіщо тобі про це знати?

— Та...я просто так...

А Вітькові чомусь пригадалася Наталя Задорожна з його класу. Теж...така ж язиката. І звідкіля в дівчат беруться такі злі язики? Ти до них...ну, від усього серця, а вони...

Росанка підвелася.

— Холодно вже,— сказала вона.— Та й уставати рано треба.

— Посидь ще трохи,— попрохав Олешко.

— Ні, пізно вже. Та й ти іди собі. Думай про своїх переяславських дівчат.

— Бач, яка ти...— зітхнув Олешко. Він звівся на ноги і поволі рушив у бік дідового дворища, за яким починалися нічийні чагарі.

— Та куди ж тебе понесло? — зупинила його Росанка.— Хочеш, аби дід Овсій знову ганявся за тобою через оті ягоди? Чи, може, ти їх і справді рвав?

— Та ти що! Хай вони скиснуть йому, оті черешні!

— То ось тобі хвіртка...

І знову навколо Вітька запала тиша. І знову підкотився до стіжка клубочок-їжачок. І знову защипало в очах...

Та раптом сон відлетів. Над чагарниками звелася чиясь велетенська постать. Як і Олешко, перестрибнула вона через дідів тин. Проте гупнула так, що по земній тверді ніби брижі пішли. Затим постать звелася на ноги і поволеньки, сторожко зупиняючись на кожному кроці, рушила до дідових черешень.

«Ведмідь»,— промайнула у Вітьковій голові сполохана думка.— А що, коли йому не вистачить ягід?»

Вітько боявся поворухнутися. Боявся навіть зітхнути на повні груди — усі ж бо знають, який у ведмедів чудовий слух. Ет, і навіщо він згодився сторожувати?

А ведмідь почувався у дідовому садку господарем. Він повагом походжав між черешнями, підводився навшпиньки, нагинав одну гілку за іншою...

— Смакота! — раптом сказав ведмідь.

І від того голосу всі страхи миттю покинули Вітька. Та це ж ніякий не ведмідь, це Ілля Муровець!

Вітько звівся на лікоть і стежив, як ходить під черешнями Муровець, як важко підстрибує, намагаючись дістати гілку,— і чомусь йому стало шкода цього славетного велета. Ну, не зовсім шкода, а так, трохи...У кожної людини, мабуть, є свої слабини.

У Вітька вони теж були. І називалися його слабини київською помадкою. Зрідка ті цукерки, схожі на рожеві, блакитні, зеленуваті грибні шапки, привозили до їхньої Воронівки з райцентру. І Вітько ладен був тоді стояти під дверима крамниці хоч з ранку до вечора. Дарма, що мама казала, ніби цукерки шкідливі для зубів.

Та, виявляється, такі слабини є й у дорослих. Навіть у Іллі Муровця. І називаються ці його слабини черешнями.

Проте які ж то черешні знизу? Ніякого смаку порівняно з тими, що на вершечку. Треба обов’язково допомогти такій славетній людині!

Вітько зіслизнув з копички сіна. Тоді перебрався через перелаз у город діда Овсія, підійшов ззаду до Муровця і спитав:

— Що ж ви знизу рвете? Там же...

І тут сталося непередбачене. Ніким ще не подоланий велет раптом зойкнув, на мить пригнувся, мовби очікуючи удару, тоді стрибнув убік, мов наполоханий заєць. Хіба що на відміну від зайця, під його ногами гойднулася земля.

— Ну, Мирку, ну, харцизяко...— тихо проказав Муровець, тримаючись рукою за серце.— Ще жоден полинець мене так не лякав, як ти. Я гадав, що це дідо Овсій...Хіба ж так можна?

А Вітько не міг навіть слова вимовити. Його аж тіпало від сміху. Він лише попискував і тримався за живіт. Оце так Муровець, оце так непереможний!

— Ти — що? — запитав Муровець.

— Та ви...як ви стрибали...— ледве вичавив з себе Вітько.— Як заєць...

За якусь мить до Вітькового повискування додалося віддалене вертольотне гуркотіння. То сміявся Ілля Муровець.

— То я вам краще з верху нарву,— відсміявшись, сказав Вітько.

— Еге ж, нарви,— згодився Муровець.— Бо я вже боюся до того гілля й торкатися. Ледь що — одразу ламається.

І Вітько без жодного докору сумління подерся на вершечок черешні. Не збідніє дід Овсій від якоїсь жмені ягід! Щоправда, та жменя виявилася розміром з Вітькову пазуху.

А за якихось півгодини Ілля Муровець, зручно умостившись під копичкою сіна, кидав у рот черешеньку за черешенькою і радів як хлопчисько.

— Лепсько ми з тобою натягли носа дідові, еге ж? Це йому за всі його потиличники!

— То він що — і потиличники вам давав? — не йняв віри Вітько.— Вам, Іллі Муровцю?

— Ще й яких! Ох і лютий же був дід Овсій! Ледь що — одразу за кропиву. А коли я підріс — то за голоблю. А що вже окатий — наскрізь тебе бачить! Але я все одно його перехитрив,— приглушено загигикав Ілля Муровець і показав Вітькові чоботи, до яких були прив’язані дві добрячі в’язки хмизу.— Ніколи дідо не здогадається, що це був я. А Олешко? Бачив, як дідо його спіймав за ногу? Стрибав, мов той гусак!

І знов у нічну темряву полетіло тихе вертольотне гудіння.

Коли Ілля Муровець пішов з дворища, Вітько ще довго здригався від стамованого сміху. Так і заснув, здригаючись.

Прокинувся він від голосної розмови, що долинала з вулиці. Біля воріт стояв дід Овсій. Перед ним на вороному ваговозі височів Ілля Муровець.

— Ну то як, діду, сьогодні вночі ніхто вас не турбував? — цікавився Муровець.

— Та знову той песиголовець Олешко пробирався через обійстя,— поскаржився дід Овсій.— Хоча до черешень, слава Богу, не завертав. І все ж,— дід притишив голос,— хтось іще, Ільку, сюди приходив.

— І що, обірвав усі ягоди? — жахнувся Муровець.

— Та не розберу. Ніби обривав, а ніби й ні. Хіба що сліди якісь чудернацькі залишив. Але що за сліди — ніяк не рознюхаю.

— То нюхайте, діду, уважніше. І коли що — мерщій до мене. Я тому песиголовцю ноги повисмикую. Ич — діда ображати!

Ворухнув поводом і поїхав далі — величезний і насуплений. І ніхто не сказав би, що лише кілька годин тому він був геть інший.

Навчився на свою голову

— Ех, ти,— докірливо зауважив Лидько.— Зброю треба тримати міцніше. Ану, ще раз!

Вітько вже без жодної радості підняв свого меча, котрий від Лидькового удару відлетів далеко вбік. Він змокрів як миша. Боліла рука, саднило в плечах і на стегні — у тих місцях, до яких доторкнулася Лидькова зброя.

А він же гадав, що вміє битися на мечах! Скільки разів вони з воронівськими хлопцями вдавали мушкетерів! І майже завжди перемагав він, Вітько.

А тут...Кілька днів тому Росанка за якусь хвилину двічі вибивала меча йому рук. Виявляється, вона вміє битися не згірш за будь-якого воїна. А Оленка, Лидькова сестра? Вчора Вітько на свою голову згодився позмагатися з нею. То ледве встояв — так вже напосідало капосне бісеня...

— Вбитий,— оголосив Лидько. Якимось чином вістря його меча прослизнуло під щитом і вперлося у Вітьків живіт. Добре, що хоч билися вони на тупих мечах.

— Ще раз,— звелів невблаганний Лидько. Знав же Попович, кого залишати замість себе!

Неподалік змагалися дорослі воїни. Вони теж билися на мечах, кидали списи в поставлену сторч колоду, боролися. Та так, що курява здіймалася над Городищем. І в усіх змаганнях гору брав дужий і спритний Олешко. Особливо щастило йому в боротьбі. Олешко кидав дружинників одного по одному, наче мішки, і гукав до Вітька:

— Ану, поглянь, чи так я роблю?

Атож, Вітько став у римівців неабияким авторитетом з боротьби. Він уже пересвідчився, що змагатися з римівськими ровесниками в силі чи спритності йому поки що не до снаги. То ж уміло уникав захватів та обіймів, від яких часом аж дихання спирало. Допомагали йому оті вісім чи дев’ять прийомів, яких він навчився в шкільній секції з боротьби.

— Вчіться у Мирка,— казав у таких випадках Олешко хлопцям.— Ич, яке хирляве на вигляд, а спробуйте його на землю кинути!

Сам Олешко був у Вітька чи не найстараннішим учнем.

Один лише Ілля Муровець не брав участі в змаганнях між своїми дружинниками. Хіба що інколи зранку зі свистом покрутить свою величезну, ковану залізом, довбню. А змагатися на мечах дядько Ілько остерігався.

— Ще приб’ю когось ненароком,— пояснював він.— Рука ж і меч у мене, самі знаєте які...

Здебільшого, коли не було якоїсь нагальної справи, дядько Ілько проводив час у переліску одразу за городом тітки Миланки. Там він із задоволенням вергав з корінням молоді дерева, викорчовував старі, орав на своєму велеті-ваговику.

— Отак би завжди,— раділа тітка Миланка.— А то як навіжені все гасаєте по своїх Моровецьких чи Залозних шляхах.

— Е, сестро,— не згоджувався Муровець і патиком зчищав вологу землю з рала.— Не кажи, комусь же й гасати треба.

— Та я що? Але нехай цим займається твій Олешко,— не відступала тітка Миланка.— А ти ж батьком нашим привчений до землі. І виходить це в тебе, братку, так же ж гарно, так гарно...Ні в кого з наших так не виходить.

Муровець вдячно посміхався у довгі свої вуса і налягав на рало з такою силою, що над могутнім важковаговиком лише пара клубочилася.

Боротьбу Ілля Муровець відверто зневажав. Хоча дід Овсій і стверджував, нібито раніше Ілля боровся залюбки. Ще тоді, коли особливою силою не відрізнявся.

От і зараз Муровець на своєму височенному коні неквапом в’їхав у Городище. Кінь покосував на Вітька ласими очима — мабуть, сподівався на гостинця. Проте Ілля поплескав свого чотириногого товариша по гриві і докірливо зауважив:

— Тебе сьогодні мало годували? Луснеш скоро. Кінь стріпнув вухом. Чи то відмахувався від докучливих ґедзів, чи то від господаревих слів. Потому рушив своєю звичною дорогою у холодок під розлогим берестком.

— Агов, дядьку Ільку! — пролунав задерикуватий голос Олешка, який щойно уклав на траву ще одного дружинника.— Поборотися не хочете?

— Та хай тобі грець! — відмахнувся Муровець.— Теж мені боряка знайшовся.

— А от і боряка,— не вгавав Олешко.— Хочете, і вас покладу на землю?

— Ти? — щиро здивувався велет.— Мене?

— Еге ж,— підтвердив Попович.— Вас. Є такий, як його...прийом. Мені Мирко його показав.

— Ну, коли вже Мирко став твоїм навчителем,— звеселився Муровець,— тоді, звісно...

Він зліз із коня, розправив плечі і кілька разів змахнув, наче вітряк, важкими ручищами.

— Що ж, показуй, чому навчило тебе те хлоп’я,— прогудів він і став супроти Олешка.

Проте Попович одразу показувати Вітьків прийом не квапився. Він спритно уникав дужих обіймів Муровця і, мов ґедзь, кружляв навколо велета. Попович чекав свого часу. Нарешті, коли Муровцеві урвався терпець і він рішуче ступив уперед, аби злапати верткого Поповича, Олешко блискавично пірнув йому під руку, розвернувся, підставив своє плече — і Муровець незграбно, немов зашпортнувшись об колоду, гепнувся на траву.

Дружинники лише охнули. Згодом пролунав обережний сміх.

Якусь хвилю Муровець лежав непорушно, мовби усвідомлював, що з ним трапилося. Тоді підвівся з землі.

— Ну, я ж тобі зараз...— поволі проказав він і рушив до Поповича.

Олешко позадкував. Мабуть, йому дуже не сподобався вираз обличчя подоланого велетня.

— Дядьку, ми так не домовлялися,— застережливо мовив він. І раптом кинувся навтьоки.

Глухо загуділа земля — то Ілля Муровець рвонув за втікачем. Тричі оббігли вони навколо гранітної брили, обігнули сторожову вежу і знову опинилися посеред дворища. Звідсіля Олешко стрілою помчав до щільного гурту дружинників, сподіваючись, що котрийсь із них зупинить розлютованого велета. Проте гурт розлетівся навсібіч, наче зграя сполоханих куріпок...А Ілля вже важко гримкотів за брамою і ні на крок не відставав від свого молодого і необачного супротивника.

— Я ж тобі зараз...— долинуло до дружинників. Незабаром супротивники щезли у зарослому лозами видолинку. А за якусь хвилю звідтіля долетів приглушений Олешків зойк і кілька гучних, немовбито сплескувала хвостом здоровенна рибина, вилясків. Коли Вітько, обігнавши дорослих, перший скотився у видолинок,— він побачив Іллю Муровця, що з винуватим виглядом височів над Поповичем. А той, болісно морщачись, намагався розігнутися. Правицею він обережно доторкувався до того місця, що було нижче спини.

— Ну хіба ж так можна...— простогнав Олешко.— Ви ж, дядьку, трохи перепічки з мене не зробили.

— Так я ж не хотячи,— виправдовувався Муровець.— Розлютив ти мене, Олешку.

Попович побачив Вітька і вимучено посміхнувся.

— Ех, ти,— сказав він.— Навчив на мою голову.

— Не на голову,— заперечив Муровець.— Не на голову, а на інше місце. На те, звідкіля ноги ростуть. Вітька розібрав сміх. Хлопець ледве стримувався. Він навіть затулив рота долонею, щоб не захихотіти. Бо хто його знає — а раптом Олешко розлютується так, як щойно дядько Ілько? І тоді невідомо ще, що заболить у Вітька...

Проте перший засміявся не він, а сам Попович.

— Ну, дядьку! Я ж не знав, що ви так бігаєте! Думав, коли що — дам драла і спробуйте мене догнати. А воно, бач, як вийшло.

Тієї миті дорогою пролетів вершник. З його коня летіли клапті піни.

— Половці! ! ! — хрипко репетував вершник.— Половці підходять!

Груші на вербі

Ілля Муровець присів на оцупок дубової колоди. Олешко примостився було поруч з ним, проте одразу ж скривився і звівся знову на ноги. Мабуть, сидіти йому було незручно.

Дружинники щільним колом оточили гінця. Звістка про раптову появу степових нападників їх аніскільки не стривожила. Навпаки, обличчя дружинників були збуджені.

— Нарешті,— сказав хтось із них.— А то коні вже застоялися.

Один лише дід Овсій не приховував тривоги.

— Чого доброго, через них і жито осиплеться,— бубонів він.

Гінця Вітько знав. Це був Жила — той, хто не пустив його до Змієвої нори.

— Ну, розказуй,— звелів Жилі Муровець.

Гінець розповів, що в степу поміж Пслом і Сулою сторожові роз’їзди виявили кілька великих половецьких орд. Одна з них нишком пробирається у бік Римова і, схоже, буде тут не пізніше завтрашнього дня.

— Розвідують,— висловив припущення дід Овсій. Ілля Муровець на знак згоди кивнув головою.

— Готуйтеся до битви,— коротко звелів він дружинникам.— І треба розіслати гінців по довколишніх селах.

Заметушився, завирував Римів і його околиці. У всі кінці вихором полетіли озброєні вершники. Над хатами здійнялися дими. Запахло смажениною і свіжим хлібом.

Олешко звелів Вітькові не відходити від нього ні на крок. Кривлячись, сів у сідло. Вони виїхали за браму, піднялися до селища і поволі рушили вулицею.

То з одного, то з іншого дворища долинав квапливий металевий передзвін: чоловіки точили зброю. Якийсь древній дід, перехняблений на правий бік, уже випробовував свою шаблю — косив нею будяки біля воріт. Побачивши Олешка, припинив війну з бур’янами і хитнув головою.

Олешко ввічливо уклонився старому.

— Що там чувати? — запитав дід.— Далеко ті нечестивці?

— Недавно ніби близько були,— відказав Олешко.— Та як почули, що ви взялися за шаблюку — чкурнули геть.

— Тьфу,— образився на те дід.— Язик у тебе як калатало.

Олешко зареготав і натяг повід. Коли вони від’їхали, Санько сказав:

— Слухай, Олешку...Я давно хотів тебе запитати. Ото всі дружинники ходять з довгими чубами, а ти ні. Чому це?

— Бо ще не доріс,— безтурботно відказав Олешко.— От стукне мені двадцять років, тоді вирощу такого чуба-оселедця!

— А навіщо він тобі?

— Ну як же! Це ознака того, що я княжий дружинник, а не якесь казна-що. Ці чуби, Мирку, ще наш давній князь Святослав зі своїми дружинами носив, от! А ще він сережку у вусі мав...

— І ти теж матимеш?

— Я ні. Бо таку сережку носять лише князі.

— А навіщо?

— Ну як ти не розумієш? Це ж так просто! От уяви собі — повз тебе їдуть оружні люди. То одразу видно, хто князь, хто його дружинники, а хто ще до них не доріс.

Вони повагом наближалися до дворища тітки Миланки. Біля воріт Олешко зупинився. Попрохав:

— Мирку, поклич-но Росанку. Хочу попрощатися з нею.

Вітько зіскочив зі свого коника і щез за ворітьми. Повернувся за хвилину.

— Її немає вдома,— сповістив.— Кудись пішла. Олешко спохмурнів.

— Жаль,— сказав він.— Ну що ж, бувай здоровий...

— Можна, я з тобою поїду? — попрохав Вітько. Олешко відповів не одразу. Він думав про щось своє. Мабуть, про Росанку.

— Гаразд,— сказав після деякої мовчанки.— Але недалеко. Тільки до Портяної.

Біля Портяної метушилися чи не всі римівські парубки. Були серед них і хлопці з молодшої дружини Поповича.

— Швидко припливли,— похвалив їх Олешко.— Доки ми з тобою, Мирку, огинали болото лісом, вони всілися на човни — і навпростець через нього! І справді, більшість хлопців була на човнах-плоскодонках. Вони раз по раз перепливали на них чисті плеса з купами накошеного очерету і щезали в глибині плавнів.

— Що вони там роблять? — поцікавився Вітько.

— О, у них в болоті справжня фортеця! — відказав Олешко.— Звідтіля вони обстрілюватимуть поганців. Так і піде: ми його в лоб, а хлопці жалитимуть збоку.

— А що, коли половці накинуться на них?

— Не накинуться. Край болота під чистоводдям така трясовина, що й сам дідько не пробереться. А на човнах — якраз те добре.

Звідкілясь вигулькнув Лидько. Його руки і обличчя були геть закаляні болотяною тванню.

— Прийми до себе Мирка,— звелів йому Олешко.— А я за Сулу поки що навідаюся.

— І я з тобою,— знову попрохав Вітько.

— Е, Мирку, скінчилися наші з тобою ігри,— відказав Олешко.— Я навіть Лидька з собою не беру на таке діло. Ич, як він набурмосився!

Вітько неохоче переліз у човен. Лидько відштовхнувся від берега тичкою і очерети заховали від нього Олешкову постать.

Кілька разів Вітько проїжджав повз ці очерети на коні. Проте йому і в голову не приходило, що тут, за якийсь десяток кроків від суходолу, може щось бути. Тепер його очам відкрилися чотири очеретяні острівці, що визирали з води. Хлопці засипали їх землею і болотяною тванню. Мабуть, на той випадок, коли половці пошлють сюди запалені стріли.

Від суходолу острівці захищав щільний, стрілою не проклюнути, частокіл з сирого дерева. Частокіл був обставлений ще й товстими снопами зеленого очерету.

Розпоряджався тут дід Овсій.

— Кілки ставте якнайщільніше,— наказував він.— Отак, молодці. І очерету, очерету не шкодуйте!

А за хвилю припадав до віконець-бійниць у частоколі і гукав:

— Ану, Мухо, зріж он той жмут очерету, бо геть усе застить...А ти, Гурку, не дуже старайся, бо залишимося перед половцем, мов пташенята на долоні. Очерети треба зрізувати так, аби не нас , а ми все бачили...

Під вечір, коли робота вже закінчувалася, дід підкликав Лидька з Вітьком і звелів:

— Попливете зі мною.

Дідова плоскодонка безшелесно ковзала по застиглій поверхні болотяного протічка. Сам дід стояв на кормі і начебто знехотя відштовхувався від дна довгою тичкою.

Навколо стояла глибока тиша. Тонкими голосами скаржилися тисячі комарів — їм бракувало людського товариства. Зрідка крякали невидимі качки. Обіч промайнула боброва хатка. А плоскодонка все звертала з одного протічка до іншого. Дід ніби ставив собі за мету, щоб у Вітька від тих численних поворотів голова пішла обертом.

Нарешті дід Овсій присів на корму і згином ліктя витер зволожене чоло. Човен зупинився у вузькому кривулястому протічку. З обох боків до нього впритул підступили високі очерети.

— Втомилися? — запитав Вітько.— То, може, я трохи погребу?

Дід Овсій не відповів. Він дивився просто перед собою. Здається, він навіть не чув Вітькового прохання.

«Дивно,— подумав Вітько.— Навіть дивитися у мій бік не хоче. Може, я вчинив щось не так?»

І Лидько теж сидів, немов чужий.

«Нічого не розумію»,— стривожився Вітько. І в цю мить відчув на собі чийсь пильний погляд.

Вітько зиркнув на своїх супутників. Ні, це не вони розглядали його. Дід Овсій, як і до того, не зводив очей з протічка перед собою. Лидько побачив на дні щось вельми цікаве. Вітько розгублено озирнувся довкола, ковзнув поглядом по стіні очерету. І ледь не зомлів — у вузьку щілину у нього нескліпно вдивлялося чиєсь око.

Не звіряче воно було, і не пташине,— із нутра непрохідних плавнів у хлопця вдивлялося людське око!

З Вітькового горла вихопився тихий зойк. Проте ні Лидько, ні дід Овсій мовби й не чули того. А око, здавалося, пронизувало своїм гострим поглядом Вітька наскрізь, і не лишилося, мабуть, в його душі нічого, чого б воно не бачило...

Нараз око змигнуло і щезло. Потому почувся легенький плюскіт і на середину протічка вихопилися дрібні брижі.

— Діду...— прошепотів Вітько.— Тут хтось є... Проте дід Овсій не відповів. Він поплював на руки і діловито взявся за тичку. І знову — перший заворот, третій, сьомий...Нарешті човен виплив на широке плесо. Дід звівся на ноги, приклав долоні до вуст і упівголоса погукав:

— Велесе, дідьку болотяний! Чи місяць на дереві?

— Бу-у,— ревнуло у відповідь з глибини болота. Від того тужного ревиська у Вітька стало сторч волосся на голові. Лише за хвилину він збагнув, що то подавав голос водяний бугай, не така вже й велика болотяна птаха.

А дід Овсій вів далі:

— Велесе, дідьку болотяний! Чи груші на вербі?

— Бу-у! Бу-у! — двічі відгукнувся водяний бугай. Цього разу ніби з іншого місця.

Дід Овсій опустив руки і замислився. Лише вуста його ворушилися, начебто він розмовляв сам з собою. Врешті, знову приклав долоні до рота.

— Велесе, дідьку болотяний! А чи вуглина впала на поріг?

Від того запитання Лидько стріпнувся ізнову завмер.

Минуло, здається, немало часу, доки з глибини болота долетіло геть віддалене:

— Бу-бу-у!

— Ху-ух! — з полегкістю видихнув Лидько і раптом ні з сього, ні з того ляснув Вітька по плечу.

— Спаси тебе Боже, Велесе! — подякував дід Овсій дідькові болотяному і взявся за тичку.— Бувай здоровий!

— Бу-у...— долинуло ледь чутно і затихло.

А потім дід ще довго кружляв чистоводами та протічками, аж доки вони, нарешті, вибралися на берег. Неподалік у сутінках маячіла сторожова вежа римівського Городища.

— Ану киш додому! — звелів хлопцям дід Овсій.— У мене тут є ще деякі справи.

І знову відштовхнувся тичкою від берега.

Хлопці підтюпцем подалися на гору до Римова.

Лидько мовчав, як і раніше. Хіба що кілька разів зиркав у Вітьків бік і таємниче усміхався.

— Слухай, Лидьку, що там ревіло? — врешті не витримав Вітько.

Відповів Лидько лише біля крайніх хат.

— Дух то був болотяний, Мирку. Не доведи Господь чужинцеві чи зраднику потрапити до його лабет! Від дідькового погляду ніщо не сховається.

Вітько згадав людське око в очереті і мимоволі здригнувся.

— І він...

— Атож, захотів побачити тебе. Ти ж, Мирку, вже стільки часу тут живеш, а він тебе ще й не бачив. То ж коли випадково злапає коло болота — бути страшній біді. От дід Овсій і вирішив показати йому тебе.

— То він що — знайомий з самим дідьком болотяним? — вражено запитав Вітько.

— Не знаю, Мирку,— відказав Лидько. Проте по його очах Вітько зрозумів, що Лидько дещо про дідька знає, проте не хоче признаватися. Що ж, тоді, мабуть, і розпитувати не варто. Може, це якась надто вже важлива таємниця.

І все ж Вітько не втримався.

— А що означають оті груші на вербі? — запитав він.

Проте Лидько лише приклав руки до грудей.

— Не питай про це, Мирку! Не можу я про це казати. Не можу, розумієш?

— Розумію,— відказав Вітько.

Навколо вогнища

Та коли чесно, то Вітько неабияк образився на Лидька. Теж мені, знайшов від кого критися! А він же, Вітько, нічого й ні від кого не приховує. Розповів, звідкіля з’явився. Навіть прийоми боротьби, які знав, показав.

Проте образа швидко минулася, бо незабаром у Римові стало навдивовижу гамірно. Майже у кожному дворищі палало багаття, і довкола нього сиділо по кілька озброєних чоловіків. То були ратники з довколишніх сіл.

Яскраво палало таке багаття і в дворі тітки Миланки. Гості саме всідалися до вечері. Розпашіла тітка Миланка з донькою заклопотано метушилися навколо них.

Та ледве Вітько з’явився на подвір’ї, як тітка Миланка, забула про гостей і кинулася до нього.

— Де тебе носило? — запитала вона.— Інші хлопці вже давно повернулися, а ти...

— Я з дідом Овсієм плавав на болоті,— відказав Вітько.

Тітка Миланка завмерла.

— І дідько болотяний тебе...Ой, що це я!

Вона приклала обидві долоні до вуст. Здається, навіть тітка Миланка не наважувалася згадувати болотяного духа.

— Все гаразд,— заспокоїв її Вітько.— Лидько сказав, що тепер мені нічого не загрожує.

— Ой, синку...— тільки й змогла відповісти на те тітка Миланка. Вона похапцем поцілувала Вітька в тім’я і знову поспішила до вогнища, бо голодні гості вже почали ремствувати.

Вітько не відставав від тітки, бо ж згадав, що сьогодні з самого рання не мав і ріски в роті.

Проте по дорозі його перехопила Росанка.

— Повечеряємо, Мирку, в хаті,— сказала вона. Росанка підкладала Вітькові найсмачніші шматки.

Сама вона майже нічого не їла.

— А той...Попович не заходив, бува? — запитала вона таким байдужим голосом, ніби йшлося про якусь другорядну річ.

— Заходив,— відказав Вітько, наминаючи куряче стегенце.— Питав про тебе.

— І що?

— А нічого. Поїхав за Сулу. Такий смутний поїхав...По Росанчиному обличчю промайнула тінь. Проте дівчина тут же задерикувато стріпнула русявою косою.

— Нехай посумує. Це йому не зашкодить...— Вона озирнулася і пошепки спитала:— Кажуть, тебе возили на болото?

Упрохувати Вітька не довелося. Росанка слухала і час від часу злякано зойкала.

— Ой, Мирку...Я б на твоєму місці одразу померла, якби побачила оте око...І водяний бугай ревів? Яке жахіття!

— Ага, ще й як ревів! А дід Овсій почав щось кричати йому про груші на вербі.

Росанка полохливо озирнулася на двері.

— То, мабуть, заклинання якесь,— пошепки сказала вона.— О, цей наш дід Овсій...Хочеш, розкажу про нього?

Виявляється, дід Овсій доводився Росанці далеким родичем. Колись був він дружинником у переяславського князя, а сім’я його мешкала тут, у Римові. Дві доньки були в нього. А ще з ними жив молодший дідів брат.

— Такий гарний, люди казали, був той братик,— розповідала Росанка.— І не по літах дужий.

Та одного разу під Римовим з’явилася велика половецька орда. Половина її намагалася прорватися до селища перешийком між болотами, а інша тихцем переправилася через плавній увірвалася в Римів, коли там були лише жінки, старі та діти. Мало хто з них тоді врятувався. З дідової сім’ї живим зостався лише молодший брат. Та й то важко було його назвати живим, бо по ньому пройшовся копитами не один половецький кінь.

— Що вже не робив дідо, аби вилікувати його,— вела Росанка далі.— І вилікував таки. Та краще б він цього не робив, бо люди аж жахалися, угледівши того брата. І не дивно — зламані кістки почали рости, куди їм заманеться...

Потім дідів брат кудись щез. А сам дід Овсій покинув свою дружинницьку службу і перебрався до Римова назавжди. Ходив і далі з князем у походи, проте щоразу повертався до батьківської хати. І як повернеться — одразу до болота. Кожен протічок знав. Із заплющеними очима міг вибратися звідти. Отоді, мабуть, і спізнався дід Овсій з дідьком болотяним.

— А тепер дідо вже й Бровка до плавнів привчає,— зітхнула Росанка.

— Якого Бровка? — запитав Вітько.— Нашого?

— А ти й не помітив? Бровко лише годується біля нас. А ледь що — до діда біжить. І слухається лише його. Тільки ж ти, Мирку, про це нікому...— прошепотіла Росанка наостанок і подалася надвір, бо мати вже кілька разів кликала її.

Дід Овсій з’явився, коли гості закінчували вечеряти. Поруч з дідом височів Ілля Муровець.

— Може, сестро, і нас погодуєш? — запитав Муровець.

— Та вже ж погодую, коли прийшли,— відказала тітка Миланка.— Ще трохи залишилося.

Того «трохи» вистачило б на кількох Муровців. Зголоднілий велет лише відпирхувався.

— Балуєш ти нас, сестро...Е-е, а дідові чом кращі шматки підсовуєш?

— Бо є за що,— невизначено відказала тітка Миланка.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up