Сторожова застава. Сторінка 5

Половці

Вітька ще затемна розбудив Лидько. Хлопці навперегінки скотилися до ставу, за тим гаткою піднялися до Городища.

Біля сторожової вежі їх зустрів кривобокий дідусь — той, що вчора завзято воював з будяками.

— Вас тільки за смертю посилати,— сердито пробурчав він.— Овсій місця собі не знаходить...Униз по східцях і праворуч...

— Знаю,— перебив старого Лидько. Зненацька дід огрів його по шиї.

— Треба додавати «діду»,— сердито нагадав він.— Ич, одноліток який знайшовся!

Лидько потер шию і слухняно повторив:

— Знаю, діду.

— Оце інша справа,— подобрішав дід.— Ну, хлоп’ята, даждь Боже вам щастя і намарне під стріли не лізьте!

Лаз від сторожової башти до болота був прокопаний ще з незапам’ятних часів. Сходинки були вузькі й вологі. В темряві звідусіль тхнуло трухлявим деревом та пліснявою. Попереду тихо плюскотіла вода. Трохи згодом унизу засіріло.

Вітько вийшов з лазу просто в очерети. Праворуч, на чистоводді, погойдувалося з десяток човнів-плоскодонок. На одному з них вже сидів Лидько і про щось тихо перемовлявся з дідом Овсієм.

Слідом за ними почали вигулькувати з лазу хлопці з молодшої дружини Поповича. І не лише вони — прибули отроки з Канівців, Лящівки, Кавраю, Мохнача. Дід Овсій обвів усіх уважним поглядом, пробурмотів до себе щось нерозбірливе. Тоді підвівся, взявся за тичку й звелів:

— Що ж, попливли...

Пробиралися вузькими кривулястими протічками. В густому тумані не було видно навіть простягнутої руки. Звіддалік до них долинав приглушений багатоголосий гомін, кінське іржання, дзенькіт криці. Та коли протічок звертав убік, гомін одразу затихав. Замість нього виразно вчувалося вороняче каркання.

— Ич, на учту злетілися,— стиха буркнув дід Овсій.— І справді, не Риміву нас, а Воронівка, як ти, Мирку, кажеш.

Нарешті човен уперся у щось м’яке і пружинисте.

— Приїхали,— сказав дід Овсій і перший вибрався на сухе.

Як і раніше, в тумані нічого не можна було розгледіти. Та вже проглядало над головами чисте небо і сонце першими золотими стрілами де-не-де пробивалося крізь імлу. А зовсім поряд чувся вже не гомін, а безперервне і загрозливе гудіння — наче морський прибій, що от-от завергає важкими гранітними брилами...

Половці підійшли до Сули удосвіта. Через річку перебиралися швидко й безшумно — сподівалися захопити римівців зненацька. Але несподівано вгледіли перед собою русичів, що тісними шеренгами перекривали вузький перешийок між болотами.

Передні половці почали сповільнювати біг своїх коней. І все ж змушені були підступати до захисників Римова все ближче й ближче, бо зі спини на них натискали інші. Обійти русичів не було ніякої змоги. Щоправда, кілька десятків степовиків спробували пройти краєм болота, проте коні одразу ж по шию загрузли у баговинні. А потім з очеретів свиснули стріли — і кілька половців плюснули у рідку каламутну твань. Нападники поспішно відступили і приєдналися до своїх.

У центрі руського війська височів на своєму важковаговозі Ілля Муровець. Поруч з ним вишикувалося з півтораста закованих у кольчуги дружинників. По боках щільними лавами стояли римівці і ратники з довколишніх сіл.

Муровець обвів поглядом ратників і похитав головою — далеко не на кожному з них була кольчуга. Та й озброєнням вони поступалися перед дружинниками. У кого був ще батьківський меч, у кого — спис, а в кого — коса або навіть обсмалена довбня. І хоч знав Муровець, що й без кольчуг ніхто з них живим не поступиться ворогові — все одно серце у нього тривожно стислося.

— Багато хлопців загине,— півголосом проказав він.— Ой, багато. Щось би нам з тобою таке придумати, га, Олешку?

У Поповича палали очі. Йому нетерпеливилося зійтися у двобої з першим-ліпшим половцем.

— А що тут гадати, дядьку? — збуджено вигукнув він.— Берися за меча — і вперед!

— Вперед і дурень зможе,— відказав Муровець.— Та кажу, що багато хлопців загине. Тут, знаєш, придумати б щось.

Олешко поглянув на ратників раз, другий і теж замислився.

— Непогано було б тих половців захопити зненацька,— сказав він.— Але як?..

Тим часом половецькі лави розступилися і наперед вибрався приземкуватий, широкоплечий степовик. Чимось нагадував він гранітну брилу, що вросла в землю посеред Городища.

Половець побачив перед собою височенного русича і мимоволі зупинив коня. Все ж змахнув списом і каліченою говіркою запропонував:

— Я — Рутеня. Будемо бітіся?

Битва

Муровець ніби й не чув, що йому пропонував Рутеня. Руський велет опустив голову і про щось думав.

А половець уже сміливіше роз’їжджав перед руськими дружинниками. Йому здалося, ніби Муровець його побоюється.

— Дядьку, навіщо саме вам битися з ним? — блискав очима Попович.— Пустіть мене на нього!

— Не те кажеш,— зупинив його Муровець.— Не те. А половець тим часом геть посміливішав.

— Іди сюди, не бійся,— під’юджував він Муровця.— Я тобі зроблю не дуже боляче. Чик — і гаплик!

Половецьке військо зареготало.

— Боягуз! Га-га-га!

— Пацюкова душа!

— Тікай, поки не пізно!

— Оце саме те, що мені треба,— нараз повеселішав Муровець.— Чуєш, Олешку, як ті злидні мене ображають!

— Що ж тут веселого? — не зрозумів Олешко.

— А те, що я зараз і справді візьму та й ніби ображуся. А ви ж дивіться, не ловіть гав!

Ілля Муровець високо підняв голову.

— Це ви мені кажете?! — загримів над болотом його дужий голос.— Це я злякався? Ану, де той підсвинок, що називав мене боягузом?

Затим Муровець смикнув повід і його важковаговик посунув уперед. Проте не в бік Рутені, що нетерпляче гарцював між військами, а в самісіньку гущу ворогів, звідкіля щойно долинали глузливі вигуки.

— Ану, виходь! — гримкотів Муровець, здійнявши свою ковану залізом довбню над головою.— Зараз подивимося, хто з нас боягуз! Ану, допустіть мене до того крикуна!

І таке шаленство чулося в голосі руського велета, така лють, що половці на мить сторопіли. Рутеня натягнув було повід, аби заступити Муровцеві шлях, проте Ілля гарикнув на нього таким голосом, що половецький кінь звівся дибки і позадкував.

А важковаговик Муровця уже врізався в половецькі лави. Його довбня зі свистом опустилася на перші ворожі голови.

— Де ти, песиголовцю?! — гукав Муровець.— Та розступіться, кажу, бо й вам дістанеться. Дайте-но його сюди!

Половці, що були віддалік, ставали на стремена і витягували шиї. Їм було цікаво, добереться цей руський богатир до свого кривдника, чи ні.

І поки вони збагнули, що до чого, поки вихоплювали з піхов свою зброю — руське військо бурею налетіло на них. Гримнуло так, ніби озвалися десятки громів. Глухо застугоніла земля. Курява і зойки поранених злетіли до неба.

— Час і нам починати,— сказав дід Овсій і змахнув рукою. З болота у половців вдарило з півсотні стріл. Потім ще раз. І ще...

З десяток половців повалилося на землю. Проте відповісти своїми стрілами, чи бодай прикритися від болота щитами, чужинці вже не могли — щити їм потрібні були проти руського війська. Протей вони не завжди допомагали.

Раз по раз здіймав Ілля Муровець тяженну свою довбню і з хеканням опускав її на ворожі шоломи. З боків і зі спини його прикривало кілька дужих дружинників. І там, де вони проходили, лишалася широка просіка. В ту просіку вривалися піші русичі. Такі йшли вони за Муровцем, мов нитка за голкою, краючи на шмаття половецьке військо.

В центрі точився жорстокий двобій. Там зійшлися у герці Попович з Рутенею. Їхні сила і спритність виявилися майже однаковими. Коні світили один на одного налитими кров’ю очима, ставали дибки, гризлися...

Ще важче доводилося богатирям. У тісняві бойовиська вони не могли навіть як слід розмахнутися мечем. Тільки й того, що штурхали один одного щитами, намагаючись вибити з сідла. Все ж важчий половець поволі, крок за кроком, відтискував Поповича до болота. Рутеня намагався загнати суперника до трясовини, де той не зміг би спритно ухилятися від ударів.

І, може, важко довелося б Поповичу, якби не Лидько.

— Тримайся, Олешку! — вигукнув він і, майже не цілячись, відпустив тятиву лука. Стріла вп’ялася в ногу половецького коня. Кінь похитнувся і, підштовхнутий іншими кіньми, завалився набік.

Проте Рутеня вже стояв на ногах.

— Що, кінний на пішого? — криво посміхаючись, запитав він Поповича.

— Ні, піший на пішого! — відгукнувся Олешко і теж зіскочив з коня.

Проте й тут їм не було де розвернутися. Ратники стисли їх так, що мечі виявилися непотрібні.

— Будемо боротися? — запитав половець.

— Будемо! — згодився Олешко.

Боротьба виявилася короткою. Не встиг половець зімкнути обійми за спиною русича, як Олешко спритно пірнув Рутені під плече, розвернувся і щосили смикнув за руку. Половець важко гепнувся на землю. Блискавкою змигнув у повітрі ніж русича і за мить усе було покінчено. Олешко злетів на коня і заволав до болота:

— Наша взяла! Спаси Боже тебе, Мирку, за науку! Половці розгубилися. У такій тісняві перевага була за могутнішими русичами. Ще трохи — і нападники повернуть коней назад...

— За мною! — вигукнув дід Овсій.— Мерщій у човни!

Він з силою відштовхнувся тичкою і його плоскодонка вужем ковзнула до протічка, що вився уподовж берега.

— Куди ми пливемо? — запитав Вітько. Він випустив більше половини стріл зі свого сагайдака.

— До Кривої діброви,— коротко відказав дід Овсій.— Там заховані наші коні.

Тепер Вітькові стало все зрозуміло. До Кривої діброви, що звивалася між Сулою та болотом, було кількасот метрів. Навколо ж болота — кілометрів зо три. І доки половці розвернуться, доки промчать оті три кілометри — молодша римівська дружина встигне зустріти їх як годиться.

Та все ж вони трохи припізнилися. Більша частина вцілілої орди вже встигла перебратися за Сулу. До річки щосили гнали лише невеликі групи вершників, і над їхніми головами час від часу зблискував Олешків меч. Кінь Поповича не поступався швидкістю половецьким.

І тут трапилося несподіване. Невисокий степовий жеребчик, на якого скочив Вітько, зненацька заіржав і кинувся навперейми втікачам. Мабуть, серед половецьких коней угледів свого приятеля. Вітько щосили смикав за вуздечку, проте нічого вдіяти не міг. Жеребчик ніби сказився. Вже й піна виступила на його губах, вже й кров на них з’явилася, проте кінь лише набирав швидкість. За хвилину він увірвався у рідкі, розсипані по всьому полю, лави утікачів.

— Спинися, Мирку! — відчайдушно кричав Лидько.— Падай! Стрибай з коня!

Вітько злякано глипнув на землю. Вона з такою швидкістю втікала з-під жеребчикових ніг, що падати він не наважувався.

Половець, якого саме наздоганяв зшаленілий Вітьків жеребчик, зненацька озирнувся. Його пласке обличчя було спотворене жахом. Мабуть, половець почув за собою кінський тупіт і вирішив, що його наздоганяє руський дружинник. Проте, побачивши, що це всього-на-всього хлопчак, половець хижо зблиснув посмішкою. Він щось крикнув, кілька половців сповільнили свій біг і почали розвертатися. Краєм ока Вітько угледів, що вони заступили шлях Лидькові. А крім Лидька, нікого з римівців не було.

— Стрибай, Мирку! — кричав Лидько.— Або вертай до нори! До нори, чуєш!

А сам уже стявся з найближчим половцем. Бився незгірш, аніж бився Олешко тоді, коли Вітько вперше побачив його.

Але вже налітав на Лидька зі спини ще один половець-утікач, за ним поспішав інший...І в цю мить навколо Вітькової шиї обвився зашморг.

В половецькому полоні

Недобиті половці мчали кілька годин. І все озиралися назад. Нарешті сповільнили свій біг — погоні не було.

Вітько, міцно прив’язаний до сідла, їхав у самій гущі степовицької орди. Поруч галопував половець, котрий захопив Вітька.

Він почувався гордим і щасливим. Ще б пак — полонили одного-єдиного русича — і то його, Смокви, робота! Дарма, що цей полонений майже дитина.

— Ти єсть мій раб, а я — твій пан Смоква,— каліченою мовоюв товкмачував він Вітькові, коли половці на якусь часинку зупинилися у видолинку, щоб спочити і напоїти коней.— Що захочу, те з тобою й зроблю, зрозумів? Продам ханові. Будеш кумис мені робити. З живого шкуру здеру...Чуєш? Спробуй тільки ще раз крутнутися!

І Смоква зареготав. Втім, не хмурилися обличчя і в інших половців. Що далі від Сули, то жвавіше вони перегукувалися, а згодом хтось затяг протяжну половецьку пісню.

Схоже, поразка біля Портяної половців не дуже засмутила. Мабуть, мав рацію дід Овсій, що ця орда лише вивідувала, що й до чого. А десь неподалік, можливо, готуються до нападу інші орди.

— Швидше, швидше! — хрипким голосом покрикував Смоква і періщив нагаєм то Вітька, то Вітькового жеребчика. Вітькові діставалося частіше, видно, половець коней любив більше, ніж людей.

Вечоріло, коли орда зупинилася на ночівлю. Для цього вона обрала невелику діброву у видолинку межи трьох похилих горбів. Запалали багаття, гостро запахло смажениною. На пагорбах забовваніли постаті половецької сторожі.

Смоква на хвильку відлучився. Повернувся зі жмутом лопухів. Загорнув у них шмат м’яса і застромив між жарин. Те саме зробили й інші половці. Час до часу вони кидали на Вітька такі байдужі погляди, мовби це була не людина, а щось таке, про що й говорити не варто.

Вітько сидів неподалік багаття зі спутаними ногами. До пут була прив’язана і його ліва рука. Вузький ремінець боляче впивався в тіло, проте Вітько змушував себе терпіти.

Хвилину тому він попрохав половця, щоб той трохи ослабив зашморг. Але у відповідь отримав нагаєм по спині.

Хотілося їсти. Та ще більше хотілося пити. Вітько мовчки спостерігав, як пожадливо давилися степняки гарячим м’ясом, запиваючи його білою рідиною зі шкіряних міхів.

Один з половців жбурнув у його бік кістку з залишками м’яса. Вітько потягся до неї, проте інший ніби випадково наступив на кістку чоботом. Половці зареготали.

Ще один половець простяг бранцеві дерев’яну чашу з білою рідиною. Вітько вже доторкнувся до неї пальцями, але половець у ту ж мить підніс її до свого рота і, прицмокуючи, випив усе до краплини.

Навколо багаття покотилися з реготу.

Вже сутеніло, коли до вогнища під’їхав старий половець. Він щось коротко наказав Смокві, і той схопився на рівні. Наче мішок, перекинув він бранця через коня, усівся сам і поволеньки рушив услід за старим.

Зупинилися вони біля просторого намету. Неподалік од нього напівлежав на кошмі молодий половець з ситим рожевим обличчям.

Смоква зіскочив з коня і вклонився йому майже до землі.

Рожевощокий половець мовив до Смокви кілька слів. Той приклав руку до серця. Тоді рожевощокий видобув зі складок одежі гаптований гаманець, витрусив з нього кілька монет і кинув їх Смокві. Той спритно упіймав їх у повітрі і, низько кланяючись, відійшов у темряву.

Рожевощокий молодик, вочевидь, був у цій орді за головного. До нього зверталися лише з поклонами. Він же у відповідь ліниво кивав головою. Та й то, коли вважав за потрібне.

Про Вітька рожевощокий наче забув. Лише трохи згодом коротко затримав на ньому свій погляд, щось прохарамаркав — і в ту ж мить дужий поштовх у спину звалив хлопця на землю.

— Світлий Андак, син славетного хана Курнича, не любить, коли на нього витріщають очі,— почув Вітько за собою.

Світлий Андак ствердно хитнув головою і заходився цмулити зі срібної чаші білу рідину.

Звечоріло. До багаття звідусюди насувався туман. На небо висипали перші зорі. Інколи з-за горбів у долину проривався холодний вітер і Вітько мерзлякувато щулився. Від спраги вуста йому пошерхли і стали жорсткі, як терпуг.

А рожевощокий усе цмулив зі своєї чаші. Нарешті відставив чашу і її підхопив засмаглий до чорноти половець високого зросту. Рожевощокий витер рукавом масні вуста і звернув погляд на Вітька. Щось запитав.

— Світлий Андак, син славетного хана Курнича, хоче знати, чи велика зараз дружина в Римові? — почувся пронизливий голос засмаглого половця. Вітько мовчав.

— Ну? — схилився над ним перекладач.— Чому не відповідаєш?

— Ви ж самі все бачили,— відказав Вітько. Світлий Андак невдоволено насупив брови і тлумач щосили уперіщив хлопця нагаєм. З Вітькових грудей вихопився стогін.

— Світлому Андакові треба відповідати ввічливо і швидко...

Нараз обличчя у світлого Андака проясніло. Він щось сказав перекладачеві і зареготав.

— Це брудне цуценя гадає,— вів перекладач,— нібито Ілля Муровець нас розбив. То підла брехня. Мине про перемогу думали. Нам потрібно було лише дізнатися, які сили у переяславського князя. І де вони. Чи не в лісах навколо Римова? Ну, чому мовчиш?

Світлий Андак мигнув бровою— і нагай знову обвився навколо Вітька.

— Ой! Не знаю...— відповів Вітько.

— Ти не знаєш? — здивувався перекладач.— Ти, цікавий до всього хлопчисько,— і не знаєш? Неправда, діти все знають.

І знову свиснув нагай. Вітько схопився за щоку і зціпив зуби. Що він мав сказати? Що в Іллі Муровця лише півтораста дружинників, а то все парубки й дядьки з косами і довбнями? І що ніяких княжих військ навколо Римова немає?.. Тоді цей Андак покличе інших ординців — і половці сьогодні ж купно наваляться на Римів, підуть далі на Переяслав, а, можливо, навіть на Київ...

А винний у цьому буде він, Вітько Бубненко...

— Що, знову заціпило? — погрозливо запитав тлумач.— Може, припекти язика?

Один з половців вихопив з вогнища тліючу головешку. Вітько втупився у неї нажаханим поглядом.

— Я...я й справді нічого не знаю...— вичавив він із себе.— Я...я лише нещодавно там з’явився.

— Он як,— недобре посміхнувся перекладач.— І звідкіля ж ти з’явився?

Нараз у гурті половців стався якийсь рух. Наперед протиснувся літній воїн і втупився у бранця. Це був той самий половець, що гнався за Вітьком до самісінької печери, а потім з переляканим вереском дременув від ліхтарика.

— Здається, цей бранець виліз із Змієвої нори,— сказав половець. Ще раз пильно оглянув Вітька і підтвердив: — Так, це він і є.

Половці як один відсахнулися від полоненого. На тлумача ні з того ні з сього напала гикавка. Світлий Андак схопився на ноги так хутко, ніби випадково присів на бджолу і вона щойно його вжалила.

— Ти — від Змія?! — вражено вигукнув він.— З нори?!

Вітько мимоволі кивнув головою. О, та цеж чудово! Коли навіть хоробрий Олешко на початку тримався осторонь від нього, а ось цей половець репетував, мов навіжений,— то, мабуть, і інші половці бояться того Змія не менше.

— Так,— сказав Вітько.— Я його... невільник. Змій мене на розвідку послав.

— Навіщо?

— Ну, щоб це... дізнатися, де більше людей. За однією людиною йому ганятися ліньки.

Половці перелякано закрутили головами. Мабуть, хотіли переконатися, чи, бува, не підкрадається оце до них страшна потороча.

— І де ж той Змій зараз?..

— Він... Олешко Попович його полонив, от що! Правда, правда,— зацокотів Вітько, помітивши, як недовірливо глипнув на нього Андак.— Змій саме виставив голову з нори. А Олешко до нього підкрався і накинув зашморг йому на шию.

— То чого ж тоді твій Олешко не випустив Змія на нас? — запитав перекладач, не чекаючи, поки цим зацікавиться світлий син половецького хана Курнича.

— А навіщо? Я тільки чув, як Ілля Муровець казав Олешкові, що вони з вами і без Змія упораються. А Змія вони приховали на той випадок, коли їм доведеться непереливки.

— І де зараз той Змій?

— Та...у норі. Він же припнутий. Йому їсти возять. По три воли щодня,— брехав Вітько далі.

— Гм-мм...Три воли...— це вже сказав Андак, що перейшов на зрозумілу Вітькові мову.— Розв’яжіть його! — звелів він воїнам.— І дайте йому кумису.

Вітько жадібно припав до чаші з білою рідиною. Холодний, ледь кислуватий кумис виявився таким цілющим, що і втому, і спрагу наче язиком злизало. Навіть біль від ударів — і той почав стихати.

— А тепер розказуй про Змія,— зажадав світлий Андак.— Який він — дуже великий? Вітько ствердно кивнув головою.

— Завбільшки з коня? — не вгавав Андак.

Вітько відповів не одразу. А який же той Змій насправді? Тоді пригадав, як весело брехав Олешко про Змія і сказав:

— Набагато більший. У довжину він — як оте дерево заввишки.

Половці дружно втупилися в дерево, ніби вперше його побачили.

— А завтовшки він буде, як сім жеребців,— вигадував далі Вітько.— І око в нього блищить, як сонце. Коли зблизька гляне на когось — той спалахує, як метелик...

Тлумача затіпало. Мабуть, уявив себе метеликом.

— А скільки треба воїнів, щоб твого Змія побороти? — запитав Андак.— Десять? Двадцять?

Вітько вдав, ніби напружено розмірковує.

— О, ні, мабуть, більше,— сказав він.— Коли розлютується, то більше. Набагато більше.

— А який він зараз? Розлючений?

— Ще й який! Йому ж те...сьогодні снідати не дали. Андак надовго замовк. Сьорбав з чаші і задумливо дивився на вогнище. Врешті-решт наказав воїнам пильно стежити за полоненим, а сам рушив до намету.

Зміїв напад

Тепер з Вітьком поводилися значно краще. Йому дали їсти, знову напоїли кумисом і послабили пута. Але від того хлопцеві легше не стало, бо на ніч його прив’язали до стовбура молодого берестка.

Половецький табір поринав у сон. То один, то інший степовик клав під голову сідло і починав хропіти. Раз по раз із темряви вигулькували вершники. Вони про щось перемовлялися з тлумачем і знову розчинялися в темряві.

Вітько відчув, що, незважаючи на біль від стусанів і пут, його теж хилить у сон. Проте і уві сні йому бачився світлий Андак. Він сидів на кошмі перед Вітьком. І хлопець із завмиранням серця чекав, що от-от син половецького хана моргне бровою — і по тому знаку не менше десятка половців занесуть над беззахисною Вітьковою головою криві шаблюки...

Прокинувся він від холоду. Тихо накрапував дощик. Віддалік прокричав пугач. Вартовий із зусиллям підвів голову на той крик, тоді перевів погляд на Вітька і знову заплющив очі.

Пугач крикнув знову. Вартовий поворушився, проте очей не розплющив. А хлопцеві пригадалося, що точнісінько так пугукав Лидько.

«Це ми так перегукуємося,— пояснив тоді він.— То значить, що один із нас щось знайшов. Чи розвідав».

Проте Лидька, мабуть, уже немає в живих. Він загинув, коли кинувся на допомогу Вітькові. Бо на нього ж летіло двоє половців, та ще кілька заходили зі спини.

Більше пугач не озивався. Дощик припинився і в небі почали з’являтися зорі. Далекі і чужі, байдужі до всього, що робиться на землі. Отак світитимуться вони і завтра над Римовим, і через дев’ятсот років над Воронівкою. Тільки Вітькові, мабуть, уже не доведеться їх більше бачити. Бідна мама! Напевно, шукає його скрізь і заливається слізьми... Зненацька йому привиділося, ніби за пагорбами шугонув до неба якийсь промінь. Вітько стріпнув головою і напружив зір. Проте все було так, які перед цим.

Він знову заплющив очі.

Несподівано за пагорбами хтось пронизливо скрикнув. Потому почувся частий, сполошений тупіт і до згасаючого багаття підлетів вершник. Переляканим голосом він прокричав кілька слів, і між них було слово «Змій».

Наче вжалені схопилися степовики з трави, закрутили головами на всі боки. Тлумач-перекладач спробував про щось довідатися у вершника, проте з уст у того вилітало лиш одне слово:

— Змій...Змій...

Не допоміг і нагай, котрим перекладач кілька разів пригостив нажаханого вершника.

І тут за пагорбом, звідкіля примчав вартовий, спалахнуло дивне сяйво. Воно скидалося на палаючий погляд якоїсь велетенської тварини, що важко виповзла на пагорбі на мить зупинилася, винюшкуючи жертву. Її сліпучо-мертвотне око кидало гострий, мов спиця, промінь далеко перед собою. Мерхло від того погляду сяйво незліченних зірок, маревним світлом спалахували дерева і злякано шугали до землі чорні нічні птахи.

На мить Вітькові стало моторошно. Але тільки на мить.

«Та це ж світло мого ліхтаря! — збагнув він.— То, мабуть, Олешко світить ним!»

Тим часом проміння опускалося все нижче до землі і все ближче до половецького табору. Ось воно торкнулося верхівок дубів, перекреслило стовбур берестка, до якого був прив’язаний Вітько, і зупинилося на дахові намету, звідкіля з повискуванням виборсувався світлий син половецького хана.

А потім з пагорба заревло. Глухо, натужно, погрозливо. І, судячи з того, як гойднувся мертвотно-жовтий промінь, велетенська тварина почала спускатися у видолинок — прямісінько на половецький табір.

Залементували, заметушилися степовики. Цвьохнули тятиви луків і з десяток стріл полетіло у бік невидимої потвори. Та, мабуть, лише роздражнили її, бо ревіння подужчало.

Світлий Андак врешті-решт вибрався з намету. Миттю скочив на коня і вже з темряви заволав:

— Хапайте бранця! Беріть його з собою!

До Вітькакинувся тлумач. Проте не встиг він зробити і двох кроків, як йому в горлянку вп’ялася стріла. Інші половці відсахнулися від бранця.

Ревіння на мить завмерло. Натомість пролунав дзвінкий насмішкуватий вигук. Вітько ладен був заприсягнутися чим завгодно, що то кричить Олешко Попович:

— 3 нами Змій! Ату на половця!

У відповідь з іншого боку долетіло:

— Там — Змій, а тут — Муровець!

Важкий тупіт копит, що долинав з-за пагорба, небавом заполонив нічний степовий простір. Зміїв погляд блукав низько над землею і у засліплених половців вивалювалася з рук зброя. З несамовитими зойками кидалися вони в той бік, де паслися табуни. Проте коні, нажахані не менше за своїх господарів, сполошено іржали, ставали дибки і мчали світ за очі. Піші половці з прокльонами поспішали їм услід.

Вітько щільно притиснувся тілом до тонкого стовбура — щоб не наскочили на нього кінні і щоб захиститися від стріл, що раз по раз висвистували в повітрі.

— Мирку, де ти? — почувся неподалік знайомий голос.— Ти живий?

— Лидьку! — вихопилось у Вітька.

З темряви вилетів кінь. Лидько зіскочив з нього, вихопив ніж і миттю розрізав пута.

Вітько спробував підвестися, проте тут же мішком зсунувся на землю.

— Що з тобою? — перелякався Лидько.— Ти поранений?

— Ні...то я так...довго був прив’язаний.

— То побудь ще трохи тут, Мирку. І нікуди не відходь, гаразд?

Лидько знову злетів на коня і помчав туди, де шаленіла січа.

Власне, січі вже не було. Не тямлячись від жаху, поспішали степовики у глупу ніч, а на їхніх плечах висіла руська кіннота. І не одна сотня нападників наклала головами у цю ніч.

Дещо про Микулу Селяниновича

Поволі розвиднювалося.

Поруч з Вітьком зупинив змиленого коня Ілля Муровець. Він поклав поперек сідла шипасту свою довбню і з неприхованою заздрістю поглянув у той бік, куди покотилася погоня.

— Ет, не дано мені ганятися за тими полинцями,— охриплим голосом мовив він.— Надто вже прудко бігають. Е, небоже, що це з тобою?

Вітько плакав. Сльози густо котилися по його обличчю. Він судомно схлипував і ніяк не міг зупинитися.

Важка Муровцева рука обережно торкнулася до скуйовдженої голови хлопця.

— Ну ж бо, годі,— лагідно мурмотів велет.— Усе гаразд, парубче. Усе вже позаду.

— Вони...били мене...— крізь сльози скаржився Вітько.— Та я нічого їм...не сказав.

— Молодець, Мирку. Ти справжній русич,— похвалив його Муровець.— Тільки ж навіщо плакати?

— Та я вже не плачу...

Вітько витер полою сорочки рештки сліз і вдячно посміхнувся велетові.

— Як ви мене знайшли? — поцікавився він.

— То все Лидькова робота. Добрячий з нього вивідувач може вийти. А Змієве око придумав Олешко. Ну як — гарно вийшло?

— Гарно,— згодився Вітько.— Навіть я перелякався спочатку. Спасибі вам.

— Знайшов за що дякувати,— відмахнувся Муровець.— Ти краще скажи: чув ревіння, чи ні?

— Ще й як! Половці ледь не збожеволіли з жаху.

— То моя робота,— похвалився Муровець.— Так, розумієш, старався, що аж захрип.

Збуджено перегукуючись, поверталися римівські дружинники у діброву. Втрат з їхнього боку не було. Хіба що дід Овсій кректав і час від часу потирав плече.

Чи не останніми під’їхали Олешко з Лидьком. Повернулися вони не самі — між ними скособочився на коні світлий син половецького хана Андак. Він набурмосено глипав навсібіч.

Лидько аж сяяв з радощів. Ще б пак — він же уперше брав участь у такій битві! А от Олешкове обличчя було чимось стурбоване. Попович міцно обійняв Вітька, затим відвів його убік і тихо, аби ніхто не почув, сказав:

— Кепські справи, Мирку, ой і кепські!

— А що таке? — стривожився Вітько.

— Не світить більше твій, як його...ліхтарик, от що. Якась погань влучила в нього.

— Подумаєш — ліхтарик! — усміхнувся Вітько.— А я вже аж злякався. Гадав, щось інше трапилося.

— Е, не кажи. Той ліхтарик добряче нам допоміг. І ще не раз допоміг би. От би дізнатися, яка погань в нього вцілила! Я б їй голову задом наперед скрутив і сказав би, що так і було.

Та все ж Олешко повеселішав. Зиркнув на набурмосеного Андака, потім підморгнув Вітькові і зненацька загорланив:

— Гей, дядьку Ільку! Як там наш Змій? Погодували вже його?

Муровець поволі розгладив вуса. Подумав.

— А навіщо його годувати? Він вже сам себе погодував. Думаю, не менше десяти полинцівсхрумав.

— Наївся?

— Хто його зна. Може, наївся, а може, ще хоче. Олешків погляд ніби зовсім випадково зупинився на синові половецького хана.

— А що, коли ми цього віддамо Змієві на закуску? — запитав він.

Світлий Андак затіпався. Обличчя його посіріло.

— Н-н-не треба! — вереснув він.— Не робіть цього! Я великий викуп дам! Мій батько, хан Курнич, нічого не пошкодує!

— А нащо нам той викуп! — зневажливо сплюнув Олешко. Все ж наполягати на своєму не став.

До них під’їхав Лидько. Він усе ще не міг віддихатися. .

— Я боявся, що тебе вже нема серед живих,— сказав йому Вітько.— Вони ж так накинулися на тебе! І спереду накинулися, і збоку...

— Та я теж гадав, що мені вже гаплик,— весело погодився Лидько.— Добре, що хоч здогадався до Змієвої нори повернути. А вони побоялися. Потім я тишком-тишком за ними...

— Спасибі,— зворушено мовив Вітько.— Якби не ти...

— Ет, що там! Головне — половців розбито!

— Хтозна,— прогудів Муровець.— Хто його зна. Поживемо, хлопці, побачимо...

Дружина поверталася до Римова з чималою здобиччю. Одних лише коней Вітько нарахував понад три сотні. А ще були щити, криві половецькі шаблі, кольчуги. Ще й син половецького хана Курнича на додачу.

Одну кольчугу Олешко подарував Вітькові.

— Носи,— сказав він при цьому.— І нехай жодна шабля тебе не зачепить.

Кольчуга сиділа на Вітькові наче влита. Хіба що була трохи заширока в плечах, а ще більше в тому місці, де мав бути половецький живіт. Але на такі дрібниці Вітько не зважав. Головне — тепер у нього є власна кольчуга! І віднині він, звичайнісінький школяр Вітько Бубненко, став справжнім давньоруським воїном. От би побачили його тепер у Воронівці! Та, на жаль...

І Вітько мимоволі зітхнув.

Сулу перейшли, коли сонце уже всідалося за воронівським лісом. З римівського боку вихопилося кілька вершників і учвал покотили назустріч дружинникам. У передньому Вітько упізнав тітку Миланку.

— Живий, синку! — кинулася вона до хлопця.— Живий...А мені уві сні таке вже було приверзлося...

— Та куди він подінеться, сестро,— лагідно прогримотів Муровець.— Такий богатир ще сто років ряст топтатиме.

— Еге ж, ми з Мирком ще не раз потрусим отого половця,— жваво відгукнувся Попович. Щойно він розповідав дружинникам щось дуже веселе, проте зупинився на півслові і квапливо наблизився до Вітька. І зрозуміло, що було тому причиною: слідом за матір’ю їхала Росанка.

Дід Овсій з Муровцем трохи відстали від гурту. Дідові було зле. Обличчя його розпашіло, дихав він часто і уривчасто. І раз по раз обережно торкався до плеча.

— Тримайтеся, діду,— підбадьорював Муровець старого.— Приїдемо до Римова — миттю поставимо вас на ноги. У нашої Миланки мастики такі, що й мертвий підстрибне.

— Ет, не поможуть уже мені ваші мастики,— поморщився дід Овсій

— Це чому ж?

— Тут, бачиш, інша хвороба напосіла — старість.

— Та яка ще там старість! — почав було заперечувати Муровець, проте дід Овсій помахом руки зупинив його.

— Не треба, Ільку. Що є, то вже є. Бач, оце рубаюся і раптом відчуваю, що не сила тримати меча. І чомусь тягне кинути все і прилягти на травицю. А той песиголовець наче щось відчув, бо розмахнувся з усієї сили і вдарив так, що у мене в голові все замакітрилось. Бухнув я на землю, наді мною копита миготять, а на серці камінь. Ет, думаю, чому ж я раніше не сказав, де мене поховати?

Дід Овсій замовк. Мовчав і Муровець. Він розумів: не треба перебивати старого воїна.

— А хотілося б на нашому Городищі прилягти, Ільку,— вів далі дід Овсій.— Бо видно все звідтіля, наче вільному птахові. Тай не сам би там нудьгував...На нашому Городищі, мій батько казали, перший руський ратай спочиває. Сам Микула Селянинович. І спочиватиме він доти, доки на землю нашу не прийде страшна біда. І коли вже мало ратаїв залишиться, тоді підведеться Микула і покаже нечестивцям, де у нас раки зимують...То, може, й мене слабкого та многогрішного, підніме заодно.

Муровець слухав старого, кивав на знак згоди головою і думав про своє. Надто вже легко дісталася нинішня перемога. Підозріло легко. Налетіла лиш одна орда. Налетіла і втекла. А де ж інші орди? Мабуть, зачаїлися десь неподалік. Тільки де саме? І що замислили половці цього літа?

— Микула, кажете...— Муровець поправив свою довбню.— То, коли що, і мене до свого гурту приймете, га, діду?

— Та вже ж приймемо,— силувано всміхнувся дід Овсій.— Тільки не зараз. Стане ще тобі, Ільку, роботи на цьому світі.

— І чого це ви розкаркалися? — гримнула тітка Миланка. Вона притримала свого коня, чекаючи на них.— Люди он радіють, а ви, бач, похорон собі влаштовуєте. І не соромно?

— Та вже ж,— вибачально прогримкотів Ілля.— Вважай, сестро, що нам уже соромно.

І поплескав по крупу свого важковаговика.

Той докірливо скосив око на господаря. Проте ходи не наддав. Мабуть, вважав, що за ці дні він попрацював таки на совість.

Потвора

Дід Овсій лежав на ковдрі обличчям донизу. На його чолі великими крапелинами виступив холодний піт. Поруч повискував Бровко — співчував старому.

На дідовому плечі запеклася широка смуга крові, а навколо неї здувся здоровенний синець.

— Дісталося ж вам,— співчутливо зауважила тітка Миланка і натисла пальцями на одне місце.— Тут болить?

Холодний піт полився ручаями.

— Ні,— скрипнувши зубами, сказав дід.

— А тут? — тітка натисла на інше місце. Дід подумав.

— Хто його зна. Ніби болить, а ніби й не дуже.

— Це добре,— сказала тітка.— Кістка ціла. І несподівано смикнула за руку.

— Йо-йй...— дід аж скрутився.

— Усе, діду, все,— заспокійливо сказала тітка Миланка.— У вас, крім усього, ще й вивих був. Мабуть, упали на цю ж руку?

— Може бути,— згодився дід.— Бо той гаспид, розумієш, так вперезав, що в голові і досі макітриться. Якби не Олешко, лежати б мені заразне тут...Ще смикатимеш?

— Та ні вже...— тітка Миланка наклала на дідове плече якісь мазі і міцно перев’язала його шматком полотна.

— Все. Тиждень-другий полежите, а там і косити можна.

— Ой, дай тобі, Боже, здоров’ячка, Миланко,— подякував дід Овсій.— І що б я робив без тебе?

— Ну що ви таке кажете? — обурилася тітка Миланка.— Ми ж свої люди. Мо’, ще чогось треба?

— Та вже незручно й просити...Ну, але як так, то чи не засмажила б ти мені гусака? Він там, у клуні висить. Дуже вже хочеться гусячих шкварок. А ти, Мирку, любиш шкварки?

— Ще й як! — вигукнув Вітько.

— У нас же борщ є,— втрутилася Росанка.— І каша.

— Борщ з кашею — це добре,— відказав дід.— Проте й шкварки не гірші.

Однак ласувати при всіх шкварками дід не квапився. Спочатку він остудив жир, потім перелив його до щербатого горнятка. Горнятко зав’язав у вузлик з полотняної ганчірки.

— Ви кудись збираєтесь? — поцікавився Вітько. Дід здивовано озирнувся. Здається, старий навіть забув про Вітька.

— Я? Та ні...підвісити хочу, щоб мишві не дісталося.

— А шкварки чому не їсте?

— Ще встигну. Знову щось плече розболілося. Піду, мабуть, полежу трохи.

І, похитуючись, рушив до хати.

Вітько покрутився якусь часину на своєму дворищі і подався на вулицю. До нього одразу ж підбігла Оленка, молодша Лидькова сестричка. Вона войовниче розмахувала дерев’яним мечем.

— Ану, хто кого? — гукнула Оленка і наставила меча на хлопця.— Будемо битися чи миритися?

— Відчепись,— порадив їй Вітько і рушив далі. Після битви з половцями і полону змагатися на дерев’яних мечах, та ще й з дівчиськом, було нецікаво.

Оленка відчепилася. Проте не надовго.

— Якби вмів битися на мечах, то в полон не потрапив би! — ущипливо зауважила вона.

Вітько повернувся до неї і тупнув ногою. Войовничу Оленку наче вітром здмухнуло.

А хлопець зупинився посеред вулиці і замислився. Що б його зараз зробити? Звісно, непогано було б податися до Городища. Та поки туди дістанешся, та там побудеш, та назад вернешся,— уже й ніч настане. А тітка Миланка просила поночі не ходити...

І тут Вітько пригадав, що в чагарнику, одразу ж за дворищем діда Овсія, росте дика малина.

«Мабуть, почала вже дозрівати,— подумав він.— Треба піти поглянути...»

Вітько обійшов дідів паркан з вулиці і заглибився в чагарі. Кроків за двадцять натрапив на густі малинові та ожинові зарості. Через них пролягала ледь помітна стежка. Вела вона до дідового паркану. Чи навпаки. Мабуть, протоптали його Олешко та Ілля Муровець. Внизу, біля самої землі, у паркані виднілася дірка.

А малина, звісно, ще й не думала достигати. Хлопець уже збирався вертатися назад, як раптом угледів, що через дірку в паркані протискується Бровко. В зубах у нього погойдувався вузлик. Той самий, у який дід Овсій нещодавно зав’язав горнятко з гусячим жиром.

Бровко проліз крізь дірку, обтрусився і діловито потрюхикав стежкою, прокладеною двома богатирями. Схоже, вирішив десь заховатися і без перешкод заходитися біля гусячого жиру.

«Отже й злодій! — обурився Вітько.— А прикидався таким пристойним...»

— Діду! — гукнув він.— Ваш Бровко поцупив горнятко з жиром!

Дід не відповідав. Мабуть, так і не вийшов з хати. А от Бровко рвонув уперед, мовби його цвьохнули батогом.

Хлопець подався назирці за чотириногим злодюжкою. Аж упрів, доки наздогнав утікача. Проте замість злодійкувато чкурнути в кущі, Бровко раптом повернувся і загарчав на хлопця.

«Ти диви! — здивувався Вітько.— Украв та ще й огризається! »

— І не соромно тобі? Ану, віддай горнятко!

Та Бровко вишкірив ікла так, що Вітько поспіхом відступив— чого доброго, ще й накинутися може!

А злодюжка підхопив вузлик і подався у видолинок, що, як і всі видолинки Римова та й сучасної Воронівки, вели до болота.

Вітько подерся навпростець через кущі. За хвилину вибрався на край урвища. З нього добре було видно звивистий видолинок, трав’янисту галявину перед болотом і саме болото.

А ще за хвилину з видолинка вигулькнув Бровко. Зупинився посеред галявини, опустив вузлика на землю і облизнувся.

«Зараз почнеться»,— подумав Вітько і занепокоївся: а що, як пес з горнятком на голові з переляку рвоне в болото? Проте замість сунути писка в горнятко, Бровко тихенько заскавулів, захвицав хвостом і ще раз заскавулів.

Комиші ледь помітно хитнулися і у Вітька відчайдушно тенькнуло серце, бо на берег ступила потвора. Скидалася вона на черепаху чи велетенського, майже на Вітьків зріст, рака. Але той рак мав довгі мавп’ячі руки, що лишена кілька сантиметрів не діставали до кінцівок коротких покривлених ніг.

На спині потвора несла горба. І з того горба визирала загострена, ніби стиснута в скронях жахливою силою, голова.

Вітько міцно зіжмурив повіки. Сподівався, що потвора щезне.

Проте вона й не думала щезати. Навпаки, змахнула довжелезними ручиськами і глухо пробубоніла:

— Бу-у...

Вітько відчув, як йому зашпори зайшли у п’яти: точнісінько так бубонів Велес, дідько болотяний. Хлопець хотів повернутися і дати драла, проте ноги немов приросли до землі.

А Бровко ще швидше заметляв хвостом, підхопив вузлика і за кілька стрибків опинився поруч з дідьком болотяним. Той узяв вузлика і вільною рукою погладив Бровка, що аж нетямився з радощів.

— Бу-у...— лагідно бубонів дідько.

Нараз позаду почулися кроки. Вітько озирнувся. До нього поспішав дід Овсій і його обличчя не віщувало нічого доброго.

— Ти що тут робиш? — різко запитав дід.

— Я...— Вітько не знав, що сказати.— Он там...І він показав униз.

Але потвори вже не було. Лише кола розходилися по воді та Бровко усе ще метляв хвостом.

— Забудь,— крижаним голосом звелів дід Овсій.— Ти нічого не бачив. І нікому ні слова, чуєш?

Добриня

Тієї ночі Вітько довго не міг заснути.

А коли заснув, то стогнав так, що тітка Миланка двічі будила хлопця. Все ввижався йому Велес, дідько болотяний. То зненацька в щілині між очеретами змигне його око, то волохаті мавп’ячі ручиська от-от зімкнуться йому на шиї...

Вранці до Вітька підійшов дід Овсій.

— Не ображайся, парубче, за вчорашнє,— зніяковіло мовив він.— Але тобі й справді не треба було бачити те, що ти побачив.

— Я ж не знав,— почав виправдовуватися Вітько.— Я думав, що Бровко украв ваше горнятко з жиром, то й побіг за ним, щоб відібрати.

— Чув я твій голос. Та поки видибав з хати, поки те-се, дивлюся — ніде нікого...Так що забудь про все, Мирку. Це дуже важливо для всього Римова, зрозумів? Навіть дядько Ілько— і той про Велеса майже нічого не знає.

— Забуду,— пообіцяв Вітько. І все ж не втримався, запитав:

— А дідько болотяний дуже лихий, чи ні?

Дід Овсій відповів не одразу. Невиразна хмаринка промайнула по його поораному густими зморшками обличчю.

— Затям собі, Мирку,— сказав він.— Затям назавжди: собаки лихих не люблять.

— Затямлю,— пообіцяв Вітько.

Дід Овсій усміхнувся. Він знову став таким, яким звик його бачити Вітько.

А згодом думки про Велеса взагалі вилетіли з Вітькової голови, бо до Римова увійшло кілька сот княжих дружинників.

Засмаглі, широкоплечі, вкриті густим шаром куряви, вони сиділи, як улиті, на своїх дужих конях. Їхні металеві шоломи виблискували на сонці, аж ставало боляче очам.

У передньому, огрядному сивобородому воїнові римівці упізнали тисяцького Добриню.

Тисяцький уважно поводив навсібіч своїми гострими очима. Здається, він когось шукав. І коли зі свого дворища вишкандибав дід Овсій, тисяцький зіскочив з коня і рушив до нього.

— Все ще тримаєшся, старий мухоморе? — вигукнув Добриня і розвів руки для обіймів.

— Е-е, Добрине,— застеріг його дід Овсій,— обережніше! Мене, розумієш, половець трохи на той світ не спровадив.

— Що, не втримався? — запитав Добриня.— Знов у бійку поліз?

— Та понесла нечиста,— згодився дід Овсій.— Може, заскочиш на хвилю до хати?

Добриня в задумі погладив бороду, та все ж відмовився.

— Ніколи, Овсію. Поспішаю до Городища. Краще вже ти туди заскакуй, є про що порадитися. Чи, може, ті харцизяки тобі заодно й пам’ять відбили?

— Та ні,— відказав дід Овсій.— Пам’ять моя ще при мені.

— От і гаразд. Отже, чекаю.

Вітько зачудовано дивився услід старому воїнові. Виходить, він уже й третього богатиря — Добриню Микитовича — знає! Гей, розказати б про таке хлопцям з Воронівки,— луснули б, мабуть, від заздрощів! Щоправда, той Добриня, про кого вони вчили в школі, здається, був воєводою, а цей лише тисяцький. Ну й що з того? Може, цей Добриня нині завтра теж стане воєводою!

— Діду, візьміть і мене з собою до Городища! — заканючив Вітько так, як це вміють робити лише на початку двадцять першого століття.— Хочу ще раз побачити Добриню!

І, звісно, відмовити Вітькові дід не міг. Хіба наказав:

— Спочатку ягід полізь нарви.

Десь за годину Вітько з’явився на Городищі. Він згинався під вагою козуба. Ще два кошики з черешнями дід Овсій перекинув через коня.

Дружинники щойно пообідали і подалися на ставок. Лидько з іншими хлопцями погнав їхні коні на луг.

— А це чиє? — запитав Добриня, угледівши за дідовою спиною Вітька.— В тебе ж ніби...

— Це Іванів онук,— пояснив дід.— Тямущий хлопчина.

— А мій, отже, небіж,— доповнив його Муровець. Ілля всівся на лавицю поруч з Добринею. На широкому столі, мов два шпилі, височіли їхні шоломи. Муровець поставив між ними Вітьків козуб і запустив у нього велику, мов копач, долоню. Першу жменю, як господар Городища, він передав Добрині. Той кинув кілька ягід до рота, вдячно хитнув головою.

— Це ще ті? — запитав діда Овсія.— 3 Дунаю?

— Еге ж.

— Лепська ягода. У Переяславі такої немає.

Він доїв черешні, відсунув козуб і глянув на Вітька.

— От що, хлопче, пішов би ти краще погуляв, га? А ми тут трохи погомонимо з дідом. Заодно й Олешка поклич.

Не послухатися Добриню Вітько не посмів. Хіба що кинув прохальний погляд на діда. Проте той вдав, ніби нічого не помітив.

Коли прибіг ще мокрий з річкової купелі Олешко, Добриня почав:

— До Переяслава дійшло, що половець знову щось замислив.

— Звісно, що,— відказав дід Овсій.— Поживитися хоче.

— Може бути. І поткнувся спочатку на Римів. А якби вдалося проскочити, то й до Переяслава дістався б. А там, дивися, і Київ обложив би.

— Тепер уже не поткнеться,— безтурботно посміхнувся Олешко.— До нових віників запам’ятає!

— Рано радієш, хлопче,— заперечив Добриня.— Сам же відаєш, що до Римова підходила лиш одна орда. А за Ворсклою ще кілька таких тиняються. Отже...

— Спробує проскочити десь в іншому місці,— сказав Муровець.

— А де саме, відаєш? — запитав Добриня.

— Ні.

— То ж бо й воно. І я не знаю, і сам князь Володимир не відає. Може, збирається під Лукомлем чи під Воїнем прослизнути. А то й від Ромен зайде. Ми ж сильні пішою раттю, проте за кінними вона не вженеться. Тож поки йтимемо від Римова до Ромен, половець прошмигне за нашими спинами — і доганяй вітра в полі! Їхні вивідники теж не сплять.

— Звісно, що не сплять,— згодився дід Овсій.— Он Горошко Печеніг, знаєш, що каже?

— Який Печеніг? — поцікавився Добриня.— Чи не той, що нам біля Буга добряче поміг?

— Той самий. А потім він поселився з того боку римівських плавнів. Від нього, власне, і пішов он той Горошин...— Дід показав на купу дерев, що зеленіли за плавнями.— То він каже, що якийсь дивний люд зачастив до них зі Степу. Ніби хоче породичатися з горошинцями, та, схоже, має щось інше на думці...

Добриня втупився в діда своїми гострими очима.

— А чи не збирається половець пробратися болотом до Римова? — запитав він.— Пам’ятаєш, як він це зробив двадцять літ тому?

— Ще б пак,— спохмурнів дід Овсій — Вдав, ніби на Воїнь наміряється вдарити. Ми кинулися йому навперейми, а він тим часом човнами дістався до незахищеного Городища.

— Так отож. Майже увесь Римів до ноги винищив...То чи не спробує й нині так вчинити?

— Може бути. Але тепер йому навряд чи це вдасться.

— Ти переконаний?

— Атож,— відказав дід Овсій.— Бо ми човнами вже так не розкидаємося. Усі біля нашого берега стоять. І протоки час від часу міняємо.

— Як це? — не зрозумів Добриня. Дід Овсій зам’явся.

— Татине бійся,— підбадьорливо усміхнувся Добриня.— Тут всі свої.

— Ну, добре...Ідіть усі за мною.

Вони зійшли на мур. Внизу перед ними розкинулися безкраї плавні. Лише далеко на обрії, де темніли купини горошинських дерев, вони закінчувалися.

— Посеред плавнів є одна місцина,— почав дід.— От звідтіля ми й беремо відлік. Скажімо, треба з того боку сюди пробратися. То, бачиш, верба стоїть? — дід повів рукою у бік римівської царини.— А трохи вище — дві груші. То скажеш: груші на вербі — і все зрозуміло.

— Кому скажеш? — запитав Добриня.

— Є тут такі...— ухильно відповів дід.

— Ну, гаразд. А коли я захочу дістатися болотом на той бік?

— Є біля Горошина дерево, громом прибите. Верхів’я в нього, як місяць-молодик. От звідсіля на те дерево й треба напрямок брати. Це зараз. Згодом інші напрямки з’являться.

— То ти що — протоки перекриваєш?

— Потрошку,— визнав дід.— У нас багато плавучих острівців.

— А я візьму й відсуну його...

— А куди й наскільки — знаєш? Штовхнеш не той острівець чи не туди — і замість Римова опинишся біля гирла Портяної. Або взагалі заберешся в таку трясовину, що до кінця життя з неї не виберешся.

— Темне діло,— зауважив Добриня і почухав потилицю.— І хто ж його таке надумав? Чи не ти?

— Не зовсім. Це Печенігова робота. Ну...та й ще дечия.

— Знову темниш, Овсію,— похитав головою Добриня,— чув я про твою дружбу з дідьком болотяним.

— Ну й добре, коли чув,— нагороїжився дід.— І нічого про це балакати.

— Ох, і їжакуватий же ти, старий друже,— засміявся Добриня.— Яким був, таким і зостався. Ну, гаразд, досить про болото. Краще подумаймо про те, як дізнатися, кудою підуть половці.

— А що чути від ваших вивідників? — поцікавився Муровець.

— У тому то й біда, що нічого. Схоже, їх викрили. І тут подав голос Олешко.

— А що, коли їх обвести навколо пальця? — запитав він.

— Кого, переяславських вивідників? — ущипливо поцікавився дід Овсій.— Здається, це й без тебе вже зробили.

— Вічно б вам, діду, присікуватися! — образився Олешко.— Я про половця кажу. Треба зробити так, щоб він повірив, ніби ми подалися кудись на Лубни. Або в інший бік — на Воїнь, ближче до Дніпра.

— Так-так,— жваво підхопив Добриня.— Отже, ми рушимо нібито на Лукомль, а він швиденько через Римів — і на Переяслав. Та якщо ми зачаїмося десь неподалік і...

— Отож-бой воно, що «і»,— засумнівався дід Овсій.— Бо як ти його змусиш повірити в це?

— Будемо думати,— мовив Ілля Муровець.

— Звісно, будемо,— згодився Добриня.— А поки що потрібна розвідка. За Хорол, або й далі. Інакше не дізнаємося, що ті половці затівають.

— Я теж такої думки,— прогудів Ілля Муровець і обернувся до Поповича.— Візьми з десяток дружинників — і гайда. Треба в деякі тайники зазирнути. Може, лишили щось хлопці.

— Оце вже веселіше! — зрадів Олешко.— Тільки я хотів би взяти з собою й Мирка.

— Навіщо тобі це хлоп’я? — запитав дід Овсій.— Що, без нього не зможете вправитися?

— Все одно треба когось із малих брати,— відказав Олешко.— То нехай уже й він привчається. А заодно й оберегом нам буде. Самі ж бачите — у хлопця легка рука. З будь-якої халепи вибереться.

Дід Овсій махнув рукою.

— Ну, коли вже без нього не можете, тоді звісно...Тільки з Миланкою сам будеш домовлятися. А в Горошині незабудь зазирнути до Печеніга. Може, йому вже дещо відомо...

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up