Сторожова застава. Сторінка 6

В Горошині

Тітка Миланка спершу й чути нічого не хотіла. Вона просто схопила ломаку і славетний у майбутньому богатир стрілою вилетів за ворота.

— Ну, що ви,— почав ображатися Олешко з безпечної відстані.— Самі ж знаєте, що такі, як Мирко, повинні супроводжувати воїнів...

— Бровко, ану візьми його,— звеліла тітка псові. Згодилася вона лише тоді, коли до неї заявилися Муровець з дідом Овсієм. Проте останнє слово залишила за собою.

— Тільки ж дивися: коли з Мирка хоч одна волосина впаде, до Римоване повертайся,— пригрозила вона Олешкові.

— Не впаде, тітко,— клявся Олешко, скоса зиркаючи на ломаку, що стояла, прихилена до стіни.— Ми тільки туди й назад. Прогуляємося трохи, та й годі.

— Знаю я ваші прогульки,— відказала на те тітка Миланка.— Але зарубай собі на носі, що я тобі сказала, чуєш?

Отак Вітько й опинився в розвідницькому загоні Поповича.

Спочатку Олешко їхав попереду і про щось безтурботно мугикав. Та одразу за Сулою підкликав до себе Вітька і тихо запитав:

— Росанка казала щось, чи ні?

— Росанка? — неуважливо перепитав Вітько. Голова йому була забита зовсім іншим, адже він оце вперше вибрався в таку небезпечну виправу!

— Еге ж. Тільки ти не подумай чогось такого...То я просто так питаю.

Вітько ствердно похитав головою:

— Казала. І, здається, не дуже добре.

— Не дуже добре? — насторожився Олешко.— Як це розуміти?

— Розумієш...вона казала, що тобі вірити не можна. Бо сьогодні ти тут — а завтра шукай вітру в полі.

— Це я — вітер? — обурився Попович.— Та чи знає вона, що я теж з Присулля? З Ромен родом. І батьки мої загинули від половців. То дідо мене ще малим вивезли аж під Ростов. Отой, що за лісами. А три літа тому там саме побував переяславський князь, то я з його дружиною й повернувся назад.

— А там що — погано хіба було? — поцікавився Вітько.

— Та як тобі сказати. Ніби й не дуже, але така нудота! Сиди і з лісів не потикайся. А тут,— Олешко обвів рукою довкола,— воля! І на мечах є з ким позмагатися...А більше вона нічого не казала?

— Та ніби ні.

— Жаль,— зітхнув Олешко і надовго замовк. Навіть висвистувати перестав.

До Горошина дісталися, коли сонце вже котилося на захід. Зустрічати Олешків загін висипали майже всі. Вітько зі здивуванням відзначив, що багато горошинців були дуже схожі на половців.

— Та вони і є такі,— підтвердив Жила, з котрим Вітько поділився своїм здогадом.— Породичалися з нашими, взялися за плуга — і вже не розбереш, де хто.

— Тоді чому вони не перебралися на наш бік Сули?

— Тісно їм у нас. А тут, кажуть, простір, воля. Вони ж кочівники.

— А коли половець наскочить? Чи він сюди не зазирає?

— Ще й як зазирає! Тоді старі з малими, як і у нас, біжать до болота. А дорослі — хапаються за меча.. .А ще Жила розповів Вітькові, що неподалік від Городища пролягає Залозний шлях. Залозний тому, що увесь час ховається за високими лозами. А ще його Гречником називають, бо це не що інше, як старезний шлях із варягів у греки. Тільки сухопутний. Їздять цим шляхом купці варязькі і руські, грецькій арабські. Навіть половці зустрічаються серед них. Проте зараз на Гречнику порожньо. І це неспроста — мабуть, степовики щось затівають і затримали купців, аби ті не розпатякали русичам...

Слухав Вітько і згадував Ванька Федоренка, що сумнівався, чи є у їхньої Воронівки хоч якась історія. От хай би почув бодай десяту частку з того, про що довідався Вітько,— очі б йому на лоба полізли! І в Колька Горобчика, мабуть, теж. Хоча й кажуть, ніби він знає геть про все на світі.

Потім Жила кудись від’їхав і Вітько приєднався до Поповича. Той гордовито височів на коні межи гурту піших горошинців. Олешко саме закінчив оповідати, як здолав половецького богатиря Рутеню, і тепер перейшов на розповідь про те, як він полонив Змія.

— Аби ви знали, який він став слухняний! — вів Олешко.— Оце вчора підходжу до нього та й кажу:

«Ану, дай лапку!». І що ви думаєте — дає! Хіба що косує оком і скрегоче зубами. Але то нічого — у мене не сильно поскрегочеш!

— А ноги в нього великі? — поцікавився лисуватий дідусь.

— Які ноги? А-а, у Змія...Вони в нього, як у ящірки, тільки набагато грубші.— І Олешко зобразив обійми своїми довгими руками.— Десь отакі завтовшки!

— Ого! — сказав хтось із задніх горошинців.

— А що вже половецького духу не переносить! — вів далі Олешко.— Цього я сам його навчив. Піднесу йому до ніздрів половецьке сідло, або ще щось — і в нього з люті аж шерсть дибки стає. Ох, і кепсько доведеться тим поганцям, що втраплять до пазурів мого Змія!

— А хіба в Змія є шерсть? — засумнівався хтось. Олешко на мить знітився. Проте лише на мить.

— Невже я сказав — шерсть? От бачите, вже ставлюся до нього, як до свого Сірка...— І Олешко любовно поплескав по кінській гриві.— Звісно ж, луска в нього. І міцна, як панцир. Правда, Мирку? Вітько кивнув головою. А що йому лишалося робити?

Тепер увага горошинців була прикута до нього.

— Чи це не той, що вибрався зі Змієвої нори? — поцікавився горошинець Лидькового віку.

— Еге ж, той самий,— підтвердив Олешко.— Він знає Змієві звички, як свої п’ять пальців. І Змій його, до речі, теж слухається. Майже, як мене.

На них дивилися, роззявивши рота. Проте Вітько завважив, що кількаро чоловіків, що скидалися на справжніх степовиків, набурмосено зиркають на Олешка. А в одного з них, дебелого вусаня зі шрамом через усю щоку, з очей, здавалося, аж іскри сипалися від зненависті. Щоправда, варто було Олешкові повернутися в його бік, як на обличчя вусаня спливала улеслива посмішка.

Нарешті Попович сказав:

— Ет, забалакався я з вами! Ми ж у справі приїхали, мусимо декого зустріти на Гречнику. А до того треба ще й Печенігові привіт передати від старих друзів. Діди, знаєте, дня прожити не можуть без того, аби комусь не передати привіт.

Юрма з розумінням закивала головами і розступилася перед Олешковим конем.

Коли Олешко від’їхав від гурту, Вітько розповів йому про свої підозри щодо вусаня зі шрамом. Вислухавши, Олешко поплескав по плечу свого малого товариша.

— Молодець, Мирку! Зірке в тебе око, дарма, що пішки під стіл ще ходиш...Гадаю, що не сьогодні-завтра там,— він махнув рукою у бік степу,— знатимуть мої слова про Гречник та прирученого Змія.

— То навіщо ж ти про них казав? — запитав Вітько.

— Бо треба було щось та говорити. А про що? Невже про те, що дід Овсій остерігається половецького нападу? Ні, нехай вже краще у поганина жижки потремтять від жаху, ніж у нашого діда.

Горошко Печеніг мешкав на белебні, неподалік болота. Його низька, подзьобана негодою й часом напівземлянка ховалася за високим, майже на людський зріст, живоплотом з колючого глоду й шипшини. Стежки до його обійстя майже не було видно. Схоже, односельчанине дуже часто провідували старого.

Сам Печеніг, приземкуватий дідуган із пласким кругловидим обличчям, у хутряній шапці і такій же безрукавці, скидався на одного з тих кам’яних ідолів, що їх Вітько набачився дорогою до Горошина. Дід Печеніг вийшов з хати і похмуро зиркнув на дружинників. Коли Олешко зіскочив з коня, Печеніг пробурчав:

— Ти що, не міг увесь Римів привести за собою? І, не чекаючи відповіді, щез за дверима. Олешко озирнувся на своїх супутників, розвів руками і рушив за ним.

Балакали вони недовго. І, здається, балакали не про приємні речі, бо коли вийшли з хати, Олешкове обличчя було вкрай заклопотане. Попович помахом руки підкликав до себе Жилу й Вітька і вони всі разом рушили до болота.

З берега у бік високих очеретів було прокладено чимало протічків. Біля них стояли на припоні човни плоскодонки. Печеніг, накульгуючи, ішов попереду. Порівнявшись із деревом, всохла верхівка якого скидалася на молодий місяць, непомітним порухом руки показав Олешкові на один з протічків.

— Запам’ятайте це місце,— прошепотів Олешко Жилі та Вітькові.— До Римова можна дістатися лише цим протічком.

Після цього Печеніг, не звертаючи на гостей ніякої уваги, повернувся на своє подвір’я. Струхлявіла хвіртка зачинилася перед самісіньким Олешковим носом.

— Гостинні ці горошинці, нічого не скажеш,— зітхнув один з дружинників.— У тельбусі вже давно буркоче, а Печеніг, бач, хвірткою хряпає.

— Дарма ти так на діда,— присоромив його Попович.— Хіба не бачиш — живе самітній, мов одрубаний палець. Чи до гостин йому?

— А тепер — куди? — поцікавився Вітько, коли дружинники знову вибралися на головну горошинську вулицю.

— На Гречник, куди ж іще,— голосно відказав Попович. Так голосно, що ці слова долетіли до вух вусаня зі шрамом, котрий ніби випадково зустрівся їм на шляху.— А там десь і підвечеряємо. Бо в цього Печеніга, схоже, і снігу взимку не випросиш. Вусань зі шрамом лише криво осміхнувся на ці слова.

Розвідка

Якийсь час дружинники пробиралися у суцільній темряві. Згодом стало трохи легше — на небо викотився повен місяць.

— Де ж той Гречник? — врешті запитав Вітько Поповича.— Їдемо, їдемо, а його все нема й нема. Олешко стиха засміявся.

— Хто тобі сказав, що нам потрібен саме Гречник? — відказав він.— Ні, нам вигідніше їхати навпростець. Доки той Оверко розшукуватиме нас на Гречнику, ми вже будемо біля Хорола.

— Який Оверко? Отой, що з вусами і шрамом?

— Той самий.

— То він що — справді ворог? — вражено запитав Вітько.— Половцям допомагає, так?

— Поки що невідомо. Але скидається на те.

— То чому ж ти його одразу не схопив? Або знаєш що... Не треба його хапати. Давай спочатку простежимо за ним.

Вітько уявив, як вони потайки повертаються назад, ховаються в кущах десь біля Оверкової хати і починають стежити. Хмари комарів злітаються до них, кусають обличчя, шию, руки,— проте терплячі дружинники вперто чекають свого часу... І от на порозі з’являється Оверко. Він уважно роззирається на всі боки. Але, звісно — ніде нікого. Тоді Оверко виводить коня за ворота і рушає у бік Гречника. Звісно, він і гадки не має, що за ним стежать римівці. А на шляху Оверка вже чекають кілька постатей. Вони про щось тихо перемовляються. Зненацька вороги завмерли — певно, щось запідозрили. Проте пізно: з одного боку на них вискакує Олешко, з другого — він, Вітько, а з третього — дружинники...

— Простежимо, а потім схопимо всіх! — збуджено зашепотів Вітько Поповичу.— Нумо, Олешку!

Проте замість пристати на Вітькову пропозицію, Попович сказав:

— Це інші зроблять, як буде треба. У нас з тобою, Мирку, зараз не ті клопоти.

Вітько розчаровано зітхнув.

За два поприща від Горошина на них чекав половецький хлопчик. Олешко обійняв його за плечі і поїхав з ним попереду.

Вітько відчув, що його розбирають ревнощі. Він уже звик, що Олешко вирізняв його з-поміж інших хлопців, а тут, бач, говорить до якогось чужинця, як до рідного брата. Ще й за плечі обіймає...

Коли вони закінчили перемовлятися, Вітько під’їхав до них і тихо спитав Поповича:

— А це ще хто?

— Його Гошком кличуть,— відказав Олешко.— Це славний хлопчина. На нього, Мирку, тепер уся наша надія.

Гошко сором’язливо усміхнувся. Вітько зміряв його поглядом з голови до ніг і ледь стримався, аби не пирхнути. Теж мені надія! Навіть Колько Горобчик порівняно з ним мав вигляд справжнього парубка. Кінь легенько чукикав свого господаря, і в того самі собою почали заплющуватися повіки. Вітько морщив лоба, струшував головою, навіть дав собі декілька потиличників. Але ніщо не помагало.

Спати хотілося дедалі дужче.

Часом здавалося, ніби він їде не насправді, а що це йому лише сниться.

Вершники пробиралися сторожко, вервечкою. Мовчали. Одні лише цвіркуни шаленіли навколо них. Трави стояли високій такі густі, що пробиратися можна було тільки вузькими стежками. Хто їх проклав — людина чи звір? Вітькові кортіло запитати про це Поповича. Проте навіть язик відмовлявся слухатися його.

Високо в небі стояв повен місяць і спостерігав за маленьким загоном, який плив застиглими хвилями степової ковили. Хто занурений по груди, як Олешко, хто по шию, а найменший — той узагалі пірнув у неї з головою.

Олешка місяць знав. Не раз бачив його в нічному степу. Тому з цікавістю стежив за Вітьком, що раз по раз клював носом.

«Бідна дитина,— думав, мабуть, місяць.— Спало б собі під маминою ковдрою. Та ж ні — і його занесло невідь-куди...»

Впали роси. З півночі повіяло прохолодою. Тепер не лише Вітько, а й дорослі дружинники почали клювати носами.

Проте Олешко й не думав спинятися.

— Швидше, хлопці, швидше! — підганяв він свій маленький загін.

Розвиднювалося, коли дружинники нарешті зупинили коней біля якоїсь річки.

— Приїхали,— сказав Олешко і скочив з коня.— Хорол.

Одразу за Хоролом клубочилися рожеві тумани. Зморені коні спрагло припали до води.

На день дружинники зачаїлися в маленькій діброві. Жила подався углиб, а Олешко почав описувати кола довкруж розлогого берестка, що стояв осторонь на ледь помітному пагорбі. Він щось уважно видивлявся в траві. Нарешті скинув чоботи і, наче білка, подерся по стовбуру вгору.

Це було останнє, що запам’ятав Вітько. За хвилину він уже лежав, тицьнувшись носом у пучок кінського щавлю. Спав.

Прокинувся Вітько від того, що сонце почало припікати голову. Сів, протер очі і засоромлено озирнувся. Проте соромитися не було перед ким. Хіба перед власним конем, що, спутаний, щипав неподалік траву. Там же, у затінку під берестком, дрімав кінь Жили.

— Виспався? — долетіло з берестка.— То снідай швидше, та лізь сюди. Будемо стежити в чотири ока.

— А де інші? — поцікавився Вітько, коли опинився на дереві поруч із Жилою.

— Там, де їм треба,— ухилився той від прямої відповіді.

— А той, як його... Гошко?

— Тю-тю,— сказав Жила.— Вони з Олешком ще вдосвіта кудись подалися.

Жила сидів на жердяному помості. За його спиною лежала купка хмизу і прив’ялої трави. Вітько вже знав, що хмиз треба запалити тоді, коли з’явиться щось небезпечне. І дим цей буде видно дуже далеко. А йому у відповідь — ген аж на самому обрії, полине у високе небо ще один дим. І ще. Дими полетять, наче гнані східними вітрами, у бік Римова, Воїня чи Лубен, а за якусь годину переяславський князь уже знатиме, що з’явилися половці. І звідкіля саме. Вітько усівся на гілці трохи вище від Жили і показав на купку хмизу.

— Самі збирали? — запитав він і, не чекаючи відповіді, додав: — Могли б мені загадати.

— Та ні,— відказав Жила і зморшки збіглися на його обличчі.— То Савка потурбувався про нас.

— А де він?

Жила відповів не одразу.

Він нахилився вперед і почав напружено вдивлятися в далеч — туди, де майже на обрії у повітря злетіло кілька птахів.

А коли птахи знову опустилися у траву, Жила відкинувся спиною до стовбура і лише тоді відповів:

— Немає вже Савки. Два дні, як схопили сіромаху. За крок від власного схрону схопили.

— Чому ж він на дереві не сидів? Звідсіля так добре видно.

— Це вдень видно. А вночі? Підкрадеться до дерева поганський вивідник і зачаїться. А зранку не встигнеш і потягтися, як уже летиш сторч головою зі стрілою у грудях. Тож хлопці на ніч ідуть до схованки, а зранку повертаються. Але й половець теж не з дурних. Що вже ж обачний був Савка, а й того, бач, вистежили...Ану, глянь он туди, хлопче. Що бачиш?

— Купу дерев.

— А по ліву руку?

— Ще два дерева. Ні, три.

Жила задоволено хитнув головою.

— Добрий зір маєш. Тож дивися у той бік, а я — в цей...

І надовго замовк.

Дружинники почали повертатися, як уже споночіло. Останнім під’їхав Попович. Його кінь був змилений — видно, проробив чималий шлях.

— Ну, як справи? — поцікавився Олешко, щойно зістрибнувши з коня.— Вивідали щось?

Дружинники розвели руками. Жоден з них не бачив навіть половецьких слідів.

— Хитрує, поганець,— похитав головою Олешко.— Вдає, ніби й духу його поблизу немає. А, крім Савки, ще двох зняв з дерева. Замість них залишилися Мишко Жук та Міняйло.

Вітько лишень тепер зауважив, що бракує двох дружинників.

Олешко знехотя жував шмат в’яленого м’яса і зосереджено про щось думав. Тоді відклав шмат і сказав:

— Будемо робити вивідку боєм.

— З нашими силами...— засумнівався Жила.

— Чому тільки з нашими? — заперечив Олешко.— От зараз ти поскачеш до Горошина. Піднімеш усіх, хто там є,— і негайно сюди. А заодно й Мирка прихопи з собою. Печеніг знайде, як переправити його до Римова.

— Я хочу з вами,— запротестував Вітько. Олешко поклав йому руку на плече.

— Ні, Мирку. Тут поважна січа затівається. Може, й не повернеться ніхто.

— Я хочу з вами, будь ласка! — стояв на своєму Вітько.

— Ні,— рішуче відказав Олешко.— Ти краще вислухай мене уважно. Ми рушимо на Голтву. Так і передай Добрині, чуєш? І не копиль губу, рано тобі ще проти половця виходити на прю. Спочатку навчися гінцем бути.

І знову — дорога, висока ковила і холодні нічні роси. Тільки місяця цієї ночі не було — сховався за хмарами.

Сонце вже піднялося високо над обрієм, коли гінці нарешті дісталися до містечка. На заклик Жили відгукнулися зо дві сотні горошинців. Вони поспіхом сідлали коней і збуджено перегукувалися. Мабуть, мандрівка була їм до душі.

— Ну, Мирку, кулею лети до Печеніга,— сказав Жила Вітькові, коли вершники рушили з Горошина.— Втім, спокійніше на душі буде, коли я сам тебе здам з рук у руки,— схаменувся він і махнув горошинцям рукою.— А ви не зупиняйтесь, їдьте за нашим слідом. Я вас потім наздожену.

Вулиці були безлюдні. По дворищах метушилися жінки та діти — про всяк випадок готували до схову збіжжя.

За лозами, звідкіля було вже видно частокіл Печенігового дворища, їм назустріч зненацька випірнули троє кремезняків, схожі на половців. Між ними стояв Оверко.

— Пощо не поїхали з усіма? — насупився Жила. Оверко ступив наперед.

— Віддай хлопця, Жило,— сказав він.

Викрадення княжича Святослава

— Спокійно, Олешку,— вже вкотре наказував собі Попович.— Сядь спокійно і сиди, як усі люди...Наказував — і сам не вірив, що здатен на таке. Бо хіба ж може звичайна людина сидіти на гілці, та ще й спокійно, коли всього за якесь поприще от-от має зчинитися таке, чого половці і в страшному сні не бачили!

На їхніх очах має загинути княжич Святослав. Той, хто є запорукою безкарних набігів на переяславські землі.

А ще Олешко не знаходив собі місця, бо тепер від нього нічого не залежало. Ні від нього, ні від дядька Ілька з дідом Овсієм, ні навіть від самого князя Мономаха. Тепер усе було в руках малого Гошка, онука діда Печеніга. Але чи зуміє цей малий обхитрити пильне око половецької сторожі і непомітно для неї передати листа княжичеві Святославу?

І чи зуміє сам Святослав виконати все, що в тому листі написано?

Те, що вони задумали з дідом Овсієм та Муровцем, здається, ще нікому не приходило в голову. Навіть князь Володимир, коли вони розповіли йому про свій задум, був неабияк вражений.

— Неймовірно,— сказав він.— Я й сам радо взяв би участь у цьому.

— Княже,— відказав на те дід Овсій.— Не гоже такій людині, як ти, займатися тим, чим має займатися звичайний дружинник. Скажу більше: навіть нам з Ільком це не гоже. Бо один уже старий, а другого видно на весь степ.

Отож князь Мономах знову повернувся до Переяслава, а дід Овсій подерся на сторожову вежу. А от він, Олешко, уже другу добу чаїться в цій місцині. Вдень відсипається в мочарах, а вночі нишком пробирається до Хоролу, щоб в одному місці під берегом вирити таку собі схованку-печерку. Сьогодні зранку, коли підсохла роса, Олешко ще раз прокрався туди, аби переконатися, що нічого не забув. Оглядини були втішні: схованку надійно прикривало вербове коріння, підмите водою. І помітити її може лише той, хто про неї знав. А на той випадок, якщо хтось із половців намислить бовтатися поряд зі схованкою, Олешко лишив очеретину для дихання під водою.

Княжич Святослав знає, як нею користуватися. Згадавши про Святослава, Олешко мимоволі всміхнувся. Що вони колись удвох вичворяли! І скарби шукали, і на мечах билися мало не до крові, бо ж ніхто не хотів поступатися. І на конях навперегони гасали, і змагалися хто далі пірне. Переможений зазвичай вдавав з себе коня і мусив з голосним іржанням — щоб весь Переяслав чув і бачив, хто переміг, а хто програв! — гасати туди-сюди понад берегом головної переяславської річки — Трубіжа. Олешко струснув головою, відганяючи видіння і озирнувся.

Верба, на якій він сидів, схилилася над невеликим мочарем, що всуціль поріс очеретом. В очеретах замріяно кумкали жаби. Неподалік, на лужку, схованому від степу заростями рогози, випасалося трійко стриножених половецьких коней.

Олешко зумисне вибрав саме їх, бо вони не підковані, а відтак нічим не вирізняються від тисяч інших. А от варто лише проїхатися римівським конем, підкованим на всі чотири копита, як серед половецьких вивідників зчиниться неймовірний переполох: як це тут опинився уруський кінь? І що намислив його хазяїн?

Та й самого Олешка важко було впізнати. На ньому був засмальцьований половецький халат, а кудлату половецьку шапку він насунув на самісінькі брови. Так що навіть зблизька важко розпізнати, що він не степовик. А коли й щось запідозрять, він назветься гінцем до хана Курнича від переяславського князя Володимира Мономаха. І навіть листа покаже. А що зупинився саме тут — теж нічого дивного, адже гінець має право зупинятися на відпочинок, де захоче. Особливо коли він добрався до Хорола від самого Переяслава. А це добряча сотня поприщ із гаком.

Нараз він завважив, як ген на обрії стрімголов промчало кількаро кінних половців. Мабуть, то були вивідники, що квапилися туди, де горошинські парубки мали змагатися у молодецьких іграх.

Олешко вдоволено усміхнувся: за сьогодні в тому напрямку прогалопував уже третій гурт. Отже, горошинським хлопцям таки вдалося привернути до себе увагу всього сторожового Степу. А відтак — княжич Святослав має більше можливостей для втечі.

Але перед цим він має втопитися у хорольському чорториї. Так, саме втопитися.

Хоча такому плавцеві, як Святослав, зробити це буде дуже складно. Але так треба. Інакше половці зможуть подумати, що до його втечі причетні мешканці якогось із присульських сіл, і зженуть на них свою злість.

Олешко ще раз озирнувся, аби пересвідчитись, що на овиді все спокійно, а тоді знову прикипів поглядом до верб, що бовваніли віддалік.

Саме під ними нуртувало кілька великих вирів-чорториїв, які затягували у свою круговерть все, що пропливало повз них. А ще з дна били такі крижані джерела, що у найвправнішого плавця одразу судомило руки-ноги.

Звісно ж, княжич Святослав ні в який чорторий кидатися не стане. Він лише розженеться з берега і плигне у той бік, а тоді одразу зверне униз за стрімкою течією. І поки сторожа розбиратиметься, що й до чого, він під водою подолає якихось п’ятдесят кроків і заверне у спокійну, прогріту сонцем заплаву. Саме там, під вимитим вербовим корінням, на нього чекала схованка.

Припікало сонце. Птахи, наполохані Олешковою появою, тепер заспокоїлися і не звертали на нього уваги. Вони перелітали з місця на місце так сповільна й ліниво, що навіть найдосвідченіший вивідник міг подумати, ніби тут нікого немає.

«Ну коли ж вони нарешті з’являться? — вже вкотре запитував себе Олешко.— Чого затягують?» Вони з’явилися тоді, коли сонце викотилося високо в небо.

Нараз із-за овиду вигулькнуло півтора десятка вершників і помчало уподовж Хоролу.

«Невже їх понесе далі? — стривожився Олешко, спостерігаючи, як передні вершники проминули вербовий гай.— Кепсько. Тоді зі схованкою нічого не вийде...»

Ні, основна маса вершників зупинилася там, де Олешко й розраховував. А передні, не зупиняючись, зробили велике коло і лише тоді приєдналися до решти. Мабуть виглядали, чи немає чогось небезпечного для їхнього полоненого.

Олешко нетерпляче засовався на гілці: зараз мало початися найцікавіше.

За ті два роки, що Попович провів поруч зі Святославам, він добре вивчив звички свого зверхника. Щойно кінні перегони закінчувались, княжич власноруч (цього він навчився від батька) вигулював свого коня.

Цікаво, чи змінилися його звички з того часу?

Ні, не змінилися. Олешко завважив, як один з вершників спішився і почав водити коня над берегом.

Наразі він щез. Мабуть, зійшов до затону — бо там вода тепліша — і заходився купати свого коня. А заодно й приглядатися до того місця, де мала бути схованка. І лише потому повинен був кинутися у воду сам.

Олешко кивнув головою. Саме це, схоже, Святослав і зробив. Бо на березі лишилося всього двійко спостережників. Решта зіскочили з коней і кинулися до річки. Напевно, наслідували Святославів приклад.

Олешко заздрісно зітхнув. За такої спеки нема нічого ліпшого від річкової прохолоди! Щоб отак, з розгону, кинутися в неї, пірнути аж до дна, знайти, якщо пощастить, джерело і від пуза напитися холоднющої, щоб аж зуби виламувало, води...

А от після купання князеві завжди хотілося їсти. Отже, зараз має початися полювання...

І справді, незабаром маленькі постаті охоронців знову з’явилися на овиді. З розгону скочили вони на коней і, мов з пращі, розлетілися по степу, аби підстрелити якусь дичину. Бідолахи, навіть гадки не мали, що чекає їх за якусь хвилину.

І вона настала. Наразі ті, хто залишився сторожувати Святослава, забігали, мов навіжені. То мало означати, що князь пірнув у воду, а от випірнути чомусь не поспішав. А що він пірнув у напрямку найбільшого з вирів, то висновок у його охоронців був один: мабуть, той вир підхопив князя і затяг туди, звідкіля не повертаються.

Олешко полегшено зітхнув. Доки сторожі будуть ошелешено дивитися на те місце, доки шукатимуть тіло нещасного княжича, той має підводою допливти до визначеного місця і там зачаїтися.

От тільки невідомо, скільки йому сидіти в тому сховку... Звісно, вода в мілкому, прогрітому сонцем затоні набагато тепліша, ніж на бистрині, проте за якусь годину-другу і в ній можна закоцюбнути.

Нараз один з вершників відділився від гурту і, нещадно шмагаючи коня, помчав від Хоролу у степ. Не інакше, мав сповістити ханським старшинам неприємну новину про наглу Святославову смерть... Перед заходом сонця над берегом Хоролу у супроводі чималого почту пролетів опасистий вершник — чи не сам хан хорольської орди Курнич. Спинився він біля верб і почав люто вимахувати правою рукою — мабуть, то його канчук застрибав по схилених спинах охоронців.

Майже до заходу сонця метушилися половці над берегом. А тоді, як один, рвучко розвернули коней і щезли в синій імлі. .

Коли на небо зійшли рясні зорі, Олешко сторожко, мов степовий лис, прокрався до того місця, де під хорольським берегом мав зачаїтися княжич Святослав. Якийсь час наслухав тишу, бо не був певен — залишили половці сторожу, чи ні.

Проте навколо все мовчало. Тож Олешко схилився над берегом і стиха погукав:

— Княжичу...Княжичу Святославе, прокидайся...Внизу почувся тихий плюскіт і нерозбірливе:

— П-п-пп-омм-о-жжи.

Еге ж, добряче таки змерз княжич, коли навіть вибратися на берег не має сили. Олешко зігнувся, намацав Святославову руку, і смикнув її з такою силою, що Святослав, мов щука з води, вилетів на сухе.

— З волею тебе, княжичу! — привітав його Олешко. Княжич відповів щось нерозбірливе. Його тіло тіпали дрижаки і зуб не попадав на зуб. Не допомогла й половецька одіж, що її Попович зняв із себе і накинув на княжича.

— Розумію, княжичу,— співчутливо похитав головою Олешко.— Зараз не завадило б розвести багаття. Проте вибач, мусимо якнайшвидше давати звідси драпака... Ти ще не забув, як ми колись гралися в коня?

— Н-нні...

— То сьогодні твоя черга бути вершником.

— Й-яб-би к-кращеп-ппро-ббі-г,— процокотів Святослав.— З-зіг-г-рітт-исся б-б...

— Не можна, княжичу,— рішуче заперечив Олешко.— Зайві сліди нам ні до чого...

Святослав кивнув: мовляв, розумію. Тоді задубілими руками охопив Олешкову шию. Попович зачекав, доки той зручніше вмоститься у нього на спині і попередив:

— Іржати, княжичу, теж не будемо, гаразд?

Не дивлячись на дрижаки, Святослав пирхнув. До нього знову повертався гумор.

Олешко добряче впрів, доки дотарабанив княжича до свого денного сховку.

Стривожено захропіли невидимі в темряві коні, зачувши запах чужака.

— Свої,— заспокоїв їх Олешко і зажадав.— Ну, княжичу, злазь, бо треба й совість мати.— А коли Святослав зсунувся на землю, насмішкувато докінчив: — Не повірю, княжичу, що ти в тій неволі тільки те й робив, що мучився. Тебе ж відгодували, як того гусака на продаж.

— А б-було таке,— згодився Святослав. Тепер він майже не затинався.— Було все — і їсти, і пити, лиш не вільно походити.

— Але на прогульки ти ж ходив,— сказав Олешко.

— Та ходити — ходив,— відказав княжич.— Гуляв, де хотів. Та щойно опинявся біля якогось коня, одразу кілька сторожів виринали, наче з-під землі...

Він глибоко зітхнув, виганяючи з себе останні дрижаки, і вже іншим, теплим і вдячним голосом додав:

— Спаси Біг тебе, Олешку. Не знаю, чи й віддячу тобі колись...

— Ніколи дякувати, княжичу! Краще сідаймо на коні та помчімо до Дніпрових плавнів!

— А чом не до Сули? — запитав княжич. Ноги його вже знову слухались і він одним стрибком опинився в сідлі.

— Ні, княжичу, до плавнів краще. Там нас, коли що, ніхто не шукатиме.

Олешко звернув на слід, що його ще вдень протоптали дикі коні, і вони навперегінці помчали до Дніпра.

За якусь годину в повітрі запахло вільгістю, а тоді попереду затемніли очерети.

Олешко зупинився край плавнів і тричі прокрякав селезнем. На відповідь гучно бухикнув водяний бугай. Ще за хвилину на усіяній зорями воді вималювався силует човна. В ньому сиділо двоє чоловіків.

— Скільки буде двічі по два? — спитав їх Олешко.

— Дванадцять,— відказав один з них.— Тільки чого це ти, Олешку, такий дурнуватий відгук придумав?

— Щоб тобі було про що запитувати,— зблиснув зубами Поповичі обернувся до Святослава.— Це, княжичу, воїньські хлопці. Вони тебе доправлять до самого Києва.

— Мені б краще до Переяслава,— затявся Святослав.— Я ж там стільки не був!

— Немає ради, княжичу,— Олешко застережно підняв руку.— Немає ради! Таке твого батька, князя Володимира Мономаха, повеління. Бо ж у Києві тебе мало хто знає. А в Переяславі одразу запримітять, що ти повернувся. А тоді якийсь половецький попихач сповістить про це степ — і половці вважатимуть князя Володимира порушником угоди. Тож не сперечайся і їдь до Києва. А поки що — бувай!

Все ж не втримався. Олешко, на коротку мить припав до княжичевого плеча. Бо що не кажи, а пречудових юнацьких днів, пережитих разом, з пам’яті не викинеш.

Тоді злетів на коня, свиснув і розтанув у темряві. Олешко поспішав. Треба було встигнути до горошинського гурту, аби перевести молодецькі перегони якомога ближче до Дніпра. Бо хто його знає — може, половці таки щось запідозрять і кинуться навперейми човнові. А молодецькі перегони саме для того й годяться, аби чіплятися до всіх стрічних пересічних. І доки з’ясується, хто є хто, човен із втікачем уже опиниться на київській землі.

Боброва хатка

— Он як...— поволі мовив Жила і прищуленим оком, мовби цілився з лука, поглянув на Оверка.— А я ж тобі за Голтвою колись життя врятував.

— Тому й не забираю сьогодні твого. Проте хлопця віддай. Нам він більше потрібен. Той базікало казав, що Змій і його слухається.

— То ви хочете, аби Мирко привів Змія до вас? — здогадався Жила.

— Атож. А сам іди, куди хочеш. Або лишайся з нами...

Зненацька кінь Жили зробив велетенський стрибок у бік половців. Оверко ледве встиг ухилитися.

— Тікай, Мирку! — гукнув Жила, вихоплюючи меча.— До болота вті...

З кущів свиснула стріла і Жила затнувся на півслові.

Вітько пригнувся і рвонув по цілині. Знову свиснула стріла. Проте пощастило — вона лише зачепила кінське вухо.

— Зупинись! — гукнув Оверко.— Ми тобі ніякої шкоди не заподіємо!

Вітько пришпорив коня. Він шмагав його нагаєм і гарячково розмірковував, як бути далі. Завернути до Печеніга? Але що може вдіяти один дід супроти трьох половецьких вивідників? Чи чотирьох. Ні, добре мовив Жила — тільки до болота! І не просто до болота, а туди, де стоїть дерево з верхівкою, схожою на місяць-молодик...

І Вітько різко звернув до очеретів.

— Стій! — долинуло позаду. А за мить почувся розкотистий дріб копит. Вітько озирнувся — половецькі вивідники скочили на коней. І було їх уже п’ятеро.

Нараз Вітьків кінь закосував очима у бік одного з протічків. Вітько теж позирнув туди і в нього похололо в грудях — у човні навзнак лежав дід Печеніг. Його закривавлена голова звісилася за облавок.

Тупіт наближався.

— Спинися! — волав Оверко.— Однак не втечеш!

А ось і дерево з місяцем на верхівці. Вітько на ходу злетів з коня. Не втримавшись на ногах, кілька разів перекотився. Схопився на рівні і притьмом кинувся до човна. На щастя, той виявився на місці. Та ще й відв’язаний. У ньому навіть тичка була. Кілька хапливих поштовхів — і горошинський берег щез за очеретами.

— Несіть сюди човна! — гукнув Оверко.— Та швидше, йолопи! А двоє лишайтеся на березі. І глядіть мені!

А в Вітька, як на зло, ніс плоскодонки з розгону врізався в кущ рогози. Доки хлопець вибирався назад, від берега долетів гучний виляск. То переслідувачі кинули човна на воду.

— Ну, тепера не втечеш! — почувся вдоволений Оверків голос.

Так, тепер не втекти. За хвилину-другу половецькі вивідники його наздоженуть. Що ж робити?

Нараз Вітькові на очі натрапив майже непомітний бічний протічок. Намагаючись не зламати жодної очеретинки, Вітько повернув човна туди.

Протічок виявився звивистий і вузький. Хлопець з десяток разів відштовхнувся тичкою, тоді зупинився й почав наслухати.

Спочатку було тихо. Лише очерети таємниче шурхотіли між собою. Та незабаром до цього шурхоту приєдналося плюскотіння. Воно все наростало, але за хвилину почало віддалятися — мабуть, переслідувачі подалися далі.

Тепер Вітько не поспішав. Намагався пливти нечутно. Бо хоч і проскочили переслідувачі, проте за очеретами усе ще лунали їхні голоси. Схоже, половецькі вивідники здогадалися, що Вітько їх обдурив. Незабаром вони попливуть назад і побачать, куди він завернув.

Тож не лишалося нічого іншого, як і далі заплутувати сліди. Вітько спрямував човна до іншого протічка. Кілька разів тичка виривалася йому з рук — потрапляла в трясовину. Доводилося гребти руками назад і визволяти тичку з глевкої пастки.

За тичкою здіймалися хмари намулу і повітряних пухирців. Намул осідав так повільно, що переслідувачам було геть неважко визначити Вітьків шлях.

Вітькові здалося, що він уже цілу вічність кружляє болотом. Проте голоси і плюскіт не стихали, а навіть почали наближатися — схоже, переслідувачі розгадали простенькі Вітькові хитрощі і вже не проскакували зопалу повз ті протічки, куди завертав утікач.

Нарешті хлопець відчув, що сили в нього вичерпалися. Але знав, що ні за яку ціну покладатися на половецьку милість не можна. Краще вже стрибнути в трясовину. Та таку, щоб переслідувачі навіть не мали змоги витягти його звідтіля.

Шукати підходящу трясовину довго не довелося. Нараз тичка увійшла так глибоко, що на поверхні залишився лише її кінець.

Вітько приречено втупився в те місце. Всього десь півметра води, а під нею — бура масна рідина. На вигляд зовсім не страшна. По ній навіть повзали якісь підводні жучки. Та варто лише переступити через облавок, навіть не переступити, а просто перехилитися — і все...

Голоси й шурхіт наближалися. Ще хвилина — і переслідувачі вигулькнуть з-за повороту. Вітько підвівся.

Зненацька за його спиною почулося тихе:

— Бу-у...

Край потічка стояла потвора. Та, котрій Бровко носив горнятко з гусячим жиром.

Велес, дідько болотяний...

З Вітькових грудей вихопився мимовільний зойк. Болотяний дідько хутко приклав до вуст покарлюченого пальця:

— Бу-бу-у...

Тоді увійшов у воду і поплив до Вітька. Не дивлячись на хлопця, забрався з корми в човен і погріб руками до тички, щоб вивільнити її з трясовини.

А за хвилину Вітьків човен з тихим шурхотом врізався в очерети. Дідько болотяний ніби знехотя відштовхувався тичкою, проте човен плив так стрімко, що вода аж бурунилася заним. Кілька разів Велес повертав спотворене обличчя до закляклого хлопця і підбадьорливо гудів:

— Бу-у-у...

Тільки тепер Вітько міг роздивитися його як слід. Велес був низький на зріст і кривобокий, ноги мав короткі і теж скривлені. Голова була сплющена з боків, підборіддя випиналося далеко вперед. На спині — крутий горб. Усе тіло поросло рудою вовною. Проте плечі дідька болотяного за шириною, мабуть, не набагато поступалися плечам Іллі Муровця. І руки були такі ж могутні.

Велес зупинив човна перед однією з непомітних бобрових хаток. Показуючи на неї, сказав Вітькові:

— Бу-у...бу...

Звичайно, Вітько нічого не втямив. Дідько болотяний скрушно похитав головою. Тоді сковзнув з човна і пірнув. Вітько побачив, як той поплив під водою до бобрової хатки і щез у чомусь темному, що нагадувало отвір.

А за хвилину з хатки долинуло:

— Бу-у-у...

Дідько знову вигулькнув з отвору й опинився біля човна.

— Бу! — коротко кинув він.

Лише тоді Вітько доп’яв, що Велес наказує йому заховатися у бобровій хатці. Він набрав у груди якомога більше повітря і, намагаючись не здіймати хвиль, перевалився за облавок човна. Руки Велеса підхопили його і штурхонули з такою силою, що Вітько й незчувся, як опинився в якомусь приміщенні з кулястим склепінням та жердяним помостом на рівні очей.

Він видерся на поміст і уважно роззирнувся. Хатка лише зовні скидалася на боброву. Насправді бобрами в ній і не пахло. Тут мешкала людина. Приміщення було майже кругле й сягало десь зо два метри в діаметрі. Одна його половина була вимощена сіном і прикрита барвистою ковдрою. Іншу половину займав якийсь продовгуватий шкіряний згорток, старе ганчір’я, кілька глиняних мисок та горняток. Серед них стояло і вищерблене горнятко з гусячим жиром. А отвір, з якого випірнув Вітько, слугував, мабуть, за сіни...

Нараз в отворі з’явилася Велесова голова з прикладеним до вуст пальцем. І знову щезла.

А за деякий час в одній із щілину стінах хижі Вітько побачив переслідувачів. Вони пропливли так близько від бобрової хатки, що хлопець міг би дотягтися до них рукою. Попереду сидів Оверко і насторожено роззирався навколо. Вітько навіть очі заплющив, аби не зустрітися з ним поглядом.

А коли розплющив, човна з половецькими вивідниками вже не було видно. Довелося зазирнути в іншу шпарку.

Схоже, переслідувачі теж вирішили нікуди не поспішати, бо їхній човен ледь помітно погойдувався на плесі, що виблискувало проти сонця за бобровою хаткою. Половці звелися на ноги й почали озиратися. Зненацька один з них показав пальцем на вузький протічок між очеретів і зраділо вигукнув:

— Ось він де!

З очеретів визирала корма плоскодонки. Вітько і не завважив, коли дідько болотяний устиг її туди загнати.

Половецькі вивідники жваво заворушилися. Задній потягся до тички, щоб відштовхнутися нею від дна. Тієї ж миті позаду вивідників з води вигулькнули дві могутні волохаті руки і рвонули за облавок їхнього човна з такою силою, що всі половці шубовснули у воду.

Випірнуло лише двоє. Не розуміючи, що сталося, вони відпирхувалися і вибалушеними очима дивилися один на одного. Зненацька Оверкова голова щезла під водою. І лише бульки вказували те місце, де він щойно був.

Половець, який залишився живий, жахнюче зарепетував і чимдуж поспішив до напівзатопленого човна. Проте забратися в нього вже не встиг. Волохаті руки знову випірнули з глибини, вчепилися йому в горлянку і потягли на дно...

Усе це відбулося так швидко, що Вітько, здається, навіть оком не встиг змигнути.

Велесова голова знову з’явилася в отворі.

— Бу-у? — запитав дідько болотяний і виставив перед себе три пальці.— Сс-сі?

Вітько зрозумів, що саме цікавило Велеса.

— На березі ще двоє залишилось,— сказав він.— А діда Печеніга вони вбили...

Дідько болотяний зі злості вишкірив широкі рідкі зуби. Тоді потягся до шкіряного згортка і разом з ним щез в отворі. Крізь щілину Вітько побачив, як біля очерету дідько розправив його — і згорток перетворився на невеличке шкіряне човенце. Велес похапцем вставив поперечини, забрався в нього й почав гребти туди, звідкіля припливли половецькі вивідники.

А Вітько зостався наодинці з болотом. Загадково шуміли очерети, в хижці гуляли легкі протяги. Через протічок заклопотано переплив водяний пацюк. Неподалік голосно закрякала качка і почулося лопотіння крил. Вітько сидів на помості, дивився у всі щілини і гадав, як йому бути далі,— чи то дочекатися Велесового повернення, чи витягти з очеретів свого човна і на ньому дістатися до Римова.

І тут почулося віддалене:

— Велесе, дідьку болотяний! Груші на вербі? Хлопець радісно стріпнувся. Сумніву не було — то подавав голос дід Овсій.

За хвилину дід Овсій загукав знову. Цього разу в його голосі вчувалася тривога. А ще за якийсь час його плоскодонка випірнула з очеретів на плесо.

— Велесе! — стиха погукав він.

І доки хлопець роздумував, відповідати дідові чи ні, а коли відповідати, то за кого саме: за себе чи за болотяного дідька,— дідова голова з’явилася в отворі. У напівтемряві дід не розібрав, хто перед ним сидить. То ж з докором почав:

— Ну, Велесе! Що ж ти не відгукуєшся...— І каменем пішов на дно. Випірнувши, вражено запитав:

— Мирку? Як ти сюди?. .

— Мене Велес тут заховав,— пояснив Вітько.

— Щось трапилося?

— Еге ж. За мною погналися на човні троє половецьких вивідників. А ще двоє лишилися на березі...У цю мить з того боку, куди подався дідько болотяний, пролунав розпачливий крик. Згодом— ще один. Дід Овсій прислухався.

— Скидається на те, що немає вже тих двох,— сказав він. Тоді вибрався на поміст і зажадав:

— А тепер розповідай, як ти тут опинився!

Дід Овсій слухав уважно. Час від часу очі його люто зблискували.

— Ну, Оверко! — похитав він головою, коли Вітько розповів про їхню зустріч.— Сам же колись постраждав від половців... А ось і Велес вертається.

Дідько болотяний зостався в отворі, бо місця в бобровій хатці йому вже не лишалося. Він про щось збуджено бурмотів, розмахував руками і бив себе в груди.

Вітько вловлював у тому бурмотінні окремі звуки, та все ж не зміг здогадатися, що хоче сказати Велес.

Проте дід Овсій одразу збагнув, у чому річ.

— Терпи, Велесе,— сказав він і тяжко зітхнув.— Така твоя доля. Ти ж дідько болотяний.

Помітивши Вітьків погляд, пояснив:

— Горошинські жінки кричать, ніби то Велес заманив у болото тих п’ятьох. І порішив діда Печеніга.

— Печеніга? — здивувався Вітько.

— Так.

— Бу-у...ба-а...н-ні! — бубонів дідько болотяний. І по його спотвореному обличчю текли сльози.

Обвести навкруг пальця

Дід Овсій уклав дідька болотяного на ряднину і той затих, обернувшись обличчям до стіни. Лише зрідка здригалася його крута горбата спина.

— Все буде гаразд,— сказав дід і, мов дитину, погладив Велеса по голові.— Ти полеж трохи, а я до тебе під вечер ще заскочу. Що тобі привезти?

Дідько болотяний щось стиха пробурмотів. Дід Овсій посміхнувся:

— Добре, будуть тобі вареники,— сказав він.— Сьогодні ж попрошу Миланку зварити вареники з сиром...

До Римова поверталися мовчки. Насуплений дід Овсій відштовхувався тичкою. Вітько сидів на носі човна і думав, як же нелегко живеться його далеким прародичам. Всього лише два тижні, як він потрапив до Римова,— а вже скількох немає! І серед них той дружинник, що перший вступився за Вітька. А тепер ось і Жила.

І невідомо ще, чи повернеться Олешко...Поступово його невеселі думки перейшли на дідька болотяного. Втому, що це була людина, Вітько тепер не мав ані найменшого сумніву. Але хто його так спотворив? І чому він живе на болоті, та ще й у бобровій хатці?

Дід Овсій казав, що собаки злих не люблять. А Бровко до Велеса горнеться, як мале цуценятко. То, виходить, дідько болотяний добра людина. Коли це, звісно, таки людина. Тоді чому ж його бояться яку Римові, так і в Горошині? Навіть дітей ним лякають. Вітько на власні вуха чув, як одна римівська мати страхала свого хлопчика такими словами:

«Не слухатимешся — схопить тебе дідько болотяний!» А горошинські жінки?

— Діду,— подав голос Вітько.— Чому б не розказати всім у Горошині, що тих п’ятьох покарано як половецьких вивідників? І що діда Печеніга вбив зовсім не Велес.

Дід Овсій вкотре відштовхнувся тичкою і перевів погляд кудись над очерети.

— Не треба нічого казати,— мовив він по довгій паузі.— Нехай думають, що Велес і справді лихий дідько. Менше тинятимуться плавнями. А то один поткне носа до них, інший — а там, дивись, і якийсь поганський вивідник почне хазяйнувати в плавнях, наче у себе вдома.

— А чому ж тоді горошинці ховаються від половців саме у плавнях? — зауважив Вітько.— І наші теж. Я сам чув від Жили.

— Звісно, ховаються. Проте не поодинці, а гуртом. Бо ж болото — то наш останній прихисток. І негоже в ньому товктися, кому заманеться...

— То, виходить, що коли ховаєшся від половця в болоті, то Велес нікого не чіпає, так?

Дід Овсій ствердно хитнув головою і притримав тичку у воді, щоб човен повернув убік.

— А коли хтось із цікавості полізе в болото, то Велес тут як тут...— розмірковував Вітько далі.— Підкрадеться під водою, переверне човна... А коли треба, то й притопить трохи, щоб більше налякати. Так, діду?

— Все може бути,— відказав дід Овсій.

— А потім, коли побачить, що людина налякалася, відпускає її...А може, не відпускає?

— Все може бути,— повторив дід.

Вітько замовк. За хвилину озвався знову:

— Діду, а де Велес живе взимку?

— Звісно, не під кригою. До лісу він іде. Там є такі місця, куди зроду не ступала людська нога.

— А чому не до Римова? Чому ви його не берете до себе?

Дідове зітхання було схоже на стогін.

— Не можна. Треба, щоб його боялися. А бояться того, кого не бачать. Все, Мирку, годі про це...

Вітьковій появі тітка Миланка зраділа неймовірно. Навіть просльозилася з радощів. Все ж поцікавилася:

— А чому ти сам повернувся? Де ж інші?

— Нежить у нього, сусідко,— поспішив втрутитися дід Овсій.— От його Олешко назад і відіслав. Бо ще, чого доброго, всі поганці розбіжаться, коли заходиться чхати.

І справді, у Вітька трохи крутило в носі. Проте не настільки, щоб від його чхання половці дали драла.

— Вареників хочеться,— сказав Вітько і хитро зиркнув на діда Овсія.— З сиром. Так зголоднів, що, здається, цілу макітру з’їв би.

— Вареники — це сила,— підтримав хлопця дід Овсій.— Я теж не відмовився б від макітерки.

— Будуть вам вареники,— пообіцяла тітка Миланка і поквапцем подалася до багаття.

Зраділа Вітькові і Росанка, хоч і не так, як її мати. В синіх Росанчиних очах зачаїлася тривога. Схоже, вона чекала не лише свого брата.

Олешко прибув на четвертий день. Зачувши кінський тупіт, Росанка жбурнула шитво і кинулася до дверей. Проте у дворі вдала, ніби квапиться у своїх справах і Олешка побачила зовсім випадково.

— О,— здивовано сказала вона.— З’явився, не забарився...— Мамо, тут до Мирка друзі приїхали!

— То клич до столу! — привітно відгукнулася тітка Миланка.

Попович, укритий пилюкою з голови до ніг, притримав коня.

— Чом це вони такі лагідні? — насторожено поцікавився він у Вітька.— Мабуть, хочуть дати чосу за те, що Оверко гнався за тобою? Та хто ж його знав, що він здатен на таке?

— Не бійся, вони нічого не знають,— заспокоїв його Вітько.— Дід Овсій велів нічого нікому не розповідати.

— Ну, тоді інша справа,— повеселішав Олешко і зіскочив з коня.— А за Жилу, Мирку, ми їм добряче відімстили. Більше трьох десятків половців наклали головою.

Проте пообідати Олешкові так і не вдалося. Вулицею вже тупотів гінець з наказом негайно прибути на Городище.

— Ну, розказуй, що виїздив,— поцікавився Добриня, щойно Олешко зіскочив з коня. Поруч з тисяцьким сиділи Ілля Муровець та дід Овсій. Перед ними стояв кошик з черешнями — єдине дідове багатство.

— Майже нічого,— відказав Олешко і теж сів до столу.— Хіба що половців у степу, як тої сарани. Але зачаїлися, наче куріпки напровесні...

Добриня полегшено зітхнув.

— Отже, ще нікуди не пішли,— сказав він.— Це добре.

— Добре то воно, звісно, добре,— згодився і дід Овсій.— Та час уже думати і про те, як їх спрямувати туди, куди нам вигідно.

— А куди нам вигідно? — поцікавився Олешко.

— Булоб непогано, якби сюдою пішли,— відказав дід Овсій і глянув на Муровця з Добринею. Ілля Муровець на знак згоди хитнув головою, а Добриня мрійливо додав:

— Так, це було б прегарно.

— Тоді не сушіть собі голови,— усміхнувся Олешко.— Я оце коли повертався, то все продумав.

— Ну-ну...— підбадьорливо прогудів Муровець.

— У нас у порубі сидить Андак,— почав Попович і додав на той випадок, коли хтось забув про це: — Син половецького хана Курнича. То він має якось дізнатися, ніби ми, щоб перехопити половців, з Римова вирушаємо на Лукомль чи ще кудись. А як дізнається, то треба помогти йому із втечею.

Добриня пошкрябав пальцем свого вуса.

— Щось дуже просто у тебе виходить,— з сумнівом сказав він. Хоча й видно було, що тисяцькому ця думка припала до вподоби.— Але хто зможе натякнути? Хто допоможе втекти?

— Ну, це не так уже й важко,— повільно відказав Ілля Муровець.— Гадаю, що у нас такий знайдеться.

— Це хто ж такий, цікаво знати? — поцікавився дід Овсій.

— Та ви, діду. Хто ж іще.

— Що-о? — обурено підхопився дід Овсій.— Та ти хоч трохи тямиш, про що варнякаєш? Та звірота у мене всіх винищила, а я — допомагатиму? Ну, Ільку, цього я від тебе не чекав...

— Не сердьтеся, діду,— примирливо забубонів Муровець, ховаючи посмішку у вусах.— Коли на те пішло, то я сам би з радістю взявся за цю справу. Але мене кожна собака впізнає, не те, що полинець. Тож лишаєтеся тільки ви з Олешком, бо прилучати до цього діла зайвих людей не варто.

— Олешка теж знають,— втрутився Добриня.

— Подумаєш! — презирливо пирхнув Попович.— Я бороду причеплю.

Дід Овсій зневажливо махнув у його бік рукою.

— Він причепить...Мовчав би вже, патякало!

— Ну, то як? — запитав Добриня.— Виходу, Овсію, нема.

— Та вже бачу,— пробурчав дід Овсій.— Добре, кажіть, що маю робити.

← Назад | На початок | Вперед →