Сторожова застава. Сторінка 7

Втеча Андака

Андакові здавалося, ніби він сидить у порубі вже цілу вічність. Перші дні син половецького хана Курнича кидався, мов розлючений звір у клітці.

Пекло йому не те, що він зазнав поразки біля Портяної. Бо не перемоги жадали від нього половецькі хани. Римів був найкоротшим шляхом до Переяслава. І Андак мав дізнатися, чи є в ньому сторожова застава русичів, і скільки дружинників вона налічує.

І не за втечу картав себе син половецького хана. Втікати йому не первина. Картав за те, що під час цієї втечі кляті русичі ошукали його, як малу дитину. Ну, хто ж знав, що скрадатимуться по його слідах цілу ніч? Раніше такого не бувало. Лише відбивали напад, та й потому. Бо ж пішим військом сильні русичі. О, то справжня скеля — піше руське військо! А кінні — не дуже. Малувато кінного війська у них. Чи не тому, що шкодують своїх коней, значно дужчих, ніж половецькі, але набагато й повільніших. Бо звикли рало за собою тягати, а не вершника носити.

Тож і дав тоді Андак наказ на відпочинок. А русичі, бач, налетіли удосвіта, мов коршуни на сонних курчат. І не на своїх, а здебільшого на щойно захоплених кониках. На його ж, Андака, конях! Очевидно, Змій наддав їм сили і нахабства.

Та коли згадував світлий Андак, як полонили його самого,— зубами ладен був скреготати від злості та сорому. Вважав себе майже рівним богатиреві Рутені. А тут якийсь молодесенький русич, майже хлопчисько, зневажливо свиснув убік Андака, послав у нього стрілу і помчав за втікачами. Андак почав завертати коня, щоб перехопити нахабу, проте не встиг. На нього вихором налетів Попович, той самий, котрий здолав непереможного Рутеню. Покотився світлий Андак мішком по землі і мусив здатися, бо піший половець супроти кінного русича не встоїть.

І поки хлопчик-русич за повелінням Поповича зв’язував Андака, син половецького хана з безсилою люттю спостерігав, як повз них наполоханою мишвою прошмигували вже поодинокі ординці. Жодному з них навіть на думку не спадало стати на захист свого мурзи — ич, боялися за своє погане життя! Ну, нічого, він, Андак, колись таки та вибереться з цього поруба і тоді жодної боягузливої голови не пошкодує!

А те, що він повернеться до орди, Андак не мав сумніву. Всім було відомо, що русичі ніколи не вбивали своїх бранців. Здебільшого брали за них викуп, або мінялися полоненими. Бо дурні. Нищити треба, нищити всіх, хто під руку потрапить! Щоб не було потім кому меча підняти...

Два дні лютував Андак, неприборканим звіром кидався від стіни до стіни. А на третій день знесилено усівся в кутку на оберемок соломи й почав прислухатися до щонайменшого шурхоту над головою. Сподівався, що русичі от-от прийдуть до нього і почнуть торгуватися щодо викупу.

Проте минув третій день, і четвертий, і п’ятий,— а ним, Андаком, ніхто не цікавився. Підлі русичі вдавали, ніби такого поважного бранця, як син половецького хана, зовсім не існувало. Хіба що зранку жбурнуть йому, як собаці, шмат перепічки з м’ясом та опустять глека з водою...

Тоскно було на душі в Андака. Тоскно й тривожно. Дивно, чому це русичі мовчать про викуп? Невже так розбагатіли, що не потрібне їм більше ні срібло, ні найкращі ханські табуни?

Тривожився Андакі ще уважніше прислухався до всього, що чинилося над його головою. А над головою начебто все було так, як завжди. З раннього рана до пізньої ночі лунали голоси, кінське іржання, чувся брязкіт криці.

Уночі ж було тихо. Хіба що хтось із русичів дозорців перекинеться словом з товаришем. І знову тихо. І все ж Андак був переконаний, що русичі щось намислили.

Вчора, наприклад, до нього долетів короткий уривок розмови між двома дружинниками. Що то були саме дружинники — Андак визначив з дзенькоту зброї. Видно, дружинники змагалися на мечах. Потім захеканий густий бас промовив:

— Дістали чосу поганці. Тепер уже на Римів нізащо не поткнуться.

— Атож,— підтакнув інший голос.— Тепер вони обходитимуть наш Римів десятою дорогою. А коли знову захочуть перебратися через Сулу — то тільки біля Лукомля чи навіть Ромен...А ти знаєш, що замислили на це Муровець з Добринею?

Андак уже бачив Муровця в бою. Тепер ні за які медяники не підступиться до нього! І про Добриню він теж чув.

А от що саме замислили Муровецьз Добринею, Андак, на жаль, так і не довідався, бо дружинники, схоже, подалися до гридниці. Вчора не дізнався. А сьогодні йому дещо стало зрозуміло.

Неподалік тихо засперечалося двійко дітей. Мабуть, сиділи вони в заростях терну чи шипшини.

Коли Андака вели до порубу, він встиг роздивитися, де що знаходиться в римівському Городищі.

Праворуч від вхідної брами височіла сторожова вежа. Ліворуч — гридниця, де спочивали дружинники. За нею — кузня, кліті та комори.

А сам поруб знаходився у найзанедбанішому кутку Городища. До нього майже впритул підступали густі зарості терну, шипшини та кропиви — найкраще місце для дитячих ігор. Звідсіля дітлахи бачать усе, а от їх — ніхто.

Власне, ці дитячі розмови Андак чув чи не з першого дня свого сидіння в порубі. Але то були такі розмови, до яких дорослі зазвичай не прислуховуються. Про видрані пташині гнізда, про гру в піжмурки та про те, хто кого переміг у змаганнях на дерев’яних мечах.

Але сьогодні...

— А я тобі кажу, що збираються,— неголосно доводив своє якийсь хлопчак.

— Брешеш,— відказував перший.— Нікуди вони не збираються.

— А от і збираються! І Змія з собою поведуть. Я сам учора чув, як дядько Ілько з Поповичем про це балакали. Вони греблею проїжджали, а я там раків ловив. То дядько Ілько кажуть...

— Тс-сс! Тут же отой половець сидить...

— Ну, й нехай собі сидить. Я чув, що його до Переяслава мають повезти. Сам князь Мономах хоче з ним побалакати...

— Ви чого це тут повсідалися? — зненацька гримнув на них чоловічий голос.— Ану, горобці, киш звідсіля!

Почулося дрібне тупотіння легких дитячих ніг і все затихло.

Отже, русичі кудись збираються. І коли діти не брешуть, то беруть з собою і Змія. При згадці про Змія світлого Андака пересмикнуло. Бр-рр...Ніяк не забути йому того мертвотно-сліпучого ока. А ревище Змієве до цього часу відлунює в вухах...

Під вечір Андакові вдалося підслухати ще одну розмову.

— Чи не зарано готуєшся, га, Олешку? — долинуло звіддалік.

— Вам, може, й зарано, а мені саме час,— відказало поблизу голосом Поповича.— Змія туди поведу.

— А він що — не хоче вже літати?

— Хоче, але я крило йому підрізав! Бо хто його зна, що йому стрельне в голову, як злетить у небо. Правду казали ті дітлахи. Бо наступного ранку ще з удосвіта заворушилося Городище, затупали сотні ніг, заіржали коні.

А десь під обід русичі пішли. В Городищі усілася така тиша, що чулося крякання качок у плавнях.

І знову шаленство охопило Андака. Заметався він по ямі, до крові відгризав нігті на пальцях, бив носаками у вологі стіни порубу. Він віддав би зараз усі багатства, які мав і буде ще мати, щоб негайно опинитися у своїй орді, чи хоч повідомити про те, що почув!

Пізно уночі над ямою пролунав невиразний шурхіт. Так, ніби хтось обережно підкрадався до поруба.

Андак затамував дух.

За хвилю до нього озвався чийсь тихий голос:

— Спиш, Андаче?

— Ні,— насторожено відказав Андак.— Хто ти?

— Потім дізнаєшся. А зараз хочу помогти тобі втекти до своїх.

Кров шугонула Андакові в скроні. З радощів сперло дихання.

— А як ти це зробиш? — нарешті запитав він.

— То вже моя справа...

За якийсь час на дно поруба посипалася земля. За нею опустилася жердина з коротко обрубаним гілляччям.

Андак миттю вибрався нагору й озирнувся. Ніде нікого. Тільки на тлі темних кущів невиразно біліла людська постать — мабуть, то був його рятівник.

— Гайда за мною! — пошепки наказав рятівник і напригинці рушив попід муром. Він був невисокий на зріст, кремезний. Легка зсутуленість виказувала в ньому людину вже похилого віку. Втікачі нечутно проминули кузню і опинилися над краєм урвища.

— Але ж тут високо...— нерішуче почав Андак. Він ще з-за Сули запримітив, які стрімкі кручі навколо Городища. А надто в тому місці, де воно сходить до болота. А що внизу було саме болото, Андак не сумнівався. Звідтіля тягло прохолодою, тванню і долинав непогамовний шурхіт очеретів.

— Тс-сс...— засичав рятівник. Він щось похапцем шукав у кущах.

— Ага, осьдечки вона,— нарешті вдоволено прошепотів він.

То була мотузка. Рятівник прив’язав її до дерева, що височіло над урвищем. Другий кінець закинув у прірву.

— Я — перший, ти — за мною,— прошепотів рятівник Андакові.— Тільки спускайся, коли свисну, бо мало хто може підстерігати внизу...

Рятівникова голова сховалася за краєм урвища. Андак з острахом почав прислухатися до звуків, що долинали з плавнів. В орді казали, ніби десь тут чаїться дідько болотяний. І немає від нього половцям ніякого спасіння.

«Може, не варто лізти? — промайнула думка.— Це ж вірна смерть...»

Тієї миті знизу долинув приглушений посвист. Андак глибоко зітхнув, наче перед стрибком у крижану воду, і почав спускатися.

Рятівник чекав на нього в човні. Він був не сам. Біля його ніг глухо загарчав пес.

— Тихо, Бровко, тихо,— наказав йому незнайомець.— Ну, що ж, рушаймо,— сказав він, коли Андак обережно обійшов пса і всівся на носі.

— Стривай,— сказав син половецького хана, коли незнайомець збирався відштовхнутися тичкою від берега.— Я чув, що десь тут живе...

— Помовч! — зупинив його незнайомець.— Бо ще накличеш його на свою голову.

Відштовхнувшись, додав:

— Він своїх не чіпає. Може, й тобі пощастить. Тим паче, що з нами Бровко.

Пливли довго. Рятівник часто міняв напрямок.

Андак лише дивувався, як йому вдається знаходити дорогу в такій темряві.

— Я тобі заплачу,— палко шепотів він своєму рятівникові.— Ти станеш найбагатшим серед русичів. У нас і срібло є, і табуни.

— Заплатиш, то й добре,— байдуже згодився рятівник.— Тільки знай, що я не за табуни тебе рятую. Муровцеві хочу насолити, от що! Є в нас такий...

— Знаю,— сказав Андак.

— Образив він мене і увесь рід мій. Дуже образив. І немає йому ніякого прощення...А тепер, ханичу, уважно слухай, що я тобі казатиму. Отож подалися наші на Лукомль, бо впевнені, що сюдою ви вже не підете. І Змія з собою взяли. О, то така тварюка! Світ ще не бачив гіршої. Добре, що хоч крило підрізане. І все ж не на всякому коні від нього втечеш... Так що не йдіть тудою на Переяслав. Ідіть сюдою. Бо залишилося в Римові десятків зо три дружинників, не більше. Та й то здебільша каліки чи поранені. Тямиш, до чого я веду?

— Ні,— визнав Андак.

— До того, що похід на Лукомль— то Муровцева затія. Тож коли ви тут проскочите — кому першому князь Володимир знесе голову? Йому. Бо велено було Муровцеві захищати Римів до останнього воя, а він кинув його напризволяще. Тепер зрозумів?

Андак тихо засміявся.

— Ще б пак!

Нарешті ніс човна м’яко вдарився об берег. Рятівник допоміг Андакові вибратися на сухе і докінчив:

— А зовуть мене дід Овсій. Це щоб ваші знали, коли заскочать до Римова. Дід Овсій, запам’ятаєш? Ну, а з ним і рід його.

— Запам’ятаю,— пообіцяв Андак.— І будь певен: тебе і рід твій відтепер ніхто з половців і пальцем не зачепить.

Вони рушили берегом. Бровко не зводив з Андака настороженого погляду. І варто тому було різко здійняти руку, як пес погрозливо гарчав.

Незабаром Андак розгледів у темряві силует коня.

— Бувай здоровий, ханичу,— сказав дід Овсій.— І пам’ятай: не тільки за викуп працюю.

— Пам’ятатиму,— знову пообіцяв Андак.— Чекай у гості!

Коли кінський тупіт розчинився удалині, дід презирливо сплюнув на землю:

— У гості, бач, напрошується...Нічого, хай приїздить. Тільки тоді балакати будемо інакше.

Повернувшись до човна, біля якого вже радісно повискував Бровко, дід тихо покликав:

— Виходь, брате. Хоч побалакаємо наодинці як слід. То, кажеш, знову ноги крутить?

— Бу-у...— пожалілося з темряви.— Бу-у...

Смерть діда Овсія

Звісно, ні на який Лукомль дружинники Добрині та Муровця не пішли. Вони зупинилися в лісі, за півдня неспішного переходу від Римова. А гінці мчали далі, на Переяслав, де князь переяславський Володимир Мономах спішно збирав велику рать.

Сам Добриня з півсотнею старших дружинників отаборився у лісі ще ближче, одразу ж за Римовим. Потаємними стежками вони обійшли село і зупинилися на залісненому узвишші, звідкіля було видно не тільки Римів, а й Сулу, і все, що творилося за нею.

Поміж дорослих крутилося й декілька римівських хлопців. Вони готові були виконати будь-який наказ Добрині чи Муровця.

Звісно, не обійшлося і без Вітька.

А на світанку другого дня придибав до загону дід Овсій з Бровком.

— Усе гаразд,— мовив він.— З Горошина передавали — чекайте гостей.

День тягся нестерпно довго. Час від часу то один, то інший дружинник під’їжджали до узлісся і довго, до болю в очах, вдивлялися у бік Сули. Та за нею не було ані душі.

Вогнищ Добриня розкладати не велів. На ніч вляглися просто неба. З недалекого Римова долітало ґелґотіння гусаків, мукання і затяте собаче валування.

Вітько лежав горілиць на оберемку свіжої трави і вдивлявся у синю темряву неба, густо всіяного яскравими блискітками зірок. Лежав і дивувався, якими ж різними можуть бути ці зорі. Тоді, у половецькому полоні, вони здавалися йому такими далекими й холодними, аж мороз проймав поза шкірою. Чи не тому, що був серед чужинців?

А тут вони теплі й близькі. І то одна, то інша зірка підбадьорливо підморгувала до нього. З чого б це? Мабуть, тому, що він серед своїх.

З одного боку від Вітька розмістився Лидько. Спав він неспокійно, час від часу смикав плечем і щось бубонів. Мабуть, уже бився з половцями.

З іншого боку розлігся Ілля Муровець. Славетний богатир як поклав голову на сідло, так одразу ж і заснув. Спав тихо й міцно, як може спати лише мала дитина.

Неподалік, під кущем, розташувався Добриня з дідом Овсієм. На відміну від Муровця, їм не спалося. Спочатку вони тихо гомоніли про свої давні літа. Згодом Добриня почав жалітися:

— Краще б уже, друже Овсію, десять разів битися, ніж ото чекати. Ну, геть дурним стаю, коли не відаю, що й до чого.

— Я теж,— зітхнув дід Овсій.

— Не кажи. По тобі не видно.

— По тобі теж...

— Гей, діди,— не прокидаючись, подав голос Муровець.— Спіть уже, спіть, бо зараз ломаку візьму!

Діди тихенько захихотіли і замовкли.

Ще й не розвиднілося, як старшини знову зачаїлися біля узлісся і прикипіли поглядом до Сули.

Тумани густо пливли над землею. Здавалося, вони затопили всенький світ. За ними не було видно навіть сонця, яке мало стояти вже доволі височенько.

Дід Овсій тихо сперечався з Добринею.

— Як ти гадаєш,— казав Добриня.— Чи не пора нам послати по дружину? Даремно ми так далеко її відіслали.

— Не бійся, не даремно,— заперечував дід Овсій.— Навпаки, треба було ще далі відіслати. Сам же знаєш, що половець без вивідки і кроку не ступить.

— Знати, звісно, знаю, але ж отут-о...— І Добриня прикладав широку долоню до грудей.— А раптом вони оце в тумані підкрадаються!

— Рано ще їм. Вони хоч і половці, та не птахи. Зрештою сонце викотилося з-за туману. Стало припікати. Муровець мовчав. Лише кусав одну травинку за другою. І з тої кусаної трави вже можна було сніп набрати. На Добриню важко було дивитися. Він то зітхав, мов ковальський міх і витирав спітніле чоло, то злазив з коня і, втупившись у землю, ходив навколо нього. Збоку могло здатися, що він шукає гриби.

— Ну, чого б я ото так крутився? — пошепки дорікав йому дід Овсій.— Прийде коза до воза. Нікуди твої половці не дінуться.

— Твоїми б вустами та мед пити,— ще більше схилявся над землею переяславський тисяцький.— А раптом вони на Лукомль рушили?

І лише десь під вечір дід Овсій зненацька насторожився.

— Чуєте? — запитав він.

З глибини болота долинуло протяжне і густе ревіння.

— Водяний бугай,— сказав Добриня.— Ну то й що?

— А те, що половці йдуть...

Дружинники прикипіли очима до Сули.

Половці з’явилися, як грім з ясного неба. Всі вдивлялися в далечінь — а вони випірнули з-під очеретів майже навпроти узлісся, де крилися русичі. Було їх десятків зо два.

— Вивідники,— видихнув Олешко, котрий щойно повернувся від захованого у лісі війська.

— Атож, вони,— згодився Добриня і полегшено зітхнув.

Половці повільно обминали очерети. Вони їхали вервечкою, один за одним. На перехресті доріг зупинилися і почали про щось радитись. Тоді більша частина подалася у бік Римова, а п’ятеро сторожко рушили туди, де принишкли старші дружинники.

Тепер Добриня захвилювався, але вже з іншої причини.

— От же ж халепа,— буркотів він.— Чого доброго, рознюхають, що ми тут — і шукай вітра в полі.

— Може, відійти углиб лісу? — запропонував Олешко.

— А сліди куди дінеш? Бач, скільки натовкли! Дід Овсій у цю розмову не встрявав. Він про щось напружено думав. А коли половці наблизилися до лісу на відстань одного польоту стріли, дід Овсій сказав:

— Ви от що... Замріть тут і нічого не затівайте. Хоч що б сталося — ані пари з вуст!

Потому скочив на коня і подався через узлісся на Римів. За ним потрюхикав Бровко. Дід їхав не криючись. Навіть мугикав якусь безтурботну пісеньку. На лисуватому пагорбі зненацька зупинився, ніби лише в цю мить уздрів ворога.

— Половці-і! — вигукнув він і чимдуж подався до села.

Половецькі вивідники кинулися навперейми.

У Римові вдарили на сполох. Сторожа— трійко сивих дідуганів — поспіхом зашкутильгали до воріт. Вони готові були зачинити їх одразу ж після діда Овсія. Схоже було, що дід із Бровком таки встигнуть прослизнути до Римова перед носом у половців.

— Молодець! — збуджено приказував Добриня.— Ну, що б ми робили без нашого Овсія!

З крайніх хат вибігали жінки та підлітки, озброєні хто чим. У кого були вила, у кого коса чи рогач... Дід Овсій, які треба було чекати, дістався до воріт перший. Сторожа вже зачиняла ворота, коли один з половців схопився за лук. Забриніла тятива, зблиснув на сонці наконечник— і за хвилю в дідовій спині затремтіло охвістя стріли.

— У-у...— болісний зойк вихопився з Добрининих грудей і він підняв нагая, щоб пустити коня учвал. Проте Муровець поклав йому на плече важку руку.

— Стійте,— наказав він і сам скреготнув зубами.— Дідові вже не поможеш.

Добриня зі стогоном від’їхав убік.

Жінки з голосінням підхопили діда Овсія і понесли його подалі від воріт. Сторожа схопилася за луки. Від Городища їй на допомогу поспішало з десяток вершників. Всього з десяток.

Половці збуджено заґелґотіли. Вони на власні очі пересвідчилися, що війська у Римові немає. За якусь часину половці розчинилися у високих травах за Сулою.

Дід Овсій був ще живий. Біля нього метушилася тітка Миланка.

— Не поможе вже мені твоє зілля, сусідко,— хрипів дід і на його вустах ворушилася кривава піна.

Побачивши Добриню, що схилився над ним, дід Овсій сказав:

— Прощавай, друже. Вибач, коли щось не так... А ти, Ільку, займай моє дворище... Досить тобі цупити ягоди...уночі...

Вітькові дід Овсій через силу всміхнувся:

— Мирку... брата мого... дідька болотяного... бережіть...

А за хвилину несамовито заголосив Бровко. Поховали діда там, де він і хотів — під гранітною брилою на Городищі, звідкіля було видно на всі боки і звідкіля Микула Селянинович зміг би підняти його знову.

Ілля Муровець легенько, мов пір’їну, переніс дідове тіло до ями. А коли могилу зрівняли з землею, він вибивна брилі дідове ім’я і попрохав тих, що стояли довкола:

— Коли що, покладіть і мене поруч. Тільки не забудьте теж вибити ім’я, аби знав Микула, кого піднімає...

Битва над Суслою

— Мало нас,— тривожився Попович, підраховуючи ратників, що стікалися до Римова.— Дружинників шість сотень, та ополчення зо три тисячі. Чи встоїмо, доки надійде князь?

— Мусимо встояти,— прогудів Муровець.— Іншої ради нема.

Добриня промовчав. Лише кивнув головою. Добре, коли він з дня дідової смерті сказав бодай два слова.

Тієї ночі у Римові ніхто не склепив повік.

Жінки зносили збіжжя до Городища чи закопували його по криївках. Старі діди з хлопчаками збирали з усіх усюд човни і підводили їх до урвища. Це на той випадок, коли половці прорвуться до містечка і римівським дітям та жінкам не лишиться нічого іншого, як рятуватися в болоті.

Проте ховатися за мурами Городища поспішали не всі.

Тітка Миланка вирішила іти разом з військом. До матері приєдналася Росанка та ще кілька десятків жінок та дівчат.

— Хто ж вас перев’яже, коли щось трапиться? — доводили вони Іллі Муровцю.— Хто, як не ми?

— А вас самих хто перев’яже? — сердито відгарикувався Ілля Муровець.— Ану, геть на Городище і щоб я більше не чув таких розмов!

Росанці теж дісталося на горіхи. Олешко під’їхав до неї і тихо сказав:

— Іди з жінками та дітьми. Бо...

Росанка задерикувато стріпнула русою косою.

— Бо — що? — запитала вона.

— За косу поведу, от що!

І в Олешковому голосі крилася така рішучість, що Росанка мимоволі відступила від Поповича. І лише тоді обурилася.

— Чого це ти мені вказуєш?! — вигукнула вона.

— Бо...того.

Ординці підійшли до Сули, коли сонце вже висушило росу.

Попереду їхала розвідка на чолі з сином половецького хана Андаком. Степовики сподівалися без перешкод подолати пустельну річку.

І раптом спинилися — по той бік, навпроти переправи, стояло військо римівців. Невелике, проте військо! І посеред того війська височів на своєму важковаговозі Ілля Муровець.

Якусь хвилину половці вражено мовчали. Тоді почулися розлютовані вигуки і лавиви штовхнули перед себе два десятки ординців — тих, що вчора побували під Римовим. Вивідники розгублено розводили руками і намагалися щось пояснити Андакові. Той спересердя уперіщив найближчого нагаєм і відвернувся.

Половці все прибували. Їм уже було тісно на тому березі. Врешті Андак щось вигукнув — і передні рушили до води.

У повітрі засвистіли важкі стріли римівців. Голосно зойкнули поранені. За течією попливли десятки половецьких тіл.

Перший напад римівці відбили досить легко, хоча й серед них впало кілька воїв,— половці теж осипали їх хмарами стріл. Проте чужинці вже зачепилися за правий берег, їхні коні чвалом покотили на першу лаву піших римівців.

Ті хутко відступили назад — і ординським нападникам відкрилися сотні косо вкопаних у землю березових кілків, що своїм вістрям були спрямовані до Сули. За кілками виднілася валка возів. У проходах між ними стояли найдужчі воїни з рогатинами, здатними прохромити не лише людину, а й розлютованого ведмедя.

Вдарилася в березовий частокіл перша половецька хвиля, напоролася кінськими грудьми на гострі палі і відкотилася до Сули. Вдарилася друга — і захлюпнула частокіл. А за нею вже зводилася третя...

Хоробро билися римівці, не відступали ні на крок. Проте на кожного припадало не менше п’яти половців з тих, що вже перебралися через Сулу.

А до річки підходили все нові орди.

Ілля Муровець вподобав собі найнебезпечніше місце, навпроти головного броду. Вони з Гнідком були закуті у панцирі разом скидалися на неприступну скелю, перед якою розбивалася на друзки найпотужніша хвиля.

Ліве римівське крило очолював Добриня Микитович. Праворуч, ближче до Змієвої нори, бився Олешко Попович з горошинцями та молодшою дружиною. За Олешком невідступною тінню слідував Лидько. Блискавками миготіли їхні доладні мечі, і вже не один половець важко зсунувся під копита римівських коней.

Проте натиск степовиків наростав з кожною хвилиною. На мить, на одну лише крихітну мить хитнулося ліве крило Добрині — і в проміжок між ним та грузьким болотом з пронизливим виттям увірвався ординський загін. Мабуть, хтось із степових вивідників заздалегідь намацав вузьку звивисту стежку в трясовині.

У Добрині тривожно стислося серце: він не міг спрямувати у той бік жодного дружинника.

А половці вже обходили русичів. За хвилину другу вони виберуться на сухе і вдарять зі спини...

І тут над полем бойовиська пролунало жахне ревіння водяного бугая. З глибини болота навперейми степовикам кинулася якась потвора. Вона змахнула важким дубовим окоренком і передній половець з розтрощеною головою щез у липкій трясовині.

Нападники завмерли з жаху та несподіванки.

— Бу-у-у! — протяжно заревіла потвора знову. Звалився, не встигнувши навіть зойкнути, ще один половець. За ним ще...

То мстився за свого брата Велес, дідько болотяний. І такий вже страхітливий був у нього вигляд, що навіть звичні до всього половецькі коні ставали дибки і збивалися з вузенької стежки.

Зарепетували нелюдськими голосами вершники, марно намагаючись розвернутися назад. А над їхніми головами зі свистом миготів дубовий окоренок і злітало жахливе:

— Бу-у!

Вирівнялося ліве крило. Повільно, але невпинно посунуло вперед, аж покине зустрілося з новою половецькою лавою, що вихлюпнула з-за Сули.

А на іншому крилі половці Андака все заповзятливіше напосідали на невеличкий Олешків загін.

Сам Андак у битву поки що не вступав. Білими від зненависті очицями стежив він за Поповичем. Чекав, поки той вчинить щось необачне. І тоді вже нікому буде в скрутну хвилину виводити Змія зі схованки. І таки дочекався свого син половецького хана. На якусь хвилину Олешків кінь вихопився уперед і відірвався від своїх. Андак пронизливо свиснув — і половецькі стріли хмарою полетіли в Поповича. Той ледве встиг прикритися щитом. Ще раз сипонули стріли — і захитався, впав на коліна вірний Олешків кінь.

Син половецького хана показав у злостивому посміху широкі зуби і чвалом покотив на пішого. Та коли їх розділяло лише кілька кроків і Андак уже здійняв над собою шаблю,— Олешко зненацька пригнувся і прикрився мечем. Дзенькнула криця — і в ту ж мить Попович злетів у повітря. Дужий удар ноги вибив ханового сина з сідла.

Половці отетеріли. Вони не могли збагнути, як це сталося. А неушкоджений Олешко вже сидів на Андаковому коні і його меч знову миготів над головами нападників.

— Молодець, Олешку! — загримів над Сулою густий голос Іллі Муровця.— Молодець, хлопче! Так їм і треба!

Радо заворушилося праве крило і посунуло на ворога. Збентежені втратою свого ватажка, половці почали задкувати. Здавалося, ще трохи — і вони кинуться навтікача.

Та їм на поміч уже поспішала свіжа орда.

Сам Муровець не відступив від броду ні на крок. Його Гнідко, здавалося, навіть з місця не зрушив. Важко і невблаганно раз-у-раз опускалася Муровцева довбня на ворожі голови і хребти. І не було від тієї довбні ніякого порятунку, бо ж легкі половецькі шаблі при зіткненні з нею розліталися на друзки.

Але обтікали ординці руського велета, мов морські вали непорушну скелю. Намагалися ударити збоку, зайти зі спини — та поруч з ним усе ще стояли випробувані не в одній битві дружинники.

— Гей, Добрине! — гукав Муровець.— А поглянь-но, чи багато ще полинців за Сулою? Бо вже й обідати пора!

— Пожди, Ільку, ще трошки! — відгукувався Добриня. Бився він розважливо і без особливого поспіху. Так, начебто виконував звичну і від того вже трохи нуднувату роботу. Проте між поєдинками встигав переяславський тисяцький і поле бойовиська оглянути, і кинути погляд за Сулу, звідкіля підходили все нові половецькі орди, і назад озирнутися в надії, що от-от надійдуть головні сили переяславців. Проте їх не було.

Вже кілька годин гриміла під Римовим люта січа. За курявою не видно було сонця. Хвиля за хвилею вихлюпувалися на втомлених римівців свіжі лави степовиків.

Але незрушними береговими скелями стояли в шерензі руського війська Добриня, Муровець і юний Попович. З неймовірною силою вдарялися в них шалені половецькі хвилі, проте тут-таки перетворювалися на бризки і відкочувалися назад. Та не було перепочинку русичам, бо замість однієї хвилі тут же зводилася інша — ще могутніша, ще нестримніша... Один по одному падали захисники Римова і не завжди на місце загиблого ставав інший воїн. Їх просто не було.

Сили русичів вичерпувалися.

Випадково озирнувшись, Муровець угледів поруч себе старшу сестру.

— Ти чого тут? — сердито гримнув Муровець.— Чом не в Городищі?

— Без вас, братку, ми і за городищенськими стінами не всидимо,— відказала на те тітка Миланка.— А з вами, може, і тут встоїмо...

Вона змахнула старим, ще батьківським мечем, і відбила напад кремезного половця. Ще один змах — і половець мішком зсунувся на землю.

Вітько примчав до Сули разом з тіткою Миланкою й Росанкою. За ними поспішали всі, хто міг тримати в руках зброю. А кому це було не під силу, ті разом з малечею подалися до човнів, аби заховатися в плавнях, коли половці увірвуться в Римів.

Вітько з Росанкою пробилися було до Олешка. Проте замазюканий кров’ю і пилюгою Олешко так визвірився на них, що хлопець і не зчувся, як знову опинився позаду римівського війська.

Щоправда, він встиг почути, як Росанка відказала:

— Не гримай на мене, Олешку. Де ти, там і мені бути. Тож тепер Вітько з луком напоготові роз’їжджав за спинами римівських ратників. Проте годі було визначити, де на нього чатувала більша небезпека — попереду чи за спинами воїнів.

Вже не билися римівці пліч-о-пліч. У багатьох місцях їхні лави було розірвано і в ті щілини, немов всюдисуща вода, просочувалися в’юнкі степовики.

Одна велика бійка перетворилася на безліч двобоїв. Звідусіль долинало важке хекання, дзвін ударів, волання про допомогу, прокльони...

Наразі хтось з римівців радісно скрикнув. Вітько озирнувся й побачив, як з того боку, де був Воїнь, з’явився чималенький гурт дружинників. Вів їх зарослий по самі вуха чоловік. Воїньці з розгону, мов камінь у воду, врізалися в половецькі лави.

Половці на мить хитнулися. Все ж вистояли і за хвилину зі ще більшим завзяттям посунули вперед. Але сунули недовго, бо наразі з того боку, де бився Муровець, почулися нажахані вигуки.

Вітько озирнувся.

Муровець вже не тримав довбню в руках. Замість неї він крутив над головою половцем у пишній ханській одежі. Хан несамовито верещав, а половці відступали від Муровця, не здіймаючи ні шабель, ні стріл — кожен з них боявся вцілити в свого хана.

Задивившись на це, Вітько ледь не проґавив тої миті, коли з шалу битви вихопився один половець і з пронизливим виттям, покотив на хлопця.

Це був Смоква, той самий половець, що переслідував Вітька до Змієвої нори. Вітько пустив у нього стрілу, проте половець різко нагнувся і стріла тільки ковзнула по його шоломі.

Смоква налетів, мов вихор. Все ж Вітькові вдалося відбити перший удар. Вдруге не зміг, бо рука затерпла від дужого удару. А тоді розлетівся щит, не витримали кільця кольчуги — і щось гостре впилося у Вітькове плече.

В очах потемніло. Встиг лише помітити, як збоку налетів Лидько і навідмаш рубонув по незахищеній половецькій шиї.

— Олешку, Мирка поранено! — зойкнула Росанка. Олешко рвучко озирнувся і це ледь не коштувало йому життя. Все ж відбив удар і гукнув:

— До нори його! Чуєш, Лидьку, до Змієвої нори! Лидько підхопив ослабле тіло товариша і помчав з ним в обхід половецького війська,— туди, де за кількасот кроків мала бути Змієва нора.

— Та Змія випусти! — гукав услід Попович.— Змія, кажу, випусти!

Кілька половців, що кинулися Лидькові навперейми, нерішуче зупинилися.

Лидько переніс тіло товариша до купи каміння, яким на всяк випадок було прикрите місце колишньої нори.

Напружившись, відкотив убік одну брилу, другу...Утворився невеликий виямок.

— Лізь сюди,— звелів Лидько, важко відсапуючись.— І завмри. Якщо зостанемось живі, повернемося по тебе. А ні...

Вітько востаннє кинув погляд туди, де над римівським урвищем височіло Городище.

— Лидьку! — зненацька вихопилося у нього.— Поглянь, наші йдуть!

Лидько озирнувся. І справді, від Римова линуло чимале військо. Передні були вже біля Портяної, а на узгір’ї й за ним усе ще здіймалася густа курява. Попереду, розмахуючи мечем, летів вершник у червоному плащі. Його поли здіймалися на вітрі, мов крила розгніваного птаха.

— Князь Володимир! — радісно заволав Лидько.— Тепер живемо! — І став поспіхом підштовхувати Вітька до виямку.— Лізь, Мирку, і швидше! Бо ще копитами затопчуть...

Вітько з останніх сил поповз між камінням. Головою прихилився до того місця, де виднілася темна пляма.

І тут свідомість полишила його...

Повернення

Ніби крізь сон до нього долинув якийсь невиразний звук. Спочатку Вітько подумав, що то реве десь за Римовим розгніваний тур. Проте невдовзі звук став іншим — густий, рокітливий. На таке не був спроможен навіть найдужчий з турів.

«Схоже на вертоліт,— кволо спливла у Вітьковій голові думка.— Проте звідкіля йому взятися в Римові?»

А тоді йому за комір посипалася волога земля. І що більше вона осипалася, то виразніший і ближчий ставав вертолітний гуркіт. Вітько з зусиллям викинув перед собою здорову руку, відгріб убік жменьку землі. Попереду засіріло. Він гребнув ще раз — і звідкілясь до нього прилинув промінець іншого світла...

Зненацька хтось обережно взяв його на руки і поніс крізь сутінь під сліпуче сонце. Вітько міцно зажмурив повіки. А коли знову розплющив очі, то радісний вигук вихопився з його грудей: він був на руках Поповича.

— Олешку...— прошепотів він. І тут хлопця надовго обступила суцільна пітьма.

А потім навпроти Вітька усівся козак Мамай. Він тихо перебирав струни своєї бандури і дивився кудись удалеч сумовито-задумливими очима. Мамай чимось був схожий на Іллю Муровця, який зняв шолома і навіщось підкоротив вуса. Зненацька козак почав зменшуватися у розмірах. І зменшувався доти, аж доки став картиною на білій стіні.

— Де я?..— прошепотів Вітько і з зусиллям повернув голову вбік. Тієї ж миті до нього долетів чийсь бадьорий голос:

— От бачите! Він очуняв. О, ви навіть не уявляєте, скільки цей герой ще принесе шкоди сусідським садкам!

А потім над Вітьком схилилася мама. Його мама, та, яку він востаннє бачив майже місяць тому! Мамині очі були червоні від сліз, проте на змарнілому обличчі світилася радість. Збоку від мами усміхався Костянтин Петрович. У руках він тримав Вітьків шоломі розсічену кольчугу. Костянтин Петрович хотів щось сказати, проте його відсторонив лікар з пишними вусами кольору стиглої пшениці. В його руках був шприц.

— Де це тебе, друже мій, стільки носило? — поцікавився він і порскнув рідиною з шприца.— В цирку виступав, чи бився з псами-лицарями?

— З половцями,— механічно відповів Вітько, не відводячи наляканого погляду з гострого шприца.

— Он як,— відказав лікар і весело поворушив пшеничними вусами.— То ти, друже мій, надзвичайно хоробра людина. І для тебе мати справу зі шприцом — це раз плюнути. Ану, повертайся спиною, козаче!

Вітько з жахом заплющив очі.

Через десять днів Вітько вийшов з лікарні й одразу ж захотів податися на Городище. Супроводжували його члени історичного гуртка — Колько Горобчик, Ігор Мороз, Вонько Федоренко. І, звичайно, Костянтин Петрович. Ганнусі ще не було, вона обіцяла приїхати пізніше.

Хлопці йшли поруч з Вітьком і нічого не розуміли. Начебто підмінили їхнього товариша. Такий хвалько був, а тут на тобі — слова зайвого не вимовить!

— Слухай, Вітю, то ти хоч розкажеш нам, що з тобою трапилось? — уже чи не вдесяте запитував Горобчик.

— Потім,— коротко відказував Вітько.— Потім розкажу.

— А чого ти йдеш одразу ж на Городище? — не відступав Колько — Навіщо воно тобі?

— Хотів би дещо довідатись.

Від сонця і свіжого повітря у Вітька трохи паморочилося в голові. Тож він і не заперечував, коли Костянтин Петрович обережно взяв його під руку. Дочекавшись, поки хлопці відійшли трохи вперед, Костянтин Петрович стиха сказав:

— З того, що ти розповідав, я дещо втямив. Одне лиш не зрозуміло: чому ти мене назвав Олешком?

— Коли?

— Коли я виносив тебе з печери.

Вітько пригадав. І уважно подивився на Костянтина Петровича. Атож, він таки був схожий на його старшого товариша Олешка Поповича. Не зовсім, звісно, бо ж волосся мав чорне, а не русяве. І ніс не такий. І очі. У Олешка, здається, були зеленкуваті, а в Костянтина Петровича— сірі. Проте в устах і в самому обличчі щось було в них однакове. І ця вічна смішинка в примружених очах. І нетерпляче пересмикування плечем, коли доводилося з кимось не погоджуватися...

То невже Костянтин Петрович — далекий-далекий родич Олешкові? А коли так, то тоді, мабуть, вийшов Олешко живий з того страшного побоїська, і жива лишилася Росанка!

А Лидько, здається, трохи схожий на Ігоря Мороза. Чи навпаки.

Вчора до Вітька в палату заходила Наталя Задорожна. То Вітько ледь не підстрибнув у ліжку — йому здалося, що зайшла не Наталя, а Оленка, Лидькова сестричка...

Колько Горобчик зачекав, поки Вітько порівнявся з ним і, шанобливо зиркаючи на перев’язану руку, повідомив:

— Я, Вітю, прочитав майже все, що було написано про нашу Воронівку. Знаєш, як вона колись називалася? Городом Римовим, он як!

Вітько мовчки кивнув головою. Хто-хто, а він у цьому тепер не сумнівався.

А Колько вів далі:

— От тільки не розумію, чому саме Римів пізніше став називатися Воронівкою.

— Бо римівці часто билися з ворогами,— відказав Вітько і зупинився, щоб перевести подих. Довге лежання в лікарні безслідно не минулося. Цікаво, скільки б лежав з такою раною Лидько чи Олешко? Мабуть, набагато менше. Або й зовсім не лежав би.

— Ну, то й що? — запитав Горобчик.

— А те, що на битви завжди злітається вороняччя. От і назвали Римів Воронівкою. Бо його захисники майже щороку відбивали половецькі наскоки.

— Може бути,— подумавши, згодився Горобчик.— Хоча, як на мене, «Римів» звучить краще.

— І я так гадаю,— сказав Вітько.

Вони підійшли до Чортового Яру і Вітько подумав, що хоч би як надалі склалося його життя — він за найменшої нагоди повертатиметься сюди, адже, може, знову відкриється нора і йому пощастить зустрітися з давніми товаришами. Але дідо Овсій казав, що Змієва нора може відкритися й нескоро — за п’ятдесят, або й більше років. А це ж скільки ще треба чекати! А надто, коли тобі лише дванадцятий. І Вітько тяжко зітхнув.

— А ще, Вітю, я майже напам’ять вивчив отаке,— не вгавав Колько Горобчик.— От послухай, що писав сам Володимир Мономах: «І пішли ми на військо їхнє (половців) за город Римів, і Бог нам поміг: наші побили їхнє військо, а других захопили...» Знаєш, коли це було? Тисяча дев’яносто сьомого року — от коли!

— Коли-коли? — перепитав Вітько.

— Тисяча дев’яносто сьомого,— повторив Колько.— А що?

— Та нічого,— помітно пожвавішав Вітько.— Отже, таки дали тоді половцям добрячої прочуханки!

— Хто дав?

— Наші, хто ж іще...А ще що ти вичитав?

О, Колько Горобчик вичитав багато чого!.. Що князь Володимир не лише написав послання нащадкам, а й полювати любив. Він виходив сам-на-сам супроти ведмедя; одного разу дикий кабан розірвав йому ногу; розлючений лось підняв його на роги, а дика кішка рись звалила його разом з конем на землю. Але найважливіше — він так хоробро бився з половцями, що головний половецький хан утік від нього аж у Кавказькі гори і тридцять років звідтіля не потикався.

— От який мужній князь, цей Володимир Мономах! — захоплено вигукнув Колько.— Правда ж, Вітю?

— Правда,— відказав Вітько.— Щира правда.

На Городищі не залишилося анічогісінько з того, що було понад дев’ятсот років тому. Ні мурів, ні воріт, ні клітей, ні сторожової вежі. Лишилася хіба кам’яна брила, та й та майже по верхів’я вгрузла в землю.

Саме до неї і повів Вітько своє товариство.

Якусь хвилину він мовчки постояв над брилою, провів долонею по жорсткій, нагрітій сонцем поверхні і звернувся до Ванька Федоренка, що мешкав найближче до Городища:

— Збігай по заступ. І дротяну щітку прихопи...

— Навіщо? — здивувався Ванько.

— Хочу дещо перевірити...

Ванько збігав навдивовижу швидко. Одна його нога, здається, ще була тут, а інша вже поверталася з дому. І приніс він не однин заступ, а два. Ще й вила прихопив.

— А більше нічого не знайшлося,— виправдовувався Ванько.

Дротяну щітку він позичив у сусідів.

Вітько увігнав заступ у землю біля самісінького каменя і болісно скривився. Ця робота поки що була йому не під силу. Костянтин Петрович відібрав у нього заступ і почав копати сам. Поруч з ним стали Ігор Мороз і Колько Горобчик.

Коли вони закопалися в землю майже по груди, Вітько сказав:

— Мабуть, досить.

Тоді обережно спустився до ями і заходився очищати камінь від залишківземлі.

Ім’я  діда Овсія Вітько знайшов майже одразу.

На другому боці каменя він не знайшов нічого. На третьому теж.

А на четвертому боці, з самісінького низу, Вітьков іпальці намацали якісь борозенки. Вони займали зовсім мало місця і перша з них нагадувала літеру «І». Далі вгадувалося щось схоже на «л»...

— Знайшов щось? — нетерпеливився Горобчик.— А що саме?

Вітько повільно вибрався з ями. Тихо мовив:

— Під цією брилою був похований Ілля Муровець.

Члени історичного гуртка дружно роззявили роти і стали схожими на учасників хорового колективу.

— Але ж...— озвався нарешті Колько Горобчик.— Я ж у інтернеті вичитав, що він похований у Києво-Печерській лаврі.

Всі перевели погляд на Костянтина Петровича.

— Усе правильно,— мовив він.— Спочатку, може, Іллю Муровця поховали тут, а потім перенесли до Лаври — як святу людину, захисника своєї землі.

Вітько кивнув головою і підійшов до урвища. Звідсіля було видно, наче птахові. Тиша і спокій панували навкруги.

Не диміли сторожові вогні в засульських дібровах. Та й самих дібров уже не було. Не здіймалася курява на дорогах. Лише ген-ген, біля самого обрію, сріблом віддавали широкі присульські заплави.

І ніде жодного половця.

КІНЕЦЬ

 

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up