Маленький принц (сторінка 2)

XIV

П’ята планета була дуже цікава. З усіх вона була найменша. На ній якраз вистачало місця для ліхтаря і ліхтарника. Маленький принц ніяк не міг зрозуміти, навіщо серед неба, на планетці, де нема ні будинку, ні населення, потрібні ліхтар і ліхтарник. Одначе він сказав про себе:

«Можливо, цей чоловік тут і недоречний. А проте він не так недоречний, як король, честолюбець, бізнесмен і пияк. В його роботі принаймні є сенс. Коли він засвічує свій ліхтар — то ніби народжується ще одна зірка або квітка. Коли гасить ліхтар — то присипляє ту зірку чи квітку. Дуже гарне заняття. Це справді корисно, бо. красиво».

І, наблизившись до планети, він шанобливо вклонився ліхтарникові:

— Добрий день. Навіщо ти оце зараз погасив свій ліхтар?

— Такий наказ,— відповів ліхтарник.— Добрий день.

— А що то за наказ?

— Щоб я гасив свій ліхтар. Добрий вечір.

І він знову його засвітив.

— А нащо ти знову його засвітив?

— Такий наказ,— відповів ліхтарник.

— Не розумію,— мовив маленький принц.

— Тут нічого розуміти,— сказав ліхтарник.— Наказ є наказ. Добрий день.

І погасив ліхтар.

Потім картатою червоною хустинкою витер з лиця піт і сказав:

—Жахлива у мене робота. Колись у цьому був сенс. Вранці я гасив ліхтар, а ввечері світив. Решту дня я міг відпочивати, а решту ночі — спати...

— А потім наказ перемінився?

— Наказ не перемінився,— сказав ліхтарник.— У тому й лихо! Планета з кожним роком обертається швидше й швидше, а наказ лишився той самий.

— А як же тепер? — спитав маленький принц.

— Тепер планета повністю обертається за одну хвилину, і я не маю ні секунди відпочинку. Щохвилини я засвічую ліхтар і гашу.

— От цікаво! День у тебе триває одну хвилину!

— Нічого цікавого,— сказав ліхтарник.— Уже місяць як ми з тобою розмовляємо.

— Місяць?!

— Так. Тридцять хвилин. Тридцять днів. Добрий вечір.

І він знову засвітив ліхтар.

Маленький принц подивився на ліхтарника — йому подобався цей чоловік, який так вірно виконував наказ. Маленький принц згадав, як колись, переставляючи свій стілець, він шукав місце, звідки було б видно захід сонця. І йому захотілося допомогти приятелеві:

— Слухай... я знаю, як зробити, щоб ти відпочивав, коли тільки захочеш...

— Я весь час хочу,— зітхнув ліхтарник.

Бо людина може бути водночас і вірна обов’язку і ледача.

І маленький принц вів далі:

— Твоя планетка така крихітна, що ступиш три кроки і вже обійдеш її. Досить тобі йти не поспішаючи, і ти весь час будеш на сонці. Коли надумаєш відпочити,— починай ходити... і день триватиме доти, доки тобі схочеться.

— Ну, це мало що дає,— сказав ліхтарник.— Найбільше в світі я люблю спати.

— Тоді кепсько,— поспівчував маленький принц.

— Кепсько,— згодився ліхтарник.— Добрий день.

І погасив ліхтар.

«Цього чоловіка,— сказав собі маленький принц, уже мандруючи далі,— цього чоловіка зневажали б усі інші — і король, і честолюбець, і пияк, і бізнесмен. А тим часом тільки він, здається мені, не смішний. Мабуть, тому, що він не думає про себе».

Маленький принц зітхнув із жалем:

«Він єдиний, хто міг би стати моїм другом. Але його планета надто маленька. На двох там немає місця...»

Він не наважувався признатися собі, що жалкував за цією благословенною планетою головним чином тому, що на ній за двадцять чотири години можна було тисячу чотириста сорок разів бачити захід сонця!

XV

Шоста планета була в десять разів більша за попередню. На ній жив дідуган, який писав товстенні книги.

— Ти ба! — вигукнув він, помітивши маленького принца.— Мандрівник!

Маленький принц сів на стіл і перевів подих. Він уже стільки промандрував!

— Відкіля ти прибув? — запитав його дідуган.

— Що це за товста книга? — поцікавився маленький принц.— Що ви тут робите?

— Я — географ,— відповів дідуган.

— Що таке географ?

— Це вчений, який знає, де розташовані моря, річки, міста, гори і пустелі.

— Дуже цікаво! — сказав маленький принц.— Оце вже справжня професія! — І він обвів поглядом планету географа. Ще ніколи маленький принц не бачив такої величної планети.

— Ваша планета дуже гарна. А океани тут є?

— Цього я не можу знати,— сказав географ.

— А-а! — розчаровано протягнув маленький принц.— А гори?

— Цього я не можу знати,— відповів географ.

— А міста, і річки, і пустелі?

— Цього я теж не можу знати,— мовив географ.

— Але ж ви географ!

— Саме так,— сказав дідуган.— Я географ, а не мандрівник. У мене зовсім немає мандрівників. Не географи ж ведуть облік міст, річок, гір, морів, океанів і пустель. Географ — надто поважна особа, щоб тинятися по світу. Він не виходить із свого кабінету. Але він приймає у себе мандрівників. Розпитує їх, записує їхні спогади. І якщо спогади когось із них зацікавлять географа, він з’ясовує, чи порядна людина цей мандрівник.

— Навіщо?

— Бо мандрівник, який бреше, викликав би справжню катастрофу в географічних книгах. Так само, як і той мандрівник, що забагато п’є.

— Чому?

— Бо у п’яниць двоїться в очах. І там, де стоїть одна гора, такий географ позначив би дві.

— Я знав одного такого,— сказав маленький принц.— З нього був би поганий мандрівник.

— Можливо. Отож, коли виявиться, що мандрівник — людина порядна, тоді перевіряють його відкриття.

— Ідуть дивитися?

— Ні. Це надто складно. Вимагають, щоб мандрівник дав докази. Якщо йдеться про те, що мандрівник відкрив, наприклад, велику гору, він має принести з неї велике каміння.

Раптом географ захвилювався:

— Але ж ти й сам прибув здалеку? Ти мандрівник! Опиши мені свою планету!

І географ розкрив книгу записів, підстругав олівець. Розповіді мандрівників спочатку записують олівцем. Потім ждуть, коли мандрівник подасть докази, тоді вже його розповіді можна записати чорнилом.

— Ну, прошу,— сказав географ.

— О, в мене там не дуже цікаво,— мовив маленький принц,— усе маленьке. У мене є три вулкани. Два діють, а один погас. Але хто знає,— все може бути.

— Все може бути,— потвердив географ.

— І ще у мене є квітка.

— Квітів ми не записуємо,— сказав географ.

— Чому?! Це ж найкрасивіше, що є на світі!

— Тому, що квіти ефемерні.

— Що означає — «ефемерні»?

— Книги з географії — найцінніші серед усіх книг,— сказав географ.— Вони ніколи не старіють. Дуже рідко трапляється, щоб гора зрушила з місця. Дуже рідко буває, щоб океан спорожнів. Ми пишемо про те, що вічне.

— Але згаслий вулкан може прокинутись,— перебив маленький принц.— А що таке «ефемерний»?

— Погаслі ті вулкани, чи вони діють — нам це байдуже,— сказав географ.— Для нас має значення гора. Вона не міняється.

— А що означає «ефемерний»? — повторив маленький принц, який, спитавши про щось, ніколи не відступав, доки не діставав відповіді.

— Ефемерне — це недовговічне, те, що скоро зникає.

— І моя квітка скоро зникне?

— Ну звісно.

«Моя квітка недовговічна,— сказав до себе маленький принц,— їй нічим боронитись, окрім тих чотирьох колючок. А я залишив її вдома зовсім одну!»

Це вперше його взяв жаль. Але він знову набрався духу і спитав:

— Де ви порадите мені побувати?

— Відвідай планету Земля,— відповів географ.— У неї гарна репутація...

І маленький принц вирушив у дорогу, думаючи про свою квітку.

XVII

Отже, сьомою планетою була Земля.

Земля — планета непроста! На ній сто одинадцять королів (включаючи, звісно, і негритянських), сім тисяч географів, дев’ятсот тисяч бізнесменів, сім з половиною мільйонів пияків, триста одинадцять мільйонів честолюбців, тобто близько двох мільярдів дорослих людей.

Щоб дати вам уявлення про розміри Землі, скажу, що до винайдення електрики на всіх шістьох континентах доводилось держати цілу армію — чотириста шістдесят дві тисячі п’ятсот одинадцять чоловік — ліхтарників.

З деякої відстані то було чудове видовисько. Дії цієї армії були чіткі, як у балеті. Починали ліхтарники Нової Зеландії і Австралії. Засвітивши свої вогні, вони йшли спати. Тоді виступали ліхтарники Китаю і Сибіру. Виконавши свою партію, вони зникали за кулісами. Потім надходила черга ліхтарників у Росії та Індії. Далі — в Африці і Європі. За ними — у Південній Америці. А тоді в Північній Америці. І всі вони дотримувались того порядку виходу на сцену й ніколи не помилялися. То було грандіозно.

Тільки тому ліхтарникові, що запалював єдиний ліхтар на Північному полюсі, та ще його співбратові коло єдиного ліхтаря на Південному полюсі — тільки цим двом жилося легко й безтурботно: вони працювали двічі на рік.

XVII

Коли хочеться сказати щось дотепне, трапляється, іноді трошки й прибрешеш. Розповідаючи про ліхтарників, я не дуже дотримувався правди. Боюся, що в тих, хто не знає нашої планети, від цього може скластися помилкова думка про неї. Люди займають на Землі дуже мало місця. Якщо б два мільярди її мешканців зійшлися й стали тісно один біля одного, як на мітингу, вони легко вмістилися б на площі двадцять миль довжиною і двадцять шириною. Все людство можна було б звалити в купу на найменшому острівці в Тихому океані.

Дорослі, певна річ, вам не повірять. Вони думають, що займають багато місця. Їм, як баобабам, здається, що вони великі й важні. А ви порадьте їм підрахувати. Вони страшенно люблять цифри, і їм це сподобається. Але ви не тратьте часу на цю нудну роботу. Це ні до чого. Ви й так мені вірите.

Отже, опинившись на Землі, маленький принц дуже здивувався, не побачивши жодної живої душі. Він уже злякався, що помилково попав на якусь іншу планету, коли це в піску ворухнулось якесь кільце такого кольору, наче місяць.

— Добрий вечір,— сказав на всякий випадок маленький принц.

— Добрий вечір,— відповіла змія.

— На яку це планету я попав? — запитав маленький принц.

— На Землю,— відказала змія.— В Африку.

— А-а!.. Виходить, на Землі нікого нема?

— Це пустеля. В пустелях ніхто не живе. Земля велика,— мовила змія.

Маленький принц сів на камінь і звів очі до неба.

— От цікаво — для чого зірки світяться,— мовив він.— Певно, для того, щоб кожен зміг колись відшукати свою зірку. Дивись, он моя планета. Вона якраз над нами... Але як далеко до неї!

— Гарна планета,— озвалася змія.— А чого ти прибув сюди?

— Я посварився з однією квіткою,— зітхнув маленький принц.

— А-а,— сказала змія.

І вони замовкли.

— Де ж люди? — нарешті знову заговорив маленький принц.— У пустелі трохи одиноко...

— З людьми теж одиноко,— мовила змія.

Маленький принц пильно подивився на неї.

— Дивна ти істота,— сказав він.— Тонша ніж палець...

— Зате сили у мене більше, як у пальці короля,— зауважила змія.

Маленький принц усміхнувся.

— Не така вже ти сильна... У тебе навіть лап немає... Ти не можеш мандрувати.

— Я можу занести тебе далі, ніж будь-який корабель,— сказала змія.

І обвила біля кісточки ногу маленького принца, мов золотий браслет.

— Торкнувшись когось, я повертаю його землі, з якої він вийшов,— сказала ще вона.— Але ти невинний і прибув із зірки...

Маленький принц нічого не відповів.

— Мені шкода тебе, ти такий слабий на цій кам’яній Землі. Я можу тобі допомогти, якщо ти дуже шкодуєш за своєю планетою. Я можу...

— О! Я чудово зрозумів,— озвався маленький принц,— але чого ти весь час говориш загадками?

— Я розв’язую всі загадки,— сказала змія.

І вони замовкли.

XVIII

Маленький принц перейшов пустелю і нікого не зустрів, тільки одну квітку. Маленьку непримітну квітку з трьома пелюстками.

— Добрий день,— сказав маленький принц.

— Добрий день,— відповіла квітка.

— А де люди? — чемно спитав маленький принц.

Одного разу квітка бачила, як повз неї пройшов караван.

— Люди? Їх, здається, тільки шестеро чи семеро. Я бачила їх багато років тому. Але хто його знає, де їх шукати. Їх носить вітром. У них нема коріння, це дуже незручно.

— Прощай,— мовив маленький принц.

— Прощай,— сказала квітка.

XIX

Маленький принц піднявся на високу гору. Єдині гори, які він доти знав, то були три вулкани, що сягали йому до колін. Згаслий вулкан був у нього за табурет. Отож маленький принц подумав: «3 такої високої гори я зразу побачу всю планету і всіх людей...» Але побачив тільки гострі шпилі скель.

— Добрий день,— сказав він на всякий випадок.

— Добрий день... добрий день... добрий день...— відгукнулася луна.

— Хто ви? — спитав маленький принц.

— Хто ви... хто ви... хто ви...— озвалася луна.

— Будьте моїми друзями,— сказав він,— я зовсім один.

— Зовсім один... зовсім один... зовсім один...— відповіла луна.

«Яка дивна планета! — подумав тоді маленький принц.— Зовсім суха, уся в гострих шпичаках, солона. А людям не вистачає уяви. Вони тільки повторюють те, що їм кажуть... Квітка, яка була у мене дома, завжди говорила перша».

XX

Але сталося так, що після довгих блукань, пройшовши через піски, скелі і сніги, маленький принц, нарешті, знайшов дорогу. А всі дороги ведуть до людей.

— Добрий день,— сказав він.

То був сад, повний квітучих троянд.

— Добрий день,— відповіли троянди.

Маленький принц подивився на них. Усі вони були схожі на його квітку.

— Хто ви? — вражений, спитав він.

— Ми — троянди,— сказали квіти.

— А-а!..— мовив маленький принц.

І відчув себе дуже нещасним. Його квітка розповідала йому, що вона одна така в усьому світі. А ось тут було п’ять тисяч таких же квіток, в одному тільки саду!

«Їй було б дуже прикро, якби вона побачила це! — подумав маленький принц.— Вона б страшенно розкашлялась і вдала, що вмирає, аби тільки не стати смішною. А я мусив би прикидатись, ніби доглядаю її, бо інакше, щоб принизити й мене, вона справді могла б умерти...»

А потім він ще сказав собі: «Я думав, що маю таке багатство — єдину в світі квітку, а то звичайнісінька троянда. Проста троянда і три вулкани, які сягають мені до колін і з яких один погас, можливо, назавжди — цього замало, щоб бути великим принцом...» І, впавши на траву, він заплакав.

XXI

Отоді й заявився лис.

— Добрий день,— сказав лис.

— Добрий день,— чемно відповів маленький принц і озирнувся, проте нікого не побачив.

— Я тут,— пролунав голос,— під яблунею.

— Хто ти? — спитав маленький принц.— Ти такий гарний...

— Я — лис,— сказав той.

— Пограйся зо мною,— попросив маленький принц.— Мені так сумно...

— Я не можу з тобою гратися,— відказав лис.— Я не приручений.

— О! Вибач,— мовив маленький принц.

І, подумавши, додав:

— А що означає «приручити»?

— Ти нетутешній,— сказав лис.— Що ти шукаєш?

— Я шукаю людей,— відповів маленький принц.— А що означає «приручити»?

— Люди,— сказав лис,— мають рушниці і ходять на полювання. Це так ускладнює життя! І ще вони розводять курей. Це єдина користь од них. Ти шукаєш курей?

— Ні,— мовив маленький принц.— Я шукаю друзів. А що означає «приручити»?

— Це давно забуте поняття,— сказав лис.— Воно означає привернути до себе...

— Привернути до себе?

— Ну певно,— сказав лис.— Ти для мене поки що тільки маленький хлопчик, такий же, як сто тисяч інших. І ти мені не потрібен. І я тобі не потрібен. Я для тебе тільки лис, такий же, як сто тисяч інших лисів. Але якщо ти мене приручиш, ми станемо потрібні один одному. Ти будеш для мене єдиний у цілому світі. І я буду для тебе єдиний у цілому світі...

— Я вже трохи розумію,— озвався маленький принц.— Є одна троянда... здається, вона приручила мене...

— Можливо,— сказав лис.— На Землі чого тільки не побачиш...

— О, це не на Землі,— заперечив маленький принц.

Лис, здавалося, страшенно здивувався:

— На іншій планеті?

— Так.

— А на тій планеті є мисливці?

— Ні.

— Ну, це цікаво! А кури є?

— Ні!

— Нема нічого досконалого на світі! — зітхнув лис.

А потім він знову повернувся до того ж:

— Моє життя одноманітне. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Усі кури однакові. І люди всі однакові. І мені трохи нудно. Але якщо ти мене приручиш, мов життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу і розрізнятиму її серед усіх інших. Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Твоя ж хода, як музика, викличе мене з йори. А потім — дивись! Бачиш, он там, на полях, достигають хліба? Я не їм хліба. Мені зерно ні до чого. Лани хлібів не ваблять мене. І це сумно! Але в тебе волосся наче золоте. І це буде чудово, якщо ти мене приручиш! Золоті хліба нагадуватимуть мені тебе. І я полюблю шелест хлібів під подихом вітру...

Лис замовк і довго дивився на маленького принца.

— Будь ласка... приручи мене! — попросив знову.

— Я б з радістю,— відповів маленький принц,— але в мене мало часу. Мені ще треба знайти друзів і узнати багато різних речей.

— Узнати можна тільки те, що приручиш,— сказав лис.— У людей вже немає часу щось узнавати. Вони купують речі готовими у торговців. Але ж немає таких торговців, що продавали б друзів, і тому люди вже не мають друзів. Як хочеш мати друга — приручи мене!

— А що для цього треба робити? — спитав маленький принц.

— Треба бути дуже терплячим,— відповів лис.— Спочатку ти сядеш трохи далі від мене на траву, ось так. Я краєм ока поглядатиму на тебе, дивитимусь, а ти нічого не казатимеш. Мова — це джерело непорозуміння. Але кожен день ти сідатимеш трохи ближче...

На другий день маленький принц прийшов знову.

— Краще, якби ти приходив у один і той же час,— сказав йому лис.— Якщо ти прийдеш, наприклад, о четвертій годині дня, то я вже з третьої години відчуватиму себе щасливим. І чим ближче до призначеного часу, тим щасливішим я буду. О четвертій годині я вже почну хвилюватись і непокоїтись; я узнаю ціну щастю! А якщо ти приходитимеш коли попало, то я ніколи не знатиму, на котру годину готувати своє серце... Мають бути обряди.

— А що таке обряди? — поцікавився маленький принц.

— Це теж давно забута річ,— відповів лис.— Це те, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину — на всі інші години. Є, наприклад, такий обряд у моїх мисливців. У четвер вони танцюють із сільськими дівчатами. Це такий чудовий день — четвер! Я йду прогулятись і доходжу аж до виноградинка. А якби мисливці танцювали коли попало, всі дні були б схожі один на один, і я зовсім не мав би вільного часу.

Так маленький принц приручив лиса. І коли настав час прощатись, лис мовив:

— О! Я плакатиму по тобі...

— Ти сам винен,— сказав маленький принц.— Я не хотів тобі нічого злого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив...

— Ну звісно,— потвердив лис.

— Але ж ти плакатимеш! — сказав маленький принц.

— Ну звісно,— відповів лис.

— Виходить, ти нічого не виграв.

— Виграв,— заперечив лис.— Згадай, що я казав про золоті хліба.

Потім він додав:

— Піди ще подивись на троянди. Ти зрозумієш, що твоя троянда — єдина в світі. А коли вернешся попрощатись зо мною, я подарую тобі одну таємницю.

Маленький принц пішов подивитися на троянди.

— Ви зовсім не схожі на мою троянду,— сказав він їм,— ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він був схожий на сто тисяч інших лисів. Але я з ним потоваришував, і тепер він став єдиним у цілому світі.

Троянди дуже зніяковіли.

— Ви гарні, але пусті,— сказав іще маленький принц.— Заради вас не захочеться вмерти. Певна річ, звичайний перехожий і про мою троянду подумає, що вона така ж, як і ви. Але вона одна-єдина, дорожча від усіх вас. Бо я полив її. Бо я накрив її скляним ковпаком. Бо я затулив її ширмою. Бо задля неї я знищив гусінь (залишив тільки двох чи трьох, щоб вивелись метелики). Бо я чув її, коли вона скаржилась чи похвалялась і навіть коли замовкала. Бо це моя троянда.

І маленький принц вернувся до лиса.

— Прощай...— сказав він.

— Прощай,— відповів лис.— Ось мій секрет. Він дуже простий: добре бачить тільки серце. Найголовнішого очима не побачиш.

— Найголовнішого очима не побачиш,— повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати.

— Твоя троянда така дорога тобі через те, що ти віддав їй стільки часу.

— Моя троянда така дорога мені...— повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати.

— Люди забули цю істину,— сказав лис.— Але ти не повинен забувати. Ти назавжди береш на себе відповідальність за того, кого приручив. Ти відповідаєш за свою троянду...

— Я відповідаю за свою троянду...— повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати.

XXII

— Добрий день,— сказав маленький принц.

— Добрий день,— озвався стрілочник.

— Що ти тут робиш? — спитав маленький принц.

— Сортую пасажирів,— відповів стрілочник,— відсилаю їх у поїздах партіями по тисячі чоловік, один поїзд праворуч, другий — ліворуч.

І швидкий поїзд, загуркотівши, як грім, сяючи вогнями, промчав мимо, аж затремтіла будка стрілочника.

— Як поспішають,— мовив маленький принц.— Що вони шукають?

— Сам машиніст цього не знає,— сказав стрілочник.

Другий швидкий поїзд, сяючи вогнями, прогуркотів у другий бік.

— Вони вже повертаються?..— спитав маленький принц.

— Це не ті,— відповів стрілочник.— Це стрічний поїзд.

— Вони були невдоволені там, звідки їдуть?

— Люди завжди невдоволені там, де вони живуть,— сказав стрілочник.

Тут прогуркотів яскраво освітлений третій швидкий поїзд.

— Вони женуться за тими першими? — спитав маленький принц.

— Ні за ким вони не женуться,— сказав стрілочник.— Вони сплять там, усередині, або позіхають. Тільки діти притуляються носами до шибок.

— Тільки діти знають, чого шукають,— зауважив маленький принц.— Вони тратять стільки часу на ляльку з ганчір’я, і вона стає їм дуже дорогою, і якщо її віднімуть, діти плачуть...

— Вони щасливі,— сказав стрілочник.

XXIII

— Добрий день,— сказав маленький принц.

— Добрий день,— відповів торговець.

Він продавав поліпшені пілюлі, які заспокоюють спрагу. Проковтнеш таку пілюлю, і потім цілий тиждень не треба пити.

— Навіщо ти їх продаєш? — спитав маленький принц.

— Від них велика економія часу,— відказав торговець.— Експерти зробили підрахунки. За тиждень людина заощаджує п’ятдесят три хвилини.

— А що роблять у ці п’ятдесят три хвилини?

— Хто що хоче...

«От якби мені треба було витратити п’ятдесят три хвилини,— подумав маленький принц,— я просто пішов би до струмка...»

XXIV

Минув тиждень з дня моєї аварії в пустелі, і, послухавши розповідь про торговця пілюлями, я випив останні краплі води.

— О,— сказав я маленькому принцові,— твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені більше нічого пити, і я теж був би щасливий, якби міг просто піти до струмка!

— Мій друг лис...— озвався він.

— Хлопчику, йдеться вже не про лиса!

— Чому?

— А тому, що доведеться вмерти від спраги...

Він не зрозумів мене і відповів:

— Добре, коли є друг, навіть якщо треба вмерти. Ось я, я дуже радий, що в мене був друг лис...

«Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не знав ні голоду, ні спраги. Йому досить трошки сонця...» — подумав я.

Але він подивився на мене і відповів на мої думки:

— Мені теж хочеться пити... пошукаймо криницю...

Я стомлено розвів руками: це безглуздя — навмання шукати в неосяжній пустелі криницю. А проте ми вирушили в дорогу.

Ми пройшли мовчки багато годин, уже впала ніч, починали світитися зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх немов у сні. А в пам’яті все стояли слова маленького принца.

— Отже, і ти знаєш, що таке спрага? — спитав я.

Проте він не відповів на моє питання. Він просто сказав:

— Вода буває потрібна і серцю...

Я не зрозумів його слів, але промовчав... Знав, що не треба його розпитувати.

Він був стомлений. Сів. Я сів біля нього. Помовчали, а тоді він ще сказав:

— Зірки гарні, бо десь там є квітка, якої не видно звідси...

— Атож,— відповів я, дивлячись на осяяні місяцем піщані складки.

— Пустеля гарна...— додав він.

Це була правда. Мені завжди подобалось у пустелі. Сидиш на піщаному пагорбі. Нічого не видно. Нічого не чути. Але серед тої тиші звідкілясь ідуть промені...

— Пустеля гарна тим,— сказав маленький принц,— що в ній десь криються джерела...

Я раптом зрозумів, що то за таємниче світіння пісків, і це вразило мене. Ще маленьким хлопчиком я жив у одному старому домі, і легенда розповідала, ніби в ньому було заховано скарб. Звісно, ніхто його не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той будинок був ніби зачарований. В глибині свого серця мій дім ховав таємницю.

— Так,— мовив я,— йдеться про будинок, про зорі чи пустелю — того, що становить їхню красу, очима не побачиш!

— Я задоволений,— сказав маленький принц,— що ти згоден з моїм другом лисом.

Він заснув, я взяв його на руки й пішов далі. Я був зворушений. Здавалося, що я несу скарб, тендітний і дуже безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого немає на Землі. При світлі місяця я дивився на його бліде чоло, на стулені вії, на пасма волосся, яке ворушив вітер, і казав собі: «Те, що я бачу, це тільки оболонка. Найголовнішого очима не побачиш...»

Його напіврозтулені вуста затремтіли в усмішці, і я ще сказав собі: «Найзворушливіше у цього маленького принца — його вірність квітці, образ троянди, який сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить...» І я зрозумів, що він ще тендітніший і ще безборонніший, ніж здається. Треба старанно берегти світильники: порив вітру може погасити. Їх...

Отак ідучи, я на світанку побачив криницю.

XXV

— Люди набиваються у швидкі поїзди, але вони вже не знають, що шукають,— сказав маленький принц.— Тому вони метушаться і крутяться то сюди, то туди...

І додав:

— Усе це пусте...

Криниця, до якої ми прийшли, була не така, як інші криниці в Сахарі. Криниці тут — це просто ями в піску. А ця була схожа на сільський колодязь. Але там не було ніякого села, і я подумав, що то сон.

— Дивно,— сказав я маленькому принцові,— тут усе приготовано — корба, відро, вірьовка...

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. І корба заскрипіла, як ото рипить старий флюгер, що довго не рухався, бо не було вітру.

— Чуєш? — озвався маленький принц.— Ми розбудили цей колодязь, і він співає...

Мені не хотілося, щоб він стомився.

— Я сам витягну,— сказав я,— тобі це надто важко.

Повільно витягнув я відро. Надійно поставив його на цямрину криниці. У вухах мені ще лунав спів корби, а у відрі, де ще тремтіла вода, стрибали сонячні зайчики.

— Мені хочеться цієї води,— сказав маленький принц,— дай мені напитись...

І я зрозумів, чого він шукав!

Я підніс відро до його уст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на свято. Це була не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зірками, від рипіння корби, від зусилля моїх рук, приємна серцеві, як подарунок. Так у дитинстві, коли я був маленьким хлопцем, мені сяяли різдвяні подарунки — вогнями свічок на ялинці, музикою опівнічної меси, лагідними усмішками.

— Люди на твоїй планеті,— сказав маленький принц,— вирощують п’ять тисяч троянд в одному саду... і не знаходять того, що шукають...

— Не знаходять...— потвердив я.

— А те, що вони шукають, можна було б знайти в одній-єдиній троянді, у ковтку води...

— Це правда,— відповів я.

І маленький принц додав:

— Але очі не бачать. Треба шукати серцем.

Я напився. Дихалось легко. Пісок уранці такого кольору, як мед. І від цього кольору меду я теж був щасливий. Чого б я мав сумувати...

— Ти повинен виконати свою обіцянку,— тихо мовив маленький принц, знову сівши біля мене.

— Яку обіцянку?

— Пам’ятаєш... обротьку для мого баранця... я ж відповідаю за ту квітку!

Я витягнув з кишені свої малюнки. Маленький принц подивився на них, засміявся і сказав:

— Баобаби у тебе трохи схожі на качани капусти...

— О!

А я так пишався тими баобабами!

— А в твого лиса вуха... наче роги... і надто довгі!

І він знову засміявся.

— Ти несправедливий, хлопчику,— я ніколи нічого не вмів малювати, тільки удава зовні і всередині.

— О, це нічого,— сказав він.— Діти знають.

Отож я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце мені стислося.

— Ти щось надумав, а я не знаю...

Але він не відповів. Він сказав:

— Знаєш, завтра мине рік, як я попав на Землю...

А тоді, помовчавши, додав:

— Я впав зовсім близько звідси...

І почервонів.

І знову, не знаю чого, мене огорнув якийсь дивний сум. Але все-таки я спитав:

— Отже, це не випадково тиждень тому, вранці, коли ми познайомилися, ти ходив тут зовсім один, за тисячу миль від населених місць? Ти повертався туди, де впав?

Маленький принц почервонів знову.

А я, вагаючись, додав:

— Може, тому, що минає рік?..

І маленький принц ще більше зашарівся. Він ніколи не відповідав на запитання, та коли червонієш, то це означає «так», правда ж?

— О! — сказав я.— Я боюсь...

Проте він перебив мене:

— Тепер тобі треба працювати. Вертайся до своєї машини. Я жду тебе тут. Приходь завтра ввечері...

Та мені не стало спокійніше. Я згадав лиса. Тому, хто дає себе приручити, буває, доводиться й поплакати.

XXVI

Поблизу криниці була руїна старого кам’яного муру. На другий день увечері, кінчивши роботу, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що мій маленький принц, спустивши ноги, сидить зверху. І почув, як він казав:

— Виходить, ти не пам’ятаєш? Це було не тут!

Хтось, певно, відповів йому, бо він заперечив:

— Ні! Ні! Якраз у цей день, тільки не в цьому місці...

Я підходив до муру. Нікого більше я там не бачив і не чув. А тим часом маленький принц знову сказав комусь:

— Ну, звісно. На піску ти побачиш, де починаються мої сліди. Тобі треба тільки почекати на мене. Цієї ночі я туди прийду.

До муру було метрів двадцять, а я так само нікого не бачив.

Трошки помовчавши, маленький принц озвався знову:

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я не буду довго мучитися?

Я став, серце моє стислося, але я все ще нічого не розумів.

— Тепер іди...— сказав маленький принц.— Я хочу зійти вниз.

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, піднявши голову до маленького принца, лежала жовта змія, з тих, від укусу яких людина за тридцять секунд гине. Витягуючи в кишені револьвер, я бігцем кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, змія тихо, мов конаючий струмочок, поповзла по піску і з ледь чутним металічним шелестом, не дуже поспішаючи, залізла між каміння...

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб узяти на руки маленького принца, білого як сніг.

— Що за вигадки! Ти вже розмовляєш із зміями!

Я розв’язав золотий шарф, який він завжди носив. Змочив йому скроні і дав випити води. І вже не наважувався більше ні про що питати його. Він серйозно подивився на мене і обняв мене за шию. Я чув, як у нього б’ється серце, мов у пташки, що, підстрелена, вмирає. Він сказав мені:

— Я радий, що ти знайшов, чого там не вистачало у твоїй машині. Тепер ти можеш повернутися додому...

— Звідки ти знаєш?

Я саме хотів сказати йому, що понад усі сподівання таки полагодив літак!

Він нічого не відповів на моє запитання, тільки сказав:

— Я теж сьогодні повертаюсь додому.

І сумно додав...

— Це значно далі... це значно важче...

Я відчував, що відбуваються якісь дивні речі. Я стискав його в обіймах, мов малу дитину, одначе мені здалося, що він вислизає прямо в якусь безодню, і я ніяк не можу його втримати...

Його задумливий погляд губився десь у далині.

— У мене є твій баранець. І ящик для баранця. І оброть...

І він сумно всміхнувся.

Я довго ждав. Відчував, що він поволі приходив до тями.

— Ти трохи злякався, хлопчику...

Налякався, певна річ! Але він тихенько засміявся:

— Куди страшніше мені буде сьогодні ввечері...

Знову мене обдало крижаним холодом передчуття непоправного. Я не міг примиритися з думкою, що ніколи більше не почую його сміху. Той сміх був для мене мов джерело в пустелі.

— Хлопчику, я хочу ще почути, як ти смієшся...

А він сказав:

— Сьогодні вночі мине рік. Моя зірка опиниться якраз над тим місцем, де рік тому я впав...

— Скажи, хлопчику, вся ота історія із змією, з побаченням і з зіркою — це просто поганий сон, так же?

Але він не відповів. Сказав:

— Найголовнішого очима не побачиш...

— Правда...

— Це як із квіткою. Якщо ти любиш квітку, що росте десь на зірці,— вночі тобі приємно дивитися на небо. Всі зірки розцвітають.

— Правда...

— Це як з тією водою. Коли ти дав мені напитися, вона була наче музика... а все та корба і вірьовка... ти пам’ятаєш... вона була чудова...

— Правда...

— Вночі ти подивишся на зірки. Моя зірка надто маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто однією з багатьох зірок. І тобі подобатиметься дивитись на всі зірки... Усі вони стануть твоїми друзями. І потім я тобі щось подарую...

І він засміявся.

— О хлопчику, хлопчику, як я люблю цей сміх!

— Оце й буде мій подарунок... це буде, як ото з водою...

— Що ти хочеш сказати?

— Люди мають свої зірки, які перестають бути звичайними зорями. Для одних — тих, хто мандрує,— вони — дороговказ. Для інших це тільки маленькі вогники. Для вчених зорі — складні задачі. Для мого бізнесмена вони золоті. Але всі ці зірки мовчать. А в тебе будуть такі зірки, яких більше ні в кого немає...

— Як це розуміти?

— Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти дивитимешся вночі на небо, це буде так, наче сміються усі зірки. У тебе будуть зірки, які вміють сміятись!

І він знову засміявся.

— І коли ти втішишся (а втіха завжди приходить), то будеш задоволений, що познайомився зі мною. Ти завжди будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти одчиниш вікно, і тобі буде приємно... І твої друзі будуть страшенно здивовані, що ти, дивлячись на небо, смієшся. А ти їм скажеш: «Так, зірки завжди викликають у мене бажання сміятись!» І вони подумають, що ти не сповна розуму. От яку капосну штуку я тобі втну...

І він ще засміявся.

— Це буде так, начеб я замість зірок дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятись...

І він ще раз засміявся. Потім знову став серйозний:

— Знаєш... сьогодні вночі... ти не приходь.

— Я не покину тебе.

— У мене буде такий вигляд, наче мені кепсько... Наче я вмираю. Так воно буває. Не треба, щоб ти це бачив, не приходь.

— Я не покину тебе.

Одначе він був заклопотаний.

— Я кажу тобі це... і через змію. Не треба, щоб вона тебе вкусила... Змії злі. Може вкусити собі на втіху.

— Я не покину тебе.

Його щось заспокоїло.

— Правда, на другий укус у них немає отрути...

Тієї ночі я не бачив, як він пішов. Вислизнув нечутно. Коли я догнав його, він ішов швидко й рішуче. Мені він тільки сказав:

— А, це ти...

І взяв мене за руку. Проте щось його ще мучило.

— Ти даремно так зробив. Тобі буде боляче. Я буду наче мертвий, а насправді це буде не так...

Але я мовчав.

— Розумієш... Це дуже далеко. Я не зможу забрати свого тіла. Це надто важко.

Я мовчав.

— Та це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого сумувати...

Я мовчав.

Він трохи занепав духом. А проте зробив ще одне зусилля:

— Знаєш, це буде гарно. Я теж дивитимусь на зірки. І всі зорі будуть ніби криниці з іржавою корбою. І всі зорі дадуть мені напитися...

Я мовчав.

— Це буде так забавно! У тебе буде п’ятсот мільйонів дзвіночків, у мене — п’ятсот мільйонів струмків...

І він теж замовк: він плакав...

— Це тут. Дай мені ступити крок самому.

І він сів, бо йому стало страшно.

І ще він сказав:

— Ти знаєш... моя троянда... я за неї відповідаю! А вона така квола! І така наївна. Єдине, чим вона може боронитися, це чотирма нікчемними колючками...

Я теж сів, бо ноги більше не держали мене. Він сказав:

— Ну от... Це все...

Повагався трошки, потім підвівся. І ступив тільки крок. А я не міг ворухнутися.

Мов жовта блискавка мигнула біля його кісточки. Він лишився нерухомий. Не закричав. А тоді впав — повільно, як падає дерево. І нечутно, бо пісок приглушує звуки.

XXVII

І ось минуло вже шість років... Я ще ніколи не розповідав цієї історії. Коли я вернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живим. Мені було дуже сумно, але я казав їм: «Це втома...»

Тепер я трохи заспокоївся. Тобто... не зовсім. Та я добре знаю, що він повернувся на свою планетку, бо, коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке... А по ночах я люблю слухати зорі. Наче п’ятсот мільйонів дзвіночків...

Але буває щось незвичайне. В оброті, яку я намалював маленькому принцові для його баранця, я забув намалювати ремінець! Маленький принц ніколи не зможе надіти її на баранця. Отож я питаю себе: «Що сталося там, на його планеті? Може, баранець з’їв троянду...»

Іноді я кажу собі: «Певно, що ні! Маленький принц щоночі накриває троянду скляним ковпаком і ретельно наглядає за своїм баранцем...» І тоді я щасливий. І всі зірки тихенько сміються.

А часом я кажу собі: «Трапляється ж іноді, що буваєш неуважним, і цього досить! Може, він колись увечері забув про скляний ковпак або вночі нишком вийшов баранець...» І тоді всі дзвіночки мовби заливаються сльозами!..

Все це дуже загадкове. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца, як і для мене, світ буде інший, якщо десь, невідомо де, баранець, якого ми ніколи не бачили, можливо, з’їв троянду...

Погляньте на небо. Спитайте себе: «Є ще та квітка чи ні? Що, як баранець її з’їв?» І ви побачите, як усе змінюється...

І жоден дорослий ніколи не зрозуміє, як це важливо!

 

Це, по-моєму, найкраще і найсумніше місце на світі. Це той самий куточок пустелі, що намальований і на попередній сторінці, але я намалював його ще раз, щоб вам краще було видно. Це тут маленький принц появився на Землі, а потім зник.

Придивіться уважніше до цього краєвиду, щоб неодмінно пізнати те місце, якщо колись будете в Африці, в пустелі. І коли ви там проїжджатимете, благаю вас, не поспішайте, затримайтесь трохи саме під цією зіркою! І якщо до вас підійде маленький хлопчик з золотим волоссям, який сміється і не відповідає на запитання, ви одразу догадаєтесь, хто він такий. Тоді — будьте ласкаві! — не залишайте мене у великій журбі: мерщій напишіть мені, що він вернувся...

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up