Історія одного кохання (сторінка 1)

Жила собі дівчина. Дожила до двадцяти п’яти років і померла. Що говорять у таких випадках?

Що була вона вродлива. І розумна. Що любила Моцарта, Баха, бітлів. І мене. Якось, коли вона звалила в одну купу цих світочів музики й вашого покірного слугу, я спитав, за яким усе-таки принципом мають розподілятись її лаври, й вона, всміхнувшись, відказала: «За алфавітним». Я тоді, пригадую, теж усміхнувся. А тепер — сиджу й гадаю: а як, власне, мене в тому списку було записано? Якщо на ім’я, то я стояв за Моцартом. Якщо ж на прізвище — то десь між Бахом та бітлами. І так і так виходить не перше місце, й це чомусь страшенно мене гризе: я ж бо звик скрізь бути першим. Гени, фамільна спадковість!

 

На останньому курсі я взяв собі за звичку працювати в бібліотеці Редкліффа[1]. Не тільки через те, що там є на кого — і на що! — подивитись (і я таки дивився й задивлявся), а передусім тому, що в цій бібліотеці стояла справжня тиша, мене там ніхто не знав і від роботи не відривав, та й одержати книжку з фонду обов’язкової літератури було легше.

А втім, як водиться у нас у Гарварді, за день до заліку з історії я ще не тримав у руках жодної книжки з обов’язкового списку. Отож, зайшовши до бібліотеки, я пішов прямо до видачі, з наміром узяти один-єдиний том, який, сподівався, і вивезе мене завтра. На видачі чергували двоє дівчат. Одна висока — з тих, що грають у теніс і в усякі інші ігри. Друга — в окулярах, учена мишка. Я обрав чотириокого Гризуна Науки.

— Дайте мені «Пізнє середньовіччя».

Вона скоса глянула на мене:

— Хіба у вас немає бібліотеки?

— Наскільки мені відомо, студенти Гарварда мають право користуватися вашою бібліотекою.

— Ви мені про закон, містере Шпаргалето, а я вам — про етику. У вас у Гарварді — п’ять мільйонів книжок. А у нас тут — злиденні кілька тисяч.

Ото ще надлюдина в спідниці. Це з тих, мабуть, що вважають: якщо студенток у Редкліффі вп’ятеро більше, ніж студентів у Гарварді, то це означає, що дівчата вп’ятеро розумніші від хлопців. За інших обставин я залюбки позбиткувався б з неї — я це вмію,— але сьогодні мені дозарізу потрібна була та клята книженція.

— Слухайте, мені дуже потрібна та клята книженція.

— Чи не можна без вульгарностей, містере Шпаргалето?

— Чого це ви охрестили мене Шпаргалето?

— Того, що вигляд у вас такий: багатий, та дурний,— відповіла вона, знімаючи окуляри.

— От і не вгадали. Я бідний, але розумний.

— Це я бідна і розумна, містере Шпаргалето. А ви — ні.

Вона виклично дивилася на мене своїми карими очима. Ну гаразд, оте «багатий» я б іще проковтнув, але за «дурного» спуску не дам, і гарні очі тебе не виручать.

— Який це йолоп сказав вам, що ви розумні? — питаю.

— Я сама знаю. От з вами я, приміром, і кави за одним столом не пила б.

— А я вас ніколи й не запросив би.

— От вам і доказ,— зраділа вона,— доказ того, що ви дурний.

 

Знаєте, чому я запросив її на каву? З чисто егоїстичних міркувань. Скапітулювавши в останню мить — тобто удавши раптом, що чашка кави в її товаристві стала моєю найзаповітнішою мрією,— я одержав «Пізнє середньовіччя». А що чергувала вона до закриття бібліотеки, то я встиг завчити кілька абзаців про послаблення церковного й посилення світського впливу на королівську владу наприкінці одинадцятого століття. За свою відповідь на заліку я одержав «відмінно» з мінусом і, до речі, таку саму оцінку я дав ніжкам Дженні, коли вона вперше вийшла з-за бібліотекарського столу. А от її вбрання не викликало в мене захвату; як на мій смак, воно було аж надто богемне. Передусім індіанська торба, що правила їй за сумку. На щастя, я не дав волі язику: виявилося, що та сумка — плід її власної творчої фантазії.

Ми пішли до дешевенького ресторану «Ліліпут», розташованого поблизу бібліотеки. Всупереч назві, туди пускають не тільки маленьких чоловічків. Я замовив дві кави й шоколадне тістечко з морозивом (для неї).

— Мене звуть Дженніфер Кавіллері,— сказала вона.— Я американка італійського походження.

Невже вона думає, що я сам не здогадався б?

— Спеціалізуюся з музики,— додала потім.

— А мене звуть Олівер,— відрекомендувався я.

— Це ім’я чи прізвище?

— Ім’я,— відповів я, а тоді признався, що прізвище моє — Берретт.

— Пишеться так само, як прізвище поетеси[2]?— жваво поцікавилася вона.

— Так само,— підтвердив я.— Тільки ми з нею не родичі.

Запала мовчанка, і я в думці подякував її за те, що не почув од неї знайомого й остогидлого: «Отже, так само, як назва корпусу?» Бо така вже мені випала доля — бути родичем отого типа, що збудував Корпус Берретта, найбільшу й найпотворнішу споруду на території Гарвардського університету, колосальний пам’ятник багатству, марнославству й безпардонному гарвардському снобізму моєї родини.

Дженні надовго принишкла. Чому? Невже нам більше нема про що розмовляти? Чи, може, вона втратила до мене інтерес через те, що я — не родич, а тільки однофамілець поетеси? Сидить собі, дивиться на мене й ледь помітно всміхається.

Щоб якось заповнити паузу, я погортав її зошити. Почерк чудний — маленькі загострені буквочки, великих літер немає зовсім (чи не ставить вона себе, часом, на одну дошку з е. е. камінгсом[3]?). А курси лекцій слухає такі, що на них простий смертний і не потикається: «Порівняльне літературознавство-105», «Музика-150», «Музика-201»...

— Музика-201? Це, здається, з програми випускного курсу?

Вона ствердно кивнула, не стримавши гордовитої усмішки.

— Поліфонія ренесансної доби.

— А що таке поліфонія?

— Із сексом — ніякого зв’язку, містере Шпаргалето.

А я все це терплю. Невже вона не читає «Крімзн»[4]? Невже не знає, з ким розмовляє?

— Слухайте, ви знаєте, з ким розмовляєте?

— Авжеж.— І в очах — глум.— Ви — власник Корпусу Берретта.

Ні, вона таки не знає, хто я такий.

— А от і не власник. То мій розумаха-прадід міг бути власником, але подарував корпус Гарварду.

— Подарував, щоб його правнука, дарма що він ніякий не розумаха, без усяких перепон прийняли в студенти?

Ну, знаєте, це вже занадто.

— Дженні, якщо ви маєте мене за нікчему, навіщо було напрошуватися на чашку кави?

Вона подивилася мені просто в очі, усміхнулась і відповіла:

— Ви гарно скроєні.

 

Справжній переможець — той, хто вміє гідно програвати. Це не парадокс. І ніде так не вміють обертати програш на перемогу, як у Гарварді.

Тепер ти зрозумів, що таке невезуха, Берретте? Грали ви класно, та коли вже не щастить, то не щастить.

Ет, я радий, що ви нарешті виграли. Вам перемога потрібна була більше, ніж нам. Що б ви робили, якби програли?

Але слова — словами, а чистий виграш, звісно, краще. Надто коли гол забито в останню хвилину матчу. Прощаючись із Дженні біля дверей її гуртожитку, я думав не про поразку, а про перемогу над цією кусючкою.

— Послухайте, ви, кусючко, в п’ятницю у нас відбудеться хокейний матч із Дартмутом.

— То й що?

— Приходьте. Я вас запрошую.

Вона продемонструвала типово редкліффське ставлення до спорту.

— Чого я там не бачила — на вашому хокеї?

Я недбало відповів:

— Мене. Я гратиму в тому матчі.

Поки я чекав на її відповідь, мені здавалося, ніби я чую, як падає сніг.

— За кого? — нарешті спитала вона.

2

Олівер Берретт
IV Іпсвіч, Массачусетс
20 років
Спеціальність: суспільствознавство
Успішність: занесений до Списку пошани деканату за успіхи у навчанні 1961
, 1962у 1963 рр.
Участь у Першій збірній хокейній команді: 1962
, 1963 рр.
Обраний фах: юриспруденція
Рік навчання: випускний
Зріст: 5 футів 11 дюймів
Вага: 185 фунтів.

 

Дженні вже, мабуть, прочитала мої дані в програмці. Я тричі нагадував Віку Клемену, менеджеру нашої команди: програмка мусить бути у неї в руках.

— Господи, Берретте, можна подумати, що ти вперше в житті закохався!

— Прикуси язика, Віку, поки його тобі не вкоротили.

Під час розминки на льоду я не те, що не помахав рукою — навіть не глянув у її бік. А проте в мене було таке враження, ніби вона весь час відчувала на собі мій погляд. Цікаво, чи зняла вона окуляри, коли виконували державний гімн з поваги до національного прапора, чи так і просиділа, не зводячи з мене очей?

В середині другого періоду ми перегравали дартмутців за рахунку 0:0. Цебто ми вдвох з Дейві Джонсоном уже пристрілялися до їхніх воріт і мали от-от вгатити шайбу в сітку. Зелені[5], видно, відчули це й стали зловживати силовими прийомами. Певно, вирішили відкрити рахунок зламаним кісткам, перше ніж ми відкрили рахунок голам. Уболівальники вже навісніли, жадаючи крові. У хокеї це не фігуральний вираз: тут публіці подавай або кров, або гол. Дбаючи про свою репутацію, я не відмовляв їй ні в тому, ні в тому.

Ел Реддінг, центральний нападаючий дартмутців, прорвався в нашу зону, я блокував його корпусом, одібрав шайбу й повів її низом. Ліворуч ішов Дейві Джонсон, але я вирішив сам провести її до воріт, бо знав, що воротар зелених побоюється мене — я давав йому гарту ще тоді, коли він грав за Дірфілд. Ударити, однак, мені завадили двоє їхніх захисників — вони насіли на мене, і щоб не втратити шайбу, довелося пройти повз ворота. Там ми втрьох і застопорилися, тільки ключки грюкали по бортику й по ногах. У таких випадках тактика в мене одна: молотити щосили по всьому, що має колір противника. Десь між нашими ковзанами лежала шайба, але в ту мить нам було не до неї: ми гамселили один одного.

Суддя дав свисток.

— Дві хвилини штрафу!

Я озирнувся. Він показував пальцем на мене. Штраф? Мені? За віщо?

— Слухайте, що я такого зробив?

Він наче й не почув — обернувся до суддівського столу, гукнув: «Сьомий номер, дві хвилини» й помахав руками.

Я ще трошки покомизився, але так, для годиться. Публіка чекає від тебе протесту, хоч би яким явним було твоє порушення. Суддя нетерпляче відмахнувся від мене, і, обурено хитаючи головою, я поїхав на відсидку. Стукіт моїх ковзанів по дерев’яному настилу заглушило радіоповідомлення:

— Штраф гравцеві Гарварда Берретту. Дві хвилини за затримку.

Болільники затупотіли, хтось крикнув, що в суддів батьки не на тому місці, хтось додав, що вони й совість свою пропили. Я сидів, відсапуючись, утупившись очима в підлогу: не хотілося дивитись, як дартмутці, користуючись чисельною перевагою, давлять наших.

— І не соромно вам сидіти, коли ваші товариші грають?

Я впізнав голос Дженні, але удав, ніби не чую, й загорлав разом з усіма:

— Гар-вард, впе-ред!

— Поясніть, чим ви завинили?

Як-не-як — вона була моя гостя, тож довелося обернутись і відповісти:

— Тим, що перестарався.

Тут я знов прикипів очима до поля, на якому наші на превелику силу відбивали атаки Ела Реддінга.

— Це не дуже ганебно?

— Дженні, будь ласка, дайте мені зосередитись!

— На чому?

— На тому, як я рахуватиму кістки паскуднику Елу Реддінгу!

Розмовляючи, я весь час дивився на поле: хай хлопці бачать, що я — з ними!

— Для вас не існує правил?

Я не зводив очей з нашої зони — вона аж кишіла зеленими. Господи, скоріше б туди! А Дженні тим часом не вгавала:

— Ви й мені коли-небудь «порахуєте кістки»?

Я відповів не озираючись:

— Якщо не замовкнете — зроблю це навіть тепер.

— То краще піду звідси. До побачення.

Коли я згодом оглянувся, її вже не було. Я підвівся, шукаючи її поглядом, але в цю мить почув, що відсидка скінчилася — й махнув через бар’єр на поле.

Публіка привітала мене радісним ревищем. «Бер-ретт, впе-ред! На-ша бе-ре!» Хоч би де Дженні ховалася в ту мить, не чути скандування на мою честь вона не могла. Тож хай собі ховається.

А все ж таки — де вона?

Ел Реддінг ударив-таки — і як ударив! — але наш воротар відбив шайбу на Джіна Кенневея, а той відпасував її низом у мій бік. Розганяючись до неї, я дозволив собі скинути оком на трибуну — і побачив-таки Дженні.

Але наступної миті сидів на льоду.

Двоє зелених негідників з розгону врізалися в мене й збили з ніг. Ганьба! Господи, яка ганьба! Щоб Берретта посадили на сідниці! Я чув, як з горлянок тих, хто прийшов підтримати нас, вихопився стогін, як кровожерливі дартмутські уболівальники завели:

— Так їх! Отак їх! Бий по ногах їх!

Що подумає Дженні?

Дартмутці знову провели комбінацію коло наших воріт, і воротар знову відбив їхній удар. Кенневей послав шайбу Джонстонові, а той передав мені (я на той час уже підвівся). Публіка наче збожеволіла. Гол назрівав! Я прийняв шайбу й кинувся з нею до зони зелених. Двоє захисників виростали в мене перед очима.

— Давай, Олівере, давай! Постинай їм ключкою довбешки!

В цьому бедламі я впізнав і голос Дженні — дикий бойовий клич, який озвався музикою в моїх вухах. Зробивши фінт, я обійшов одного захисника, плечем вибив дух із другого, а тоді — замість бити з ходу — відпасував шайбу Джонстонові, який саме відкрився справа. Дейві й загнав її в сітку. Гарвард відкрив рахунок!

За мить ми обіймалися й цілувалися. З Дейві Джонстоном і з усією командою. Обіймалися, цілувалися, ляскали один одного по спині, підстрибували на ковзанах. Публіка билася в істериці. А дартмутець, якого я взяв на плече, й досі прохолоджував сідниці на льоду — посеред програмок, що їх понакидали з трибун уболівальники. Після першого голу зелені так і не отямилися. Ми розгромили їх з рахунком 7:0.

 

Якби я був людиною сентиментальною й надумав з любові до Гарварда завести в рамку пам’ятну фотокартку, то обрав би не зображення Вінтроп-хауса чи Меморіальної церкви, а фото Діллон-хауса — нашої спортивної роздягальні. Бо в Гарварді то було єдине місце, де я по-справжньому спочивав душею. Під страхом того, що Нейт П’юзі[6] позбавить мене диплома, проголошую: бібліотека Вайденера важить для мене куди менше, ніж Діллон-хаус. Бувши студентом, я жодного божого дня не минав тієї споруди, заходив, вітав добродушними непристойностями братів-спортсменів, скидав із себе шати цивілізації й обертався на гравця. Яка то розкіш — припасувавши щитки, вдягти сорочку з милим серцю номером 7 (серед моїх мрій була й така: щоб після мене цього номера не давали більше нікому; та де там!), узяти під пахву ковзани й рушити до стадіону Вотсона!

А повертатися до Діллон-хауса було ще приємніше. Скидаєш мокру від поту форму, голий прямуєш до комори по рушника.

— Як воно сьогодні, Оллі?

— Нормально, Річі. Нормально, Джіммі.

А потім — до душової, в якій довідуєшся, хто, що саме, з ким і скільки разів зробив минулої суботи.

— Ми підчепили тих шлюшок у Маунт-Айді і дали їм гарту...

До того ж я користувався особистим привілеєм — правом на усамітнення. Оскільки Господь благословив мене ушкодженим меніском (атож, благословив: можу показати висновок військової медкомісії!), я щоразу після гри робив коліну душ-масаж. Підставивши суглоб під круговорот струменів, я сидів, рахував синці та садна (для мене це було не позбавлене приємності заняття) й ліниво думав про щось, а то й не думав зовсім.

Сьогодні думки мої були про гол, забитий мною, і про гол, забитий з моєї подачі, а ще про те, що я вже забезпечив собі участь у першій збірній на третій рік підряд.

— Прикручуєш коліно, Оллі?

Це був Джекі Фелт, наш тренер і самозваний духовний наставник.

— Авжеж, коліно, а не те, що в тебе на думці, Фелте.

Джекі пирснув і засяяв блазенською посмішкою.

— А ти знаєш, чому твоє коліно тебе підводить, Оллі? Знаєш, га?

Я побував із тим коліном у всіх ортопедів Східного узбережжя, але проти Джекі вони всі, звісно, неуки.

— Тому, що в тебе неправильна дієта.

Я не спромігся навіть зобразити цікавість.

— Ти споживаєш замало солі.

Хай буде по-твоєму. Може, заберешся швидше.

— Гаразд, Джекі, надалі я без солі шматка не проковтну.

Ото вже Джекі зрадів! Навіть зі спини в нього можна було вичитати усвідомлення виконаного обов’язку. Спекавшись його, нарешті, я плюхнувся у ванну, підставив струменям своє приємно натомлене тіло й заплющив очі, віддаючись теплу, що огортало мене. Благодать!

Господи! А Дженні! Вона ж, мабуть, чекає надворі! Якщо не пішла. Господи, не йди, Дженні! Я зараз! Скільки ж це я ніжився під душем, поки вона мерзла там, на кембриджському холоді? Я встановив особистий рекорд із швидкості вдягання. Спина була ще мокра, коли я вилетів з парадних дверей Діллон-хауса.

Мене обдало морозяним вітром. Боже, яка холоднеча. І як темно. Під дверима все ще юрмилися два-три десятки уболівальників. Переважно — колишні хокеїсти, випускники, які й досі вві сні бачать себе в щитках. Хлопці на кшталт Джордана Дженкса, що приїздить на кожен матч, хоч би як далеко довелося їхати. Як це їм удається? Ну, хоча б отому-таки Дженксові? Адже він керує великим банком! І що їх жене сюди?

— Ти сьогодні класно гепнувся, Олівере.

— Що вдієш, містере Дженкс. Ви ж бачили, яку вони гру нам нав’язали.

Я крутив головою, виглядаючи Дженні. Невже вона пішла — сама, пішки, аж до Редкліффа?

— Дженні!

Я пробився крізь натовп уболівальників, напружено вдивляючись у темряву. І тут вона визирнула з-за куща — обличчя закутане в шарф, тільки очі видно.

— Ну, знаєте, Шпаргалето, холод тут у вас собачий.

Як же я зрадів!

— Дженні!

Несподівано для самого себе, я цмокнув її в чоло.

— А я дозволила?

— Це ви про що?

— Я дозволила вам цілувати мене?

— Даруйте. Я захопився.

— А я — ні.

Коло того куща нас ніхто не бачив. Було темно й холодно. І вже споночіло. Я поцілував її ще раз. Не цмокнув у чоло, а припав до уст. Надовго. До солодкого запаморочення. Коли той поцілунок скінчився, вона не випустила з рук мої рукави.

— Мені це не подобається,— сказала вона.

— Що саме?

— Те, що мені це подобається.

Всю дорогу назад (я маю машину, але вона захотіла йти пішки) Дженні трималася за мій рукав. Не за руку, а за рукав. Не питайте чому — сам не знаю. Коло дверей Бріггс-холла я, однак, не став її цілувати.

— Послухай, Джен, може статися так, що я кілька місяців не дзвонитиму тобі.

Вона озвалася не зразу. Минула, певно, ціла хвилина, перше ніж вона запитала:

— Чому?

— А може статися й так, що я подзвоню тобі, щойно вскочу до своєї кімнати.

Я крутнувся на підборках і пішов геть.

— Свиня,— прошепотіла вона мені вслід.

Я знову крутнувся й закинув шайбу з віддалі двадцяти футів:

— Що, не смакує, Дженні? Даремно. Це ж та каша, якою ти мене годувала!

Я багато віддав би за те, щоб побачити вираз її обличчя, але із стратегічних міркувань звелів собі не озиратися.

 

Коли я ввійшов, Рей Стреттон, мій товариш по кімнаті, грав у покер з двома своїми дружками-футболістами.

— Привіт, бегемоти!

Вони загмукали щось у відповідь.

— Ну, як воно сьогодні, Оллі? — спитав Рей.

— Шайба з моєї подачі й чиста шайба,— повідомив я.

— У ворота Кавіллері?

— Не мели,— сказав я.

— Про кого мова? — поцікавився якийсь із бегемотів.

— Про Дженні Кавіллері,— відповів Рей.— Хиряву інтелігентку. Дореміфасолю.

— А-а, знаю,— сказав один з його друзяк.— Але не щипав, бо нема за що вщипнути.

Не звертаючи уваги на репліки цих одноклітинних грубіянів, я розплутував телефонний шнур, щоб перенести апарат до своєї спальні.

— Вона грає на роялі в ансамблі імені Баха,— сказав Стреттон.

— А в Берретта на чому вона грає?

— На органі!

Рохкання, стогін, схлипи. Бегемоти сміються.

— Джентльмени,— кажу їм з порога.— Поцілуйте мене в...

Я зачиняю двері під новий сплеск нелюдських звуків, скидаю черевики, лягаю горілиць на ліжко й набираю номер Дженні.

Ми розмовляємо пошепки.

— Алло, Джен...

— Слухаю...

— Джен... Що б ти відповіла, якби я сказав тобі... Я вагаюся. Вона чекає.

— Мені здається, що я... Що я закохався в тебе. Мовчання. Потім вона каже тихо-тихо:

— Я б відповіла... котися під три чорти!

Вона кидає трубку.

Мене це не бентежить. І не дивує.

3

Матч з Корнеллським університетом для мене скінчився сумно.

Власне, я сам завинив у всьому. В якийсь критичний момент я припустився дурної необачності — обізвав їхнього центрального нападаючого таким-перетаким кенаком[7]. Я зовсім забув, що в їхній команді грали четверо канадців — і всі, як виявилося, палкі патріоти й дужі хлопці. Всі четверо почули мої слова...

Мало того, що вони мене віддухопелили, суддя ще й призначив мені драконівський штраф — випровадив з поля на п’ять хвилин за бійку. Я вже не кажу про те, як тріумфували уболівальники Корнелла, почувши рішення судді. А наших на трибунах стадіону було обмаль — чоловік кільканадцять: від Кембріджа до Ітаки, що в штаті Нью-Йорк, світ не близький, тож навіть на цю зустріч — фінал чемпіонату університетських команд Нової Англії — гарвардців вибралося небагато.

П’ять хвилин! Перелазячи через бар’єр, я бачив, як наш тренер рве на собі волосся.

Лише коли Джекі Фелт заметушився коло мене, я усвідомив, що вся права половина мого обличчя розбита й заюшена кров’ю.

— Господи Ісусе,— примовляв він, водячи по саднах кровоспинним олівцем.— Господи, Оллі.

Я сидів мовчки, дивлячись просто перед себе. Мені соромно було глянути на поле, де справджувалися мої найгірші побоювання. Корнеллці зрівняли рахунок. Їхні уболівальники горлали, верещали, свистіли. Якщо й далі так піде, вони відберуть у нас титул. А я — прокляття! — не відсидів ще й половини штрафу!

По той бік поля в понурому мовчанні сиділи, наїжившись, наші уболівальники. На цей час і вони, і корнеллська братія забули про мене. Тільки один глядач дивився в мій бік. Так, він усе-таки приїхав. «Якщо конференція скінчиться вчасно, я постараюся приїхати на матч». Серед наших горлаїв сидів,— ясна річ, не горлаючи,— Олівер Берретт III.

Через овальний глетчер ковзанки Старий Не-хи-хи з кам’яним виразом на обличчі спостерігав, як заліплюють пластирем роз’юшену щоку його сина. Як по-вашому, про що він міркував у цю мить? Просто цмокав язиком чи таки промовляв подумки якісь слова?

Олівере, якщо тобі так подобається битися, чого ти не запишешся в секцію боксу?

У нашому коледжі немає такої секцїі, татуню.

Мабуть, не слід мені їздити на твої матчі.

Ти гадаєшу я б’юся задля твоєї розваги, татуню.

Ти мав би вжити інше слово замість «розваги».

Ех, хто може знати, про що він думає? Олівер Берретт III — це ходяча гора. Рашмор[8], яка, щоправда, іноді ще й говорить. Кам’яне Обличчя. Не-хи-хи.

Зрештою, цілком можливо, що в ці хвилини Старий Не-хи-хи за давньою своєю звичкою просто хизувався самим собою — мовляв, зверніть увагу, як мало на цих трибунах гарвардців, а я — серед них! Дивіться, люди, я, Олівер Бердетт III, власник банків і т. д. і т, п., якому нема коли вгору глянути за справами, знайшов усе-таки час на те, щоб приїхати до Корнелла на якийсь нікчемний хокейний матч. Чи не чудо це? (Авжеж, чудо! Чудо-юдо! Чудо в решеті!)

Трибуни знову вибухли диким ревищем. Ще одна шайба в наші ворота! Корнелл повів у рахунку. А мені ще сидіти цілих дві хвилини! Дейві Джонстон проїхав уздовж бар’єра. Обличчя червоне, люте, на мене навіть не глянув. Що це? Невже я не помилився? Невже в нього на очах справді сльози? Ну, гаразд, ну, продуваємо титул, ну, продуємо, але — плакати з цього приводу?! А втім, Дейві, нашого капітана, можна було зрозуміти: протягом семи років спортивне щастя не зраджувало його, протягом семи років команди, за які він грав— у школі, а потім у коледжі,— не знали поразки. Про нього почали складати легенди. До того ж цього року він закінчував університет. І це була наша остання зустріч із гідним суперником...

Ми програли з рахунком 6:3.

 

Після матчу рентгенапарат у медпункті засвідчив, що всі мої кістки цілі, а корнеллський лікар д-р Річард Селзер наклав мені на щоку дванадцять швів. Джекі Фелт тим часом тупцював у нього за спиною і скаржився на мою неправильну дієту, натякаючи, що, може, й щока була б ціла і не було б програшу, якби я споживав більше солі. Селзер, звісно, пускав усе те повз вуха, а мене суворо попередив: я дивом уникнув травми очного дна і, щоб запобігти ускладненню, слід на тиждень припинити тренування. Я подякував йому, і він пішов, а Фелт, хвалити Бога, поплентався за ним, сподіваючись, мабуть, утягти його все-таки в розмову про дієту.

Під душем я мився обережно, намагаючись не замочити розбите обличчя. Дія новокаїну поволі слабла, але біль чомусь тішив мене. Бо, зрештою, хто, як не я, пустив усе собаці під хвіст? Ми втратили титул чемпіонів, зупинили колесо спортивного щастя (наша збірна в її теперішньому складі досі не знала поразок), розвіяли легенду про непереможного Дейві Джонстона. Може, й не я один був винен у всьому, але тоді, в душовій, я винуватив тільки себе.

У роздягальні я не застав нікого. Певно, хлопці вже повернулися до мотелю. Поспішили вшитися — щоб не бачити мене, не розмовляти зі мною. Зовсім прибитий, відчуваючи бридку гіркоту в роті, я поскидав у торбу свої манатки і вийшов.

Мало, ой, як мало уболівальників Гарварда стоїть під непривітним небом штату Нью-Йорк!

— Як щока, Берретте?

— Дякую, містере Дженкс.

— Тобі б тепер шматок м’яса, га? — озивається інший знайомий голос. Глас Олівера Борретта III. Впізнаю Старого Не-хи-хи — хто ще, крім нього, міг би порекомендувати мені таку давно забуту всіма примочку на підбите око?

— Дякую, тату,— відповідаю.— Лікар уже про все подбав,— і показую на бинт, що приховує дванадцять швів доктора Селзера.

— Я маю на увазі біфштекс, а не примочку, сину.

 

За вечерею між нами відбувся черговий діалог із серії «я йому про цибулю, а він мені про часник». Починаються вони із запитання: «Ну, як тобі ведеться?» й завершуються словами: «Якщо маєш якісь бажання...»

— Ну, як тобі ведеться, сину?

— Добре, дякую.

— Щока болить?

— Та ні, терпіти можна.

А боліла ж то вона вже нелюдськи.

— Може, показати тебе в понеділок Джеку Веллсу?

— Немає потреби, тату.

— Все-таки спеціаліст...

— Корнеллський лікар теж не ветеринар,— сказав я.

Батько, як усі сноби, обожнював «спеціалістів», «знавців» та інших осіб із «загальновизнаним авторитетом», а я намагався вгамувати його запал.

— Шкода,— зауважив Олівер Берретт III, удаючись до вельми рідкісної в його уста іронії.— Бо роги тобі таки обламали!

Мені лишалося тільки кивнути. (Може, він сподівався, що я ще й засміюся?)

А потім я подумав: чи не прихований у батьковому дотепі натяк на те, що я негідно поводився на льоду?

— Ти хочеш сказати, що я поводився сьогодні як баран?

Він був явно потішений запитанням, бо не так часто чув їх від мене. Але відповів ухильно:

— Не я, а ти заговорив про ветеринарів.

Після цього я вирішив заглибитись у вивчення меню.

Коли подали гаряче, Старий Не-хи-хи взявся читати мені одне зі своїх прісних казань, цього разу про перемоги й поразки. Він зауважив, що ми втратили титул (який ти спостережливий, тату!), але в спорті найголовніше не перемога, а технічність, швидкість, сила. Вловивши у батькових словах парафразу олімпійського девізу[9], я зрозумів, що після цього прозвучить заклик до олімпійського спокою — мовляв, що таке, зрештою, титул чемпіонів Нової Англії на тлі Великого Спорту? Але лізти на його Олімп мені не хотілось, тому я відбувся належною кількістю відповідей типу «Авжеж, тату» й «Атож, тату», не вдаючись до поширених речень.

Далі розмова кружляла, як погано запущена дзиґа, навколо батькової улюбленої (а для мене — гіршої за оскому) теми: мої плани.

— Скажи, Олівере, ти не одержував листа від керівництва юридичного факультету?

— Розумієш, тату, я ще не вирішив остаточно, потрібен мені цей факультет чи ні.

— Мене цікавить інше: Чи потрібен ти керівництву факультету.

Що це — знов іронія? Мені, в усякому разі, не смішно.

— Ні, тату. Я від них нічого не одержував.

— Я міг би подзвонити Прайсові Зіммерманну...

— Ні! — Я аж підскочив.— Будь ласка, не треба, татуню!

— Йдеться не про тиск,— звів брови О. Б. III.— Я б тільки поцікавився.

— Татуню, я хотів би одержати запрошення звичайним шляхом. Так само, як усі, не інакше.

— Гаразд. Я розумію тебе. Гаразд.

— Дякую, татуню.

— Зрештою, з твоїми даними ти маєш усі шанси поступити туди і звичайним шляхом,— додав він.

Не знаю, чому це так, але О. Б. III примудряється відтоптувати мені мозолі навіть тоді, коли хвалить мене.

— На своїх титулах я туди не в’їду,— відповів я.— В них немає хокейної команди.

Спитаєте, навіщо це самоприниження? Я й сам не знаю. Може, воно спричинене тим, що він геть протилежної думки про мене.

— Ти маєш не тільки ці дані,— сказав Олівер Берретт III і вчасно поставив крапку.

Вечеря була така ж нікчемна, як і наша розмова, з тією хіба різницею, що я заздалегідь знав: булочки принесуть черстві, а от угадати, яку ще тему піднесе мені батько — не міг.

— А взагалі, існує ще Корпус миру,— ні сіло ні впало зауважив він.

— Що? — Я навіть не зрозумів, чи він запитує щось, чи стверджує.

— Мені здається, організація Корпусу миру — гарна ідея. А ти як гадаєш? — спитав він.

— Та як тобі сказати. Краще, звісно, Корпус миру, ніж Корпус війни,— відповів я.

1:1. Я не знав, куди він хилить, а він не знав, що думаю я. Справді-бо, до чого тут Корпус миру? Нова тема для розмови? Бажання побалакати про міжнародне становище й урядову політику? Абсурд. Я забув, що розмова наша завжди обертається навколо однієї теми: моїх планів.

— Якби ти вирішив записатися в Корпус миру, Олівере, я не мав би нічого проти такого рішення.

— І я, тату. Я б теж не заперечував, щоб ти записався,— відповів я не менш великодушно. Знаючи, що Старий Не-хи-хи не дослухається до моїх слів, я не здивувався, що ця тонюсінька шпилька його не вколола.

— А цікаво,— вів він далі,— якої думки дотримуються твої товариші, студентство взагалі?

— Це ти про що?

— Чи розуміють вони, що Корпус миру — це справа загальна, що вона стосується нас усіх?

Я відчув, що ствердна відповідь потрібна батькові, як рибі — вода, і сказав:

— Авжеж, татуню.

Навіть пиріг з яблуками виявився черствим.

 

Десь о пів на дванадцяту я провів Старого Не-хи-хи до його машини.

— Якщо маєш якісь бажання, сину...

— Не маю. На добраніч, татуню.

І він поїхав.

Між Бостоном та Ітакою, в штаті Нью-Йорк, існує повітряне сполучення, але Олівер Берретт III воліє долати цю відстань машиною. І не думайте, будь ласка, що його приїзд — це вияв батьківської любові. Зовсім ні. Просто мій батько любить автомобільну їзду. Шалену швидкість. А нічної пори водієві лімузина «Астон-Мартін» сам чорт запанібрата: хочеш — їдь, хочеш — лети. Я не сумнівався, що Олівер Берретт III збирається побити власний рекорд на дистанції Ітака — Бостон, установлений минулого року, коли ми розгромили Корнелл і стали чемпіонами. Не сумнівався, бо побачив, як, увімкнувши запалювання, він глянув на годинника.

Я повернувся до мотелю — дзвонити Дженні.

Єдиний приємний спогад від того вечора — це наша розмова. Мою детальну розповідь про матч (скорочену, однак, у тому місці, де йшлося про casus belli[10]) вона перебивала захопленими вигуками. Ще б пак: хто з її миршавих друзів-музикантів знав, якого кольору іскри сипляться з підбитого ока!

— А ти порахував кістки тому типові, що вдарив тебе? — спитала вона.

— Авжеж. Усі до одної. Я з нього котлету зробив.

— Шкода, що я не бачила. А ти не міг би заради мене відлупцювати кого-небудь на матчі з Ієлем?

— Буде зроблено.

Я всміхнувся. Як вона любить найпростіші вияви життя!

4

— Дженні в холі, розмовляє по телефону.

Цю інформацію я почув від чергової по гуртожитку, перше ніж встиг назвати себе й пояснити, до кого прийшов у Бріггс-хол того вечора в понеділок. Поза сумнівом, то було очко на мою користь. Ясна річ, ця кліффі[11] читає «Крімзн» і знає, хто я такий. Щоправда, я до цього вже звик. Важливе інше: Дженні розповіла подругам, що зустрічається зі мною.

— Дякую. Я почекаю її тут.

— Яка досада, що ви продули Корнеллу. «Крімзн» пише, що на вас напали аж четверо їхніх.

— Атож. І мені ж іще штраф припаяли. П’ять хвилин.

— Треба ж таке!

З уболівальником не те, що з приятелем, не побалакаєш: надто швидко вичерпується тема розмови.

— Дженні ще розмовляє?

Вона глянула на комутатор і відповіла:

— Еге ж.

З ким же це Дженні може так довго балакати, марнуючи дорогоцінні хвилини, виділені на побачення зі мною? З якимсь миршавим музикантом? Я мав відомості про те, що Мартін Девідсон, старшокурсник Адамс-хауса й диригент ансамблю імені Баха, вважає себе в праві претендувати на її увагу. Увагу, а не тіло, бо той опеньок навряд чи міг пишатися чимось вагомішим за диригентську паличку. Ет, хоч би з ким вона розмовляла, я не дозволю марнувати далі мій час.

— А де телефонна кабіна?

— Он за тим рогом.— Вона показала пальцем.

Я ввійшов до великого холу й побачив у кабіні на тому боці Дженні. Двері кабіни не були зачинені. Я повільно пішов через холл, сподіваючись, що, побачивши мене, зраненого, в усій моїй перебинтованій красі, вона кине трубку й полине до мене в обійми. Наближаючись, я почув уривки з її розмови.

— Добре. Звичайно! Абсолютно. І я теж, Філе. І я скучила за тобою. Дуже скучила.

Я спинився, мов до місця прикипів. З ким це вона розмовляє? Це не з Девідсоном, бо в анкетних даних у того (я їх вичитав у гарвардському Довіднику) стоїть: «Мартін Юджін Девідсон, Нью-Йорк, Ріверсайд-драйв, 70; Середня освіта: Школа музичного й образотворчого мистецтва». Судячи з фото — хлопець витончений, розумний: важить фунтів на п’ятдесят менше від мене. Але чого це я морочу собі голову Девідсоном, коли й сліпому ясно, що Дженніфер Кавіллері дала і йому, і мені відкоша заради когось третього — того самого, якому в цю мить (пхе, яка вульгарність!) імітує по телефону звуки поцілунків!

Мене тут не було тільки два дні — і за цей короткий час якийсь падлюка на ім’я Філ устиг заволодіти нею!

— Дуже скучила, Філе. До побачення, любий.

Кладучи трубку, вона помітила мене, але навіть не зашарілася. Навпаки, всміхнулася й послала мені рукою поцілунок (яка двоєдушність!).

А приступивши ближче, цмокнула в неушкоджену щоку.

— Боже, на тебе страшно дивитися!

— Я весь — суцільна рана, Джен.

— Сподіваюся, твій суперник виглядає гірше?

— Авжеж. І набагато. Я своїх суперників розмальовую так, що їх рідна мама не впізнає.

Я проказав це вельми грізно, з притиском — нехай затямить, що я руки-ноги повикручую кожному, хто спробує прошмигнути до неї в ліжко, скориставшися з моєї відсутності. Вона схопила мене за рукав, і ми пішли до виходу.

— До побачення, Дженні,— сказала чергова.

— До побачення, Сара-Джейн,— відповіла Дженні.

Коли ми вийшли, я набрав повні легені вечірнього повітря і, прочиняючи дверцята своєї машини, удавано байдуже спитав: |

— Послухай, Джен...

— Що, Олівере?

— М-м... А хто такий Філ?

Умощуючись у машині, вона так само байдуже відказала:

— Мій батько.

Я спершу не повірив.

— Ти звеш свого батька Філ?

— Це його ім’я. А ти свого як звеш?

Дженні колись розповідала мені, що її виховував батько, що він пекар і живе в Кренстоні, у штаті Род-Айленд. Коли вона була зовсім малою, її мати загинула в автомобільній катастрофі. Приголомшений батько («в усіх інших відношеннях йому ціни не складеш»,— сказала Джен) довіку заборонив дочці сідати за кермо автомобіля. Для Дженні — вона, власне, згадала все це, щоб пояснити, чому в неї немає шоферських прав — то була справжня трагедія, надто в старших класах школи, коли вона стала брати уроки гри на фортепіано в учителя, що жив аж у Провіденс. А втім, тривалі поїздки туди й назад автобусом дали їй змогу перечитати всього Пруста.

— А ти свого як звеш? — повторила вона.

Заморочений своїми думками, я не второпав, про що вона питає.

— Зву? Кого?

— Ну, яке слово перше спадає тобі на думку, коли ти згадуєш свого предка?

— Сучий син,— не змигнувши оком, вимовив я слова, які залюбки приліпив би до нього.

— І це ти кажеш йому в обличчя?

— Я ніколи не бачу його обличчя.

— Він ходить у масці?

— Ти вгадала. У кам’яній масці. З найтвердішого каменю.

— Облиш. Він не може не пишатися тобою, все-таки ти зірка гарвардського спорту!

Я глянув на неї. Видно, вона й справді нічого не знала.

— Він і сам був зіркою, Дженні.

— Більшою, ніж нападаючий збірної?

Мені страшенно подобалося, що їй імпонує мій спортивний титул. Тим прикріше було применшувати власні заслуги згадкою про батька.

— Він брав участь в Олімпійських іграх 1928 року. Веслування на одиночці.

— Ого! — здивувалася вона.— І став чемпіоном?

— Ні,— відповів я, і мені трохи одлягло,— у фіналі він посів тільки шосте місце.

Дженні помовчала, очевидно, міркуючи про почуте. Може, хоч тепер вона зрозуміє, що бути Олівером Берреттом IV означає відчувати себе щодня в затінку як не бридкої сірої кам’яниці на терені гарвардського університету, то чиєїсь фізичної зверхності, чиїхось спортивних досягнень. І те, і те фатально тяжіє над тобою, і ніякої тобі ради немає.

— Але чому «сучий син»? Чим він заслужив на таке прізвисько? — спитала, нарешті, Дженні.

— Він силує мене,— відповів я.

— В якому розумінні? Що він примушує тебе робити?

— Він примушує мене бути «правильним».

— А хіба погано бути «правильним»? — засміялася вона, збагнувши парадоксальність свого запитання.

Я пояснив їй, що мене намагаються запрограмувати за Кодексом Берреттів, а мені це — як собаці перець. Невже вона сама це бачить, як мене сіпає, коли доводиться після прізвища проказувати ще й числівник? А крім того, від мене вимагають успіхів, щосеместра — букет досягнень. Найнявся я йому, чи що?

— Бідолаха,— саркастично зітхнула Дженні.— Тобі так остогидли відмінні оцінки і титул найкращого форварда.

— Ні, мені остогидло те, що іншого від мене й не чекають! — Я почував себе страшенно незручно, висловлюючи думки, якими досі ні з ким не ділився, але ж повинна й вона знати правду.— А ота сита незворушність, з якою він переглядає мої оцінки! Хоч би як я із шкури пнувся — він сприймає все, як належне!

— Та він просто дуже заклопотана людина. Всі оті підприємства, банки забирають, мабуть, силу енергії й часу!

— Господи, Дженні, на чиєму ти боці?

— А це хіба війна?

— Ще й яка! До переможного кінця!

— Це просто смішно, Олівере.

Скидалося на те, що я її зовсім не переконав. І тут я вперше усвідомив глибину безодні поміж моїм та її вихованням. Три з половиною роки навчання в Гарварді-Редкліффі зробили з нас обох задерикуватих інтелектуалів, на продукуванні яких цей заклад віддавна спеціалізується; але визнати, що в мого батька нутро кам’яне, Дженні не могла, бо змалку засвоїла атавістичну італо-середземноморську максиму: тато любить bambino[12]. І ніщо в світі не могло б переконати її в іншому.

Я спробував послатися на приклад. На оту сміховинну бесіду після гри з Корнеллом. Мій приклад справив на неї враження. Але зовсім не те, на яке я розраховував.

— Невже він заради якогось хокейного матчу подався аж до Ітаки?

Я спробував пояснити, що мій батько весь — тільки форма й ніякого змісту. Але вона не слухала мене, бо ніяк не могла звикнути до думки, що він вибрався світ за очі заради такої, зрештою, незначної спортивної події.

— Слухай, Дженні, забудьмо про все це, гаразд?

— А знаєш, я рада, що ти прискіпуєшся до свого батька,— відказала вона.— Це свідчить, що ти людина недосконала.

— Ти хочеш сказати, що ти — досконала?

— Зовсім ні, Шпаргалето. Якби я була досконала, хіба ж я зустрічалася б з тобою?

Ну от, знов за старе.

 

А тепер кілька слів про нашу фізичну близькість.

Напрочуд довгий час її між нами не було. Цебто не було чогось серйознішого за поцілунки, про які я згадував (і які — кожен зокрема — й досі пам’ятаю до найменших подробиць). На мене це було зовсім не схоже. На вдачу я вельми напористий, нетерплячий, словом, не з тих, що задовольняються малим. Якби першій-ліпшій з доброго десятка студенточок, що мешкали в гуртожитку у Веллеслі, сказали, що Олівер Берретт IV протягом трьох тижнів день у день зустрічався з дівчиною й жодного разу не спав із нею, у відповідь почувся б сміх, а потім — вираз граничного сумніву щодо жіночих принад згаданої дівчини. Але в даному разі, звісно, йшлося не про жіночі принади.

Я не знав, що робити.

Не зрозумійте мене буквально. Я, звісно, знав, як усе робиться. Але не наважувався зробити перший крок. Я боявся, що Дженні, яка все підмічала й бачила наскрізь, візьме на сміх галантний, романтичний (і, як досі мені здавалося, невідпорний) стиль Олівера Берретта IV. Так, я боявся дістати відкоша. І не менше боявся згоди, продиктованої не тими почуттями, на які розраховував. Цебто я хочу сказати, що ставився до Дженніфер зовсім не так, як до інших дівчат, і через те не наважувався підступитися до неї.

— Ти завалиш екзамен, Олівере.

Була неділя, ми сиділи в моїй кімнаті в гуртожитку й читали, готуючись до сесії.

— Олівере, ти завалиш екзамен, якщо не читатимеш, а тільки дивитимешся, як я читаю.

— Я теж читаю.

— Не сміши мене. Ти весь час дивишся на мої ноги.

— Не весь час, а після кожного розділу.

— У твоїй книжці дуже короткі розділи.

— Послухай, ти, самозакохана гадючко, не думай, що ти така вже велика красуня!

— Я б не думала, якби твої очі мені цього не казали.

Я кинув на підлогу книжку, перейшов кімнату й став над нею.

— Дженні, на бога, як я можу читати Джона Стюарта Мілла, коли на думці в мене тільки ти! Я хочу тебе, розумієш? До смерті хочу.

Вона спідлоба глянула на мене, насупилася.

— Ну, Олівере, скільки можна...

Я стояв, схилившись над нею й упершись руками в коліна.

Вона знову втупилась очима в книжку.

— Дженні...

Вона тихо згорнула книжку, поклала її на стіл, а тоді простягла до мене руки, сплела пальці за моєю потилицею.

— Так, Олівере... Скільки можна...

 

Наше перше фізичне знайомство таке несхоже було на знайомство словесне! Я не знав нічого ласкавішого, піддатливішого, лагіднішого. Може, саме тепер мені відкрилася справжня Дженні — ніжна, пестлива, самозабутня в коханні. Та ще більшою несподіванкою для мене була моя власна ніжність і лагідність. Невже це справді був я, Олівер Берретт IV?

[1] Приватний жіночий коледж у Кембриджі, штат Массачусетс, у тому ж місті розташований і Гарвардський університет, професура якого викладає і в Редкліффі.

[2] Мається на увазі англійська поетеса Елізабет Берретт-Браунінг (1806–1861).

[3] Американський поет-модерніст. Не визнає заголовних літер.

[4] «Яскраво-червоний» — назва газети Гарвардського університету (його традиційний колір).

[5] Традиційний колір Дартмутського коледжу.

[6] Нейтан Марш П’юзі в 1963–1971 рр. був ректором Гарвардського університету.

[7] У США зневажливе прізвисько канадців.

[8] На гранітному схилі гори Рашмор у штаті Південна Дакота скульптор Гатсон Борглем (1871–1941) вирізьбив монументальні портрети — голови президентів Вашінгтона, Джефферсона, Лінкольна та Теодора Рузвельта.

[9] «Швидше, вище, сильніше».

[10] Причина війни (лат.).

[11] Студентка Редкліффа.

[12] Дитину (італ.).

← Назад | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up