Історія одного кохання (сторінка 3)

— Так, сер,— сказав я.— Усе це дуже прикро. Саме тому я й звернувся до вас, сер. Наступного місяця я одружуюсь. Обоє ми будемо працювати ціле літо. Потім Дженні, цебто моя дружина, піде на постійну роботу: викладатиме в приватній школі. На прожиття ми заробимо, але ж треба платити за навчання. А платня у вас дуже висока.

— Атож,— сказав він. І ні слова більше. Невже він не розуміє, про що йдеться і чого я до нього прийшов?

— Містере Томпсон, мені потрібна стипендія,— сказав я прямо. Уже втретє.— На рахунку в мене абсолютний нуль, а я в списках студентів.

— Але ж термін подачі заяви на стипендію давно минув,— заявив містер Томпсон, знайшовши нарешті формальну зачіпку.

Чого йому треба, цьому поганцеві? Щоб я оголив перед ним свою закривавлену душу? Чи, може, він хоче, щоб я влаштував скандал?

— Містере Томпсон, поступаючи до вас, я не знав, що мої обставини зміняться так несподівано.

— Я розумію все, містере Берретт. І повинен заявити, що не наша це справа втручатися в родинну сварку. Та ще й, на мій погляд, дуже прикру.

— Гаразд, містере Томпсон,— сказав я, підводячись.— Я розумію, до чого ви хилите. Але я не збираюся лизати батькові п’яти для того, щоб він на знак подяки вам подарував університетові новий корпус Берретта.

Коли я виходив із кабінету, декан пробурмотів ображено:

— Яка несправедливість!

Я погодився з ним усією душею.

11

Дженніфер одержала диплом у середу. З цієї нагоди до Кембріджа прибула сила-силенна родичів з Кренстона, приїхала навіть тітонька з Клівленда. Я зустрівся з ними під час урочистої церемонії. За попередньою домовленістю мене рекомендували не як жениха, і Дженні була без обручки: все це для того, щоб ніхто не образився (заздалегідь), не одержавши запрошення на весілля.

— Тітонько Кларо, це мій хлопець Олівер,— казала Дженні й додавала щоразу: — Він без диплома.

Я бачив, як вони потай штовхають одне одного в бік, перешіптуються, а дехто навіть оглядає мене з відвертою цікавістю, але жодному з них не пощастило щось вивідати ні від нас, ні від Філа, котрий, певно, радий був уникнути розмов про кохання між двома атеїстами.

У четвер я зрівнявся з Дженні, одержавши диплом Гарвардського коледжу — диплом мій, так само як і її, був з відзнакою. До того ж йшов попереду всіх, навіть тих, що одержали диплом з найвищою відзнакою, тобто найученіших мудрагелів. Мені дуже кортіло сказати цим зубрам, що, ставши на чолі процесії, я переконливо довів правильність своєї теорії: година в Діллон-хаусі варта двох у бібліотеці Вайденера. Але стримався. Нехай і вони порадіють.

І досі не знаю, чи був там присутній Олівер Берретт III. Цього урочистого дня в університетському дворі зібралася величезна юрба — понад сімнадцять тисяч чоловік, і, звичайно, я не мав змоги роздивитися їх крізь бінокль. Квитки, призначені для моїх батьків, я, само собою зрозуміло, віддав Філові й Дженні. Але ж мого Старого Не-хи-хи як колишнього студента університету могли впустити й без квитка; може, він і сидів десь на трибуні в гурті випускників 1926 року. А проте чого йому було приїздити? Адже банки в той день працювали!

 

Одружилися ми в неділю. Родичів Дженні не запрошували тому, що, знехтувавши Бога-отця, і Сина, і святого Духа, ми боялися вразити релігійні почуття цих щирих католиків. Шлюбна церемонія відбувалася в корпусі Філліпса Брукса, старій будівлі на північ від університетського двору. Керував церемонією Гімоті Блаувелт, унітаріанський капелан нашого коледжу. Певна річ, був там і Рей Стреттон. Запросив я і Джеремі Нахума, свого шкільного приятеля з тих часів, коли ми ще вчилися в Екзетері,— він віддав перевагу Амхерсту над Гарвардом. Дженні запросила свою подругу з Бріггс-хола, а також — мабуть, із сентиментальних міркувань — довготелесу напарницю з бібліотеки. І, звичайно, Філа.

Філа я доручив Реєві Стреттону. Мені хотілося, щоб Філ почував себе трохи вільніше. Але Стреттон теж був сам не свій! Вони стояли поряд, зніяковілі, і кожен із них усім своїм виглядом підтверджував упереджену думку іншого, що це «саморобне одруження» (як називав його Філ) буде (як передбачав Стреттон) «жахливішим за фільми жахів». І все через те, що ми з Дженні мали намір проказати одне одному кілька слів! Подібну шлюбну церемонію ми бачили два-три місяці тому, коли подруга Дженні, музикантка Марія Рендол, виходила заміж за студента-дизайнера Еріка Левенсона. Церемонія була пречудова, і ми вирішили запозичити її.

— Ви готові? — запитав містер Блаувелт.

— Готові,— відповів я за себе й за Дженні.

— Друзі мої,— звернувся містер Блаувелт до присутніх,— ми прийшли сюди, щоб стати свідками єднання двох сердець. Послухаймо ж рядки, які молодята вибрали, щоб прочитати у цю священну хвилину.

Перше слово — нареченій. Стоячи обличчям до мене, Дженні прочитала вірш, що його обрала для цієї нагоди. Вірш був зворушливий, надто для мене, бо це був сонет Елізабет Берретт-Браунінг:

Коли ці дві душі устали на весь зріст,
Докупи їх звела якась мовчазна сила.
Зійшлись вони, і спалахнули вмить
Їх розпростерті крила.

Краєчком ока я бачив Філа Кавіллері: він стояв блідий, губи розтулені, а очі світилися від подиву й захоплення. В останніх рядках сонета поетеса благала долю дати двом душам:

Притулок хоч малий, щоб день цей перебуть,
Бо темрява і смерть їм заступили путь.

Настала моя черга. Мені важко було знайти вірш, який я міг би прочитати зі щирим серцем, бо не люблю солодкої поетичної жувачки. Не люблю та й годі. Повагавшись, я обрав уривок з «Пісні відкритої дороги» Уолта Уїтмена. Дарма що він короткий, в ньому було все, що я хотів би сказати своїй коханій:

...Я даю тобі руку!
Я даю своє кохання, цінніше за гроші,
Я даю всього себе перед олтарем і законом.
Чи даси мені себе? Чи підеш зі мною в дорогу?
Чи ми йтимемо поряд аж до краю й кінця?

Я закінчив, і хвилину в кімнаті стояла дивовижна тиша. Потім Рей Стреттон простягнув мені обручку, і ми з Дженні — самі — дали шлюбну обітницю, присягаючись любити одне одного й піклуватись одне про одного, поки нас не розлучить смерть.

Владою, даною йому від громади Массачусетса, містер Тімоті Блаувелт проголосив нас чоловіком і дружиною.

 

Як подумати, наш «бенкет після матчу» (так назвав його Стреттон) був претензійно непретензійний... Ми з Дженні рішуче відкинули ідею влаштувати вечірку з шампанським, і, оскільки нас було так мало, що все наше товариство могло розміститися в одній кабіні, пішли до Кроніна випити пива. Пригадую, сам Джім Кронін почастував нас з пошани до «найвизначнішого гарвардського хокеїста від часів, коли в компанії грали брати Клірі».

— Отуди к бісу! — вигукнув Філ Кавіллері, стукнувши кулаком по столу.— Він визначніший, ніж усі на світі Клірі.

Гадаю, Філіпп (йому ніколи не доводилося бачити гру гарвардської команди) мав на увазі ось що: хоч як досконало каталися на ковзанах Боббі й Біллі Клірі, а проте жоден із них не спромігся здобути руку і серце його, Філіппа, незрівнянної доньки. Одне слово, ми всі захмеліли і під цим приводом випили ще раз.

Я дозволив Філові заплатити по рахунку і згодом Дженні — рідкісний випадок — похвалила мене за це («З тебе, Шпаргалето, ще, може, вийдуть люди»). Проводжаючи Філа, на автобусній станції ми трохи розкисли. Тобто пустили сльозу. І він, і Дженні, і я, здається, теж. Пригадую тільки, що очі в мене були на мокрому місці.

Благословивши нас безліч разів, Філ, зрештою, сів в автобус, і ми довго махали йому вслід, аж поки автобус зник з очей. І лиш тоді до мене дійшла жахлива істина.

— Дженні, ми з тобою законні чоловік і дружина!

— Еге ж. Тепер я маю право стати відьмою.

12

Наше щоденне життя протягом перших трьох років можна змалювати одним словом: скрута. Від ранку до ночі ми думали тільки про те, як нашкрябати грошей на найпотрібніші речі. У найкращому разі нам ледве щастило звести кінці з кінцями. І, до вашого відома, в такому житті немає ані краплі романтики. Пригадуєте славетні рубаї Омара Хайяма, зокрема, де йдеться про місце в затінку, книжку віршів, хлібину, кухоль вина і таке інше? Замініть книжку віршів трактатом Скотта «Про види опіки», і ви побачите, як чудово ця поетична картина накладалася на моє ідилічне існування. Райське життя? Хай йому біс такому раю! Хіба то рай, коли думаєш, чи дорого коштує книжка віршів («може, купити її в букініста?») і де нам дадуть у борг той хліб і вино? Та ще — як розжитися на гроші, щоб сплатити борги.

Життя змінилося. Навіть найпростіше рішення мало бути затверджене бюджетним комітетом, що безперестанку засідав у мене в голові.

Слухай, Олівере, ходімо сьогодні на п’єсу Беккета.

Але ж це коштуватиме аж три долари.

Що ти хочеш цим сказати?

Я хочу сказати: півтора долара на тебе і півтора долара на мене.

Що ти хочеш цим сказати? Так чи ні?

Ні те, ні те. Я кажу лиш одне: це коштуватиме три долари.

 

Наш медовий місяць ми провели на яхті разом з дітьми, яких було двадцять одне. Я керував тридцятишестифутовим «родсом» від сьомої години ранку й аж поки моїм пасажирам не набридне кататися. Дженні була дитячою вихователькою. Працювали ми в морському клубі в Денніспорті (недалеко від Гейєнніса). Клубові належав великий готель, басейн і кілька десятків котеджів, що їх здавали в оренду відпочиваючим. На одному з менших будиночків я прикріпив уявну меморіальну дошку: «Тут спали Олівер і Дженні — коли не кохалися». Треба віддати належне нам обом: хоча ми з Дженні цілий день чутливо ставилися до клієнтів — адже їхні «чайові» були не останнім засобом поповнення нашого бюджету — проте одне до одного ми ставилися теж чутливо. Я кажу «чутливо», бо мені бракує слів, щоб змалювати, що означає кохати Дженніфер Кавіллері і бути її коханим. Пробачте, я хотів сказати Дженніфер Берретт.

Перед виїздом у Кейп-Код ми знайшли в Норт-Кембріджі дешеву квартирку. Власне кажучи, то був уже не Норт-Кембрідж, а містечко Соммервіл, і будинок перебував, як сказала Дженні, «в аварійному стані». Будували його з розрахунку на дві родини, потім у ньому зробили чотири квартири, за які хазяїн правив чималі гроші, хоч сказано було: «здаю за дешеву плату». Але куди подітися убогим молодятам? Ціни на ринку диктує продавець.

— Як на твою думку, чому пожежна інспекція не заборонила мешкати в цій халупі? — запитала мене Дженні.

— Мабуть, інспектори просто бояться зайти всередину,— відповів я.

— Я теж боюся.

— Але ж у червні ти не боялася.

(Ця розмова відбулася у вересні, коли ми повернулися з моря.)

— Тоді я ще не була одружена. А тепер, як заміжня жінка, вважаю, що це місце зовсім непридатне для житла.

— Що ж ти збираєшся робити?

— Поговорю з чоловіком. Він вживе заходів.

— Чоловік — це я.

— Справді? Доведи, що ти мій чоловік.

— Як саме? — запитав я, перелякано подумавши: «Невже тут, на вулиці?»

— Перенеси мене через поріг.

— Навіщо? Ти ж не віриш у забобони?

— Перенеси, а потім я вирішу, вірити чи не вірити.

Гаразд. Я схопив її, подолавши п’ять сходинок, виніс на ґанок.

— Чому ти став? — запитала вона.

— Хіба це не поріг?

— Звичайно, ні.

— Я бачу наше прізвище на табличці біля дзвінка.

— Це не справжній поріг. Ану, гайда вгору, індиче!

До нашої «справжньої» домівки було двадцять чотири сходинки, і напівдорозі мені довелося стати, щоб віддихатись.

— Чому ти така важка? — запитав я.

— А що коли я вагітна?

Мені ще дужче забило дух.

— Справді? — зрештою вимовив я.

— Ага! Злякався?

— Ні.

— Не бреши, Шпаргалето.

— Таки злякався. На хвилину в мені щось похололо.

Я виніс її нагору.

То була чудова, але рідкісна хвилина, коли слово «скрута» здавалося зовсім недоречним.

Моє славетне прізвище відкрило нам кредит у місцевій крамниці, де звичайно не давали студентам нічого у борг. Зате воно завдало нам чималої шкоди там, де я найменше цього сподівався,— у Шейділейнській школі, куди Дженні влаштувалася викладачем.

— Звичайно, платня у нас нижча, ніж у державній школі,— сказала їй директриса, міс Енн Міллер Уїтмен, і висловила впевненість, що для члена родини Берреттів ця «обставина» не має ніякого значення. Дженні спробувала спростувати цю хибну думку, але на додачу до обіцяних трьох з половиною тисяч доларів на рік не дістала нічого, тільки слухала дві хвилини директрисине «хи-хи-хи». Зауваження Дженні, що членам родини Берреттів доводиться платити за помешкання так само, як іншим людям, міс Уїтмен сприйняла за дуже дотепний жарт.

Коли Дженні переповіла мені цю розмову, я висловив побажання, щоб міс Уїтмен узяла свої — «хи-хи-хи» — три з половиною тисячі доларів і забралася з ними... самі знаєте куди. Тоді Дженні запитала мене, чи згоджуюсь я кинути університет і утримувати її, поки вона одержить такий диплом, який дасть їй право викладати в державній школі. Секунди дві я поглиблено обмірковував наше становище, а потім дійшов до виразного й стислого висновку:

— Розтак його!

— Ти висловлюєшся дуже красномовно,— сказала моя дружина.

— А що ж я іще маю робити? Теж хихикати?

— Ні. Ти маєш полюбити спагетті.

Я так і зробив. Полюбив спагетті, а Дженні, перечитавши всі куховарські книги, навчилася робити томатну приправу, що мала божественний смак. Враховуючи наші літні заробітки, її платню, гроші, що я одержував на пошті за нічну працю напередодні Різдва, ми жили непогано. Звичайно, ми не змогли побачити багато кінофільмів (а вона не побувала на багатьох концертах), зате нам щастило зводити кінці з кінцями.

Задля цього довелося покласти кінець мало не всім колишнім знайомствам. Життя наше зовсім змінилося. Ми, як і досі, жили в Кембриджі, і, по ідеї, Дженні могла й далі грати в тих самих музичних ансамблях. Але в неї не було часу. Вона поверталася зі школи вкрай утомлена, а ще треба було зварити обід (обідати в кафе чи їдальні було поза нашими можливостями). На щастя, мої друзі мали досить здорового глузду, щоб дати нам спокій. Вони не запрошували нас у гості, отож, самі розумієте, нам не доводилося запрошувати їх.

Ми навіть не ходили на матчі з регбі. Як член університетського спортивного клубу я мав право сидіти в найвигіднішому секторі біля п’ятдесятиярдної лінії. Але ж квиток коштував шість доларів, отже, треба було б викладати по дванадцять доларів щоразу.

— Ні, тільки по шість,— заперечувала Дженні.— Ходи без мене. Я нічого не тямлю в регбі. Знаю тільки, що глядачі горлають: «Так їх, отак їх!» Тобі це страшенно подобається, тому я й прошу тебе: ходи сам, ради бога!

— Справу вирішено,— відповів я. Зрештою я — чоловік і голова родини.— До того ж мені краще посидіти за книжкою.

Проте щосуботи я ставив біля себе транзистор, слухаючи ревище уболівальників, від яких мене відокремлювала одна-однісінька миля. І все-таки вони перебували у зовсім іншому світі.

Свої членські привілеї я використав, щоб придбати квитки на гру з Єльською командою для свого однокурсника Роббі Уолда. Коли безмежно вдячний Роббі пішов від нас, Дженні попросила, щоб я пояснив іще раз, хто має право сидіти в клубному секторі. Я повторив: усі колишні спортсмени, незалежно від віку, статусу та громадського становища, які достойно захищали на стадіонах спортивну честь Гарварда.

— І на воді теж? — запитала вона.

— Спортсмени скрізь спортсмени.— відповів я.— Сухі вони чи мокрі.

— Крім тебе, Олівере,— сказала вона.— Ти заморожений.

Я промовчав, вважаючи, що це звичайна шпилька,— Дженні часом полюбляє пускати шпильки,— і не подумав, що в її запитанні, крім зацікавлення спортивними традиціями Гарвардського університету, могло бути щось інше. Скажімо, тонкий натяк на те, що, хоча стадіон має сорок п’ять тисяч місць, усі колишні спортсмени сидітимуть разом, в одному, найвигіднішому секторі. Всі. Старі й молоді. Мокрі, сухі й навіть заморожені. І чому я не ходжу на суботні матчі? Невже тільки з бажання заощадити шість доларів?

Ні, якщо на думці в неї було інше, я не хочу про це й розмовляти.

13

Містер Олівер Берретт III з дружиною просять Вас ушанувати своєю присутністю обід на честь шістдесятиріччя містера Берретта, що відбудеться в суботу шостого березня о сьомій годині вечора.

Доувер-хаус, Іпсвіч, Массачусетс
Просимо відповісти.

— То як? — запитала мене Дженніфер.

— Ти ще й питаєш? — Я саме писав резюме справи «Держава проти Персівала», важливого прецеденту в кримінальному судочинстві. Дженні помахувала запрошенням, наче дратуючись зі мною.

— Я вважаю, що вже пора, Олівере,— сказала вона.

— Що саме?

— Ти дуже добре знаєш, що саме. Чи ти хочеш, щоб він приліз до тебе навколішках?

Я робив далі своє діло; вона — своє.

— Оллі, він подає тобі руку.

— Дурниці, Дженні. Адресу на конверті писала мати.

— Ти ж казав, що й не поглянув на нього! — вигукнула вона.

Може, й поглянув. А потім, мабуть, забув. Адже я з головою поринув у справу Персівала, до того ж незабаром іспити. І нема чого забивати мені баки.

— Схаменися, Оллі,— сказала вона благальним тоном.— Шістдесят років — це тобі не жарт. Коли ти надумаєш врешті помиритися з ним, його, може, й на світі вже не буде.

Я дуже популярно пояснив Дженні, що ніколи не стану миритися з батьком, і попросив дати мені спокій. Вона замовкла і сіла на край подушечки, що лежала в мене під ногами. Скоро я відчув, що вона пильно дивиться на мене, і підвів голову.

— Постривай,— мовила вона застережливо,— ось коли проти тебе збунтується Олівер V...

— Можеш бути певна, його зватимуть як завгодно, тільки не Олівером! — гримнув я.

Проти свого звичаю вона відповіла, не підвищуючи голосу:

— Слухай, Оллі, навіть якщо ми назвемо його Блазнем Бозо, хлопець дивитиметься на тебе скоса, бо ти був спортивним світилом Гарварда. А на той час, коли він поступить в університет, ти, може, станеш членом Верховного суду.

Довелося пояснити, що наш син ніколи не дивитиметься на мене скоса. Коли ж вона запитала, звідки в мене така впевненість, я не зміг навести жодних аргументів. Але я твердо знав, що наш син не подивиться на мене скоса, хоч і не вмів пояснити, чому. Без усякої, на мій погляд, логіки Дженні заявила:

— Твій батько теж любить тебе, Олівере. Він любить тебе так само, як ти любитимеш Бозо. Але ви, Берретти, такі горді й затяті, що можете прожити весь вік, вважаючи, буцімто ненавидите один одного.

— Якщо ти не просвітиш нас,— сказав я ущипливо.

— Атож.

— Справу вирішено,— оголосив я на правах чоловіка й голови родини і знову втупився в документи позову «Держава проти Персівала». Дженні підвелась, але зразу ж пригадала:

— Нас просять дати відповідь.

Я висловив упевненість, що випускниця музичного факультету Редкліффа зуміє написати відмову без консультації з юристом.

— Слухай, Олівере,— сказала вона.— Часом мені доводилося говорити неправду. Але я ніколи нікого не образила навмисно. І, мабуть, не змогла б образити.

Цією розмовою вона, по суті, ображала мене, і я ввічливо попросив її дати відповідь у будь-якій формі при умові, що зміст залишиться той самий: ми приїдемо хіба що тоді, коли в пеклі стане прохолодно. І знову повернувся до позову «Держава проти Персівала».

— Який у них номер? — тихо запитала вона, стоячи біля телефону.

— Хіба не можна відповісти листовно?

— Ще трохи, і в мене не витримають нерви. Який у них номер?

Я сказав їй номер і негайно заглибився в апеляцію Персівала до Верховного Суду. Я не дослухався до того, що каже Дженні. Точніше, намагався не дослухатись. Але ж ми були в одній кімнаті.

— Добрий вечір, сер,— промовила Дженні. Невже трубку взяв сам Сучий син? Хіба він не у Вашінгтоні? «Нью-Йорк таймс» повідомляла, що він пробуде там до кінця тижня. Наша журналістика звелася зовсім на ніщо.

Скільки треба часу, щоб сказати «ні»?

Але замість того, щоб вимовити це односкладове слово, Дженніфер завела довгу розмову.

— Оллі!

Вона затулила долонею трубку.

— Оллі, може, не треба давати негативної відповіді?

Я кивнув головою на знак того, що треба, а ще махнув рукою на знак того, що годі вже з біса балакати.

— Мені дуже шкода,— сказала вона в трубку.— Тобто нам дуже шкода, сер...

Нам! Навіщо вона вплутує мене? І чому не скаже «ні» й не покладе трубку?

— Олівере!

Дженні знову затулила трубку долонею і заговорила підвищеним тоном:

— Йому боляче, Олівере! Як ти можеш сидіти, знаючи, що батькове серце спливає кров’ю?

Якби вона не була в такому збудженому стані, я пояснив би їй ще раз, що каміння не може спливати кров’ю і що її італійсько-середземноморські уявлення про батьків виглядають зовсім недоречно на тлі скелястих вершин гори Рашмор. Але вона зовсім розклеїлась. І я почав розклеюватись теж.

— Олівере,— просила вона,— може, ти сказав би йому хоч слово?

Йому?! Та вона з глузду з’їхала!

— Може, сказав би хоч «здрастуй»?

Вона простягнула мені трубку. Насилу стримуючи сльози.

— Я ніколи не заговорю з ним. Довіку,— відповів я зовсім спокійно.

Вона заплакала. Зовсім нечутно, тільки сльози побігли струмком. Потім вона... вона стала благати:

— Заради мене, Олівере. Досі я ніколи не просила в тебе нічого. Будь ласка.

Нас було троє. Ми стояли (мені здавалося, що батько теж тут, із нами) і всі троє чекали чогось. Чого? Моєї відповіді?

Ні, я не міг погодитись.

Невже Дженні не розуміє, що вимагає неможливого? Що я не можу вчинити інакше? Втупившись у підлогу, я рішуче похитав головою, хоч почував себе дуже кепсько. І тоді вона зашепотіла до мене з такою люттю, якої я ніколи від неї не сподівався.

— Тварюка ти безсердечна,— сказала вона мені й звернулася до батька, закінчуючи розмову: — Містере Берретт, Олівер хоче переказати вам, що по-своєму...— Вона спинилася, переводячи дух. Її трясло від плачу, тож їй було нелегко говорити. Я був надто здивований, щоб утрутитись, і тільки слухав, що вона «перекаже» батькові.— Він дуже вас любить,— сказала вона і зразу ж поклала трубку.

Годі шукати раціонального пояснення того, що я вчинив наступної миті. Я виправдовую себе тільки тим, що у мене тимчасово потьмарився розум. Точніше, я не виправдовую себе нічим і завжди почуватиму себе винним.

Я вихопив з її рук телефон, висмикнув із розетки шнур і пошпурив апарат через кімнату.

— Хай тобі біс, Дженні! Звідки ти взялася на мою голову!

Я стояв відхекуючись, мов звір, бо я таки обернувся на звіра. О, боже! Що за мара? Я повернувся до Джен.

Але вона щезла.

Вона таки справді щезла, бо я навіть не чув її кроків. Мабуть, вискочила тієї ж миті, коли я схопив телефон. Її плащ і шарф висіли на місці. Я відчував нестерпний біль, не знаючи, що робити, але ще нестерпнішого болю завдавало усвідомлення того, що я зробив.

Я шукав її скрізь.

Побіг у бібліотеку нашого факультету й став никати поміж рядами столів. Туди й сюди кожним проходом разів п’ять-шість. Хоч я не вимовив ані слова, мій погляд, певно, був такий напружений, вираз такий лютий, що всі читачі переполошилися. Та біс із ними!

Проте Дженні там не було.

Я помчав у їдальню, зазирнув у кімнату відпочинку, в кафетерій. Оббіг навколо корпусу Агассіза у Редкліффі. Немає ніде. Я гасав по всіх усюдах, серце калатало, мов несамовите, і ноги пристосовувались до його шаленого темпу.

Може, вона в корпусі Пейна? Там на першому поверсі є кімнати, де практикуються піаністи. Я знаю Дженні. Коли її розсердити, вона залюбки починає тарабанити по розтриклятих клавішах. Справді! Але чи схочеться їй грати тепер, коли я перелякав її на смерть?

Дурне це діло — ходити по коридору, де праворуч і ліворуч бренькають фортепіано. З-за кожних дверей долинають звуки Моцарта і Бартока, Баха і Брамса, зливаючись у божевільну мелодію.

Дженні десь тут!

Я спинився біля дверей, за якими хтось тарабанив — щ й сердито — прелюд Шопена. Постояв хвилину. Піаніст грав кепсько,— зупинявся, починав спочатку, раз по раз помилявся. Під час чергової паузи я почув, як жіночий голос пробурмотів: «Хай йому біс!» Мабуть, це Дженні. Я відчинив двері.

За фортепіано сиділа студентка Редкліффа. Вона підвела голову. Негарна, плечиста студентка-хіппі, роздратована моєю появою.

— Що ти побачив тут, хлопче?

— Нічого цікавого,— відповів я, зачиняючи двері.

Потім обійшов Гарвардську площу, побував у кафе «Памплона», в погрібку Томмі, навіть у забігайлівці Гейза — там постійно товчуться художники та музиканти. Все марно.

Куди ж вона могла подітися?

Метро вже було зачинене, але якщо тоді вона відразу побігла на площу, то могла ще встигнути на поїзд до Бостона. І подалася на автобусну станцію.

 

Була мало не перша година ночі, коли я вкинув у проріз телефонного апарата одну двадцятип’ятицентову монету і дві по десять центів. Я стояв у телефонній будці на Гарвардській площі.

— Привіт, Філе.

— Алло,— озвався він заспаним голосом.— Хто це?

— Це я, Олівер.

— Олівер! Щось сталося з Дженні? — запитав він злякано.

Якщо він питає мене, то, значить, її там немає.

— Гм... Та ні, Філе, ні.

— Дяка богові. Як вам ведеться, Олівере?

Довідавшись, що донька жива й здорова, він заговорив звичним дружнім тоном. Наче його й не розбудили серед ночі.

— Чудово, Філе, у мене все гаразд. Чудово. Слухай, Філе, Дженні тобі телефонує?

— Де там у біса телефонує,— відповів він на диво спокійно.

— Що ти хочеш сказати?

— Бісова дівчина могла б дзвонити частіше. Все-таки я їй не чужий. Якщо людина може водночас заспокоїтись і перелякатися, то саме таке було зі мною.

— Вона там коло тебе? — запитав він.

— Га?

— Поклич її до телефону. Я її сам вилаю.

— Не можу, Філе.

— Вона що — спить? Якщо спить, то не треба.

— Спить,— сказав я.

— Слухай ти, негіднику.

— Що, сер?

— Невже Кренстон так з біса далеко від вас, що ви не можете приїхати сюди у неділю? А ні, то я приїду до вас.

— Ні, Філе. Краще ми приїдемо.

— Коли?

— Якось у неділю.

— Не треба мені «якось». Слухняний зять не каже «якось». Він каже «наступної». Наступної неділі, Олівере.

— Гаразд, сер. Наступної неділі.

— О четвертій годині. Але їдь обережно. Добре?

— Добре.

— І наступного разу замовляй розмову в кредит.

Він поклав трубку.

Я стояв серед темної площі самотній, наче на безлюдному острові, не знаючи, що робити далі. До мене підійшов якийсь кольоровий хлопець і запропонував сигарети з маріхуаною. Я механічно відповів: «Не треба, дякую, сер».

Тепер я йшов поволі. Чого мені поспішати в порожню квартиру? Була пізня ніч, і я аж задубів — більше від страху, ніж від холоду (хоча, повірте мені, погода стояла холодна). Коли я підійшов до ґанку, мені здалося, що на східцях хтось сидить. Та ні: мабуть, привиділося, бо фігура була зовсім непорушна.

Але це була Дженні.

Вона сиділа на верхній сходинці.

Я був такий втомлений, що не міг злякатися, такий радий, що не міг говорити. Я сподівався — вона тримає в руці щось важке і вдарить мене по голові.

— Джен?

— Оллі?

Обоє ми говорили так тихо, що в голосі не чулося ніяких емоцій.

— Я забула ключа,— сказала Дженні.

Я стояв біля ґанку, боячись запитати, чи давно вона тут сидить, знаючи тільки одне: я її страшенно скривдив.

— Дженні, я так шкодую...

— Не треба! — перебила вона мене і тихо промовила: — Кохання — це коли ні про що не шкодуєш.

Я піднявся сходами і спинився біля неї.

— Я піду спати. Гаразд? — сказала вона.

— Гаразд.

Ми зайшли в помешкання. Роздягаючись, вона лагідно подивилася на мене.

— Я знаю, що кажу, Олівере.

На цьому все скінчилося.

14

Лист прийшов у липні.

З Кембриджа його переслали в Денніс-порт, отож звістка дійшла до мене з запізненням на один день. Я помчав у школу до Дженні, яка наглядала за дітьми, що грали, здається, в кікбол, і сказав їй, наслідуючи голос Богарта[1]:

— Ану за мною.

— Що таке?

— Ану за мною,— повторив я так владно й наполегливо, що вона пішла слідом за мною до берега.

— Що сталося, Олівере? Ради бога, скажи мені, що сталося.

Я прямував далі, до причалу, твердою ходою.

— Сідай у човен, Дженніфер,— звелів я, вказуючи рукою з листом, якого вона ще не побачила.

— Олівере, я ж повинна наглядати за дітьми,— запротестувала вона, але слухняно ступила в човен.

— Біда мені з тобою, Олівере. Чи зрештою поясниш, що сталося?

Ми відпливли на кількасот ярдів від берега.

— Я маю розповісти тобі дещо,— сказав я.

— Невже ти не міг розповісти на суходолі? — викрикнула вона.

— Звичайно, не міг,— крикнув я теж (ми не сердились, а тільки намагалися перекричати сильний вітер).— Я хотів бути з тобою сам на сам. Подивися, що я одержав.

Я помахав конвертом. Вона відразу розпізнала друкований заголовок.

— Ага, юридичний факультет Гарварда! Тебе, мабуть, вигнали?

— Не вгадала, бісова оптимістко,— викрикнув я.— Спробуй ще раз.

— Ти перший на своєму курсі!

Мені стало майже соромно сказати їй правду.

— Не зовсім. Третій.

— Он як! — сказала вона.— Тільки третій?

— Послухай-но, все ж таки це означає, що я працюватиму в цьому бісовому журналі, у «Юридичному віснику!» — вигукнув я.

Вона сиділа з абсолютно байдужим виглядом.

— Ради бога, Дженні,— заблагав я,— скажи хоч що-небудь.

— Не скажу, аж доки не побачу двох перших студентів,— відмовила вона.

Я подивився на неї, сподіваючись, що вона розпливеться в усмішці, яку — я знав це — вона стримує.

— Ну ж бо, Дженні! — просив я.

— Я іду. Прощавай,— сказала вона і зразу ж стрибнула у воду. Я стрибнув за нею, і наступної миті ми реготали обоє, вчепившися за борт човна.

— Ага,— сказав я, здобувшися на досить вдалий дотеп,— заради мене ти ладна кинутись у воду.

— Не будь занадто самовпевнений,— відповіла вона.— Ти ж тільки третій.

— Слухай-но, ти, негіднице...

— Що таке, мерзотнику?

— Я завдячую тобі з біса багато чим.

— Ти кажеш неправду, мерзотнику, неправду.

— Неправду? — запитав я здивовано.

— Ти зобов’язаний мені всім.

Того вечора ми на радощах сійнули грішми — витратили двадцять три долари в шикарному ресторані у Ярмуті, де замовляли навіть омарів. Дженні вирішила не хвалити мене, аж поки довідається, хто ті два студенти, що, як вона висловилася, «випередили мене».

Напевно це видасться вам дурістю, але я так любив її, що, коли ми повернулися до Кембриджа, відразу побіг розвідати, хто ті два студенти. Мені полегшало, коли перший, Ервін Бласбенд,— він закінчив Сітіколедж 1964 року,— виявився книжним хробаком, очкастим хлопцем того неспортивного типу, який їй зовсім не подобався. Студент номер два була дівчина, Белла Ландау, закінчила 1964 року Брін Мор. Отже, все вийшло на краще, оскільки Белла скидалася на суху рибину (як усі студенти юридичного факультету), і я міг досхочу подратувати Дженні, розповідаючи їй «подробиці» того, що відбувалося пізно ввечері в Геннет-хаузі, де містилася редакція «Юридичного вісника». А сиділи ми справді допізна. Нерідко я приходив додому о другій або й третій годині ночі. У нас було шість спецкурсів, та ще доводилось редагувати «Юридичний вісник», а ще я написав статтю (Олівер Берретт IV. «Юридична допомога міській бідноті. На матеріалах, зібраних у районі Роксбері міста Бостона». Гарвардський юридичний вісник, 1966 р. № 3, стор. 861–908).

— Хороша стаття. Нічого не скажеш, хороша стаття.

Таку оцінку дав їй Джоел Флейшман, старший редактор «Вісника». Він повторював ці слова знову й знову. Сказати правду, я чекав детальніших похвал від фахівця, що наступного року стане помічником самого Дугласа, члена Верховного суду. Але, читаючи остаточний варіант статті, він обмежився вищенаведеним компліментом. О боже! Дженні сказала мені, що вона «гостро аналітична, розумна і блискуче написана». Невже Флейшман не міг додати щось подібне?

— Флейшман назвав її «хорошою статтею», Джен.

— О господи! Ради чого я чекала тебе допізна? Щоб почути ці сухі слова? І він не визнав за потрібне похвалити твій дослідницький метод, твій стиль, усе інше?

— Ні, Джен. Він просто назвав статтю «хорошою».

— Чому ж ти так затримався?

Я підморгнув їй.

— Ми з Беллою Ландау докінчували одне діло.

— Справді?

Я не зміг зрозуміти її тону і запитав прямо:

— Ти ревнуєш?

— Ні, у мене куди кращі ноги.

— А ти вмієш написати резюме судової справи?

— А вона вміє готувати ласанью?

— Уміє,— відповів я.— Сьогодні вона приносила її в Геннет-хауз. Усі сказали, що її ласанья не гірша за твої ноги.

— Аякже!

— Що ти на це скажеш?

— Хто платить за твою квартиру? — запитала Дженні.— Белла Ландау?

— Подумаєш! Скоро я стану незалежний від тебе. І що тоді завадить мені знайти іншу квартиру?

— Ні, Шпаргалето, ти будеш залежний від мене довіку.

15

Останній курс ми закінчили в тому ж порядку.

Ервін, Белла і я зайняла три перші місця серед випускників юридичного факультету. Настала пора ужинків. Усі запрошували мене на роботу. Засипали пропозиціями. Манили й вабили. Скрізь, куди я заходив, переді мною, здавалося, розгортали прапор із написом: «Просимо до нас, Берретте!»

Але я чекав, щоб мені просигналили зеленим прапорцем[2]. Я відмовився від посад, які давали змогу зробити кар’єру; відхилив пропозицію стати помічником судді, не схотів піти на державну службу — в департамент юстиції. Я шукав собі місце з високою платнею, щоб викинути з нашого словника прокляте слово «скрута».

Хоч я закінчив третім, у мене була одна неоціненна перевага, що ставила мене поза всякою конкуренцією. З перших десяти випускників я був єдиний неєврей. (Кожен, хто твердить, що у нас немає упередження проти євреїв, сам сповнений ним.) Я знаю десятки фірм, що ладні цілувати п’яти найостаннішому з випускників, аби тільки він був ВАСП. Візьміть, наприклад, мене: переді мною відчинялися всі двері — Гарварда, першої збірної «Юридичного вісника». Десятки людей навперейми намагалися занотувати в своїх записниках мою адресу і номер телефону. Я почував себе пестунчиком і щиро тішився своїм успіхом.

Особливо інтригуючу пропозицію зробила мені фірма в Лос-Анджелесі. Її представник містер N (не хочу називати прізвище, бо ще позве до суду) говорив мені:

— А цього самого, хлопче, у нас донесхочу. Коли забажаєш — і вдень, і вночі. Можна навіть у себе в кабінеті!

Ми не збиралися переїздити до Каліфорнії, але мені було цікаво знати, чим мене зваблює містер N. Ми з Дженні висловлювали найфантастичніші припущення, проте, можливо, в Лос-Анджелесі фантастика вже була реальністю. (Зрештою я відкараскався від містера N, сказавши йому, що не потребую «цього самого». Він був страшенно засмучений.)

Ми вирішили залишитися на атлантичному узбережжі. У нас було на вибір десятків зо два чудових пропозицій з Бостона, Нью-Йорка, Вашингтона. Дженні один час схилялася до того, щоб оселитися у столиці. («Ти міг би влаштуватися на роботу в Білому Домі, Оллі»), але мене більше вабив Нью-Йорк. Отож, обміркувавши все і зваживши, я з благословення дружини прийняв пропозицію Джонаса і Марша, дуже солідної адвокатської контори (Марш був колись навіть генеральним прокурором), яка спеціалізувалася на справах, пов’язаних з порушенням громадянських прав. («Ти можеш водночас робити добре діло і заробляти добрі гроші»,— казала Дженні.) Вони прийняли мене дуже ласкаво. Старий Джонас спеціально приїхав до Бостона, запросив нас на обід у «П’єр Фор» і наступного дня прислав Дженні квіти.

Цілий тиждень по тому Дженні мугикала пісеньку з приспівом «Джонас, Марш і Берретт». Я порадив їй не поспішати, вона ж послала мене к бісу — адже у голові у мене, мовляв, та сама пісенька. Ну що ж, вона таки вгадала.

Дозвольте мені відзначити, що Джонас і Марш платили Оліверові Берретту IV 11800 доларів,— такої високої платні не спромігся одержати жоден із моїх однокурсників.

Отже, як бачите, я був третім тільки за успішністю.

16

Зміна адреси

З 1 липня 1967 р.

Містер Олівер Берретт з дружиною
мешкатимуть за такою адресою:

Штат Нью-Йорк, м. Нью-Йорк 10021.
вул. 63 Східна
, № 263.

 

— Типова адреса нуворишів,— поскаржилася Дженні.

— А ми і є нувориші,— зауважив я.

Моє запаморочення від досягнутих успіхів підсилювалося ще й тим, що місячні витрати на мою машину мало не дорівнювали квартплаті за наше колишнє помешкання у Кембриджі! До Джонаса і Марша було десять хвилин ходи (поважної — тепер я полюбляв ходити поважно), стільки ж було й до шикарних магазинів, таких, як універмаг Бонвіта, і я звелів своїй дружині-відьмі, щоб вона негайно відкрила там рахунок і почала тринькати гроші.

Навіщо, Олівере?

Бо мені з біса кортить, щоб мене грабували.

Я став членом нью-йоркського відділення Гарвардського клубу. Рекомендацію мені дав Реймонд Стреттон. Ми з Реєм принаймні тричі на тиждень грали в теніс, і я дав собі слово, що за три роки стану чемпіоном клубу. Може, тому, що я знову з’явився серед гарвардської еліти, чи, може, тому, що на юридичному факультеті стало відомо про мої успіхи (слово честі, я не хвастався своєю платнею), мої «друзі» відразу стали виявляти до мене інтерес. Ми переїхали до Нью-Йорка посеред літа (треба було нашвидку готуватися до екзамену на звання адвоката), і перші запрошення були на уїк-енди.

— Пошли їх, знаєш куди, Олівере. Не хочу я марнувати два дні на пустопорожні балачки в гурті з чиїмись триклятими синками та доньками.

— Гаразд, Джен, але що їм відповісти?

— Скажи, що я вагітна.

— Ти справді вагітна?

— Ні, але, якщо ми залишимося вдома, я, може, завагітнію.

Ми вже вибрали ім’я для сина. Тобто вибрав я, а Дженні, зрештою, погодилась. Розмова про це почалася так.

— Слухай, ти не будеш сміятися? — запитав я Дженні. Вона саме нарізала помідори на кухні (витриманій у приємних жовтих тонах і з агрегатом для миття посуду).

— Чого? — запитала вона, нарізаючи помідори.

— Мені дуже сподобалося ім’я Бозо.

— Ти не жартуєш?

— Ні. Кажу чесно.

— І ти назвав би нашого сина Бозо?

— Авжеж. Чесно кажу тобі, Джен, це найкраще ім’я для супер-спортсмена.

— Бозо Берретт,— вимовила вона, дослухаючись, як воно звучить.

— Він буде неперевершеним хокеїстом,— провадив я дедалі переконливіше.— Бозо Берретт, гравець-велетень першої збірної Гарвардського університету.

— Слухай-но, Олівере. А що коли... Що коли у хлопця не буде координації рухів?

— Це неможливо, Джен. Він успадкує такі гени, що це просто неможливо.

Я говорив це цілком щиро. Віднині, прямуючи на роботу, я часто обмірковував плани майбутньої кар’єри Бозо.

За обідом я знову завів ту саму розмову. Ми щойно купили чудовий сервіз із датської порцеляни.

— Бозо буде хокеїст з чудовою координацією рухів,— сказав я Дженні.— Якщо він успадкує ще й твої руки, ми зможемо поставити його у захист.

Вона іронічно посміхнулась, очевидно, підшукуючи якесь ущипливе зауваження, щоб затьмарити мою світлу мрію. Проте нічого не придумала і натомість, розрізавши пиріг, дала мені скибку.

— Ти тільки подумай, Дженні,— говорив я, відкусивши чималий шмат,— двісті сорок фунтів ваги: це ж буде диво-хокеїст.

— Двісті сорок фунтів? — перепитала вона.— Наші з тобою гени, Олівере, навряд чи забезпечать йому двісті сорок фунтів.

— Ми його підгодуємо, Джен. Дамо побільше білка, поживних сумішей, створимо спеціальний харчовий режим.

— А що коли він не схоче їсти?

— Схоче. Ще й як схоче,— сказав я, починаючи сердитись на хлопця, який скоро сидітиме за цим столом і опиратиметься моїм спробам зробити з нього спортсмена високого класу.— А не схоче, то я розтовчу йому пику.

Дженні поглянула мені в очі й осміхнулась:

— Не розтовчеш, якщо він важитиме двісті сорок фунтів.

Я збентежився на хвилину, але потім зміркував:

— Змалечку він не буде стільки важити.

— Що правда, то правда,— сказала Дженні, застережливо помахуючи ложкою.— Але коли набере двісті сорок фунтів, тоді бережися його, Шпаргалето! — І вона зареготала.

Жарт був дотепний, і, поки вона сміялася, у мене в уяві постала картина: загорнений у пелюшку хлопчисько, вагою в двісті сорок фунтів, женеться за мною по Сентрал-парку і кричить: «Я тобі покажу, як кривдити мою маму, Шпаргалето!» Тепер єдина надія на Дженні; сподіваюся, вона оборонить мене від лютого Бозо.

17

Зачати дитину не так легко, як це, може, здається.

Іронія долі: молодята, які перші роки подружнього життя докладають усіх зусиль, щоб запобігти вагітності, згодом міняють курс на сто вісімдесят градусів і стають одержимі ідеєю відразу ж породити дитину.

Так, ця ідея може стати настирливою. І вона може зіпсувати найінтимніші хвилини подружнього життя, позбавивши їх природності й безпосередності. Адже коли програмуєш акт кохання (яке огидне слово «програмуєш»! Наче йдеться про машину), коли програмуєш акт кохання у відповідності з приписами медицини, календарними розрахунками і стратегією («Може, краще завтра зранку, Оллі?») він може викликати нехіть, відразу, а потім і жах.

І коли ти бачиш, що твоїх елементарних знань у цій справі й бездоганного (як тобі здається) здоров’я не досить, щоб породити нащадка, тебе починають мучити страхітливі побоювання.

— Ви, певно, розумієте, що потенція сама по собі не виключає безплідності,— сказав мені доктор Мортімер Шеппард, коли ми з Дженні вирішили проконсультуватися з ним як із фахівцем.

— Він це розуміє, докторе,— відповіла за мене Дженні, знаючи, що коли безплідним виявлюсь я, це буде для мене жахливим ударом. Навіть у її голосі відчувалася надія на те, що безпліддя виявиться вадою її власного тіла.

Лікар розтлумачив нам звичайні речі, готуючи до найгіршого, а потім сказав, що, цілком можливо, у нас все гаразд і ми невдовзі станемо щасливими батьками. Але, звичайно, нам доведеться проробити цілу серію аналізів. (Не хочу вдаватися в деталі цих обстежень.)

Ми відбули аналізи в понеділок. Дженні вдень, я після роботи, бо вже з головою поринув у юридичну практику. Доктор Шеппард подзвонив Дженні у п’ятницю і попросив зайти ще раз: мовляв, його медсестра щось наплутала і йому треба повторити деякі аналізи. Коли Дженні сказала мені про це, я став підозрювати, що він виявив «ваду» в її організмі. В неї, мабуть, виникла та сама підозра. «Помилка» медсестри — був явно вигаданий привід.

Незабаром доктор Шеппард подзвонив мені на роботу. Чи можу я зайти до нього додому? Коли я довідався, що розмовляти ми будемо сам на сам («Я вже говорив сьогодні з місіс Берретт»), моя підозра змінилася впевненістю. Дженні не зможе мати дітей. Звичайно, таке твердження надто категоричне,— переконував я себе. Адже Шеппард сам говорив, що можна поправити діло хірургічним втручанням або іншими засобами. Проте робочий настрій у мене пропав. І навіщо чекати до п’ятої? Я зателефонував Шеппардові й запитав, чи можна зайти до нього зараз. Прошу,— відповів він.

— У кого дефект? — запитав я без передмов.

— Я б не назвав це дефектом,— сказав він.

— Гаразд. У кого з нас порушені функції організму?

— У Дженні.

Я був готовий до цієї відповіді, але її категоричність приголомшила мене. Лікар мовчав, очевидно, чекаючи, що я скажу.

— Нічого не вдієш. Доведеться взяти на виховання чужих дітей. Головне, що ми любимо одне одного, правда?

І тоді він сказав мені:

— Справа набагато серйозніша. Дженні дуже хвора.

— Як розуміти «дуже хвора»?

— Вона помирає.

— Не може цього бути.

Я сподівався, що лікар скаже: це просто жарт.

[1] Голлівудський кіноактор.

[2] Американські долари зеленого кольору.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up