Амурські звіролови (сторінка 1)

Богатирьови

Вирвавшись із міжгір’я Малого Хінгану, Амур розливається неозорою Сунгарійською низиною, міняючи свій напрям з південного на північно-східний. Поблизу Хабаровська він роз’єднується на два рукави. Лівий, повноводіший, тече в тому ж самому напрямку, а правий повертає на південний схід, але, наштовхнувшись на західні відроги Сіхоте-Аліню, огинає їх і зливається з лівим. На широкому річищі розкидано безліч малих і великих островів. Під час великої води деякі з них затоплюються, в малу навіть до них підступають піщані коси. Оточені густою шелюгою, вони вкриті високим куничником — труднопрохідною травою. На піщаних гривках островів ростуть поодинокі хирляві дубки та осики. Підвищення чергуються із звивистими затоками та мілкими озерами, дзеркальну гладінь яких укриває візерунчасте листя водяного горіха — чіліму, а на деяких і широкі круглі — лотоси.

На одній з таких піщаних грив, у північно-східній частині острова, розташований розкішний город мисливця-промисловика Богатирьова. Крім звичайних у цих місцях картоплі, капусти й помідорів, на грядках ростуть сині баклажани, солодкий перець, кавуни та дині. Кінчається останній місяць літа, і хазяїн перед збиранням урожаю живе на городі в легкому курені, спорудженому з верболозу і вкритому куничником. З ближнього правобережного селища Богатирьов привозить на острів сіль, хліб і сірники, решта все — своє, вирощене на городі та заготовлене в тайзі про запас. У ближній затоці ловить Богатирьов гладких коропів і карасів. Амур — ріка рибна, тільки не лінуйся!

Звук моторного човна, що входив у затоку, привернув увагу Богатирьова, і він піднявся на пагорб, щоб роздивитися того, хто завітав до нього. «Певно, мисливствознавець Перекатов мчить на своєму «Вихорі»,— подумав Богатирьов, розглядаючи з-під долоні прудку «дюральку», керовану самотнім пасажиром.

Невдовзі човен м’яко штовхнувся носом у золотий берег, і з нього легко вистрибнула молода ще людина у шкіряній куртці та високих гумових чоботях.

— Добридень, Іване Тимофійовичу, дорогий мій! — І з цими словами Перекатов обійняв по-синівському Богатирьова за плечі.— Заховався на свою заїмку і думаєш, не знайду тебе?

— Добридень, добридень, Олеже Костянтиновичу! От уже кого не чекав! Радий такому гостю!

Очі Богатирьова мружились, обличчя осявала щира усмішка, що свідчила про велику взаємну симпатію двох людей, які давно не бачились і надзвичайно раді несподіваній зустрічі.

— Привіз я тобі уклін од дружини і деякі новини з промгоспу,— сказав Перекатов.

— За уклін спасибі, а тепер ходімо в курінь, почастую тебе чим бог послав. Там і про новини побалакаємо.

Вони попрямували до нехитрого житла Богатирьова. Проходячи повз городні грядки, мисливствознавець зачудувався:

— Та в тебе справжнісінький баштан! Дивина, кавуни які! В цьому ось кілограмів шість, напевно, буде.

— Якщо рук докласти, у нас усе можна виростити. Кавуни в мене на чистому піску, але перш ніж посадити їх, я в кожну лунку по десятку відер свіжої землиці насипав та паперовими ковпачками розсаду попервах укривав. От і погнало гудину в ріст.

Підійшовши до куреня, мисливствознавець сів на порожній ящик, який правив господареві за стілець, скинув шапку й дістав цигарки.

— Гарно в тебе, Іване Тимофійовичу! Краса ж яка довкіл! Пожити б у тебе тут...

— То що на заваді? Залишайся, от і поживемо разом, рибку половимо. Ти, мабуть, зголоднів? — і по цих словах Богатирьов присунув гостеві низенький легкий столик і виклав на нього кілька підрум’янених карасів, спечених на вогнищі на вербових гілочках.— Покуштуй, а я піду виберу кавун спіленький.

Невдовзі він приніс темно-зелений кавун; від легкого дотику ножа плід лунко тріснув. Червона зерниста серцевина була солодка й прохолодна, вона приємно вгамовувала спрагу, викликану солонуватою рибою.

— Про наш Амур кажуть — суворий та холодний, а дивись, які «фрукти» повиростали, як на Україні! А я не об’їмся?

— Їж на здоров’я. Кавунами ще ніхто не об’їдався.

Після несподівано смачного частування, Перекатов підсунувся ближче до хазяїна.

— Ну, тепер давай розповідай про свої новини,— уважно вдивляючись в обличчя гостя, сказав Богатирьов.

— Нині, Іване Тимофійовичу, промисловий сезон у нас буде напружений. Заготівельні плани на хутро високі, а тут ще звіра живцем брати треба на експорт.

Обличчя старого мисливця пожвавилося.

— Чи не на відлов тигра агітувати приїхав?

— Цього разу тигрів не ловитимете. А от кабанів із десяток піймати треба, ізюбрів двійко, ну, а харз, видр, росомах — скільки пощастить. По соболю план твердий: сто двадцять і жодного більше.

— Дуже вже ти любиш наперед планувати. Тайга тобі не ферма, як пощастить. Можна й сотні не взяти. Або, скажімо, сто тридцять візьмемо, то що, протокол складатимеш?

— Я тебе, Іване Тимофійовичу, дуже поважаю. Мисливець ти класний, але зрозумій, що плани по соболю перевиконувати не можна: він лімітований. Раніше, коли всякого звіра було доволі, полював ти за принципом: що більше добув, то краще. Скільки знайшов, стільки й узяв. Тепер запаси звіра підраховані, план відлову вченими визначений. Треба й на розплід звіра залишити. Настав час і мисливцеві стримуватися. Відстріляв норму, берися за іншу справу, а зустрів соболя — помилуйся на нього, а не займай.

— Неправильно ти кажеш, Перекатов,— заперечив Богатирьов,— мої батько й дід були на Амурі мисливцями і, якщо вже звіра знаходили, неодмінно брали. І нічого, ще й на мій вік вистачило. Та який мисливець повз звіра пройде, щасливий випадок пропустить!

— Не заперечую, так було, та тепер не ті часи. Я знаю, хочеш ти, щоб і онукам звіра вдосталь лишилося, чи не так, Іване Тимофійовичу?

— Аякже, звіра думаючи треба бити.

— Так і я про це веду мову! — вигукнув, усміхаючись, Перекатов.

— Гаразд, буде здоров’я, то впораємось із завданням. Бригада в мене надійна. Не підведемо. Тільки і ти промгосп піджени, щоб вчасно транспортом забезпечив та пастки постачив.

Богатирьов з цікавістю вислухав докладну розповідь мисливствознавця, як і коли починається завезення мисливців на угіддя, де передбачається ловити звіра, як буде організовано приймання від них добутого хутра і звіра.

— Так, гарні вісті ти мені привіз. Давай-но кавун доїдай, не вельми вас там у місті балують ними,— і він простяг гостеві велику скибку цукристого, соковитого кавуна.

— А й справді, хоч і багато привозять до нас фруктів, але здебільшого неспілих. Таких розкошів у місті не купиш.

Розімлівши на сонці, Перекатов простятся на траві.

— Що нового в газетах? — поцікавився Богатирьов.

— Особливих новин немає. ФРН договір з нами підписала.

— Про японців що пишуть?

— Торгуватимемо із ними,— ухильно відповів Перекатов.

Богатирьов сів на колоду. Пишна срібна борода, спадаючи на його широкі груди, разом з чорними густими бровами робила його схожим на Іллю Муромця. Перекатов мимоволі замилувався ним і, як не раз уже, відзначив про себе, наскільки типово російське в Богатирьова обличчя.

Розмова знову перекинулася на богатирьовський город.

— Правду кажеш, Іване Тимофійовичу. Земелька наша щедра, хоча й важко її обробляти. Та що вдієш, міцним корінням ми в цю землю вросли, потом і кров’ю її полили, своїми кісточками удобрили. Як же можна її не любити! Адже рідна вона для нас! Богатирьови триста років на Амурі живуть. Мій дід розповідав, що його батьки були з Усть-Зейської слободи, все життя в ній прожили, там і поховані.

— А що, Іване Тимофійовичу, не затоплює тебе тут? — спитав Перекатов.

— Всяко буває. Тільки я помітив: якщо крига навесні лізе на берег протоки й залишається на ньому — бути повені. Якщо льодохід пройшов і криги на березі не зосталося, плеса чисті — на островах сидіти можна, не затопить.

І знову повернулася розмова на наступний мисливський сезон. Визначили остаточну дату виїзду в тайгу — п’ятнадцяте жовтня.

— Либонь, всі питання з тобою вирішили, Іване Тимофійовичу. Заїду ще до твого брата, та й додому!.

Господар провів гостя до човна, міцно потис руку на прощання, і мисливствознавець помчав моторкою вниз, у напрямі міста.

Степан Богатирьов жив на березі Амурської протоки, на околиці міста. На відміну від брата, він не захоплювався городом, довіривши цю справу дружині, зате тримав бджіл, з якими виїздив у підгір’я Хацхіру під час цвітіння липи. Всю зиму він проводив з братом у лісі на полюванні. Удвох вони й складали ядро славнозвісної богатирьовської бригади. Інколи на зимовий промисел з ними вирушали сини, і тоді бригада збільшувалася до чотирьох чоловік. Тому колективу було до снаги ловити будь-яких звірів і доставляти їх на лісодільницю, куди приходила з міста машина.

Моторка зупинилася біля Степанового будинку. Мисливствознавець піднявся крутим косогором і увійшов у сливовий сад, заставлений різнокольоровими вуликами. Степан Тимофійович у крислатому брилі клопотався біля бджіл.

— Привіт, пасічнику! — здаля привітався мисливствознавець, остерігаючись бджіл, які роїлися навколо Богатирьова.

— Підходь, підходь, чого злякався! Ведмедів не боїшся, а перед бджолою відступаєш? — привітно озвався господар, запрошуючи гостя підійти ближче.— Якщо яка й припече — тільки на користь! У мене як спина заболить, чотири-п’ять бджіл до поперека притулю: одразу легшає.— По цих словах Степан Тимофійович підійшов до гостя і простяг йому руку.

Був він нижчий за свого брата, але кремезніший. Темно-русявої борідки ще не торкнулася сивина, а сині очі були сповнені такого молодецького завзяття, що він здавався швидше сином Івана Тимофійовича, аніж його братом.

— Ходімо до хати, там не так спекотно. Ач, як парить, видно, на дощ, от бджола і сердиться, дивися, й справді покусає.

Вони зайшли у дім. Збудований із кедрових брусів, з просторою верандою, будинок був обшитий вузькою шалівкою, пофарбованою білою фарбою. Вікна, що виходили у садок, оздоблені візерунчастими лиштвами, були відчинені. У трьох суміжних кімнатах — гарні поліровані меблі. Все в домі свідчило про достаток і добробут господарів.

— Серафимо! — покликав Степан Тимофійович дружину.— Дай-но нам медку та холодного молока.

Вони посідали, а тим часом господиня накрила на стіл.

— Пригощайся. Цього року мої вулики по півцентнера меду дали. Добрий взяток.— 3 цими словами Богатирьов присунув гостю тарілку, на якій лежали великі шматки духмяного сотового меду.

— Я заїжджав до твого брата на заїмку. Хочу і з тобою порадитись...

Перекатов так само, як і Івану Тимофійовичу, розповів Степану про завдання на видобуток хутра та звіра.

— To як, можна покластися на вас: план виконаєте? — спитав мисливствознавець, коли розповів про усе, що могло цікавити господаря.

— Важкувато буде. Син мій в армію іде, залишається нас четверо.

— А якщо до вас у бригаду Маркіна підключимо?

— Цього браконьєра непроторенного? — здивувався Степан.

— Бригада Богатирьова його перевиховає.

— Ні, краще вже ви самі його перевиховуйте, мисливствознавці, а нам промисел вести треба. Та й лихої слави ми не стерпимо, а через Маркіна вона піде.

— Ех, Степане Тимофійовичу! Я був певен, ти підтримаєш наше рішення.

— Нащо ж мене питаєш, якщо самі вже все вирішили?

— Справа в іншому, Степане Тимофійовичу. Наказати неважко. Ми хочемо, щоб ти свідомо взявся за це, не за наказом, а за переконанням. Тоді напевне все буде гаразд. Ти ж знаєш, що Маркін — мисливець вправний, ось тільки вміння своє він не в той бік спрямував.

— Воно так, але легше молодого вивчити, ніж старого перевчити!

— До сезону ще далеко. Коли зберете всю бригаду, обміркуйте мою пропозицію. Я до вас у січні на зимовище приїду. А тобі, Степане Тимофійовичу, ще одне завдання: дістань двійко добрих собак — без них звіра живцем не взяти.

Перекатов гнав, що Богатирьови тримають лише по одній промисловій лайці, та й тих використовують тільки на ловах тигрів.

— Я нині хочу випробувати свого вовка,— сказав Степан.

— Дивися, щоб не втік він од тебе,— зауважив мисливствознавець.

Вони підвелися з-за столу. В цей час до кімнати увійшов хлопець, в якому Перекатов упізнав Матвія, сина Івана Тимофійовича.

— А ти що тут робиш? — спитав мисливствознавець.

— Дядькові допомагаю бджіл доглядати.

— На полювання збираєшся?

— Хоч сьогодні готовий у тайгу.

— А твій меншин брат?

— Він з нами востаннє в ліс поїде. На заводі працювати хоче.

Перекатову шкода було втрачати Кіндрата як мисливця. Скільки гарних міцних хлопців не схотіли перейняти романтичну професію своїх батьків-звіробоїв і пішли з промгоспу! Але словами тут не зарадиш: не ті часи, що раніше, техніка вабить до себе молодь.

Розпрощавшись із господарями, Перекатов вийшов на берег ріки, відштовхнув човен. Підхоплений течією, він почав повільно віддалятися від берега. Запрацював гвинт, човен штовхнуло вперед і помчало зі швидкістю вітру в бік міста, осяяного промінням сонця, що висіло над шелюгою.

Степан, провівши гостя, вирішив погодувати вовка. Поклавши в миску вареної риби, він пішов у сарайчик. Радісно вискнувши, кинувся йому на груди Беркут, став лащитися. Йому було лише п’ять місяців, але зростом він не поступався лайці. Ранньою весною ішов Степан з рушницею лісом. Шукав вовче лігво. Кілометрів за п’ятнадцять од селища побачив повалений кедр. Підійшов ближче, а з дупла на нього дивиться вовча морда. Застрелив мисливець вовчицю. В дуплі виявилося п’ятеро вовченят. Були вони маленькі та сліпі. Мабуть, з тиждень як з’явилися на світ. Вирішив Степан виростити їх і випробувати в полюванні на великого звіра, а можливо, й пов’язати з собакою.

Двоє вовченят пропали, а троє почали швидко набирати вагу. Спочатку Степан давав їм тепле коров’яче молоко через соску, а потім почав підгодовувати м’ясом. Вовченята були надзвичайно рухливі, мали гарний апетит. Годуєш — гав не лови: разом з м’ясом можуть і палець відкусити. Звірята хапали корм з голосним гарчанням, після їжі жадібно пили воду. Крім м’яса та молока, їли хліб і навіть траву. Вночі вони здебільшого не спали. До Степана спочатку ставилися обережно, а з хазяйкою були завжди ласкаві. Не зносили вовченята поросят, дуже лякалися чорних речей. Коли їм виповнилося два місяці, Степан уперше почув їхнє протяжне виття і тонке, часте, уривчасте гавкання. До дорослих собак вовченята ставилися дружньо, облизували їм морди, скімлили, метляли перед ними хвостами, цуценят же гнали геть. Степан побачив, що вовки поводять себе не так, як читав він про них у книжці: легко повертають голову в різні боки, піднімають і тримають хвіст догори, як лайки.

Одного разу Степан перегодував вовченят мороженою свининою, вовченята тяжко захворіли. Багато морочився з ними Степан, але вдалося врятувати лише одне вовченя. Тепер воно виросло й завжди супроводжувало хазяїна, коли той ходив купатися на протоку.

Степан з радістю помітив, що Беркут, так назвав він вовка, піддається дресировці: дістає з води кинуту палицю, принесе хазяїнові шапку та рукавиці. «Ходитиме Беркут на копитних»,— думав Степан, нетерпляче чекаючи зими, щоб швидше випробувати свого улюбленця на полюванні.

Тайга мисливців кличе

Жовтень видався теплий і сухий. Лише вночі підмерзали калюжі, але до полудня відтавали.

Зібравши врожай з городів, Богатирьови наловили про запас риби й почали збиратися в тайгу на всю зиму. Бригада складалася із п’яти чоловік: брати Богатирьови, Матвій і Кіндрат — сини Івана Тимофійовича — та Роман Маркін. Йшли мисливці надовго, харчів брали чимало: чотири мішки насушених заздалегідь сухарів, в’яленої і солоної риби, два мішки крупи, півмішка борошна і стільки ж цукру, діжечку квашеної капусти, три лантухи картоплі, трохи моркви, буряка, цибулі; крім того, десять пачок солі, свічки, сірники, мило. Не забули прихопити й сяке-таке начиння, нові капкани та боєприпаси.

Угіддя, де вони мали промишляти, лежали на річці Алій. До зимовища, яке стояло на самому березі, вирішено було діставатися моторним човном з плотиком на буксирі, які завантажувались у Степана Богатирьова. Весь провіант і спорядження, укладені на плотик, були старанно вкриті брезентом. Тут мали сидіти й Маркін із своїм собакою та Матвій з трьома псами. Решта промисловиків розмістилися в моторці, туди Степан посадив і свого вовка. Виїхали на світанку. Дружини не проводжали своїх чоловіків.

Минуло понад дві години, а мисливці ще й досі не могли проминути Хабаровськ, який розтягся на півсотні кілометрів. Місцями дерев’яні будиночки немов сповзали з крутого високого берега і стояли біля самої води, а там, вище, звелися в небо прямокутники великих кам’яних будинків. За мостом простягнися кучеряві пагорби Воронежа: тут розміщена більшість міських піонерських таборів. Течія на широкій річці була непомітна, і тільки коли заглух мотор, відчулася її швидкість. У малу повінь могутній Амур котив навіть дрібну гальку, але, розлившись, вийшовши з берегів, жартома пересував цілі острови, зносив хати і скирти сіна.

Тримаючись берега, моторка бігла вниз за течією. Лишилися позаду чорні базальтові скелі Сікачі-Аляну з таємничими личинами, витесаними на камінні тисячі років тому, мальовничі села Вятська та Єлабуга; проминули Саранульське, вийшли в Челпінську протоку. В кінці дня мисливці перетнули мілководе Синдинське Озеро й, не без зусиль відшукавши непомітний вхід у гирло Теплої річки, пристали до високого берега, порослого дубовим лісом. Тут вирішено було переночувати.

Собак пустили побігати, але вовк залишився на прив’язі. Невдовзі на березі запалало вогнище. Над ним повісили великий закурений чайник. Над річкою іноді чувся мелодійний посвист швидких крил перелітних птахів. Розстеливши біля вогню козячі шкури, мисливці влаштувалися на ніч, але, перш ніж заснути, ще раз перебрали в пам’яті все, що везли з собою: чи не забули чого конче потрібного? На Теплій скоро мала піти шуга, і тоді, навіть маючи моторку, не виберешся із зимовища до найближчого сільця.

Вранці мисливці зсунули на купу недогорілі головешки й знову розпалили вогнище; грунтовно поснідали рибними пирогами з чаєм і тільки після цього рушили в путь. Річище круто гадючилося заболоченою рівниною, порослою вербою і високим куничником. Звивини часом були такі круті, що здавалося, ріка біжить назад. Пропливши близько години, човен увійшов у найбільшу притоку Теплої річки.

Лежачи на брезенті плотика, приспаний рівним гудінням мотора, дрімав Кіндрат. Йому виповнилося п’ятнадцять років, коли батько вперше взяв його на промисел. Закінчивши вісім класів, Кіндрат не захотів учитися далі, збираючись стати мисливцем-промисловиком.

Перші два сезони він захоплено засвоював усе, що стосувалося цієї романтичної, хоч і важкої професії, радуючи Івана Тимофійовича влучністю стрільби, спритністю, вмінням вистежити звіра. І от коли він, здавалося, став справжнім мисливцем, довге перебування в лісі стало гнітити його. Повернувшись з чергового промислу, він влаштувався учнем слюсаря на заводі. Настала осінь, батько почав збиратися на промисел, і Кіндрата знову потягло в тайгу. «Схожу востаннє та й розпрощаюся із тайгою»,— вирішив він. І не знав хлопець, що його мисливська пристрасть не згасне в ньому й тоді, коли стане він кадровим суднобудівником.

Течія посилилася, і човен пішов повільніше. Не випускаючи з рун керма, Степан пильно вдивлявся вперед. У бригаді він був за моториста і стернового. Іван Тимофійович, сидячи на носі човна, уважно вдивлявся в поверхню води, щоб вчасно попередити Степана про корч або напівзатоплене дерево, від якого в різні боки стримлять гострі сучки. Плавання гірськими річками небезпечне. Підмиваючи береги, вода звалює прибережні осики та модрини, і вони довго лежать у річищі, ніби підновлюючи на свої гострі гілки безпечного подорожнього, а часом влаштовуючи підводні заздри.

Рослинність уздовж берегів стомлювала своєю одноманітністю: вербняки, осичники і знову нескінченні вербняки, а там, де не було дерев, росли осока та куничник.

Сонце хилилося до верхівок дерев. За кормою лишилося півсотні кілометрів, коли з-за рогу з’явився урвистий глиняний берег — Червоний Яр. Звідси починалися ліси. За давньою традицією, мисливці завжди зупинялися тут табором. Поки бригада готувалася на ніч і варила вечерю, Іван Тимофійович нетерпляче заглибився у ліс. Пильно оглядав він верхівки кошлатих кедрів з темними гронами важких шишок, розгрібав погою листя під дубами, розшукував коричневі лискучі жолуді. Серце старого мисливця раділо: врожай лісових кормів цього року чудовий.

Повільно згасала вечірня зоря. Багряне небо на заході провіщало вітряну погоду. Весело потріскуючи, палали у вогнищі гілки сухого білого бузку, навсебіч розкидаючи червоні жаринки, що згасали на вогкій трав’яній підстилці. Посідавши навколо вогню, мисливці весело жартували. Близькість лісу пробуджувала в їхніх душах правічну й незгасну мисливську пристрасть. Хруснула гілка — це до гурту повертався Богатирьов.

— Ну, як, Тимофійовичу, надибав що-небудь? — спитав Маркін.

— Горіхів багато, якщо встигнемо, назбираємо до снігу.

— Слідів ніяких немає?

— Сохатий пройшов. Слід наче свіжий.

Запахло картоплею, що варилася із солоною кетою. З чудовим апетитом їли мисливці цю улюблену страву приамурців, яка ніколи їм не набридає. Потім довго пили чай, настояний на губці. Цей березовий гриб додавав звичному напоєві свіжості й аромату лісу. В прозорому зеленкуватому небі спалахнули поодинокі великі зірки. Десь поблизу крикнув пугач. Невиразні шерехи долинали 8 лісу, хлюпалася в річці риба. «Який буде цього року промисел?» — думав кожен. Коли вдосталь жолудів і горіхів, ситі копитний звір і ведмідь. Стає багато полівок — головного корму дрібних хижаків,— і ситий колонок та соболь погано йдуть у капкани.

Ледь засвітало, чутливе вухо Івана Тимофійовича вловило важкий тупіт. Він схопив карабін і вибіг на берег річки. З лісу долинав тріск хмизу і важке дихання звіра, який пробігав повз табір. Почувши людину, звір звернув убік, підбіг до річки й з розгону кинувся у воду. Тільки тепер роздивився його голову мисливець. Це був лось: «Але від кого він так прудко тікав? Чи не від вовків?» — майнув здогад, і Богатирьов побіг берегом. Там, де лось плигнув у річку, він зупинився і дослухався. Невдовзі на піщаній відмілині з’явився вовк. Він біг, нюхаючи землю, розшукуючи втрачений слід сохатого. Богатирьов неквапом прицілився, і гуркіт пострілу миттю розбудив мисливців. Степан перший підбіг до Івана Тимофійовича.

— У кого стріляв? — спитав він.

— По вовкові торохнув. Бачиш, на косі немов купина жовтіє. Це він лежить.

По здобич послали молодих — Матвія і Кіндрата. Вони до самого вогнища притягли за лапи здоровезного вовка.

— Поки готуватимемо сніданок, оббілуйте шкуру,— розпорядився Іван Тимофійович.

Їсти сире вовче м’ясо собаки відмовились, але Беркут проковтнув чималий шматок. Вовчу тушу не викинули: варену вовчатину їсть найвередливіший пес.

Збуджені першим успіхом, мисливці швидко поснідали й рушили далі. Після урочища Червоний Яр прибережна рослинність почала змінюватися. На високих берегах з’явилися ясени. Вони простягли свої товсті оголені віти над порослю черемхи та ліщини. Місцями до води підступали зарості сибірської яблуні. Голі дерева були всіяні дрібними темно-червоними плодами, привабою для перелітних дроздів та омелюхів. Ще недавно буйна й розкішна деревна рослинність тепер проглядалася наскрізь, позбавлена літніх шат, і тільки берест ще пишався у своєму зеленому вбранні. Течія ріки посилилася. З’явилися перекати. Степанові ра8 у раз доводилося піднімати мотор, щоб не зачепити гвинтом за кам’янисте дно. Іноді шлях мисливцям перетинало звалене дерево, і тоді доводилося застосовувати сокиру та пилку. Далі до модринових лісів почали домішуватися сиві ялини й ялиці, кошлаті кедри. Ліси густішали. Під високими деревами росли впереміжку свидина й шипшина, таволга і глід, переплетені лимонником і виноградом. Зарості були майже непрохідні. Мисливці, як мандрівники-туристи, милувалися червоними кетягами лимонника та барбарису, калини та смородини.

За цей день вони здолали не більше тридцяти кілометрів. Нарешті з’явилося гирло ріки Алої — місце їхнього призначення. Тут, біля входу в затоку, зимовище Богатирьових: рублена з сухих колод хатка з маленьким підсліпуватим вікном, укрита модриновою дранкою. Двері, відкриті навстіж, щоб краще провітрилося, були підперті колодою.

— Ну, от і прибули,— полегшено зітхнув Іван Тимофійович, сходячи на берег і хазяйським оком озираючи своє житло.— Ніби все гаразд. Прив’язуйте собак і давайте будемо розвантажуватися та влаштовуватися.

Підправивши лабаз, мисливці поскладали на нього харчі й частину спорядження. Степан сходив у ліс і приніс поперечну пилку і залізну пічку з вкладеними в неї трубами. Щоразу після завершення сезону мисливці підвішували пічку під густим кедром: тут було сухо, обдувало вітерцем, і вона не іржавіла. Потім нарізали куничнпка й встелили ним підлогу. Від затопленої пічки в хатинці стало тепло й затишно.

Після вечері мисливці обговорили, що робити далі. Передусім — добути кабана для їжі й розвідати мисливські угіддя. Потім наловити риби: в річку на зимівлю спускалися ленок і харіус, піде сало — не впіймаєш. Швидка течія не дозволяє ставити сіть, уся надія на вудочки.

Вранці бригада розділилася: Іван Тимофійович з Маркіним і Степаном пішли на розвідку в різні боки. Кожен з них вів на шворці собаку, а Степан — вовка. Матвій з Кіндратом залишилися ловити рибу й пиляти дрова. Розпилявши кілька недавно всохлих ялин, хлопці почали обережно колоти їх на поліна. З проточених у дереві ходів випадали жовто-білі личинки жуків-вусачів. Їх збирали як чудову наживку. Вирізавши довгі горіхові лозини, рибалки почепили на них волосінь і гачки, прихопили брезентовий мішок і попрямували до найближчої ковбані, де відстоювалася риба. Зразу ж Матвій підсік кілограмового ленка. Риба жадібно хапала принади, і тонке вудлище раз у раз вигиналося дугою.

Поки рибалки вихоплювали з води коричневих плямистих ленків, райдужних харіусів, мисливці, заглибившись у ліс, пильно розглядали сліди, визначали їхню свіжість. Відсутність снігу вимагала від слідопитів великої майстерності й досвіду, щоб визначити на землі, встеленій листям, хто залишив на ній легкі заглибини. Але мисливці все ж знаходили кабанячі та ізюбрячі сліди, вгадували, де пройшов ведмідь. Вистежувати кабанів було легше, бо вони лишали розриту землю. Ізюбри в пошуках жолудів теж ворушили носами листя, але землю вони ніколи не зорювали.

Цього дня Іванові Матвійовичу не вдалося близько підійти до кабанів, не знайшов їх і Маркін, зате Степанові пощастило наблизитися до табуна свиней, які, рохкаючи, перекопували землю під старими дубами. Здавалося, він добре цілився, але після пострілу кабан кинувся навтіки, тягнучи передню ногу. Тоді Степан спустив з повідка Беркута. Вовк вихором помчав за кабанами. Марно дослухався мисливець. Мовчазний ліс не видавав жодного звуку. «Даремно, видно, я спустив Беркута,— подумав мисливець.— Без снігу не знайдеш його, якщо не захоче повернутися сам».

Пройшовши по сліду до густих смерічників, Степан зупинився. Почулося гарчання. Він кинувся на звук і незабаром стояв біля кабана, якого шматував вовк. Степан прив’язав Беркута до дерева й почав білувати звіра. Відбатувавши великий шмат м’яса, кинув його Беркуту, щоб приохотити свого вовка, і з рюкзаком, повним кабанятини, поспішив до зимовища.

Сутеніло, коли всі мисливці зібралися в хижці. Матвій з Кіндратом принесли з півмішка риби, яку одразу й засолили. Впоравшись із цією роботою, вони поставили варити велику каструлю борщу, щоб нагодувати тих, хто ходив на полювання.

По вечері мисливці обмінялися думками. Відсутність снігу не дозволяла широко вести промисел. Білка була ще «недозрілою» — «невихідною». Залишалося розставити на мисливських стежках-путиках, не насторожуючи, канкани і збирати горіхи, ловити про запас рибу. І тільки коли випаде сніг, можна починати заготівлю м’яса.

Вночі підморозило, й затока вкрилася тонкою прозорою кригою. Новий день обіцяв бути сонячним, вітряним. Рибалки знову пішли по ленків, а Богатирьови-старші та Маркін попрямували в кедрачі, прихопивши з собою два сита, зроблені з тонкої жерсті. Кедрові шишки почали осипатися, і під деякими деревами можна було зібрати до п’яти мішків.

Заглибившись у ліс, Іван Тимофійович підшукав повалене дерево.

— Ось тут і будемо молотити горіхи,— сказав він супутникам.

Знявши зі стовбура кору, він вирубав сокирою на ньому поперечні рівчачки і підстелив шмат тонкого брезенту. Потому врубав молодий клен і зробив з його окоренка, яким у старовину жінки прасували білизну. Піднявши з землі шишку, він поклав її на гофрировану поверхню стовбура і вдарив з протяжкою рублем. Потрапивши неначе між зубців § шестірні, шишка розсипалася, і коричневі горішки впали на брезент.

— Піде! — вигукнув він.— Тепер тільки піднось! Незабаром біля імпровізованої молотилки мисливці насипали велику купу шишок. Іван Тимофійович сів верхи на дерево і заходився їх дробити. Мисливці продовжували вбирати і підносити смолисту падалицю. До обіду Іван Тимофійович переробив дванадцять мішків шишок. Коли він просіяв їх, а потім провіяв під вітром, то насипав цілий мішок чистих горіхів.

Які ж смачні масні горішки кедра! Кожен любить ними ласувати: і людина, і звір, і птах. Люди роблять з них дорогу горіхову олію, начинки для цукерок, горіхове молоко. Ведмеді й кабани швидко гладшають від них, а бурундуки та білки заповнюють ними свої зимові комори. Добрий урожай кедра — це свято для всіх мешканців лісу.

 

Минув тиждень. На нещодавно встановленому лабазі лежало вісімнадцять мішків кедрових горіхів, а біля зимовища на тонких жердинах в’ялилися низки ленків. Усі капкани були рознесені й підвішені на стежках. Мисливці нетерпляче чекали снігу.

І цей вечір не віщував негоди. Як же були здивовані мисливці, коли, прокинувшись уранці, насилу прочинили двері хатки: за ніч випав глибокий сніг. Ішов він і вдень. Звичайно в кінці жовтня в горах Сіхоте-Аліню випадають лише неглибокі пороші, сніг тане і знову випадав.

— Ну, братове, цей сніг уже не розтане. Дуже вже багато його навалило. Завтра стережися, кабани! — радісно вигукнув Іван Тимофійович.— А сьогодні відпочивай, хлопці!

Похмурий день короткий. О п’ятій годині почало сутеніти. Лежачи на полу, мисливці обговорювали план на завтра: Степан з Кіндратом підуть по лівих притоках Алої, Матвій з Маркіним — по правих. Іван Тимофійович огляне болото за річкою. Довго того вечора не могли заснути. Кожен думав про майбутнє полювання, про своє мисливське щастя, про те, як добуде він першого звіра. І лише собаки міцно спали в своїх дуплянках під заколисуючий шурхіт сніжинок.

По першому снігу

Після дводенного снігопаду знайомий ліс став невпізнанний. Він здавався густішим, світлішим. Будь-яка тоненька бадилинка, обліплена снігом, виглядала як товстий дрючок. Молоді ялинки, заліплені до самої землі, стояли мов білі башти. Небо й земля були одного кольору. Вологе тепле повітря пронизували міріади крихітних кристаликів. У лісовій хащі стояла тиша, вухо вловлювало шурхіт сніжинок, що падали. І серед цієї суцільної білої пустелі особливо контрастно виглядали чорні стовбури осик та горішника.

Перший полишив зимовище Іван Тимофійович. Він перейшов річку по поваленому ясеню, мов по містку і подався в заболочений модринник, що ріс у заплаві. Пес Вірний трюхикав за ним на повідку, прив’язаному до пояса хазяїна. Майже непрохідне влітку, болото тепер було доступне для людини, далеко й чітко проглядалося. Поодинокі оголені модрини, здавалося, повсихали. Крізь їхні ажурні крони легко проходило світло. Обережно ступаючи по схопленому кригою болоту, Богатирьов пильно вдивлявся у просвіти між деревами. Від його погляду не сховався ледь помітний між осиковими купинами лосячий слід. Звір пройшов учора. Свіжий сніг місцями зрівняв глибокі заглибини від копит лося, але через деякий час мисливець знову побачив слід. Вірний тицявся носом у сліди, і тоді повідок натягався. Мисливець сердито відтягував собаку і йшов далі. Купини стали вищі. З’явилися верба та вільха — вірна ознака, що неподалік джерельце. В такому місці лось міг затриматися, годуючись...

Поки Іван Тимофійович вистежував лося, Степан і Кіндрат піднімалися на сопку. На її схилах росли старі кедри. Траплялися дерева, що й утрьох не обхопити. У пошуках шишок сюди приходили табуни кабанів. Степан вів на повідку свого вовка, Кіндрат — Рябчика — помісь лайки та дворняжки. З вершини сопки відкрилася велика картина. З усіх боків до небокраю підступали пасма чорно-зелених сопок, висріблених снігом. Вони нагадували велетенські хвилі нерухомого океану, скуті морозом. Часом у світлому небі пролітали кедрівки. Їх можна було пізнати за схожими з різким скреготом тривожними звуками.

Мисливці змели сніг із сухої колоди, сіли відпочити. Сиділи мовчки, не ворушачись, слухаючи скупі голоси зимового лісу. Рябчик улігся біля ніг свого хазяїна й вигризав сніг, що намерз на його передніх лапах. Беркут, присівши на задні лапи, вдивлявся у лісову далечінь і жадібно втягував носом чисте, здавалося, позбавлене будь-яких запахів повітря. Він так довго принюхувався до легкого подиху вітерця, що Степан затурбувався, зняв з плеча карабін й поклав його на коліна.

— Когось чує? — прошепотів Кіндрат.

— Вовки завжди так поводяться у лісі,— відповів Степан.

Але настороженість Беркута передалася мисливцям, і вони, приклавши до вух долоні, теж силкувалися почути можливі шерехи.

— Либонь, порося кувікнуло,— по цих словах Степан підвівся і, підійшовши до гребеня сопки, став ще напруженіше дослухатися. Невдовзі до вух його долинуло ледь чутне шурхотіння багатьох ніг. Сердито рохнув кабан.— Свині йдуть,— здавленим голосом промовив Степан. Зиркнувши на Кіндрата, він зрозумів, що й той чує звірів. Підготувавши до стрільби гвинтівки й мовчки насваривши Рябчика, який почав скавуліти від нетерплячки, мисливці обережно підійшли до крутояру. Тут вони спинилися на тлі товстих стовбурів, приготувалися до зустрічі зі звірами. На якусь мить ними оволодів сумнів: чи не піде табун обіч? Але кабани неквапно піднімалися на гребінь сопки, де на них чатували мисливці. Гучно йшли звірі. Виразно чулося плямкання, тріск сухого хмизу, сопіння. Стоячи трохи позаду гребеня, мисливці чули, але не могли бачити кабанів здаля. Завмер біля ніг свого хазяїна Беркут. Вовча звичка терпляче чекати свою жертву в засідці й тепер сприяла успіхові полювання.

Кабани, мабуть, були вже зовсім близько: Степан чув, як із хрускотом розгризають міцні кабанячі зуби шишки. Знявши із запобіжника курок, він підняв приклад до плеча: будь-якої миті міг з’явитися звір. І от немов з-під землі він підвівся над косогором. Це була стара самиця — ватажок табуна. Нахиливши низько до землі загострену довгу морду, вона у пошуках кедрової шишки повільно водила в різні боки рилом.

Притиснувшись щокою до холодного приклада, Степан у прорізь прицілу впіймав її вузький лоб і, вирівнявши мушку, плавно натис на спусковий гачок. Лунко, як лопається дерево на морозі, пролунав самотній постріл. Смерть умить настигла свиню. Вона зсунулася, наче ноги її провалилися в глибокий сніг. Бачачи, як завмерло на місці тіло ватажка, весь табун, незважаючи на гуркіт пострілу, заціпенів. Мертва тиша тривала кілька секунд. Порушив її сікач. Він вискочив із заростів, щоб краще роздивитися небезпеку, й одразу одержав у голову другу кулю, випущену з гвинтівки Степана. Від смертельного удару він перекинувся догоричерева.

Після другого пострілу табун з вереском зірвався з місця і з шаленою швидкістю помчав у тому ж напрямі, в якому щойно мирно йшов. Праворуч і ліворуч миготіли поросята, підсвинки, чорні молоді сікачі та самиці. Вихором летіли вони на мисливців. Вибираючи більших, Степан стріляв їх. Кіндрат допомагав йому. Табун, ідучи, мабуть розтягся, бо з-за гребеня продовжували з’являтися усе нові й нові свині.

— Пускай Рябчика! — вигукнув Степан і відв’язав Беркута. Вовк і собака миттю зникли.

Знову зарядивши гвинтівки, мисливці почали уважно оглядали сліди, залишені звірами. Безладна стрілянина по рухливих цілях виявилася не надто успішною: на снігу осторонь лежав один підсвинок, та одна самиця, тягнучи передню ногу, відбившись від табуна, втекла під сопку.

— Треба йти за підранком. Бачиш, за ним і Беркут кинувся,— запропонував Степан.

Зійшовши з сопки, вони дійшли до струмка. Поранена свиня намагалася тікати вниз за течією, але тут її догнав вовк. Убивши підранка, він лежав поряд із ним, чекаючи на хазяїна. Похваливши Беркута, Степан узяв його на повідок. Мисливці повернулися туди, де вони зустрілися із табуном. Постягали туші забитих кабанів докупи. Треба було добре сховати здобич від всюдисущих ворон, надійно обкласти її ялиновими гілками...

Тим часом Богатирьов-старший брів по сліду лося. У морозяній тиші сонного лісу він почув далекі, ледве чутні звуки пострілів. З їхньої частоти й безладності зрозумів, що мисливці натрапили на табун кабанів. Лося, ва яким ішов Богатирьов, вабили зарості шелюги. Звір часто зупинявся, обкусуючи тонкі пагони лози. Іноді він грудьми нагинав молоді осички, пропускаючи їх межи ніг, легко доставав до верхніх гнучких гілок і об’їдав їх.

Вільно йти болотом Богатирьову заважала пожовкла осока, яка звисала, мов густе прядиво, з високих купин. На щастя, на шляху трапився торф’янистий струмок. Ступивши на лід і переконавшись, що він досить міцний, мисливець пішов по ньому. Нечутно пробирався він кривулястим руслом, озираючись навсебіч. Лосячі сліди, як і досі, тяглися берегом. Звір робив короткі кроки, подовгу стояв на одному місці: на таких слідах сніг ущільнювався і змерзався. З усього видно: сита тварина була спокійна й підшукувала місце для відпочинку.

Шелюзі на зміну пішла густа низька поросль молодих модрин. Оглянувши їх, Богатирьов повернув голову праворуч, де виднівся молодий осичник, потім знову перевів погляд на модринник і — закляк на місці. В кількох кроках од нього за густою сіткою заростей стояв високий горбоносий лось. Великі вуха звіра були спрямовані в бік мисливця, який підняв його з лежбища. Блискавично карабін влетів з плеча і прилип до щоки. Примружене око мисливця побачило на кінчику золотої мушки чорне плече настороженого звіра. Грім пострілу неначе хитнув лося. Він розвернувся, але друга куля, пронизавши його тіло посередині, скувала рухи. Бик нахилився і, ламаючи молоді деревця своєю масою і велетенськими рогами, повалився на бік...

У день першої пороші успіх сприяв не всім членам бригади. Матвій з Маркіним швидко знайшли свіжі сліди кабанячого табуна. Свині розбрелися і мирно паслися в густих ялинниках. Після довгого скрадання Матвій не стримався і вистрілив завчасно по кабанові, який стояв у густому горішнику. Куля зрикошетила, табун злякався і, зірвавшись з місця годівлі, помчав, не спиняючись.

Розпалені мисливці довго переслідували кабанів. Наштовхуючись на дерева, вони скидали на себе цілу зливу кухти. Одяг швидко намок. Знайшовши сухий кедр, звіробої підпалили його. Коли дерево, підточене вогнем, впало, вони стягли в загальну купу уламки стовбура й гілок. Біля гарячого вогнища висушили одяг, зварили нехитрий обід. Сили повернулися до них, але день хилився на спадок. Тепер уже не догнати кабанів. Залишалось одне: повертатися в зимовище, може, дорогою пощастить.

Зійшовши в глухий видолинок, Матвій натрапив на ведмежий слід. Він петляв по косогору, тягнувся до кожного великого дерева.

— Гімалаєць пройшов, барліг шукає. Може, вистежимо? — запропонував Матвій.

— Наче пізно вже, але йому ніби по дорозі з нами, можна й пройтись.

Поглядаючи на сонце, що швидко котилося до обрію, звіробої додали ходи. Вони не були впевнені, що ведмідь заляже в барліг, і тому сторожко скрадалися по сліду. В густих заростях модринника слід здався особливо свіжим. Ведмідь то йшов старими кабанячими стежками, то здирався на повалені дерева. Цікавлячись сухостоєм, він завертав до кожного пня, обходив довкіл, на деякі залазив, обстежував дупла. Закаляв лапи коричневою порохнявою і тепер лишав темні відбитки на чистому снігу. Затамувавши подих, просувалися мисливці, боячись наполохати звіра.

Попереду з’явилася велика стара модрина, сліди вели до неї. «Заліз!» — в один голос полегшено прошепотіли мисливці. Обережно обійшовши кілька разів дерево й уважно вивчивши на його поверхні свіжі подряпини ведмежих кігтів, вони побачили на великій висоті чорний отвір у стовбурі, недавно прогризений ведмедем. Відійшовши трохи вбік, порадилися.

— Знизу дерево міцне, порожнечі немає,— зауважив Матвій.

— Так, здається, високо лежить. Як виживатимемо? — побивався Маркін.

— Може, його кулею поворушити?

— А якщо ти наповал його в дуплі вкладеш? Тоді, хочеш не хочеш, рубати доведеться, а таке одоробало та в дві сокири — за день не впораєшся. Давай залишимо до іншого разу,— остаточно вирішив Матвій. Супутник не заперечував. Не прив’язуючи собак, мисливці повернулися в бік зимовища.

Сонце сховалося за лісисту сопку, але небо ще довго сяяло голубінню. Поволі тьмяніли на ньому золоті хмари, і густі сутінки почали затягувати вузькі паді, порослі темним смерічником і кедрачом.

Перший в хатину повернувся бригадир. Він приніс лосячу печінку й, порізавши її великими шматками, поставив варитися. Потім прийшли Степан з Кіндратом, зняли з плечей рюкзаки з кабанячим салом і м’ясом. Тепер цими продуктами бригада була забезпечена вдосталь.

Напилявши вогких ясеневих дров, мисливці розвісили свій мокрий від снігу одяг біля гарячої пічки, а самі полягали на піл. Приємна млість після важкого дня скувала їхні натомлені тіла.

— Ну, хто що добув? — спитав бригадир.

← Назад | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up