Амурські звіролови (сторінка 2)

Степан розповів, як під час відпочинку на сопці несподівано на них вийшов великий табун, як вони вибили з нього чотирьох кабанів.

— Кабан ситий іде! — додав Степан.— Гла-адкий! Сікачі вже з табунами ходять: певно, гін цього року ранній буде.

— Вам пощастило! Та і я маху не дав — одного лося добув. Правда, бик хоч і великий, але худий: після гону вони завжди такі. Але все-таки м’ясо. Щось Матвія з Маркіним довго немає. Далеко, мабуть, забилися. Одначе, печінка, здається, вже зварилася, глянь-но, Кіндрате.

З-під кришки каструлі вихопилися клуби духмяної пари, і всі враз відчули, що не на жарт зголодніли. Але вечеряти не сідали, чекаючи своїх товаришів. Кіндрат підкинув дров у пічку і прочинив двері на вулицю. В отворі з’явилася вузька смужка темного неба з нечастими яскравими зірками. Десь неподалік кричав пугач.

Ліниво гавкнувши, Рябчик сповістив про наближення решти мисливців. Невдовзі до відчинених дверей підбігли собаки, зарипів сніг, і двоє промисловиків повісили на гвіздок, забитий зовні в брусовану стіну, свої карабіни. Бригада зібралася в повному складі.

Дівчина-мисливствознавець

У Далекосхідному відділенні науково-дослідного інституту хутра готувалися до польового сезону. Наталка Суходольська — вчорашня аспірантка — нетерпляче чекала, коли нарешті, достане можливість почати самостійну роботу.

Струнка, з розкішними русявими кучерями, які вільно й граціозно торкалися плечей, з усміхненими синіми очима, вона швидше була схожа на артистку, ніж на біолога-звіровода. Дівчина не раз відчувала на собі недовірливі погляди співробітників, і ось тепер вона хотіла довести, що чоловіча професія мисливствознавця їй цілком під силу. Щодо сміливості та витривалості, то вона не поступиться деяким юнакам, а безмежна любов до обраної справи, наполегливість у подоланні труднощів необхідні, на її думку, рівною мірою у будь-якій сфері діяльності.

З якою радістю складала вона спальний мішок і спорядження в новий, вражаючих розмірів рюкзак! Нарешті вона залишить свій осоружний тісний кабінет, заставлений шафами з книжками, черепами та польовими звітами, й опиниться у північних джунглях!

Шлях Суходольської та лаборанта Соловйова пролягав до Сікачі-Аляну, куди мали дістатися машиною, а звідти на нарті разом з провідником-нанайцем повинні були піднятися на Сіхоте-Алінь.

Завантаживши в «газик» рюкзаки, лижі та зброю, розпрощавшись із співробітниками інституту й одержавши напутні поради, що закінчувалися побажанням успіхів, Суходольська і Соловйов нарешті втислися в машину. Причинилися дверцята, і бувалий в бувальцях «газик» помчав сповнену найрадужніших сподівань Наталю до засніжених відрогів Сіхоте-Аліню.

До Сікачі-Аляну доїхали засвітла, але все ж довелося тут переночувати. Вранці вони разом з провідником, який чекав їх, знову посідали в машину й рушили в ліс. Доїхавши до Біксуру, зупинилися: далі дороги не було.

Витягши з машини нарти, лаборант і провідник розмістили на ній усе польове спорядження, закріпили його мотузками, наділи лямки на собак і попрощалися з водієм. Він повертався в місто, а вони йшли у нетрі Сіхоте-Аліню.

Наталка без жалю помахала услід «газику», що швидко віддалявся, і, кинувши м’яким рухом за плече свій одноствольний дробовичок, бадьоро закрокувала слідом за супутниками й нартою. Сніг на стежці був неглибокий, тому йшли без лиж. Перейшли вкриту кригою річку, і провідник знову розшукав ледве помітну звірину стежку. За ним собаки тягли нарту. Соловйов ішов за саньми. На підйомах він підштовхував уперед важку нарту. Наталя трохи відстала. Вона не квапилася доганяти своїх супутників. Її виповнювала радість од зустрічі з зимовим лісом. Насолоджуючись сторожкою тишею, мружачись од сліпучого сонця, вона стежила за моторними червонохвостими дятлами, що перелітали з дерева на дерево у пошуках короїдів. Все привертало її увагу: звірині сліди й старі, примхливо покручені дерева, крик жовни й хурчання наляканої білки. Одягнена в коричневий лижний костюм, дівчина легко долала повалені дерева, одяг не сковував її рухів.

Раптом неподалік стежки випурхнув рябчик, за ним другий. Наталка зупинилася, зняла з плеча рушницю, зарядила її патроном з мілким дробом і почала обережно підходити до птахів. Довірливі птахи підпустили її близько. Старанно прицілившись, дівчина вистрілила. Сіра грудка впала на сніг. Другий рябчик перелетів і зачаївся в густому гіллі самотньої ялини, але й він не уник влучного Наталчиного пострілу. Догнавши чоловіків, які чекали на неї, вона приторочила до нарти свою першу мисливську здобич. Обличчя її пашіло, очі від збудження розширилися. Вона усміхнулася лаборанту й весело вигукнула:

— Юшка на вечерю є! Спробую ще третього підстрелити!

Перепочивши, загін продовжував свій шлях. Надвечір подорожні дісталися порожньої крихітної хатки рибалок, що стояла на березі річки. Тут і влаштувалися на ночівлю. Соловйов швидко оглянув і полагодив піл, сходив з казанком по воду, розпалив пічку. У похідних умовах він орієнтувався добре, був діяльний і виявляв велику спритність. Ця бувала людина викликала в Наталі глибоку повагу. Соловйову ж здавалося, що Наталка взялася не до свого діла і, коли заведе сім’ю, полишить польову роботу. Але своїх думок він їй ніколи не висловлював, боячись образити хорошу дівчину.

Суходольська мала дослідити харчування соболів. Це було темою її наукової роботи. Для розробки теми потрібно було зібрати якомога більше матеріалу. І хоч лаборант мав ліцензію на відстріл кількох соболів, Наталка розуміла, що така кількість звірів її ніяк не задовольнить. Вона вирішила неодмінно побувати на промислі в кількох мисливців, щоб і там обстежити тушки. Мисливствознавець Перекатов радив їй побувати у тайзі в Богатирьових. «Олег Костянтинович абичого не порадить,— міркувала вона перед сном,— мабуть, до них і слід зайти у першу чергу».

Вранці Суходольська розгорнула карту навколишньої місцевості і попросила провідника Олександра Гейкера показати, де розташоване зимовище Богатирьових. Нанаєць показав це місце й розповів, як до нього дістатися, за скільки днів. Шлях попереду був нелегкий. Проте Наталю це анітрохи не

засмутило: в поході час не змарнується; вони колекціонуватимуть тварин. Так і почалася перша самостійна польова робота Наталки Суходольської.

Після дводенного переходу Наталка облюбувала для тривалої стоянки безіменне джерело. Вода в ньому подекуди не замерзла, і це було дуже зручно. На сонячному пагорбку Соловйов із провідником розчистили землю від снігу і вкрили її товстим шаром щойно зрубаних ялицевих гілок. Потім принесли від джерела два пласких каменя під жерстяну складану пічку й напнули намет. Поверх гілок послали ведмежу шкуру, на якій розгорнули три спальних мішки. До вечора житло було обладнане. Затопили пічку. Приємно запахло свіжою ялицею. Устромивши в головах загострену паличку, Наталка прив’язала до неї стеаринову свічку. По вечері при її примхливому світлі вона заходилася робити записи у польовому щоденнику.

Куцоногі їздові собаки, малопридатні до полювання, згорнулися у клубочки на ялицевому гіллі, сховавши носи в пухнасті хвости. Вони не скаржилися на холод, не лізли до столу й терпляче чекали тієї хвилини, коли хазяїн кине їм по одному сушеному карасю. Кожної весни Гейкер ловив карасів про запас. Збирав він і заснулу або таку, що загинула від зимової моровиці, рибу, а потім в’ялив її на сонці й складав у комірчину. Ця споруда стояла на високих ніжках-стовпах. Надіті на них догори дном старі відра перешкоджали щурам залазити в комірчину по стовпах-сваях. Собаки жадібно з’їдали карасів з кістками та лускою і почувалися на цьому мізерному харчі пречудово.

Поклавши у пічку два товстих ясеневих поліна, натомлені подорожні поснули.

Вранці, ще до світанку, першим підвівся Соловйов. Він сходив по воду, затопив пічку і поставив варитися традиційну мисливську страву — кашу. Наталі було ніяково, що приготуванням сніданку займається чоловік, але, розніжившись у своєму пуховому мішку, вона не мала сили вилізти з нього доти, доки не нагріється повітря в наметі. Спершись на руку, дивилася вона крізь прорізь у наметі на ліс, що прокидався. Ще сутінний, він жив своїм таємничим життям. Після сніданку почалася робота. Наталка розставляла пастки на гризунів, Соловйов насторожив кілька капканів на норку й соболя, Гейкер, прихопивши одну з собак, подався на пошуки кабана. Надвечір він приніс половину підсвинка й поставив варитися м’ясо. Поки готувалася вечеря, Наталка попросила Олександра розповісти про ліси, в яких вій полював з дитинства. Бувалий нанаєць виявився на диво небалакучою людиною. До того ж його бентежило, що співрозмовниця записувала його слова й дивилася на нього дуже пильно. Вона закидала його запитаннями, а він відповідав лише на деякі. Проте наполегливість і такт дівчини досягли мети: під кінець бесіди старий розговорився і розповів багато цікавого про колишнє життя.

— Раніше на Алій жили нанайці. В річці багато риби є. Внизу — карась, короп, щука. Вгорі — ленок, таймень. Восени кета прийде. Ти, либонь, знаєш: нанаєць без риби — як риба без води — не може жити. Мій батько на соболівку в верхів’ях Алої ходив. Там усякого звіра безліч було. Амба охороняв. Найвища гора — є його дім. Батько говорив, хочеш вдало полювати — у тигрячий дім іди, подарунок неси, амбу проси.

— Ну і як, допомагали вам тигри? — спитала Наталя.

Старий мисливець промовчав, несхвально зиркнув на дівчину.

— А далеко ви від Амуру ходили на полювання? — поцікавилася Наталя.

— Дуже далеко не ходили. За великою сопкою всі річки підуть у Хор. Там полюють уде. Наших мисливців там нема.

— А зараз тут соболь є? — не вгамовувалася Наталка.

— Соболь зовсім зник. Слід рідко коли знайдеш. Потім на Хору російський звіровод соболя пускав. Потроху його годував. Тепер соболя скрізь багато, багато стало. Мій батько казав: соболя мало — білки багато, соболя багато — білки мало.

Соловйов, який мовчав досі, почав розпитувати Гейкера, на яку принаду беруть вони соболя і як ставлять на нього капкани. Бесіда затяглася. Не чекаючи її кінця, Наталя залізла в спальний мішок і незабаром спокійно заснула.

Вранці вона підвелася раніше за всіх. Їй кортіло оглянути пастки. Після сніданку, узявши з собою по шматку хліба з салом, всі розійшлися по своїх маршрутах. Лише в кінці дня повернулася Наталя по своїх слідах у намет. У паперовому пакунку вона принесла чотири червоно-сірих полівки та дві азіатські миші й одразу почала їх препарувати. Незабаром прийшов Гейкер, який приніс соболя і трьох білок, чим порадував мисливствознавця. Оглянувши розкладених на дошці полівок, нанаєць усміхнувся:

— Ти добрий мисливець. Багато звіра піймала! Тільки хто таке хутро прийме?

Наталя весело розсміялася й почала переконувати мисливця у важливості своєї роботи.

— Полівки — основний корм для соболя й інших хутряних звірів. Їх багато, але люди fie все знають про них. би, Гейкер, старий мисливець, а скажіть, скільки приносить полівка дитинчат за рік?

— Либонь, штук вісім.

— Не відгадали. Наша далекосхідна полівка протягом року може мати шість окотів, і в кожному з них з’являється на світ від трьох до тринадцяти мишенят. Отже, загальна кількість їх може перевищувати сорок. Восени в її коморах ми знаходили по кілька кілограмів їстівних коренів або до тисячі жолудів.

З обличчя Гейкера можна було зрозуміти, що він здивований: русяве дівчисько знає більше за нього! І звідки все це їй відомо?

Почулися крики Соловйова. В його рюкзаку був лише один колонок, зате він бачив два свіжих сліди соболя.

Минуло кілька досить одноманітних днів. Мисливці приносили своєму науковцю різних звірків і птахів. Вона вимірювала і зважувала їх, визначала стать і вік, брала проби з внутрішніх органів, з’ясовувала вміст шлунка. Їй дуже кортіло самій брати участь у полюванні й блуканнях лісом, але вона не могла робити обміри та аналізи вечорами через погане освітлення і тому змушена була займатися цим удень. Чоловікам це подобалося: до їхнього повернення в табір тут завжди був готовий смачний обід з дичини.

Невдовзі трофеї мисливців почали біднішати, група знялася з місця й вирушила до зимовища Богатирьових. Гейкеру неважко було вивести їх на місце: одного разу він уже проходив по Алій і бачив зимовище. На другий день походу вони вийшли на Алу, спустилися за її течією до гирла й потім добре второваною стежкою вийшли до мети.

У хижці нікого не було. Чекаючи господарів, Наталя затопила пічку і зварила велику каструлю супу, скип’ятила чай. Соловйов не став розвантажувати нарту: невідомо, чи приймуть їх Богатирьови, коли б не довелося ставити свій намет. На такий випадок вони напиляли й накололи дров, нарвали два снопи куничника.

Увечері до зимовища підбіг собака. Його увагу привернули насамперед незнайомі лайки. Він підбіг до них і, приязно метляючи хвостом, почав обнюхувати прибульців.

— Добра прикмета,— зауважив Соловйов.— Якщо хазяйський пес привітний — чвари не буде.

Незабаром почулося рипіння снігу під чиєюсь взуванкою, і з лісу вийшли Іван Тимофійович і Матвій. Нарта біля хати не здивувала їх: не раз навідувалися до них інспектори та звіроводи, але коли Богатирьови увійшли в зимовище й побачили на лаві миловидну усміхнену дівчину, вони сторопіли — жінка ще ніколи не переступала поріг цього промислового житла, загубленого серед малодоступних нетрів Сіхоте-Аліню.

— Кого ж це нам бог послав? — 3 цими словами Іван Тимофійович простяг руку Наталі й назвав себе.

— Мисливствознавець Суходольська,— скромно відповіла Наталя. Вона тисла руки мисливцям і непомітно милувалася Богатирьовим-старшим. «Має рацію Перекатов, називаючи його Іллею Муромцем, який же схожий!» — думала вона.

— Вперше бачу звіровода в спідниці! — вихопилось у Матвія, який, побачивши дівчину, спробував напустити на себе молодечу невимушеність.

— Так вона не в спідниці, а в штанях, та й носить їх краще за тебе,— щоб угамувати сина, басом мовив Іван Тимофійович і почав знімати з себе армійську шинелю.

— Куди ж ви шлях тримаєте? — знову звернувся він до Суходольської.

— До вас прибули, Іване Тимофійовичу, за порадою Перекатова. Якщо не відмовите, хочемо у вас місяць пожити,— і вона мигцем зиркнула на Матвія.

Той, розгубившись, пробубонів:

— Тіснувато в нас буде,— але одразу ж засоромився своїх слів і ніяково змовк.

— Тіснувато, зате тепло,— рішуче мовив Іван Тимофійович.— На полу чоловікам місця вистачить, а вам окремий спорудимо.

Поки Богатирьов розпитував гостю про мету її прибуття в тайгу, посходилася решта промисловиків. Присутність жінки схвилювала звіробоїв: вони й раді були, і боялися, коли б не додалося їм турбот. Але вже з перших хвилин спілкування з нею всі зрозуміли, що Наталка — самостійна дівчина, яка вміє не обтяжувати оточуючих. Та й життя лісу, хоч і з книг, знає непогано.

За спільною вечерею всі розхвалювали зварений Наталкою суп.

— Залишайтеся в нас куховаркою. Ми вам і пай виділимо з добутого хутра,— напівжартома, напівсерйозно запропонував Степан.

Наталя подякувала за пропозицію. Вона ладна була застосувати всі свої знання з кулінарії, аби тільки мисливці приносили їй якомога більше звіриних тушок для аналізів і вона могла б спостерігати за промислом.

Деревний барліг

Захопившись добуванням хутра, Матвій і Маркін так і не спромоглися сходити по знайденого в модрині ведмедя. М’яса не бракувало, і вони вирішили взяти його перед від’їздом з промислу. Поява в зимовищі дівчини збудила в молодих людей бажання якось показати себе. І Матвій згадав про цей барліг. І хоч узяти ведмедя було справою не такою вже й легкою, це була чудова нагода продемонструвати своє мисливське завзяття. Він запропонував Наталці взяти участь у полюванні.

— Ви на справжньому полюванні, певно, не були, хочете подивитися, як добувають ведмедя? Є в нас на прикметі неподалік барліжок, може, сходимо?

— Охоче,— відповіла дівчина.— Я й фотоапарат прихоплю. Але чому ви мені дозволяєте тільки спостерігати? Я хочу брати участь... Ви мені мусите, як жінці, подарувати право першого пострілу.

— Ведмеже полювання — не жіноча справа.

— Не згодна. Я знала колгоспниць, які полювали на ведмедя, і навіть пещені дворянки в старовину захоплювалися цим. До того ж я звіровод.

— Переконали, хай так і буде — стрілятимете першою.

Матвію приємніше було б іти на барліг удвох з Наталкою, але, усвідомлюючи складність справи, він запропонував Маркіну сходити з ними. Той відмовився: чи варто кидати соболівку, марно втрачати час, коли ще невідомо, чи пощастить узяти звіра! Соловйов же згодився одразу.

Під час сніданку Іван Тимофійович жартував:

— Не взяти тобі нині, Матвію, ведмедя. Білогрудка — звір прудкий, дивися в обидва, а ти на Наталку очі витріщатимеш!

— За мене, батьку, не турбуйся, а на випадок чого Наталя теж не схибить,— почервонівши, відповів Матвій.

Повстававши з-за столу, всі розійшлися по своїх маршрутах. Наталя ще з вечора зарядила чотири патрони важкими кулями й поклала їх у кишеню куртки. Вона цілком серйозно збиралася стріляти у ведмедя, а, до того ж, мала намір зробити кілька гарних знімків: ото позаздрять їй в інституті! Матвій прихопив двох собак, узяв їх на повідки: нагодиться свіжий слід — втечуть, а на барлозі собаки можуть дуже знадобитися.

Ведмежатники полишили хижку раніше за всіх. Спершу йшли стежкою, потім перетнули струмок і почали здиратися на сопку. Підйом був такий крутий, що доводилося хапатися за чагарник і молоді деревця. Розпалилися. Помітивши, що Наталя втомилася, Матвій віддав їй повідок Кучума.

— Пускайте його вперед і міцно тримайтеся за шворку. Він вас на будь-яку сопку витягне!

Наталка вдячно усміхнулася своєму супутникові: йти за дужим собакою було значно легше. Піднявшись на вододіл, мисливці пішли уздовж нього. Тут росли високі кедри та берези, старі дуплисті липи. Особливо великі крони були в ребристих берез. Вони немов наметами вкривали своїми гілками зарості ліщини й клена зеленокорого. Пройшовши близько години, Матвій повернув на північ і почав спускатися в неглибокий виярок. Соловйов і Наталя невідступно крокували за ним.

— Ось бачите — старі наші сліди,— звернувся він до Наталки.— Незабаром прийдемо.

Попереду з’явилася міцна модрина, оточена ялицями та ялинами. Її верхівка, уражена колись гнилизною, зламалася і зяяла чорним отвором.

— От і барліг! — показав на нього Матвій.

— Що ж ви голосно говорите? — захвилювалася Наталка.— Ведмідь може почути і втекти!

— Він високо лежить.

Задерши голови, мисливці розглядали ведмежий барліг, який був на висоті не менше двадцяти метрів.

— Як же ми його виженемо з такого дупла? — здивувалася Наталя.

— Спробуємо,— відповів Матвій. Він дістав з рюкзака сокиру, вирубав довгу кленову жердину і з усього розмаху хлюснув нею кілька разів по стовбуру модрини. Лункі удари, здавалося, піднімуть і мертвого, але кошлатий не виявляв ніяких ознак своєї присутності.

— Ну як, ваш апарат напоготові? — поцікавився Матвій.— Зараз спробую вщипнути ведмедя кулею.— По цих словах Матвій відійшов від дерева і прицілився у сплетіння товстих суків, поверх яких, на його думку, лежав ведмідь. Гримнув постріл. Зачекавши, хлопець послав другу кулю трохи нижче вхідного отвору. Вдарившись у протилежну стінку дупла, вона здійняла пилюку, що, мов дим, струменем потяглася з отвору. Але й після другого пострілу панувала тиша.

Наталя, з апаратом напоготові чекаючи появи ведмедя, чи то від нервового збудження, чи від холоду почала тремтіти. Вона вже не вірила, що в цьому старому дереві лежить гімалайський ведмідь. А коли він там, то який же це боязкий та нерішучий звір!

Втративши надію підняти ведмедя у звичний спосіб, Матвій вирішив вилізти на дерево. Зазирнувши в барліг, він налякає звіра, примусить його вилізти з дупла. Соловйов умовляв хлопця не робити цього: сучки в старого дерева крихкі, та й ведмідь може зіштовхнути, а впасти з такої висоти — вірна смерть для людини. Марно переконувала його й Наталя втриматися від небезпечного задуму. Спокійно усміхаючись, наче йшлося про те, щоб дістати кілька шишок, Матвій заперечив: ризик невеликий, по деревах лазять усі хлопчаки, боятися тут нічого. До речі, біля самого дупла стримить суха гілка, на ній можна перебути, пропускаючи ведмедя.

— Я полізу, а ви вже гав не ловіть,— сміючись, сказав Матвій.— Сподіваюся, Наталя, з рушниці стріляти ви вмієте? Беріть оно мій карабін і чатуйте на цьому місці. А вам, Соловйов, доведеться стати з другого боку модрини.

Знявши рюкзак і пересвідчившись, що ніж при ньому, Матвій підійшов до ялиці, що росла поряд з модриною, і, не знімаючи шкіряних рукавиць, спритно поліз на дерево. Він дістався верхівки ялиці, після чого обхопив руками стовбур модрини й переліз на неї. М’які лосині олочі не давали ногам ковзати по слизькій корі. От він доліз до першої товстої гілки і, притулившись до стовбура, сів на неї, безпечно звісивши ноги. Перепочив і поліз вище. З того, який маленький він ставав, Наталка розуміла, як високо він здирався. Серце її стискалося від страху за Матвія. І навіщо тільки він поліз!

Можливо за інших обставин молодий мисливець діяв би інакше, але внизу стояла Наталя. Він відчував її погляд, сповнений тривоги, і це відчуття додавало йому впевненості й сили. Матвій досяг гілки, за півтора метра од якої чорнів барліг. З нього будь-якої миті могла з’явитися голова розлюченого ведмедя. Востаннє відпочивши, мисливець став ногами на товсту гілку і пішов по ній, тримаючись руками за топкі галузки. «Як бувалий матрос на реї»,— подумалося Наталці. Матвій же тим часом, переконавшись, що в нього на випадок чого є шлях до відступу, тихенько рушив до барлогу. «А що коли ведмідь теж полізе на цю гілку і зіштовхне мене з дерева? — майнула думка в хлопця.— Ні. Ведмідь поспішатиме злізти на землю, він боїться людини, а я заздалегідь поступлюся йому дорогою».

Підійшовши до дупла, Матвій обережно поклав руку на його край і зазирнув усередину. Там було темно, пахло цвіллю і якимсь особливим звіриним духом. «Невже ведмедя нема?» — Матвій зиркнув униз, і йому здалося, що усміхнена Наталка фотографує невдаху-мисливця. Тоді він нахилився над темним колодязем і, набравши якомога більше повітря в легені, дмухнув.

Не встиг Матвій випростатись, як від гучного ревіння звіра здригнулася всохла верхівка п’ятисотлітнього велета. Стукаючи кігтями по стінках дупла, ведмідь важко вибирався з барлогу. Матвій відійшов по гілці від стовбура і, повернувшись до барлогу, однією рукою ухопився за сук, що звисав над ним, а другою машинально стис руків’я ножа. З дупла з’явилися передні лапи, висунулася голова. Маленькі люті очиці на мить втупилися в Матвія, немов прикидаючи, чи можна дістати непроханого гостя лапою. Потім ведмідь пильно подивився униз, на землю, і поліз угору, поки не вибрався з дупла задніми ногами. Роззирнувшись іще раз, він почав швидко злазити з дерева. Спершу сповзав з того боку, де на нього чатував Соловйов. Але нетерплячий мисливець поворухнув головою, і цей рух не лишився непомічений. Обережний звір одразу ж перемістився на інший бік стовбура.

Наталя дивилася, як з’явився ведмідь, як став поквапно спускатися вниз. Вона встигла двічі зафіксувати на плівці цей цікавий момент, але, коли ведмідь зліз до середини дерева, згадала, що в неї за плечима карабін і що треба швидше стріляти. Їй раптом стало страшно: а що коли промаже або тільки поранить звіра? Тоді ведмідь накинеться на неї. Притиснувши до щоки холодний приклад карабіна, вона надміру довго ловила на мушку вразливе місце звіра. Віддача в плече від пострілу була така велика, що дівчина навіть похитнулася. Заревівши, ведмідь хапнув зубами себе за бік. Одразу ж розтис лапи й, ніби велика чорна грудка, впав на мерзлу землю. Тієї ж миті скочив на лапи і, роблячи великі стрибки, помчав геть.

Задивившись на звіра, Наталя забула, що в таких випадках належить стріляти вдруге.

Ведмідь утік недалеко. Смертельна рана незабаром скувала його рухи, і він упав на сніг. Усе це бачив з дерева Матвій.

— Готовий! — вигукнув він і став спускатися вниз. Зіскочивши з нижньої гілки, він підійшов до закляклої Наталки, привітав із влучним пострілом і, взявши з її рук карабін, попрямував до нерухомого ведмедя. Соловйов і Наталка пішли слідом за ним.

— Коли виліз з дупла, здався мені ведмежам, а в ньому ж більше ста кілограмів,— сказав Соловйов, перевертаючи ведмедя і розглядаючи рану в боці.

— Беріть проби, Наталю, та вкриватимемо гіллям здобич. Шкура по праву належить вам.

Старанно обклавши від зірких воронячих очей ведмежу тушу ялиновими гілками і нагодувавши до несхочу собак, яким так і не довелося попрацювати з небезпечним звіром, мисливці рушили додому. Дорога тепер усім здалася значно коротшою.

Бригада була вже вкупі, коли Матвій із супутниками підійшов до зимовища. Чекали їх нетерпляче, всім кортіло дізнатися, як трималася на ведмежому полюванні Наталя.

— Можеш, батьку, поздоровити нашу гостю. Справжній звіробій: з першої кулі — і на смерть,— по цих словах Матвій вийняв з рюкзака ведмеже серце й великий шматок світло-жовтого здору.

Після вечері довго не могли заснути. Кожен згадував випадки на ведмежих полюваннях. Тільки Наталці нічого було згадати: це було її перше полювання на великого звіра.

З цього дня всі пройнялися ще більшою повагою до мужньої дівчини, хоч Наталя не бачила в своєму вчинку ніякого геройства. На полюванні вона відчула два почуття: велику тривогу за Матвія і жалість до безневинного звіра, який, нікому не заважаючи, солодко спав у своєму барлозі й якого в такого надійного сховища підняли на смерть люди.

М’яке золото

Наближався Новий рік. Мисливці вирішили влаштувати святковий стіл і пригостити Наталю тайговими ласощами. Жіноче самолюбство не дозволяло дівчині усунутися від кулінарних справ, і вона надумала приготувати фаршировані млинці. У переддень новорічного свята на подовженому з цієї нагоди столі, вкритому білим папером, стояли миски з холодцем із ведмежих лап і талою із свіжоморожених ленків. Обвітрені обличчя мисливців сяяли усмішками, лунали дотепи й жарти, відповіддю на які був дружний сміх могутніх людей, що немов розсував приземкуваті стіни хижки. Всі хвалили відварну кабанятину, лосячу ковбасу. Наталя вперше куштувала такі делікатеси. Бачачи, з яким апетитом їсть дівчина холодець його приготування, Іван Тимофійович задоволено погладив бороду:

— Смачно?

— Дуже! Хочу ще.

— Найперша закуска, голубонько, не соромся, бери ще. Ведмежі лапи й на царські столи подавалися. Чував, що й богдихани дуже ласі до них були. Я таким холодцем не раз частував відомих людей, які приїздили до мене на полювання.

А один покуштував та й каже: «От би пригостити таким холодцем моїх приятелів! Чи не можна, Іване Тимофійовичу, як уб’єш ведмедя, прислати мені лапи?» Чому ж, кажу, можна. І послав. Приїздить він наступного року до мене, я і питаю: «Як ведмежий холодець, сподобався вашим?» — «Ох, і було ж мені, Іване Тимофійовичу, з тими лапами! — відповідає.— Я був на роботі, коли твій син приніс пакунок і пішов. Розгорнула дружина папір і руками сплеснула. Дзвонить мені по телефону, голос тремтить: «Тут тобі від Богатирьова передали, а що — не збагну, надто страшне».— «Це ведмежі лапи,— здогадався я,— пречудовий холодець зробимо, гостей подивуємо».— «Ні, чоловіче, я їх і в руки не візьму, вони на людські ноги схожі». Довелося самому варити холодець...»

Наталка уважно слухала розповідь і хитала головою:

— Цілком можу уявити, як розгубилася бідолашна жінка, одержавши такий подарунок. Ну що ж, а тепер я пригощу вас стравою, яку так полюбляв мій батько.— І вона дістала з пічки сковорідку й поставила її на стіл, знявши з неї емальовану кришку.

Хата сповнилася невимовно смачним ароматом. Величезна сковорода до країв була наповнена рум’яними, апетитними фаршированими млинцями.

— Ну й куховарочка! — вигукнув Іван Тимофійович.— Такі млинці з язиком проковтнути можна. Матвій, дістань-но кухлик. Ось-ось дванадцята проб’є. Новий рік і нам треба зустріти як слід!

На столі з’явилася трилітрова скляна банка. Матвій розлив вино по емальованих кружках, одну з них простяг Наталі.

— Так багато! А я не захмелію? — вигукнула вона.

Проте вино виявилося на подив легким, солодким і духмяним.

— Де ви дістали, Матвію, такий чудовий напій? — спитала Наталя.

— Справа проста. Коли ми приїхали, виноград ще де-не-де висів. От я й зібрав його. Правда, не гірше за кримське? Але ж яке диво ці млинці! А яка чудова начинка в них! Як вам вдалося таке приготувати?

— Без вашої м’ясорубки в мене, звісно, нічого не вийшло б. А фарш, ви знаєте, я зробила з рябчиків. У старовину таку страву називали тертими рябчиками.

Вечеря тривала довго. Після смачних страв пили чай з лимонником і цукерками, припасеними дівчиною до такої пагоди. Вечір вийшов пречудовий. Наталя з особливим задоволенням відзначила про себе, як легко і гарно їй з цими зовні незграбними, але чуйними й душевними людьми. У її пам’яті мимохіть виринули звані обіди, де часом панує або надмірна манірність, або легка розв’язність, що межує з вульгарністю. Тут же все дихало щирістю, скромністю, природженим тактом, а мисливські дотепи часом веселили її до сліз.

 

Січень приніс сталу гожу морозяну погоду — найкращий час для промислу хутра. На снігу все частіше зустрічалися свіжі соболині сліди. Цікавили мисливців не тільки соболі, ловили вони видр і норок, колонків і харз. Промисловики розставили близько трьохсот капканів і кілька десятків кулемок — саморобних дерев’яних пасток. У кожного були свої постійні стежки. Оглядати їх мисливці ходили з дробовиком або гвинтівкою: на випадок, якщо нагодиться білка, рябчик або великий звір. Соловйов теж насторожив десятків зо два капканів на соболів уздовж двох струмків. Гейкер полював переважно білок, а при нагоді брав соболя «рукавцем» — пасткою з рибальської сітки.

До приїзду Суходольської в мисливців зібралося багато соболиних і колонкових тушок. Вона розморожувала їх і по черзі обробляла, фіксуючи проби в маленьких пробірках і пакуночках. Зваживши й вимірявши кожну тушку, вона прив’язувала до неї номерок і акуратно складала у фанерний ящик, який стояв на морозі. Коли весь матеріал був оброблений, мисливствознавець теж почала виходити із зимовища. Спочатку вона допомагала Соловйову перевіряти капкани й міняти в них принаду, а потім напросилася до Івана Тимофійовича. Той погодився і повів її по своїх стежках. Підходячи до місця, де був установлений капкан, Богатирьов старався здалеку роздивитися, чи ціла принада і чи не засипало снігом спусковий устрій. Навіть при безхмарному небі таке часто траплялося: південний вітер скидав з гілок кухту, і вона падала на землю грудками або розсипалася мерзлим снігом, засипаючи пастки. Принадою в капкані цікавилося багато мешканців лісу: її цупили птахи, під’їдали дрібні гризуни й землерийки. Частенько від їхніх дотиків пастка спрацьовувала марно, а траплялося, що з капканів і кулемок замість хутряних звірків виймали сойок і навіть сов.

Щоб оглянути всі свої пастки, Іван Тимофійович виділяв три дні. Розміщував він їх на трьох путиках і повертався до кожного через два дні. Якось Наталя побачила осторонь стежки купу ялинових гілок, над якою висіла червона ганчірка.

— Це ви, мабуть, кабана так укрили? — поцікавилася вона.— А ганчірочку навіщо повісили?

— Червоного кольору всі звірі бояться,— пояснив Богатирьов.

Наталя усміхнулася:

— Довго вважалося, що й биків дратують червоні плащі тореро, а потім стало відомо, що бик зовсім не розрізняє кольорів, його доводить до нестями коливання плаща. Може, й у звірів так?

Вони підійшли до вивернутого вітром кедра. Серед його коренів стояла пастка. Заструганий кілочок, приладнаний до неї, зсунувся, отже, хтось попався. Богатирьов наблизився до вивертня і, потягши за дротину, дістав замерзлого соболя. Він вивільнив здобич із сталевих дужок капкана і передав її Наталці, а сам дістав із шкіряної торбинки свіжий шматочок м’яса, знову насторожив пастку і поставив її на старе місце. Розкішна шерстка на мертвому собольку жила і переливалася смолистими темно-коричневими відтінками. Майже не відчуваючи ніжних густих волосинок, дівчина гладила шовкове хутро з нечастими іскрами сивинок, схожими на паморозь, милувалася ним.

Так ішли вони від капкана до капкана, поки не закінчилася стежка.

— Тепер можна й чайку попити. Давай спустимося до джерельця. Тут є лунки, а то чай із снігу несмачний,— запропонував Іван Тимофійович.

Розпалити багаття було для нього справою однієї хвилини. Приладнавши над вогнем похилений горіховий дрючок, він повісив казанок, повний чистої джерельної води, зметнув з колоди сніг і, влаштувавшись на ній, як на лавці, дістав з рюкзака хліб і варений кабанячий окіст.

— Тут до нас снідав ізюбр. Бачиш, кору з береста згриз. А ось білка ласувала, порожню шишку кинула. Тепер ми з тобою підкріпимося. Зголодніла? Дивлюсь я на тебе й думаю: моїх дівок у ліс на мотузці не затягнеш — у місто рвуться, а ти міська, а за своїм бажанням у ліс пішла. Яка тобі з нього користь? Та й, либонь, незручно серед чоловіків?

— Ви для мене, Іване Тимофійовичу, як батько, я вас не соромлюсь. А в ліс прийшла з власної волі. З дитинства полюбила тварин. Тепер хочу вивчити їхнє життя, повадки, а потім написати книгу. От ви полюєте на соболя, щоб добути звірка і зняти з нього шкурку, а я йду і виміряю, скільки він пройшов за ніч, що з’їв, чим цікавився.

У казанку закипіла вода. Вони налили у великі кварти духмяного чаю і почали їсти. Зігрівшись і відпочивши, рушили до хижки, не здогадуючись, що їх уже чекає в зимовищі гість — Перекатов.

Іван Тимофійович дуже зрадів мисливствознавцю. Вони обнялися і за російським звичаєм розцілувалися.

— Ну, а вас, Наталочко, поцілувати можна? — гріючи холодні руки дівчини, з усмішкою спитав Перекатов.

— Вам дозволити — й іншим забагнеться, а вас тут оно скільки, і не відіб’єшся від усіх,— відповіла жартом на жарт дівчина.

Коли всі зібралися біля столу, Іван Тимофійович- розповів Перекатову про свої справи:

— М’ясних звірів взяли досить: і собі на їжу, і собакам, і на принаду вистачає. Спершу по малому снігу білку добре брали, як коли й до дюжини на рушницю за день припадало. Тепер білка залягла, але все-таки по три-чотири в день беремо. Пішов у капкан соболь, от ми й переключилися на нього. Щоправда, останні дні він став менше ловитися. Чи ситий, чи принада наша но до смаку, от і відвернуло його від наших пасток.

— А ви деревні капкани не ставили? — поцікавився Перекатов.

— Так вони ж на білку! — включився в розмову Степан.

— Спробуйте на соболів пристосувати. Пружина міцна, утримає його. Ставте капкани нижче, прямо на стовбурі кедрів або ялин. Принаду, звісно, треба класти м’ясну, та частіше міняйте: не йде на м’ясо звір,— ви йому рябчиків, приївся рябчик — можна запропонувати морожену рибку. Між іншим, соболь не менш, ніж норка, полюбляє харіуса й ленка. У вас ця рибка всю зиму на короїда ловиться. Одне слово, все спробуйте, всіх сил докладіть, а сто двадцять соболів у промгосп треба здати.

— Як пощастить, а то, може, й половини не візьмеш,— несміливо мовив Маркін.— Тайга звіром нині збідніла.

— Кажеш, тайга біднішає? Тигрів та кабанів менше стало?

— Про мене, тигрів хай хоч вік не буде. Білки немає, а вона для нас чорний хліб. Було, за день до сотні брав, тепер і десятку радієш.

— Білки справді поменшало, але зате соболя стало в багато разів більше. Ти забув смак чорного хліба, бо соболів десятками береш. Що — білий набрид?

— Соболь і раніше водився,— не вгамовувався Маркін.

— Водився, та не стільки ж його було. А що скажеш про нових звірків, яких у наших лісах в старовину зовсім не бачили? Скільки норок торік Богатирьови здали?

— На п’ятсот карбованців,— вставив Матвій.

— Ну от. А ще ми для вас ондатру розселили. Скоро бобрів промишляти дозволимо. Бідкатися мисливцеві причин немає: мисливствознавці турбуються про збільшення хутряних багатств.

— Невже, Олеже Костянтиновичу, збираєтеся ще заморських звірів сюди завозити? — спитав Іван Тимофійович.

— Є в мене задумка: акліматизувати на Сіхоте-Аліні шиншилу. Чули про такого звірка з Південної Америки?

— Звідки ж нам знати про нього! А він наших соболів не витіснить? — поцікавився Іван Тимофійович.

— Шиншила — гризун. Годується рослинами. Це беззахисний звірок, за вдачею схожий на кролика. Зовні нагадує білку. Хвіст, щоправда, коротший, але вага більша. Мешкає між скель, годується вночі. Димчасто-сріблясте з блакитним вилиском хутро шиншили цінується дуже високо.

— Дорожче від соболя? — вихопилось у Матвія.

— У світі в трьох звірів коштовне хутро: в калана, шиншили і в нашого соболя. Кожен з них гарний по-своєму, і за ціною вони один одному не поступаються.

— Еге ж, такого звірка до нас не зайве б завезти. Корму різного тут для нього вдосталь. Хіба що харза та колонок почнуть кривдити,— зауважив Іван Тимофійович.

Перекатов промовчав. Його теж непокоїло, чи зуміє шиншила протистояти багатьом хижакам північних джунглів.

— Ну, а ти, Романе, чого мовчиш, скільки соболів узяв? — глянув раптом просто у вічі Перекатов Маркіну. Мисливець здригнувся, очі його забігали, і він надсилу пробелькотів:

— Малувато, місце мені дісталося порожнє.

— Невдачливий він у нас. І старається, а хватки немає,— поблажливо зауважив Іван Тимофійович.

Від пильного погляду мисливствознавця не приховалася розгубленість Маркіна. «Чи не ховає десь у дуплі цей «невдаха» добутих соболів?» — подумав він, але вголос не висловив свого припущення, адже сам він настійливо рекомендував Маркіна в бригаду.

— Ну як, Степане, твій вовк почувається? Ходить на кабана? — спитав Перекатов, щоб змінити тему розмови.

— Спочатку ніби добре пішов, думав, ватагом у собак стане, та от біда: на звіра йде, а дожене — мовчки давить. У полюванні він — великий мастак, але собакам треба голос подати, тоді вони прибіжать. Мовчазного ватажка вони не розуміють. Та що собаки, він і мене за мисливця не визнає. Вчив я його, вчив, але що більше з ним ходжу, то виразніше бачу, що не він за мною, а я за ним повинен ходити. Здається мені, тут, у лісі, він дичавіє.

— Навряд чи,— розважливо промовив Перекатов.— Процес здичавіння у звірів і птахів важчий, ніж їхнє приручення. Дай твоєму вовкові цілковиту волю — не виживе він у лісі, до людини повернеться.

Закипів чай. Наталка на правах господині подала кухоль Перекатову:

— Із чим питимете, Олеже Костянтиновичу: з цукром чи з цукерками?

— Справжній чай треба без цукру пити, тоді він аромату не втрачає.

Розмова тривала.

— Довго в нас пробудете? — спитав мисливствознавця Іван Тимофійович.

— Радий би погостювати, та треба й в інших мисливців побувати, а у вас, я бачу, справи й без мене добре йдуть. У лютому з хутром, видно, впораєтеся — і починайте ловити диких звірів. Та тільки вовкові щелепи міцно зв’язуйте, бо тварин покалічить. Як, Наталю, не мерзнете у тайзі? — привітно спитав Перекатов Суходольську.

— Сором мерзнути, коли тигри та індійські куниці тут чудово почуваються. Адже ми знаходимося на широті Чорноморського узбережжя!

— То так,— сміючись, вигукнув Перекатов,— широта в нас кримська, та довгота колимська! Літо — як в Індії, а зима — як у Сибіру.

— Ну що ж, хто не мерз узимку, той не оцінить літо, сказав один мандрівник. У мене спальний мішок на гагарячому пуху, мороз його не бере.

Перекатов моргнув Наталці й, повернувшись до Матвія, запропонував:

— Може, заспіваймо, Матвію Івановичу? «Гей, мороз, мороз, не морозь мене...» А Наталя підспіває.

— Наш Матвій, авжеж, заспіває,— втрутився Іван Тимофійович,— от тільки голос у нього, як у телички, коли вона їсти просить.

Усі розсміялися, і вечірня пісня не відбулася.

Вранці звіробої вирушали на свої путики. Наталка, передавши батькам через Перекатова лист і подякувавши йому за слушну пораду відвідати бригаду Богатирьових, розпрощалася з мисливствознавцем. Як завжди, після прощання з гарною людиною, легкий смуток охопив душу дівчини. І гість залишав привітне зимовище з таким самим почуттям.

Загибель браконьєра

В одноденному переході від зимовища Богатирьових біля приземкуватої обгорілої сопки тулилася підсліпувата хижка, вкрита землею і дерном. Належала вона мисливцеві Подлещуку. Колись він працював у торгівлі, був звільнений і, не знайшовши для себе іншої підходящої роботи, пішов у кадрові мисливці. Але осягнути досконало мистецтво слідопита не зміг. Полював він на самоті й цим пишався. «Удвох чи втрьох прожити в лісі — не дивина. Привчити себе в тайзі самому — оце межа людського терпіння»,— нерідко хвалився він. Проте справжня причина його відлюдкуватості була далеко не така романтична.

← Назад | На початок | Вперед →