Амурські звіролови (сторінка 3)

Подлощук браконьєрив: він приховував частину добутих соболів від заготівельників і продавав їх на чорному ринку. Такі махінації минали для нього безкарно, бо не було свідків, якими могли стати напарники по ловах. Їх саме й уникав Подлещук. Але, як кажуть: добра слава на місці лежить, а погана — біжить. Багато хто здогадувався про темну торгівлю, але викрити його нікому поки що не вдавалось.

Знав про це й Маркін. Ось чому одного січневого дня торував він стежку до хижки Подлещука. У торбині за спиною в нього лежали шість соболячих шкурок. «Бригадир, либонь, не знає, який я невдачливий, а дізнався б — вигнав би з зимовища. Ну, та біс із ним. Умовлю сусіда взяти соболиків, той зуміє продати їх якомога дорожче. Обом вигода буде»,— міркував Маркін.

Подлещука він застав у хижці. Після вечері розповів про Богатирьових, як не до вподоби йому ці праведники. Попередив про можливість прибуття сюди Суходольської.

— Ти їй тушки соболів не показуй: вона їх перепише, а потім зажадає від тебе здати стільки ж шкурок. Та й узагалі вуха не розвішуй. Вона хоч і дівка, а око гостре і в нашій справі щось таки тямить.

Переночувавши у свого приятеля, Маркін повернувся лише на другий день. Свою відсутність пояснив тим, що гнався за ведмедем, зігнаним кимось з барлогу, і ночував, мовляв, на сліді під кедром. Йому повірили: ночівля в лісі, коли женешся за звіром для мисливців справа звичайна. Як він і передбачав, Суходольська складала своє спорядження, готуючись перебиратися до сусідніх із Богатирьовими промисловиків з тією самою метою: обробляти тушки тварин, збирати відомості про промисел. Допомагав їй Матвій. Він запропонував супроводжувати мисливствознавця і був вельми радий можливості побути якомога довше з дівчиною, яка подобалася йому.

Перший, до кого вона попрямувала, був Подлещук. Як хотілося йому показати на поріг непроханим гостям!

— Тісно у мене в хижці, не помістимося,— пробурчав він замість вітання.

— Давайте, Наташо, поставимо поряд намет,— запропонував Матвій. Дівчина охоче згодилася і зробила рішучий крок до дверей.

— Та вже лишайтеся. Тільки піл окремий зробіть,— знехотя погодився господар, плекаючи надію, що гості пробудуть тут недовго.

Вночі Подлещук спав погано. Його бентежила думка про насторожений на стежці до солонця самостріл. Як поганий мисливець, нездатний вистежити сторожкого ізюбра, Подлещук використовував заборонений спосіб полювання. Він прив’язував біля звіриної стежки одноствольний дробовик, заряджений саморобною важкою кулею. Піде олень, зачепить шворку, і рушниця сама вистрілить. Поранений у груди або живіт ізюбр загине. А браконьєр знайде його по сліду, розрубає на шматки і ловитиме на цю принаду соболів. «Коли б не виявили цю річ прибульці. Тільки почне світати, піду зніму»,— подумав Подлещук.

Перед ранком пішов сніг. Цілу добу тихо падали лапаті сніжинки. Навколишній ліс змінився невпізнанно. Коли снігопад припинився, господар хижки заквапився у ліс. Здивована Суходольська радила перечекати ще хоч день: вітер зіб’є кухту, і вони разом сходять. Але мисливець все-таки пішов. Надвечір він не повернувся. Не дочекались його й наступного дня.

Кленучи подумки гостей, вийшов Подлещук із хижки. Незабаром він побачив свіжий слід табуна, що перетнув його стежку. Спокуса підстрелити кабана була така велика, що мисливець змінив свої наміри: попрямував по сліду, вирішивши одразу після полювання повернутися до самостріла.

Кабани довго йшли низкою, лишаючи після себе добре второвану в снігових кучугурах стежку. Знайшовши під снігом зарості хвоща, кабани розбрелися. Скрізь рясніли недоїдки трави і плями зеленої слини. М’який сніг дав змогу близько підійти до свиней. Мисливець довго вибирав серед табуна найбільшу самицю. Гуркіт пострілу звірів сполохав, і не встиг Подлещук перезарядити рушницю, як вени зникли. Лише сопіння долинуло з глибини лісу, і все змовкло. На місці, до щойно стояла стара свиня, мисливець побачив зрізані кулею шерстинки і, хоч крові не побачив, здогадався, що вона поранена. Він пішов слідом і незабаром помітив на снігу крапельку крові. Потім ще. Підранок звернув у густу хащу. Довго переслідував його Подлещук. Кухта сипалася на нього безперестанку і танула на куртці. Нарешті йому пощастило догнати свиню.

Обробивши здобич і вкривши її ялинковим гіллям, він піднявся на косогір і з прикрістю побачив, що сонце вже почало сідати. «Треба поспішати, а то не встигну засвітла зняти самостріл»,— подумав Подлещук і швидко пішов уперед. Ось і струмок, поряд з яким гадючиться ізюбряча стежка, але де стоїть насторожена рушниця — вище чи нижче від того місця, куди він вийшов? Подлещук озирнувся навсебіч, пройшов трохи вгору ледь помітною стежкою, потім повернув назад. Він шукав очима стару похилу смереку, неподалік якої поставив смертельну зброю. Не помітити її було неможливо.

Звідки було знати браконьєру, що під вагою снігу смерека впала на землю і орієнтир зник. День згасав, і Подлещук затурбувався, завтра на це місце могли прийти люди. Сонце ще золотило вершини засніжених сопок, а сутінки вже затоплювали густі смерічники. «Мабуть, високо вийшов я на стежку»,— подумав він і швидко попрямував нею.

Багато разів бачив він, як пухкий сніг, обліплюючи ліани, утворює чудернацькі білі гірлянди. Ось і тепер йому здалася ліаною актиндії снігова смужка, яка перетнула йому шлях. Але тієї миті, коли він доторкнувся до неї, переступаючи, несподівано здригнувся від сильного удару в стегно й оглушливого пострілу. Нестерпний біль пройняв тіло. Земля хитнулася з-під ніг. Застогнавши, він упав у сніг. Спрожогу спробував підвестись, але не зміг ступити й кроку.

Притулившись до дерева, він безтямно обводив поглядом навколишній ліс і скреготів зубами від болю й досади. Ним оволодів відчай людини, яка потрапила в безвихідь. «Клятий самостріл! — шепотів він.— Так, місце те саме. Але де ж поділася смерека? Невже доведеться загинути тут?..» Обмацавши прострілену вище коліна ногу, він забруднив кров’ю тремтячі пальці. Треба було щось робити. Він зняв з плечей рюкзак, витяг з його кілець шнур і туго перетяг ним стегно. Кровотеча зменшилася. Тіло його била нервова дрож. Дуже хотілося зігрітися, напитися гарячого чаю. Але як розпалити багаття? Розрядивши рушницю, він спробував, спираючись на неї, рухатися на одній нозі, але одразу падав. Повзти можна було, спираючись на руки і здорове коліно, тягнучи поранену ногу. Повільно дотягся він до густої молодої смерічки з сухими нижніми гілочками, обламав їх, потім, постягавши докупи сушняк, розпалив невеличке багаття. Вогонь, однак, не зігрівав його. Він набрав у казанок снігу і, розтопивши з півкухля гіркуватої води, вгамував спрагу. Лежачи біля вогню на рюкзаку, Подлещук обмізковував своє тяжке становище, не втрачаючи надії на порятунок.

«Завтра стривожаться... Підуть шукати. Знайти неважко — слід один. Аби лише протриматися до ранку»,— зринали в голові обнадійливі думки. Вперто боровся Подлещук за своє життя. Потопаючи в снігу, він повзав од гілки до гілки, стягував сушняк до вогнища. Витрачав паливо економно.

Під ранок мороз посилився. Довкіл не лишилося жодного сучка або сухої гілочки, які б могли підтримати вогонь. А від нього залежало життя. Повзаючи по снігу, людина знесиліла. Подлещук все нижче схилявся над згасаючим вогником, потім грів руки над теплими вуглинами, а коли вони перетворилися на попіл, зібрав його й почав сипати собі за пазуху. Холодне тіло, ледь зігрівшись, знову почало мерзнути.

На небі, що помалу світліло, гасли зорі, настав світанок, десь прокаркав ворон, ніби хтось ударив у мідний гонг. На землі, припавши тілом до згаслого багаття, лежала людина. Вона вже не відчувала холоду. Мокрі від сліз вії змерзлися. Скоцюрблені пальці рук стискали холодний попіл.

Стривожені довгою відсутністю господаря зимовища, Наталя і Матвій вирушили на його пошуки. Прихопивши з собою нарту й собак, вони ополудні вийшли на слід Подлещука. Ніч застала їх за кілька кілометрів од місця його загибелі, і тільки другого дня вони знайшли його захололе тіло. Оглянувши старанно все довкіл, вони не стали відв’язувати злощасну рушницю. Спершу Наталці здавалося, що до прибуття міліції не можна ні до чого торкатись, але, порадившись із Матвієм вирішила забрати тіло, щоб його не розтерзали хижі звірі, тим більше, що з ними була нарта.

Повернувшись до зимовища, Наталя склала детальний акт про трагічний випадок. Вечір минув у тяжкому мовчанні. А ледь почало світати, Наталка й Матвій рушили в зимовище Богатирьових. У покинутій хижці лежало бездиханне тіло її господаря, вкрите брезентом.

Богатирьови не чекали на таке швидке їхнє повернення.

— Що сталося? — спитав Іван Тимофійович, побачивши їхній згорьований вигляд. Матвій розповів про загибель мисливця.

— З усього видно, під власний самостріл і попав,— закінчив він.

Наталя заперечила:

— Хіба може мисливець забути небезпечне місце? Ні, це хтось інший поставив. Треба повідомити в міліцію, знайти й покарати вбивцю.

Вислухавши обох, Іван Тимофійович у задумі похитав головою:

— Ех, Наталю, Наталю. Хто ж піде ставити самостріл на чужу мисливську дільницю? Матвій має рацію, але коли є сумнів, доведеться тобі їхати в район і в міліції розповісти все, що сама бачила. Нехай їдуть до нас, а звідси Матвій проведе.

Непередбачений випадок змусив Наталку раніше наміченого терміну полишити зимовище на Алій. Але це не засмучувало науковця: матеріалу зібрано цілком достатньо. Протягом двох днів вони з лаборантом і провідником все переглянули і спакували, відпочили перед далекою дорогою і розпрощалися з Богатирьовими.

Маркін подумував збігати в хижку по своїх соболів, та не зважився: почнеться слідство, крий боже, знайдуть його сліди, ще, не приведи господи, звинуватять у тому, що сталося. Довелося змиритися із втратою.

Через тиждень районний міліціонер з дільничним лікарем вивезли тіло потерпілого на всюдиході. В остаточному висновку було сказано, що Подлещук, займаючись браконьєрством, поставив на своїй мисливській дільниці самостріл і через випадкову недбалість сам став його жертвою.

На самоті з тайгою

Після від’їзду Суходольської і її супутників життя в зимовищі Богатирьових знову пішло своїм звичаєм. Ледве світало, звіробої прокидалися, готували ситний сніданок і розходилися по своїх дільницях. Поверталися пізно ввечері, знову розтоплювали пічку, заготовляли на ніч дрова, годували собак, а після вечері до пізньої ночі знімали з добутих звірків шкурки. І так щодня. Наталку згадували нечасто, хоч у душі в кожного вона лишила добрий слід. І тільки в уяві Матвія, якому вона припала до серця, часто малювався її милий образ. Вечорами він багато думав про неї, уявляючи собі, як успішно працювали б вони разом, вивчаючи життя лісу; але Наталя закінчила інститут, а він навіть середньої освіти не має. Це дещо засмучувало, але не настільки, щоб він перестав мріяти про дівчину. Проте у заповітні свої думки Матвій нікого не пускав. Зворушливо зберігав він маленьку книжечку, подаровану дівчиною на пам’ять про спільне полювання на ведмедя, не раз перечитував улюблені місця з «Пісні про Гайавату».

Помітивши, що син у вільні хвилини бере до рук цю книжку, Іван Тимофійович звернувся до нього:

— Ти б, Матвію, почитав нам уголос. Певно, про мисливців написана?

— Про мисливців, але тільки про американських. Про індіанців. Та й написано у віршах.

— Ми й вірші розуміти вміємо,— стояв на своєму Степан.— Читай!

— Ну, тоді слухайте:

Як з міцним тятива луком,
Жінка в парі з чоловіком;
Хоч вона його згинає,
Та сама йому покірна,
Хоч вона його і тягне,
Та сама з ним нерозлучна;
Нарізно обоє марні!

— Оце Наталя! Яку книжечку нашому Матвієві підібрала! Певно, не без задумки! — перервав читання, хитрувато усміхаючись, Степан.

— Стривай, не заважай, зупинив брата Іван Тимофійович.— Тут все правильно написано. Продовжуй, Матвій.

Звіролови притихли і ще з більшою увагою стали слухати Матвія. А він читав їм про те, як зібрався і пішов Гайавата в край диких дакотів, щоб, одружившись з Міннегагою, припинити чвари між ворогуючими племенами індіанців, як він полював, ідучи до своєї нареченої:

Між дерев, де чергувались
Світло й тіні, він побачив
Сторожких оленів стадо.
«Не схибуй!» — сказав він луку,
«Влучно бий!» — стрілі промовив...

І поки Матвій закінчив главу, ніхто не зронив жодного слова. Лише сирі дрова одноманітно сичали у пічці.

— Почитаю завтра, а зараз лягаймо спати. Адже глупа ніч уже.

 

День брався імлистий. У теплому повітрі повільно пролітали поодинокі сніжинки. Матвій швидко йшов мисливською стежкою. Сьогодні він мав обійти далекий путик, здолавши кілька перевалів.

...Ось і перший капкан. Принада в ньому з’їдена полівкою. З другого вийняв вогнисто-рудого колонка, третій і четвертий були порожні, але зате у п’ятий, який стояв біля самого берега незамерзлого джерела, потрапила темно-коричнева норка. Молодий звіролов повеселішав, хоч набурмосене небо сипало на нього дрібну сніжну крупу. Путик кружляв густим яличником. Хащі місцями непрохідні для людини, і, коли б не кабаняча стежка, що перетнула яличник з півдня на північ, не пробитись би Матвієві крізь ці нетрі. Обабіч стежки розставлені капкани. Їх тут менше відвідують полівки, але докучають осоружні сойки й кукші. Матвієві раз у раз доводиться підправляти пастки, класти в них нову принаду. Він зараз так захоплений своєю роботою, так пильно вдивляється в лісову хащу, що йому ніколи думати про своїх рідних і про Наталю. Його увагою заволоділи сліди на снігу, подряпини ведмежих і тигрячих пазурів на стовбурах дерев, він прагне відгадати, яка подія в лісовому житті викликала той або інший звук. Він вслухається в тривожний крик птахів. Це вони побачили свого одвічного ворога. Він думає лише про те, хто перед ним і кого він чує, хто й куди пройшов, чому. Така зосередженість не навертає на мрійливість. Тільки увечері, лежачи на твердому полу в зимовищі, він може поринати у сторонні роздуми.

Переходячи по кризі річку, він побачив округлі відбитки лап: великий тигр обходив свої володіння. Гостра цікавість примусила Матвія звернути з путика й піти по тигрових слідах уздовж річки. Тигр ішов рівним кроком, немов його ніщо не цікавило. Знаючи, які тривалі безупинні переходи робить цей звір, Матвій повернувся на свою стежку і продовжував оглядати капкани.

Зірвався вітер, загув у верховіттях дерев, додаючи до снігопаду кухту, яку він здував з дерев. Часом на землю зринало стільки снігу, що в повітрі довго висіла суцільна снігова завіса. В ці хвилини Матвій ховався під рясними ялинами і, перечекавши шаленство вітру, йшов далі. Треба було повернутися в зимовище, але хіба може він полишити свої капкани, які не оглядав уже два дні. Коштовну здобич можуть зіпсувати полівки, погризти колонки або харзи. Скільки він виймав з пасток понівечених решток соболя або норки, з’їдених гімалайською куницею.

Перейшовши через сопку, Матвій вийшов до вивертня. Недаремно він тут насторожив сталеву пастку: як і минулого разу, вийняв з неї темно-коричневого соболя. Як не зрадіти такій здобичі, не похвалити себе за те, що не злякався завірюхи, не повернув назад!

У кінці дня він стояв біля останнього свого капкана у , вузькому кам’янистому видолинку, стиснутому двома гостроверхими сопками. Гожої днини він устиг би дотемна повернутися до зимовища навіть коли сонце зникне за обрієм, яскрава вечірня зоря догоряє годинами. Її світла в лісі досить, щоб роздивитися стежку. Негода ж значно скорочує світловий день, темніє вже о четвертій годині. Відмовившись од звичного чаювання, хоч розпалити багаття і в негоду він міг дуже швидко, Матвій повернув до зимовища, але пішов не стежкою, а просто через перевал. Шлях був важчий, проте набагато коротший.

 

Понад годину піднімався Матвій крутим схилом сопки. Досягши сідловини, він не став відпочивати: пронизливий вітер, який шаленів на вершині, мало не валив з ніг, холодив розпашіле тіло. Довелося брести далі. Тепер похилий схил перетинали вузькі глибокі яри. Мов на лижах, котився вниз мисливець і знову здирався вгору, хапаючись за горішник і тонкі ліани. Нарешті він зійшов з косогору й опинився в ялиннику, де росли обрідні старезні липи. В одній з них Матвій побачив чорне дупло невисоко над землею. Він вирішив зазирнути в нього. На внутрішніх стінках виразно виднілися свіжі подряпини від ведмежих кігтів. З усього було видно, що ведмідь заліз у дупло липи і влаштувався в її корінні. Знявши рюкзак, Матвій дістав сокиру, розв’язав чохол, надітий для безпеки на її гостре лезо. Карабін він притулив до стовбура липи, попередньо знявши із запобіжника курок. Відшукав очима обіч ліщиновий кущ, вирубав довгий костур і розщепив його на зразок виделки. Потім обійшов довкіл липи й уважно оглянув поверхню стовбура. Відшукав ледь помітну щілину і, трохи розширивши її, встромив всередину костур і став промацувати ним дупло. От він намацав щось м’яке, але це могла бути гнила серцевина дерева, яка обсипалася на дно дупла. Матвій зробив кілька поворотів і рвучко висмикнув костур з отвору. На розвилці був жмут чорної шерсті.

«Ведмідь!» — мало не скрикнув Матвій, і серце його стислося у приємній млості. Але як примусити звіра вийти зі своєї схованки? Відкинувши костур, Матвій кілька разів навідліг ударив обухом сокири по липі. Лункі звуки розляглися в лісі, але ведмідь нічим не виказував своєї присутності. Тоді Матвій знову взявся за костур. Не випускаючи з рук карабіна, він із силою кілька разів штрикнув у ведмежий бік. Звір ревонув і перекусив докучливий дрючок. Вирубати новий Матвій не зважився: відходити від барлогу не можна, ведмідь може будь-якої миті вискочити. Тоді він стрельнув у щілину. Гуркіт пострілу й пороховий дим налякали звіра. Він знову засовався у барлозі, почувся скрегіт його кігтів, і не встиг Матвій підняти до плеча карабін, як величезна ведмежа голова разом з широкими передніми лапами з’явилася над краєм отвору. Тієї ж миті куля пробила ведмежий череп.

Розслаблені м’язи не тримали більше тіло звіра, і воно почало повільно зсуватися на дно барлогу. Якщо вбитий ведмідь зникне в дуплі, яка величезна праця знадобиться, щоб вирубати його з кряжистого окоренка велетенської липи! Ця думка пройняла Матвія. Не чекаючи агонії звіра, він підстрибнув, ухопився обома руками за кошлатий ведмежий карк і повис на ньому. Ведмідь перестав зсуватися, але й не випав з дупла. Матвію довелося впертися ногами в стовбур і щосили потягти клишоногого на себе. Повільно перевалювалася важка туша через край дупла і, витягнута наполовину, впала на сніг разом з мисливцем.

Коли Матвій обклав гіллям добутого звіра, ліс розчинився в нічній темряві. Першим бажанням натомленого мисливця було переночувати в лісі коло забитого ведмедя. Але поблизу немає сухостійних дерев, до того ж хурделиця посилилася, а ніч у таку негоду біля поганого багаття важка.

Поклавши в рюкзак сокиру і ведмежий здір, Матвій дістав компас, огледівся і, взявши потрібний напрям, побрів до свого зимовища. Суцільна темрява огорнула мисливця. Зникли всі прикмети. Чагарник, сучки, які стирчать в усі боки, небезпечні для очей. Засипаний снігом хмиз заважав іти швидше. Коли б зараз був день, Матвій за три години дістався б хижки. Але як здолати таку велику відстань із майже зав’язаними очима! Йти берегом Алої — він весь захаращений корягами та хмизом, поріс густим чагарником, там безліч високих трав’яних купин, і за цілу ніч не дійдеш. Йти річкою — небезпечно: її вкриває непевна крига, є ополонки, потрапити в які небезпечніше, ніж ночувати в лісі без багаття.

Але ніщо так не бадьорить, не додає мисливцеві впевненості, як вдале полювання. Відчуваючи за плечима важкий рюкзак, Матвій просувався вперед, керуючись природженим чуттям орієнтації. Проходячи повз дерева, він вгадував їхню породу, і уява малювала йому ліс, яким він ішов. Ось густий смерічний змінився світлим ясеневим гаєм. Тут був початок знайомого Кабанячого джерела, яке впадало у Алу вище зимовища. Тепер він не зіб’ється зі шляху. Найгірше місце лишилося позаду. Навіть коли доведеться переночувати — є гарні сушини.

Мокрі до рубця сукняні штани й коротко обрізана шинельчина не гріли. З якою насолодою він зараз погрівся б біля вогню, випив гарячого чаю! Але перебути решту ночі за якихось три-чотири кілометри від зимовища він вважав ганебним для справжнього промисловика. Долаючи втому й голод, Матвій ішов і йшов, торуючи глибокий сніг.

Раптом він мало не наступив на рябчика, який спав у снігу. Розбуджений птах так гучно вихопився з-під ніг, що Матвій здригнувся від несподіванки й зупинився. Надто довгими здалися йому останні кілометри, але коли нарешті загавкали собаки, почувши його,— втоми як не було. Потім крізь дерева блиснув вогник, запахло димом. Ось і біла чотирикутна пляма жаданого даху.

Повісивши карабін на ялиновий сук, Матвій скинув рюкзак, обтрусив з себе сніг і розчинив двері. Хвиля приємного тепла огорнула його, і втома, що була зникла, знову розлилася по тілу.

— Я ж казав, що йому мисливське щастя випало! — вигукнув Степан, помітивши на рюкзаку крапельки Крові.— Розповідай, що добув.

Матвій мовчав. Справжні мисливці не люблять одразу розпатякувати про своє везіння. Перепочивши, він вилив у миску залишені йому щі і тільки за їжею розповів, як знайшов і добув ведмедя.

— Ну як, сьогодні читатимеш нам про індіанців? — якомога серйозніше спитав Степан.

— Мені не до жартів, відпочити треба,— відповів Матвій. Розв’язавши рюкзак, він дістав з нього здобич. Задубілих звірків поклав на дрова: нехай відтануть, білувати їх доведеться на другий день. А тепер швидше розвісити біля пічки вогкий одяг та олочі.

З якою насолодою випростався Матвій на полу, вкритому куничником і рядниною! Ледве торкнувся подушки, як тієї ж миті заснув. Уві сні побачив Гайавату: з вождем індіанського племені він обмінювався бойовими сокирами.

Так поповнюються зоопарки

У середині лютого в зимовище Богатирьових прибув районний інспектор мисливства. Іван Тимофійович не боявся мисливського нагляду: законами він не нехтував. Але в мисливській практиці іноді виникали такі ситуації, за яких і чесний промисловик ставав немовби порушником. Сталося таке і в бригаді Богатирьових.

За тиждень до кінця терміну промислу хутряних звірів бракувало двох соболів, щоб виконати план. Пам’ятаючи суворий наказ Перекатова набрати потрібну кількість соболів за будь-яку ціну, мисливці зняли тільки половину капканів, а решту оглядали щодня. Однієї ночі в пастки потрапили одразу п’ять соболів. Три з них виявилися позаплановими, ліцензій — дозволу на їхнє добування — не було. Іван Тимофійович не став приховувати цього від інспектора. Він попросив допомогти одержати додатковий дозвіл, але представник мисливського нагляду виявився невблаганним. Він вирішив вилучити зайвих соболів і скласти з цього приводу протокол.

— Навіщо ж протокол? — спитав Іван Тимофійович інспектора.— Я ж не приховав їх од вас.

— Так потрібно для порядку,— відповідав той.

— Який уже там порядок, відомо — закінчиться штрафом,— заперечив Богатирьов.— Тільки скажу я вам, важко за інструкціями звіра добувати. Дали мені одного разу ліцензію на відстріл лося, а я однією кулею двох одразу звалив: не помітив, що за биком лосиця стояла. Що ж, по-вашому, я — браконьєр?

— Браконьєром я вас не називаю, Іване Тимофійовичу, але все-таки це — порушення. Якщо хочете, брак в роботі, а за брак, ви самі знаєте, на виробництві з робітника питають. От і з вас доведеться спитати, ви вже не ображайтесь. І ще, п’ятнадцятого лютого ви мали закінчити промишляти хутро, зняти капкани й опустити кулемки. А кажете, що вони й досі в тайзі. Знову порушення.

— Але ж капкани всі підвішені.

— А це ми побачимо. Доведеться перевірити нутики.

Наступного дня Іван Тимофійович вів інспектора в ліс, і той пересвідчився, що кулемки опущені, а закриті капкани висіли, підв’язані дротом до довгих тичок. Задовольнившись порядком у Богатирьова, інспектор не став оглядати інші путики. Наостанок причіпливо перевірив ліцензії на відлов тварин. Не знайшовши й тут ніяких порушень, оголосив, що на світанку вирушає в іншу бригаду.

За вечерею, розхвалюючи наваристу юшку із свининою, він витяг з миски кісточку й уважно оглянув її.

— А кісточки, Іване Тимофійовичу, поросячі, а цьоголіток бити не дозволено. Як накажете розуміти? — І на його довгастому обличчі з’явилася в’їдлива посмішка.

Степан мовчав досі, але тут не витримав. Його зачепив за живе тон, яким звернувся цей дріб’язковий законник до бригадира. Якщо говорити щиро, порося застрелили свідомо, заради смачного ніжного м’яса. Жоден справжній мисливець не вважає це порушенням: все одно холодної зимової пори поросята часто гинуть від холоду і безкорм’я. Інспектор мав би це знати, але ж... І Степан несподівано заговорив, звертаючись до інспектора:

— Ви ж, дорогий товаришу, бачили наші дозволи на вилов живих кабанів. Під час лову собаки випадково й задавили порося. Недодивилися ми. То що ж було робити? Не-викидати ж...

— Це правильно. Викидати такий продукт не слід, але й ловити треба прагнути тільки живцем, а то от знову брак у роботі виходить.

— Не брак, а відходи виробництва,— докинув і своє слово Матвій.

— Надто ти, хлопче, грамотний. Тільки дивлюсь я, нема за що особливо хвалити бригаду Богатирьових: тихцем і ви браконьєрите. Та вже гаразд, обмежуся для першого разу зауваженням. Гадаю, усвідомите,—він зупинив погляд на Маркіні, який у розмову не встрявав, а лише догідливо кивав інспекторові.— Правильно я кажу, товаришу Марків?

— Правильно, правильно,— відповів той.— Дякуємо за ваші зауваження.

Після відбуття інспектора в зимовищі ще довго гаряче обговорювали його візит. Більше за всіх обурювався Матвій.

— І чого він прискіпувався до нас? Плани державні завжди виконуємо, наліво не продаємо. Ми його як добру людину пригощали, а він кісточку поросячу в каструлі знайшов і питає: на якій підставі?

— Чого на людину сердишся,— вгамовував сина Іван Тимофійович.— Всяк по-своєму службу править. Ми — за звіром ходимо, він — за нами доглядає. Хто, як не наш брат, промисловик, хутро постачає на базар? Будь-яку шкурку можна купити, а то й шапку соболячу або норкову. От його й поставлено стежити та не допускати цього. А що людина він нудна — так це від удачі. Дивлюсь я на людей і інколи із звірами їх порівнюю: один — як тигр, інший — що твій ізюбр, а третій, гляди, на колонка схожий. Що ж тут удієш, коли від природи він злий чи боягуз. У лісі, скажімо, тигр колонка не займає, навіть не помічає. Для нього той — що є, що нема.

— Але ж ми — люди,— заперечив Матвій.

— Авжеж, не звірі. Це всім зрозуміло. І я, буває, розсерджусь на когось за боягузство або підлість. А порівняю такого із зайцем або росомахою — і зло минає. Що з нього візьмеш!

— А ти сам хто ж тоді будеш? — спитав Маркін.

— Я — ведмідь. Людського тлумиська не люблю. Мені лісову глушину та дику ягоду з рибою подавай. Хоч міцні й довгі мої ікла та кігті, але не для нападу на людину вони мені дані.

— У тебе, батьку, виходить, людина яка народилася, така й лишається на все життя, і перевиховати її не можна,— роздумливо мовив Матвій.

— Чому не можна? І зайця можна зробити сміливим. Навіть на собак кидатиметься. Пам’ятаю, жив у нас приручений заєць, так він не лише на півня, а й на кота нападав. Але душа в нього так і залишилася заячою. Та що це ми, хлопці, все про інспектора товкмачимо? Давайте Краще поміркуємо, яких звірів і де ловитимемо. Насамперед треба двоє садків зробити, корму різного припасти, дужки капканів гумою та ганчірками обмотати, щоб лапи не поперебивали...

Наступного дня Степан із Матвієм і Кіндратом, прихопивши вовка та собак, вирушили шукати кабанів, а решта заходилася споруджувати загінчики та готувати знаряддя лову.

Обходячи востаннє свої пастки, Степан примітив, що в одному видолинку тримається табунець кабанів. Туди він і вирішив іти. Вовка й собак вели на повідках: пускати їх можна було лише по свіжих слідах. Незважаючи на глибокий сніг, лиж брати не стали: до табуна можна підійти стежкою. У поході мисливці, як завжди, були мовчазні й зосереджені. Зброю мав тільки Степан: в лісі можна несподівано зустрітися з ведмедем-швендею. Йдучи позаду, Кіндрат тяг за собою маленьку нарту, до якої були приторочені мішки й запасні мотузки. Діставшись джерела, біля якого жили кабани, мисливці зробили невеликий привал. Двом особливо лютим собакам і вовкові стягли щелепи намордниками, щоб вони не пошматували молодих кабанів. Тут полишили нарту і, зійшовши зі стежки, почали підніматися на сопку джерелом.

Незабаром вони вийшли на старі кабанячі сліди. Шлюбний період у кабанів закінчився. Сікачі, які могли «порубати» собак, відокремилися від табуна і трималися самітниками. Роздивляючись сліди, Степан довго йшов за кабанами, перш ніж визначив, що у стаді ходять дві старі свині, шість підсвинків — дворічних кабанів і дев’ять поросят. Сніг довкіл був геть вибитий, зритий, свині шукали жолуді та шишки, ясували хвощ. Табун довго кружляв на одному місці. У затоптаних слідах важко розібратися, але Степан не збився. Неначе знаючи, де саме зупинилися кабани, йшов він уздовж джерела.

Попереду на снігу вималювалися дві великі темні плями. «Гайна!» — тихо мовив Степан. Мисливці підійшли до кабанячих лежбищ. Широченні гнізда були влаштовані на землі, очищеній від снігу. Товста підстилка з сухої і м’якої торішньої трави робила їх досить теплими. Недарма в найморозніші дні свині довго залежувалися тут. І тільки голод примушував їх на час залишати свої постелі. В кожному гнізді спала свиня із своїм виводком. Осторонь виднілося третє гайно. Видно було, що воно не таке велике й тепле, як перші два. В ньому спали підсвинки.

Від лежбищ у різні боки розходилися свіжі сліди.

— Десь з годину як повставали. Далеко не пішли,— зауважив Степан, стримуючи вовка, який рвався з повідка.

— Може, собак пустимо — спитав Кіндрат.

— Не поспішай, підійдімо ближче.

Багато разів полював Степан на кабанів, але щоразу, коли виходив на свіжий слід, частіше починало битися серце в його грудях і він відчув солодку млість. Собаки, тицяючись у чіткі відбитки ратиць, туго напинали повідки, рвалися, аж хрипіли, вперед. Мисливці додали ходи. Спершу звірі йшли без перепочинку, хапаючи на ходу кедрові шишки, що траплялися де-пе-де. Увійшовши в яличник, по якому росли величезні старі дуби, зупинилися, риючись у снігу, вивертаючи на його поверхню коричневе листя разом із торішньою травою. Степан уповільнив крок, дослухався. Він відчував, кабани десь зовсім близько, тільки б не налякати їх. Пройшовши особливо густі зарості, мисливці зупинились.

Було тихо. Попереду бовваніли стовбури товстих дубів. Степан довго вдивлявся в хащу. І раптом його увагу привернув ледве помітний рух: неначе маленька пташка пурхнула з гілки на гілку. Знову легкий рух — і гострий зір мисливця вирізнив у хащі ледь помітний контур свині, припорошеної снігом. Захопившись їжею, вона від задоволення метляла хвостом з маленькою китичкою на кінці, яка здалася Степанові пташкою.

Зробивши застережливий знак своїм супутникам, він жестом показав Кіндратові, щоб той спустив зі шворки Рябчика. Вивільнившись від прив’язі, пес кинувся до кабанів, швидко наздогнав їх і опинився в середині табуна. Незлобивий, пустотливий Рябчик не був причепливий у переслідуванні, але звіра не лякався, ліз до самої його морди і весело гавкав, немов заграючи із ним. Оточений ощиреними підсвинками, Рябчик загавкав, чим не на жарт збентежив весь табун. Не бачачи в цьому баламуті великої небезпеки і не помічаючи близькості людей, старі свині натискали на Рябчика із тим верескливим безперервним хрюканням, з яким свійські свині кидаються на кривдників свого виводку. Рябчик не атакував їх, але й не тікав. Він кружляв біля густого куща ліщини й незлобиво гавкав на звірів, а ті клацали зубами, силкуючись укусити, трюхикали за ним слідом, сопучи та хрюкаючи.

Зібравшись докупи і не зводячи очей з верткого Рябчика, табун утратив будь-яку пильність і легко потрапив у оточення мисливців.

Разом спустили вони з повідків решту собак і вовка. Невимовна паніка охопила табун, коли кабани раптом побачили й відчули людей. З гучним кувіканням, неймовірно швидко помчали вони косогором. Але не всім пощастило втекти. Вовк перший з розгону перекинув на спину найближче до нього порося і придавив лапами, намагаючись вчепитися йому в горлянку, але цьому заважав намордник. Друге порося затримав Кучум. На трете напали разом дві собаки. Посміливішавши, Рябчик схопив зубами втікача за вухо і потяг його до хазяїна. Жалібний вереск виповнив ліс, але лякливі старі свині не повернулися вирятувати своїх дітей з біди.

Небагато знадобилося часу, щоб зв’язати ноги трьом поросятам і взяти на повідки собак та вовка, які скавуліли від азарту і бажання вчепитися в бранців. Степан послав Кіндрата по нарту й почав розпалювати багаття. Матвій перетяг поросят на підстилку з гілля: пролежавши на снігу якийсь час без руху, вони могли простудитися. В кожному з них було кілограмів по сорок, але Матвій піднімав їх з легкістю, наче зайців.

Повернувся Кіндрат. Звіролови повсідалися, хто де зміг, жваво перемовляючись та сьорбаючи гарячий чай. З чайника над багаттям коливаючись здіймався струмок пари, поширюючи аромат лимона. У природі вже стало помітно, що зима закінчується. І хоч мороз ще був міцний, сліпуче сонце і блакить снігу нагадували про далеку весну.

Задоволений здобиччю, Степан кепкував сам із себе:

— Колись в’язали ми тигренят, а зараз — поросят! Мисливці підкріпилися й перепочили, а потім посадовили кожного кабанця в окремий мішок, запрягли собак у нарту й рушили до зимовища. До їхнього повернення Іван Тимофійович поставив біля хатки саж, спилявши для цього кілька ялиць. У нього й пустили поросят, вивільнивши їх з мішків і розв’язавши ноги. Вкрили саж важкими колодами. У видовбані з липи ночви насипали жолудів і кедрових горіхів, поклали хвощ, а замість води дали снігу.

Минув тиждень, і в сажі повискувало вже десятеро ненажерливих свинок і кабанців. Годував і доглядав усе це неспокійне господарство Іван Тимофійович. Решта Богатирьових разом з Маркіним продовжували щодня ходити в ліс. Звіроловам потрібно було піймати ще ізюбрів і харз. Великих переходів не робили, бо водилися ці звірі неподалік зимовища. Собак не брали, і вони ліниво дрімали де-небудь на сонечку.

По благородного оленя

Після рясного березневого снігопаду настала ясна сопячна погода. Сліпучо виблискував сніг. На тлі чистого темно-блакитного неба кедри здавалися ще чорнішими. Звіролови, які знудьгувалися за домівкою та рідними, нетерпляче чекали дня, коли можна буде нарешті виїхати з тайги. На раді бригади умовилися послати Кіндрата по трактор, тільки-но будуть впіймані ізюбри. В першу чергу вивезуть живих звірів, а там виберуться й самі.

Поки інші вистежували оленів, Іван Тимофійович, який залишився в зимовищі, вирішив піймати харз, що унадилися красти м’ясо з одного з лабазів. Настороживши в затишних місцях навколо лабазу кілька капканів, старий мисливець щоранку, ледь починало світати, виходив оглядати їх. Дужки капканів він обгорнув чистою полотниною, щоб послабити удар і не пошкодити лапку звіра.

Одного дня Іван Тимофійович не знайшов капкана. Від місця, де він був поставлений, тягся по снігу між деревами слід. «Нарешті попалася!»—вигукнув Богатирьов і попрямував по сліду харзи, яка тягла на лапці капкан. Не було б на ньому «якоря», звірок утік би далеко, але передбачливий мисливець прив’язав до нього потаск — невелике полінце. Воно й гальмувало рух куниці.

Богатирьов пройшов понад кілометр, перш ніж помітив світло-оранжеву пляму під вивертнем. Мисливець зняв з плечей шинель і наблизився до звірка. «Ану вилазь, голубко!» — По цих словах він поворушив лозиною під колодою. Куниця у відповідь загрозливо загарчала, лапою відбила лозину й навіть спробувала кинутися, мов кішка. Очі її палали безсилою люттю. А людина вперто гнала її зі схованки. Харза нарешті вискочила, загримівши капканом, і вмить була накрита шинеллю. Намацавши під сукном голову звіра, мисливець міцно стис її. Тепер куниця не могла пустити в хід свої маленькі гострі зуби. Вивільнивши її лапу з капкана, Богатирьов посадив полонянку, яка шипіла й пручалася, в мішок.

 

Тим часом Степан зі своїми супутниками заглибився в засніжений ліс на широких лижах. Вони йшли по жировочному сліду ізюбра, який раз у раз зупинявся; ось він постояв біля зламаної ще влітку осики, обгриз сухе листя разом з тоненькими гілочками. Потім вийшов на сонячну галяву й ліг під березою. Але спокій його був незабаром кимось порушений. До чутливих вух долинуло рипіння снігу, і він скочив, напруживши слух, квапливо втягнув ніздрями повітря. Запах сповістив про небезпеку. То був запах людини — найстрашніший з усіх, які він знав.

Олень здригнувся. Поклавши семикінцеві роги на спину, він помчав униз косогором, і там, де пробігав, залишався сніговий рівчак. Біг по глибокому снігу швидко втомлює, ізюбр перейшов на крок. Боки його помітно здіймалися.

Він дуже боявся людей. Раніше, стикаючись із ними, він намагався втекти якомога далі, і його не переслідували. Але цього разу звук лиж почувся знову, і бику довелося з великими зусиллями скакати, пробиваючи грудьми глибокі сніжні кучугури. Своїм звіриним серцем він відчував, що небезпечний ворог переслідує невідступно. Переляк перейшов у жах. Він мусить будь-що позбутися погоні, лишити позаду кілька сопок, заплутати свій слід, сховатися у непролазних нетрях.

Напружуючи всі сили, він то стрибав по глибокому снігу, то йшов, дослухаючись до кожного звуку. Його тепер лякало навіть легеньке шурхотіння, пурхання дрібних пташок та білок. Він часто здригався всім тілом і різко міняв напрями руху. Зупиняючись, повертався в бік свого сліду і пильно вдивлявся в глиб лісу, жадібно нюхав повітря. Тиша і спокій тривали недовго. Минала година, друга, і знову тривожне рипіння снігу й тріск гілок під мисливськими лижами долинали до слуху змученого звіра. Він продовжував тікати далі.

Пройшовши по ізюбрячих слідах до полудня, звіролови зупинились у видолинку біля джерела, закип’ятили чай і, поївши знову стали на лижі. Невдовзі Степан, який ішов попереду, побачив, як між деревами промайнув бик.

— Куди біжиш? Все одно захомутаємо! — крикнув він.

Мисливці зупинилися. Тепер було видно всім, як похитувався на бігу звір. Степан зняв рукавицю, витер спітніле чоло.

— Може, досить на сьогодні? — звернувся він до своїх товаришів.— Поганяли чимало: вже на очі підпускає.

Заперечувати ніхто не став, бо всі також наморилися. Відпочивши на колоді, мисливці повернули в бік зимовища. А натомлений олень, часто поводячи запалими боками, ще довго стояв на одному місці. Переконавшись, що небезпека минула, він почав гризти мерзлі пагони осики.

На зимовищі ловців зустрів Іван Тимофійович. Із сухих колод він майстрував клітку для впійманої харзи.

— Як успіхи? — звернувся він до Степана.

— Ганяли одного бичка. Ходить жваво, і глибокий сніг не завада,— відповів той.— Завтра думаємо на Алу його перегнати. Ти, я бачу, харзу спіймав-таки. Давай допоможу сажок зробити.

Давно зайшовши за обрій, сонце осявало західний небосхил. На темному небі з’явилася самотня велика зірка. Мороз став дужче щипати за відкриті вуха, але в повітрі вже з’явилися нові запахи. Пахло танучим снігом, прілою глицею і корою дерев.

Наступного дня звіролови раніше, ніж звичайно, пішли з дому. Іван Тимофійович лежав на полу, дослухаючись до пищання поповзнів, а Степан зі своєю ватагою йшов до місця, де вони вчора залишили ізюбра. Слід привів їх на вершину сопки, порослої модриновим лісом. Тут бик проспав половину ночі. З того, яке холодне було його лежбище, можна здогадатися, що звір полишив його давно і десь пасеться. Відновлюючи переслідування, мисливці навмисне голосно перемовлялися, тріщали хмизом, щоб звір на своєму пасовиську здалеку почув їх. Знову смертельний жах оволодів усім єством ізюбра, але тікав од переслідувачів він уже не так швидко, як учора. Частіше зупинявся і, навіть побачивши людей, підпускав їх до себе все ближче й ближче. Відчувалося, що звір не відновив утрачених сил за ніч і швидко тікати не може.

Степан вирішив повернути бика назад і примусити його зійти в долину Алої. Залишивши гінний слід, він почав виходити ліворуч на вершину сопки. Решта мисливців піднялися за ним на вододіл. Тут вони розгорнулися шеренгою: на лівому її фланзі був Кіндрат, на правому — Маркін. Вони мали спускатися з гори швидше за Степана й Матвія, які йшли посередині. Цим двом відводилася роль нагоничів. Вони мали гнати бика вниз ніби коридором: відійти від них убік ізюбр не міг, лякаючись свіжих слідів лиж Кіндрата і Маркіна.

Степанів розрахунок виправдався: змучена дводенним переслідуванням тварина покірно йшла туди, куди гнали її мисливці. Зійшовши зі схилу, Степан прискорив крок. Попереду миготів силует оленя. Тепер він не зникав з очей надовго, як це було першого дня. Через кілька хвилин у просвіті між деревами знову з’явився його жовтий з темною оторочкою круп. Степан навмисне кашляв, свистів, кілька разів ляскав у долоні, від чого ізюбр здригався, робив два-три стрибки, але відстань до людей не збільшувалась, а зменшувалась.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up