Амурські звіролови (сторінка 4)

Невдовзі олень і звіролови вже брели, не втрачаючи одне одного з поля свого зору. Боки звіра часто коливалися, як у загнаного коня, він висолопив язик від знемоги. Нарешті він зупинився. Останні сили залишили його. Похнюпивши голову, стояв він, покірно чекаючи на свою долю.

Степан притулив до дерева знятий з плеча карабін, скинув рюкзак і, зійшовши з лиж, розгріб ногами сніг для багаття.

— Зваримо чаю,— звернувся він до Матвія,— а заразом і Кіндрата з Маркіним діждемось.

Тонкий струмок диму потягся від багаття в небо, а ізюбр усе стояв, не зробивши жодного кроку, стояв зовсім поряд з ними, немов свійський, і не спускав з них очей — великих і чорних. Він змирився з неминучою близькістю людини, але не втратив гордовитої постави дикого благородного оленя. І тільки коли Степан почав рубати суху смерічку для вогнища, ізюбр повільно пішов у зарості.

— Пальни-но, Матвію, разок. Нехай хлопці поспішають на чай, а то ще забредуть далеко.

Постріл змусив ізюбра відійти ще далі.

— А де ж бик? — поцікавились, підходячи, Кіндрат і Маркін.

— Пасеться ген за тими смерічками,— кивнув Степан.— Давайте почаюємо, і додому. Завтра зв’яжемо красеня.

Випивши по два кухлі чаю, мисливці зібрали рюкзаки, догнали ізюбра, постояли біля нього й рушили до зимовища. Повернувшись наступного дня, вони швидко розшукали бика, який не відійшов далеко, прогнали його кілометрів зо два і почали заключний етап ловлі. За три дні він звикся з близькою присутністю людей, підпускав до себе на відстань кількох кроків. Здавалося, можна було підійти й погладити його. Але звіролови знали, який небезпечний був би такий дотик. Вони ні на мить не забували, що перед ними звір, потрапиш під копита до такого — затопче на смерть, та й роги таїли в собі чималу загрозу.

А проте треба було підійти до ізюбра впритул та ще й прив’язати до шиї кілок. Плутаючись між ногами, він дозволить звіру повільно рухатись у пошуках їжі, і в той же час стримуватиме, не дасть далеко відійти.

Ховаючись за стовбуром товстого кедра, Степан близько скрався до ізюбра і одним кидком накинув йому на роги аркан. Звір мотнув рогами й кинувся вбік, але скинути зашморг не зміг. Піймавши кінець мотузки, що волочилася по землі, мисливці підтягай голову звіра до найближчої вільхи і прив’язали. Потім зв’язали бику передні ноги. Степан зрубав молодий клен, зробив з його стовбура .двометровий дубець і прив’язав до одного його кінця мотузку. Підтягши його до ізюбра, він цією ж мотузкою прив’язав дубець до шиї тварини. Оленю звільнили ноги й голову, потім відійшли вбік і доторкнулися до нього прутиком. Ізюбр хотів стрибнути вбік, але дубець між його ногами не дав змоги цього зробити, і він повільно побрів, тягнучи його за собою по снігу.

— Ач, як ми його захомутали! — засміявся Степан.— Тепер з такою тачкою далеко не піде, а ми його швидко, коли треба буде, розшукаємо. Ну що, хлопці, ходімо ще одного шукати: адже нам їх треба двійко спіймати! — Степанові очі, сповнені молодечого завзяття, знову мружилися в усмішці. Він легко побіг на лижах, а за ним і його товариші. Ізюбр лишився «на волі».

 

Недовго довелося йти звіроловам: незабаром вони натрапили на свіжий слід самиці ізюбра. І знову почалися гони, які скінчилися так само. Через два дні в долині Алої, неподалік зимовища Богатирьових, паслася пара гарних струнких оленів.

А ще через три дні відряджений на лісопункт Кіндрат привів цілий караван: великий трактор із гуркотом і брязкотом тягнув за собою на сталевому тросі важкі сани з полоззями з товстих ясеневих колод.

Міцні транспортні клітки, зроблені Іваном Тимофійовичем, уже стояли напоготові. В них розмістили пійманих живих мешканців лісу, поки трактор з’їздив у долину по оленів і підтягнув до зимовища суху кедрину на дрова. Тракторист не глушив мотор: на нього чекали лісоруби, і він хотів за ніч повернутися по своєму сліду.

Незвичний гуркіт стояв цього дня над зимовищем, і не тільки від трактора. Всі мешканці хвилювалися, поспішали завантажити сани. Чулися команди, переставляли ящики із звірами. Надвечір на санях уже стояли клітки з живими тваринами, лежали зв’язані й укриті ковдрами олені. Тут же були приторочені рюкзаки мисливців. Після короткої вечері сіли на сани й троє з бригади Богатирьова — Степан, Кіндрат і Маркін. Вони прощалися з зимовищем. На тракторі їх відвезуть до лісодільниці. Там вони пересядуть на автомашину, перевантаживши на неї й свій коштовний вантаж, і на ній поїдуть у Хабаровськ.

Ламаючи молоді деревця, трактор потяг сани з лісовими бранцями. Поволі ущух в огорнутому нічним присмерком лісі гуркіт трактора. Над зимовищем знову запанувала дзвінка тиша.

Іван Тимофійович з Матвієм залишились удвох. Вони мали повернутися човнами, коли скресне річка і пройде перша крига. А поки річка стояла, треба було переробити багато роботи: законопатити і підготувати до плавання плотик, доправити з лісу до зимовища туші забитих ведмедів і кабанів. Одне слово, роботи вистачить до весни.

Щоранку Іван Тимофійович запрягав у нарту вовка, який уже звик на цей час тягти лямку не гірше за лайок і трьох собак. Разом із сином він їхав у тайгу по чергову тушу. Траплялося, що за день вони не встигали повернутися в зимовище, і тоді, натомлені довгим переходом, ночували в лісі біля багаття.

У кінці березня сніг почав танути. Вранці наст утримував навіть навантажені нарти, але ополудні проїхати було вже неможливо. Закінчивши вивозку, звіролови поскладали здобич у затишному місці під смерекою, нагребли на неї якомога більше снігу і обклали густим ялиновим гіллям. Тепер їй не страшні ні сонце, ні теплий вітер. Зникла потреба їздити в ліс, і мисливці почали лагодити моторку, плотик і зимовище. На це пішло ще кілька виснажливих днів.

Повільно настає весна. Вдень дзюрчать струмочки, а вночі все знову підмерзало. Коли сніг майже весь розтанув на південних схилах сопок, небо затягло хмарами й почалася завірюха. Знову все підмерзло. Проте хоч як лютувала зима, в середині квітня почався нестримний хід весни. Скресла крига на Алій. Але на далекосхідних річках не буває весняної повені; протягом кількох днів вони вивільняються від криги.

Батько із сином спустили на воду човни й почали завантажувати їх. Роботи було багато, і просувалася вона повільно. Спершу на плотик поскладали мерзлі кабанячі та ведмежі туші, їх вкрили товстим шаром сфагнового моху. Потім завантажили лантухи з кедровими горіхами і зверху поклажу вкрили брезентом. Нарешті настав довгожданий день від’їзду. Іван Тимофійович обійшов табір: не забути б чого. Двері зимовища він розчинив і припер їх колодою. Матвій завів мотор. Вони обережно иопливли вниз за течією, супроводжувані поодинокими кригами, час од часу озираючись на залишений табір.

Прощавай, зимовище, до наступної осені!

Коли зійшла черемша

Скучивши за довгу зиму за своїми сім’ями і хатнім затишком, Богатирьови не могли, однак, дозволити собі відпочити: саме настав час садити городи, треба було поспішати із закладанням парників. Овочів усіляких садовили багацько, а щоб одержати ранні помідори, розсаду вкривали паперовими ковпачками. Так її не обпікало холодом.

Цієї пори промгосп їх звичайно не турбував, тому вельми здивувався Іван Тимофійович, коли пізно ввечері завітав до нього Перекатов. Вигляд він мав стривожений.

— Не в мисливських справах зараз я до тебе, Іване Тимофійовичу. Біда сталася: діти маленькі з Корфовської пішли на Хехцир по черемшу й заблукали... Другий день їх шукають учителі, батьки, комсомольці. А тут, як на лихо, похолодало раптом, уночі дощі йдуть. Поки шукали, один учитель теж заблукав. Міліція звернулася до нас, просить допомогти. От я і приїхав. Ти на Хехцирі кожен кущ знаєш. Може, завтра підключишся до пошуку? Я розумію, що зайнятий, але дуже потрібна твоя допомога, поради.

— У такій справі гаятися не можна,— без вагань відповів Богатирьов.— Ми з Матвієм зараз зберемося, заїдемо по Степана. Ти нас у Корфовську на своїй машині підкинеш.

Після півночі машина Перекатова зупинилася біля будинку директора школи в Корфовській. Приїзду відомого в краї слідопита той дуже зрадів. Запропонувавши Богатирьовим чаю, він коротко розповів, як щоднини виходить шукати дітей багато люду, але поки що безуспішно. Збожеволілі від горя батьки теж шукають, але вони такі слабкі й розгублені, що за ними самими доводиться глядіти, як за малими дітьми.

— Тепер ми шукаємо чотирьох дітей і одного дорослого,— завершив він.

Вислухавши директора й докладно розпитавши його, в якому напрямку пішли діти, Іван Тимофійович попросив зібрати до світанку біля школи всіх, хто може й хоче взяти участь у пошуках. Потім попрощався з Перекатовим і разом з братом та сином попрямував до шкільного будинку. Тут вони подрімали трохи в одному з класів, чекаючи людей.

...Того дня четверокласник Микола Анойкін підвівся рано. Збудив свою меншу сестричку Надійку.

— По черемшу підеш? — спитав він у неї.

— Піду,— протираючи заспані оченята, відповіла дівчинка.

— Гляди ж, не пхинькати, коли втомишся: ми нині далеко підемо. Лісник розповідав, що біля річки Білої багато черемші.

— Не буду.— Вона швидко натягла панчохи, поверх платтячка — синю кофтину і, взувши на ноги черевики, вже на ходу поправила кіски та пов’язала на голову біленьку хустинку.

Як умовились учора, Миколка попрямував до будинку Вови Карасьова. Той також уже зашнуровував черевики, готовий приєднатися до гурту. Не спізнився й Сергійко Лаптев. Його сіреньку формену сорочку стягував батьків ремінь з блискучою пряжкою: до школи мати не дозволяла його брати. Харчі поклали в кошик, нести який домовилися по черзі.

Перемовляючись, діти спочатку простували знайомим шосе, пройшовши з кілометр, повернули на вузьку лісову дорогу. Микола вважав себе знавцем навколишніх місць і дороги, бо торік вони з батьком ходили на Білу річку. Дорога дедалі вужчала, її все більше поглинали зарості трави, і врешті вона зовсім перетворилася на вузьку стежку, ледве помітну в лісових хащах. Весняний ліс бринів пташиним щебетом та співом. Пташки раз у раз пурхали у кронах дерев. Моторні бурундуки, немов дражнячись, перебігали стежку, збуджуючи у хлопців бажання побігти за ними. Але Миколка вгамовував друзів: він добре знав повадки в’юнкого звірка, якого голіруч не візьмеш. Зовсім молоде листя на березах та осиках не давало ще густої тіні. Ліс був світлий, осяяний сонячним промінням, сухий. Повітря насичене запахом тополиних бруньок та прілої трави.

— Ой, як багато черемші! — вигукнула Надійка, яка йшла попереду.— Чого ж ви проминули? — І вона була зійшла зі стежки в бік галявини.

— Це не черемша,— зупинив її Миколка,— а конвалія, її листя тільки з вигляду схоже на черемшу. От зірви й понюхай. Воно нічим не пахне, а черемша пахне часником.

Проходячи повз галявину, Сергійко не витримав:

— Назбираймо квітів!

— Ти що, дівчисько? — вигукнув Миколка.— Пішли по черемшу, то й шукатимемо тільки її. Затямив?

—А я, коли додому йтимемо, все одно нарву квітів,— заперечила брату Надійка.

Стежка в’юнилася серед заростів, то піднімаючись на косогори, то спускаючись у виярки. Ось її перетнув повалений бурею берест. Стовбур старого товстого дерева немов запрошував відпочити. Микола запропонував влаштувати на ньому стіл і поснідати. Всі підтримали. Діти зручніше влаштувалися по обидва боки дерева й дістали з кошика їжу.

Поснідали хлібом з ковбасою, захотілося пити.

— Чи скоро буде Біла річка? — спитав Вова, збираючи рештки трапези в кошик.

— А он, чуєш? — І Миколка простяг уперед руку.— Це Біла шумить.

Діти заквапилися у вказаному напрямку і незабаром вийшли до лісової річечки. Чи є що краще за потічок джерельної води в незайманому лісі! Діти враз повеселішали. Вони вимили руки й обличчя, досхочу напилися студеної прозорої води.

— А давайте багаття розкладемо! — запропонував Сергійко.

— Ех, не захопив я вудочку!..— зітхнув Вова.— Зараз би юшки зварили.

— Ну які ж ви непостійні! — Коля досадливо махнув рукою.— То квіти, то юшка. Давайте краще підемо швидше. А вогонь навесні розводити в лісі не можна: може статися пожежа,— суворо закінчив він.

— Гайда на сопку! — вигукнув Вова.

Діти розбрелися но косогору. На одній з лісових галявин Миколка знайшов, нарешті, те, по що вопи так далеко йшли. Згорнуте трубкою світло-зелене листя, пронизуючи вицвілу торішню траву, стирчало з землі там і тут. Хлопчик виривав пагони не поспішаючи, намагаючись дістати з землі найнижчу, блідо-рожеву .частину, що гостро пахла часником. Назбиравши першу пригорщу черемші, діти влаштувалися на траві, дістали з кошика сіль і хліб і заходилися з апетитом хрумати ніжні соковиті стеблини. Потім почали збирати їх у кошик.

Нестійка погода на Сіхоте-Аліні навесні. Гожий сонячний зранку день опівдні захмарився. З низин Амуру повіяв холодний вітер, і невдовзі небо затягло темними низькими хмарами. Почав накрапати дощик. Діти заквапилися додому, але хоч як шукав Миколка знайому стежку, ніде не міг її знайти. Так і кружляла дітлашня довкола однієї й тієї ж сопочки, поки сутінки не огорнули ліс. Коли вже зовсім нічого не можна було розібрати, вони надибали велике дупло в старій липі, залізли в нього й щільно притислися одне до одного. Схованка врятувала від дощу, але не від холоду. Принишклі діти тремтіли цілу ніч. Ледь засіріло, вони полишили своє тимчасове пристановище.

Похмуро небо так низько нависло над лісом, що хмари, тихо пропливали над сопками, чіплялися за верхівки високих кедрів. Остаточно збившись з дороги, діти й не здогадувалися, що все далі й далі відходять від селища. Йдучи попереду, Миколка сторожко озирався навсебіч, не втрачаючи надії вийти з лісу, раз у раз вигукував:

— Ось стежка! За цією галявою буде дорога!

Але стежка швидко зникала, а за галявою поставав ще густіший незнайомий ліс.

Сергійкові було так страшно і шкода себе, що він ледве стримував сльози. Вова насупився і весь час згадував лагідні мамині руки: як би вона зараз притисла його до себе! Лише найменшеньку Надійну не полишав бадьорий настрій. Вона вірила, що старшин брат неодміппо знайде шлях, адже він усе знає. Відучи повз квіти, вона збирала їх у букет, а коли він в’янув, кидала його й робила новий.

Давно вже з’їдено останні шматочки хліба. Відчуваючи голод, діти почали куштувати пагони трав і чагарників. Більшість із них виявилися жагучо-гіркими або ніякими. Проблукавши цілий день, наморені й розгублені, діти знову почали шукати нічліг...

А тим часом їхні батьки разом із вчителями і міліціонером вели марні пошуки. Спочатку вони обійшли околиці селища, потім заглибились у ліс. Пізно ввечері повернулася пошукова група, але без учителя фізкультури. Може, він знайшов дітей і виведе їх на дорогу? Вранці він не з’явився; всі зрозуміли, що й він заблукав. Тривога посилилася. Хтось запропонував звернутися по допомогу до мисливців. І тоді Перекатов привіз у Корфовську Богатирьових. Вранці до школи прийшло все доросле населення села. Іван Тимофійович погодився узяти всіх бажаючих, і не тому, що розраховував на їхню допомогу у процесі пошуку. Люди допоможуть пізніше, коли будуть знайдені діти: адже ослаблених дітлахів, яким, можливо, знадобиться й швидка допомога медиків, доведеться нести на руках.

Почувши стривожені притишені голоси, Іван Тимофійович вийшов і привітався. Його оточили схвильовані батьки, родичі й сусіди. На всіх обличчях тривога і бажання допомогти. І він виклав свій план:

— На високі сопки діти не полізуть. Шукатимемо їх у виярках та по джерелах. Я йтиму всередині. Праворуч — Степан, ліворуч — син мій Матвій піде. Ви всі між мною і ними розподілитеся. Вперед не забігайте. До всього дослуховуйтеся, придивляйтесь. А слід який побачите або прим’яту траву, кому-небудь із нас повідомляйте. Поспішати не будемо, так цепом і підемо.

Присутність бувалих людей, їхній спокійний і впевнений тон підбадьорили всіх. Піднеслися духом і згорьовані батьки — з’явився промінчик надії. Спочатку йшли гуртом, але, увійшовши в ліс, розгорнулися цепом, як пропонував Богатирьов. Продираючись крізь хащі, люди голосно кликали Дітей, але ліс байдуже мовчав. Серед дня натомлені марним ходінням люди зробили привал. Іван Тимофійович розвів маленьке вогнище, закип’ятив чай.

— Товаришу Богатирьов, а ведмідь не міг на них напасти? — тремтячим голосом спитала Сергійкова мама.

— Ведмедів тут мало,— відповідав старий мисливець.— Звірі дітей не займуть, холоду слід боятися. Бач, весна кінчається, а вночі хоч одягай кожух.

— Нам би тільки натрапити на їхній слід,— скрушно мовив чийсь батько.

— У тому й біда, що сліду немає,— зітхнув Богатирьов.— На траві слід значно виразніший, так не виросла вона ще. Доводиться покладатися більше на слух.

Після короткого перепочинку пошук продовжувався. З настанням сутінків шукачі зібралися були йти додому, щоб на світанку знову вийти на пошук. Але Іван Тимофійович зупинив їх.

— Шукати треба й уночі. Ви всі біля багаття залишайтеся, вогонь підтримуйте, чай гарячий щоб був увесь час напоготові. А ми утрьох підемо по джерелах. На ранок повернемося.

Кожен з Богатирьових обрав собі джерело й потихеньку піднімався видолинком угору, постійно напружено вслухаючись у лісові звуки. Вночі легкий рух повітря, що струменить униз по розпадках, ледве помітний. Він допомагає вловити найменший звук дрімотного лісу. Густа темрява тайгової ночі поглинула постаті мисливців, ледь вони віддалилися від вогнища. Іван Тимофійович пішов уздовж Білої річки. Небавом очі його звикли до темряви, і він повільно попрямував у бік річкових витоків. Вже велика відстань відділяла його від багаття, а миготливий вогник на увалі, здавалося, досі був неподалік.

Час од часу Богатирьов зупинявся, притуляв долоні до вух і подовгу дослухався, стоячи на одному місці. Нічну тишу порушував жаб’ячий хор, але скоро й він змовк. «Далеко від води вони не підуть»,— думав слідопит і знову пильно вслухався в тишу. Його натомлене тіло жадало відпочинку, але, долаючи втому, він брів далі.

Ліс порідшав. До слуху мисливця долинуло одноманітне дзюрчання струмка. Але що це? Богатирьову почувся слабкий стогін. «Можливо, звір? Або нічний птах?» Повільно збігали хвилини. І ось до його напруженого слуху долинув невиразний, але безсумнівно людський стогін. «Це вони!» — промайнула в голові радісна думка. Він почав голосно кликати дітей, та ніхто не відгукувався. Ліс уперто мовчав. Тоді Богатирьов став повільно рухатися в той бік, звідки, за його уявленням, чувся стогін. Він пильно вдивлявся в кожну світлу пляму, темний контур, тихенько кликав дітей, кружляв на одному місці, але, не знаходячи нікого, знову просувався вперед. «Може, здалося? Ні, це таки їхні голоси я чув. Піду по людей»,— вирішив урешті Іван Тимофійович.

Повернувшись до багаття, він побачив, що всі сплять. Вогонь ледве жеврів. Степан з Матвієм ще не повернулися. Збудивши людей, Іван Тимофійович повідомив:

— Чув чи то стогін, чи то дитячий плач. Ходімо і послухаймо разом.

Знову в серцях людей зажевріла надія. Батьки ладні були бігти до витоків джерела й обнишпорити кожен кущик. Нескінченно довгим видався їм шлях до місця, де Богатирьов уперше почув тривожні звуки. І віднайти це місце безпомилково могло тільки звичне око мисливця.

Довго стояли люди, вслухаючись у мовчання лісу. Нетерплячка зростала, надія вже вкотре ладна була поступитися місцем відчаю, коли раптом радісні вигуки тих, що йшли скраю, примусили усіх здригнутися. «Чуємо! Це вони!» Хоча звук вловили не всі, такий слабкий він був, Богатирьов зрозумів, що він не помилився і діти десь поблизу.

Розпаливши велике вогнище, він повісив над багаттям чайник. Тепер жінки мали підтримувати великий вогонь, а чоловіки — прочісували навколишній ліс. Швидко Іван Тимофійович набрів на дітей. Лежали вони на оберемку сухого торішнього листя, міцно притиснувшись одне до одного. Гучні радісні вигуки не збудили їх, і тільки коли Богатирьов підняв на руки сонну Надійну, вона розплющила очі й спокійно спитала:

— Дядю, а як ви нас знайшли?

Решта дітей були непритомні. Їх перенесли до багаття, загорнули в теплий одяг. Лише перед світанком за допомогою ліків і тепла вдалося привести їх до пам’яті. Дітей напоїли солодким чаєм. Вони були такі слабкі, що з лісу їх несли на руках.

У селищі дітей поклали в лікарню, де все було підготовлено до їхнього прибуття і куди Матвій із Степаном незабаром доправили й ледь живого вчителя фізкультури. Прощаючись із Богатирьовими, батьки врятованих дітей із сльозами на очах палко дякували і обіймали зніяковілих слідопитів.

Нічне полювання

Довга холодна весна поступилася спекотному літу. Настала йора полювання на ізюбрів. Незакостенілі роги самців — панти — йшли на експорт як цінна сировина для виготовлення тонізуючих препаратів. Бригада Богатирьова одержала завдання відстріляти чотирьох пангачів і виїхала на промисел. У нетрі дрімучих лісів забиратися не стали. На літо ізюбри спускалися з сопок у долини гірських річок. Тут росло безліч трав, а в затоках та озерцях вони ласували стрілицею і кореневищем латаття.

На довбаних човнах — батах, вантажених сіллю, великим широким казаном, щоб варити панти, і чотирма барилами, мисливці просувался за допомогою жердин угору по Подхоренку. На першому баті йшов Іван Тимофійович з Матвієм, на другому — Степан із Кіндратом. Собак цього разу з ними не було: на пантівці вони ні до чого. Піднявшись річкою до Щучої затоки, мисливці причалили до узвишшя — місця колишнього табору. Тут неподалік були штучні, щорічно поновлювані солонці, поряд з якими обладнані сидьби на деревах — настили, на яких мисливці звичайно чатують на звіра. Влаштовуються ці настили у розсохах великих гілок.

Мисливці поставили намет, спорудили козли й підвісили на них чавунний казан, в який налили по вінця води. Потім почали запасатися дровами. Натягали величезну купу, бо під час варіння їх витрачається багато. Барила везли, щоб засолити в них м’ясо, і тепер їх замочили. Після всіх цих справ Іван Тимофійович зайнявся підготовкою зброї для полювання. Він вирізав із сухої липової гілки дві планки і прив’язав їх до стволів карабінів біля самісіньких мушок. З такою білою накладкою легше прицілюватися в темряві. Якщо мисливець візьме велику мушку, то під нею з’явиться біла смужка, і він зможе вчасно виправити її, щоб не вистрілити вище цілі.

На другий день після їхнього прибуття в табір Іван Тимофійович і Матвій добре виспалися по обіді, потім викупалися в затоці й, переодягшись у чисту білизну, вирушили на солонці. Стежка спочатку в’юнилася між високих купин, тоді пройшла косогором уздовж маленького джерела, увійшла в густий яличник. Нею користувались і звірі, й люди. На вологій щільній землі виднілися свіжі відбитки вузьких копит ізюбра: отже, олень відвідував солонці зовсім недавно. Йшли мовчки. Пахло молоде листя, яке щойно брунькувалося. В лісі лунав дзвінкий спів дроздів і кропив’янок. Великі жовті квіти красодня спалахували вогниками серед зеленої трави. Була та чудова пора, коли ще немає гнусу і він не допікає ні людям, ні тваринам.

Мисливці вийшли на маленьку галявку, серед якої лежав зрубаний кілька років тому берест. Видовбане уздовж стовбура заглиблення заповнювала сіль. Ізюбри виявили її своїм чутливим нюхом і ходили до штучного солонця. Частину солі дощова вода змила на ґрунт, і звірі їли її разом з землею, вигризаючи до коренів дерев. На краю галявини у розсосі тополі ледве проглядалася сидьба. Зроблена з двох коротких, але широких колод, надійно прибитих до живого дерева, вона була добре замаскована густим гіллям. Залізти на неї можна було но поперечках, прикріплених до стовбура.

Постоявши трохи біля береста й озирнувшись навсебіч, Іван Тимофійович поліз на свою засідку, а Матвій, не зронивши жодного слова, попрямував до другого солонця. Зручніше влаштувавшись, Іван Тимофійович притулився спиною до стовбура дерева, поряд поклав заряджений карабін. Легкий вітрець, що приємно освіжав обличчя, зник. Сонце, зайшовши за ліс, ще осявало верхівки кедрів, а густий чагарник навколо солонця вже розчинився у густих сутінках. Змовк пташиний спів, і лише дрозд, сидячи на сухій гілці ребристої берези, своєю дзвінкою треллю не давав лісу зануритись у сон. Опівночі згасла вечірня зоря. На небі з’явилися поодинокі тьмяні зірки. З-за окресленої пасмами дерев сопки визирнув місяць. Заблищало зволожене росою листя гадючника. Здалеку долинав одноманітний гомін стрімкого Подхоренка.

Чутливу дрімоту мисливця перервав тріск зламаного копитом хмизу. До солонця йшов ізюбр. Навіть до всього звичне серце старого мисливця закалатало. Він напружено почав удивлятися у білястий стовбур поваленого береста. Ось біля нього нечутно пропливла тінь звіра, розчинившись у густій темряві низького гілля. У млосному чеканні минуло кілька хвилин, перш ніж мисливець почув хрускіт землі на зубах звіра, а біля самого солонця знову вималювався його обрис. Ось він сторонню підвів голову. Промінь місяця окреслив його великі рухливі вуха, комолий лоб. «Самиця»,— розчаровано подумав мисливець. З’явилося бажання прогнати непрохану гостю, але робити цього не можна було: може, в кількох метрах од неї нечутно стоїть бик. Треба чекати, поки вона сама піде. Мабуть, у жодній справі не потрібно стільки витримки, як на полюванні! Досхочу наївшись солоної землі, лапка нечутно звикла в заростях.

Небагато минуло часу після настання ночі, а східний край неба вже почав помітно світлішати. Дрімота знову почала заколисувати мисливця. Він то заплющував, то розплющував очі. Довкола стояла тиша. Раптом немов невидима рука торкнулася плеча звіробоя. Він широко розплющив очі й побачив на галяві пантача. Гордовито підняту голову ізюбра прикрашали маленькі, немов обрізані роги, Богатирьов розумів, що бик пильно розглядає сидьбу, і варто йому поворухнутися, навіть змигнути оком, як сторожкий звір, фуркнувши, щезне. Довго стояв нерухомо ізюбр, заціпенів і мисливець. Його зігнута постать зливалася із сірим стовбуром дерева і була схожа на великий кап.

Нарешті бик повернув голову й підійшов до солонця, але перш ніж покуштувати улюблених ласощів, кілька разів гучно втяг у себе вологе повітря, донюхуючись до лісових запахів, поводив головою в різні боки, нашорошуючи великі вуха. Не вловивши небезпеки, почав швидко лизати спресовану сіль. Мисливець дав бику увійти в смак, почекав якусь мить і коли ізюбр захопив язиком чергову порцію солі, нечутно підніс до плеча карабін. Старанно прицілившись, затамувавши подих, плавно натис спусковий гачок.

У передсвітанковій тиші якось особливо оглушливо прогримів постріл. Крізь легку завісу порохового диму Богатирьов побачив, як здригнувся ізюбр, залишаючись, як і досі, на місці. «Невже промахнувся?» — майнула в голові тривожна думка, але він одразу згадав, що іноді удар кулі паралізує звіра, і це примусило його блискавично перезарядити карабін і послати другий заряд у нерухомого бика. І тут кількома великими стрибками олень перелетів галяву і зник за деревами. Але мисливець добре знав, що далеко він не втік, і почав неквапно злазити з дерева. Підійшовши до місця, де щойно стояв ізюбр, Богатирьов оглянув землю. У двох місцях виднілися темні плями крові. Мисливець пішов по сліду й за півсотні метрів від солонця побачив серед високого страусового пера нерухомого рудуватого бика. Передовсім він зняв з ізюбра панти.

Підійшов Матвій. На його солонець пантачі не приходили, і він, почувши батьків постріл, заквапився йому на підмогу. Розібравши тушу і прихопивши панти та рюкзак із м’ясом, мисливці рушили в табір. По решту здобичі вони послали Степана й Кіндрата, а самі почали варити панти та засолювати м’ясо.

Під казаном Іван Тимофійович розпалив багаття. Потім акуратно вирубав незакостенілі роги ізюбра із шматочками лобової кістки, спритно обтягнув черепну кришку клаптем шкіри, знятої з голови звіра. Тепер панти стали схожі на трофейні роги в оселях мисливців.

Дивлячись на голову оленя із знятими рогами, Матвій з жалем мовив:

— Шкода дивитись. Який красень був!

— Коли звір без користі для людей пропадає, тоді шкодувати треба. Ти глянь на цю ось красу! — Іван Тимофійович високо підняв панти.— У Велику Вітчизняну поранило мене під Курськом. Пам’ятаєш, я писав вам із шпиталю? Багато там солдатів наших із перебитими руками та ногами лежало. Довго, бідолахи, мучилися, а як стали їм лікарі пантокрін давати, враз кістки зростатися почали. Не раз я тоді думав: може, й мої панти на ліки пішли. Виходить, недаремно бив ізюбрів.

Вода в казані закипіла. «Ну, почнемо»,— мовив Іван Тимофійович і узявся за лобову кістку, обгорнуту шкірою, повільно занурив роги в окріп. Потримав їх так кілька хвилин, дав охолонути і знову поклав у казан. Повторювалося це багато разів. Нескладна технологія варіння пантів вимагала, проте, граничної уваги й великого досвіду. Трохи недодивися — і м’які панти можуть тріснути, а отже, знецінитися. Цього ніяк не хотів допустити мисливець.

Матвій засолив у барилі ізюбрятину, зварив юшку, підсмажив печінку, а Іван Тимофійович все «чаклував» над пантами. Повернувся Степан із своїм помічником. Винести повністю здобич за одну ходку вони не змогли: в ізюбрі виявилося не менше двохсот кілограмів ваги. По обіді мисливці полягали на траву.

— Ну що, Іване, завтра знову підемо по м’ясо? — звернувся Степан до брата.— Та й шкуру доправити треба.

— Ідіть! А я доварювати панти залишуся, заразом і табір постережу.

— Тепер на твоєму солонці, Іване, цього року робити нічого: хоч і закопав ти потрух, а звір довго кров чує.

Приємно припікало сонце. У синій безодні неба повільно пливли поодинокі хмарки. Дрімотна млість огорнула тіло. «І чого люди в місто рвуться, адже там метушня, пилюка, гамір. А тут стільки простору, зелень скрізь, дихати приємно!» — міркував Степан. Матвій підвівся і почав збиратися на солонець. Степан стежив за його рухами.— «З’їздимо й ми з Кіндратом на оморочках у кінець затоки, початуємо, може, якийсь бичок і надійде»,— вирішив він.

— Кіндрате! — гукнув він племінника, збираючись розповісти тому про свій план. Але хлопець не відповідав. Він уже спав у наметі.

Степан підвівся й попрямував до старої липи, під якою були сховані дві легкі оморочки, зроблені з тонких кедрових дощок. Знайшовши їх на місці, він заліз й собі в намет і незабаром заснув.

Сонце вже хилилося до обрію, коли дві оморочки тихо відпливали від берега. Це мисливці вирушали чатувати пантачів на затоці. Матвій пішов на свій солонець значно раніше. У таборі зостався тільки Іван Тимофійович. Він мав грунтовно виспатися за ніч, щоб на ранок бути бадьорим і повним сил. Після нічного полювання, якщо пощастить, звіробої могли привезти панти, й не одні. Йому тоді доведеться цілий день їх варити і втома може підвести.

Щуча затока звивалася між приземкуватими дубовими узвишшями, заглиблюючись на кілька кілометрів у листвяний ліс долини Подхоренку. Вода в затоці мала коричневий відтінок. Місцями біля берегів — каламутна: вночі тут годувалися олені, поїдаючи ніжну стрілицю і крохмалисті корені латаття.

Біля однієї з відмілин, переритих копитами ізюбрів, Кіндрат вирішив спинитися і чекати свого талану. Степан поплив далі у глиб затоки. Запливши оморочкою під густий кущ прибережної верби, що нависла над водою, Кіндрат спробував прицілитись у те місце, де мали з’явитись ізюбри. Обламавши кілька гілочок, що заважали йому, він поклав карабін між ніг і, вмостившись зручніше на шматку кабанячої шкури, приготувався до довгого чекання.

У дзеркальному плесі затоки відбивалися неясні контури прибережного лісу. Зрідка на воді з’являлися кола: це дрібна рибка хапала метеликів, які, кружляючи над водною гладінню, інколи падали у воду. Почувся свист пташиних крил, і двійко мандаринок сіли на воду неподалік Кіндрата. Зіркі пташки помітили причаєного мисливця і завмерли в напружених позах. Потім повільно попливли до протилежного берега і стали шукати корм на мілководді.

Ще й місяць не зійшов, коли нетерплячий молодий мисливець, не дочекавшись ізюбра, виплив із своєї схованки і, нечутно вигрібаючи дволопатевим веслом, попрямував до русла річки. Увійшовши у вузький звивистий потічок з високими берегами, порослими купичником і свидиною, він почав повільно спускатися вниз. Течія відносила оморочку до берега, і тоді Кіндрат відштовхувався веслом. На одному з вигинів потічка течія утворила вир над глибокою ковбанею. Оморочка спинилася. Оглядаючи берег, мисливець помітив рух великого звіра у прибережних заростях. Зійшов місяць і осяяв мокрі від роси зарості купичника і прибережні кущі. Кіндрат приготувався до пострілу. Швидше б пантач виходив на відкрите місце. Стріляти у звіра, який стоїть у заростях, він не може — таке неписане правило амурських звіробоїв. Від довгої напруги руки молодого мисливця почали тремтіти, а ізюбр так і не виходив з темного куща. Певно, помітив оморочку.

Як хотілося Кіндратові, щоб звір швидше вийшов на відкрите місце, а вже він з такої відстані не промаже, і чудові панти — його мисливський приз — опиняться в оморочці. І звір ніби почув благання молодого звіробоя, нечутно вийшов з-за куща і, розсуваючи з легким шелестом високу траву, опинився біля самого краю урвистого берега.

Але що скувало рухи хвацького мисливця? Чому не гнеться палець на курку і гуркіт пострілу не стрясає нічну тишу? Перед враженим поглядом Кіндрата, осяяний місячним сяйвом, стояв могутній тигр. Він, як і людина, полював на ізюбра й не чекав зустрічі з небезпечним конкурентом. Коротку мить, поки вони розглядали одне одного, в душі мисливця вирували різні почуття: страх і жагуча цікавість, радість від можливості бачити прекрасного звіра й бажання добути його.

Перемогли радість і цікавість: він опустив карабін і, затамувавши подих, дивився на тигра. Царственний звір нечутно зник у прибережних заростях, як фата-моргана. Зітхнувши, ніби знявши з плечей тягар, Кіндрат поклав карабін на дно оморочки, взяв до рук весельце і поплив у табір.

Мисливець звірові не ворог

З пантовки Богатирьови повернулись у кінці червня. Тепер вони могли віддатися хатнім клопотам, відпочити в колі сім’ї. Та недовго тривав літній відпочинок. Знову завітав до Івана Тимофійовича Перекатов. Цього разу з проханням взяти участь у відлові бобрів.

Іван Тимофійович був мисливцем зроду-віку. Він пам’ятав розповіді свого батька, та й сам бачив у дитинстві, якими незліченними зграями, ніби великі хмари, кожної весни пролітали над протоками качки, гуси, лебеді. Можна було без рушниці добути птахів, і сільські хлопчаки полювали на них з дрючками. Численні гуменики часом ставали справжнім лихом: сідаючи на лани, вони дочиста вибирали з землі посіяне зерно, і людям доводилося сторожити свої посіви. А які стада косуль кочували в амурській долині! Повнісінькі вози настрілювали мисливці цієї дичини. Та й кабанів було видимо-невидимо. Куди все це ділося? Не вірилося звіробою, що якоюсь мірою і він винен у зменшенні запасів дичини, і, коли йому докоряли, заперечував:

— Не мисливець, а погода та голод б’ють звіра і птаха.

Була в цьому своя частка істини. В його угіддях, де велося обмежене полювання, після тяжкої багатосніжної зими, неврожаю головних кормів — жолудя та горіхів — звіра ставало менше. Це можна було пояснити відходом звіра в ситніші місця. Минало кілька років, і звір з’являвся знову. Проте в останні роки чисельність білки, косулі та кабана не тільки не поповнювалась, а продовжувала падати. Не раз засмучено замислювався над цим старий мисливець, йому хотілося бачити свої рідні місця незубожілими. Ось чому так зрадів він пропозиції Перекатова й без вагань дав згоду їхати на відлов і розселення бобрів. Полювати на них навряд йому доведеться, а от онуки напевне доживуть до того дня, коли можна буде добувати бобрів, і згадають вони діда Івана добрим словом.

Усю бригаду Богатирьов збирати не став. Цього разу він їхав з самим лише Матвієм, прихопивши двох собак. Степан з Кіндратом були завантажені на пасіці: надходив час медозбору.

Перекатов поспішав: до літнього паводку на річках він мав організувати відлов бобрів і навчити мисливців техніки ловлі цих надзвичайно сторожких напівводних звірків. У селищі Світла Гірка, куди вони прибули, на них чекали місцеві мисливці. Поклавши на човни клітки для транспортування виловлених тварин, великі сачки, лопати, плішні й намети, ловці рушили на Тиху річку.

Вервечка моторок ішла за човном Богатирьова, на якому плив і Перекатов. Багато років стежив мисливствознавець за колонією бобрів на Тихій. Радів, коли бачив приріст її населення. Але щоб прохарчувати великих гризунів, потрібно багато деревної рослинності. Бобри, поваливши ввесь прибережний осичник, почали відчувати брак кормів. Але навіть голодуючи взимку, вони нізащо не хотіли полишати обжитих місць. От і спало на думку Перекатову самому розселити їх. Місце, багате на різноманітний корм і зручне для мешкання бобрів, він підшукав. Тепер потрібно було відловити кілька сімей бобрових і перевезти їх туди.

У дорозі минуло два дні. Ось і боброва колонія. Обравши підвищене сухе місце, ловці стали споруджувати похідний табір. Поставили кілька просторих наметів. На чотирьох високих кілках напнули брезент. Вийшов гарний навіс, під яким мали утримуватися в клітках до від’їзду піймані звірки.

Закінчивши обладнання біваку, Перекатов із Богатирьовим вирушили в розвідку. Взяли з собою лайку. У першому ж звивистому мілководному потічку вони побачили дві боброві хатки. Навколо виднілися сліди діяльності гризунів: стриміли осикові пні, «зрізані» бобрами, на землі лежали частини стовбурів дерев. Місцями від берета річки тяглися углиб второвані стежки, якими чотириногі будівельники перетягали гілки дерев. Уважно оглядаючи береги річки, мисливствознавець побачив кілька бобрових нір. Низький рівень і прозорість води в річці дозволяли добре роздивитися входи до житла. Біля кожного входу він устромив вербову гілку.

Іван Тимофійович тим часом зацікавлено розглядав величенькі сліди перетинчастих лап. Їх було дуже багато на берегових мулистих косах. Серед відбитків де-не-де виднілися маленькі сліди бобренят.

— Ач, і молодняк уже годується із старими,— здивувався Богатирьов.

— Так, дітки — здоровані! — І Перекатов розповів Богатирьову, що вже на другий день після народження вони можуть плавати, а в двадцятиденному віці самостійно харчуватися рослинним кормом.

— А навіщо ж цьому гризунові такі великі пазурі?— спитав Богатирьов, торкаючи слід старого бобра пальцем.— Від ворогів захищатися?

— Ні. Кігті йому правлять за гребінь. На других пальцях задніх лап вони навіть роздвоєні. А для захисту — різці. Ловити почнемо — бережи руки: палець миттю відхопити може.

— Отак налякаєш, ловити твого бобра не схочеться.

— Ну, вже коли тигра не боїшся — бобрів не злякаєшся, їдьмо в табір.

Увечері біля багаття Перекатов зібрав усіх мисливців, пояснив їм прийоми ловлі, як і чим годувати спійманих бобрів, і розділив людей на чотири бригади. Кожна бригада одержала необхідне спорядження. Сам він теж ловитиме бобрів разом з Богатирьовим. По вечері мисливці довго сиділи біля вогнища, слухаючи розповідь мисливствознавця про дивного звіра, якого раніше й не знали на Амурі, а тепер ловитимуть живцем і перевозитимуть на інші річки. Полум’я висвічувало засмаглі обличчя промисловиків. Вони ніколи не полювали на бобрів, але це були ті чудові звіролови, які охоче пішли б ловити й самого чорта, коли б він водився в цих місцях.

Тишу ночі порушували крякання качок і зойки сов. Часом долинав глухий удар зваленого на землю дерева: це «трудилися» бобри.

Вранішнє сонце освітило порожній табір: всі мисливці вже роз’їхалися. Перекатов з Богатирьовими обрали собі непримітну звивисту річечку, що впадала в Тиху вище табору. Моторка раз у раз наштовхувалася на затоплені дерева, йшла повільно. В одній із звивин річки ліс біля берега порідшав. З’явилася велика галявина.

— Давай причалюй! — крикнув Перекатов Матвію. Човен з виключеним мотором тихо підійшов до високого берега. Першими з нього вискочили дві лапки, за ними вийшли люди.

— Он як попрацювали,— зауважив Перекатов, показуючи Богатирьову на високі конусоподібні пні осик і тополь.

Іван Тимофійович нахилився над одним з них, обережно провів рукою по свіжому зрізу, на якому лишилися поперечні рубці — сліди зубів.

— Ну й зубиська,— похитав він головою.— Оце так сила!

— Так, природа наділила бобрів міцними зубами, ростуть вони протягом усього їхнього життя і ніколи не тупляться,— пояснив звіровод.— Коли конструктори почули про що таємницю бобрів, вони зробили самозаточувальні різці для металообробних верстатів.

Раптом всі побачили, що лайки, які тільки-но бігали берегом, почали донюхуватися до куща вільшини, а потім шалено гребти під ним землю.

— Щось почули. Неси-но, Матвію, сокири та лопату, спробуємо копнути. Іване Тимофійовичу, а ти з човна оглянь дно біля берега, вхід до пори пошукай.— Перекатов підійшов до вільшини й почав копати землю в тому місці, де щойно греблися собаки. Згодом віддав лопату Матвію. Перерубуючи коріння, яке заважало, той швидко заглибився в мулистий ґрунт. Собаки скавчали, лізли під ноги, заважали працювати.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up