Амурські звіролови (сторінка 5)

Іван Тимофійович підкликав до себе Перекатова й показав на темний широкий вхід до бобриної нори. Крізь прозору воду добре проглядалася вторована стежка, яка вела по дну до зяючого отвору.

— Нора діюча. Бачиш, нею бобри користуються. Закривай вихід сачком, а я допоможу Матвію. Якщо бобер полізе, клич на підмогу: сам не впораєшся, звірі до тридцяти кілограмів важать, а у воді ще прудкіші, ніж на землі.

Перекатов вискочив з човна і підійшов до Матвія:

— Ну як, докопався?

— Схоже, що так. Розширяти отвір боюся: раптом звір полізе. Не встигнеш з ями вискочити. Не знаю я його.

Перекатов зрубав вербову гілку й подав її Матвію:

— Пошуруй, либонь, у норі, а я до батька тепер піду.

Недовго шурував Матвій гілкою у норі. З-під землі почулося грізне хуркання. Собаки загавкали.

— Стережися! Поліз! — вигукнув Матвій.

У чорному отворі нори з’явився темно-бурий звір. Матвій відскочив убік і тієї ж миті почув булькання. Потім він побачив, як Перекатов з батьком втягують у човен великий важкий сачок, в якому бився мокрий звір. Матвій підскочив до них, щоб допомогти, але спізнився: бобер був уже в човні. Хуркаючи і грізно клацаючи зубами, він намагався вибратися з тісної пастки.

— Накривай швидше брезентом! — крикнув Матвію Перекатов.— А тепер давай переженемо його із сачка в клітку.

Через кілька хвилин бобер був у клітці.

— Швидко ми його, голуба, впіймали. От і с початок від-лову незнаних для вас звірів! Іване Тимофійовичу, гав не лови! Сачок тримай біля виходу з нори: зараз молоді полізуть. Бобри сім’ями живуть. Бачиш, собаки як шалено рвуться до отвору, когось чують...

Богатирьов із сачком біля йори терпляче чекав, поки Перекатов і Матвій дісталися гніздової камери й зігнали трьох молодих бобрів. Двоє з них стрибнули в сачок, а третій, скориставшись розгубленістю ловців, прослизнув і втік у воду.

Радий успіху Перекатов запропонував на цьому закінчити лови. Йому не терпілося дізнатися, як ідуть справи в інших групах. Надвечір вони повернулися до табору. Нікого ще тут не застали. Перегнали бобрів у просторішу клітку, і Перекатов запропонував їм свіжих гілок, трави, налив води. Богатирьови тим часом підняли сітку, в яку потрапили кілька ленків та щук. Швидко попоравши рибу, поставили варитися юшку. Не встигла закипіти вода в казанку, як почулося торохтіння моторів. Поверталися інші бригади.

Перекатов вийшов на берег. Ловці, виходячи з човнів, розповіли йому, що їм вдалося знайти чотири сім’ї бобрів, але взяли вони тільки одну: двоє старих і п’ятеро молодих. Поскаржилися, що ловити їх не так легко: бобри ховаються в глибоких віднірках, які мають власні виходи, й виганяти їх звідти — важка справа. Спостерігаючи, як вивантажуються клітки з бобрами з човнів, Перекатов думав, що нелегко даватиметься в руки ловцям цей звір. Та нічого, з часом з’явиться досвід.

Серед ловців відчулося деяке розчарування. Перекатов же загалом був задоволений: «Перший день — і десять бобрів! Так за тиждень усіх тридцятеро виловимо». Після вечері натомлені й мокрі звіролови поснули як мертві. А тільки засіріло, знову роз’їхалися на пошуки бобрових нір і хаток. Але цього разу успіх зрадив усім. Хоч як старалися, нікому не пощастило зловити жодного бобра. Перекатов навіть був схильний уже вважати, що в бобрів існує якась невідома людям система передачі інформації, і тому вони всі до одного сховалися від людей.

Третього дня піймали тільки одного звіра, але зате на четвертий мисливці взяли шестеро, на п’ятий — трьох. Справа посувалася. Залишивши Івана Тимофійовича доглядати спійманих бобрів, Перекатов разом з Матвієм відплив на веслах у Світлу Гірку, щоб викликати вертоліт. Повернувся він на третій день.

Іван Тимофійович розповів, як іде лов, і вони вдвох пішли шукати місце для посадки вертольота. Знайшовши, поставили помітний з неба знак — розстелили брезент.

У пошуках бобрів ловці інколи проводили по три дні за межами табору. Ночували просто неба біля багаття, поверталися з пійманими звірами до табору пізно ввечері. Тут під брезентовими навісами стояли клітки. Вже небагато лишалося впіймати бобрів, щоб виконати завдання, але поведінка бранців змушувала поспішати. Вдень бобри у клітках поводилися більш-менш спокійно, перебували у дрімотному стані, але з настанням сутінків починали хвилюватися, гризли сітку кліток, прагнучи повернути собі втрачену волю. Тепер Іван Тимофійович спав уночі тривожно. Йому доводилося часто вставати, йти до навісу й заспокоювати шаленіючих тварин.

У кінці другого тижня план, нарешті, був виконаний: у транспортних клітках чекали своєї дальшої долі близько півсотні бобрів. Ловці зібралися всі разом і нетерпляче ждали вертоліт. І ось він прилетів, сів неподалік розпізнавального знаку на лужку, поряд із навісами. Пілоти з цікавістю дивилися на підсліпуватих звірів — своїх незвичайних пасажирів. Поки льотчики пили чай з лимонником, звіролови завантажили у містке черево крилатої машини клітки.

Гучно заревів мотор. Повітряні вихори, викликані роботою довгих лопатів пропелера, пригнули траву, підхопили й понесли до лісу жмутки сіна. Зелена машина здригнулася, легко і плавно піднялася і полетіла, схожа на бабку, до обрію, несучи на борту разом з переселенцями Перекатова та Богатирьових. Дві години летів вертоліт. А скільки століть минуло б, поки бобри, розселившись природним шляхом, подолали б цю відстань!

Приземлилися на березі річки Безіменної, в тому місці, де на них чекали на човнах провідники. З їхньою допомогою Перекатов вивантажив клітки з бобрами. Вертоліт відпустили. Розвозку бобрів по річці та її притоках вирішили почати вранці наступного дня.

Увечері мисливствознавець уважно оглянув переселенців. Деякі бобри поводилися особливо неспокійно, відмовлялися від їжі, без упину металися по клітці. Перекатов вирішив випустити їх негайно, не чекаючи ранку. Клітки перенесли неподалік від табору й залишили їх відчиненими.

— А ми, чекаючи вас, товаришу Перекатов, бобрам штучні нори зробили,— повідомили провідники.

— Молодці! — похвалив звіровод.— Тільки бобрам важко догодити: вони самі будівельники хоч куди!

Над тайгою займалася ранкова зоря, коли мисливці почали розселення бобрів. Вони вивозили їх якомога далі й випускали на волю в тихі старі річища, мілкі затоки. Звірі не поспішали виходити з кліток; нюхали землю, повітря і лише тоді, незграбно погойдуючись безпомилково прямували в бік води. Навіть найгустіші непролазні зарості не цікавили їх. Вони явно віддавали перевагу водяній стихії перед іншими, у ній тільки почувалися спокійно та зручно. Нечутно занурювалися вони в тихі струмені води і зникали з людських очей, не скоро з’являючись на поверхні, щоб вдихнути повітря і знову зануритись у воду, тепер вже надовго.

Коли на волю вийшов останній бобер, Перекатов підійшов до Івана Тимофійовича.

— Побували ми з тобою на бобрячому новосіллі, час і додому. Тут їм буде добре: корму он скільки, лякати нікому. Зробимо заповідник, а Матвія директором поставимо.

Двоногі вовки

Іван Тимофійович хоч і часто відлучався цього літа з дому, але про город не забував. Як тільки з’являлася можливість, приїздив у свої володіння, доглядав грядки, збирав урожай. Особливо старанно вирощував він баштанні культури: дуже полюбляв кавуни. Коли був великий урожай, солив їх про запас, неабияк дивуючи взимку гостей.

Одного вільного дня він завів моторку і подався на свій баштан. Заразом хотів трохи порибалити. Прибувши, оглянув хазяйським оком город, узяв вудочки й попрямував на затоку до уподобаного рибного місця. Серед дня риба не йшла, але надвечір став добре ловитися карась, а з настанням сутінків карася змінив сом. Захопившись риболовлею, Іван Тимофійович не помітив, як у затоку ввійшла оморочка з двома пасажирами на борту.

Коли зовсім смерклося, він акуратно змотав вудочки, склав упійману рибу в торбу і вже збирався йти, коли раптом почув кроки людей, які брели мілководдям. Він пішов їм назустріч. Здалеку вималювалися два нечітких силуети. «Певно, з рибоохорони»,— подумав про себе Богатирьов.

— Гей, Скачков! Це ти? — гукнув він до них.

Відповіді не було. «Хто ж це може бути?» — губився в здогадках старий мисливець. Він помітив, як прибульці завмерли на місці після його крику, певно, не сподіваючись зустріти тут людину в такий пізній час. Гадаючи, хто міг завітати на його острів і навіщо, Богатирьов пішов повільніше. Ось він помітив, як один з незнайомців засунув руку в кишеню і витяг звідти якусь річ. Вона металево зблиснула в його руці. «Ліхтарик»,— подумав Богатирьов, чекаючи, що наступної миті з’явиться світло. Але «ліхтарик» не засвітився. «Зараз усе з’ясується»,— думав Богатирьов, прямуючи до незнайомців.

Ті повільно вийшли на берег. Порівнявшись із ними, Іван Тимофійович не добачив серед них знайомого інспектора. Обох прибульців він бачив уперше.

— То хто ви будете? — спитав він.

— Ми рибалки з радгоспу,— відповів один з незнайомців.— Тут недалеко рибалимо. Цигарки в нас закінчилися, може, пригостиш махрою?

— Я не палю.

— Шкода. Ну, тоді заварки дай, чи що.

— Чай є, ходімо до куреня, тут близько.

— Ти що, з компанією тут рибалиш? — спитав другий.

— Ні, поки що сам.

Задоволені його відповіддю, незнайомці попростували до його городу. Осторонь входу в курінь старий розпалив вогнище, запросивши їх посидіти біля багаття, потім дістав пачку чаю й простяг одному з гостей.

— Беріть увесь. У мене ще є.

Умостившись біля багаття, незнайомці не поспішали йти геть, а господар не спішив їх проводжати. Якийсь сумнів закрався йому в душу. Гострого ока слідопита не уникла внутрішня напруженість цих двох, яку вони намагалися приховати за показною розв’язністю. Здавалось, їх ніщо не цікавило, але варто було Івану Тимофійовичу відвернутися по щось, як вони чіпко обмацували очима оточуючі речі й його самого.

Вода в чайнику закипіла, підкидаючи кришку.

— Може, чайку вип’єте? — запропонував Богатирьов, висипаючи з долоні в окріп чай.— Свіженький.

— Не відмовимося,— відповів один з незнайомців. Подаючи йому кухоль з чаєм, Іван Тимофійович устиг роздивитися, яка в «рибалки» біла та пещена рука. «Таких рук у рибалок не буває,— подумав Богатирьов, і неясна тривога його вросла.— А що коли це в нього револьвер?» — сяйнула думка, і він крадькома зиркнув на випнуту кишеню прибульця, який діставав «ліхтарик», що так і не засвітив. «Для рибінспектора — це табельна зброя, але ж вони рибалками назвалися. Ні, тут щось не те, здається, ніякі вони не рибалки»,— розмірковував Іван Тимофійович, сьорбаючи гарячий чай.

— Як же ви нині ловити кету збираєтеся, заїзками чи аханами? — спитав він.

— Аханами,— з поважним виглядом відповів «рибалка», відставляючи порожній кухоль.

Богатирьов чекав, що безглузде запитання щодо ловлі кети аханою — сіттю з великими чарунками, якою раніше ловили тільки калугу,— викличе в рибалок усмішку, але вони не помітили пастки. Отже, не знали того, про що він їх питав, що знав кожен справжній рибалка на Амурі. «Так от які ви «рибалки»! — подумав Богатирьов, зрозумівши, що тривога його не безпідставна.— їх треба неодмінно доставити в сільраду». Але як це зробити?

У тому, що незнайомці не ті, за кого себе видають, Богатирьов тепер не мав сумніву. Та й які добрі люди вештатимуться поночі на безлюдному острові! — «А що коли це злочинці? Вони озброєні, і мені самому з двома не впоратися. Та й думати довго ніколи: підуть». І він зважився.

— У мене тут сіті стоять, з’їжджу гляну їх,— якомога розважливіше мовив Богатирьов.— А ви пийте чай, вогонь підтримуйте. Я скоро повернусь.

— Давай, діду, перевіряй. Виходить, ти тут браконьєриш потроху? Не бійся, ми тебе не продамо! — посміхнувшись, відповів один з «рибалок».

Богатирьов виплив на середину протоки і вихорем помчав у селище, витискуючи з мотора все можливе. Через годину група міліціонерів разом з Богатирьовим ішла на швидкісному катері до острова. Висадивши в різних його місцях міліціонерів, катер підійшов туди, звідки відчалила моторка Богатирьова. Невелика група разом з офіцером попрямувала до куреня.

Багаття давно згасло, але попіл був ще теплий. «Рибалок» і слід прохолов.

— Якщо вони не втекли з острова, то ми їх швидко візьмемо, а якщо перепливли протоку, важка справа,— зауважив лейтенант. Він добре знав Богатирьова і розраховував на його допомогу. Класний слідопит був зараз саме до речі.— Ходімте, Іване Тимофійовичу, туди, де ви з ними зустрілися,— запропонував офіцер.

Вже зайнявся світанок, коли міліціонери, вийшовши де затоки, знайшли те місце, де причалювала оморочка. Слідів довкола було багатенько.

— Втекли,— засмучено зітхнув лейтенант.— Тепер треба швидше обнишпорити береги протоки, можливо, далеко не відпливли. Ви, Іване Тимофійовичу, залишайтеся на городі. Тут наші люди прочісують острів. Вони вийдуть на вас. Поясните їм усе й підкажете, як краще продовжити огляд.

Катер відплив. Богатирьов знову розпалив велике багаття, але сів не біля вогню, а на порозі куреня. Так він сидів, поки не зійшло сонце. До багаття підійшли два міліціонери. Одяг на них був мокрий від роси. На повідці вони тримали велику вівчарку. Побачивши Богатирьова, усміхнулися.

— Де ж ваші «рибалки», Іване Тимофійовичу?

— А ви гадаєте, вони не догадалися? Вас біля багаття дожидатимуться? Острів великий, сховатися є де. Лейтенант звелів, щоб ви острів до кінця прочісували, а він на катері по протоці пішов.

Залишившись знову сам, Богатирьов не став сидіти без діла. Він вирішив уважно оглянути затоку. Хоч берегом її пройшли міліціонери, вони не знають всіх розгалужень, схованих густим куничником та верболозом. Розшукавши свою крихітну оморочку, він узяв жердину і, стоячи на верткому човнику, став неквапом просуватися правим рукавом затоки, пильно вдивляючись у кожну купинку, кожне місце з прим’ятою травою.

Довго петляв він вузьким рукавом затоки. Ось і її кінець. Тихо, порожньо довкіл. Тільки в’юнкі очеретянки пурхають з гілки на гілку, із тривожним треньканням зазирають у вічі слідопита. Старий мисливець не поспішає. В руках його зблискує карабін, з яким він не розлучається і влітку. Почувається він, як на улюбленому ведмежому полюванні: звір може з’явитися раптово.

Кущі шелюги такі густі, що проплисти на оморочці крізь них неможливо. Їх підтопила висока вода. Але зате як добре й безпечно можна тут сховатися! Богатирьов довго вдивляється в зарості. Раптом щось невловиме прикувало його увагу. Він зупинив погляд, але не одразу побачив круглу чорну цятку. Як добре знайомий йому цей металевий погляд смерті! Але чому він спрямований з порожнього куща? Спокійно продовжує вдивлятися мисливець, і за якусь мить за кущем вималювалося перекошене жахом обличчя людини. В ній Іван Тимофійович упізнав одного з «рибалок». Той стояв по груди у воді. Нижні поли куртки були в нього підкачані, і кінці їхні затиснуті в зубах. Однією рукою незнайомець підтримував куртку, а другою спрямував пістолет в груди мисливцеві.

— Мене не налякаєш,— спокійно мовив Богатирьов.— Ви оточені. Вилазь із кущів. Та не здумай стріляти, все одно промажеш.

Довгою здалася Богатирьову ця хвилина. Будь-якої миті міг гримнути постріл, на який готовий був відповісти старий звіролов.

— Не виказуй, діду,— пробелькотів незнайомець.— Я тебе не зачеплю. Ти мене не бачив. Увечері піду,— поквапливо говорив він.— Тобі в курінь п’ять тисяч покладу.

— Ну добре, досить. А де твій приятель?

— Він у човні лежить. За кривуном. Нас поки не знайшли. Чув, діду, не виказуй, Христом-богом прошу. А ми вже тобі віддячимо: на весь вік вистачить.

Як хотілося Богатирьову обірвати цю нікчемну балачку ворога. Але він стримався. Тепер «вовки» обкладені, не варто поспішати.

— Хай уже, сиди у своєму лігві до ночі, а там видно буде.— І з цими словами Богатирьов повернувся спиною до незнайомця і погнав оморочку кормою вперед. «Що як пальне в спину?» —майнуло в голові. Але тишу вербових заростів порушувало лише хлюпання риби у ковбані. Випливши із затоки, Богатирьов швидко попрямував протокою, шукаючи катер. Тільки б не розминутися!

Міліціонери тим часом обійшли острів з усіх боків, оглянули протоки, які його омивали. Човна незнайомців ніде не було видно. Катер повертався до Богатирьова. Побачивши його в оморочці, моторист підійшов малим ходом, щоб не перекинути хвилею благеньку шкаралупку.

— Здається, втекли від нас «рибалки»,— скрушно махнув рукою лейтенант.— Весь острів хлопці обнишпорили, і все марно.

— А я їх таки знайшов!

— Невже правда? — зрадів командир.

— Один, ну чисто тобі єнот, у затоплений кущ шелюги заліз, щоб собака слід не взяв, і звідти на мене «пушку» наставив, коли я до куща підплив оморочкою. Просить не видавати. Гроші великі обіцяє.

— Ну, та й Іван Тимофійович! Ну, й молодчага! Покажи-но, де вони ховаються.— Лейтенант витяг з планшета карту і розгорнув її перед Богатирьовим.

— Бачиш затоку, де я з ними вперше зустрівся? Вона роздвоюється. В кінці правого рукава густі кущі та болото. Отут вони й сидітимуть до ночі.

— Зрозуміло. Зараз ми сплануємо, як їх узяти. А ви, Іване Тимофійовичу, спускайтеся в каюту та подрімайте, адже другу добу не маєте відпочинку.

— Ти про мене, лейтенанте, не турбуйся. Братимете їх я теж знадоблюся. Твої хлопці — молодь, надто гарячі та необачні, а тут витримка, терпіння потрібні.

Рівний стукіт дизеля заколисував. Далася взнаки напруга останньої доби, втома раптом навалилася на Богатирьова, і не в силі більше долати дрімоту, він вирішив полежати в каюті, поки катер дійде до місця. Велівши старшині збудити його, тільки-но прибудуть на місце, він зійшов трапом униз, і миттю поринув у глибокий сон. Він так міцно заснув, що не чув, як стрибали з палуби на пісок міліціонери, як гавкав пес, як пролунало кілька пострілів. Операція по захопленню злочинців пройшла успішно. Під час перестрілки один із бандитів був поранений, той, який тримав пістолет і відстрілювався на бігу. Йому прострелило руку.

Прокинувся Богатирьов лише тоді, коли палуба катера загриміла від гуркоту підкованих чобіт. Вийшовши нагору, він побачив лейтенанта.

— Іване Тимофійовичу, пізнаєте своїх «гостей»? — показав той на незнайомців. Похмурі, зсутулені, в мокрому одязі, сиділи вони на палубі, оточені працівниками міліції. Рука того, який цілився в Богатирьова, була стягнута бинтом.

— Яку ж рибу збиралися ви ловити в наших річках? — спитав Богатирьов.— Не ми, так інші вас все одно знешкодили б.

Затримані мовчали.

Знову на промисел

Удома Матвія чекав лист од Наталки Суходольської. В ньому дівчина повідомляла про завершення своєї роботи над дисертацією і бажання зустрітися з ним. Надягнувши новий костюм і пов’язавши краватку, Матвій поїхав у місто, у відділення Науково-дослідного інституту полювання та звірівництва, де працювала Суходольська. Наталю вій застав у просторій лабораторії за перебиранням соболиних черепів. Побачивши зніченого Матвія, вона швидко пішла йому назустріч, простягнувши обидві руки.

— Матвію! Як добре, що ви зайшли. Листа мого отримали? Я так хотіла вас бачити. Ну, сідайте,— заметушилася вона і підсунула йому стілець.

— Розповідайте, як ви там живете, Як здоров’я Івана Тимофійовича, як розселяли бобрів із Перекатовим.

— Що ж тут розповідати? Живі, здорові. А про бобрів ви вже знаєте? — Матвій намагався триматись невимушено.— Ми з батьком бобрів уперше бачили. Перекатов — фахівець по них. Допомагали ми йому, як уміли.

— А я кликала вас ось чого. Є в мене до вас пропозиція: в нашому інституті вивільнилося місце лаборанта, може, погодитеся піти до нас попрацювати?

— Поміркувати треба,— відповів Матвій, не знаючи, що відповісти.

— Ну, добре. Щоб було над чим поміркувати, я вас побіжно ознайомлю із нашою лабораторією. Але перед цим хочу запропонувати свій звіт про поїздку в бригаду вашого батька. Читатимете?

Матвій ствердно хитнув головою, і Наталя простягла йому грубу теку.

— Можете взяти із собою. Там і фотографії є. Серед них те саме полювання... Пам’ятаєте високий барліг? Івану Тимофійовичу покажете, йому буде цікаво. А тепер ходімо зі мною.

І Наталя стала показувати йому альбоми польових обстежень мисливських угідь, лабораторне обладнання, колекції тушок птахів і дрібних гризунів. Розглядаючи етикетки, Матвій спитав:

— Щось тут не по-нашому написано. Яка це мова?

— Латинська. Всі звірі та птахи мають свої назви латиною, так умовилися вчені всього світу.

— Ви знаєте цю мову?— не стримав захоплення Матвій.

— Не зовсім, але назви звірів і птахів прочитати можу. Ось, наприклад, лепус тамідус — заєць-біляк, каніс люпус — вовк...

— Як же я працюватиму у вас, якщо читати латинь не зможу?

— До ваших обов’язків не це входитиме. Ви колекціонуватимете і препаруватимете звірів, будете мені допомагати.

— Добути я будь-якого звіра можу, а препарувати не зумію,— рішуче заявив Матвій.

— Це неважко, я швидко вас навчу. Ви ж умієте звірків білувати...

— Знаєте, Наталю, мабуть, рано ще мені в інститут. Підучитися слід. Я серйозно вирішив вступити заочно у мисливчознавчий технікум, стати мисливствознавцем. Ось тоді я зможу вам допомагати по-справжньому. А поки що буду звичайним мисливцем. Ви приїздіть до вас на Алу. Наша бригада нині тигрів ловитиме.

— Тигри — це цікаво. Але моя тема — соболь...

— Ми соболюватимемо. Нам шкурки, а вам тушки,— засміявся Матвій, але, зустрівшись із засмученим поглядом дівчини, змовк.

— Як добре, Матвію, що ви вирішили стати мисливствознавцем! Вчитися заочно важко, але я охоче вам допоможу. Для початку от вам два підручники.

— Як-небудь подужаємо. Мисливство практично я знаю добре, навіть тигрів з батьком ловив! — не без гордості вигукнув Матвій.

— Знати техніку полювання для мисливствознавця треба обов’язково, але це, Матвію, ще далеко не все,— заперечила Наталя.— Вам доведеться оцінювати мисливські угіддя, а для цього необхідно знати й ботаніку, й ґрунтознавство. Окрім цього без знання зоології та екології вам важко буде займатися й таким питанням, як відтворення промислових тварин. Ще маєте опанувати хутряне товарознавство, оскільки хутро буде головною продукцією вашого господарства. Адже промгоспи, якими керують мисливствознавці, успішно розвиваються тільки, коли вони рентабельні. От і виходить, що мисливствознавець, це геоботанік і біолог, товарознавець і технік, звіровод і економіст. А ви поки що добре володієте тільки технікою промислу. Собак ви теж, звичайно, любите, але і в собакознавстві потрібні знання хоч би основ генетики. Як бачите, Матвію, професія біолога-мисливствознавця не така вже й проста. А зараз я складаю для вас список проб і черепів, ви їх зберіть, будь ласка, для мене.

Слухаючи Наталю, Матвій почав краще розуміти, що йому до мисливствознавця ще дуже далеко, але з такою помічницею він з радістю долатиме всі перешкоди й опановуватиме вершини наук, і він знову став настійливо запрошувати Наталю відвідати взимку їхнє зимовище на Алій. Там уже він знайде час допомогти їй і як лаборант, і як препаратор.

— Можливо, я до вас і приїду. Передайте велике вітання від мене батькові й усім іншим. А це вам на пам’ять,— і вона простягла Матвію книгу «Життя лісу».

— Спасибі, Наталю. Я чекатиму, приїздіть! Мене тут Перекатов директором бобрового заповідника агітує. Та який з мене директор! Наближається мисливський сезон, і якась сила знову мене в ліс тягне. Ні, поки сім’ї власної немає, побігаю я з батьком по сопках за чорними собольками та за тиграми. Побуду рядовим мисливцем. Не всім же керувати. Комусь і добувати м’яке золото треба.

Потиснувши на прощання руку дівчині, Матвій вийшов з інституту. На обличчі його сяяла м’яка усмішка.

 

На початку осені в Краснорічинському мисливсько-промисловому господарстві відбулися загальні збори кадрових промисловиків. Такі збори проводилися щорічно. На них слухали повідомлення про результати минулого сезону, намічалися плани на новий.

— Промислова розвідка,— говорив, звертаючись до мисливців, Перекатов,— принесла добрі відомості про місця скопичення білки та кабана. В мисливських угіддях багато соболя і норки. Ваші потреби в капканах і боєзапасах ми задовольнимо цілком. Цього року завеземо бригади на промисел вертольотами. Перед вами завдання — зібрати наявний багатий урожай тайги: хутро та м’ясо. Але перевиконання плану добутку соболя, видри та єнота суворо забороняється. І ще врахуйте одну обставину: подовження терміну полювання не буде. Ранньовесняні шкурки неміцні. Закінчимо хутряний промисел, розпочнемо відлов звірів для «Зооцентру». Нині нам планують відлов трьох тигрів. Реалізацію ми вирішили доручити бригаді Богатирьова.— Перекатов знайшов поглядом Івана Тимофійовича й усміхнувся йому.— Залишилося небагато часу до початку промислу. Давайте добре підготуємося до нього й виконаємо свої зобов’язання перед державою!

Потім мисливці жваво обговорювали свої потреби, вимагали радіоприймачів, мотонарт, великокаліберної нарізної зброї для відстрілу копитного звіра.

У кінці зборів із-за столу підвівся директор держпромгоспу.

— Спасибі вам за слушні пропозиції. Ми намагатимемося всі їх по можливості задовольнити. А зараз дозвольте виконати приємне доручення дирекції ВДНГ — вручити нагороди кращим мисливцям. Золотої медалі Виставки досягнень народного господарства СРСР удостоєно Івана Тимофійовича Богатирьова...

Ніяково приймав нагороду старий звіролов. Всі радо поздоровляли його, а він почервонів і витирав хустинкою змокріле чоло.

Повернувшись зі зборів, Богатирьов оглянув спорядження, перевірив зброю.

— Ну, що, Кучум, засидівся? Скоро підемо в тайгу,— лагідно погладив він улюбленого собаку.

У двері тихо постукали. Увійшов Маркін.

— Здоров, Тимофійовичу! Чув я, твою бригаду на вертольоті закидатимуть на Алу? Мене візьмеш?

Богатирьов мовчав. Йому важко було розмовляти з людиною, яка не берегла честь бригади, і він відчув ніяковість за нього. Перемітиш себе, нарешті, мовив:

— Ні, Маркін. У свою бригаду не візьму. Совісті ти не маєш. Думаєш, я не знаю, як ти соболів приховав та Подлещуку тихцем відніс? Знаю. Після його смерті здали на заготпункт його соболів, а приймальник мене й питає: «Дивна річ, у Подлещука дерев’яних капканів не було, а половина соболів ними добута. Чи не в тебе, Богатирьов, він на путиках нишпорив? Отоді я й згадав, як ти на невдачі скаржився та ночував у тайзі. Ненадійна ти людина, а нам — тигрів ловити.

Маркін не став виправдовуватися. Він зрозумів, що Богатирьов не з тих, кого можна ошукати і, прикриваючись його добрим ім’ям, влаштовувати свої справи. Мнучи в руках свій старий триух, він, не прощаючись, вийшов за поріг.

25 жовтня випав перший сніг, що швидко розтанув. Але Іван Тимофійович знав, що в горах на північних схилах він може залишитися на всю зиму. Тому він почав квапити Степана і своїх синів. Нарешті, настав день вильоту. Попрощавшись із рідними, брати Богатирьови завантажилися в автомашину й вирушили на аеродром. Тут на них чекав Перекатов. Ревнули гвинти, і вертоліт узяв курс на далеке пасмо лісистих сопок. Іван Тимофійович дивився в ілюмінатор. Під ним лежала темно-зелена, висріблена першою порошею тайга, покраяна лісовими стежками й дорогами, якими в роки далекої юності ходив він на промисел з важкими клунками за плечима, ночуючи біля багаття.

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up