Погостини (сторінка 2)

Я хутенько витягаю зі скрині празникового костюмчика і сорочку. Вони пахнуть рутою-м’ятою. Щороку, тільки-но з’являються городні квіти, бабуся напаковують прискринок пахучим зіллям. Від того одяг наш завжди має свіжий запах і його не зачіпає міль.

За хвилину-другу я зодягся. На вулиці нас уже чекав дідусь.

— Не спізнимося з козами на торг? — пожартував він.

— Доки збереться молодь, то якраз і поспіємо,— одказали бабуся.

Село нараз ожило. То там, то там чути голосні перегуки. Поодинці й парами поспішають на леваду хлопці й дівчата, літні люди. Всі у святковому одязі, з піднесеним настроєм.

Особливо мені до вподоби мої перевесниці. У кожної вишита блузка, підперезана крайкою запаска. На голівках у них віночки з живих квітів, од яких звисають на всі боки різнокольорові стрічки.

— Бач, Мотре, весна прибрала квітами не тільки луки, а й дівчат!

Бабуся довго дивляться на дівочий гурт, що пробіг повз нас, і мовлять:

— Весна, Тарасе, хоч і багата на квіти, а хліб у осені позичає. Та дівчатам зараз не до цього. Вони знають, що в березні поскачи, а в квітні пограй.

— Грай чи не грай, але, кажуть, квітневої роботи на май не одкладай, то їстимеш коровай,— розохотився на приказки дідусь.

— Авжеж,— таки погоджуються бабуся,— хто в квітні сіє, той у вересні віє.

— Уже прийшла та пора,— веде далі дідусь,— коли сон на зиму відклади, а діло в апрілі зроби, бо ластівка в квітні день починає, а соловей кінчає...

За розмовами ми незчулися, як вийшли на леваду. А там — майже все село зібралося. Ще таких масових веснянок за моєї пам’яті не було.

Посеред вигону, взявшись за руки, дівчата водили “Кривого танця”. Він і насправді відповідав своїй назві — петляв, звивався, неначе крутий лісовий струмочок. Юнки повільно ходили, наспівуючи розлогу мелодію:

А в кривого танця
Та не виведем кінця!
Треба його та виводити,
Лад та йому знаходити...

— Чому танок називається кривим? — питаюсь у дідуся. Він взяв мене за руку, підвів ближче до гурту.

— Назва походить від того,— прошепотів на вухо,— що він і справді кривий. Бач, як поплутався, що й кінця не видно. Якщо вірити переказові, цей танець з’явився дуже давно, коли на наші землі нападали татари. 

Батьки привчали дітей остерігатися ворогів, заплутувати свої сліди, аби по них чужинці не потрапили в село. Для цього і був придуманий “Кривий танець”. До речі, всі веснянки обов’язково починаються і закінчуються саме цим танком.

Доки дідусь розповідав мені про “Кривого танця”, той і закінчився. Далі йшла “Подоляночка”. Старші дівчата зробили велике коло. Всередині нього виникло ще одне, але трохи менше. Його утворили середульші юнки.

— А де ваша подоляночка? — запитав хтось із дівчат.

— Ось вона! — почулося зусібіч.

Посеред кола справді з’явилася дівчинка. Вся вона була прикрашена квітами та молодими вербовими галузками. Навіть важко впізнати, хто за подоляночку.

— Чия ж то така красуня буде,— піднімаючись навшпиньки, запитали бабуся.

Я уважно придивився і таки впізнав свою перевесницю.

— То тітки Ганни дочка,— прошепотів до бабусі, щоб не почули сусідні люди.

— Леся Клименкова? — здивувалися вони.— Ти ба, яка шпетка! Ніколи б і не подумала...

Леся вийшла на горбок, привітно усміхнулася до присутніх і одразу ж присіла. Два кола почали рухатися в протилежні сторони. Дівчата, котрі водили перше коло, заспівали: Десь тут була подоляночка, Десь тут була молодесенька, Тут вона стояла — До землі припала. Дівчата з меншого кола завели своєї:

Ой, устань, устань, подоляночко,
Протри очки, як ті шкляночки.
Та берися в бочки
І скачи у скочки!

Леся підвела голову, протерла кулачками очі, як того і вимагали. Потім встала, взялася руками в боки і почала пританцьовувати. Дівчата, що водили коло, присіли. Коли ж Леся закінчила танок, гурт знову заспівав: Ой, весно, весно, днем красна, Що ти нам, весно, принесла?

Подоляночка відповіла тоненьким голоском: Принесла я вам літечко, Щоб родилося житечко, Ще й червонії квіточки, Щоб квітчались дівочки, Коробочку з веретінцями, А скриньочку з червінцями, Старим дідам по кийочку, Старим бабам по серпочку, Малим дітям по яблучку...

Обидва кола знову оживились. Дівочий гурт заспівав жартівливої:

У довгої лози
Пасли хлопці кози,
А дівчата — козенята,
Та й померзли ноженята...

Не встигли ми перекинутися враженнями від побаченого, як хороводи розпалися на кілька груп. Невеличкий гурт дівчат став поруч нас, і задзвеніла давня співаночка:

А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, див, Ладо, сіяли, сіяли.
Хлопці, що стояли неподалік, відповіли:
А ми просо витопчем, витопчем,
Ой, див, Ладо, витопчем, витопчем!

Дідусь знову нахилився до мене, упівголоса пояснив:

— Ось саме ця пісня, в якій мовиться про Ладо, найбільш давня. Їй, може, тисяча, а то й більше років. Так співали наші пращури.

Я поцікавився, звідки про це відомо дідусеві?

— За кожним словом,— відповів він,— стоїть історія. Іноді досить одного слівця, щоб дізнатися про вік пісні, де і коли вона створювалася...

Згадка про Ладо, як я довідався, також має свою історію. Родовід слова тягнеться з дохристиянського періоду, тобто від 988 року. Саме тоді київський князь Володимир Великий висвятив у дніпровських водах перших християн. До цього вони поклонялися міфічним богам — Ярилові, Дажбогові, Перунові...

Серед них була і Лада — богиня Сонця, злагоди, любові та достатку. Це — одна з найдавніших міфологічних покровительок у східних та південних слов’ян. Про неї мовиться і в іншій весняночці: “Благослови, мати, ой мати Лада, весну закликати...”

Біля скульптур, виготовлених з дерева чи каменю на честь певних богів, язичники влаштовували релігійні обряди. Такі капища, тобто святі місця, існували на всій території Київської Русі. Їм поклонявся і Володимир Святославович. Але згодом, побувавши у Греції і ближче познайомившись з християнським обрядом, він вирішив запровадити його на Русі.

Після приїзду з Константинополя князь наказав придворним слугам викинути язичеських богів у Дніпро. Як згадує тогочасний літописець, кияни бігли берегом повноводої ріки і волали: “Видибай, видибай, наш міцний боже!”

Одна з скульптур начебто і справді пристала до берега. Це місце й досі кияни називають Видубичами.

Пізніше, коли міфологічні боги вже втратили своє первісне значення, словом “ладо” стали пестливо називати своїх дітей, чоловіків, дружин і навіть князів. У Тараса Шевченка є вірш, де він, вустами князевої дружини, мовить: Вітрило-вітре мій єдиний, Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На всі любії мої, На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли?

У сьогоднішній веснянці, де є слова: “Ой, див, Ладо, витопчем, витопчем!”, йдеться саме про давню богиню Сонця, злагоди, любові та достатку.

За танком “А ми просо сіяли...” пішли інші і не менш цікаві — “Льон”, “Гречка”, “Огірочки”, “Коноплі”...

Дуже цікавою була сценка про журавля, що занадився до бабусиних конопель. Учасниці хороводу імітували довгоногу птицю, яка толочить бабусин посів і нізащо не хоче полишити огородець. Нарешті його таки випроводили з накличкою: “Такий-сякий цибле конопельки щипле!”

За різними забавками та іграми не помітили, як надійшов полудень. Після останньої веснянки хлопці одразу винесли на довгій тичці зиму-опудало. Це була сплетена з соломи велика лялька. Вона чимось нагадувала бабу-ягу. За допомогою непомітних для нас рухів і діалогів опудало ворушилося, наче живе, просило помилування: “Та я ж,— казало,— ще не встигла нарозкошуватися вволю...” — “Годі тобі, зимо, зимувати. Вже весна надворі!” — “Та я ж...”

Але хлопці були непоступливими. Вони швидко підпалили ляльку. Вогонь під дружні оплески миттю “з’їдав зиму”.

Рештки від солом’яного опудала віднесли до річки й кинули у воду. Швидка течія змила останні сліди зими.

Дівчата напрощанок заспівали веселу весняночку. Люди почали розходитися по домівках. За ними й ми втрьох. На радощах, що вперше побачив усі веснянкові дії, я запитав у дідуся:

— Навіщо хлопці спалили опудало?

Дідусь поклав ліву долоню на моє плече, а правою натискав на костура. Так йому було легше йти.

— Солом’яна лялька,— відповів невдовзі,— то мовби зима: ось її і спалюють, щоб більше не поверталися заморозки. Бач, усе довкола роззеленілося, зацвіло. Так наші пращури зустрічали найкращу пору року — піснями, танками, веселими забавами. Зроду-віку молодь у квітні виходила на луки і святкувала відродження природи веснянками, а по-нашому — гаївками. У Західних областях України їх ще називають гагівки або гагілки. Цей обряд справляли по всіх селах України.

— В інших народів є такі ігри? — цікавлюся в дідуся.

— Немає. Веснянки збереглися тільки в нас на Україні.

— Чому саме в квітні, можна було б і в травні святкувати?

— Тому що цвітень-переплітень переплітає трохи зими, а трохи літа,— пояснив дідусь.— Одне слово, це вже справжній весняний місяць, який особливо шанували наші пращури. Тому й назв він прибрав чи не найбільше — “крас-нець”, “лікавець”, “снігогін”, “дзюрчальник”, “водолій”, “березозарник”. І в кожній такій накличці свій зміст, що відповідає удачі другого місяця весни.

А ось і наша хата. Я глянув на неї і очам своїм не повірив. На гребені, прикладеному кроквочками, стояв — хто б ви подумали! — живий лелека! Він зірко стежив за нами чорними пуп’янками очей і наче усміхався.

— Дивіться, дивіться, уже боцман повернувся з вирію! — голосно закричав я.

Дідусь з бабусею глянули на хату.

— Боже ж ти мій! — сплеснули долонями бабуся. — Наш дорогий гість повернувся!

Хвилину-другу ми стояли мовчки. Чорногуз спроквола пройшовся між кроквочками і, змахнувши крилами, повільно над нами зробив три кроки.

— Так, вже й боцман весну почув. Отже, й справді на тепло повернуло. Ану ж бо, онучку, діставай хутенько свого записника.

Черемха зацвітає перед останніми весняними приморозками.

Коли дуб раніше від ясена розпустився — на сухе літо.

Зазеленів березовий гай — пересаджуй дерева.

Грім на початку квітня — буде тепле літо.

Туман стелиться по воді — на ясну погоду, здіймається вгору — на негоду.

Якщо квітневий дощ починається великими краплинами, то ненадовго.

Жаби не квапляться розпочинати свої концерти — ще повернеться холод.

У квітні вітер з південного заходу — чекай тривалої негоди.

Ранній виліт бджіл — ознака, що настане тепла весна.

На цьому й розійшлися. Дідусь пішов собі, а бабуся припали до грядки, щоб нащипати свіжого щавлю.

На радощах, що вже прилетів наш лелека, я біжу до дровітні. Там лежить старе од воза колесо. Як тільки повернеться з роботи тато, ми витягнемо його на хлів і прив’яжемо до причілка. Нехай мостить на ньому нове осідаю — старе за зиму геть розладналося.

У нашому Великому Лісі, як і в інших селах, цих птах особливо люблять. Про них існує чимало легенд і казок. Одну з таких мені й розповіли бабуся.

Коли вперше Бог поселив людину на землю, він доручив їй однести на край світу лантуха, в якому була зібрана всяка нечисть. Перед тим як відправити чоловіка в дорогу, Бог попередив, аби він не розв’язував мішка.

Але чоловік не послухався. Сівши на перепочинок, він таки поцікавився, що там є? Але тільки-но він розв’язав зашморг, як звідтіля розповзлося навсібіч всіляке гаддя — вужі, жаби, гадюки...

“Оскільки ти не послухався мене,— розгнівався Бог,— я перевтілю тебе у птаху, і будеш ти все життя виловлювати випущену на волю нечисть”.

Ось так начебто людина в прообразі лелеки і досі ходить полями та болотами, визбируючи плазунів.

Я розумію, що це лише поетична легенда. І створена вона для того, щоб люди ще більше шанували цю добру птаху, яка завжди селиться біля наших жител і оберігає їх від усього злого. В народі вважають за великий гріх зруйнувати гніздо чи поглумитися над лелекою. Бабуся з цього приводу навіть сказали, що і мене приніс лелека у сповиточку. Я, щоправда, розсміявся, але казочка сподобалася.

А ще кажуть, що боцюни селяться тільки біля добрих людей. Злих і мстивих вони обминають. Кажу це не тому, що птахи облюбували нашу хату. Мабуть, їм у нас найзручніше — високий дах, затишна вуличка і озерце недалечко, де можна упіймати жабку.

Одного разу дідусь поцікавився, якими накличками в народі називають лелек? Мені було відомо лише дві — бо-цюн і лелека. Але, виявляється, їх значно більше: чорногуз, гайстер, бусол, веселик...

І вже було справжньою несподіванкою, коли я дізнався, що лелек навіть називають чоловічим ім’ям — Іван! Пастушки, побачивши поруч себе птаха, обов’язково накликали: “Іване, Іване, скажи, скільки годин залишилося пасти череду?” Це ще одне свідчення того, як люблять у нас лелек. Адже інших птахів чи тварин забороняється називати людським іменем.

Я ще раз пригадав мовлену дідусем накличку: “Перелетів лелека Десну — приніс нам красну весну!” Спасибі тобі, кажу вголос, моя добра птахо, за таку приємну вістку!

Травнева роса краща од вівса

Бабуся увійшли до хати, заклопотано подивилися на мене.

— Ти уроки повчив?

— Так. А що?

— То, може, збігаєш до глинищ? Хотіла оце змазати призьбу, а рудої глини нема. Щойно пішов з відерцем дід Тарас. Разом і накопаєте...

Я швидко перевдягся, забіг у поклітець, одшукав старе відерце та невеличкого заступця, що зберігся ще з війни. Його залишили нам солдати, коли вигонили німців із села.

Дідуся я наздогнав біля самих глинищ. Їх розкопали на околиці села ще тоді, як зводили перші житла. Глина потрібна була селянам для будівництва печей, нею мастили тільні стінки в оселях, змазували земляні долівки та призьби понад хатами.

Ми нашвидкуруч накопали в’язкої, неначе пластелін, рудої земляниці. Понакидали у відра.

— Відпочинемо перед дорогою? — запропонував дідусь. — Хоч і невеличкі у нас ноші, але сира глина важка...

— Не завадило б,— погоджуюся залюбки, бо добре знаю, що розмова буде цікавою.

Ми відшукали на узбіччі стежки два задавнілі пеньки, присіли на них.

— Як швидко спливає час! — похитав головою дідусь Тарас — Наче, недавно веснянки справляли, а вже травень — останній місяць весни.

На узліску одгукнувся соловейко. Затьохкав потихеньку, боязко, а потім сміливіше й азартніше... Дідусь уважно прислухався. На його обличчі нараз спалахнула лагідна усмішка.

— Соловейко хоч і мала пташка, а май знає,— почав з прислів’ячка дід Тарас — Радий, мабуть, що зранку дощем землю покропило. Наче й невеличкий пройшов, а як зазеленіло все! Хоч і кажуть, що весняний дощ, як вдовиний плач, проте коли в маю випадуть три добрих дощі, то дадуть хліба на три роки.

— Травневий дощ,— згадав і я бабусину приповідку,— все одно, що з грибами борщ!

— Воно-то так, але травнева земля спрагла: з корця дощу лише крапля болота...

— Дощ уранці — що бабині танці,— прийшла на думку інша бабусина приказка.

— Як у травні, хлопче, дощ надворі, то хліб у коморі,— вів своєї дідусь. — У маю ти пня збери — і він красним буде. Щоправда, травень хоч і багатий на квіти, а хліб у вересня позичає...

— Дідусю,— я підсовуюся ближче до нього,— а чому кажуть, що травнева роса краща од вівса?

Він спочатку подумав, а тоді мовив:

— Є ще й таке прислів’ячко: якби не роса, то не було б і вівса. Роса, знацця, а особливо травнева, дуже корисна. Ти коли-небудь бачив, як коні качаються в росі?

— Ні,— пожалкував я,— ніби не доводилося спостерігати...

— Е, багато втратив. Сходи на конюшню й придивися, скільки задоволення отримують тварини. Як тільки коней виженуть зі стаєнь, вони одразу ж припадають до землі і починають качатися через спину, приємно пофоркуючи. Таким чином коні лікують всілякі парші на шкірі.

— Росою? — дивуюсь я.

— Так, росою, особливо весняною. І не тільки тварини. Люди також користувалися цими ліками. У нас на Поліссі навіть був звичай “збирати росу”. Обряд співпадав зі святом Юрія, тобто 6 травня. Якщо хочеш, то можу розказати про нього, бо теперішня молодь уже не знає про це...

...Звичай “збирати росу” давній, ще язичницький. На початку травня, коли заврунювалась озимина, селяни виходили “збирати росу”. Як правило, вдягали святкову одіж, брали їжу і вдосвіта сходилися до одного з сусідів. Щойно за край-хатою прокидалося досвітнє проміння, вирушали в поле.

Йшли лише попарно — чоловік і дружина, хлопчик і дівчинка. Дорогою, за звичаєм, не розмовляли, а як траплялися стрічні, то віталися лише поклоном.

Біля ниви розстеляли скатертину й виставляли сніданок. Господар, взявши до рук вишитого рушника з хлібиною, запрошував усіх тричі обійти житні сходи. Потім скроплювали один одного росою, бажаючи міцного здоров’я та щастя.

Дітям окремо приказували: “З роси та з води вам!” Тоді ж збирали в долоні росу і зливали в пляшечки, щоб вигоювати нею рани.

Як сонце висушувало росу, батьки пропонували дітям “покачатися вруном, щоб густо й повнозерно вродили жито та пшениця”.

Дітлахам цього й треба було: схопивши один одного навхрест, досхочу качалися в траві. То звідси, то звідти лунала пісенька:

Я гіл-ягілочка,
Ягелова дочка,
Встала ранесенько,
Вмилася білесенько.

— Дідусю, а навіщо людям було це робити? — цікавлюся.

— Це суто хліборобський обряд. З давен селяни жили горопашно. Статки їхні залежали від ниви: вродить — буде чим прохарчуватись, а ні — то мусили йти у позички. Отож і перебирали земельку по грудочці, додивлялися, який буде врожай. Для того й влаштовували такі обряди, щоб задобрити природу.

— А роса тут до чого?

— Чи то я так невтямно розповів, чи ти через вуха слухав,— трохи розгнівався дідусь. — Здавна росу вважали за лікувальну. Щоб не пріли ноги, треба зароситись до схід сонця. Або таке: покалічив косар пальця — неодмінно промиє рану росою. Колись дівчата спеціально вибігали вдосвіта, щоб обмити нею обличчя...

— Навіщо? — не відстаю зі своїми запитаннями.

— Щоб рум’яними були щоки і прищі не схоплювалися. До речі, ти ж мого онука, Сергійка, пам’ятаєш. Він у місті по кільканадцять разів на зиму застуджується. Хоч як лікували, а все намарно. Тоді й порадив один чоловік одвезти хлоп’я в село. Нехай, каже, ціле літо босоніж ходить по росах. Одлітував торік Сергій у мене і після цього жодного разу не застудився. Я його щоранку навмисне ганяв на город рвати зелень. Повернеться, було, до хати з цибулиним пір’ям, увесь забрьоханий, аж ноги сині. Але жодного разу не кашлянув. Кажуть же: хто ходить босяком — не хворіє чиряком. Ось звідси й походить прислів’я, про яке ти казав,— травнева роса коням краща од вівса!

— Цікаво як! — зірвалось у мене з вуст.— Тепер і я ходитиму босоніж по росі...

— І не пожалкуєш. Я хоч старий, а щоранку протопчу слід босоніж через моріжок. Люди не випадково на день народження, бажаючи іменинникам найкращих гараздів, кажуть: “З роси тобі та з води!” Роса, знацця, здоров’я, а вода силу дає.

Сонце вже зачепилося за крайні хати.

— Підемо помалечку, бо доки доплентаємося, то й споночіє.

— А про походження місяця не хочете розказати?

— Це ми дорогою зробимо!

На Україні останній місяць весни довгий час називали “май”.

— Про походження первісної назви є кілька гадок. Найпереконливіша з них — од імені давньоримської богині весни Майї. А ще вважається, що місяць пішов од титула римського царя Тарквінія — “маєр”, тобто “старший, вищий”. Оскільки цар вельми шанував старійшин, його й називали пошанівшим епітетом. Крім того, травень у Стародавньому Римі символізував довголіття мудреців.

Коли на Україні відбулася “націоналізація” місяців, то найбуйніший весняний період назвали “травнем” — всюди вже зеленіли луки і левади. Подібні наклички зустрічаємо і в більшості слов’янських народів — поляків, чехів, словаків, болгар.

Поруч з цим у народі користувалися і місцевими назвами — “пісенник”, “місяць-громовик”. Але найпоширенішою була назва “травник”. Це від того, що переважно в травні заготовляли лікарські рослини. Був навіть спеціальний день їх збору — на Симона Зілоту. Зібрані 23 травня лікарські рослини вважали найкориснішими. Заготовляли їх лише до схід сонця. Нині вже доведено наукою, що саме в цей час трави мають найбільше корисних речовин. Тому травники і досі дотримуються цього звичаю.

Сучасні маївки теж пов’язані з травнем. Вони запозичені від наших пращурів, котрі проводили гулі серед природи. Це були колективні ігри, дитячі та юначі розваги на лісових галявах.

Одне з найулюбленіших моїх свят — Трійця, чи, як його ще називають,— Зелені празники. Мені так здається, що народна назва більш правдешня. Під цю пору зелена природа справляє весілля: цвіте садовина, буяють квіти на вгородах та луках. І хоч це свято, як і Великдень, “не гледить числа” (це бабусин вислів), а кожного року пересувається на кілька тижнів то вперед, то назад, але завше співпадає, коли буйно квітнуть різнокольорові півонії. Це найулюбленіші бабусині й мої квіти. Їх у нас навіть забагато — обіч пішника, біля призьби та в садку.

Надвечір у суботу бабуся обов’язково зробить пишну букетницю, наллє води в гладущик і, впакувавши різноцвіт, поставить його біля покутя. Мені ж велено зробити дві роботи: нарвати пахучого татарського зілля на грузьких берегах Великого болота, розіслати його на долівці й при закутках оселі та наламати кленових гілячок, якими маю обмаяти хату, сінці, вхідні ворота й одвірки; щоправда, бабуся веліла принести і кілька осикових дубців, щоб убезпечити корівника та хвіртку й ворота з тильної сторони.

— А це для чого? — пойняли мене невтямки.

— Щоб відьма не крала молока у Рябої...

— І ви вірите в них,— крадькома усміхаюсь. — Вам хоч раз доводилося бачити живу відьму?

Бабуся наразі суворішає.

— Ти ще молоде-зелене, а ми вік прожили. Вони, відьми — а в нашому селі такі є,— найчастіше видоюють корів напередодні та під час Зелених свят...

Уже почало сутеніти, допоки ми впоралися з передсвятом. Під цю пору завітав до нашої оселі дідусь.

— Ого, який гарний запах у вашій хаті! І півонією пахне, і татар-зідлям і кленом умаєно хату...

— Це внучок допоміг мені,— пофальбувала бабуся.

— Тобі, Мотре, добре — є помічник,— притихлим голосом одгукнувся гість. — А в нас нікому. Мені, старому, ніяк не випало сходити до болота за лепехою, а тим паче — за кленом.

— Не переживай,— заспокоїла бабуся. — І лепеха залишилась, і кленове галузяччя також. Візьмеш, як йтимеш додому...

Набалакавшись уволю, дідусь уже зібрався йти додому. Бабуся шепнула мені на вухо: “Допоможи гостеві віднести трійчанську зелень”. Я залюбки зголосився.

— Бач, як прихорошилися хати й наша Забудська вулиця, що аж любо подивитися.

— Дідусю,— нагло запитую у нього,— а для чого це свято проводять?

— Бачиш,— трохи подумавши, відгукнувся дідусь,— весна вже в розповні. Все буяє, все квітне, тому й кажуть, що Зелені празники величають маківку весни — найкращу пору року. А ще мовиться: “Трійця трьома святами багата: квітами, травами й рум’яним літом”.

— Під цю пору,— вів далі дідусь,— буяє природа, але й оживають мерці, особливо русалки...

— Я чув, що такі паторочі є,— докинув і своє слівце. — Бабуся казали, що впродовж усього наступного тижня не можна ходити в поле, бо русалки залоскочуть. А хто ж такі русалки?

— Це ті дівчатка, що померли нехрещеними. Тому вони сердяться на всіх...

— А я лоскоту не боюся!

— Еге, не побоїшся,— мовив наостанок дідусь. — Одні лоскотатимуть п’яти, інші — під пахвами, а решта шкрябатиме груди.

— Та я одіб’юся від них! — забігаючи поперед діда, хвацько помахав кулачком.

— Не одіб’єшся,— хитрувато усміхнувся Тарас. — їх багацько, а ти один. Краще не ходити в поле, де квітує жито.

... Додому вертався в присутінках. За хлівом ледь-ледь пошелестував густий житостій. І хоч знав, що його бавить тепловій, але не наважився довго стояти: може й справді там бавляться русалки? Краще подалі від гріха,— і, змахнувши рукою, швиденько побіг до хати.

З травнем пов’язано чимало й народних прикмет. Усіх я не запам’ятав. Від дідусевої розповіді залишилися в пам’яті лише найцікавіші.

Соловейко співав усю ніч — перед гожим днем.

Як жайворонок багато і довго співає — втримається ясна погода без опадів, коли ж мовчить уранці — бути дощеві.

Горобці і ластівки гніздяться з північного боку — на жарке літо. Озерна жаба вилазить на берег перед дощем.

Якщо в’юн клює добре — на дощ, а піднімається на поверхню й кружляє — напередодні грози.

Багато хрущів — на сухе літо.

Веселка віщує зміну погоди: вечірня обіцяє погожу, а ранкова — дощову днину.

Тиха й світла ніч без роси — наступного дня неодмінно занегодить.

Соковито пахтить м’ята — невдовзі збереться на дощ.

Пізня весна дарує гоже літо.

Додому повернулися з сутінками. На краю городу мене з нетерпінням чекали бабуся.

— Що це ви там робили допізна? — почувся їхній суворий докір.— Це, мабуть, дід Тарас тебе байками заворожив?

Я мовчу собі. Ось завтра, як тільки встану, піду в садок, нарву букетик квітів, подарую їх бабусі і скажу: “З роси вам та з води!” Напевно, їм буде приємно почути таке побажання в день народження. Як ви думаєте?

Сонце на зиму, а літо на спеку

Раптом мені закортіло помалювати. Одшукав на покуті засохлі акварельні фарби, намочив у скляночці пензлика, зробленого власноруч з котячої шерсті, і вийшов на подвір’я. Довкруж тиша. Ніхто не заважає.

Сідаю на своє улюблене місце — лавчину під крислатою грушею. Навпроти наша хата позиркує невеликими віконцями з-під кущів калини. Літ їй та й літ! Але вона ще міцна. Може б, намалювати її, щоб зосталася пам’ятка. Бо вже в селі всі почали перебудовувати дерев’яні оселі на цегляні. Колись, очевидно, і їй доведеться поступитися місцем...

— Богомазом хочеш стати? — тут як тут почувся насмішкуватий дідусів голос.

— Та ні,— відказую невдоволено, бо хотілося цього разу побути на самоті.— Згадав оце, що фарби засохли. Треба ж їх розмочити...

— Ану, покажи, які вони в тебе? — Він взяв з моїх рук картонну коробочку, довго роздивлявся її,— Акварельні, знацця. Ти можеш сказати, з чого виготовляють фарби?

— Мабуть, з барвників,— відповів наздогад.

— А барвники з чого? Я стенув плечима.

— Твої фарби хімічні,— пояснив дідусь.— Барвники ж добувають лише з рослин. Колись, коли ще хімії й на світі не було, фарбували нитки та полотно лише домашніми барвниками. Добували їх з листя дерев і трав, корінців та кори, навіть плодів. Скажімо, кора вільхи дає темно-коричневий відтінок, ягоди бузини — синій, а корінці материнки — жовтий. Практично в природі кожна рослина має свій колір. Тільки треба вміти його добути.

— А я ще один спосіб знаю, як добувати фарбу,— доповнюю дідуся.— Це лушпиння цибулі. Ним ми кольорували крашанки на Великдень! Такі гарні вийшли.

— І не тільки крашанки,— оживився дідусь.— Писанки також. Це нині майже ніхто не знає, як їх робити. У давнину майже в кожній хаті розписували яйця. На писанку наносили не менше семи кольорів. Фарбу готували тільки з рослинних барвників. Візерунки трималися протягом кількох століть. Кажуть, в київському історичному музеї є писанка з X століття. Зветься вона “Берегиня”. Фарби на ній збереглися до нашого часу. Їх ні сонце не випалило, ні вода не змила...

А мені пригадалася розповідь про один козацький прапор, її я прочитав у історичному романі. Там мовилося, що при розкопках знайшли знамено, яке пролежало в землі три століття і не втратило свого червленого кольору.

Про це я й розповів дідусеві. Правда, я не зрозумів тільки одного — що означає “червлений колір”?

Ця назва, пояснив дідусь, часто згадується в давніх літописах та літературі. Її походження пов’язують з сокоживною лісовою комашкою, яку в народі називають червець. Личинки червця розмножуються лише в червні. З них і виготовляли знамениту червлену, тобто яскраво-червону фарбу.

Водилися ці комашки лише на Поліссі та в Карпатах. У Київській Русі навіть існував спеціальний промисел по їхній заготівлі. Він відомий ще з X століття. Серед інших оброкових повинностей древляни змушені були давати київським князям “по ложці червецю з осідла”.

Виготовлений з нього високоякісний барвник застосовували на фарбування бойових знамен (звідси й вислів “червлений стяг”). Крім того, славнозвісна “руська фарба” мала величезний попит в іноземців. Візантійські купці спеціально споряджали по неї каравани до Києва. Навіть море, через яке пливли чужинці, називали Червленим, і тільки згодом воно стало Чорним.

Рецепт виготовлення червленої фарби тримали в глибокій таємниці. Відтак попит на неї на світовому ринку був величезний. Ось чому, колонізувавши українські землі, польська шляхта в першу чергу намагалася монополізувати цей ходовий промисел. У рукописному трактаті, який зберігся у Львівській науковій бібліотеці їм. Василя Стефаника, мовиться, що на Поліссі до 1848 року “...в багатьох селах повіту селяни були зобов’язані інвентарями давати податок із червця, до чого вживано міру дерев’яної ложки”.

Значним осередком цієї торгівлі згодом стала Галичина, звана Червоною Руссю. Ця назва, як вважають дослідники, походить саме від промислу виготовлення червленої фарби.

— Дідусю, то, може, українська назва місяця також пішла від червця? — запитую я старого.

— Саме про це я й хотів тобі сказати. Невипадково в народі існує прислів’я: пильнуй не овець, а червець. Дуже цінним він був колись. Але подейкують, що червень пов’язаний з червою. Під цю пору починає червити бджолина матка, тобто відкладати личинки. Здавна на Україні пасічництво було у великій пошані. А ще існує думка, буцімто назва місяця пов’язана з червивими яблуками. Бач, скільки дрібноти насипалося біля антонівки!

Я глянув: під яблунею справді валялося чимало падалиці. Невеличкі, як голубині яйця, плоди лежали долі. Їх попідточували садові черви.

— А ще вважають, начебто червнем йменують від того, що починають червоніти суниці та черешні,— вів далі дідусь.— На городах яскраво зацвітають, тобто червоніють, мак і півонії. Це також пов’язують із назвою літнього місяця.

Серед простого народу червень мав свої назви. В кожній області вони різні — “ґедзень”, “кедзень”, “бідзень”, себто пора, коли з’являється багато ґедзів та сліпаків. Ось і сьогодні ці комахи так дошкулили нашій Лисці, що вона раніше, ніж треба, прибігла додому і сховалася у хлівець.

У Карпатах червень називають “червивим місяцем”, або “гнильцем”, бо, коли починають косити сіно, випадають рясні дощі. Нерідко трава гниє від цього.

Наші далекі пращури користувалися ще й такими накличками — “ізок”, тобто сюрчання коників, та “кресник”, або “кресеник”. Старослов’янське слово “крес” означає “живлющий вогонь”. Справді-бо, з 20 по 22 червня наступає літнє сонцестояння, коли день удвічі довший за ніч. Від слова “крес” походить і “кресало” — пристрій, яким добували колись вогонь...

Рипнула хвіртка. То вже бабуся вертаються з городу. Вони ходили прополювати капусту.

— Йди-но, Мотре, та відпочинь трохи! — погукнув дідусь.— Хоч і кажуть, що червень тому зелениться, хто робити не боїться, але дурної роботи ніколи не переробиш!

— Хоч робота і дурна,— сідаючи поруч, відказали бабуся,— але хто в червні байдикує, той узимку голодує...

— Коли ще та зима буде! — пирхає дідусь.— Тут ось червень хоч поле й загустив, але комору порожньою пустив.

— У коморі справді порожньо. Проте у червні, Тарасе, перша ягідка в роток, а друга в козубок. Уже, вважай, можна і наїстися!

— Одними ягодами, Мотре, голоду не зарадиш. Це все одно що попаді сіно. Пам’ятаєш таку прибаютку: в червні таке сіно, що сама попадя, посоливши, з’їла б? А попова жінка вельми перебірлива,— дідусь голосно засміявся.

— Авжеж, що з’їла б,— погоджуються бабуся.— Тільки чи буде гарна погода в цьому році на сіно? Дощ іде не там, де просять, а де сіно косять...

— З косою погоди не ждуть,— посерйознішав дідусь.— Бо коса любить брусок і сала кусок!

— До сала, Тарасе, потрібне ще й вміння. Недарма кажуть: “Коси, коса, допоки роса, бо сонце пригріє — косар упріє, а коли роса додолу, то косар додому”.

Дідусь з бабусею перекинулися ще кількома прислів’ячками. І всі вони про косовицю. Бо таки в червні починається масова заготівля сіна. Треба удосталь запастися на зиму соковитим кормом для худоби.

З їхньої розповіді я дізнався, що першу косовицю сіна закінчують на Онуфрія, тобто 25 червня. В цей день, кажуть, начебто “соловей ячмінним колосом удавився”. Справді, як тільки починає дозрівати ранній ячмінь, припиняють свої співи солов’ї.

Але до Онуфрія ще далеко. Поки що на черзі тільки початок косовиці сіна. А він обов’язково співпаде з рясними червневими грозами і зливами. Тому дідусь з бабусею і цього разу не оминули народних прикмет.

Рум’яний вечір і сірий ранок — на хорошу погоду.

Вранці чути безперестанку грім — надвечір піде дощ з градом.

Якщо веселку видно після дощу, але вона швидко зникає — буде гарна погода, але коли довго “п’є воду” — на негоду.

Коли сильно пахнуть квіти жовтої акації, а довкола них густо в’ються комарі — на дощ і негоду.

Якщо в місяця-молодика круті роги, то на негоду, а положисті — на гожу днину.

Місяць у кружку — несе воду в ріжку.

Риба грається в річці — вночі може вдарити гроза.

Павуки швидко снують павутину — на зміну погоди.

Листя папороті скручується донизу — перед ясною погодою, випростовується — на негоду.

Злива при дощі сповіщає, що завтра також можливий дощ.

— Прикмети прикметами, а коса любить, щоб її клепали,— усміхнувся дідусь.— Піду готувати снасті, щоб удосвіта почати косовицю, бо на Онуфрія сонце почне йти на зиму, а літо — на спеку.

Попервах я хотів заперечити дідусеві. Як це так — щойно почалося літо, а вже сонце йде на зиму? Але тут же згадав: з двадцять другого червня починає коротшати день...

Та про це ще рано думати, потішаю себе. Поки що прислів’я стверджує: червень літо зарум’янив. На городі щойно зацвіли мак-самосій та півонії, біля хати зарожевіли м’ясисті черешні. Через тиждень у нас вже будуть свіжі ягоди.

Літо тільки починається!

Стороною дощик іде

Цього разу дідусь навідався під вечір. Я з бабусею якраз закінчив підсипати картоплю, і ми сіли перепочити.

— Прийшов липень до хати — нема коли спочивати,— дідусь почав розмову з приказочки.— Натомилися, певно?

Бабуся в одвіт:

— І натомилися, і напеклися під сонцем.— Витираючи спітніле обличчя, важко зітхнули.— Але кажуть: хто в липні жари боїться, той узимку немає чим погріться, бо липневе літо маківкою повито.

— Але, Мотре, чого липень не доварить, того і вересень не досмажить.

— Авжеж,— погодилися бабуся,— проте липень-пеклиця таки на зиму робить, тільки ж зима все з’їдає...

— Для зими, як і для Прокопа, запасок нема,— посерйознішав гість.— А на Прокопа, кажуть, приготуй плечі до снопа.

Якби ж то тільки плечі! Прокіп зразу спитає, чи нав’язав сім кіп. Уже ж, Тарасе, скоро й Прокіп, мабуть?

Дідусь подумав трохи, тоді мовив:

— Ще два тижні зосталося до початку жнив. А коли точніше, то Прокіп припадає на двадцять перше липня. Правда, все залежатиме від погоди. Якщо задощить, то жнива відтягнуться до серпня. Бо часто виходить так, як у тій приказці: дощ іде не там, де просять, а де жито косять...

Розмова між ними затягнулася. Їх особливо цікавило, як пройдуть цього року жнива. Літо видалося-таки дощовим. А тому старенькі почали згадувати прикмети. Частину з них я і запам’ятав.

Бджоли сидять на стінках вуликів — на спеку, а коли виграють вранці — на нестерпну жарінь.

Ластівки, літаючи низом, граються — на дощ та вітер.

Кроти нарили високі купини — буде тепла і ясна погода.

Золотиста вечірня зоря на ясному небі — утримається добра погода.

Мерехтять зорі — кілька днів буде ясно й сухо.

Потяглися хмари смугами — буде дощ.

Небо в баранцях віщує гарний ранок, але пізніше занегодить.

Коли павук виліз з гнізда і тче нову павутину або ж на видноті робить іншу з довгими нитками — буде гарна погода.

Перед дощем вовна на вівцях м’якшає й випростовується.

Якщо кіт згорнувся в клубочок і лапками приховав писок — похолоднішає, й коли вмивається, довго полизуючи лапку,— на суху погоду.

— А тепер з тобою розберемося,— посміхнувся до мене дідусь.— Я приготував тобі цікаву загадочку. Якщо розгадаєш — гостинця матимеш: сонце пече, липа цвіте, день одбуває — коли це буває?

Я напружив пам’ять. Сонце найсильніше пече, здається, в липні. У цьому ж місяці починає квітувати липа і довшають ночі.

— У липні! — відповів упевнено.

— Таки вгадав,— покуйовдив моє волосся дідусь.— Отже, доведеться-таки розповісти тобі про середульший місяць літа.

— Я вже дещо знаю про нього,— фальбую перед дідусем.

— Коли знаєш — прошу, розказуй!

— Цю назву йому дали тому, що цвіте липа! Дідусь загадково усміхнувся.

— На таку відповідь багато розуму не треба. До речі, в цьому році липа зацвіла ще в червні, щоб ти знав.

Я знизав плечима. Тоді ж від чого пішла сучасна назва?

Дідусь розповів, що широколиста липа повсюдно на Україні починає цвісти переважно з кінця червня. Тому в південних слов’ян — сербів та хорватів — шостий місяць року називають “липань” та “липан”. Проте в чехів (“ліпен”) , поляків (“ліпец”) і білорусів (“ліпень”) другий місяць літа подібний нашому.

І похибки в цьому нема. Крім широколистої, у нас росте й дрібнолиста липа. А саме вона й починає цвісти серед літа.

Крім офіційної, на Україні було чимало народних назв. Серед них найбільш відомі — “косень” і “сінокіс” (пора заготівлі сіна), “білень” (якраз вибілювали полотно), “липець” (час викачування липового меду), “елевей” чи “ілюх” (од свята Іллі).

У художній літературі, зокрема в творах І. Коцюбинського та Т. Шевченка, зустрічається й “іюль”. Ця назва походить од імені давньоримського державного діяча Юлія Цезаря. Саме він 46 року до нашої ери запровадив новий, так званий юліанський календар.

— Ти не пам’ятаєш, яке сьогодні число? — зненацька запитав дідусь.

Я загадково подивився на нього.

— Шосте липня...

— Воно щось тобі нагадує?

— А,— усміхаюся вдоволено,— завтра свято Івана Купала. Сьогодні сільські хлопці вже збирали по людях сухі дрова для купальського вогню...

— Отож-бо,— підморгнув дідусь.— У ніч з шостого на сьоме липня молодь завжди святкувала Купайла. Сходи сьогодні на леваду. Не пожалкуєш!

...Повечеряв я швидко. А тут і сусідський Толик забіг. Він також зібрався на купайлівське свято.

Невдовзі ми були на леваді. Всюди молодь, співи. Посеред вигону лежала велика купа дров. Навпроти стояли хлопці. Біля них стирчала в землі висока тичка з прив’язаною вгорі солом’яною лялькою. Це і було Купайло.

З другого боку гуртувалися дівчата. У кожної на голові віночок з кольоровими стрічками. Вони тримали вербову гілляку, оздоблену живими квітами та стрічками. Називалася вона Мареною, або Собіткою.

Нараз один з парубків витяг із землі тичку, проказав голосно:

Купайло, Купайло!
Де ти зимувало?

Інші хлопці відповіли:

Зимувало в лісі,
Ночувало в стрісі,
Зимувало в пір’ячку,
Літувало в зіллячку.

— А тепер,— мовив той же хлопець,— будемо Купайла підпалювати!

Невдовзі лялька пойнялася вогнем. Хлопці однесли її до дров, підпалили сухостій. Дужий вогонь освітив довкола. Дівчата заспівали:

Ой, на горі, на горбочку
Склали дівки собіточку.
Прийшли хлопці, розвалили,
Собі руки засмалили.
А будете тепер знати,
Як собітку розваляти!

Вогонь поволі згасав. Найсміливіші хлопці почали перестрибувати через нього. Потім до них долучилися й дівчата.

Спостерігати за такою забавою було вельми цікаво. Адже не всім щастило вдало перестрибнути багаття. Дехто навіть потрапив у суприсок. Але все обійшлося гаразд.

Як вогонь вже майже пригас, ми з Толиком також спробували щастя. Кілька разів ми перестрибнули чималеньку купку жару. Спочатку було трохи лячно, але коли озвичаїлись — робили це залюбки. Вважається, що хто в цей день не перестрибне через вогонь, того підстерігатимуть невдачі.

Коли багаття ущухло, почали розбирати свою Собітку дівчата. Робили вони це під супровід купальської пісні:

Ой, не стій, вербо, над водою,
Да не пускай гілля по Дунаю.
Ой, Дунай-море розливає,
В верби корінь підмиває,
Зверху верба усихає,
Коло верби листя опадає,
Стань собі, вербо, на риночку,
У хрещатім барвіночку,
У запашнім василечку.

Хлопці в цей час намагалися облити водою дівчат. Не лишалися осторонь і юнки; вони також хлюпали з долонь на парубків холодною джерелицею. Так уже велося зроду-віку: прийшов на Купайлівське свято — то мусиш змокнути до нитки.

Ми з Толиком також обілляли один одного річковою водою.

Нарешті дівчата розібрали свою Марену. Гілку однесли до річки й кинули у воду.

— Водяник, Водяник утопився! — вчинили галас хлопці.

Тим часом дівчата побігли до річки. У кожної на віночку горіла свічечка. Вони обережно опускали їх на воду. Плесо зарябіло безліччю вогнів. Створювалося враження, начебто річка спалахнула. Видовище було казкове.

Прудка течія одразу відносила віночки зі свічками у глиб ріки. Кожна дівчина уважно стежила за своєю долею. Якщо віночок приставав до берега, то це вважалося, що його власниця вийде заміж. А коли одпливав далі — ще цілий рік дівуватиме. Траплялося, що вінок приставав до протилежного берега. В таких випадках дівчині судилося вийти заміж у сусіднє село.

Не стояли осторонь і хлопці. Вони намагалися “привернути” віночки до свого берега, кидаючи поперед них камінчики.

Свято тривало допізна. Лише тоді, як позагасали свічки й зникли віночки, всі почали розходитися. Дівчата заспівали завершальну пісню:

Ой, на морі хвиля,
При долині роса,
Стороною дощик іде...

І справді, нічне небо обснувала хмара, засіялася дрібна мжичка. Довелося йти додому.

— Хлопці, а сьогодні вночі папороть цвіте! — згадав по дорозі Толик.— Кажуть, як зірвати цю квітку, пощастить знайти підземний скарб...

То, мо, збігаємо в Ярчище, там цієї папороті-і! — запропонував я.

— Е, нема дурних. У лісі в цей час виють сичі, з’являються всілякі примари, спалахують блискавиці...

Ми увійшли в село. Тепла липнева ніч пасла густі сутінки. То з одного кутка, то з іншого долинала купальська пісня, яка запам’яталася на все життя:

Стороною дощик іде...

Як у серпні дбаєм, так зимою маєм

Повечеряєм і одразу ляжемо спати,— кажуть бабуся, готуючи їжу.— Завтра в нас буде важкий день — почнем жито жати!

Я вже знаю, що жнива — найвідповідальніша пора року в хліборобів. Як тільки починають косити зернові, люди відкладають усі господарські справи. Треба вчасно і якнайшвидше зібрати вирощений хліб. Один жнив’яний день, мовить народне прислів’я, рік годує.

Доки готувалася вечеря, я тим часом вийняв із задвірка серпа. Він був перев’язаний клаптем лляного полотна. Це для того, щоб не поіржавів на зиму. Потім дістав з-під стріхи цурку — невеличку дерев’яну паличку, гостро застругану з одного боку. Нею бабуся будуть скручувати перевесла на снопах. Сьогодні вони накрутили їх чимало, вистачить усе збіжжя пов’язати в копи.

— Куди покласти серпа й цурку? — питаюся.

— У кошик, внучку. Там уже лежать хлібець і рушничок! На покуті поважно стоїть виплетена з ліщинових дубців святкова корзинка. Її для цього й тримаємо.

Поруч з корзинкою лежать кетяг торішньої калини і червона стрічка.

— А це для чого? — запитую бабусю.

— Для спасової бороди. Ти ж літом бачив, як це робилося... Мені пригадалися торішні зажинки. Тоді бабуся також починали жнива зі спасової бороди. На початку лану залишили кілька незжатих стебел. Потім їх обв’язали червоною стрічкою і прикрасили кетягом калини та живими квітами. Борода стояла до кінця жнив. У останній день обжинків її зрізали і внесли до хати. Пучечок колосся простояв на покуті аж до цьогорічних зажинків. Як тільки виберемо картоплю, тато розімнуть колосся в долонях і зроблять перший засів озимини.

За вечерею я запитав у бабусі:

— Для чого роблять спасову бороду і чому вона так називається?

— Спасова борода від свята Спаса,— пояснили вони.— Це таке народне святце, яке припадає на 19 серпня. З його приходом уже закінчується літо. Тому кажуть: “Прийшов Спас — держи кожуха про запас”. А бороду роблять для того, щоб віддати шану вирощеному зерну. Більшої святості, аніж хліб, нема. Пам’ятаєш, як дідусь тобі казав, коли ти не хотів брати полудник у школу: “Не ми хліб носим, а він нас”?

Наступного ранку, тільки-но спала роса, ми вийшли до загінки. У бабусі на голові біла хустинка, щоб не пекло сонце, а поперек перев’язаний перевеслом. Стали вони на краю нивки, окинули поглядом вистиглий лан, що вабив зір золотим доріддям.

— Може, більше і не доведеться мені жати...— зітхнули важко.

— Таке й скажете! — як вмію, заспокоюю,— Ще жнив тих буде та й жнив!

— Літа мої, любий онуче, вважай, одкопитили вороними. Нездужають руки, слабнуть ноги...

— Давайте, я збігаю до дідуся. Він косою швидше викосить!

— Ну що ти! — замахали руками бабуся.— Сама якось упораюся. Негоже чужими руками жати. Та й скільки того жнива — за день-другий упораємося.

Бабуся підійшли до лану, мовили урочисто:

— Принеси нам, серпе, стільки кіпок, скільки в небі зірок!

Я не встиг зогледітись, як долі лежали навхрест два пучки стебел. Зажинок, отже, зроблено. Потім бабуся залишили пучечок жита для спасової бороди. Біля неї розіслали вишитий рушник, поклали на полотнину окраєць хліба й дрібок солі. Це, сказали, для пташечок, щоб не клювали зерна.

Робота в нас спорилася. Я розстеляв перевесла, а бабуся клали на них вижаті стебла. Час од часу ми сідали на перепочинок. Розмова точилася довкола давніх жниварських обрядів.

Зажинки починали в будь-який день, крім понеділка. Він вважався важким для започаткування всякої важливої роботи. Жінки зодягалися по-святковому і всім сімейством вирушали в поле.

Якщо в когось із господарів був великий лан і він не встигав вчасно зібрати збіжжя, то скликав толоку. Це дуже давня форма колективної взаємодопомоги. На неї запрошували переважно сусідів і родичів. Учасникам таких гуртів не платили, а лише ситно харчували. Подібними толоками будували колись хати, копали криниці, гатили греблі, вимощували дороги — тобто робили всі важкі роботи, що вимагали чимало робочих рук. За допомогою толок наш народ зумів вижити в тяжкі часи ворожих набігів, які пустошили землю й господарські будівлі.

Учасників жниварської толоки називали в народі женчиками. Першою починала зажинок найстарша жінка. Їй дозволялося нажати початкового снопа. Якщо в родині була дівчина на виданні, то з його зерен мали спекти весільний коровай. Після цього жінка зверталася до присутніх:

Ой, жніте, женчики, обжинайтеся,
І на чорную хмару озирайтеся.

Господар відповідав:

Швидше жніть до оборіжка —
Там пирогів повна діжка!

Найстарша жниця заводила зажинкову пісню, і її підтримували інші:

Живо, женчики, живо
Дожинайте ниву,
Будемо плести віночки
З золотої пшенички...

Впоратися зі жнивами треба було якнайшвидше. Тому сеї пори рідко хто навіть піч топив. Усі — від малого й до старого — були в полі.

Нарешті дожато останню гінку, снопи пов’язано і складено в полукіпки. Пора зрізувати бороду і плести обжинковий віночок. Його врочисто накладали найгарнішій молодиці, котра при тому приказувала:

От діждали літа
Та нажали жита,
Поставили в копки
І вдарили в гопки!

Женчики з піснями йшли через усе село до господаря (згодом — до голови колгоспу), приспівуючи біля двору:

Відчиняй, пане, ворота,
Бо йде твоя робота.
Несем тобі вінки
Із золотої нивки —
Житнії, пшеничнії,
Щоб були величнії!

Назустріч виходив господар, низько вклонявся, приймав вінка і запрошував до хати. Гурт заспівував:

А ми насієм жита, жита,
Та поставим копи, копи,
Та ударим гопи, гопи,
Земля аж гуде,
Де громада йде!

З роботою ми впоралися надвечір. Бабуся підійшли до спасової бороди, розітерли одного колосочка. Свіжим зерном обсіяли живостій, проказавши: “Нехай сіється-родиться на новий урожай, на дорідне зерно!”

— О,— долинув басовитий дідусів поголос,— у серпні хліборобові три роботи: косити, орати і сіяти. Ви одну, бачу, вже зробили сьогодні.

Бабуся, взявшись руками за поперек, підійшли ближче до дідуся.

— Серпневого дня, Тарасе, зимовим тижнем не заміниш, бо в серпні серпи гріють, а вода холодить.

— Але хто в серпні шукає холоду — натерпиться в зимі голоду. Колись один чоловік у серпні рибку ловив та й урожай загубив — зимою нічого було їсти...

— Серпень, Тарасе, такий. Він виймає серпа зі стріхи, а вересень його ховає!

— Авжеж, як прийде Спас — літо піде від нас...

— До спасівки, чоловіче, бджола на пана робить, а після спасівки на себе.

Дідусь глянув на вижату нивку, усміхнувся:

— Як у серпні дбаєм, так зимою маєм. Ви, бачу, вже на зиму запаслися.

— Таке й скажеш,— з відчуттям погорди мовлять бабуся.— Одна справа вижати збіжжя, а інша — висушити його. Недарма мовиться: дощі в серпні там ідуть, де їх не ждуть, а жито жнуть. Бачиш, як ніжки в картоплі почали згинатися донизу, а квітки начебто в’януть. Це перед негодою.

— Але ж он горобці літають зграйками,— заперечив дідусь.— То вірна ознака, що і завтра буде сухо...

← Назад | На початок | Вперед →