Погостини (сторінка 3)

Доки вони сперечалися між собою, наводячи різні прикмети, я намагався запам’ятати їх.

Зволожилося після обіду підсохле сіно — збереться на дощ.

Коли хмариться, але бджоли не ховаються і далі продовжують летіти в поле,— дощу не буде.

Качки та гуси кричать, полощуться, пірнають, б’ють крилами — на дощ, притихають — на грозу.

Комарі, мухи та інші комахи надто надокучливі — на дощ і негоду.

Якщо при сході сонця парка духота — під вечір збереться дощ.

Коли тихої погоди шумить ліс — на грозу.

Сонце “скаламутилося”, сховалося за хмарову запону — чекай за кілька годин грози.

За добу до дощу на каштановому листі виступають “сльози “ — липкі покрапини соку.

Перед зливою раки виповзають на берег і зариваються в пісок.

Вирує життя в мурашнику — дощу ближчим часом не буде; коли ж на поверхні мало мурах і ті кволо повзають, затягуючи нірки,— чекай опадів.

Цікаво, думаю собі, яка з цих прикмет справдиться. Але що гадати! Завтрашній день покаже, чий прогноз точніший.

— Чого це так задумався? — нарешті й на мене звертає увагу дідусь.— Про походження серпня хочеш почути?

— Він сам за себе говорить,— відказую поважно.— Серпень серпами перегукується...

— Але ж були й інші назви,— веде своєї гість.— Ось, скажімо, “зарев”. У давнину в наших краях водилися олені. Від того, що тварини ревінням перекликалися, й називали місяць. Пізніше стали називати “копень”. Ну, це ти вже знаєш — від нажатих кіп. Проте “ківень” — для тебе не зовсім зрозуміле слово. Правда ж?

— Чому це незрозуміле? — кажу впевнено.— Від того, що коні кивають головами, відганяючи мух...

— Звідки це ти взяв? — дивується дідусь.

Якщо червень називають ґедзнем, бо сліпаків та ґедзів багато, то в серпні мухи не дають спокою тваринам!

— О, наука в ліс не йде,— радіє дідусь.— Починаєш уже й сам дещо кумекати!

Від такої похвальби у мене одразу піднявся настрій. Ось, тішу себе, взавтра перевірю почуті сьогодні прикмети — то ще не так здивую дідуся. Бо, певно, якась з них і не підтвердиться. Нехай тоді спробує виправдатися переді мною!

Вересневий час — сім погод у нас

Настрій у мене сьогодні особливий. Після літніх канікул ми вперше зібралися в своєму класі. Кожному хотілося розповісти про найцікавіше, поділитися спогадами, як пройшло літо.

На великій перерві до нас підійшов класний керівник. Він розпитував, хто чим займався на вакаціях, а потім зажадав, щоб ми показали свої записники. Найбільше його зацікавив мій зошит. Учитель уважно передивився його і мовив до присутніх:

— Ось, діти, прекрасний зразок, як треба записувати народну творчість! — І він підняв над головою мого зошита.— Раджу вам усім ознайомитися з матеріалами, які зібрав ваш однокласник. Зверніть увагу, що записи — а тут прислів’я та приказки, народна метеорологія, обряди — стосуються давнини. Це особливо цінно, бо зберігається у пам’яті лише літніх людей, яких не так і багато. Відійдуть вони — і ми чимало втратимо з нашої національної культури. Доки є такі, як дід Тарас та баба Мотря, постарайтеся записати од них усе, що можна. Це справжні перлини фольклору й етнографії!

Оскільки ми майже не знали про зміст цих термінів, то вчитель зупинився детальніше на них. Як ми довідалися, фольклор — це така наука, яка вивчає усну народну творчість: пісні, легенди, казки та перекази. Етнографія досліджує давній побут, тобто як жили і чим займалися люди. Це — житло, одяг, народна медицина і кулінарія, традиційні промисли й ремесла, свята та обряди...

Учитель при цьому наголосив, що український народ протягом століть виробив безліч форм такої культури. Особливо це стосується історичних пісень. Царизм жорстоко пригнічував наш народ. Йому забороняли вивчати власну історію, писати й друкувати книги українською мовою, ставити п’єси й навчати дітей рідним словом. Тому наші пращури намагалися все це відтворити в піснях і думах, легендах та казках. Наостанок він нагадав нам слова Миколи Гоголя, який стверджував, що в українській пісні — дух талановитого народу, його нелегка історія.

І ось я, повернувшись зі школи, ще раз переглядаю свої записи. Назбиралося їх чималенько. Виймаю з ранця ручку, пробую писати. Тільки кулька щось завередувала. Невже виписалася?

У цей час до хати зайшов дідусь.

— Над чим голову сушиш?

— Щось ручка,— пояснюю,— перестала писати...

— Дай-но мені, подивлюсь на неї!

Він взяв у долоні кульку, покрутив її туди-сюди, наче сукану свічку.

— Тепер пробуй!

На подивок, ручка почала писати.

— Так ось,— вів далі дідусь,— з цього приводу я тобі розкажу цікаву історію про чорнило. Це вже тепер ви стали запанібрата. Маєте удосталь і олівців, і ручок. А колись, за моєї пам’яті, знаєш, чим писали?

— Гусячими перами,— зразу ж відповідаю.

— Так, гусине перо було вельми в пошані. Але про нього потім. У нашій церковноприходській школі ми на уроках користувалися лише грифелями.

— Чим? — не второпав я.

— Замість зошитів, які ви не вельми бережете, ми користувалися невеличкими дощечками. Щось на зразок вашої шкільної, тільки менших розмірів. Зшиток був великим дефіцитом. Учитель диктує, а ми грифелями пишемо. Списалася дощечка — витер написане квачем і знову за роботу.

— А домашнє завдання на чому виконували?

— Домашні вправи вже робили на папері. Ось тут і ставали в пригоді гусячі пера. З ними було легше, бо в кожній хаті тримали сю живність. Зайдеш, бувало, до сусіда, а там самі пера скриплять та каламарі чорніють...

— Каламарі? — перепитую.— А що воно таке?

— Бач, сьогоднішня молодь уже багато чого не знає... Це, по-теперішньому, чорнилиця, виготовлена з чорної порцеляни. Напевно, ти також не знаєш, з чого виготовляли і чорнило?

Я заперечно похитав головою.

Дідусь неквапом пошився в кишеню, витяг кілька жовтуватих бульбашечок і поклав їх на стіл.

— Та це ж,— посміхаюся,— звичайнісінькі кислички. Вони на дубовому листі ростуть!

— Так, на дубовому. Але не кожен дуб плодить їх. З’являються вони під осінь лише на тих деревах, які хворіють. Кисличками ж називають тому, що сік у них вельми кислий. З нього і робили колись чорнило.

Як я довідався, народний спосіб виготовлення чорнила досить простий, але цікавий. З достиглих кисличок вичавлювали сік. Його тримали лише в глиняному посуді. Потім туди клали будь-яку залізну деталь. Але обов’язково іржаву. Скажімо, цвяха чи гайку. За добу сік “з’їдав” іржу. Це, власне, вже й було чорнило. Воно дає досить красивий колір — світло-жовтий, наче позолочений.

Але особливо цінувалося так зване дубове чорнило. Протягом століть воно не блякло і не змивалося водою. Оскільки кожна виготовлена порція мала неповторний відтінок, то підробити чи виправити первинний текст було практично неможливо.

У Київській Русі всі важливі державні документи, грамоти та літописи писалися саме таким чорнилом. Київський великокняжий двір навіть накладав на древлян славнозвісний “кисличний” оброк.

У тих місцях, де дуби не росли, чорнило робили з ягід бузини або крушини. В гірській місцевості розчиняли спеціальний сорт глини. А ще дідусь розповів мені цікаву історію про “секретне” чорнило. Ним користувалися в’язні та гінці, які доставляли в інші країни таємні повідомлення.

На звичайному аркуші паперу писали текст. За чорнило правило свіже коров’яче молоко. Людське око не гоже розпізнати таких літер. Для цього потрібно потримати аркуш над свічкою чи гасовою лампою, щоб він трохи закоптився. Потім кіптяву знімали вологою ганчіркою, і на папері можна було прочитати текст письма.

Саме на цій оповідці нас і обірвала бабуся. Вони зайшли до хати, присіли на ослінчик, щоб віддихатися.

— Як верееніс, то й дощик сіє,— знімаючи промоклу хустину, мовили вони.— Слава Богові, хоч житечком обсіялися. А як ви?

— Ми ще вчора, нівроку, обробили нивку.— Дідусь одсунувся на самкінець лави, сів поруч з бабусею.— Хоч вересень, Мотре, уже і без перевесла ходить, але таки він щедрить хлібом. Кажуть, книш у вересні хоч і глевкий, але м’який, трохи ніздрюватий, проте на столі йому лежати!

— Авжеж, серпень страву готує, а вересень подає її до столу. Тому й мовиться, що він на весілля багатий.

— З весіллями ще рано поспішать,— підморгну» бровою дідусь.— У вересні одна ягода — і та горобина. А без свинини весілля не справиш. Моя Ївга з цього приводу любить під’юджувати: восени грибина, а взимку свинина. Так що у свати ще рано ходити.

— Може, й так,— додають бабуся,— але вересневий садок, що в січні кожушок. Сховатися від негоди таки можна.

— Не так і легко», Мотре, бо вересневий час — сім погод у нас: сі€, гріє, віє, туманіє, холодніє, гуде, ще й згори йде?

Ото, думаю собі, скільки тих погод у вересні. Всіх і не запам’ятаєш...

— Може б, ви, дідусю,— прохаю його,— ще раз повторили цю приказочку?

— Скажу, як йтиму додому. Поки що давай про сам місяць поговоримо. Ти пам’ятаєш, коли я в січні тобі казав, що наші пращури відзначали Новий рік у вересні? В Києві на Подолі збиралася сила-силенна людей. Особливо врочисто відзначали новолітування братчики. Це були члени професійних товариств — гончарі, кожум’яки, свічникарі, шевці... Словом, усіх і не перелічити. Кожне братство мало свій прапор, герб, гімн, статут, навіть фірмовий одяг. Надвечір вони сходилися в центрі міста, запалювали свічки на деревах, розвеселяли присутніх виставами. Вертепні дійства тривали всю ніч. Перед світанком обходили киян, здоровили з Новим роком.

Переповівши про новорічне святкування, дідусь зосереджується на назві місяця. Правда, я вже знаю, що слово “вересень” походить од вічнозеленого куща — вересу, який росте тільки в нас на Поліссі. Він любить вологі ґрунти й лісові хащі. Оскільки верес починає масово цвісти восени, то і перший місяць по літі назвали на його честь.

Проте були й інші народні наклички. В староруській мові вересень попервах звався “роєн”, “ревун” і “харев”. Це від того, що голосно перегукувалися олені. Пізніше його накликали “сівнем” — період сівби зернових, та “маїком” — од зеленої озимини, що “маїла”, тобто зеленіла на полях.

І все ж найпоширенішою вважається назва бабське (бабине) літо. Саме у вересні наступає унікальне природне явище — кілька днів поспіль у повітрі пливуть срібні ниточки павутиння. Цю пору в народі звуть бабиним літом.

— Вересень вереснем, а ось яким буде жовтень? — вставили і своє слівце бабуся.— Щось швидко почало жовтіти листя. Чи не на ранню зиму, бува?

Як ви здогадуєтеся, розмова одразу ж переходить до прикмет.

Осінь ясна — зима холодна.

Якщо багато павутиння і шпаки не поспішають відлітати, осінь буде тривала.

Опалий лист лягає долілиць — на теплу зиму і добрий наступний врожай.

Якщо виросли шишки на ялинах знизу — на ранні морози, а зверху — на ранній кінець зими.

Чим тепліший і сухіший вересень, тим пізніш прийде зима.

Доки я перечитував записані прикмети, дідусь уже вийшов з хати. А як бути з прислів’ячком про сім погод? 

Може, наздогнати гостя, щоб повторив. І зразу ж подумав: а чому б самому не пригадати їх! Раз відновив у пам’яті той довгий перелік, удруге, і — сплескую долонями! Все запам’ятав. Ось послухайте: вересневий час — сім погод у нас: сіє, гріє, віє, туманіє, холодніє, гуде ще й згори йде!

Якщо ви сумніваєтеся в такій щедрості першого осіннього місяця — перевірте самі. Я особисто впевнений у всіх прикметах. Вересень на такі витівки неабиякий мастак.

Жовтень як не з дощем, то зі снігом

Дідусь тримає грушу-дичку за вершечок, а я прикопую , її. Це деревце припало мені до вподоби ще влітку, коли я відпасав череду корів біля Дьомового печища. На узліску я помітив сизі серцеподібні листочки. Придивився уважніше — дичка росте! Ніжна й невисока, у мій зріст. Оце й викопав її.

— Якщо перезимую,— каже дідусь,— то весною обов’язково защепимо дерево від моєї груші. Ти ж знаєш, які смаковиті плоди в зимової бери, що біля криниці росте. Вони можуть довго зберігатися.

— Перезимуєте! — заспокоюю старенького.

Мені навіть думати боязко, що з ним щось може трапитися. Щось подався він цього року. Обличчя схудло, одні вилиці повитикалися...

— Тобі, молодому, легко казати, бо у тебе все попереду,— наче виправдовується дідусь.— А мені тільки спогадам залишилося радіти.

Я засипав ямку землею, притоптав її ногами. Потім одійшов убік, придивився, чи рівненько посаджена.

— Як ви думаєте, прийметься дичка? — запитую.

Дідусь хотів було сказати якесь дотепне слівце, але йому завадив сільський агроном. Він непомітно підійшов до плоту, схилився на нього грудьми.

— Садовину садите?

— Не так саджу, як допомагаю,— відказав дід Тарас.— Колись, може, вродяться груші, то хоч добрим словом хтось згадає старого. Це я кажу так, бо прийшла на мисль колишня походенька, яку я запам’ятав у дитинстві. Садить, знацця, такий, як я, дід яблуню. До нього підходить отакий, як він,— дідусь показав пальцем на мене,— хлопчак і каже: “Навіщо ви, дідусю, оцю яблуню садите? Все одно плодів не дочекаєтеся!” Старий подумав, подумав і в одвіт: “Якщо я не дождусь, то ти смакуватимеш яблуками і мені спасибі скажеш”.

— Мудра народна повчанка! — усміхнувся агроном.

— Ото я і кажу: виросте груша, мо, й по мені якась згадка залишиться... А ви де це, звідкіля, Гнатовичу, йдете?

— По полях бродив. Дивився, як зійшла озимина...

— І що?

— Густі сходи, але є небезпека, що можуть випрісти,— зітхнув агроном.— Метеорологи передбачають гнилу зиму. То я оце вирішив у вас, людини з великим досвідом, запитати; яка, за вашими прогнозами, має бути нинішня зима?

Дідусь удоволено посміхнувся. Певно, приємно усвідомлювати, що сам агроном до нього за порадою прийшов.

— Мотре, йди-но швидше сюди! — погукав він бабусю.— Твоя порада потрібна...

Бабуся підійшли до нас, привіталися статечно.

— Що скоїлося?

— Ось Гнатович цікавиться, якою випаде зима — теплою чи суворою?

— Якщо на Покрову,— одразу й відповіли бабуся,— вітер дутиме зі сходу, то зима буде холодна, а як із півдня — тепла.

— Коли вже про Покрову мова,— докинув своє і дідусь,— то я знаю таке: якщо на неї не вкриє сніг землю, то не буде його і в листопаді.

— Про це й інша прикмета говорить,— додають бабуся.— Скажімо, до Покрови журавлі не одлетіли в ірій, то зима наставатиме поволі.

— Воно, Мотре, так, але як по Покрові, то й по теплові! Агроном сором’язливо усміхнувся.

— Пробачте за відвертість, але я, на жаль, навіть не знаю, коли має бути Покрова...

Дідусь похитав головою.

— Е, вам, Гнатовичу, пора б уже й знати народні святки. По них найчастіше завбачували погоду.

— Воно-то так, але ні в школі, ні, тим паче, у вузі цього не вчать,— виправдовувався агроном.— Навіть наша фахова література жодним словом не згадує про це!

— Правду кажете,— посерйознішав дідусь.— Ми краще знаємо про свята та обряди в японців чи китайців, ніж свої. А це вироблялося віковим досвідом і перевірялося на практиці. Тому й породили стількох безбатченків, які не знають свого роду-племені й чиї вони діти...

— Вже наче потроху повертаються до традицій,— пом’якшив тон розмови агроном.

— Із запізненням спохватилися, Гнатовичу. Багато чого втрачено,— журно зітхнув дідусь.— Так ось, про Покрову. Вона тримається одного числа — 1 жовтня, а по сучасному — 14. Кажуть: настали жнива — лежить баба нежива, а прийшла Покрова — стала баба здорова! 

— Це ти про мене? — усміхнулися бабуся.— Якщо так, то скажу тобі: хто лежить до Покрови, то продасть усі корови.

— Про тебе, Мотре, цього не скажеш,— виправдався дідусь.— Але якщо до Покрови молоко давали корови, то після Покрови пішло молоко в роги корові.

— З коров’ячих ріг, Тарасе, молока не надоїш. Але хто сіє по Покрові, той змушений буде виводити взимі по корові!

Настрій в усіх покращав.

— Ну, гаразд, з Покровою розібралися,— завершив перепалки агроном.— До неї ще далеко. Хай уже думає про корів зоотехнік. Мене цікавить, якою буде зима по озимі.

Дідусеві з бабусею довелося пригадувати прикмети жовтня.

Якщо до середини жовтня з беріз не осипалося листя — сніг ляже пізно.

Якщо поросли високі бур’яни, то зима буде сніжна, з частими завірюхами.

Спориш довго восени не змінює свого кольору — на щедрий врожай зернових наступного року.

Грім у жовтні — на малосніжну, м’яку й коротку зиму.

Якщо польові мурахи повідтягали високі купини, то осінь і весна будуть дощові, з буйним водопіллям.

Польові миші переселяються восени до людських жител — на сувору зиму, а весною— на мокре літо; як болотяні миші влаштовують поверх купин гнізда — на мокру весну й часті повені.

Грак відлетів — чекай снігу.

Швидкий, дружній падолист — на сувору зиму.

Рано линяють голуби — на ранні приморозки і холодну зиму.

Якщо на галявинах з’явився в жовтні пізньоцвіт осінній, то буде рання зима, а як у листопаді — холод припізниться.

— Яка б не була зима,— покінчивши з прикметами, дідусь переходить на прислів’я,— але жовтень-болотник ні колеса, ні полоза не любить.

— Хоч і не любить,— додають бабуся,— проте як у жовтні виореш мілко, весною посієш рідко, то вродиться дідько.

— Ачте, Гнатовичу, це Мотря кидає камінець у ваш огородець!

— Я зрозумів,— усміхнувся агроном.— Поки що наче орали глибоко...

— Пізно вже про оранку говорити,— не вгавали бабуся,— бо в жовтні гріє і не плуг, і не піч, а ціп.

— Еге, у жовтні тільки руки мерзнуть, а в листопаді й ноги дубіють,— голосно засміявся дідусь.

Агроном, подякувавши за приємну розмову, пішов собі. Ми мовчки провели його очима.

— І все-таки, Мотре, я однієї думки: хіба можна ходити біля земельки, не знаючи жодної народної прикмети? Наші батьки не мали такої грамоти, як сучасні агрономи, а врожаї удвічі більші збирали. Тож не випадково мовиться: можна й без агронома, як у маю випаде три добрих дощі!

— Це ти, Тарасе, занадто взяв. Усе-таки, хоч і вчений чоловік, а за порадою прийшов до нас...

— Та я не про нього кажу,— виправдовується дідусь.— Спеціаліст він непоганий. Може, колись і твій онук піде його дорогою,— бач, як пильнує за прикметами! — Він хитрувато подивився на мене.— То що, про походження жовтня тобі розказати?

Я задоволено кивнув головою.

Жовтнем ще відносно недавно на Україні називали дев’ятий місяць. Про це говориться у календарях “Рідний край” за 1907 рік і “Просвіта” та “Промінь” за 1908, що зберігаються в дідуся. Натомість у вжиткові була інша назва — “паздерник”. Походить вона від промислу, що пов’язаний з переробкою льону та конопель. Спільнослов’янське значення “паздерити” відповідає сучасному — м’яти і тіпати волокно. У жовтні якраз і починають цю роботу.

У народі десятий місяць року називали також “хмурень”, “зазимник”, “листопадень”. Від того, що з жовтня починали справляти весілля, його охрестили і “весільником”.

Для мене було великою дивиною, коли дідусь сповістив, що раніше навчання в школі починалося не з першого вересня, як нині, а з Покрови. Тобто на півтора місяця пізніше.

Учні в цей день приносили до школи горщик з вареним пшоном і розбивали привселюдно. Кожен бурсак — улюблене дідусеве слівце, яким він називає школярів,— мусив скуштувати обрядової каші. Це для того, щоб, як казали, “наука не йшла в ліс”.

— А оскільки ти не смакував такої каші і березової також,— пожартував наостанок дідусь,— то біжи мерщій до хати і добре повчи уроки!

Дідусь таки мав рацію. Я ж геть забув, що завтра ми маємо писати переказ на вільну тему. Треба, отже, придумати цікавий сюжет. Може, варто взяти за основу сьогоднішню зустріч з дідусем, особливо про те, як садили дичку?

Цікавою може вийти оповідка. Еге ж?

Жовтню син, а зимі рідний брат

Йдучи зі школи, я ще віддалік помітив біля нашої хати криту брезентом автомашину. Цікаво, хто ж це приїхав до нас?

Беру під пахву ранець і щосили біжу додому. На борту машини, що притулилася поруч з ворітьми, яскравіє напис: “Експедиційна”. Дивно, чого це біля нас зупинилася експедиція...

У хаті за столом сиділо троє незнайомих людей. Двоє старших чоловіків тримали в руках записники. Молодша, певно, студентка, порпалася біля магнітофона. Неподалік сиділи дідусь з бабусею.

Я привітався, поклав на ліжко ранець.

— Нехай і він сідає з нами,— звертається дідусь до гостей.— Хлопець він тямущий. Вже чимало зробив записів. Може, подивитеся той зшиток?

— Гаразд,— згоджується найстарший.— Обов’язково подивимося. А поки що хочемо від вас дещо записати.

Дідусь знічено посміхається. Певно, переживає.

— Та ми, той,— знизує плечима,— невеликі мастаки до балачок.

— Еге, не прибіднюйтеся,— уточнив усе той же, повитий сивиною чоловік.— Нам про вас багато розказали ваші односельці!

— А звідки ви будете і хто такі? — насторожуються бабуся.

— Ми з Києва. Обоє працюємо в науковому інституті при Академії наук. А це наша практикантка — майбутній філолог. Навчається в університеті. До вас приїхали записувати поліський фольклор. Кого не запитували в селі, всі направляли до вас. Краще, кажуть, од діда Тараса і баби Мотрі ніхто не знає прислів’їв та приказок...

— Та чого,— змахує рукою дідусь,— у нас що не сільце, то своє слівце!

— О, прекрасно! — сплеснув долонями гість.— Оксано, запиши цю приказку. Такої у нас немає...

— А для чого це все вам? — підозріло запитали бабуся.

— Для науки,— відповів молодший чоловік.— Ми готуємо книжку з прислів’ями та приказками. До неї увійдуть і ваші. Навіть прізвища поставимо, від кого записали.

— Бач, Мотре,— усміхнувся дідусь,— ми з тобою, чого доброго, ще в історію увійдемо!

— Та ви, Тарасе Яковичу,— підхвалив дідуся сивий чоловік,— вважайте, що увійшли. Наскільки відомо, в наших фондах зберігаються записані від вас пісні...

— Було таке,— гордує дідусь.— Років зо п’ять тому вже одні вчені приїздили. Торік навіть книжку мені надіслали, де є пісні з мого голосу. А ви за чим приїхали?

— Щойно наступив листопад, то чи є якісь прислів’я про цей місяць? — запитала студентка і непомітно увімкнула магнітофон. Бобіни на ньому повільно закрутилися. Але дідусь з бабусею не помітили цього.

— Є деякі,— пом’якшав дідусь.— У нас про листопад кажуть так: жовтню син, а зимі рідний брат.

Я подивився на бабусю. Чому вони мовчать? Нехай би якась приказочка і від них увійшла до книжки.

— Хоч листопад і не лютий,— наче почули мій докір бабуся,— проте спитає, чи вдягнений та взутий.

— З листопадом, Мотре, бабам одна рада: ховатися на піч!

— Кволе порося, Тарасе,— відказали дідусеві бабуся,— й піч не спасе. А ось хто в листопаді не мерзне, тому й коло Йордану нічого біда не зробить.

— Коло Йордану, може, і не зробить, але в листопаді вже, кажуть, зима на заграді.

— Звісно, що так: листопад, Тарасе, стелить землю листям, а грудень снігом.

Дідусь з бабусею лише розохотилися, як Оксана зупинила їх:

— Щоб не забути, хочу вточнити дещо: що означає за-града і Йордан?..

— Заграда,— відповів дідусь,— це, по-нашому, втеплена знадвору глуха стінка хати. Її обкладають листям, кострицею чи соломою. У такий спосіб зберігають тепло в оселі.

— А Йордан, голубко,— не залишилися осторонь бабуся,— припадає на 19 січня. Вважається, що в цей час найбільші морози. Люди колись виходили до річки, прорубували ополонки і святили воду.

— Так ось,— поспішав дідусь,— листопад такий місяць, що любить і колесо, і полоз. Один день їздять саньми, а інший вже треба коней у воза запрягати.

— У листопадовий день, Тарасе, не особливо наїздишся, бо він, як заячий хвіст,— не встиг прокинутися, як уже вечір на підході!

Дивлюсь на приїжджих людей. Усі троє сидять задоволені, посміхаються. Їм добре, думаю із заздрощами, не треба записувати розмови до зшитка, як мені. Цю роботу виконує магнітофон. Хай ось надійдуть літні канікули, я зароблю трохи грошей і собі куплю таку записувачку!

— До прислів’їв годилося б і прикмет доточити,— делікатно спрямовує в інше русло літній чоловік.— Бо вони доповнюють одне одного...

— Авжеж, що так,— поскубує свої вуса дідусь.— По прикметі, кажуть, прислів’я плаче.

Доки бабуся з дідусем лаштувалися до розмови, студентка встигла заправити нову бобіну. Чутливе вухо магнітофона ловило кожну їхню прикмету.

Якщо восени рано нанесе снігу, то і весна буде рання.

Як перший сніг випав на мокру землю,— залишиться, на суху — скоро зійде.

Рано замерзне — довго не розтане.

Зірки на небі яскраві — на погоду, тьмяні — на дощ або сніг.

На горобині й дубі багато плодів — чекай суворої зими.

Пізній листопад — до суворої і затяжної зими.

Доки листя з вишень не облетіло, то хоч скільки було б снігу, він не вляжеться — відлига його з Чсть.

Від першого снігу до санного шляху — півтора місяця.

Білка мостить своє гніздо близько до землі — на морозяну зиму, а високо — на м’яку.

З прикметами нарешті закінчили. Гості запропонували прослухати запис. Дідусь з бабусею залюбки зголосилися, адже вони ніколи не чули самих себе. Я спостерігав, як уважно стежили старенькі за магнітофонним голосом й посміхалися між собою.

— От придумали машину, так придумали! — захитали головою бабуся.— Неначе живий чоловік у тій коробці сидить. І що ви робитимете з нашим голосом? Не доведи господи, ще по радіо пустите, то хоч із села вибирайся, бо люди засміють. Скажуть, стара баба з глузду з’їхала!

— Це ми записали для того, щоб потім передрукувати прислів’я на папір,— роз’яснив гість.— А плівку передамо у фонди. Хто сумніватиметься в достовірності запису — може перевірити. Зрештою, колись і ваш онук, як захоче, зможе прослухати живий голос бабусі. До речі, покажи-но свої записи! — звернувся до мене гість.

Я швидко витяг зошит, боязко подав його. Він неспішно перелистав листочки, мовив до студентки:

— Оксано, подивися, будь ласка, уважніше рукопис. Мені здається, тут є чимало цікавого!

Доки Оксана дивилася мої записи, дідусь розповів про давній обряд, що звався “братчина”. Його справляли лише в листопаді. Якщо сусіди хотіли заприятелювати між собою, то купляли в пасічників бджолиний рій. З весни і до осені гуртом доглядали його. Зібраний мед ділили порівну. На це свято збиралися сім’ями, гуляли і веселились. Чи, як казали в народі, братались. А звідси й назва обряду.

Кожен член такої спілки вважався близьким свояком. Він зобов’язувався допомагати братчику в скрутну годину. Якщо в якійсь родині помирав господар, то інший член братчини забирав малолітніх дітей на виховання.

— Прекрасний звичай! — аж розцвів од подивку літній чоловік.— От би його відновити у наш час! Це ж такий гарний приклад колективізму і глибокої моралі. Вміли ж наші пращури брататися між собою...

— А ще,— вів далі дідусь,— цим словом називали свято першого снігу. Селяни родинами виходили на сільські сходки, співали й танцювали. Вперше з’явилися на людях і молоді пари, які побралися восени. Від того у нас листопад називали ще й “братчини”.

— Крім цієї, були ще якісь наклички?

— Були. Найбільш відомі — це “листопадень”, “падолист”, “напівзимник”, “грудкотрус”...

У хаті непомітно закрадькував вечір. Гості поспіхом зібрали свої речі й вийшли на вулицю. За ними й бабуся з дідусем. Зі мною залишилася лише студентка.

— Цікаві твої записи,— мовила лагідно до мене. — Продовжуй вести їх і далі. Одне тільки пораджу: не обмежуйся лише дідусем та бабусею. Дослуховуйся, як говорять інші люди в селі. І записуй почуте в зошит. При цьому не забувай ставити в дужках їхні прізвища. Все це потрібне для науки. А коли заповниш зошит — надсилай його до інституту. Я тобі адресу залишу. Там на твоє прізвище відкриють спеціальний фондовий номер. Ти, до речі, знаєш, що таке наукові фонди?

— Ні, не знаю,— відповів сором’язливо.

— То є такий відділ, де зберігаються цінні рукописи. Там знаходяться записи Лесі Українки, Івана Франка, Максима Рильського, Михайла Стельмаха та інших відомих письменників.

— І вони записували прислів’я та приказки? — неабияк дивуюся я.

— А що тут такого дивного,— посерйознішала Оксана.— Вони записували не тільки прислів’я, але й пісні, навіть фіксували окремі слова та їхнє значення, а потім використовували у своїй творчості. Без цього не з’явилися б нові словники, збірники пісень та казок. Бачиш, за яку цікаву й потрібну справу ти взявся!

Розпрощавшись, вона вибігла на вулицю. Я довго не міг прийти до тями. Якось не вірилося, що мені, сільському школяреві з глибинного поліського села, так пощастить. Адже згодом в інститутських фондах будуть і мої записи. Може, й вони для когось знадобляться? Очевидно, що так. Бо чого ж би їхали такі поважні люди до нашого села аж із самого Києва?!

Грудень землю грудить і землю студить

Йде другий тиждень грудня, а дід Тарас жодного разу ще не перевідав нашу оселю. Сьогодні до нас забігла тітка Ївга і сповістила неприємну новину — дідусь тяжко захворів...

— Одягайся, внучку, та підемо до нашого сусіда. Треба ж перевідати, як він там почувається...— глянули на мене бабуся сумними очима.

Ми взяли з собою пару глечиків з киселиком та морсом, спеціально приготовленим бабусею з чорної смородини та калини, і вийшли на вулицю. Тихо довкруж, тільки морозець пощипує за щоки та порипує під ногами сніжок.

А ось і дідусева хатинка. Стоїть вона, немов сирота, на самому кінці вулиці. Скоро, думаю собі, ще коротшою стане вона. Як тільки одійдуть на той світ дід Тарас та тітка Ївга, їхні діти одразу ж продадуть хату. Вже навіть приїздили купці з сусіднього села.

Обійстя в дідуся, як завжди, чепурне й затишне. Онде як гарно складені дрова під стріхою, біля току висять на кілочках граблі різних розмірів, а на дровітні біліють ще новенькі санчата. Дідусь їх щойно змайстрував, щоб вивозити взимку гній на огород.

— Гарний був з нього господар,— бабуся зупиняються посеред двору й оглядають довкола.

— А чого це ви кажете — “був”? Хіба дідуся немає?..— ловлю їх на слові.

— Та це я сама до себе,— виправдовуються вони.— Коли стара людина хворіє, то кажуть: гарний був господар,— і одвертаються від мене, щоб витерти кінчиками хустини зволожені очі.

Ми зайшли у хату. На дерев’яному ліжкові лежав дідусь. Обличчя у нього було жовте, як віск. Він важко дихав.

Побачивши нас, дідусь посміхнувся. Але усмішка та видалась мені надто силуваною і неприродною.

— Проходьте й сідайте, дорогі гості,— припросив господар.— Вибачте, що нікому й лави витерти, бо я вдома одинакую. Ївга недавно пішла до фельдшера за пігульками. В грудях щось так пече й давить, що спасу нема...

— Липовий чай тре пити,— радять бабуся, сідаючи поруч нього.

— Вже пив і липовий, і суничний,— байдуже відповів дідусь.— Нічого не допомагає...

— Ми тобі ось киселику та морсу принесли,— бабуся поставили глечики на стільчика, що стояв в ізголів’ї.— Ти ж сам казав, що для хворого треба побільше вживати ягодових наварів.

— Для моєї хвороби, мабуть, уже ніщо не допоможе. Прийшов, очевидячки, час збиратися в далеку дорогу. Від цього, Мотре, ще ніхто не одкупився.

— Такеє й скажеш! — обірвали на півслові бабуся.— Підлікуєшся трохи — і підемо празникувати Андрієву калиту.

Дідусеве обличчя нараз ожило, в очах зблиснули теплі зіниці.

— Так це ж, Мотре, Андрій, здається, завтра. Ану, хлопче, пригадай, яке буде число?

— Завтра тринадцяте грудня,— відповідаю відразу ж.

— О-о,— ще веселішим робиться дідусь.— Як гарно ми його святкували колись! Пам’ятаєш, Мотре?

І обоє починають згадувати свою молодість. Мені найбільше сподобався давній обряд калити. Його відзначали лише на Андрія. Дівчата зранку пекли великого коржа з дірочкою посередині. А ввечері калиту (так називався цей виріб і сам обряд) прив’язували мотузком до сволока. Висіти корж мав вище зросту людини.

Невдовзі до оселі сходилися хлопці. Перш ніж зайти до хати і присісти, кожен мусив показати свою парубоцьку вдачу. Взявши між ноги коцюбу, хлопець звертався до присутніх: “Дозвольте калиту кусати?” — “А ми будемо,— відповідали дівчата,— сажею писати!” — “А я вкушу!” — наполягав парубок. “А я впишу!” — попереджала дівчина, що стояла біля калити з квачем та розведеною на воді сажею.

Якщо хлопцеві щастило проїхатися на коцюбі до коржа і, підстрибнувши, відкусити шматочок, то він міг спокійно сідати біля дівчат. Коли ж під час дійства розсміявся (а дівчата навмисне смішили парубків) чи не зумів надкусити калити — невдасі зразу ж вимащували сажею обличчя. Так тривало доти, доки всі хлопці не спробують дістати калити. Рідко кому щастило вийти сухим з гри. Невдах висміювали і кепкували з них досхочу.

Після калити дівчата збиралися потайки від хлопців, щоби поворожити. В одній з осель вони розкладали на ослінчику заздалегідь випечені пампушечки. Потім до хати впускали голодного пса, якого навмисне не годували протягом дня.

Тварина зараз же кидалася до наїдку. Чию пампушечку пес хапав першою, та дівчина, за повір’ям, мала вийти найшвидше заміж. З цього приводу казали: “На Андрія робиться дівицям надія”.

Через чотири дні по Андрію наступало свято Варвари. Про нього також мовить прислів’я: “Варвари ночі украли, а дня доточили”. І справді, з цього часу вже починає довшати день. Тому молодь відзначала цю подію досить цікавим обрядом.

Дівчата готували з сиру вареники. На вечерю запрошували і хлопців. Така сходка називалася “пирхуни”, бо серед них обов’язково мали бути і вареники, начинені не сиром, а борошном. Та парубки знали про це і намагалися скуштувати лише справжній ви, довгий час дражнили “пирхунами”.

— А ти чого сів так здалеку? — звертається до мене дідусь.— Ходи ближче, хоч надивлюся на тебе. Я тобі приберіг одну гарну приказку, якої ти ще не чуріб. Тільки не завжди їм вдавалося.

Хлопців, яким потрапили вареники з борошном: “Варвара мости мостить, Савва (він випадає на 18 грудня) гвозді гвоздить, а Микола (19 грудня) прибиває”. Себто вода на річках замерзає, міцнішає мороз, і вже можна їздити будь-кудою.

Я підходжу до ліжка, вмощуюсь на краєчку. Дідусь починає пестити мою голівку. Рука в нього якась нежива й холодна.

— То як там наша грушка-дичка — жива-здорова?

— Закуталася сніжком,— відповідаю.

— Не забудь,— нагадує дідусь,— обв’язати її житнім кулем, бо за зиму зайці геть позгризають кору!

— Я це зроблю з татом під Новий рік.

— То буде пізно,— уточнює дідусь.— На Новий рік лише підв’язують перевеслами, щоб рясно вродила садовина. А стовбури обв’язувати треба зараз. Уже морози приспичили-ся, сніг землю прикрив. Зайцям, отже, бракує ситної їжи, і вони починають обгризати кору на молоденьких деревцях.

— Гаразд,— згоджуюсь,— завтра обов’язково обв’яжемо!

— А як справи з груднем — щось вдалося записати без мене?

— Крім вас,— лагідно посміхаюся дідусеві, щоб йому було приємніше,— ніхто краще не знає, хіба що бабуся. Ось від них я й почув таке: грудень рік кінчає, а зиму починає...

— Я скажу тобі простішу: грудень — кінець року, а початок зими. Чи ще таку: січень рік починає, а грудень кінчає. Бач, скільки різних варіантів. А ця приказка більш конкретна — груднева днина куца: сюди тень, туди тень, та й минув день. Отож і виходить, що сумний грудень у свято й будень.

— А ще, Тарасе,— не втримуються бабуся,— ти призабув отаку: смутно, як у грудні пополудні!

— Виходить, забув,— підморгує мені дідусь, наче йому нічого не болить.— А ось коли людина непривітна й сувора, то кажуть про таку: сподівайся від нього тепла, як од грудня погоди, чи — у грудні тепло, як за лихим паном. Бувало, як візьметься морозом, то один одному й каже: “Рихтуйтеся, люди, бо іде грудень!” або “Прийшов грудень — приніс студень, бо він око снігом радує, а вухо морозом рве”.

— Дідусю,— хвалюся ще однією почутою приказкою,— вам доводилося чути таку: грудень поле грудить, а землю студить?

— Цю я знаю. А ось такої, либонь, і не чув: грудень землю грудить і поле студить. Виходить, знацця, як той казав — влітку важко без корови, а в грудні без кожушка. Отож зодягайся щотепліше, бо зимою сонце хоч і світить, та не гріє, а зимне тепло, як мачушине добро. Тому не соромся відкачувати шапку! Груднева пора постійно з прогнозом плутає — то сніг, то завірюха, бо зима коло вуха...

На цьому дідусь зірвався. Душкий кашель не дав йому договорити далі. Він витяг носовичка, прикрив ним вуста. Трохи відкашлявшись, мовив:

— Як там на вулиці, Мотре?

— Мороз своє бере...— сумним голосом відповіли бабуся.

— Нічого не зробиш — надійшла груднева пора. За всіма ознаками місяць буде суворим.

Й одразу ж беруться за прикмети.

Якщо взимку райкова зоря скоро гасне — на холод, а коли вечірня раптово згоряє — на відлигу.

Дим без вітру стелиться по землі — випаде сніг або потепліє.

Починають “плакати” вікна — зменшиться тиск і потепліє.

Кіт шкрябає підлогу — на вітер і завірюху, дере стіну — на негоду, лежить черевцем догори — на відлигу, згорнувся в клубочок і вткнувся писком в лапки — на мороз.

Взимку кінь лягає на землю — перед снігопадом, а перевертається через спину — на відлигу.

Яскраві зірки взимку — на мороз.

Тетеруки й куріпки здіймаються з дерев і відлітають з галяв у глибину лісу — невдовзі почнеться завірюха.

Якщо ворона сидить на верхівці дерева й каркає — бути хурделиці.

Кімнатні птахи мовчать перед заметіллю.

Сова кричить — холод накликає.

— Ну, а ось цю прикмету ти вже сам перевіриш,— каже мені дідусь.— Ідучи додому, придивися: якщо скриплять віконниці чи колодязний журавель, то завтра повіє відлигою. А поки що візьми он там, на покуті, старого календаря і прочитай уголос останню сторінку.

Я витяг приношену довголіттям книженцію, почав роздивлятися її. Вперше в житті мені пощастило тримати в руках дореволюційне видання. На придивок папір ще був міцний, текст розбірливий і гарні ілюстрації. Поспіхом перелистав цупкі сторінки і зупинився там, де йшлося про останній місяць року.

“Назва “грудень”,— почав читати вголос,— походить від самого характеру місяця. Із настанням заморозків розбита кіньми дорога перетворювалася в суцільне груддя. З цього приводу казали: грудень на возі витрусить не тільки сіно, а й душу. А що так з давен називали місяць на Україні, то це підтверджує Іпатіївський літопис: “Пойдоша... на кольхь, а по грудну пути, бо тогда мць грудень”.

Останній рядок я ледве прочитав. На ньому й зупинив мене дідусь:

— Ти, мабуть, не все втямив з тої цитати. Та це й зрозуміло. Писалася вона понад тисячу років тому. Але вже й тоді, як бачиш, останній місяць року називали груднем. У народі ж — “студнем” та “мочавцем”. На Поліссі довгий час жила назва “трусим”. Грудень трусить не тільки сніжок, але й погоничів. Тому кажуть: “Груднева дорога не для воза, а для полоза”, тобто саней.

Нарешті й тітка Ївга прийшла. Тому ми почали збиратися додому. Дідусь подивився на нас жалібливо-сумними очима.

— То коли вас чекати знову? — запитую дідуся.

— Один Бог святий знає,— відповів хрипкуватим голосом старенький.— Я вже, здається, своє одходив. Тепер ви навідуйтеся на погостини. А календарика можеш собі взяти на згадку. Цікава книжечка!

— Обов’язково прийдемо,— обіцяю дідусеві і ховаю за пазуху цінний подарунок.

Тітка Ївга вивела нас на вулицю. Бабуся довго розпитували, як почувається дідусь, що в нього болить.

— Хоч би зиму пережив,— відказала вона і почала витирати зволожені очі.— Щоночі з’являється гарячка, втрачає пам’ять. Чує душа моя, що йому недовго залишилося жити на цьому світі...

Ми вийшли на дорогу. Темно довкруж, хоч в око ткни. На вулиці ні душі. По обочинах, покліпуючи вогниками вікон, одна до одної тулилися оселі. Зараз, коли поміцнішав морозець, їм, хатам, од такого сусідства, здається, тепліше й затишніше.

У вечірніх сутінках оселі нагадують старих дідусів, що понатягували поверх голів солом’яні стріхи-капелюхи і попихкують сизим димком. З димарів, наче з люльок, він в’ється й зникає в темному безмежжі ночі.

Йдемо мовчки. Нарешті я не втримуюсь, забігаю поперед бабусі.

— Це правда, що дідусь уже ніколи більше не прийде до нас на погостини? Хто ж тоді розповідатиме мені прислів’я та приказки, народні прикмети?..

Бабуся пригортають мене до себе і довго не відпускають.

— Нічого, онучку, не зробиш. Хто народився, неодмінно має одійти. Такий закон життя. Ми вже прожили своє, щось доброго зробили, чогось не встигли, але намагалися зберегти все краще з попередніх поколінь. Тобі ж велено долею продовжити наш рід.— І, щоб якось розвеселити мене, додають: — Бачиш, як дрібно миготять у небі зорі? То — на холод. Прийшов, кажуть, грудень — приніс студень...

Але мені зараз не до прикмет. Важкий клубок підкочується до горла. Перед очима стоїть дід Тарас, його теплі й ласкаві очі лагідно усміхаються й мовби говорять: “Ну що це ти, хлопче, розкис? Подивися довкола, яка красива зима! Милуйся нею, радій літам молодим. У тебе ще все попереду. Тільки зумій мудро розпорядитися своїм майбутнім. Але при цьому пам’ятай — життя людське коротке, тому потрібно встигнути зробити багацько добра. Отже, свій зачинок маєш починати сьогодні. На довгій життєвій ниві тобі всього доведеться скуштувати. Головне, не піддавайся розпачу, завжди і в усьому будь чесним і непоступливим, не зраджуй свій народ. Пам’ятай, що ти його дитя. А діти мають знати, чийого вони племені-роду...”

— Там, мабуть, уже й вечеря вихолола, ходімо швидше додому! — Бабуся беруть мене за руку, і ми поволі йдемо Забудською вулицею.

Вузька стежка круто повертає до нашої хати. А ось і криниця. Над нею схилився високий журавель, тримаючи в дзьобі бляшане відерце. Я прислухаюся, чи не поскрипує він. Ні, мовчки стоїть. Отже, як казав дідусь, мороз не відступить.

Це була остання дідусева прикмета, яку я запам’ятав з його мудрих вуст...

Післямова про родовід

Як це не гірко, дідусь вже ніколи не прийде до нас на погостини. Гірко, але що поробиш... “Життя є життя, і нічого не буває вічного “,— так полюбляв казати дідусь Тарас.

Перед тим, як писати ці роздуми, я ще раз перечитав свій рукопис. Чимало з того, що я почув на погостинах, не увійшло до записника. Адже я намагався занотувати найцікавіше, особливо те, що тепер вже не почуєш ні від кого. Не зроби я цього — навічно забрав би дідусь із собою багато з тих скарбів і тієї мудрості, які жили у нас в народі з давніх-давен.

Може, я ніколи й не взявся б за ці записи, якби ж наш класний керівник. Це він перший проклав у моїй душі місточок між давниною і сучасністю, це він змусив мене іншими очима подивитися на людей та світ, що нас оточують.

Я багато тепер знаю про те, як жили серед незайманої природи наші пращури, як тісно з нею були пов’язані. В її оточенні й формувався їхній світогляд, і насамперед — любов та повага до самої природи.

Візьмімо хоча б народні прикмети. Я навів їх значно менше, ніж є насправді. До того ж, не всі вони можуть справдитись. І це насамперед тому, що люди багато завинили перед природою, порушили вироблену віками цілісність. І все ж переважна більшість прикмет {а цьому я свідок, бо не раз перевіряв на практиці) досить точно передбачають погоду.

Протягом століть люди навчилися спостерігати, запам’ятовувати і лишати на повсякдень лише ті зразки, які найточніше відповідали дійсності. Нині вже науково доведено, ще понад чотириста природних явищ можуть безпомилково завбачити природні зміни. Є навіть такі рослини-барометри, які чітко фіксують, коли буде дощ чи сонячна днина; за їхніми повадками визначають час Скажімо, латаття, що росте на болотах та заплавах, розпускає свої пелюстки лише о сьомій ранку, а згортає біля восьмої вечора...

Не знаю, як вам, а мені особливо подобаються прислів’я та приказки, пов’язані з окремими місяцями. Які вони точні, поетично-соковиті і влучні! Слухаєш їх і переконуєшся в мудрості нашого народу. Треба бути справді геніальним, щоб сказати так: “Хвали січень сніговий, травень дощовий, а серпень на хліб рясний” або “Питає лютий, чи добре взутий, бо прийде марець і вхопить за палець “. Тут — і образ, і поетична рима, і характерна ознака місяця!

Чи, скажімо, народні назви місяців. Скільки народила їх багата уява і які вони цікаві та мудрі! За кожною такою накличкою впізнаєш найхарактернішу вдачу місяця (“снігогін”, “грудкотрус”, “копень”, “березіль “...). І що цікаво — жодна з них не повторюється. Вони не прийшли до нас з далекої Візантії чи Китаю, а народилися в тій чи іншій географічній зоні і мають глибоке місцеве коріння.

Це ж саме можна сказати і про свята та обряди. До кожної пори року були свої дійства. Взимку, коли хлібороб мав найбільше перепочинку, їх святкували частіше, а весною і влітку — рідше, бо треба було насамперед дбати про врожай.

Кожне свято чи обряд безпосередньо пов’язані з природою, хліборобськими заняттями, сподіванками на щедрий врожай і статки, родинну злагоду. Новорічні колядки та щедрівки, посівання зерном оспівують щасливий рік, що минув, і закликають новий з усілякими гараздами, веснянки та гаївки — пробудження природи, благословення весні, Івана Купайла — молодість і красу, а зажинки та обжинки ущедрюють землю за багатий врожай і возвеличують працьовиті руки, що виростили його.

Раніше я думав, що все це йде од церкви. Та й наші підручники, будемо відвертими, націлювали на такі роздуми. Тепер я точно знаю, що українські традиційні свята та обряди народилися задовго до прийняття у нас християнства. Церква тільки прилучила їх до себе, розумно використала. То чому це ми маємо цуратися своєї правічної культури?

Для мене було великою несподіванкою, коли я довідався від дідуся, що кожен день року мав свої чоловічі й жіночі імена. Це для того, щоб, як народиться дитина, дати їй неповторне ім’я-речення. Ось чому в давнину було стільки цікавих і оригінальних ймень. Нині ж наша фантазія вельми збідніла. Якось я перелічив своїх перевесників, їхні імена умістилися на пальцях однієї руки...

До чого все це я веду? Якщо ви уважно перечитали мої записи і вони вам сподобалися, то зробіть так само. Доки в когось ще залишилися в живих дідусі чи бабусі, прадідусі чи прабабусі — не полінуйтеся записати від них спогади. Це буде гарна пам’ятка не тільки про свій родовід, але й повага до нашої історії. Адже раніше на Україні було за честь і обов’язок знати свій родовід аж до сьомого коліна...

На жаль, не знаємо ми й давньої історії нашої землі, не знаємо, що колишніх наших пращурів називали древлянами.

На сучасній території Полісся колись проживало кілька племен, що об’єднувалися в Київській Русі. Серед них були і древляни — мешканці найближчих до Києва земель. Столиця знаходилася в сучасному Коростені — нашому районному центрі.

Древляни вважалися вельми мужніми й волелюбними людьми. Займалися вони переважно лісовими промислами — добували мед у дуплах дерев, де гніздилися дикі бджоли, ходили на звірині лови, обробляли шкіри. Від того, що жили серед лісів, їх і називали древлянами чи деревлянами.

З історії відомо, що найперше повстання проти феодалів у Київській Русі відбулося саме на древлянській землі. Київський князь Ігор, силою підкоривши сусідів, змушував їх сплачувати непосильну данину медом, воском та хутрами. 945 року князь зібрав військо і вирушив на збір податків.

Раз об’їхав володар свої землі. Але цього йому видалося замало. І він удруге почав робити об’їзд, вимагаючи повторної данини.

Розгнівані древляни повстали проти нього. Ненаситного князя було засуджено до страти. Так безславно закінчилися побори київського владики. Правда, двома роками пізніше княгиня Ольга зібрала величезне військо й жорстоко розправилася з волелюбним народом. Майже всіх чоловіків було перебито або ж взято у полон. Але історія залишила нам героїчну сторінку про перше антифеодальне повстання.

Я так детально розповів вам цю історію тому, що тими славними лицарями були наші пращури. Ми мусимо знати й пам’ятати свій кревний родовід.

Мені зараз важко сказати, чи зумію я дослідити всіх своїх прапредків. Але обов’язково робитиму це. Принаймні я вже знаю про кількох пращурів. Вони були бортниками, дьогтярами і смолярами. Це — по дідусевій лінії. А от у бабусиному коліні виявилося чимало удатливих казкарів.

А пригадуєте, що писав Іван Якович Франко у передньому слові до своєї казки «Фарбований лис»? «Тисячі речей у життю забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті».

Може, це до нас звернені мудрі слова Великого Каменяра?!

Чи, скажімо, народні назви місяців. Скільки народила їх багата уява і які вони цікаві та мудрі! За кожною такою накаткою впізнаєш найхарактернішу вдачу місяця (“снігогін”, “грудкотрус”, “копень”, “березіль”...). І що цікаво — жодна з них не повторюється. Вони не прийшли до нас з далекої Візантії чи Китаю, а народилися в тій чи іншій географічній зоні і мають глибоке місцеве коріння.

Це ж саме можна сказати і про свята та обряди. До кожної пори року були свої дійства. Взимку, коли хлібороб мав найбільше перепочинку, їх святкували частіше, а весною і влітку — рідше, бо треба було насамперед дбати про врожай.

Кожне свято чи обряд безпосередньо пов’язані з природою, хліборобськими заняттями, сподіванками на щедрий врожай і статки, родинну злагоду. Новорічні колядки та щедрівки, посівання зерном оспівують щасливий рік, що минув, і закликають новий з усілякими гараздами, веснянки та гаївки — пробудження природи, благословення весні, Івана Купайла — молодість і красу, а зажинки та обжинки ущедрюють землю за багатий врожай і возвеличують працьовиті руки, що виростили його.

Раніше я думав, що все це йде од церкви. Та й наші підручники, будемо відвертими, націлювали на такі роздуми. Тепер я точно знаю, що українські традиційні свята та обряди народилися задовго до прийняття у нас християнства. Церква тільки прилучила їх до себе, розумно використала. То чому це ми маємо цуратися своєї правічної культури?

Для мене було великою несподіванкою, коли я довідався від дідуся, що кожен день року мав свої чоловічі й жіночі імена. Це для того, щоб, як народиться дитина, дати їй неповторне ім’я-речення. Ось чому в давнину було стільки цікавих і оригінальних ймень. Нині ж наша фантазія вельми збідніла. Якось я перелічив своїх перевесників, їхні імена умістилися на пальцях однієї руки...

До чого все це я веду? Якщо ви уважно перечитали мої записи і вони вам сподобалися, то зробіть так само. Доки в когось ще залишилися в живих дідусі чи бабусі, прадідусі чи прабабусі — не полінуйтеся записати від них спогади. Це буде гарна пам’ятка не тільки про свій родовід, але й повага до нашої історії. Адже раніше на Україні було за честь і обов’язок знати свій родовід аж до сьомого коліна...

На жаль, не знаємо ми й давньої історії нашої землі, не знаємо, що колишніх наших пращурів називали древлянами.

На сучасній території Полісся колись проживало кілька племен, що об’єднувалися в Київській Русі. Серед них були і древляни — мешканці найближчих до Києва земель. Столиця знаходилася в сучасному Коростені — нашому районному центрі.

Древляни вважалися вельми мужніми й волелюбними людьми. Займалися вони переважно лісовими промислами — добували мед у дуплах дерев, де гніздилися дикі бджоли, ходили на звірині лови, обробляли шкіри. Від того, що жили серед лісів, їх і називали древлянами чи деревлянами.

З історії відомо, що найперше повстання проти феодалів у Київській Русі відбулося саме на древлянській землі. Київський князь Ігор, силою підкоривши сусідів, змушував їх сплачувати непосильну данину медом, воском та хутрами. 945 року князь зібрав військо і вирушив на збір податків.

Раз об’їхав володар свої землі. Але цього йому видалося замало. І він удруге почав робити об’їзд, вимагаючи повторної данини.

Розгнівані древляни повстали проти нього. Ненаситного князя було засуджено до страти. Так безславно закінчилися побори київського владики. Правда, двома роками пізніше княгиня Ольга зібрала величезне військо й жорстоко розправилася з волелюбним народом. Майже всіх чоловіків було перебито або ж взято у полон. Але історія залишила нам героїчну сторінку про перше антифеодальне повстання.

Я так детально розповів вам цю історію тому, що тими славними лицарями були наші пращури. Ми мусимо знати й пам’ятати свій кревний родовід.

Мені зараз важко сказати, чи зумію я дослідити всіх своїх прапредків. Але обов’язково робитиму це. Принаймні я вже знаю про кількох пращурів. Вони були бортниками, дьогтярами і смолярами. Це — по дідусевій лінії. А от у бабусиному коліні виявилося чимало удатливих казкарів.

А пригадуєте, що писав Іван Якович Франко у передньому слові до своєї казки «Фарбований лис»? «Тисячі речей у життю забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті».

Може, це до нас звернені мудрі слова Великого Каменяра?!

← Назад | На початок