Чорний ангел (сторінка 1)

Розділ перший. Протокольні факти

Року тисяча дев’ятсот двадцять першого, вночі під шосте жовтня селяни Липового, Тартаків і Вересок з жахом побачили, як над Липівською комуною, в лісі, спалахнуло велике полум’я. Була, либонь, чи не дев’ята година, бо в селі мало хто спав, а ті, що встигли поснути, прокидалися від метушні й галасу та вибігали на вулицю, шепочучи оборонних молитов...

Палахкотлива заграва кривавилася у чорному небі, як крила пекельної птиці, що злетіла на землю й мордує чиєсь нечестиве серце та викльовує сороміцькі очі...

Горіло панське добро. Огонь сушив кров і піт, виссаний з давно зотлілих у землі липовецьких, тартаківських та верещанських предків, і нащадкам не спадало й на думку гасити тую пожежу.

Тільки у представників сільської влади, як адміністративний рефлекс, постала думка гасити, але зникла без сліду по тому, як з боку комуни почулися часті вибухи, а крила пекельної птиці ледь-ледь вилискували вогнем.

Вибухи то вгавали, то геготіли ще з більшою силою, немов чортячі гармати гупали під землею, і луна зітханнями велетенських грудей переливалася в таємних нетрях соснового бору.

За півгодини останній вилиск заграви згас над чорним Муром лісу, а чортяча артилерія причаїлася в довічній підземній темряві.

Та люди не заспокоїлися, як тиша запанувала в просторах між небом і землею. У тій чорній тиші причаїлася Пекельна птиця заграви, що могла впасти на беззахисну солому стріх і пожерти политий потом врожай болота і пісків.

Цілу ніч по хатах блимали страсні свічки та лампадки. Цілу ніч жах ворушив молитви на старечих устах, а згаслі очі, прикуті на лики богів у кутку, німотно, по-тваринному благали захисту. Навіть зухвала молодь і та принишкла і до ранку не спала, згадуючи таємні події, які, може, є початок невідомих ще лих та нещасть.

До комуни вночі з усіх трьох сіл так ніхто й не наважився підійти, щоб хоч поглянути, що саме сталося. Таємничий жах обгорнув і бородатих чоловіків, і безвусих хлопців, що не боялися на фронтах іти проти багнетів і куль...

На світанку закрапотів дрібний дощ, і день виплив у опаловому світлі. Люди шушукались про нічні події й значуще хитали головами, переказуючи свої полохливі думки.

Коли ж пелехаті нічні тумани відійшли від Липового й повисли білими ряднами на соснах, а день веселіше поглянув, немов розгладивши турботні зморшки на чолі, люди посходилися до збірні. На душі стало якось легше, і хоч говорилося про кару божу та про сили небесні, що не стерпіли комуни, та не було в тих словах нічної моторошності. Одчаюги хлопці відразу зголосилися піти до комуни подивитися, що там сталося, і громада схвалила цей намір. Витягши утинки й рушниці з похоронок і тримаючи зброю напоготові, ватага хлопців рушила з села.

До комуни треба було пройти верстов зо три кострубатим полем, що земля на ньому була як попіл і, окрім щавлю, нічого не родила, а за тим полем дві верстви лісом, що перетятий болотистими рівчаками, які невідомо де починалися й хтозна-куди текли...

Комуна «Червона сила» містилася в колишньому маєтку пана Борзецького. Маєток був убогий, під старі часи закладений-перезакладений у банках, а тому й будівлі його не значилися ніякою архітектурою чи то багатством. Одноповерховий панський будинок з мезоніном покривленим набік; довгий, як ковбаса, флігель та загнутий глаголем сарай оточували широке дворище, на якому в безладді були покидані уламки реманенту, що його не можна було застосувати в селянському господарстві. Те ж, що пасувало до селянського побуту, розпливлося, скоро-но пан Борзецький утік з маєтку.

Будинки дворища довго стояли без вікон, без дверей, аж поки не розташувалися в ньому якісь утікачі чи то з Волині, чи з Польщі — невідомо — і заснували там під проводу агронома, Гайдученка Артема Петровича, комуну. Чи не хотіли вони, чи не встигли зайти в стосунки з місцевими селянами, а тільки не налагоджувалися якось знайомства. Та й недовірливі, мовчазні поліщуки десятою дорогою обходили комуну, як річ, видимо, не вгідну богові, а до того ж ще й небезпечну, коли вважати на можливу зміну влади... Тільки «комунський заводило» агроном Гайдученко кілька разів заходив до селян, намагаючись ближче зазнайомитися з хазяїнами, та, бачачи приховану ворожість у холодних поглядах, покинув свої одвідини.

Хлопці вирушили з села, сподіваючись на всілякі напасті. Вітер ворушив верхів’я сосен і зойкав на вогких пісках, їм здавалося, що то в комуні ще не скінчилися нічні події, і мороз пробігав крижаними павуками по спинах, тимчасом як груди молодецькі випиналися, а з уст злітали зухвалі слова.

Коли вже наближалися до комуни, руки мимоволі міцніше стискували зброю, а очі гостріше вдивлялися між дерев, а як підійшли до дворища, то побачили великі ями, вириті вибухами; але ями ті не справили на хлопців вражіння — не такі ще бачили на фронтах!

У село поверталися, заховавши зброю та виспівуючи жартівливих пісень. Справа для них була ясна — комуну спалено, а набої, що там переховувалися, під час пожежі вибухнули і подовбали землю. Та в селі вони розповідали про бачене, докидаючи свого домислу до оповіді, щоб хоч цим набути слави сміливих людей. Їхні оповідання нічого не пояснили селянам, навпаки, ще більше, аніж нічна пожежа та вибухи, напустили туману в голови.

Хлопці розповіли, що на місці маєтку вони бачили великі ями, разів удесятеро більші, ніж це там було, що дерева обгоріли не на сажень, як справді, а на цілі гони навколо маєтку, а господарський реманент не просто був розкиданий по дворищу, а майже на порох перемелений...

Трупів у дворі маєтку хлопці не знайшли, і тільки вже повертаючись назад, помітили коло дороги в кущах щось обгоріле. Чий то був труп, вони не дізналися, бо і одежа, і тіло на ньому обгоріли, обголивши подекуди кістки. Видимо, людину було чимось облито, чи то гасом, чи бензином, і підпалено. Обгорів і кущ, під яким лежав той труп.

Люди з острахом слухали оповідання хлопців, прикрашені фантастичними вигадками, і в головах їхніх поставали жахливі картини кари божої за людські гріхи.

Липівська подія сполошила не тільки найближчі села, а й посіяла тривогу далі, аж до самих Оболонів, що стояли на краю світу, там, де стояли непрохідні болота.

Чутки ширилися на сотні кілометрів навколо і щодалі од місця події ставали химерніші та жахливіші. Полісся наситило їх містикою, і темна фантазія деревлянських нащадків диким розгнузданим конем топтала здоровий глузд і творила легенду про божу кару, що вогнем і громом підземним упала на липівських комунарів.

Розповідали, що на Спаса зайшов до комуни старий чоловік, вельми убогий та калічний. Одну паралізовану ногу він волік, підпираючись милицею, і пророчо-суворо дивився одним своїм видющим оком на зустрічних людей. І сива борода, і скуйовджене волосся робили його схожим на стародавнього пророка, божого вісника, що мав переказати людям про кару, уготовану за нечестиві вчинки та гріховне життя... Тільки солдатська шинеля на кощавому тілі та драна гумова калоша на здоровій нозі нагадували про сувору сучасність. Од шинелі лишилося одне рам’я та мідний ґудзик з орлами, що безглуздо жовтів на одній петлиці...

Був той чоловік і в Тартаках, і в Липовому. У Липовому його нагодували, пустили переночувати й розповіли про комуну. А через якийсь час бачили люди, що той старець божий пас комунську череду на порубі. Кажуть, що наставили комунари того сірому пасти скотину, і він, як то й належить святому, смиренно справляв свій нескладний обов’язок удень, а ночами молився до сходу сонця, і сяєво мерехкотіло тоді коло його голови, як на іконах навколо святих... А як виганяв було корови на пашу або загонив до двору, то скотина слухалася його, як мала дітвора матері.

Мудрі старі люди відразу зрозуміли, що то за дід оселився в комуні, та мовчали, щоб не накликати на себе гніву божого, бо не було на те віщого воління, та й язики не поверталися в роті, і слова не складались в голові для розповіді. А пас комунську череду Микола, мирлікійський чудотворець, що зійшов з неба справити грішників комунарів на путі праведні...

З чотири місяці боровся святий Микола з дияволом, в як побачив чудотворець, що ні греця з того не виходить, а ворог дедалі більшу виявляє силу, з чого сталися праведникові непереливки від диявольської сили, він ужив суворих заходів і за допомогою небесної сили запроторив комунарів живцем у пекло, а головного комунара Артема Гайдученка блискавкою спопелив за призвід... Ото саме Гайдученкового трупа обгорілого липівські хлопці й бачили в кущах...

За іншою чуткою, що була менше поширена, не Микола мирлікійський був чередником у комуні, а сам Ісус Христос, а Артем Гайдученко — не хто інший, як диявол, що прибрав людського образу, а як притисла його господня сила, спопелив він своє людське тіло і подався до пекла, захопивши з собою живцем комунарів.

Розповідали також, що упав на комуну стовп огневий, і по тому стовпі, як по бруківці, промчався на баских конях Ілля-пророк і швиргонув стонадцять громів у комуну; повертаючись назад, захопив з собою в таратайку й діда-чередника. Навколо голів і Іллі і чередника бачили мудрі старі люди сяєва, завбільшки з днища великих балій, і в діда-чередника на тому світосяйному днищі значилося: ІНЦІ, точнісінько, як у липівській церкві на образі спасителя.

Бачив це чудо й церковний староста Ярема Головатий, але згодом виявилося, що всі липівчани бачили і святих, і стовп огневий, і сяєво навколо голів небесних угодників. А про напис говорила навіть неписьменна баба Никінка, що в селі Липовому була найбожественніша. Згодом самовидці чуда виявилися і у Вересках, і в Тартаках і розповідали про нього так докладно, немов те чудо було звичайною річчю хатнього побуту...

Того ж дня, як повернулися липівські хлопці й розповіли про бачене на місці комуни, Липівська сільська влада, щоб не мати халепи від начальства, сповістила волосний ревком, а через два дні приїхало і слідство.

Розташувалася слідча комісія в селі з кінною охороною на півста чоловіка і два дні з ранку до вечора шпорталася на руїнах комуни. Члени комісії ніби здивовано, ніби недовірливо хитали головами, знизували плечима, таємничо про щось шепталися, а склавши довжелезного акта та поховавши з військовою славою труп невідомого комунара, Рушили собі до волості.

Таким чином чутки про липівську подію збагатилися на продовження, що тільки підтверджувало чудодійність справи. Говорили, що над слідчою комісією з хмари чувся голос громовий: «Ізидітє, окаяннії, бо й вам те саме буде!» Цьому всі вірили, бо логічно таке виникало з попередньої чудодійності всієї справи.

В акті слідчої комісії згадки про таємний голос не було, та й не на руку, видима річ, писати більшовикам про пророкування своєї загибелі...

У губерніальних «Вістях» про липівські події надруковано коротенький допис, в якому всі події пояснювалося просто й докладно, немов сам редактор був присутній при загибелі комуни:

Комуну «Червона сила» при селі Липовому розграбувала петлюрівська банда, не менше як на сто чоловіка озброєних негідників. Вони напали на комуну вночі і, зустрінуті вогнем комунарів, почали стріляти в дворище комуни з гармати. Комунари боронилися довго й завзято, та перевага була бандитів, які й захопили комуну. Одного комунара, Артема Гайдученка, чесного радянського агронома, бандити забили, а решту погнали в ліс. Загін по боротьбі з бандитизмом уже частину бандитів зловив і розстріляв на місці. Напад, як то виявила слідча комісія, вчинено за допомогою місцевих куркулів, котрих теж заарештовано. Дальше слідство в цій справі провадиться...

Чи справді за бандитами хтось ганявся, чи ні, відомо тільки, що піймати нікого не пощастило, так само як нікого й не було заарештовано...

Про цю подію скоро забули, як забували в ті часи про все, бо не було нічого такого, що б не затьмарилося у світлі революційних подій. Навіть зміну влади, що могла збурити хоч яку європейську державу, сприймалося з епічним спокоєм, і посполиті люди спокійно сперечалися про чергове число нового уряду, що заступав на той тиждень українську державність. І хоч Радянська влада лічила вже місяцями своє існування на Україні, та знищення комуни, проте, не викликало ні інтерпретації в парламенті, ні переполоху в урядових колах, бо та подія здавалася такою блідою і малозначною поруч боротьби на фронтах, що про неї й говорити не мали охоти. Тільки в паперовому шматті, що гучно іменується архівом волревкому, збереглася, певно, і по цей час копія слідчого акту, оригінал якого надіслано до центру.

В акті значилося:

1921 року, жовтня 8 дня с. Липове на Кутеніцині. Ми, нижченойменовані члени комісії, з уповноваження трійки ревтрибу Кутенщини, в складі члена ревтрибу товариша Кожухова Андрія Сидоровича, командира загону для боротьби з бандитизмом, товариша Вербовця Семена Максимовича та члена Кутянського волревкому товариша Мезенчука Івана Петровича, розслідували на місці справу зруйнування комуни «Червона сила» і знайшли:

1. Усі будинки комуни «Червона сила», що містилися в колишньому маєтку колишнього поміщика Борзецького, вщент зруйновані вибухом якоїсь незвичайної сили вибухової речовини, очевидно, динаміту або піроксиліну, через що на місці дворища утворилися великі ями на сажень завглибшки. У дворищі, крім обпаленого дерева, знівеченого реманенту та хатньої меблі, як-от: стільці, горшки, відра тощо,— нічого не знайдено.

2. Якихось трупів людей та свійських тварин у дворі не знайдено, коли не рахувати роздертого надвоє поросяти та двох курей, пошматованих під час вибуху, та й то не можна було визначити, чи живі, чи дохлі ті тварини були під час катастрофи.

3. Од вибуху все подвір’я засипано землею, і знайти будь-які сліди не пощастило ні в дворі, ні поза двором чи на дорозі, бо в ту ніч, за свідченням місцевих мешканців, ішов дощ, що не переставав і під час самого слідства.

4. На триста кроків од дворища під кущем виявлено трупа невідомої людини мужського полу. Людина, видимо, була облита якоюсь горючою речовиною й підпалена. Кущ і трава поблизу обгоріли, та, не дивлячись на це, дізнатися — чий то труп, не пощастило, бо обгорів він до кісток, особливо на голові та грудях. З положення трупа, проте, видно, що людина, яка обернулася на труп, або боролася, або втікала, хоча ніяких слідів коло трупа та поблизу його не видно. Є гадка, що труп належить агрономові Артемові Гайдученкові, що водночас був і районовим агрономом, і керівником та фундатором комуни «Червона сила».

5. Виявити, хто зруйнував комуну, з розпиту місцевого населення не вдалося, бо налякані подією селяни натякають на нечисту силу, яка в Радянській республіці існувати ніяк не може.

Через це, і беручи на увагу вищезазначене, комісія, за відсутністю явних вказівок на контрреволюційність, ухвалила скласти цього акта і передати справу на розгляд трійки ревтрибу Кутенщини.

Далі були підписи членів комісії та понятих, а вгорі олівцем ніби помітка чи резолюція: «Все це гади контри Кожу...» Яку ухвалу в цій справі виніс ревтриб Кутенщини — невідомо. У справах залишилася копія папірця, що його надіслав Кутенський волревком од себе до повітревкому, такого змісту:

Село Липове, як само, так і більшість населених пунктів Республіки, не може похвалитись, що населення його складається виключно з бідняцького люду, демократично настроєного, котрий бажає, щоб правда як можна швидше запанувала б між людьми. Тільки цим і можна пояснити підлоексплуататорські операції темного елементу, що ловить дітей пролетарської сім’ї, як рибу на вудку. Цей елемент, маючи сильну енергію в смислі нахабства, наскочив на Липівську комуну «Червона сила» і 5 вересня зруйнував її вщент, на радість елементам противного класу.

У цей сучасний момент куркуль забрав велику силу, хоч його й небагато. Забравши таку силу, він підбиває бідняцький елемент на різні злочинні діла проти свого ж класу, а незаможник, по своєму слабому політичному розвитку, згоджується з усім тим, з чим він по своєму соціальному стану зовсім не повинен був згоджуватись. Скоро так з куркульського елементу розвинувся бандитизм і заснував своє траншейне перебування в лісі, котрий з корінням треба вирвати і котрий по своєму існуванню на кожному ступні не дає провадити в життя своїх революційних завоювань Радянській владі. Куркулі по своєму соціальному стану задовольняють бандитів харчами і такою іншою потребністю, а незаможники та темне бідняцьке населення, по темному політичному розвитку, допомагає їм.

Тому, хоч Кутенському волревкомові й не загрожує небезпека від бандитів, котрі свої операції роблять на півтораста верстов на Волині, та ми, бажаючи допомогти Радянській владі та її Комуністичній партії, просимо повітревком надіслати озброєну охорону для волревкому і хутко розслідувати цю історію, бо вона має специфічний характер, і функції її вже позначились на релігійному дурмані в головах місцевого населення.

Красномовне волревкомівське звідомлення старанно підшили до справ у повітревкомі і забули про нього, як і про десятки інших подібних повідомлень.

Про липівську подію автор дізнався, перебуваючи в тих місцях за продагента, і вона дуже зацікавила його. Щось було в ній тривожно-незрозуміле, якась містична плівка обволікала подію, а відомо, що все незрозуміле і таємниче найбільше притягає нашу увагу.

Та як не цікавився автор подією, як не розпитував про неї, а вона залишилася для нього загадкою, і тільки через чотири роки до його рук дістався ключ од таємниці.

Одного разу поштар приніс грубого пакунка, зашитого в сирове селянське полотно. У пакунку були різні форматом зошити, записні книжки, листи, шпаргалки, все те так дрібно списане олівцем, що розібрати без побільшувального скла не можна було, бо олівець місцями стерся й замазався.

До пакунка був прикладений лист, у якому, між іншим, писалося:

«Може, ви мене пам’ятаєте з того часу, як працювали ми разом на Кутенщині. Коли ви забули про мене, то я про вас не забув і пам’ятаю досі, що ви дуже цікавилися липівською справою комуни «Червона сила». Тоді нічого ви не могли про неї розвідати, і здавалося, що так і залишиться таємницею вся та трагічна історія, та виявилося, що це не так. Невдовзі по тому, як ви покинули наші краї, я дізнався, що один з персонажів, який брав участь у комуні, живий, але довгий час мені так і не привелося з ним побачитись. Тільки оце нещодавно на одному кооперативному з’їзді я почув його прізвище й поспитав, чи він той самий, чи ні. Виявилося, що я не помилився. Він мені дуже багато розповів про долю тієї комуни і передав папери, коли дізнався, що вони можуть попасти в руки літературної людини і перетворитися на художній твір.

З цих паперів ви, звичайно, багато не вичитаєте,— багато там плутаного й незрозумілого, але задовольнити хоч «заднім числом» свою цікавість ви можете. Наколи б вас зацікавила справа в більшому обсязі і ви задумали б щось про неї писати, рекомендую вам самовидця цих подій, що розповість вам так, як я не берусь розповісти.

Одверто кажучи, прослухавши його оповідання, у мене з’явилася думка самому сісти й писати повість як то роблять тепер багато людей з не більшими, ніж у мене, літературними даними, та скоро я опам’ятався, бо хіба, справді, шпортатись з такими речами, коли щодня до вечора голова пухне від усяких справ, а мозок обертається на пересмажену телячу котлету, що думати ніяк не може.

Людина, що передала мені ці папери, буде у вас за якийсь тиждень, і коли ви, звичайно, зацікавитесь, вона розповість усе, що знає про липівську справу.

Я був би дуже радий, коли б побачив щось написане про старі діла, та ще й такі романтичні. Читаючи, я буду втішатися, що сам я, своєю скромною персоною, хоч трохи прислужився всьому тому, що написано в книзі, а це приємно як-не-як...»

Автор листа ще довго просторікував з міркуваннями про вагу літературного твору, про липівські події та мої майбутні літературні заслуги перед революцією. Та від міркувань тих тхнуло обивательським схематизмом поглядів на мистецтво, і я зрадів, коли дочитав цю частину листа і дійшов до підпису Мезенчука, колишнього члена комісії ревтрибуналу Кутенщини, а тепер голови окрвиконкому.

Забуті діла знову стали перед мої очі, і цікавість моя до липівської справи поновилася, будучи вже застелена димкою романтичних згадок. Я з цікавістю почав переглядати надіслані папери й документи. Вони були дрібно-дрібно написані нерівним почерком, і деякі листки вже напівстерлися, а деякі підмочилися так, що атрамент розійшовся в химерні плями і заважав читати.

Я читав цілими ночами з упертістю шукача золота, що промиває тисячі тонн піску, щоб здобути кілька грамів щирого золота.

У писаннях тих було багато химерного, але що далі я читав, то фантазія виразніше малювала трагічні постаті людей революції.

Здобути якісь закінчені образи і уявлення з тих записок не можна було. Їх писала людина хоч і освічена, але для себе, без намагання подати матеріал для стороннього читача, як це ми звичайно робимо в записках, писаних ніби для себе... Деякі натяки зовсім не можна було розшифрувати, або вони мали інтимний характер нотаток для власного вжитку.

Прочитавши, я замислився: чи варто, справді, заходжуватися коло перетворення всього цього химерного матеріалу на художній твір? Що можна повідати суспільству, крім цікавої пригоди, яких було тисячі за часів революції?

Та що далі я думав, то вагання набирали серйознішого характеру, і я облишив думку використати папери як матеріал для роману. На біса, справді, мені матеріали про пригоди з життя, коли куди цікавіші пригоди і разом з тим імовірніші я можу вигадати?

Так хоч і відмовився писати роман на підставі матеріалів липівської події, а думка про них мене не кидала. Щось було в тих подіях і в обрисах людей характерне для епохи перших років великої революцій і що далі я думав, то більше й виразніше люди тих часів почали виступати як символи соціальної значності та ваги.

Нарешті я піймав себе на придуманні й постидався цього. Навіщо придумувати? Може, саме й правильно роблять письменники, що загалом нічого не придумують і пишуть тільки те, що трапилося з ними або з їхніми знайомими та кревними.

Мої сумніви й вагання розвіяв одного вечора чолов’яга, що прийшов до мене на квартиру і назвався прізвищем, що мені нічого не говорило. Тільки коли він нагадав мені про Кутенщину й про липівську комуну, у мене з’явився інтерес до цієї людини, і я припросив прибулого до господи.

Був кінець серпня, коли дні вже коротшають, і тому незабаром довелося запалити електрику. З одчинених вікон у кімнату вривався гуркіт міста і віяло вогкою теплотою від великої української ріки.

У мене, на щастя, вечір був вільний, і я, попрохавши господиню нікого до мене не впускати, почав частувати гостя чаєм з вином.

Гість хоч і справляв вражіння суворої людини, що не полюбляє довгих розмов і трохи нітиться в колі незнайомих людей, якось одразу відчув себе вільно й розмовляв непримушено, як з давнім знайомим. Мабуть, Мезенчук добре мене порекомендував.

Спочатку я розказав своє вражіння від паперів і висловив свої вагання. Гість уважно прослухав усе і на мої слова про соціальну значність постатей сказав:

— Я довго думав над тими людьми, і тільки нещодавно мені спало на думку відшукувати їхнє класове коріння… Я й сам не знаю, чому я раніше до цього не взявся... Та, певно, про це ніхто не думає, коли має справу з живими людьми, що весь час маячать перед очима, а ці люди були мені близькі, а деякі й залишилися мені близькі... А от коли подумав про соціальну природу, так раптом аж здивувався: кожне з них відбиває саме те оточення, з якого вийшло...

Я згадав про свої придумування та фантазування і розказав їх гостеві. Гість подивився на мене і з легенькою усмішкою відповів:

— Знаєте, у вас є нюх... Уявіть собі, що й я думав приблизно так... А втім...

Місто потроху притихало за вікном. Кроки пішоходів по асфальту, не приглушені міським шумом, ставали чіткіші, а коло лампочки в кімнаті кружляли міріади нічних комах і жуків. Гість говорив, і я тільки зрідка перебивав його запитаннями або пропозицією покуштувати вина.

І що далі говорив мій гість, то виразніша ставала картина подій і люди починали жити живим життям.

І що далі я слухав просту мову мого бесідника, то вагання зникали і події наливалися змістом, як овоч соками, визріваючи під мудрим сонцем...

Так, про це треба писати! Хай моя письменницька рука буде менш вправна, аніж мій гість у розповіді,— події й люди говорять самі за себе і урятують читача і від порожнечі авантурного оповідання, і від нудоти літературної доброчинності.

Голос мого гостя щодалі набирає твердості, немов в його уяві повстають події давноминулих літ, його настрої передаються мені, і мене починають печалувати незгоди і радувати радощі героїв.

У нічній тиші за вікном цокають підкови далекого візника і лунко віддають у вогкому повітрі. І слова мого бесідника дзвенять у нічній тиші кімнати і збуджують в уяві події та картини давно пережитого...

Розділ другий. Артем Гайдученко наймається

Вулиця плювалася на перехожих багном з-під автомобільних коліс, скреготала кам’яними зубами і раз у раз перегукувалася лайкою та міліційними сюрчками.

Над містом ниділи осінні дні і ніяк не могли висушити вогких ряден, що туманно звисали з будинків і хлюпостали над головами перехожих. Навіть осінньому вітрові, цьому запеклому ворогові старців та хронічних безробітних, було над, силу роздерти жебрачу рядюгу туману. Дмухне, заплутається й ущухне під поваленим парканом або в обшарпаних кущах і деревах скверу на виполісканих дощами кізяках невідомо чиєї кінноти та чорних покидьках похідних кухонь чийогось війська.

Кінські сліди грубим шаром лежали на брукові коло пошарпаного будинку, що на ньому, як на пом’ятій солдатській кашкетці кокарда, красувалася вивіска лаконічна й змістовна: «Продком».

У кізяках, немов провадячи наукові досліди, поважно длубалися горобці й пурхали полохливо, ледве побачать кого поблизу.

Артем Гайдученко усміхнувся їм, як пустотливим дітям, коли вони сірою зграйкою знялися перед ним, і підійшов до дверей будинку. Взявшися рукою за клямку, щоб одчинити двері, Гайдученко раптом втупив очі в клаптик білого паперу, наклеєного на дверях. Там лаконічно і безапеляційно значилося: «У продкомі посад немає, просимо не турбувати».

Прочитавши попередження, Гайдученко насунув кашкета на лоб і подибав далі тротуаром. І стоптані чоботи, і сіра потерта солдатська шинеля, і пом’ятий кашкет свідчили за безпорадне фінансове становище їхнього власника.

Через кілька кроків перехожий зупинився, вийняв засмальцьованого блокнота і, позирнувши в нього, рушив далі прискореною ходою, зливаючись із туманом, що ніби всмоктував сіру шинелю і розчиняв її в собі.

За рогом вулиці Гайдученко зупинився перед великим сірим будинком і, хвильку подумавши, увійшов у широкий вестибюль. Люди метушилися по коридорах і, зупиняючись на хвилю, пошепки переказували одне одному їм тільки відомі таємниці. Скидалося на те, що установа чи лаштується евакуюватися, чи повернулася з евакуації і ніяк не може унормалитися та оговтатися.

— Вам, товаришу, кого треба? — запитав прибулого службовець.

— Повітового агронома...

Службовець показав на двері поблизу й пішов своєю дорогою. Гайдученко озирнувся навколо й попростував до показаних дверей.

У великій кімнаті було напалено й гамірно. Дехто розмовляв, дехто мовчки розглядав кімнату, дехто жваво сперечався, але ніхто не сидів на місці, бо сидіти не було на чому. Тільки три-чотири чоловіка в кімнаті мали стільці «Певно, найважніші персони»,— подумав Гайдученко і посміхнувся собі в ус. Він ніяково зирив навколо, не наважуючись спитати про повітового агронома, аж поки, на щастя, не натрапив на табличку з написом «Повітагроном». Під табличкою за столом сидів рухливий сивий чоловік і щоразу гукав то одного, то другого службовця.

Гайдученко терпляче очікував, поки той зверне увагу, і нарешті дочекався. Повітагроном зняв очі, щоб когось покликати, і зупинив свій погляд на відвідувачеві. Очі його допитливо втупилися на сіру шинелю.

— Ви, товаришу, до мене?

— Коли ви будете повітовий агроном, то до вас...

Сивий дідок підвів голову, і клинцювата борідка його стала поземно, немов захищаючи свого господаря від ворожого нападу.

— Вам що завгодно? — маленькі очі пробігли підозріло по сірій постаті відвідувача і зупинилися на рівні грудей.

— Я агроном... хочу працювати... коли, звичайно, є посада...

Очі агрономові перескочили з грудей на обличчя, і в них спалахнуло підозріння й недовіра до цієї людини в сірій шинелі, що рекомендує себе за агронома. Хіба мало швендяє різних пройдисвітів, що ладні оголосити себе не то що агрономом, а чим хочеш?

— У вас документ про освіту є?

Одвідувач пошпортався в кишені і витяг паку паперів, з котрих одного подав повітовому агрономові.

— Це мій диплом.

— Сідайте, будь ласка,— промовив дідок і втупив очі в папір. Одвідувачеві сісти не було де, і він стояв, очікуючи на відповідь.

— Так ви скінчили Стеблівський інститут? Дуже приємно... Я теж там учився, тільки багато раніше від вас, років на п’ятнадцять...

Агрономи перекинулися згадкою про інститут, про старих професорів, і нарешті повітовий агроном перейшов до діла.

— Посада у нас є, тільки... тільки... знаєте, там дуже добре... тільки трохи небезпечно...

— А де саме?

— В Липівському районі... Це на Кутенщині... Ми, знаєте, не примушуємо агрономів жити на своїх районах, бо час, знаєте, такий, що це не завше зручно... ну, ви розумієте, інколи небезпечно... Тому ви можете вибирати собі резиденцію за межами свого агрономічного району...

Гайдученко трохи подумав, немов витримуючи поважний тон, і, зітхнувши, промовив:

— Що ж, я згоден...

Гайдученко був задоволений з названого району, але виду не подавав, вдаючи, ніби тільки злидні примушують його згодитися на таке призначення.

Агроном із здивуванням подивися на відвідувача і, нахилившись до нього, пошепки сказав:

— Ви, може, не уявляєте, що то за район? Так я вас по-товариському попереджаю, що край там дикий... Один агроном збожеволів, а другого бандити забили... Майте це на увазі.

— То нічого... я згоден їхати...

Повітовий агроном знизав плечима, мовляв, що ж з тобою вдієш, і, пошпортавшись у паперах, подав Гайдученкові анкету.

— Як хочете, моє діло по-товариському попередити... Заповніть анкету...

Незабаром повітовий агроном дізнався, що Артем Петрович Гайдученко родом з Волині, має тридцять років, одружений, але бездітний, був на фронті прапорщиком артилерії, а після імперіалістичної війни працював на господарстві у батька в селі близько Житомира.

Повітовий агроном ще раз перечитав анкету, проглянув диплома, але недовіра, що не мала фактичного ґрунту, До цієї людини не вщухла, а, навпаки, ще більше непокоїла його старе серце.

— Почекайте, я дам вашу заяву на резолюцію завідувачеві земвідділу...

Старечими кроками агроном вийшов із кімнати і незабаром, щільно зачинивши двері в кабінеті завідувача говорив:

— Агроном прохає посади... Згоджується на Липівський район...

— Ну, то що ж? Хай собі їде...

— Все гаразд... І інститут закінчив, та не схожий він якось на справжнього агронома... Я ж цю породу добре вивчив... Агронома з тисячі відрізню...

— Киньте містику!— засміявся завідувач і, взявши з рук агронома папера, написав резолюцію.

— Видайте йому гроші і хай щасливо їде!

Поки писали папери, Гайдученко сидів на підвіконні в коридорі й думав. Цей район у десятьох кілометрах од того містечка, в якому він зупинився з сім’єю. Дружина зрадіє, що врешті закінчилося їхнє циганське життя і вони осядуть хоч на якому, але певному місці... Та й Марта буде задоволена... А вже він вибере найглухіший закуток у лісі, якийсь покинутий маєток, і осяде там, щоб довести до краю, завершити справу цілого свого життя... Гайдученко усміхнувся сам собі, і очі йому засвітилися ясним світлом.

Нарешті йому дали папери й гроші, і новий агроном, попрощавшись із своїм стареньким шефом, вийшов на вулицю.

Туман розвіявся, але небо було вкрите рудими шматками хмар, що летіли кудись у безвість, і осіннє сонце виблискувало між ними, як червінець, загублений на смітнику.

Гайдученко зняв кашкета і підставив голову під свіже дихання вітру. Попелясте нечесане його волосся заворушилося на голові, немов живе, а давно не голене обличчя з ряботинням на носі виблискувало задоволенням людини, що рідко його має, а тому соромиться перед ним.

Він засунув руки в драні кишені шинелі і раптом відчув голод. Так, він сьогодні ще нічого не їв, приїхавши вранішнім поїздом до міста,— пригадав Гайдученко і попростував до химерної постаті на розі, що тремтіла, зігнувшись над кошовкою з пиріжками. Він купив пару пиріжків і, не відходячи, почав їсти.

— Що це, самі печете? — спитав він постать.

— Дружина, а я продаю...

— Певно, раніше не пекли?

— Ні, не пік...— У голосі дідка почулася образа,— це тепер тільки порядним людям і діла, що пиріжками торгувати.

Гайдученко доїв пиріжка і, обтираючи масні руки об поли шинелі, казав:

— Так, доводиться... Нічого, в житті треба всього покуштувати! — кивнув він головою і пішов вулицею. Химерна постать пробурмотіла йому вслід сердите «хам», і од того слова Гайдученкові стало ще веселіше. Усміхаючись собі в миршавий ус, він попрямував на вокзал.

На вокзалі стояв неймовірний галас. Усі кудись поспішали, лаялися, штовхалися. У натовпі нишпорили озброєні люди і раз у раз виводили кудись обшарпаних клумачників.

Гайдученко зайшов у такий коловорот людських тіл, що ледве вибрався на платформу, де стояв його поїзд. У теплушках було повно людей, і він довго ходив, поки не вскочив в один вагон, викликавши незадоволення пасажирів. Та поїзд незабаром рушив, і всі заспокоїлися.

Знітившись у кутку теплушки і спершись на кінчик чийогось чувала, Гайдученко виразно відчув, що йому пощастило в житті. Він випростав стомлені ноги, і сон непомітно підкрався до його очей, міцно їх скувавши...

Та недовго Гайдученко спав. Вагон струснуло, і він прокинувся.

Поруч бабуся розмовляла з молодицею:

— ...І говорить він, матінко моя, каже: «не псуйте свого життя дріб’язками»... Так і сказав «дріб’язками», каже...

— А сваха ж що йому?

— Сваха? Сваха нічого... Ходить з того часу, як блажна, навіть з Палажкою не лається... Істинно, мудрий чоловік!

Баба широким хрестом перехрестилася й суворо подивилася на молодицю.

— А що він, бабусю, не відгадає, хто у нас сало торік покрав?

— Ні, дочко, він не гадає. Він каже, що то тільки мошенники гадають. Правдивий чоловік, мудрий...

Молодиця побожно слухала, а стара повагом, як піп казань, промовляла:

— У нас у Липовому і старе й мале до нього йде... Істинно, мудрий чоловік...

Гайдученко уважніше почав прислухатися. Баба була, видимо, липівська, і він вирішив розпитати в неї про село і про тамтешніх людей.

Незабаром поїзд зупинився, і з вагона вилізла майже половина пасажирів. Стало вільніше, і Гайдученко ближче підсунувся до бабусі.

— З Липового, бабусю? — спитав він ввічливо.

— З Липового... А вам не туди, бува, їхати?

Баба докладно висповідала Гайдученка раніш, ніж той дістав од неї деякі відомості про Липове. Щоправда, ці відомості були надто скупі й однобокі, та проте вони дещо дали Гайдученкові. Принаймні він дізнався, що в Липовому є церква і півтораста дворів, що навколо села ліс і болото, а земля така, прости господи, як камінь. Відомості про людей стосувалися тільки трьох осіб: попа, «який істинно був би святого життя чоловік, коли б не проклятуща самогонка, що збиває батюшку з путі праведної», про мудреця й пророка Карлюгу, що живе в панському маєтку й усім допомагає — «ну просто тобі свята людина», про церковного старосту Ярему Головатого — «то таке стерво, таке стерво, прости господи, що й сказать не можна»...

Більш нічого баба не розповіла, видимо, мало довіряючи цій цікавій людині в подраній шинелі, бо весь час трималася за свій клумак.

Уставши на своїй зупинці, Гайдученко пішов додому, будуючи дорогою плани на майбутнє.

«Завтра ж піду до Липового та подивлюся, як там, та розпитаю людей. Не вік же жити в містечку, де не то що працювати, а й спати ніде... Та ще й весь час на людях, кожне тобі цікавиться, що робиш та для чого... От тільки Марту треба десь приткнути... Обговтаюсь, а там видно буде...»

Ліс стояв нерухомий, немов із зеленого каменю. Тиша навколо така, що хрускіт піску під ногами здається занадто гучний. Думки пливуть тихими лебедями одна по одній, і Гайдученко за довгий час відчув приємну свіжість у голові і прозорий спокій на душі.

Майже сім років блукань по всіх усюдах без можливості заглибитись у свою працю позбавили були його рівноваги й загострили нервову систему до того ступеня, коли найменша дрібниця псує настрій на цілі тижні і кидає в каламутні води прострації.

Тепер, ідучи мовчазним лісом, Гайдученко мріяв про той час, коли ніхто йому вже не заважатиме працювати і він провадитиме далі свої досліди в тиші всіма покинутої садиби десь у глибині цього мовчазного лісу. А до кінця роботи лишилося так небагато! Якихсь два-три роки, і справа, яку задумав Гайдученко ще в школі, стане справою цілої країни, а можливо, й цілого світу...

Од цієї думки по тілу Артема пробігла лоскотна електрична іскра, і в грудях не вистачило повітря. Адже ж то буде ловкий і несподіваний підступ під старий світ із усіма його загальновизнаними істинами — з його правом, мораллю, з соціальними проблемами, на розв’язанні яких так ловко шахраюють усякі спекулянти.

Щоправда, праця Гайдученкова тільки частково підкопає старий світ, вона буде першим справжнім кроком на шляху звільнення людини з-під влади матеріальних обставин. Вона буде вихідною точкою того великого процесу, що внаслідок його зникнуть класи, визиск людини людиною...

Хай то буде перший крок людства, але крок справжній, що навчить ходити правильним шляхом, а не борсатися безпорадно, запевняючи себе й інших, що щось там перемагається.

Гайдученко за думками не помітив, як поминув ліс і вийшов у поле. Сонце вже закотилося за щербатий обрій, і сутінки обволікали землю блакитною мережкою.

Розділ третій. Тома Карлюга довбає ночви...

Тома Карлюга незадоволення носить у серці з самісінького ранку. Він то поглиблюється в свої думки, і посмішка шматує йому шорстке обличчя гострими холодними борознами, то підходить до каламутного вікна своєї кімнати й пильно вдивляється в сині верхівлі далеких і близьких сосен, то знову йде, схиливши голову, в темний куток і довго сидить там нерухомо, скупчено про щось думаючи.

Ще вчора він був переконаний, що його спокій і самотність ніхто не посміє порушити. Адже ж два роки жив він тут один, і ніхто не виявляв бажання на довший час поділяти його самотність. Тільки поодинокі відвідувачі селяни заходили до нього в різних справах, та й то не залишалися Довго. Карлюга був переконаний, що та самотність, яку він так уперто шукав у житті, в нього є, та це переконання сьогодні розвіялося, як дим. На дворі іржали коні, скрипіли підводи, метушилися люди, і чути було їхні голоси.

Тома Карлюга підсунув до вікна колоду і, зручно вмостившись на ній, почав спостерігати, що робиться на дворі. Картина, що він її побачив за вікном, спочатку схвилювала його, але згодом він набрав байдужості ученого дослідника і вже спокійно дивився через каламутну шибку надвір і дослухався голосів.

На возах було накладено гори різного манаття. Вози розвантажували, і майно вносили до флігеля. Схоже було на те, що прибулі переїздять на нову квартиру.

Одну підводу, видимо, вже розвантажили, бо вона стояла порожня, а з другої зносили тепер убоге й сіре майно що на нього так багаті люди середнього достатку. Ночви балії, рогачі, пошарпаний чемодан, самовидець житечних негод господаря, якась одежина непевного призначення, вузли й мішки з барахлом, що не потребує делікатного з собою поводження. Тільки одна річ притягла увагу Карлюги. То була химерної форми скриня, з якимись рогами по боках і з великими скляними рурами. За скринею понесли ще якийсь предмет у формі літери «Т», а потім важкий ящик, що його ледве тримали візники.

Коли важкі речі поскидали, візники стали коло підвід і більше участі в розвантажуванні не брали, а тільки філософськи спокійно, немов виконуючи поважні державні обов’язки, смалили свої цигарки і, меланхолійно спльовуючи, стежили за високим білявим чоловіком, що, скинувши шинелю й кашкета, порався коло майна. Йому допомагала висока чорнява жінка з виснаженим обличчям хворої людини. Вона то брала неважкі речі з воза, то підсаджувала чоловікові якогось мішка на плечі.

Карлюга вже з тиждень знав, що в маєтку бажає оселитися новий районовий агроном Артем Петрович Гайдученко, але він сподівався, що цей чолов’яга, на вид не дуже героїчний, не зважиться осістися тут, у хащах, щоб бути завжди під загрозою різних небезпек, які чигають на людину в цих глухих лісових закутках. При першій зустрічі Карлюга натякнув Гайдученкові на небезпечне життя в цьому місці і був певен, що агроном передумає й оселиться деінде. Та помилився Карлюга в своїх сподіванках і тепер був незадоволений, а більше з того був незадоволений, що самотність його назавжди порушено і йому, певно, доведеться шукати якогось іншого, глухішого закутка. Живучи тут, він почував себе добре ізольованим од зовнішнього світу, а тепер та ізольованість зникає, і світ, од якого він так тікав, починає докочувати свої каламутні хвилі до його острівця...

Карлюга сидів коло вікна й думав. Ота чорнява нервова жінка, певно, дружина агронома Гайдученка. Бабуся, що пішла до флігеля і більше не повертається звідти, мабуть, мати або теща його. Та бабуся, певно, жінка економа з маєтку, або дячиха, або сільська крамарка...

Агроном далі переносив речі з подвір’я до флігеля, а пружина його стомлено стояла, немов спочиваючи, і оглядала дворище глибоко запалими очима. Її, видимо, гнітили якісь турботи, що їх не могли розвіяти житечні дрібниці.

Особливу Карлюжину увагу притягла до себе дівчина років двадцяти, що стояла осторонь і не брала ніякої участі в розвантажуванні, виявляючи цілковиту байдужість до всього, що робиться навколо неї. Тільки одного разу вона, ніби почуваючи ніяковість, що інші працюють, а вона ні, потяглася щось взяти, та Гайдученко делікатно відсунув її, а дружина докірливо подивилася на дівчину і щось сказала.

Дівчина одійшла і стала осторонь, немов приборкана птиця, що їй допіру підрізали крила, і вона ще не призвичаїлася до цього. Так, ніби вона випадково потрапила на це подвір’я і не знає, як швидше втекти звідси. Вона стоїть осторонь, суворо зімкнувши брови над тонким гострим носом.

«Вона некрасива, ця дівчина»,— подумав Карлюга.

Справді, монгольські вилиці псували їй середню частину обличчя, а гостре підборіддя надто випиналося наперед. Сухорляве тіло та неприродно піднесені плечі вдавали з неї сутулу й смішну, немов дівчина хотіла стрибнути вгору, та не насмілювалася.

Карлюга посунувся від вікна так, щоб його не видно було знадвору, і спостерігав далі. От Гайдученко, проходячи повз дівчину, сказав щось їй і ласкаво усміхнувся. Дівчина повернулася до нього і ще більше зімкнула брови. Губи їй, як крила червоної птиці, піднялися, щоб дати дорогу словам.

Якесь неприємне почуття заворушилося в грудях Карлюги, і він, відсунувшись од вікна, почав довбати жолобчастим долотом почате корито. Звиклі до цієї роботи руки автоматично виколупували шматки немудрого дерева, а в голові снувалися думки і підносилися все вище й вище над болотами й лісами, шугали у чорних надхмарних високостях, гостро, як готичні шпилі, протинаючи таємниці життя... Карлюга вірив, що таємниці відкрили перед його думкою свої найтемніші кутки і що немає нічого ні на землі, ні на небі неприступного його допитливій думці...

Руки Карлюжині набирали в такі хвилини дикої впертості й сили, а дерев’яні трісочки пирскали вгору жовтим липовим водограєм, немов бажаючи піднестись у небо разом із його думками. Молоток і долото рухалися залізним згармонізованим темпом, і хоч земні очі пильно стежили за струментом, та небесний зір з готичних високостей думки оглядав землю, таку мізерну з усіма її ділами, як ці буденні речі, що їх видовбує Карлюга з м’якої липи...

Тома Карлюга був захожа людина в цих місцевостях. Оселився він у напівзруйнованому липівському маєтку і чимало довелося йому попрацювати, пристосовуючи собі для житла кімнату на другому поверсі панського будинку. Та він не шкодував рук. Адже ж тут він міг гарантувати собі самотність, якої шукав останні три роки життя,— у маєтку ніхто не жив і не збирався жити, а найближче село було за п’ять кілометрів.

Ніхто в околишніх селах не знав, хто такий Тома Карлюга, звідки й чого прийшов сюди, в ці дикі місцевості, та, певно, ніхто й не цікавився цим. Хіба мало з’являлося нових людей, що селилися в покинутих панських маєтках, лісових сторожках, а то й просто в селах, наймаючись на роботу та пристаючи в прийми. Кожне село мало своїх утікачів, а звідки вони були — чи з Польщі, чи з Волині, ніхто до пуття не знав, та й мало хто ними цікавився. Утікачі часто назавжди залишалися в селах, дружилися, віддавалися заміж, але назва «утікачі» залишалася за ними.

Карлюга уник цієї назви. Певно, не назвали його утікачем тому, що з’явився він якось непомітно, і до нього всі звикли раніш, ніж залучили до цієї категорії. Якось непомітно Карлюга придбав собі й клієнтуру, і з рана до вечора на примітивному верстаті довбав він з м’якого дерева ложки, корита, салотовки, тарілки, а інколи й складніші речі нескладного селянського побуту.

Довбав і думав, але говорив мало, а коли говорив, то короткими уривчастими реченнями, і поліщуки, не звиклі до балакучих людей, відчували до нього особливу повагу та потай говорили, хитаючи головами, що Карлюга не проста людина і що він знає слово проти всього на світі.

Такому ставленню найбільш сприяла відлюдність Карлюги, а не якась особлива його побожність. Навпаки, він ніколи не говорив про бога та святих, і в хаті його не було ікон чи якихось інших релігійних прикмет. Та то нічого, мудрі святі люди і без ікон потрапляли в царство небесне. Адже Ж були колись три святителі, що, живучи в лісі, молилися до трьох дерев словами: «Троє нас, троє вас — помилуй нас». І була угодна богові та скромна молитва більше за бучні молебні, і потрапили ті святителі в рай поза всякою чергою, що завжди охоче підтвердить побожна баба Никінка, людина в божественних справах вельми досвідчена.

Підозрювали побожні люди, що й Тома з таких само, і ходили до нього радитись у трудних ділах своїх. Уважно вислухував Карлюга відвідувачів, і часом ледве помітна глузлива посмішка тоненькою гадючкою повзала у нього під вусом і боязко ховалася в бороді.

Прості поради давав Карлюга, бо й діла людські були нескладні, а це ще більше тягло людей до нього. Через звабливі трясовини, через болота, що таїли в собі смерть, люди йшли до нього з далеких сіл почути уривчасте речення на довгі й плутані свої оповідання.

Пустельний чоловік був мудрий, як змія, і холодний, як болотяне джерело. Він багато знав і все відав. Він, не дивлячись на відвідувача, казав короткі скупі слова, і од тих слів у людей прояснювалися житечні обрії, затуманені буденною каламуттю.

Старого-престарого способу вжив Карлюга, щоб заробити собі репутацію виключної людини. Він заховував од стороннього ока свої буденні звички і свій звичайний людський побут. Як справжній пустельник святий,— що показувався людям тільки за роботою, яка є найкраща прикраса людини, або за молитвою, що навіває на темні уми містичний туман, Карлюга не міг молитися, і тому робота була єдиним способом викликати до себе повагу. Що ж особливо вражало пожадливого поліщука, так це те, що Тома ніколи не торгувався за роботу, а брав стільки, скільки давали. Ця риса могла бути тільки рисою святого або угодника, бо хіба ж звичайна людина візьме замовлення, не торгуючись?

Цілі дні Тома просиджував за роботою з своїми думками. А думки химерним мереживом спліталися на самоті.

«Хіба життя не величезний театральний кін, а я не поодинокий глядач? А може, я й не глядач, а суфлер, а може, й те й друге разом?»

«Бідні актори,— думав він про людей,— вони не знають гаразд своїх ролей, вони не знають, як закінчити драму чи Комедію свого життя і йдуть до мене як до суфлера. Вони Переконані, що я щось знаю, чого вони до віку не знатимуть, що я розгадав усі тайни буття і вичитую з тайнописної книги стихій репліки та ремарки... А може, я й справді щось знаю?»

Багато поневірявся Карлюга, і не тим він справді був, за що його вважали люди. Слухав він примітивних поліщуків і поглиблювався в темній своїй мудрості.

«Усе навколо — стихія незнана й таємнича. Люди, що намагалися розгадати стихію, зазирали в чорні безодні. Та там панував нездоланний хаос, і знання людські були перекинуті через прірву, як сталева линва, і балансували на ній люди, поки сліпий випадок не порушував рівновагу і люди не зривалися в безодню. Людськість посилає своїх дітей, свій цвіт, щоб здолати чорний хаос стихій. Як акробати, балансують вони інколи бездарно, інколи талановито, а інколи геніально, та однакова доля чекає на них — і на розумних і на дурнів.

Часто-густо ті акробати дурять людськість, що жадає вичерпного знання, і запевняють, що вони збагнули хаос. Одні з них доводять, що на початку і на закінченні того хаосу сидить бородатий бог — і тому все зрозуміло. Інші, добувши листочок, говорять про коріння, самовпевнено та нахабно, і глузують з бородатого бога, що вони з нього, на жаль, не можуть скористатись...

Знання людське тоненькою плівкою обволікає все живуще, і його легко проколоти голкою скепсису. Тільки безнадійні оптимісти можуть вірити у подолання хаосу, а більшість удає, що вірить, аби виправдати свою безпорадність...

Є тільки «ВОНО», велике й ніким не визначене. ВОНО — то велетень, ніким не здоланий. Того велетня можна тільки відчувати по зовнішніх ознаках. Велетень той має протилежні полюси, що ніколи не зійдуться, бо то б було подоланням стихій, ступінню у «ніщо».

Карлюга розв’язав для себе всі питання, що тривожать людей упродовж тисячоліть, а переконавшись, що стихія нездоланна, зажадав спокою на берегах її. Він більше не хоче балансувати над прірвою і сперечатися з хаосом, що породив його і все те, що він бачить і відчуває. Він зажадав берега і прийшов до нього.

Стихія життя мститься на зрадниках, і Карлюзі довго довелося відбиватися од чіпких рук погоні, аж доки не відчув він, а може, просто переконав себе, що пуповина, якою він зв’язаний із життям, усохла і порвалась. Принаймні він у цьому був переконаний...

Корито було видовбане вже досить, і Карлюга, кинувши долото, повернувся до вікна. Нові пожильці, видимо, вже влаштувалися. Речей на возах не було, і дрогалі лагодилися їхати. З прибулих тільки дівчина залишилася надворі, і один дрогаль говорив їй щось, показуючи пужалном на вікно Карлюжиної кімнати. Тома зрозумів, що мовиться про нього.

Уже останні промені сонця солом’яними мечами розсікали повітря, як дрогалі виїхали з двору. Дівчина все ще стояла не рухаючись, аж раптом повернулася, і Карлюга побачив, що простує вона до його житла. Він устав од вікна, старанно пригладив своє скуйовджене волосся й відразу ж піймав себе на цьому.

«Кокетуєш?» — промайнуло глузливе слово в голові, і він сердито насупився.

За дверима зашамотіло, і дівчина відчинила двері. Вона ввійшла якось боком і стала коло порога, похнюпивши голову, а Карлюга дивився на неї й мовчав.

— Ви, панно, до мене якусь справу маєте? — спитав він дівчину силуваним голосом і, одійшовши до вікна, сів спиною до світла.

— У мене... дуже важлива справа...— сказала вона глибоким грудним голосом і, невідомо чому знітившись, замовкла.

Карлюга показав дівчині на ослін проти себе.

— Кажіть, я вас слухаю...

Дівчина сіла, пильно подивилася на Карлюгу, і в очах їй засвітився переляк учениці на іспиті...

— Я... я... хочу... — вона зупинилася, а потім, немов натиснувши на слова, що клубочились їй у горлі, додала: — ...я хочу порадитись...

Карлюга мовчки допитливо дивився на неї.

— У мене трапилася...— вона знову запнулася, немов не находячи відповідних слів.

— Ви кажіть просто, я вас зрозумію.

— Добре, добре,— зраділа дівчина. Їй, видимо, було приємно, що ця людина не поглузувала з неї. Очі їй заблищали живим огнем, і зникла напруженість у постаті.

— Я боюся, що все розповідати буде надто довго й нудно...

«Одягнута як селянська дівчина, але певно, що інтелігентка»,— промайнуло в голові Карлюги.

— Я селянська дівчина з-під Житомира і потрапила сюди трохи якось...

Вона не закінчила речення, тінь спала на її обличчя, і плечі знову напружено піднялися. Карлюга дивився на дівчину, і в душі йому промайнули давно забуті тіні минуло життя. Так колись говорила з ним женщина, що він її скривдив, говорила перед тим, як завіситися з розпуки.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up