Чорний ангел (сторінка 2)

Одвідувачка сиділа мовчки, похнюпившись, нервово стиснувши пальці, а потім раптом підвелася:

— Я піду...— промовила дівчина зміненим голосом.

Карлюга й собі встав. Тільки тепер він помітив на віях у дівчини сльози, а коли вона виходила, плечі смикалися як од придушених ридань. Йому стало чомусь страшно, як над прірвою, що в неї він хоч і не впаде, та вона кружить голову, лякаючи жахливими можливостями.

Уперше за два роки Карлюзі трапилася людська загадка що він її не розв’язав одразу. Він відчув, що тут він має справу не з примітивним якимось горем, а з дуже складною трагедією, куди складнішою, ніж ті, що траплялися йому.

Провівши дівчину, Тома довго сидів коло вікна, а коли показався мідний місяць з-за темних шпилів ялиць і сосен, він умостився на вбогому своєму ліжку з дощок і довго не міг заснути. У темряві йому вбачалися гострі монгольські вилиці, чувся придушений грудний голос.

П’ятий десяток життя свого дожовував Карлюга в тиші боліт під соснами, що безнадійно вгрузли у піщаний ґрунт. Чотири десятки років промайнули в гаморі та шумі, і Тома незчувся, як минула юність і він увійшов у дозрілі літа мужності, що, здавалося, котитимуться без краю дорогами життя, мутні й повнокровні. Та дороги раптом зав’язалися вузлом, і Тома Карлюга побачив, що все те, в що він вірив і що вважав за конечні істини,— марево, від якого не лишається навіть роси, коли подують свіжі дужі вітри.

І шляхетне походження, і вельможний титул, і маєтності, і високий стан у суспільстві, і все те, у що змалечку привчили його вірити, як у конечні цінності, що тільки й дають людині владу над людьми і землею, розсипалося, як давно спорохнявілий труп, що зберігав зовнішні форми живої людини...

З розпатланими думками два роки блукав Карлюга по необмежній країні, блукав і дивився; і далі й далі одходив од своїх чотирьох десятків років з усім їхнім надбанням і увіходив у нову країну химерних думок, аж поки не кинув обважнілу від життя котвицю на тихому острові самотності.

Інколи згадував Тома своє колишнє життя, та видавалося воно йому чимось несправжнім, немов то він грав на сцені якусь роль, вирядившись у блискучий мундир гусарина, а тепер скинув убрання й став людиною, довбачем ночов і щасливим шукачем істини...

Розділ четвертий. «Фірма існує з року 1918»

На ранок прокинувся Тома Карлюга, і події минулого дня розірваними хмарами промайнули в його уяві. Він якийсь час лежав на ліжку, хоч раніше і не мав такої звички. Нарешті встав і прислухався. На дворі жіночий голос гукав:

— Артеме! Артеме!

А з лісу у відповідь чулося:

— О-го-го! За-раз!

Відгукався Гайдученко, і серпневий ліс лунко дзвенів од того гукання.

Карлюга визирнув у вікно й побачив дружину Гайдученкову, що сьогодні переодяглася в кращу сукню та мала куди свіжіший вигляд, ніж учора. Сукня була проста і ще заховала в собі сліди колишньої елегантності, обхоплюючи стрункий стан своєї господині.

Незабаром, тягнучи велику в’язку хворосту, у двір увійшов Гайдученко і, зупинившись коло жінки, витирав спітніле чоло рукавом сорочки.

— Піч треба поладнати... не горить... певно, воронячі гнізда в димарі,— говорила жінка.

Гайдученко щось сказав у відповідь, і жінка засміялася.

Тома відійшов од вікна і взяв корець з водою. Умившись, причепурився і, суворо насупивши брови, вийшов на подвір’я. Він навмисне пройшов так, щоб було зручно поздоровкатись з прибулими. Гайдученко упередливо ступив назустріч Карлюзі, простяг йому руку, як давньому знайомому, а показавши на жінку, мовив:

— Це моя дружина, Віра Павлівна.

Карлюга з удаваною елегантністю уклонився жінці, і ця елегантність у сполученні з його неохайною зовнішністю справила кумедне вражіння на Віру Павлівну, і вона ледве стримала посмішку. Карлюга ніби грав зарані загадану роль.

— П-приємно! П-приємно!

Тискаючи руку жінці, Тома утрирувано серйозно додав:

— Тома Карлюга. Ложки, ночви, тарілки, корита, балії. Фірма існує з року тисяча дев’ятсот вісімнадцятого...

Віра Павлівна дзвінко засміялася, а на обличчі Карлюги промайнула не то прихована посмішка, не то гримаса огиди.

У тон Карлюзі Гайдученко, приклавши руку до грудей, продекламував з посмішкою: ‘

— У наших скромних особах ваша фірма матиме своїх постійних і завше прихильних клієнтів.

Розмова відразу набрала пародійного характеру, як то часто буває між людьми, які переконані, що знову їм зустрічатись не доведеться і тому дотримуватись серйозного тону немає рації.

Карлюга з підкреслено театральним жестом відповів;

— П-прошу, дуже радий. Постійним замовцям знижка.

Коли б хто з селянської клієнтури Карлюжиної побачив би зараз мудрого Ложкаря і почув би його легковажну розмову, то певно розчарувався б у його мудрості. Він тепер був схожий не на мовчазного пустельника, а на босяка з колишніх інтелігентів, що кохаються на кручених книжних фразах та на галантерійних манірах.

Коли стара жінка покликала Гайдученка до флігеля, Карлюга хитнув головою й пішов до лісу. Він, лишившись на самоті, пожалкував, що так легковажно розмовляв з новими знайомими. Тома смикнув себе за бороду і піднісся думками в надхмарні високості, щоб звідти поглянути й правдиво оцінувати свої нікчемні земні вчинки. Так він робив завжди, коли доводилося спадати з тону або вдіяти недоречний вчинок. Він абстрагував свій критичний погляд од свого Карлюжиного «я» і розглядав себе, як комашинку у чарівне побільшувальне скло, що мало властивість побільшувати тільки негативні риси і зменшувати позитивні. Тепер, поглянувши на земного неабстрагованого Карлюгу, він визначив його як ідіота і кретина. Він зробив це визначення з усією суворістю й непідкупністю дослідника, для якого факт важить більше за всякі мудрування.

Серпневе Полісся вже засохло й пожовкло, вилискуючи цупкою, як дріт, болотяною травою. Зелену кров з листя випили сірі піски, і тільки сосни незалежно та гордо-зелено тримали віхті своїх верховик.

Карлюзі було приємно ступати по поліських травах. Він вибрав місцину на схилі і ліг голічерева, звівши руки над головою. Його думки знову повернулися і до вчорашнього візиту, і до сьогоднішньої зустрічі. Якийсь невиразний непокій ворушився в його душі, і від чого той непокій, Карлюга не міг визначити. Чи то якась скрита недуга турбувала його, чи втрата самотності вивела його з рівноваги.

Далекі лісові пожежі каламутили безхмарне небо, і ледве помітний запах горілого торфу лоскотав ніздрі. Карлюга непомітно для себе почав дрімати, коли раптовий шелест у сухих кущах призвів його до свідомості. Він підвівся на лікті й озирнувся навколо. З кущів вийшла вчорашня відвідувачка й, побачивши Карлюгу, попростувала до нього. З усього видно було, що дівчина шукала його, та за жіночим звичаєм вона удала, що натрапила випадково.

Тома мовчки дивився на дівчину, аж поки вона не підійшла ближче і не сіла на пеньку, схиливши голову. Тоді він перевів очі вбік так, щоб потай можна було позирати на бесідницю.

Дівчина нічим не змінилася проти вчорашнього дня, тільки очі вдень видавалися за темніші та запаліші.

«Вона хоче говорити»,— подумав Карлюга і спокійно, не хапаючись, так ніби вчорашню розмову було перервано не більше як на п’ять хвилин, він сказав:

— Ну, що ж, кажіть далі.

Дівчина подивилася на Карлюгу спідлоба холодними збайдужнілими очима.

— Я трохи нескладно говорю, але... така в мене, певно, вдача... Я бачила, як ви говорили з Артемом... Гайдученком... і пішла за вами, щоб кінчити розмову. Я вчора хотіла розповісти про себе та попрохати поради... Коли хочете, то зараз...

— Я слухаю вас,— сказав Тома, дивлячись угору на верхів’я сосен. Він тепер лежав знову голічерева, щоб не турбувати дівчину своїм поглядом.

— Я вже казала, що я з-під Житомира селянка, та це не зовсім так. Я селянка, це правда, але трохи вчилася, бо брат мій самотужки на техніка вийшов і мені допоміг... Та коли брата повісили за вбивство губернатора, я мусила кинути гімназію з четвертого класу... Дуже мама плакала, та незабаром померла... А був у нас учитель, так він інколи до нас ходив, бо товаришував з братом... з тим, що повісили...

Дівчина подивилася на Карлюгу і тим самим байдужим тоном провадила далі:

— Перед самою війною і батько мій помер, а я лишилася на хазяйстві з старою тіткою. Братового товариша, вчителя, на війну забрали, а я заступила замість нього Учителювати... Це він у земстві вихлопотав... Пішов Петро на війну і писав спочатку мені та своїм рідним, а внедовзі перед революцією не було вже про нього чутки. Дехто казав, що забили Петра солдати в революцію, бо був якимось там офіцером. Інші казали, що став Петро за революції визначною людиною, генералом чи комісаром якимось... Певно, думала я, забув про мене... Та незабаром дізналася, що він живий...

Дівчина, зіщулившись, сиділа на пеньку і немов вагалася, чи казати їй далі, чи ні. Тома зрозумів її вагання.

— Ви можете говорити мені все. Що б ви не сказали, далі мене нікуди не піде...

Сказав це Карлюга переконано і, ніби в підтвердження правдивості своїх слів, серйозно та пильно подивився на дівчину. Та стрепенулася, і очі їй засяяли теплим світлом, ніби вона зраділа, що може переказати свої жалі сторонній людині, та по цьому погляд її зів’яв, і вона, як і раніше, заговорила байдужим тоном:

— Він був живий, а тому я мусила тікати із свого села... Тікати невідомо від кого, бо, по правді, я ні перед ким не була винна... Якось зле почуваєш, коли на тебе косяка дивляться...

Далі дівчина заговорила швидко-швидко, немов переконуючи Карлюгу в своїй безневинності, і говорила вона ніби відверто, та від уваги Карлюжиної не заховалося намагання дівчини щось утаїти або не договорити початого. Вона ніби обходила якесь болюче місце, щоб ненароком не торкнутись його.

— Ви ж розумієте, я не боялась більшовиків, і Артем Петрович теж,— він здавна держить руку більшовиків... На початку революції він навіть хімію свою покинув...

— Яку хімію? Він же агроном? — спитав Тома і через мить пожалкував, що запитав про це. Дівчина зніяковіла і роблено засміялася:

— Та агрономію, я хотіла сказати...

Карлюга скоса позирав на дівчину і бачив, що вона наблизилася була до того місця, що так старанно обходила, та тепер уже схаменулася.

— А як це трапилося, що ви приїхали разом із Гайдученком? — спитав, ніби недбало, Карлюга.

— Я пристала до них, коли вони на нову посаду виїздили сюди...

Хоч це й було правдоподібно, особливо взявши на увагу становище самотньої дівчини, Карлюга не йняв віри. Він усім єством відчував, що тут усе не так, і йому пригадалася хитра присяга в одній європейській державі, де треба було клястись у тому, що будеш говорити правду, тільки правду і всю правду. Дівчина говорила правду, але не всю правду і не тільки правду...

Далі вона довго розповідала непотрібні й нецікаві речі про подорож з рідного села до сусіднього містечка і вже не торкалася ні своїх стосунків з Артемом Гайдученком, ні вчителя Петра, очевидно, свого нареченого, ні того, про що дівчина хотіла радитись. Розповідала вона про все байдужим тоном, немов усе те до неї не стосувалось, і нарешті замовкла, допитливо дивлячись на Карлюгу. Тома лежав голічерева й мовчав.

— Коли мені ворожила ворожка,— почала знову дівчина, і в голосі її зазвучали нотки піднесення,— казала: будеш ти, небого, і щаслива, й багата, а тільки не буде тобі спокою від Чорного Ангела... Буде, каже, той Ангел Чорний ходити по твоїх стежках і сіятиме щастя, та тільки колюче й гірке щастя, що солодше за всяке інше... Хто раз покуштує його, той не захоче іншого...

Тома глянув на дівчину з неприхованим непокоєм, та вона дивилася в землю й того погляду не помітила. Але чого вона так стурбована? Не тому ж, звичайно, що їй колись наговорила ворожка дурниць? Чи, може, тому, що в житті цієї дівчини трапилося щось відповідне ворожінню? Так тоді що ж то за таємничий Ангел, що сіє на її стежках колюче щастя? І при чому тут Артем Гайдученко? І до чого тут учитель, братів товариш? Ці питання постали в голові Карлюги, та хоч відповіді на них він не знаходив, але з виглядом людини, що розгадала всі таємниці й недоговореності, мовив:

— Що ж? Живіть у цьому закапелку та й пийте своє колюче щастя, коли Чорний Ангел і тут сіятиме його на ваших стежках...

— А далі як?

— Що далі? — і собі перепитав Тома.

Марта замовкла, зщулилася, немов з неї хтось намірявся здерти одежу, і нічого не сказала. Тільки вставши з пенька, щоб іти, вона ледве чутно промовила:

— Спасибі...

Карлюга стежив за дівчиною, як вона йшла, по-пташиному піднявши плечі, а за десять кроків зупинилася й кинула докірливий погляд на нього.

— Мені казали, що ви дуже, дуже мудра людина! — Промовила вона, і в голосі її вчувся жаль і розчарування.

Тома нічого не відповів на це, і Марта зникла за купками посохлої ліщини.

Аж коли вона зникла і шелест її кроків затих, Тома скочив на рівні ноги, і почуття гострої образи заполонили його.

«Дурна якась дівчина; видимо, закохана в того Гайдученка і боїться, що їй дружина коси повириває!.. Якої тобі ще поради дати!»

І вже вголос, плюнувши спересердя на червоно-мідну траву, вилаявся:

— Психопатка якась! Гістеричка!

Так давно вже не сердився Карлюга. За останні роки його ніщо не виводило з рівноваги, і тому, коли гнів ущух, занепокоєння зросло в його душі. Що це таке?

Карлюга ліг знову на траву й довго-довго дивився в спокійне каламутне небо, аж поки не викликав того стану, коли суворим дослідником з височини свого абстрагованого «я» міг розглянути свої вчинки. Він суворим судією аналізував земного конкретного Тому Карлюгу та його поведінку, аж поки не зробив безапеляційного присуду:

— Тома Карлюга поводився сьогодні як безнадійний ідіот...

Розділ п’ятий. Розмова у присмерках

Розмова з Мартою та Гайдученком сколихнула трохи Карлюгу, і перші дні він ходив, втративши рівновагу і свій дволітній спокій. Думки мимоволі блукали в минулому, і це нервувало Тому. Він злісно плювався й намагався думати про інше.

Прибула сім’я його більше не цікавила, і навіть сутулу дівчину він пропускав повз себе, не звертаючи на неї жодної уваги.

«Психопатка, гістеричка»,— думав він про Марту, але и Марта не затівала з ним розмови, і це чи не найбільше дратувало Карлюгу. Марта цілі дні блукала в лісі й приходила навантажена грибами, стомлена та засмучена. Одного разу Карлюга навіть почув, як дівчина щось наспівувала собі тихо, і спів той нагадав Томові курлюкання осінніх журавлів у високому сірому небі.

Артем Петрович Гайдученко поводився на дворищі панської садиби як дбайливий господар, що по довгій відсутності повернувся у своє занедбане господарство. Він лагодив сарай, стукав коло колодязної цямри, і одного ранку Карлюга побачив якусь невковирну споруду коло колодязя,— то було влаштоване коло, щоб легше тягти відра. Флігеля обмазано, і з’явилися шибки у вікнах, що до того чорніли безокими дірками.

«Якийсь міщанин, що його ніщо в світі не турбує... Знайшов посаду, надибав на квартиру й радіє!» — думав Карлюга і, дивлячись на подвір’я, саркастично посміхався.

Гайдученко справді узявся до господарювання. Він ще й разу не виїздив у своїх агрономічних справах і, видимо, не дуже квапився. Тягав із лісу хворост і складав у хлівці. Умілою рукою шпарував флігель, а потім вправно білив вапном. Жінки поралися більше в хаті, а Марта тільки під дощ сиділа вдома; коли ж не було дощу, вона цілі дні вешталася в лісі, повертаючись додому смерком.

Одного ранку Гайдученко вийшов з двору з клунком на плечах і повернувся об обіді вже не сам, а з якимось засмаглим дебелим чоловіком, що найменше скидався на поліщука.

Той чоловік днів два порався з Гайдученком у хаті й на подвір’ї, а третього дня пішов з двору й повернувся через кілька день підводою, що на ній було наватажене убоге майно.

«Новий квартирант»,— незадоволено констатував Карлюга і не помилився. З підводи зняли речі, а розвантаживши, поставили коня в сарай. Потому Гайдученко вийшов з прибулим за двір у проходку, і вони довго про щось розмовляли, нахиляючись один до одного, немов боячись, що їх може хтось підслухати.

Ще більше був незадоволений Карлюга, як коло двору зупинилося цілих п’ять підвід, навантажених майном. На підводах прибули люди, що своїм одягом найменше були подібні до місцевих селян,— це швидше були волиняки або Холмщани. Прибулих привітав Гайдученко з дружиною і повів до хати.

«І ці оселяються тут!» — гірко подумав Карлюга.

Надвечір прийшов липівський селянин за ночвами і, придавшись, єхидно спитав:

— Та камуна у вас тут, чи що?

— Яка комуна? — не зрозумів Карлюга.

— Та огроном же камуну заводить, а ви й не знали? живете і не знаєте,— докірливо похитав головою селянин,— ох, не буде з цього добра!

— Я такими справами не цікавлюся,— суворо промовив Карлюга і одійшов у куток. Селянин сів на колоду, скрутив цигарку й викресав огню.

— Довела проклята камуна, що й сірника ніде купити... Спасибі, кресало зосталось... Виручає...

Тома мовчав, але це не турбувало селянина. Всі звикли що він не охочий говорити, а більше слухає, як другі говорять.

— Огроном біженців зібрав, тих, що з Тартаків селяни вигнали... Об’їдають тільки... Камуну гарнізує... Каже: разом робитимемо, разом і їстимемо... А якого чорта отут робити? І якого дідька їсти?..

І, докуривши цигарку, гість додав:

— І той з гути, Чмир, допомагає йому...

— Який то Чмир? — поцікавився Карлюга.

— Майстер, бісової халяви, хороший, той Чмир... З гути майстер...

Поцмокавши, селянин додав:

— Погано йому прийдеться, коли власть перевернеться. Он що!

Карлюзі був гидкий цей селянин, що не міркує інакше, як тільки з погляду власної шкури... «Як скотина, куди не стьобни, туди й піде... Народ!» — подумав Тома.

Позітхавши над сумною долею комуни, як «власть перевернеться», селянин встав і раптом запитав:

— А ви до камуни не пристаєте?

— Ні,— сухо відповів Карлюга і теж устав. Йому набрид дядько, і хотілося, щоб він скоріше йшов із хати.

— Та таким людям, як ви, і не годиться з усякою босотою... там...

Тома нічого не відповів, а коли дядько, нарешті, вийшов із своїми ночвами, Карлюга ліг на ліжко, стомлений, як од довгої й тяжкої роботи.

«Так. Його затишок зруйновано. Треба шукати іншого місця, куди б не сягали брудні хвилі стихій...» — думав Тома, і зненависть піднімалася в його грудях проти нових пожильців, що так брутально вдерлися в його самотність і сповнили турботним галасом і метушнею його лісовий закуток.

А приїжджі розташовувалися на подвір’ї, як у себе вдома, і почали вже лагодити другу половину флігеля. На Карлюгу всі дивилися скоса, і тільки Гайдученки привітливо кивали йому головою при зустрічі.

Одного дня Гайдученко виїхав підводою до залізничної станції й повернувся тільки через три дні. Замість нього на подвір’ї господарював Чмир, даючи всьому лад.

З підслуханої розмови Карлюга довідався, що комуну затверджено і їй наріжуть землі та дадуть допомогу. Одне тільки його дивувало, що комунари не виявляли особливого захоплення... «Певно, комуна комуною, а в цих селюків своя думка»,— посміхнувся сам собі Карлюга.

Минали нудні осінні дні, Гайдученко рідко з’являвся на подвір’ї, а ночами в його кімнаті довго горіло світло.

Карлюзі кортіло поговорити з Гайдученком, але не випадало нагоди. Та одного ранку агроном несподівано сам зайшов до Карлюги і, кивнувши головою господареві, сів на чурбак коло вікна.

Карлюга стежив за гостем.

— Ось уже місяць, як ми з вами близькі сусіди, а досі не зазнайомились ближче... Все робота та господарчі турботи... Ніколи і вгору глянути...— немов виправдуючись, сказав Гайдученко.

— Та я бачу, що ви дуже зайняті... Видимо, любите морочити собі голову дрібницями...

Карлюга хотів сказати «дурницями», та для першого знайомства утримався. Він стежив за обличчям гостя і бачив те, чого він не помітив під час першої зустрічі. Гайдученкове обличчя було надто рухливе, як це буває в дуже нервових людей, і щоразу рот його неприродно кривився, немов з огиди або від болю, а права брова, підморгуючи, тремтіла.

— Як то дрібниці? — підняв брови Гайдученко, і разом із здивуванням весела посмішка промайнула в нього коло рота. Він, видимо, зрозумів затаєну думку Карлюжину і відповів на неї: — Одна людина ніколи не досягне того, чого можна досягти колективом.

— Колективом? — глузливо усміхнувся Карлюга й махнув рукою,— ви хочете сказати — в отарі або в череді?

У чорній вовні Карлюжиної бороди й вусів забіліли рядки зубів, і чомусь вони спали на очі Гайдученкові.

— Чому отара, череда, а не колектив? Не сподівався від вас обивательського упередження...— розчаровано сказав Гайдученко, і в цьому розчаруванні чулися ворожі нотки До цієї людини, що так презирливо ставиться до людського колективу.

— Отара стає тільки тоді колективом, коли кожен член її усвідомить інтереси всієї отари... А у ваших волиняків яке вже там усвідомлення!..

Карлюга засміявся, немов забулькав, занурившись головою у воду.

Гайдученко силувано посміхнувся:

— А на чорта ж тоді ми? Ми, що можемо посунути наперед і прискорити те усвідомлення інтересів? Хіба на нас не лежить обов’язок ту свідомість передати отарі?

— Це як кому...— непевно протяг Карлюга,— у кожного барона своя фантазія...

Гайдученко утримався від дальшої суперечки, але Тома його зацікавив. Що воно за один? Колишній інтелігент чи просто волоцюга?

Карлюга помітив небажання Гайдученка далі провадити розмову і перевів розмову на спокійніший тон, намагаючись витягти якнайбільше інформацій. Те саме мав на меті й Гайдученко.

— Так ви, кажуть, комуну заснували?

— Так, заснували... А вам цікаво? Може, запишетесь до комуни?

— Ні, до комуни мені нема чого лізти... Та й навіщо це?

— Щоб зробити отару колективом... Навчити оту сіру скотину, якій ви, мудрець, ставите завдання усвідомлювати спільні інтереси,— одказав Гайдученко, усміхаючись не знати від чого, чи од натяку на ставлення селян до Карлюги, чи од чогось іншого, але Тома захвилювався. Він, втрачаючи рівновагу й намагаючись її втримати, кинув не до речі:

— У кожного барона своя фантазія...

Хоч почуття образи й залило всю істоту Карлюжину гарячою хвилею, та він змовчав і стримав себе від будь-якої противної акції. Тома, коли треба було, умів себе загнуздати.

У кімнаті снували легкі присмерки рано згаслого осіннього дня, і речі втрачали свої опуклості, а контури їхні здавались за вирізані з паперу. Гайдученко чорним силуетом маячив на тлі вікна, і це чомусь дратувало Карлюгу, немов на око попала порошинка і заважала дивитися. Він устав із свого ослінчика і пройшовся по кімнаті, порушивши сторожку тишу мовчанки.

«Певно, цю людину життя немало терло на своїх жорнах, і неласкава доля добре випатрала з нього молодечу зухвалість та безоглядність, лишивши йому, на довічне користання, старечу обережність і підозрілість до всього нового й незвиклого»,— думав Гайдученко про Карлюгу.

А Тома, ходячи з кутка в куток, нервувався своєю невправністю в розмові з якимось пересічним агрономом.

«Звик до тупоголових дядьків, а коли довелося говорити з людиною трохи розумнішою за них, то вже й не можеш! — докоряв сам себе Карлюга.— Безперечно, що це один з донкіхотів, що все життя «шукає правди» і кумедно розбиває собі лоба там, де його можна й не розбивати. І певно, він не раз, цей агроном, бився лобом об тверді речі, бо ж недаремно смикаються у нього брови і кривиться рот...»

Так думав Карлюга тоді, як Гайдученко сидів нерухомо коло вікна і не знати було, чи стежить він за Карлюгою, чи замислився. Нарешті агроном порушив мовчанку.

— Мене цікавить, яким способом ви...— Гайдученко запнувся,— ви заробили собі в селян репутацію святого?

— Дурниці то все,— дражливо відказав Карлюга, на мить зупинившись. Потім він знову важко заступав по скрипучій підлозі, немов олив’яними ногами.

— Звичайно, дурниці. Я-то не вірю, що ви святий і мудрець, як це думають поліщуки, але мене цікавить, якою ціною ви таку репутацію заробили?..

— Нічого це не варто,— дражливо відказав Карлюга і зупинився посеред кімнати очікуючи.

Видно було, як Гайдученко знизав плечима і встав. Господар радий був, що гість виходить, і, щоб стушувати можливий неприємний відтінок розмови, сказав:

— Сподіваюся, що ми ще поговоримо з вами?

— Я з охотою,— якось просто і навіть радісно відповів Гайдученко,— у цих хащах інтелігентна людина — рідка знахідка,— закінчив він уже зовсім миролюбиво, виходячи з хати.

Коли він зачинив за собою двері, Карлюга висунув голову у темні сіни й запитав:

— А до вас можна зайти?

— Можна, звичайно, тільки... тільки у мене жінки і, той... не прибрано...

У голосі Гайдученковім чулася непевність людини, що їй незручно було відмовити, але не хотілося й давати згоду чи запрошувати.

— Ну, бувайте! — сказав Карлюга в темряву й зачинив двері.

«Вагається, але чому? Невже справді причиною є неприбрана кімната? Але ж вона може бути й прибрана?»

За справжню причину такої відповіді Райдученка Карлюга вважав щось більше за неприбрану кімнату. Цікавість його до агронома збільшилася, і він радий був, що розмова набрала гостроти і він не виявив свого дріб’язкового роздратовання.

Замкнувши двері, Карлюга вийшов на подвір’я. Там метушилися комунари, пораючись коло скотини. Вечір чорною лавою насував з лісу, і контури будівель тонули в чорному смерку.

Десь далеко бевкав церковний дзвін поважно та спроквола і лунко гнувся над лісом переливами міді. Якась сумирна тиша зійшла на Карлюгу, і він вийшов за ворота садиби, простуючи знайомою дорогою до піщаних дюн. Такі прогулянки він робив часто, годинами висиджуючи на пеньку край дороги й думаючи свої думки.

У садибі все вже спало і турботний шум затих, коли Карлюга наблизився до неї, повертаючись додому. Скрізь було темно, і тільки одиноке вікно в мезоніні, старанно затулене якимось дрантям, пропускало слабенькі промені.

«Агроном не спить,— промайнуло в голові і викликало безліч думок.— Що він там робить? Що воно за людина?»

Одне було безперечно: агроном — не пересічна людина, а тим більше не безтурботний обиватель, як спочатку думав Карлюга.

Розділ шостий. Підстрелений Чмир

Залякані примарами війни й голоду, кинувши на поталу кривавій навалі століттями насиджені села та хутори, люди лавами сунули на схід.

Там, за спинами, над шанцями світової війни скреготали чавунні зуби смерті і жерли кинуті оселі, а житці їхні з малими дітьми, склавши убогі манатки на вози, тяглися битими шляхами на тихий схід.

Мерли дорогою діти, спродувалося за безцінь майно, приставали й дохли коні, і коли вже не було чого їсти та не змога рушати далі, утікачі зупинялися й осідали, морально знищені, вкрай зубожілі.

Панські маєтки всотували в себе дешеву робочу силу, що її можна було безкарно визискувати, бо однаково нікуди вже не підуть оці затуркані волиняки, подоляни, галичани, холмщани. Досить вони зазнали поневіряння і будуть робити все, що їм не накажуть, аби лише знову не рушати кудись у незнану далечінь. Рабська покора прикувала цих людей до панської роботи, і вони тільки й могли мріяти про вороття на свої старі місця.

З революцією безземельні утікачі залишилися й без роботи. Сільські громади неохоче приймали їх, як претендентів на землю, через це саме Чмир і звернув увагу Гайдученкову на них, як на людський матеріал для комуни.

— Однаково селян до комуни чи колективу не навернеш, доки не буде наочного прикладу... Одна надія на утікачів, що їм однаково нікуди податись... Та й з сіл їх тепер виживають. Треба з цього скористатись...

— Виходить, економічний притиск? А це не дуже впаде у вічі?

Чмир поглянув на Гайдученка, і в його очах промайнули жартівливі іскорки. Він знає Артема ще з того часу, як вони вдвох ходили до сільської школи в далекому волинському селі. Півтора десятка років товариші не зустрічалися, і здавалося, що життьові шляхи їхні навіки розійшлися. Чмир чув, що Артем Гайдученко потрапив до якоїсь школи і довго там учився чи на агронома, чи на інженера, але куди він подівся потому, не знав.

Самого Андрія Чмиря злидні вигнали з рідного села рано, як ще не вийшло йому й чотирнадцяти років. Господарювати не було на чому, і ухвалили вони з батьком кинути господарство на матір та маленьку сестру і йти на заробітки.

Не минуло й року, як Андріїв батько скалічився на будівлі моста і мусив повертати додому. Молодий Чмир став сам перед широким світом.

Не один рік довелося йому поневірятися, поки не потрапив він до гути спочатку за чорнороба, а потім і за учія при майстрі.

Наука його посувалася добре, і внедовзі став він за майстра. Батько його до того часу помер, сестра віддалася, а на господарстві залишалася стара мати, що їй допомагав Андрій. Думав вже забрати її до себе на гуту Чмир, та на перешкоді стала війна. Довелося Андрієві кидати насиджене місце та одягати сіру шинелю.

Потяглися нудні роки війни, що, проте, дали багато дечо1,0 втямки Андрієві з того, чого він до того не розумів. Революція для нього не була несподіванка, а давно жадане закінчення безглуздої різанини. Тим-то Чмир додому не Повернувся, а з головою пірнув у визвольну боротьбу і, Певно, не зустрів би Гайдученка, свого товариша дитинства, на гуті, коли б Андрієві не перебили десь на Волзі ноги та ребра. Ребро довелося залишити в шпиталі, а з поламаною ногою їхати на гуту. Одбув свою службу Чмир на фронтах революції, і нудно йому було сидіти на гуті, тому він так і зрадів Гайдученкові, особливо по тому, як той повідав свої наміри заснувати комуну.

Чмиреві було приємно зустріти людину, з якою товаришував ще замолоду, а ще приємніше було, що та людина не ворог і вони можуть працювати разом. Він усміхнувся з вагання Гайдученкового використати економічний притиск і, поклавши руку на плече товаришеві, мовив:

— Без цього не обійдеться... Ну що з того, що дехто зрозуміє, що ми скористалися із скрутного становища людей... Хай собі!

— Все це так, але тепер ми в таких обставинах, що братися до відвертого притиску немає рації... Треба принаймні маскувати все під добровільність...

— Звичайно, я ж не кажу, що треба пертись на всі заставки, але треба усвідомити собі, що на підвалинах добровільності тепер ще нічого не зробиш. Утікачі мусять піти до комуни, бо їм однаково нікуди йти — це вже і є економічний примус, та проте і комуну ми обстоюємо не тому тільки, що це в плані нашої політичної роботи, а й тому, що це економічно вигідно передусім для тих, хто в ту комуну йде. А пощастить з утікачами — підуть і місцеві селяни. Наш селюк легко здається, коли бачить добрі наслідки на власні очі. Його агітацією не дошкулиш...

Справді, притягти утікачів до комуни було легко. Тільки люди ті не дуже припали до серця Гайдученкові, та й Чмир на них не покладався.

— Якісь немов прибиті... Слова з ними не промовиш... Доведеться попрацювати, доки вони обговтаються...

Артем нічого не відповів на останні слова і перевів розмову на організаційні справи. На перший період існування комуни доведеться, звичайно, йому, Артемові, взяти на себе головування. Тоді йому легше буде домагатися в центрі і нарізки землі, і допомоги. Чмиреві доведеться стати на заступника...

Чмир заперечливо закрутив головою. Він не може бути заступником. Треба заступника обрати з числа утікачів, а Андрій буде за звичайного члена. Він буде рядовик, і дасть йому змогу ближче підійти до членів комуни, що природно, сторонитимуться Гайдученка як інтелігента, принаймні на першій порі.

— Не легко нам доведеться попервах! — висловив уголос свою думку Гайдученко.

— Що важко, то нічого, аби дійти мети... Погано буде, як щось стане на перешкоді...

Товариші помовчали, кожен думаючи про своє.

— Сволоти ще багато по лісах...— проголосив свою думку Чмир.

— Нічого! Ребер, щоб прострілювати, у нас вистачить,— відповів з усмішкою Гайдученко.

— Та мене вже раз прострелили, мені не страшно, а от тобі як?

— Дивлячись на тебе, і мені байдуже!

Товариші потиснули один одному руки, і в тому потиску Гайдученко відчув мужню підтримку людини, на яку можна цілком звіритись.

Розділ сьомий. Легковажна зацікавленість

Непривітна порожнява охопила Карлюгу, коли він переступив поріг своєї кімнати. Ніч струмила в шибки своє тьмяне світло, та не освітлювала кімнати, а тільки допомагала орієнтуватися. З певністю звиклої людини Тома підійшов до ліжка й сів. Йому не хотілося спати, хоч час і був уже не ранній. Десь під підлогою шаруділи миші, сковзалась на шибці осіння напівдохла муха, та пахтіли свіжі липові тріски. Тома підносився думками на абстрактні позиції свого «я» і оглядав події минулого дня. Вони, ті події, не викликали нічого, крім тихої лагідної нудьги. Навіть згадка про гострі слова Гайдученкові не порушила душевного спокою.

Тома полишив дрібниці й думав, як урятувати свою самотність, що він її плекав ось уже два роки, самотність стомленої життям людини, ту цілющу самотність, що притамовує болі й надає невимовної лагідності...

От і тепер, здається, нічого не змінилося проти попередніх часів,— і шкребеться миша під підлогою, і муха шарудить на склі, а немає певності, що хтось брутально не порушить цей затишок і не розіб’є зачароване коло самотності.

Немов на доказ можливості цього, знадвору почулося іржання та тупіт кінських ніг. Щоправда, коняка скоро заспокоїлася, та все ж своїм голосом нагадала, що немає вже колишньої тиші, що зникла п’ятикілометрова відстань од живих, турботних людей...

«Стихія щодалі буйніше підносить свої хвилі, щоб знищити мій острівець»,— подумав Карлюга й підвівся на ліжку. Він машинально відчинив двері й вийшов на подвір’я. Німотна тиша обгортала і ліс і садибу. Все потонуло в чорній атраментовій пітьмі, і тільки з вікна мезоніна через драну завісу пробивалися промені світла та час од часу чулося притишене чи то брязкання склянками, чи цокання залізом. Карлюга підійшов під самісіньку стіну будинку й почав вслухатися. У мезоніні хтось не спав, певно, Гайдученко, бо кому ж, як не йому, вовтузитись серед ночі? Промінь кілька разів блимав — видно, хтось проходив між діркою завіси та лампою.

Так, Гайдученко щось робить ночами, про те Карлюга не має сумніву, але чому він нічого не говорить про свою роботу? Хіба в ній є щось секретне а чи, може, злочинне?

Потроху Карлюгу почала захоплювати примітивна зацікавленість та дитяче бажання дізнатися, що там робиться в того чудного агронома за завіскою в мезоніні? Йому навіть весело зробилося від цього бажання — щось зухвало-молодече було в ньому. Веселі, легковажні думки поскакали горобцями в голові, і Карлюга мовчки підійшов до сходів та подався ними на горище, поминувши свою кімнату. Обережно пробираючись поміж кроквами й бантинами, він дійшов до дахового вікна і висунув у нього голову. Звідти до освітленого вікна було зовсім близько, але нічого не видно. Та хоч нічого не побачив Карлюга, зате почув якесь шкварчання, немов жарилося сало, і помітив, що світло з кімнати світить не рівно, а раз у раз спалахує. Тінь од людини кілька разів промайнула перед світлом, і почулися стримані кроки на підлозі.

Карлюга довго прислухався, але нічого нового не почув і не побачив, та вже він збирався йти з горища, як до вуха йому долетів стук дверей, а через якийсь час і говірка двох людей.

«Мужчина, без сумніву»,— подумав Карлюга.

Незабаром говірка стихла, і знову шкварчання смаженого сала почулося з кімнати.

Карлюга нарешті стомився прислухатись і обережно порачкував назад. Уже в кімнаті, лежачи на ліжку, він міркував, як йому заглянути в ту таємницю, що міститься там, у кімнаті агронома. Що там справді робилося щось цікаве, в Карлюги не було жодного сумніву. Адже ж агроном нічого не сказав йому про свою роботу, а Марта якось злякано замняла натяк про хімію, що в ній, видимо, кохається Гайдученко.

«Певно, один із тих винахідців, що винаходить винайдене і розв’язує невирішиме»,— пригадав він каламбур і усміхнувся.

Та, незважаючи на цю глузливу думку, дитяча цікавість до того, що робиться в агронома, оберталася на жагуче бажання розкрити таємницю, яку той так старанно криє від людського ока. Безліч найхимерніших думок і гадок виникли в голові Карлюжиній, і вони, як віщі птахи, клювали його нічний спокій.

Сон не йшов на очі, а думки билися під черепом, як спіймані птиці, і не знаходили виходу.

Думки, спричинені новими днями й справами, вирували й виходили з берегів, і ніяк з водою їх не міг упоратись Карлюга. От вони рвуть греблі його філософської системи, кружляють Тому, як пір’їнку, на своїх каламутних водах і несуть його невідомо куди. Стихія таки доскочила до нього, і одне лишається Карлюзі — тікати світ за очі, негайно тікати, не зволікаючи надалі. Хіба не він два роки тому поклявся сам собі втекти, щоб уже ніколи не повертатись до життьових стихій? Хіба не він палив мости й кораблі за собою?

Думки зосереджувалися коло двох точок: таємна поведінка агронома і божевільна дівчина, що не знає, що їй робити із своїм коханцем. Але яке діло йому, Карлюзі, до якоїсь провінціальної панночки з її «нещасним коханням»? Хіба мало він бачив гістеричок, що кохали й страждали, та найбільше набридали всім і своїм коханням, і своїм стражданням? Ні, і рішуче ні! Вона не існує для нього — та дівчина. А от агроном...

Та яке йому, Карлюзі, справді діло і до агронома, що винаходить винайдене і розв’язує невирішиме? Хіба він, Тома Карлюга, не відмовився від людських інтересів і не втік од стихії життя? Хіба цією цікавістю до якоїсь там агрономової роботи він не здає своїх дволітніх позицій, що, здавалося, він так міцно закріпив за собою?

Так. І агроном не мусить його цікавити. Плювать йому на агронома з його копійчаними таємницями, що, напевно, виїденого яйця не варті... Завтра ж Карлюга візьме свій ложкарський струмент у торбу і піде звідси геть...

Треба порвати з усім рішуче й назавжди... Спрут життя намацує вже його в цьому затишку. Тікати, тікати якнайшвидше!

Пізній ранок скаламутив темряву ночі молочним світлом, і шибки в кімнаті засвітилися велетенськими опалами. Карлюга встав з ліжка й почав умиватися, а умившись, знову ліг на своє жорстке лігво й одвернувся від вікна. Сон нечутно склепив йому очі і скував тіло.

Надворі вже давно ліниво ворушилася буденна робота. Людські голоси змішувалися з шумом води, що її наливали на пійло скотині в довге корито, брязкали посудом жінки, і Карлюга прокинувся з важкою головою та неміччю в тілі.

Він поснідав учорашньою вареною картоплею з шматком хліба і вийшов на подвір’я. Там нікого не було, окрім чорнявого чоловіка, що перший переїхав сюди після Гайдученків. Той чоловік, озброївшись французьким ключем, порався коло поламаної січкарні. Весь час він пронизливо насвистував якийсь одноманітний мотив і в перервах сердито плювався, немов у рот йому набивалася пилюка.

Карлюга не знав, чи підійти до цього чоловіка, чи пройти мимо, а повагавшись, підійшов і привітався.

— Здрастуйте, здрастуйте,— промовив спроквола чорнявий і потім, помовчавши, додав, не повертаючи голови,— значить, здрастуйте і моє вам поважання...

Карлюга стояв, ніяково переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, що його далі говорити. Нарешті він помітив, що чорнявому не вистачає долота, щоб поладнати дерев’яну частину.

— Заждіть, я вам долото винесу...

— Долото? А це річ непогана...— відповів той і, посвистуючи, іронічно дивився, як Карлюга йшов до своєї кімнати.

«Це, видимо, той Чмир, що про нього казав селянин»,— думав Карлюга, коли повертався з долотом.

Чмир взяв долото, оглянув його, як знавець справи, і похвалив:

— Долітце путяще...

Він довго колупався в дереві, але робив це невправно Карлюга підійшов ближче, взяв мовчки з рук Чмиря долото і швидко, звичною рукою ложкаря, зробив усе, що треба. Чмир стояв мовчки, дивився, а на обличчі йому іронічна посмішка змінилася на зацікавлення.

— Довбаєте? — спитав він Тому, коли той виліз із-під січкарні.

— Довбаю... дурне дерево...— пояснив він, а Чмир не зрозумів пояснення і спитав:

— Чому дурне?

— Дурне, бо роби вільно з ним, що хочеш... Коли б розумне — не дозволило б...

— Гм...— невиразно промимрив Чмир і взяв французького ключа.

Він довго ще вовтузився коло січкарні, а Карлюга дивився на нього й думав, яким би способом випитати в цього чоловіка про Гайдученка. Адже ж він усе знає, бо це ж, напевно, він був учора в кімнаті Гайдученковій. Кому ж міг агроном звіритись, як не цьому майстрові? Певно, і він такий само мрійник, як і агроном, і через свою темноту допомагає винаходити те, «що давно винайдено».

— Тут живете? — спитав Чмир.

— Он там, на другому поверсі...

— Чув, чув про вас... Розповідали мені... Так...

— А що розповідали? — поцікавився Тома.

— Розповідали, що ви тут людей морочите... Ворожите чи чаклуєте людям...

Чмир з посмішкою подивився на Карлюгу.

«Кат зна, чого про мене не говорять»,— подумав Тома і роблено усміхнувся.

— Ні, я людей не морочу. Я не піп і не циган, щоб морочити. А вам це, напевно, казав якийсь дурень.

— Коли б то дурень, а то людина розумна й статечна... Да...

Ці слова обурили Карлюгу. Він ледве утримався, щоб не образити Чмиря. «Чим, власне, винна ця людина? Ну, сказали йому, а він переказує».

— Ну, то тій розумній людині дурень казав,— примирливим тоном мовив Карлюга і перевів розмову на інше.

— А як ваша комуна?

— Та комуна нічого... Гарнізується!.. А ви що, чи не хочете пристати? — несподівано запитав Чмир.

— Ні, приставати я не маю наміру... Не бачу потреби... Та й нічого у вас не вийде...

— Як то не вийде? — здивувався Чмир.— Нас уже затвердили в повіті, а навесні землі наріжуть...

— Не вийде, бо ви та Гайдученко, може, розумієте, що робити, а решта — як те моє дерево...— сказав Карлюга і злякався, чи не забагато і чи не посварить це його з Чмирем.

— Та воно правда, що волиняки не дуже свідомі,— спокійно відказав Чмир,— але ж їх треба обтесати, зробити з них справжніх комунарів, колективістів...

«Видимо, і в цього небагато певності в успіх комуни бо навіть його не дуже зворушило моє недовір’я»,— подумав Карлюга.

Щось випитати в Чмиря йому так і не пощастило, але він дійшов висновку, що цей робітник, мабуть, не гаразд письменний, дуже упертий і здатний до скону битися за справу, яку він хоч і не зрозумів, і не усвідомив до пуття, але повірив у неї.

«Віра горами рушає... Чи не в цьому успіх революцій, що творять їх темні маси, і чи не брак віри стоїть на перешкоді в інтелігенції стати рішальною політичною силою? Адже свідомості в неї не бракує?»

Карлюга зайшов до своєї кімнати по сокиру й пилку та подався до лісу заготовляти матеріал на зиму. Він забув про вчорашнє своє вирішення тікати звідси...

Розділ восьмий. Колюча розмова

Осінній день хлюпостав багрянці над лісом і млосно шелестів у жовтому сухому листі. Поліська осінь скупчена в собі, як стара бабуся, що готує сорочку на смерть і думає про минулу молодість...

Ранком вийшов Гайдученко в ліс, і бліде осіннє сонце привітало його на зарослій стежці. Сонце було холодне, як осіння земля, що по ній ступав Гайдученко після зле проспаної ночі.

Холодок просочувався в тіло й заспокійливо остуджував голову, натруджену неспокійними думками про комуну, що потроху в неї залітає холодний вітер неприязнь

Волиняки-утікачі, що з них склалася комуна, мало вірили в успіх цієї нової й химерної, на їхню думку, вигадки. Хоч як не умовляв Гайдученко комунарів стати до роботи, та в них не здіймалися руки. Готувалися до зими, а видно було, що думають про весну, коли не сіяти треба, а мандрувати на старі місця, що опинилися тепер під Польщею. Усі думали про це і крилися із своїми думками від Чмиря та Гайдученка, бо боялися, щоб, бува, не розсердилися «начальники» і — гляди — не вигнали їх на зиму.

Як не бився Гайдученко, доводячи, що всі в комуні рівні і що вони, коли незадоволені ним, можуть скинути, ухваливши відповідну постанову, та селяни, затуркані довгим поневірянням у мандрах, недовірливо хитали головами, мовляв, розуму випитує, а випитає, хто проти нього,— і вижене з дітьми проти зими з хати.

Що ж найбільше бентежило комунарів, так це ставлення сусідніх селян до нарізу землі комуні. Вони добре розуміли, що особливих симпатій до них місцевого селянства не може бути, бо ж їхнім коштом нарізуватимуть землю...

Тільки жваво й невтомно працював Чмир. Він приніс із собою виховану на фабриці дисципліну в роботі і холодну розміркованість організованого виробника і працював, як машиновий механізм, незважаючи на недостатній заживок. Його можна було бачити цілий день на дворі і в хлівах, заклопотаного, з струментом у руках коло попсованого реманенту. Здавалося, що його кремезна постать не знала втоми, а руки, як загартовані обценьки, тримали струмент, орудуючи над металом і деревом.

Раз, дивлячись на Чмиря, Артем Петрович сказав жартівливо: «От дивлюсь на тебе, Андрію, і думаю, що будуть робити такі люди, як ти, коли вся чисто робота буде перекладена на машину?»

Чмир спочатку не зрозумів жарту, а зрозумівши, відказав: «Мабуть, доведеться щось вигадати, щоб... робити...» — і взявся знову за перервану роботу.

Тепер, ідучи лісовою стежкою, Гайдученко посміхнувся, згадавши це, і бадьорість теплими струмочками розлилася по м’язах.

Останнім часом поміж комунарів поширилася панічна чутка, що з Волині наближається якась ватага і нищить Усе, що пахне більшовицькою владою та «камуною». Жінки шепотілися між собою, а ночами тривожно прислухалися До кожного шелесту...

— Бояться,— похмуро говорив Чмир на ухо Артемові,— треба чимось заспокоїти...

Та заспокоїти не було чим, бо чутки почали підтверджуватись насильствами бандитів, і одне міг тільки говорити Чмир переполоханим селюкам:

— Застрелять, то мене й агронома, а не вас... Нам треба боятись, та ми, як бачите, не боїмось...

Гайдученко зітхнув і повернув на стежку ліворуч.

— Добридень,— сказав хтось, наздогнавши його, і Артем од несподіванки злякано озирнувся. Його наздогнав Карлюга і, помітивши невдоволену гримасу Артема, вибачився:

— Пробачте, я, здається, потурбував вас?

— Ні, чому ж? Я радий...— відповів чемно Гайдученко, і, справді, у нього зникло невдоволення. «Хоч поговорити є з ким»,— подумав він і додав: — Самотність не завше хороша річ...

Карлюга іронічно подивився на Гайдученка і пішов поруч.

— Для сектантів самотність — природний стан... Всяка-бо релігія живиться хибним, але гармонійним думанням, яке можливе лише на самоті... Хіба не так? — спитав Тома, помітивши нетерплячий рух Гайдученків.

— Я не думав над цим, але у вашому твердженні є, здається, крапля істини,— відказав Артем.— Але чого це ви згадали про сектантів? Чи не мене ви за такого вважаєте?

— Не тільки вважаю, а й переконаний у вашій сектантській суті,— ствердив Карлюга.

— Чарівникам і читачам чужих думок моя постійна й пильна увага! — приклавши по-театральному руку до серця, іронічно мовив Артем,— а проте цікаво, чому ви вважаєте мене за сектанта?

У тоні Гайдученка було щось задерикувате, але разом з тим і добродушне, немов він хотів пожартувати з цією кумедною людиною, пародуючи серйозний тон.

— Що ви сектант, про те в мене немає жодного сумніву. Ви ж... комуніст?

Іскорки жартівливого сміху посипались з очей Карлюжиних, але Артем не помітив їх. Пройшли кілька кроків мовчки.

— Ну що ж! Коли ви вважаєте комунізм за секту, то і вважайте собі на здоров’я! Справа не в тому, за що ви вважаєте науку Марксову, а в тому, яку роль вона тепер може відограти й відограє. Ви розумієте мене?

— Звичайно, розумію... Я, проте, гадав, що ви образитесь за порівняння марксизму з релігійною сектою...

— Ні, це мене не ображає, а смішить... Це однаково, що порівнювати таблицю множення з молитвою... Безперечно, що в майбутньому, замість знати молитов, люди будуть знати таблицю множення і, напевно, марксизм посяде очищене від релігії місце в житті людства, та це зовсім не означає обернення марксизму на релігійну секту...

Карлюга окинув насмішкуватим поглядом співбесідника.

— Ви хочете сказати, що марксизм є кращий сорт релігії? Адже ж так вас треба розуміти?

Гайдученко подивися на нього здивовано, а потім, немов зрозумівши щось, відповів:

— У тому-то й річ, що ні. Марксизм передовсім не вигадка попа, а позитивне знання, що не спирається на догми. Марксизм — та ж таблиця множення, тільки, може, багато складніша.

Насмішкуваті іскорки зникли з очей Карлюжиних, брови йому зсунулися на перенісся, і він заступав твердіше. Навколо і осиковий гай, і піщані дюни, і далекі сизі верхівлі сосен немов скували звуки й сторожували, щоб хто не порушив тишу. Розмова тривала далі, і слова її лунко гасли за деревами.

— Ваше зауваження має рацію, та не зовсім. Коли б марксизм був наукою нейтральною, як, скажімо, фізика чи математика, тоді інша справа, але тут мова йде про суспільство, що підпорядковується марксівській системі, бо ж не секрет, що система, виникаючи з практики, в якийсь момент починає корегувати практику. От саме в цьому пункті й починається те, що я зву релігією. Система, може, й хороша для даного періоду для європейських, скажімо, країн, але вона може зовсім бути не придатна через якийсь час або для іншого народу, і тоді вона стає чистісінькою релігією, бо в неї починають вірити, як в авторитарну, самовизначальну річ. Бо хто ручиться, що й релігії не були створені, як універсальні системи для певного суспільства, для певної епохи, як безсумнівні «таблиці множення» за вашим порівнянням, а згодом тупі наслідувачі силою почали нав’язувати ті системи, од яких би, можливо, в інших умовах одмовилися б і їхні творці. Ви кажете, що марксизм наука,— добре. Я, скажімо, погоджуюся з вами, але чи не застаріє ця ваша наука, коли класова боротьба, через якийсь технічний винахід, стане минула історія, а на історичну арену висунуться цілком нові, не передбачені вашою системою, суспільні відносини? Отож марксизм може зробитися чистісінькою релігією, і, може, в деяких народів він вже й править за релігію, я не знаю...

Карлюга говорив уривчастими фразами, немов добираючи принагідні слова. Гайдученко уважно слухав його і Думав про те, що ці слова не є випадкові чи жартома сказані, а, видимо, виходять із самого коріння світогляду Карлюжиного.

— Чи ви, наприклад, не думали про те, чому комунізм за наших часів має особливий вплив у країнах убогої матеріальної культури?.. У цьому є щось знаменне... Так, немов культурні люди втратили віру в чудо і оминають комунізм, і тільки напівдикуни ще вірять в якесь царство боже на землі і саме через запровадження комунізму...

Гайдученко терпляче слухав Карлюгу, а коли той зупинився, мовив:

— Тому, що в культурно відсталих країнах більше брутальності у гнобителів, бо ж і гнобитель сам малокультурний, а тому класові суперечності постають прикріше й швидше зрушують маси до революції, а значить, і створюють дужчий потяг до комунізму. До того ж гнобитель через свою некультурність не може захистити себе. Що ж дивного в цьому? Не віра в чудо та в якесь царство боже на землі, а шлях наукового доведення, що іншого способу розбити кайдани нема. Тільки комунізм з корінням винищує суперечності, що їх тисячоліттями фабрикувало класове суспільство...

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up