Чорний ангел (сторінка 3)

Гайдученко зробив паузу і вів далі:

— У культурних країнах і визискувач культурний: він вигадав тисячі засобів розкласти класову єдність супротивника, деморалізувати його лави... Досить взяти Америку — країну розвиненого капіталізму, щоб переконатись цього... Отож не віра в чудо, а майже математичний розрахунок...

— Математичний розрахунок? — перепитав Карлюга.— А на чому той розрахунок ґрунтується? Пошпортайтесь, і ви знайдете якусь догму. Так само й релігії ґрунтувалися на розумових доказах, виходячи з догми. Маючи догму, можна створити не то що комунізм, а десять комунізмів: інша річ, яка та догма, що на ній ваш комунізм виріс. А догма та дуже нескладна і дуже... наївна... Коротко кажучи, догма та міститься на такому ось силогізмі: історія є класова боротьба, а за класової боротьби не може не бути гнобительства й визиску; пролетарський клас на арену з’явився пізно і тому потрапив у приневолений стан; пролетаріат, перемігши всі інші класи, поведе людство до безкласового суспільства, а коли так, то перемога пролетаріату і, як вислідне з цього, комуністичний рай є в інтересах усіх гноблених. Найголовніше ж — що пролетаріат поведе людство до безкласового суспільства. А з чого це видно? Чому, скажімо, буржуазія, перемігши феодалізм, не повела людство до безкласового суспільства, і чому це пролетарський клас саме поведе? Подумаєш, які альтруїсти! З’явився пролетаріат — і повів!

Карлюга побідно подивився на Гайдученка, але той не виявив особливого замішання від Карлюжиного наскоку.

Артем спокійно підвів голову і мовив, лагідно посміхаючись:

— У тім-то й річ, що пролетаріат мусить вести до безкласового суспільства, бо ніхто так не пригнічений і нікого так не визискують, як пролетаріат. Саме в його інтересах і вести людство до безкласового суспільства, і не тому, що він великий альтруїст, а тому, що це лежить у площині його життєвих інтересів... Це саме ви й випустили з ока, а цього забувати не слід... Виходить, що це не догма, яка постала з чиєїсь примхи, а вислідне класових інтересів пролетаріату...

Карлюга засміявся сухим сміхом, немов пісок на дюнах заворушився від подуву вітру.

— Вислідне, кажете, класових інтересів? А влада в державі — це теж вислідне класових інтересів? А знаєте, що влада така річ, од якої рідко хто відмовляється добровільно? Та й то окремі особи відмовляються, а не класи. І невже ви думаєте, що пролетаріат, дійшовши влади, не захоче в своїх людських слабостях використати її? Чи пролетаріатові не захочеться жити в розкошах? Невже він такий святий, ваш пролетаріат, що всупереч своїм, як ви кажете, «класовим інтересам» стане по-братерському ділити всі добра, що дісталися йому внаслідок захоплення влади? З чого це видно? Хто це довів? Хіба робітник не з такої ж глини зліплений, як і буржуа? І через які такі таємничі причини зникнуть особисті егоїзми у представників робітничого класу?

Гайдученко підвів голову і усміхнувся своєю прозорою посмішкою.

— У тім-то й річ, що пролетаріат не дозволить своїй владі, своєму державному апаратові виродитися в бюрократичну машину, і коли той державний апарат, що його пролетаріат створює для успішнішого переведення суспільства на рейки соціалізму, почне перероджуватися, він зімне його, як поношену рукавичку, і викине на смітник, щоб створити новий апарат пролетарської диктатури. Ви забуваєте найголовніше, що пролетаріат вважає державну владу не як самоціль, а як засіб здійснити завдання пролетарського класу. А особисті егоїзми — то пусте, їх пролетаріат, кінець кінцем, може використати для будівництва, бо кожну силу використати можна. Ми не ідеалісти, що вішають носа побачивши, що окремий член пролетарського класу починає жити інтересами ворожого класу — бур’ян скрізь є, і з ним звичайно, треба боротися, а не лякатись до нестями, у тім-то й перевага марксизму над усіма вашими, наскрізь ідеалістичними побудованнями, що він знає, відкіля походять добрі наміри, і розмовами про альтруїзм нікого не дурить. Пролетаріат іде в світ із своєю правдою, а не правдою різних ліберальних буржуа, що раніш, ніж робити революцію, дивляться в кодекс законів буржуазної держави, чи дозволено це, чи ні? Пролетаріат несе свої закони, і ті закони всі діходять одного — безкласового суспільства, що єдине може створити умови нормального розвитку людства...

Гайдученкові від довгої мови аж кров ударила в скроні. Він витер спітніле чоло й, очікуючи, дивився на опонента.

— Може, це й так, але я не вірю в перемогу комунізму,— казав Карлюга по довгій мовчанці,— як не вірю ні в яку релігію. Я не вірю, бо втратив свою наївність з того часу, як на самоті забстрагував свою думку від шкурних інтересів і піднісся над життям та подивився, що в ньому робиться. А щодо пролетарської держави, то доля її така сама, як і всякої держави.

Гайдученко заперечливо похитав головою, а Карлюга пристрасно запитав:

— Які підстави гадати, що саме не така? Де запорука? Історичні аналогії такої запоруки не дають...

— Ні, не така, а запорука цьому є здоровий глузд робітника, якому немає охоти робити щось на шкоду собі й своєму класу. Він не альтруїст, а значить, і не ідеаліст, доведе діло до позакласового суспільства не добродійством, а захистом своїх, зауважте — своїх, а не чиїхось інших, інтересів, бо позакласове суспільство є гарантія проти визиску й пригноблення насамперед робітника, бо пролетаріат найбільше зазнає і визиску, і пригноблення. Розумієте ви мене? Єдиною, як ви хочете, догмою марксизму й комунізму є визволення працівників із неволі капіталу, а це може статися тільки через знищення класів.

— Заждіть... Це хороші й переконливі слова для людини вірящої... Мені вони нічого не говорять. Християнство-бо було не гірше за комунізм, звичайно, для свого часу, хоч і спиралося на віру в царство небесне, ну... а комунізм спирається на віру... в безкласове суспільство... То однаково! І ось ідеологія, що прагла рівності, братерства й свободи, боролася з багатствами в одних руках, згодом стала прислуговуватись владі, стала льокаєм багатих, хоч і проповідувала жебрацтво, стала благословляти війни, хоч і говорила «не убий», і, врешті, стала за зброю тих, проти кого в основі була побудована. Яка гарантія, що і в комунізм хтось не додасть пояснень на зразок тих, які маємо у катехізисах: «убивати не можна, але на війні, захищаючи батьківщину, не тільки можна убивати, а й треба...»

Здавалося, що Карлюга містифікує Гайдученка, бо в очах його, під чорними густими бровами, грали іскорки сміху, немов він розповідав веселий анекдот і сам стримувався, щоб не сміятись.

— Ви кажете, що марксизм удосконалена наукова система? Вірю — вона досконаліша за Христову віру, вона сучасніша поза всім. Це й хороше, й погано. Погано саме тим, що комунізм, ставши, сказати б, удержавленою ідеологією, стане разом із тим ідеологією реакційною...

І, помітивши, що Гайдученко ще енергійніше закрутив головою, додав:

— Так, так! Реакційною, бо ідеологія, що для підтримки її треба будувати в’язниці, утинати голови, в котрих виникне думка, не схожа на штамповану тавром державної канцелярії, не може бути далі ідеологією революційною!

Вони дійшли до самісіньких дюн і зупинилися. Далі йти було незручно сипким піском, і вони повернули назад. Гайдученко мовчки слухав, даючи Карлюзі виговоритися, а той провадив далі:

— Певно, християни перших віків щиро вірили в царство небесне, виконавши приписи Христової віри. Вони, звичайно, не підозрівали, щоб їхню віру могли використовувати найганебніші гнобителі, що вони, ті гнобителі, саме з їхньої віри будуть викопувати собі виправдання тортур, інквізиції, в’язниць і каторг, і навіть більше від того — Доводитимуть, на підставі тієї віри, що саме їхні інквізиції угодні богові, що саме лупити шкури, палити на вогні і вчить Христова віра. Чи міг би хто вигадати найбільше знущання над релігією часів її зародження? Чи хто б повірив тоді, на зорі християнства, тому дивакові, що почав би пророкувати таке? Звичайно, ні, так само ні, як і ви мені не вірите!..

Карлюга, видимо, схвилювався. На чолі йому зібралися густі зморшки, а брови насунулися на перенісся, і від цього його обличчя стало немов кам’яне, а очі, як два чорних ліхтарі, висвічували з-під завіси брів.

— Ні, добродію, доки існують апарати примусу, апарати державної влади, доки тими апаратами будуть користатися різні плюгавці, ніякі системи не можуть визволити людство з поневолення невеликою купкою можновладці. Тільки знищення держави і жорстокий терор на всіх що намагатимуться скупчувати в своїх руках цінності й знаряддя виробництва, може вивести людство на світлі дороги історії!..

Карлюга знесилився і останні слова через силу видихнув з грудей. Чорні ліхтарі очей йому погасли, а ноги ступали не так твердо і впевнено, як до цього.

Гайдученко помітив зміну в своєму бесідникові і подумав, що цей чоловік, певно, багато пережив і передумав і дійшов до хоробливого розладу з суспільством, що й привело його до пустельництва... Так само, як і раніше, Гайдученко спокійним, миролюбним тоном, почав говорити, а Карлюга плентався поруч, похнюпивши голову на груди, немов знесилений неймовірним напруженням.

— Немає, звичайно, ніякої гарантії, що й комунізм може стати в деяких випадках за знаряддя фанатиків і свідомих шахраїв. Шахраїти можна на всьому, але невже ви думаєте, що коли людину можна обшахраїти на фальшивих перлах, то справжні перли від того втрачають ціну?

Комунізм не може стати знаряддям гноблення й шахрайства, і не комунізм винен, коли його авторитет де використають, та й використовують ваші однодумці анархісти для покриття політично-шахрайських акцій, як тепер петлюрівщина використовує авторитет Радянської влади, кидаючи гасло: «Ми за Радянську владу, але без комуністів». Ви забуваєте за демагогічною фразою одну істотну дрібницю, що комуністи ніколи не були непротивленцями і не будуть... Буржуазний клас, як би він не розкладався, добровільно пролетаріатові місцем не поступиться і з історичної арени не піде, а, маючи військо, поліцію, жандармерію, буде змагатися за владу до скону... І що ж би то за ідіоти були оті комуністи, що, маючи проти свого класу добре організоване військо буржуазії, поліцію, озброєну за останнім словом техніки, розвідку і шпіонаж, яких світ не бачив, сиділи б і мріяли б, як слиняві кретини, про той час, коли буржуазія сама собою поступиться?

Ви от самі посміхаєтесь... Звичайно, можна говорити різні красивенькі, пробачте, дурнички про жандарма з марксівською ідеологією, можна розводити жалісливі слова про інквізицію, батоги, але чи подумали ви про те, що інквізиція теж прислужувалася класовим інтересам феодалізму? Чи ви думаєте, що то Христову віру захищали? Можливо, що попівська «маса» так і думала, та не думав так папа римськії, що по-папашинському турбувався за прибутки своєї парафії... Ми стаємо до жорстокого двобою з буржуазією, а всякі ідеалісти дорікають нам в’язницями, розстрілами, немовби ми мусимо своїх класових ворогів якось маринувати, щоб повернути до життя, коли настане комуністичне суспільство...

Гайдученко говорив тепер із запалом. Лагідна посмішка зникла з його обличчя, а очі ширяли десь за сизими верхівлями сосен та за болотяними просторами багряних осок. Карлюга йшов мовчки, мляво похнюпивши голову, немов слухаючи нотацію сердитого вчителя.

— Ви дійшли до крайнього скепсису, до цілковитої анархії мислення. Ви втратили маяки і не можете пристати ні до якого берега. Усі береги для вас однаково ворожі й чужі... Пробачте, але в такому стані людині нічого не залишається, крім...

Гайдученко запнувся, немов зважуючи слово «самогубство», що його хотів сказати, але, зваживши, не сказав. Він тільки дражливо махнув рукою й мовив далі:

— Скептик тратить міру й ціну речам, вони йому байдужі. Отак мені здається, що вам однаково — чи комунізм, чи монархізм, чи чорт, чи диявол!

Гайдученко аж плюнув, а плюнувши, спіймав себе на нечемному вчинку. З-за повороту дороги показався паркан маєткового двору й дахи будинків. Сизий димок зносився До неба, як офіра лісовим богам, і плутався в червоному гіллі сосен. На дворищі поралися коло скотини комунари та жінки заклопотано пробігали з куховарні до колодязя.

— От бачите цих людей? Хіба вони всі свідомо будують нове життя й комунізм, той комунізм, суті якого вони Ще не розуміють? Звичайно, свідомості тієї як кіт наплакав, але річ не в цьому,— ми, невхильно йдучи до комунізму, Мусимо навіть примушувати найвідсталіших членів нашого класу... Може, той примус буде не жорстокий і більше економічного порядку, але все ж примус, а ви нам закидатимете, що ми, мовляв, «гнобителі»!.. Нехай це зветься й таким Некрасивим словом, але річ не в словах, а в суті. Хіба комунізм гнобить, щоб набити пельку небагатьом? Хіба «гнобительство», вірніше примус, не потрібний, щоб вивести відсталих членів класу з вікової темряви? Так, ми будемо «гнобити», посилаючи проти волі в школи, ми будемо «пригнічувати», ведучи цих темних людей у нове суспіль ство, де вони будуть справжніми господарями життя... я за таке, коли хочете, «гнобительство»!

Карлюга пильно подивився в очі Гайдученкові, немов перевіряючи його щирість, і від того, що він у тих очах побачив, рот йому скривився саркастичною посмішкою. Він нічого більше не сказав бесідникові, повернувся назад і швидко пішов лісовою стежкою, втягнувши голову в плечі, немов боячись, що його хтось ударить по голові...

Гайдученко, стоячи коло воріт двору, дивився йому вслід і тепло посміхався.

— Анархіст!.. — промовив він тихо вголос і пішов до двору.

Розділ дев’ятий. Чмир не розуміє...

Чмир пішов до гути за склом, що йому там належало за роботу, і повернувся з якимось дідом «непевної масті», як висловився про нього Гайдученко. Дід був убогий і кривий на одну ногу. Він підпирався милицею й держав голову набік, так немовби від того залежала рівновага його тіла. Одне око йому було з більмом, і тому дід видющим своїм оком дивився гостро, пронизливо, і від дідового погляду людині ставало ніяково й моторошно.

— З голодних місцевостей іде дід,— пояснив Чмир,— думає, що в нас наїсться... Та дарма!..— махнув він рукою.

Комунари поставилися до діда непривітно. Кат зна, відкіля йде, а тут приймай його і годуй, коли в самих тих харчів — хоч би до весни дотягти.

Харчувалася комуна лише картоплею, що її багато вродило на піщаній землі, а крім картоплі коли й було що, то тільки дітям.

— Із степу йду, дітки, з степу... Голод там, люди людей їдять... Покарав Господь праведний... Ох!..

Ні до чого був цей дід у комуні, та якось ніяково вигнати стару людину проти осені, і до діда незабаром звикли. Доручили йому пасти комунарські корови та стерегти коні, і дід порався коло них і вдень і вночі. Спати йому призначили в пекарні, і ночами можна було чути, як крехтав дід і шепотів свої молитви.

— Теж комунар! — з посмішкою казав Чмир.— Йому б по святих місцях з патерицею лазити, а він і собі в комуну!..

— Нічого, нехай собі живе,— відказав Гайдученко, а подумавши, додав: — Навесні буде скотину пасти та дітей доглядати...

— Та цей-то придасться, а от той! — кивнув Андрій у бік Карлюжиного житла.

Гайдученко зрозумів, про кого говорить Чмир.

— Той, певно, до весни дотягне і втече... Йому вже й так тут неприємно пахне... Схимник якийсь чи біглий анархіст, чорт його розбере!

— А як на мене, то я б його витурив зараз звідси,— сказав Чмир.— На чорта нам тут молокани всякі, тільки морочить будуть наших комунарів.

— Морока з ним... Він без скандалу не піде звідси, а збивати бучу не варт...

— А я б його витурив!

Гайдученко мовчки знизав плечима. Під цей час з дверей показалася Марта. Вона позирнула на товаришів сумними очима і пішла з двору в ліс.

— Оції дівчини так я ніяк не розумію, чи вона придуркувата, чи придурюється...

— Вона хвора, Чмирю, тяжко хвора. Хороша дівчина, а хвора... Ти її не чіпай... Хай собі...

— Та я хіба чіпаю? Мені немає діла...

— Таких, як Марта, не буде за соціалізму, за тих часів, коли боротьба людей з людьми зникне на землі...

Артем замислено замовк, а по паузі тихим голосом, немов боячись, що його може ще хтось, крім Чмиря, почути, сказав: — Та тільки не одною боротьбою люди дійдуть до такого стану в суспільстві...

Чмир підвів голову й здивовано глянув на Гайдученка. його вразили ці слова, а надто тон, яким їх сказано. Артем помітив здивування в очах товариша й пояснив:

— Боротьба потрібна тільки на те, щоб повалити старе трухляве життя. Боротьбою можна очистити місце для будівлі, а вивершити будівлю можна тільки працею. У боротьбі-бо постає поділ людей на класи й касти, а праця єднає...

Чмир нічого не зрозумів з пояснення, і, як завжди, він виклав своє розуміння речей:

— Щось чудне... Повалити трухлятину можна боротьбою,— гаразд. До соціалізму треба йти працею — добре. А як же трухлятина підійме голову і почне боротьбу? А коли в боротьбі викуються, як ти кажеш, нові касти, що заступлять шлях до нового? Тоді що? Праця?

— Ні, не праця, а боротьба...— відповів Артем і додав трохи роздратовано: — Я не зовсім як слід висловив свою думку... Я, бачиш, переконаний, що революції мусять створити умови для роботи, що внаслідок їх зникає всяка потреба в боротьбі й революції...

Гайдученко запнувся, шукаючи слів, що ними краще міг би передати свої думки. Це була важкенька справа, бо Чмир не дуже відчував тонкощі інтелігентського вислову, а Артем не міг інакше висловлювати думки, як по-книжному.

Ще тоді, як Гайдученко вперше зустрів Чмиря на гуті, він одразу відчув незручність од своєї надто книжної мови, хоч з усього й було видно, що Чмир визнав Гайдученка «за свого».

Артем до цього часу уникав розмов, що могли б створити непогодження в поглядах, хоч і виразно ті непогодження відчував. Він шукав підтримки і сподівався, що згодом знайде в особі Чмиря не тільки спільника для організації комуни, а й однодумця. Він покладався на силу переконання, і тепер треба було ту силу виявити. Адже ж він стривожив випадковою фразою свого спільника, то треба його переконати..,

— Революції й боротьба до часу... Врешті, йти шляхом революції вічно не можна... А ще я думаю, що революція тільки...

Гайдученко зупинився, немов збираючи сили перестрибнути якусь перепону:

— ...Тільки виховує й організовує маси, а не перебудовує суспільство...

— А то хіба не крок наперед? Легко сказати: перевиховує й організовує!

Чмир аж посміхнувся з полегкістю, побачивши, що непогодження не такі великі, як він спочатку подумав.

— Звичайно, перевиховати та організувати маси — справа дуже важлива, але це тільки підготування... Остаточна перемога не буде перемогою зброї...

— Щось чудне ти говориш сьогодні... Ти, бува, не захорів?..

Артем образився б, почувши таке від когось іншого, але він знав, що Чмир не мав наміру його образити, а по щирості висловив те, що думав.

— Ні, Андрію, я не хворий... Я тільки багато передумав і дійшов висновку, що остаточно переможе в боротьбі за соціалізм наука...

Чмир знизав плечима. Він зле розумів Гайдученка, а остання фраза агрономова й зовсім збила його з пантелику. Що хоче сказати Артем? Хіба тільки підтвердити вагу науки для розкріпачення людства? Так це добре розуміє Чмир, і річ, очевидно, в іншому. Артем щось таїть і не висловлює разом свої думки.

— Ти поясни мені... Як це воно...

— От ми провадили жорстоку боротьбу... От, приміром, ми остаточно знищили створені на ґрунті приватної власності стосунки в суспільстві...

В цей час Гайдученка покликали до хати, і він перервав свою мову.

— Увечері договоримо...

Чмир провів очима Артема і, коли той зайшов у сіни, взявся до свого діла.

Невдовзі з хати вийшов Карлюга і мовчки попрямував до Чмиря, що не підвів голови на мовчазне привітання і так, ніби нікого коло нього не було, порався коло поламаного колеса.

— Все комунське барахло ладнаєте? — спитав Карлюга ніби серйозно, але глузуючи в глибині своїх чорних очей.

— Колесо, розумієте, колесо! — підвівши голову, відказав Чмир, і в голосі його почулася загроза. Він плюнув собі під ноги і знову заходився поратися коло колеса.

— Та ви не сердьтесь... Я зовсім не хотів вас ображати...

— Я не серджусь, а тільки немає нам про що розмовляти...

Карлюга мовчки знизав плечима.

— А може, я хочу в комуну? То ви такі пишні, що й розмовляти з бідним ложкарем не хочете?

— Ви в комуну хочете? — перепитав трохи спантеличений Андрій.

— Ну та в комуну ж, кажу,— дивлячись просто в вічі Чмиреві, відповів Тома.

Майстер не знав, що йому казати. У глибині його душі ворушилися підозріння в нещирості слів Карлюги, і він уникливо відказав:

— Що ж, подавайте заяву, а загальні збори розглянуть, чи приймати вас, а чи ні...

— Та що ж заяву подавати, коли ви ось проти того, щоб мене прийняти! — трохи ображено сказав Карлюга.

— До мене вам діла немає. Як усі, так і я. Я сам не приймаю...

— Ну, а коли б подав заяву, мене б прийняли? Як ви гадаєте?

Це було несподівано для Чмиря, і він ухвалив усіма способами ухилитися від прямої відповіді, що могла зобов’язати його перед цим нахабним ложкарем. Він шкодував, що тут немає Гайдученка, який би, напевно, знайшов що відповісти цій людині.

— Нічого я не можу гадати, бо не знаю, як інші подивляться на це...— сказав Андрій, незадоволений настирливістю Карлюги.— От, якщо хочете, поговорю з усіма, тоді скажу...

— Гаразд, поговоріть... А ввечері заходьте до мене, однаково, чи приймуть мене, чи ні...

Карлюга хитнув на прощання головою і пішов собі за двір.

Чмир підозріло подивився йому вслід і сам попростував до флігеля.

— Він хоче в комуну,— сказав Чмир Артемові.

— Хто він? — здивовано спитав Гайдученко й подивився навколо.

— Той... ложкар...

Гайдученко мовчав. У нього складалося переконання, що Карлюга поглузував із робітника, і це обурило Артема.

— Пошли його...— Гайдученко, не кінчивши, додав: — Треба подумати.

— Признатися, я й сам не дуже довіряю ложкареві, але він, здається, серйозно хоче...

«Певно, відчув ніяковість... Освічена людина, для якої ясна перевага спільного господарювання, а живе окремо...»

Але по цій думці знову хвиля сумнівів накотилася на Артема. «Не може бути, щоб він щиро прийшов до такого переконання»... Згадавши, як Карлюга плюнув, скінчивши балачку з ним, Гайдученко вирішив поговорити з цим «характерником» «начисту», раніш ніж давати відповідь. А наколи виявиться, що той щиро бажає працювати, то дати згоду й провести через загальні збори.

«А може, він має які ворожі наміри проти комуни і хоче влізти в довіру, щоб потім наробити шкоди? А може, він агент якої-небудь ворожої політичної організації? Що тоді?»

Але спочатку поговорити, не даючи остаточної відповіді» а тоді вже робити висновки.

Розділ десятий. Двоє в пітьмі

Осінь поминула свою суху пору й трусить дрібними дощами над лісом. Дні як у молоці, а ночі густою чорною патокою важніють над землею.

Коні й корови взаперті, і комунари спокійно лягають спати, як тільки темрява загусне надворі. З освітленням кепсько, і витрачати його без діла не можна, тому коли й не сплять комунари, то поночі лежать, розмовляючи. Та розмови недовго тривають. Зважнілу голову хилить до ліжка, і скоро весь нижній поверх флігеля спить непробудним сном. Навіть вартовий, що його з постанови загальних зборів призначають на чергу, і той спить, приткнувшись десь у кутку. Хто під таку годину піде красти?

У вікні мезоніна, як завжди, світиться, і світло пробивається через драну завіску чи ковдру, що нею завішене вікно, але сьогодні не чути там нічого, і ніхто не ходить по кімнаті. Немов там запалили світло, а самі поснули й забули погасити лампу.

Та й як не заснути в такий вечір під шум дощу, що дріботить по дахові так однотонно присинаюче? Час од часу повійне вітер з чорного чатовиння лісу, і дощ хлюпне, немов мокрою вовною, по стінах та по шибках, і скоро знову все увіходить в одноманітну колію дрімливого шарудіння.

Та коли б хто раптом освітив дах флігеля, то побачив би, що з голубника висунулася кудлата голова і насторожено застигла. За головою показалися плечі, і згодом людина перекинула ногу на дах і поплазувала до освітленого вікна в мезоніні.

Людина доповзла до самісінького вікна й прислухалася, вдивляючись у темне провалля дворища, але, нічого не почувши звідтіль і вже, напевне, не побачивши, людина підвелася й затулила собою пасмо світла, що пробивалося через діру в завісці. Там не видно було нічого цікавого. Крайчик столу з якоюсь склянкою, стілець, закладений паперами, та вхідні двері.

Людина відхилилася од вікна, а полежавши з хвилину, чимось ударила по шибці. Стукнуло наче зірваною гілкою, і в цей час крайчик завіси відхилився, і в запітнілому вікні показалася людська голова. Переконавшись, що однаково нічого не побачиш, людина в кімнаті спустила завіску, постояла якийсь час, прислухаючись, і пішла собі геть, промайнувши на занавісці тінню.

Людина на даху поплазувала назад, діставшись до голубника, зупинилася і впевнено перенесла ногу через лутку.

У темряві горища дріботіння дощу зливалося в одноманітне гудіння, і людина на мить зупинилася й прислухалася. Переконавшись, що однаково нічого не почуєш, вона, тихо ступаючи, попростувала до виходу. Раптом вона відчула близько себе людське дихання і вмить стикнулася в пітьмі з другою людиною. Люди, як наелектризовані, віджахнулися одне від одного й причаїлися в темряві

Невідомо, скільки часу тяглося так. Дощ, як і раніше, шелестів об залізний дах, і шуми лісового чатовиння зливалися в симфонію тисячі малесеньких скрипок, що вітер був їм за диригента.

Люди в темряві горища притишували дихання, щоб не виявити свого місця, і кляли серця свої, що вистукували глухими молотками.

Нечутно пересуваючи ноги по глиняній підлозі горища, обидві людини почали наближатись до виходу, кожна зокрема радіючи, що саме їй пощастить раніше вислизнути з горища і таким чином не попастись у пастку, якщо супротивник попередить її і наробить ґвалту, а то, чого доброго, і замкне горище.

Двері вже близько. З незримої відтулини їх потягло вогким протягом, та треба ще трохи просунутись у пітьмі, щоб раптом вискочити на сходи й уникнути пастки, що її готує ворог. Ще крок, ні, ще півкроку, і людина кидається, і одна і друга, до виходу. Два тіла б’ються в темряві одне об одне й котяться на глиняну підлогу горища.

Невже ворог таємничий, невідомий і незримий проскочив на сходи? Невже він здійме ґвалт і люди, з’явившись сюди, піймають його, як нічного злодія? Який жах! Який неймовірний жах!

Але ні! На сходах не чутно кроків і ніякого галасу, що мусив бути, коли б ворог прослизнув з горища. Значить, він тут? Може, навіть поруч виймає ножа, щоб полоснути його в темряві? А який жаль, що в руках немає зброї!

Знову двоє людських тіл підводяться, причаївши дихання, і плазують до виходу. Двом у пітьмі, певно, неодночасно спадає на думку плазувати до виходу, бо один уже намацав сходи, і радість визволення нищить усяку обачність. Людина схоплюється на ноги й кидається туди, відкіля віє приємний вогкий холодок протягу. При першому стукові ноги на сходах і друга людина швидко підводиться й кидається на визвольний протяг у темряві.

Ноги першої людини стукотять уже внизу й раптом змовкають, але ні галасу, ні поклику «пробі». Друга людина швидко сходить униз, вискакує на подвір’я. Навколо тиша й сонний шелест дощу. Серце як не вирветься з грудей. Людина вслухається в шум і вдивляється в пітьму, але ніщо не говорить за тривогу.

«Що ж це таке є? Чи, може, то привиділося, чи, може, яка тварина натрапила в пітьмі? Але людська рука, така страшна в темряві горища, як дотик мерця, відчувається ще досі, та й яка могла бути тут така тварина?»

Людину охоплює містичний жах, і вона виходить з укриття. Звуки її обережних кроків тихнуть у темряві...

Розділ одинадцятий. Чого хочуть велетні

Насувалася зима із своїм глухим нічев’ям. Уже й тепер комунари не мали чого робити, і тільки бесіди, що їх провадив агроном та Чмир, розгонили нудьгу довгих вечорів, коли ліс замикався чорним кільцем навколо садиби, а небо гнітило важкими олив’яними хмарами згори.

Надто самотньо відчували себе комунари, коли Гайдученко виїздив на свій район у службових справах і затримувався інколи на три, а то й на чотири дні. Навіть Чмир почував себе сиротою й менше розмовляв, шпортаючись над ремонтом. Тільки Віра Павлівна почувалась як завжди, звикши за своє подружнє життя до частих від’їздів Артема, та сьогодні й вона стурбовано поглядала на лісову дорогу і кілька разів уголос висловила свої побоювання за чоловіка. Чи не сталося чого з Артемом дорогою? А може, осіння повідь захопила десь, і він не може вибратись? А може, справи затримали?

Навіть поділитися своїм непокоєм Вірі Павлівні ні з ким, бо Марта цілими днями десь бродить і повертається додому похмура й мовчазна, а матір довелося вирядити до рідного села, бо занудилася стара в незвичних обставинах і потягло її на старі місця. А кому ж більше повідати свої інтимні переживання? Не Чмиреві ж, що хоч і ласкавий до неї, та якось сторониться жінки-товариша, немов боїться чимось Ненароком образити?

Та й чоловік якось одійшов од Віри Павлівни, і їй часом здається, що вона тут чужа й непотрібна...

Підвечір п’ятого дня Артем Петрович прийшов додому стомлений і обляпаний багном болотистих доріг.

— Чого це ти пішки? — здивувалася Віра Павлівна, бо звичайно Артем приїздив підводою волревкому.

— Потім розповім,— сказав Артем Петрович і почав переодягатись.

Марта мовчки допомогла йому умитись, а потім забрала мокру брудну одежу й почала розвішувати на печі.

— Мені давали підводу, та я відмовився... Оце з самого обіду тюпаю пішки, думав, уже й не дійду... Насилу добрів...

— А чого ж пішки? — не заспокоювалась дружина.

— Та як тобі сказати... У волості отримали відомості, що в нашому районі з’явилася велика ватага. Добре озброєна... Якогось отамана Хвороста... А що воно за Хворост, чорт його знає! Отож, бачиш, твій благовірний боявся попастись тому отаманові в руки на волосній підводі...

Артем їв картоплю й розповідав далі:

— Ватага перекинулася в наші місця з Волині і має, здається, завдання виразно політичного характеру... Нищить радянських робітників, спускає під укоси поїзди з хлібом... У волості побоюються, як би Хворост не наскочив на них. Уночі ховаються, а вдень дуже обережно з’являються виконувати свої обов’язки... Навіть доповідь довелося читати в хаті одного селянина, а не в волосному приміщенні...

Марта дивилася широко відкритими очима на Артема, а Віра Павлівна засмучено мовчала.

— Ви тільки про це нікому ні слова...— звернувся він до Марти й дружини,— а то зніметься така паніка, що не скоро вгамуєш...

Марта замислено дивилась у вікно, а Віра Павлівна по довгій паузі іронічно запитала:

— Цікаво, Хворост цей, якому Велетневі сином доводиться?

Артем зашарівся, але нічого не відповів. Йому було ніяково, що дружина згадує давні їхні суперечки, хоч і обіцяла не раз уже кинути свої докори.

«Невже вона не відчуває, що ці дрібні докори вульгарні? Як перекупка»,— подумав він гірко і нижче нахилився над мискою з остогидлою картоплею.

Артем їв її, ту картоплю, і не помічав неприємного їдкуватого присмаку. Їв машинально, і перед його очима поставали одна по одній картини його родинного життя. Спочатку Віра не тільки терпляче вислухувала проекти чоловікові, а захоплювалася ними, як і кожна дівчина захоплюється словами свого коханця і вважає їх за найкраще з усього того, що вона будь-коли чула у своєму житті.

Та роки війни й революції розхитали нервову систему. Віра Павлівна, не бачачи наслідків блискучих проектів свого чоловіка, почала кепкувати з нього. В неї накипала у серці злість обдуреної людини, що повірила у велич нікчемного мрійника...

«Ти,— сказала вона йому одного разу,— нездатний забезпечити сім’ю хлібом, ти нездара, що пишається талантами, яких у нього немає, і твоя солоденька фразеологія мені противна».

Ці слова боляче вразили тоді Артема. Він довго мовчав, бо боявся, що викличе тільки нервове зворушення у Віри, але нарешті почав доводити:

«Віро, ти образила мене своїм недовір’ям... Я не мрійник, а людина із сталими поглядами і на себе, і на оточення. Коли ти вважаєш мою систему мислення за фальшиву фразеологію, а мою роботу — за безпідставні претензії бездари, то так і сказала б давно. Тоді нам нема чого жити вкупі». Він бачив, що Віра ледве стримує ридання, але казав далі. Він стисло виклав свої погляди, що розвивав довгими вечорами.

Вона ж розуміє, що він, Артем, не може не почувати себе дитиною могутнього, але сліпого Велетня. Коли він не буде цього почувати, то зробиться плескуватим міщанином, якому однаково, що робити в світі. Він дитина Велетня, безликої маси, що тяжко працює тисячоліття, і він, Артем, зряча дитина Велетня, що їй дано очі бачити, і вона мусить бачити за всі тисячі незрячих очей, він має уші й мусить слухати для всіх глухих звуки світу. Він мусить шукати шлях до світла сліпому Велетневі, що, знесилений скотинячою працею, отупілий і байдужий, забув про сонце. Він, Артем Гайдученко, мусить повернути Велетневі зір, зірвати полуду з очей і тягар з грудей, щоб міг він вільно вдихати запахи життя й бачити барви, створені ним, і слухати музику, заглушену рабським трудом. Він не моральний дегенерат, що забуває свої зобов’язання. Ні, він не відмовиться від обов’язків, він мусить! Навіть ціною життя він мусить домагатись визволення Велетня від віковічної сліпоти й важких пут! Він не посміє во ім’я свого особистого дрібненького щастя ухилитись од моральних зобов’язань.

Віра тоді коротко сказала: «Ти, Артеме, забудь мої дурні слова, я більше їх не скажу...»

Та минув рік, і вона забула свою обіцянку. Вона знову кидає йому глузливий докір тільки за те, що він не зумів, як доброчинний міщанин, обставити її родинне «кубелечко»!

Артем Петрович, доївши картоплю, поклав виделку на стіл. Він мовчки підвівся і, ні на кого не дивлячись, пішов до себе нагору.

Віра Павлівна, як раніш, сиділа проти столу, схиливши голову, і не поворухнулася, коли Марта грюкнула стільцем, підійшовши до столу.

— Віро, як тобі не сором! Ти ображаєш Артема, що ладен усього себе віддати праці! Сором!

Голос Марти звучав сталевою, туго натягнутою струною. У ньому дзвеніла певність переконаної людини й суворість аскета.

Віра Павлівна підвела голову, і губи її ледве вимовили:

— Не докоряй хоч ти...

Потім вона підійшла до Марти і, схилившись їй на плече, заплакала. Марта, як дитину, пригорнула свою подругу, а коли та заспокоїлася, запитала:

— Ну, чого ти нервуєш?

— Ах, Марто, Марто! Ти нічого не розумієш або вдаєш, що не розумієш... Ти ж чула, що сказав Артем?.. Нам загрожує небезпека, ми можемо померти, і я б померла, коли б...

Віра Павлівна витерла сльози, і рішучість забриніла в її словах. Вона немов зважилася сказати те, чого не казала довгий час, і тепер намагалася сказати так, щоб ця дівчина зрозуміла її, а не поклала на карб гістерії.

— Я б з радістю померла, коли б знала, що є за що... помирати...

Марта відсахнулася від подруги й дивилася на неї пильно, звіряючи — чи вона, бува, часом не помилилася або чи не жартує з нею.

— Я тебе, Віро, не розумію... Я гадала, що в тебе немає сумнівів у справі Артема... Я думала, що ти свято переконана, як і він...

— Я була переконана...

— Так що ж тепер?

— Тепер у мене порожнеча...

Марта наблизилася до Віри Павлівни і взяла її за плечі, глибоко зазирнувши в вічі. Їй немов хотілося побачити все, що сховано в найтаємніших глибинах душі цієї жінки, як інколи хочеться побачити воду у глибокому колодязі.

— Ти його не любиш?

Віра Павлівна нічого не відповіла. Вона схилилася на плече подруги і знову заплакала...

Марта пестливо гладила Віру Павлівну по голові й думала про химерні забаганки жіночого серця, заблукалого в життьових хащах...

Розділ дванадцятий. Прогулянка Марти

Карлюга не подавав про себе знаку. Можна було подумати, що він або виїхав, або лежав тяжко хворий. Та на це мало хто зважав: не так-то вже й часто з’являвся на людські очі той чудний ложкар. А до того ж з кімнати його лунає стук молотка — значить, працює. Ніколи людині, то й не виходить.

Тільки Чмир і Гайдученко інакше розуміли втечу Карлюги з людських очей: заявив про своє бажання вступити до комуни і тепер ховається, роздумавши, а сказати ніяково. А може, він просто покепкував і уникає зустрічей? Остання гадка була найправдоподібніша.

Чмир сказав якось, що треба поспитати ложкаря, що він думає, та Гайдученко заперечливо закрутив головою:

— Ні, не треба... Нехай собі сидить. Не треба, а то ще подумає, що ми його умовляємо...

— Та й по тому,— згодився Чмир і більше не нагадував про ложкаря.

Та Карлюга не так недбало ставився до життя комуни, як на перший погляд здавалося. Він, довбаючи свої ночви, раз у раз підходив до вікна і вдивлявся у двір. Чи немає чогось незвичайного, чи не задумали чого нового комунари? Та в комуні життя котилося, як і раніше, і нічого не було видно такого, що наштовхнуло б на думки про зміни.

— Не знають... Не знають ще...— мимрив він сам собі і знову брався до свого долота.

Тільки вчора його відвідав селянин з Тартаків і розповів про Хвороста. Раяв тікати звідси, бо, чого доброго, вважатимуть за комунара, і може статись лихо...

Карлюга удав, що то його не обходить, що йому нема чого боятись, але в глибині душі в нього ворушилося занепокоєння. Та боявся він не смерті, що йому можуть заподіяти бандити, а того, що стихія так наблизилась д0 нього, та стихія, від якої він так старанно ховався отут, у зеленому чатовинні віковічного бору.

Думка про втечу знову владно заполонила його істоту.

Карлюга пройшовся по кімнаті й визирнув у двір. Час був обідній, і у дворі нікого не було. Та раптом Тома здригнувся й уважніше почав вдивлятися у шибку. З відчинених дверей флігеля вийшла Марта, якась не така, як завжди, а немов оновлена. Вона високо тримала голову й ступала твердо. Такою Карлюга ще ніколи не бачив її.

Марта оглянулася навколо, ніби пересвідчуючись, що в дворі нікого немає, і похапцем подалася до воріт. Вона наче боялась, що її хтось зупинить, стане на перешкоді.

«Чому вона така сьогодні? Що сталося з цією підстреленою птицею, що вона так погордливо піднесла голову?» — думав Карлюга, і жагуча цікавість охопила його.

«Чому вона така сьогодні? Куди вона так поспішає?»

Справді, куди може йти дівчина осіннім днем, під дощ і мряку? Може, в цьому «куди» й заховані причини змін?

Намір прослідити дівчину з’явився в Карлюги якось несподівано, і за хвилю він горів одним бажанням: дізнатись, неодмінно дізнатись!

Він одяг свою шинелю, поверх накинув старого брезентового плаща і вийшов на подвір’я.

Якби тільки не спустити її з ока і разом із тим не навернутися їй на очі.

Дівчина йшла дорогою, і її видно було вдалині на повороті. От вона пройшла праворуч, і Карлюга подався за нею, готовий, у потребі, сховатись у кущі. Швидко він пройшов до повороту й попростував кущами, обережно розсовуючи мокре гілля.

А Марта ішла й ішла. Карлюга був мокрий од дощу й од роси, а дівчина не зупинялася ні на хвилину.

«Може, вона тікати затіяла, а я, як дурень, іду слідом?» — промайнула думка, але в цей час дівчина звернула на лісову стежку, і підозріння розвіялося. Коли втікати, так нема чого йти лісовими стежками, що ведуть до убогих смолярень, покинутих ще на початку революції.

Так само обережно, як і раніш, Карлюга посувався за дівчиною, не спускаючи її з ока.

От і сараї смолярень. Вони чорніють своїми дірками на галявині, там, де розкидано недопалки дерева, виполіканий дощами деревний вугіль коло смолокурних ям та напівобтесані невідомо для чого обаполки. На всьому час залишив свої сліди, і обтесане дерево почорніло від гарячого дихання років, як од огню. Дівчина зупинилася край галявини й прислухалася. Карлюга застиг оддалік у кущах і пильно стежив.

Та от дівчина пішла через поляну до сараїв. Незабаром темна паща дверей проглинула її.

«Чого їй там треба?» — подумав Карлюга, і перед його очима пронеслася картина самогубства: жахливий посинілий язик, піна коло рота, схилена набік у петлі голова й натягнуте, як струна, тіло. Неймовірний жах охопив Карлюгу, і він ладен був уже кинутись за дівчиною до сарая, та раптом стримав себе. Намір рятувати пересік сумнів, і Тома завагався. Може, нічого страшного немає? Може, тут що інше?

Він обережно просунувся трохи вперед і вмить застиг, як скам’янілий. У протилежному кінці галявини кущі розсунулися, і звідти вийшла людина. Зовнішність її вразила Тому, а енергійна хода і зброя навели на думку про небезпеку.

Справді, у всій постаті і в рухах було щось свавільне й Дике, щось таке, що не терпить перепон.

Низенька шапка-кубанка чорним смушком зливалася з волоссям незнайомця, а смугляве обличчя перетинали чорні шорсткі вуса. Він ступав стрункими ногами й брязкав довгою кавалерійською шаблею, що видно було її з-під чорної дагестанської бурки. Коли поли бурки відхилялися, показувалася з-під них кобура важкого маузера і бомба коло пояса. Ще якісь військові прилади моталися під буркою, коли розміреним, упевненим кроком ступав він до сарая.

Скоро людина зникла в чорному прорізі дверей слідом за Мартою, і звідти почувся рокіт притишеної розмови.

Дощ посіявся рясніше і шумом затопив і галявину, і кущі, і всю просторінь між небом і землею. Туман гуснув на галявині й мішався з ранніми присмерками. Хмари насуплювали пелехаті свої брови.

Карлюга обережно пішов поміж кущами й опинився за сараєм. Він ліг на землю під стіною так, щоб не виявити себе, й слухав. Дівчина і озброєний мужчина, видимо, сиділи близько одне від одного, і голосно розмовляти їм не було потреби. До того ж сиділи вони спиною до Карлюги, і слова коли й чути було, то не всі, а уривки слів і фраз кінці яких розпливалися в шумі дощу на даху та в кущах.

— ...через місяць-два ми з цим управимося...— говорив чоловічий голос —...нелегко... ти допоможи...

— ...мій любий... я зроблю... там небезпечно...

Хоч імла й насувалася разом із каламутними хмарами, та дощ ущух, і тепер краще можна було чути розмову. Чоловічий голос навчав:

— ...ти дістань... він однаково нічого з того не зробить... все врешті загине... але потай, непомітно...

— Я зроблю!., я зроблю!..— дівчина, видимо, горнулася до мужчини, і слів її далі не можна було чути. Та ось мужчина, мабуть, випростався, бо дівчина розчаровано промовила:

— Ти вже йдеш?

Карлюга далі не став слухати. Він рачкував од сарая і сховався в кущах. Звідти видно було, як вийшов незнайомець, обіймаючи дівчину за стан, а вийшовши, зупинився й поцілував Марту. Він подивився дівчині у вічі, немов пересвідчуючись у її вірності, і потім легенько відпихнув од себе.

— Іди, а то, певно, тебе вже чекають...

— Петре, я ж прийду! — з благанням у голосі сказала Марта.

— Приходь, приходь...

Мужчина, видимо, не був настроєний на сентиментально-любовний лад, або ж поспішав кудись, бо ні разу не оглянувся, ідучи в ліс. Тільки дівчина дивилася йому вслід, стиснувши руки, а коли чорна бурка востаннє майнула на фоні сизих кущів, Марта присіла на мокрий обаполок, закривши лице руками. Так просиділа вона хвилин зо три нерухомо, а потім устала, змахнула з лиця рукою невидиму павутину й пішла своєю стежкою назад.

«Значить, вони призначили побачення... Але коли? Що то таке, в чому має Марта допомогти цьому озброєному красуневі? З чим «вони» управляться? Що, нарешті, має дістати Марта?»

Вечір закривав землю мокрою сірою ковдрою. Карлюзі не цікаво було далі слідкувати за Мартою, однаково вона піде додому. Треба тільки подбати, щоб вона не помітила, що він, Карлюга, слідкує за нею.

У лісі було темно, а Карлюга не квапився йти додому. Він прийде вночі, коли всі поснуть, щоб не було ніяких підозрінь щодо нічних його прогулянок.

Повернувшись, Тома прослизнув у двір не через ворота, а в дірку, проламану в паркані, і непомітно пройшов до себе нагору. Там, не запалюючи світла, він скинув мокрий одяг і дістав сухий. Переодягнувшись, Карлюга з полегкістю ліг на свою примітивну койку й замислився лежачи.

Думати було про що. І та нічна пригода з невідомим нічним супротивником, що так і не виявив себе, ця зустріч дівчини в лісі з якоюсь надто незвичайною, як на мирні липівські обставини, людиною.

«Ні, тут засновано таємничі нитки, і він, Карлюга, вплутується в цю павутину, як муха. Як же він, втікач од стихій життя, попав на гачок інтриги? Чим вона його цікавить? Яке йому діло до того агронома з його таємничим мезоніном? Яке йому діло до істеричної дівчини, що закохана у вродливого вояку? Та й загалом, плювати йому на цю химерну комуну з усіма її пожильцями!»

Карлюга робить категоричний, надто категоричний висновок. Та коли думкою приходив він до таких висновків, чуття магнітом тягло його до цієї інтриги, і дикунська непереможна зацікавленість потребувала задоволення.

Спробував Тома Карлюга, пустельник і філософ, абстрагувати своє «я» од житечного багна і знестись в надхмарні високості, де в холоді думки змовкає голос чуття, та відчув він на ногах своїх важкий тягар. Він заплющив очі, мислено скидав із себе брудне, давно не мите тіло, душив свої чуття, гіпнотизував себе, скупчуючи увагу на якійсь мисленій точці, але нічого не виходило. Він утратив можливість розглядати все живе на землі, а себе передусім, з холодної високості думки. Утратив ту можливість, що тільки й тішила самотність, рятувала від розпуки і окриляла в хвилину вагання й сумнівів.

«Так, виходить, стихії, що породили мене і які я убив у серці своєму, знову відроджено? Знову їхня влада на мені, і я іграшка в їхніх руках?»

Жах холодним потом облив Карлюгу, і він підхопився на ліжку. Було вже пізно. Навколо, крім шуму дощу та зітхання лісу, нічого не було чути. У хаті виразно віяло холодом, бо грубка давно не топилася. Тома відчув голод.

Не запалюючи лампи, він зібрав стружки й розпалив у грубці. Дрова весело затріщали в полум’ї, і тепле світло приголубило запалі груди Карлюги.

І світло з груби, й темрява навівали згадки, і картини одна по одній попливли в його уяві, картини далекого життя, що так не схоже на його теперішнє життя. В йому прокинувся потяг до минулого, і одразу ж він піймав себе на цьому.

«Минулого твого, Томо, немає. Воно пірнуло в безвість. Ті липи, що за старими романістами шуміли над твоїм дитинством, давно селяни порубали й наробили з них хат і комор. Ті клавікорди, що тішили твоїх предків, давно спорохнявіли, як і кістки предків, і, певно, дісталися якійсь крамарівні або попівні, і вона барабанить своїми грубими мужичими пальцями по чутливій клавірі... Ті вельможні предки, що їх змальовували найкращі малярі, певно, красуються де-небудь коло селянської печі, а твоєю прекрасною зброєю користається який-небудь Петро...»

Картини дитинства в родовому маєтку старого панського роду, навчання у військовій школі, гвардійський полк, товариші, женщини і весь пишний карнавал великопанського життя — промайнув, як уві сні. Сон минув, і людина прокинулася...

Згадав Карлюга, як його, родовитого шляхтича, нащадка славного гетьманського роду, припрошали до офіцерських загонів і як йому одного разу стало ясно, що дійсність не зміниться знову на блакитний сон, що життя — розбурхана стихія, і немає від неї порятунку, і немає сили, що могла б перебороти ту стихію... Тоді у нього, стомленого безпутним життям тридцятип’ятилітнього мужчини, з’явилося бажання втікати. Довгі місяці блукаючи, він обґрунтовував свою нову систему життя. Перед його очима тоді повстала вся марність і порожнеча боротьби й життя, в якому йому не було чого робити...

«Стихія незнана й таємнича... Вона незчисленний ворог. Вона — Велетень, що породив комашок і зненавидів їх з перших днів народження, і ці комашки, і він, Карлюга, в тому числі, не маючи змоги побороти жорстокого батька, мусять тікати від нього в пустелю й жити з дикими звірами».

Як прекрасно розпланував своє життя за своєю системою! Останні роки були роками гармонії й рівноваги, коли всі тягарі скинуто з плечей і з серця і людина стає вільна від обов’язків і примусу. Сила пристрасті не турбувала Тому, розсотуючись рівномірно в тілі, а розум був кришталево ясний, нічим не каламучений.

Та ось тепер прийшли якісь люди, якісь донкіхоти, і ламають свої дурні списи об непорушні скелі життя, і ця комедія, цей жалюгідний фарс зацікавлює його, Карлюгу, і він починає захоплюватися.

«Ні, раз назавжди тікати, тікати, тікати!»

Тома енергійно випростався й стиснув кулаки, немов наміряючись кинутись на бій з проклятими стихіями, що простягають пазури в його затишок.

Але вогонь у грубці гасне, холод просовує в щілини дверей і вікон свої колючі пальці. Тома схилився коло груби й почав роздувати вогонь. Це його заспокоїло. Думки увійшли в спокійні береги і, завертівшись у химерному вирі, зупинилися...

Карлюга прокинувся на стружках коло груби, як молочний ранок пропустив свої білі ниті в задимлені шибки його кімнати. Перша думка його була про таємниці, що снуються навколо й зав’язуються в не зрозумілий для нього, Карлюги, вузол отут, у колишньому панському маєтку...

Розділ тринадцятий. Бог зеленого чатовиння

Дід Данило вийшов уранці на дворище й перехрестився на схід. З шапкою в руках, шепочучи молитву, він простояв хвиль із п’ять, побожно дивлячись на рожевий небозвід, а потім знову перехрестився й надів шапку.

— Що, діду, як воно сьогодні погода, га?

Чмир посміхнувся невідомо з чого, чи то з дідової молитви, чи з діда. Він виніс із собою відро й рушника і почав старанно вмиватися.

Дощу не було з учорашнього вечора, і вітер розніс хмари на клапті. Сонце ніяково жевріло за лісом, немов соромлячися йти з убогим снопом свого холодного проміння на люди...

— Погода, погода... яку бог пошле, така погода й буде...

Дід не любив розмовляти, і як хто чіпав його, він нітився й тікав, немов за яким ділом. Так він зробив і тепер, уникаючи, за своєю звичкою, розмови з Чмирем.

Чмир довго із задоволенням порскав і віддихався. З флігеля в цей час вийшов Артем Петрович, одягнений, з вузликом у руках.

— Повезло мені, чорт візьми, думав знову мокнутиму, а воно таки розпогодилося!

— А що, хіба в дорогу?

— Атож! Треба побувати в Тихому, там щось із колективом не ладиться... Днів через три-чотири повернусь...

— Може б, посидів дома? — нерішуче спитав Чмир, і одразу йому стало ніяково за це боягузливе запитання. В думці вилаявши себе, він додав: — Проте коли справа з колективом, то треба йти... Морально підтримати треба...

Артем Петрович тонко усміхнувся собі у миршавий вус, розгадавши дипломатію товариша, і подав йому в’язку ключів.

— На всяк випадок, на тобі ключа від мезоніна... На всяк випадок... В разі пожежі постарайся вихопити скриньку, що під столом...

Ці розпорядження Артем завжди давав Чмиреві, коли йому припадало виїздити на довгий час у своїх службових справах, і та таємнича скринька почала видаватися Чмиреві за сховище неймовірних див, що їх навіть на люди показувати не можна.

Дід Данило стояв неподалік і пильно вдивлявся в небо, а коли побачив, що Артем рушає, і сам почвалав до сараїв.

— Гаразд,— сказав Чмир, кладучи ключа до кишені,— вітай товаришів... Та гляди,— додав він тихше,— щоб не попастись кому не слід...

Гайдученко потис руку товаришеві й пішов з двору. Він завжди до волості ходив пішки й тільки там брав підводу.

Ні Гайдученко, ні Чмир не помітили, що під час їхньої балачки у сінцях, що були при вході до Карлюжиного приміщення, хтось стояв. Не більше як через п’ять хвиль Карлюга вийшов із свого сховища і підійшов до робітника.

— Здоровенькі були... А я оце, видужавши, знову про те ж...— почав він, звертаючись до Чмиря.

Чмир, тримаючи рушника через плече й розчісуючи голову, відповів на привітання й слухав, що скаже йому ложкар.

← Назад | На початок | Вперед →