Чорний ангел (сторінка 4)

— Про те ж, про що раніше говорив...

Карлюга допитливо подивився в очі Чмиреві й додав:

— Я, знаєте, хворів, і тому не міг особисто поговорити з вашим головою... От коли б ви його покликали...

— Він допіру пішов до волості...

— Ох, який жаль...— сказав Карлюга з удаваним жалем.

Перекинувшись ще словом про погоду, Карлюга почвалав до своєї хати.

Підозріння, що на горищі він здибався з Чмирем, тепер розвіялися. Нічого було тому підглядати вночі за мезоніном, коли він може зайти туди, коли схоче, і подивитися все, чого не забажає. А може, він стежив за ним, Карлюгою? Ні, і того не могло бути. Коли б він справді стежив, то мусив би, помітивши його в темряві, вжити заходів, щоб зловити. Ні, то був не Чмир. Хтось інший, окрім Каолюги, цікавиться мезоніном. Але хто?

Після нічної пригоди на горищі Карлюга до ранку побоювався, що почнеться розшук, та цього не сталося. Той, «другий», видимо, боявся його, Карлюги, і, може, вважав за ворога, що хоче «його» піймати.

По тій пригоді Тома ночами прислухався, чи не йде, бува, хто по сходах на горище, але нічого не чув. Певно, і «той» налякався й вичікує.

Загадка так і лишилася не розв’язана, і Тома блукав у лабіринті здогадок, щодалі більше заплутуючись у них.

Чи не знає чого Марта? Вона має змогу більше спостерігати, і її можна б було легко підбити на відвертість. Шкода тільки, що Марта більше не зверталася до нього, старанно уникала зустрічей, а коли Карлюга одного разу поздоровкався з нею, так дівчина похапцем зникла за дверима флігеля.

А шкода. Може, пощастило б щось прочитати в очах, піймати на слові, зрозуміти недоговореність або при зручній нагоді налякати її, натякнувши на речі, що, як вона певна, нікому не відомі.

Марта стала зовсім інша після побачення з озброєним молодцем у лісі. Згадка про це побачення неприємно лоскотала десь у серці, і як Карлюга не відбивався від неї, вона настирливою мухою турбувала його спокій, і щось подібне до образи відчував Тома, згадуючи дощовий день на смолярнях...

Повернувшись до себе нагору, Карлюга взявся за долото, але тріски не сипалися тепер з-під нього таким водограєм, як колись. Мляво сковзалась рука по молотку, і долото не заглиблювалось у дерево.

Він наварив собі картоплі й пообідав. Потім ліг і заснув, але й уві сні голова не вгаваючи снувала нитки каламутних думок, і тисячі комбінацій пропливали в голові, зникали й давали місце новим і новим...

Надвечір він прокинувся з чітким і виразним планом у голові.

Нетерпляче чекав він вечора, а коли каламутно-туманна імла почала обволікати все навколо, він вийшов на дворище. Комунари поралися коло скотини, Чмир тягав воду з колодязя, зливаючи її я корито для скоту.

— Холодно вже стало в моєму курнику,— сказав він підійшовши до Чмиря.

— Взимку, мабуть, і ми померзнемо... Будинок гнилий і вже не держить тепла...

— А ви внизу живете чи нагорі?

— Я? Внизу... То Артем Петрович тільки нагорі, сам-один, а сім’я його теж внизу... Нагорі взимку не всидиш...

Ах, як прекрасно пощастило Карлюзі дізнатися того, чого йому не вистачало! Тепер можна напевне сказати, що план свій він здійснить, і йому ніхто не перешкодить.

— Навесні будемо ремонтувати та добудовувати приміщення... А то тісно...— додав Чмир, не відриваючись од роботи.

Карлюга пройшовся поза дворищем вогкою дорогою й подихав запахом осіннього чатовиння. Йому пригадалася прочитана колись новела про пустельника, що боровся з духом плоті, живучи в лісі, а бог зеленого чатовиння тривожив його вдень і вночі. Той бог не схожий був на всіх інших богів. Власне, божеського в нього було замало,— так собі лісовий перелесник, та й на тому... Бог зеленого чатовиння приходив удень до пустельника й розповідав йому непристойні анекдоти, що так поширені поміж босяками та ченцями, які тішать себе блудним словом, не маючи змоги втішатися з іншого. Ті анекдоти здавались пустельникові повівами чистого ероса, і пустельник в екстазі бив поклони, аж поки знеможений не падав на долівку своєї темної землянки. Вночі зеленобородий бог діяв інакше: він обволікав найневинніші речі пристрасним тілом жінки, і тоді здавалося пустельникові, що то не дерево розгалужене, а жінка, що багне в сласному зомлінні мужчину, і чорні двері землянки видавалися жіночим природженням, а зліплена з глини сідласта пічка — жіночим торсом...

Автор тієї новели розповідав, що бог зеленого чатовиння переміг пустельника з його імпотентним богом, і той пустельник у хвилину лютого болю відтяв своє природжений дроворубною сокирою і помер у невимовних муках...

І далі розповідав письменник, з якою радістю бог прийняв кастровану душу пустельникову, і як раділо небо перемозі над ворогом, що життя хотів поставити вище за смерть.

«Ні, він, Тома, сильніший за того убогого анахорета... Він знайде сил у собі порахувати ребра тому вигаданому поетом богові, що не має нічого, крім непристойних анекдотів і хворобливої еротичної фантазії. Він витримає його натиск, не маючи підтримки якоїсь надприродної божеської сили... Чхати він буде на богів».

І по цій думці Карлюжине серце зіщулилося, як маленьке сліпе кошеня, що не знаходить виходу із своєї кошовки й не уявляє, що робиться там, за кошовкою. Світ обмежно, і не знати, чи то сила говорить у Томі, а чи зарозумілість. А може, він гірший за того вбогого пустельника, бо не здатен на його героїчний вчинок?

Бог зеленого чатовиння... Може, він знає щось краще за непристойні анекдоти? Може, в нього є засоби, дужчі за полове багнення?

З розтрушеною, як обвислий, погано складений віз сіна, душею зібрався Тома до себе нагору і знеможений упав на ліжко.

Ах, ця знемога, якої не знав раніше Карлюга! Чи не зелений чатовинник, вартовий його самотності, налив йому в жили тієї отрутної знемоги?

Чи не таємний посланець стихій відживляє давно відсохлу пуповину, що сполучала його з життям?

Але справа проста: він сьогодні здобуде ключ до загадки-таємниці, і тоді він вільний: ніякі боги, ані чорти не втримають його надовше тут. Він кине цей колись затишний куток і подасться в глибину поліських нетрів до якоїсь хижки, буде жити, як дикий звір, полюючи примітивним знаряддям птиць лісових і диких звірів. У нього є сокира, пилка, долото, молоток і ще якісь дрібніші струменти, і йому не страшні нетрі, не страшна справжня пустельність.

Але справа стоїть...

Карлюга підвівся на ліжку й підійшов до вікна. Надворі темрява глуха, як ліс, і важка, як камінь. Вона, та темрява, давить на шибки чорними огромами й засмоктує землю.

Тома обережно відчинив двері і зійшов униз сходами тихо, крадькома. Садиба заснула, загрузши в чорне болото ночі. На небі так само, як і на землі, темно й порожньо. Хмари нашарувалися над землею чорною могилою, а білозорий місяць тоскно маячить у німотній порожнечі.

І раптом Карлюзі стало страшно. Земля — могила, люди — мерці, що в невблаганній розпуці розривають свої давно зотлілі серця й метушаться в чорній ямі життя, як миші, віднімаючи одне в одного шмат хліба...

Смертельний жах посіяв на його спині холодне насіння, і Тома ладен був уже вернутись у свою кімнату, щоб сидіти там до ранку коло розпаленої груби й очікувати на світанок, що розкопає могилу й виведе на світло живих мерців... Та ось могила небесна тріснула, і в розколину замолочливілося немічне світло місяця. Тома зітхнув з полегкістю й озирнувся навколо. Кошмари розвіялися, і він міцно держав уже свій здоровий глузд за барки.

У мезоніні світла не було. Нижній поверх флігеля так само був темний.

Тихо навшпиньках Карлюга пішов до сінець і наготовленим кілком підпер сінешні двері зсередини. Поторгав їх, але двері міцно стояли. Зайшов до кімнати, скинув шинелю й черевики. Сокира й долото були наготовлені вже коло дверей. Він в одних шкарпетках, без шапки, з сокирою під пахвиною вийшов з дверей і не зачинив їх за собою.

Прокляті сходи риплять під ногами, але рип не сильний, і, опинившись на верхній площині, Карлюга від напруження переводить дух. От уже ноги намацують землю й долівку горища, і в ушах свистить протяг.

Перелізти з горища на дах було одну хвилину. У вікні мезоніна темно.

«Добре, що вікна одинарні»,— думає Тома, одколупуючи маленьку шибку, і раптом лункий дзенькіт порушує тишу. Тома завмирає під вікном і лежить з півгодини. Скрізь, як і раніше, глуха тиша, немов навколо на десятки кілометрів немає нікого живого.

«Проклята шибка!» — лається в думці Карлюга, намацуючи скалки скла на даху поруч із собою. Вікно відчиняє він швидко й безшумно і вскакує в кімнату. Він трохи знає її, бо тут був до приїзду Гайдученка, і тому орієнтується прекрасно. От тільки не напоротися б на стіл або на лаву й не грюкнути чим...

Він завісив вікно й запалив сірника. Перше, що він намацав очима, була скринька. Наблизившись до неї, він при світлі догорілого сірника оглянув кімнату.

Це було убоге житло старця, і прикрашував його тільки химерний апарат у кутку на дошках та поличка з хімічним склом, рурками, колбами, пробірками...

«Хімік!» — усміхнувся Карлюга і, коли погас сірник, взяв під пахву скриньку й швидко подався назад.

Він зачинив за собою старанно по-господарському вікно, взяв сокиру й долото, в думці перевіривши, чи всі свої речі він забрав і чи не забув чого.

Вже коли зійшов зі сходів і стояв коло дверей своєї кімнати, Тома почув, що хтось намагається відчинити двері внизу, але, кілька разів штовхнувши їх, видимо, втратив на це надію.

«Невже це той, мій таємний супротивник?» — подумав Карлюга й тихо замкнув двері своєї кімнати.

Розділ чотирнадцятий. Злодій і мудрець

Тільки надійно замкнувши двері, Тома ліг і заспокоївся. Через чверть години він підвівся бадьорий і свіжий, як подорожній, що після трудного шляху нарешті дійшов бажаної мети.

Карлюга встав на ввесь зріст, і йому захотілося вигукнути бадьоро-войовничо, як колись у кадетському корпусі після трудних іспитів. Але Тома не вигукнув, він тільки посварився комусь невідомому, але ворожому й тепер подоланому. Може, то був «бог зеленого чатовиння», а може, та стихія, що простягала до нього свої мацки.

Він підійшов до груби, і скоро в ній запалав огонь. Одкрити скриню було дві хвилини — маленькі клямки й копійчаний замок подалися перед його струментом легко й без стуку.

У скрині нічого особливого не було. Кілька списаних зошитів та жмут паперу, перев’язаний мотузкою. Зошити все заялозені від довгого вживання в несприятливих умовах, а папери перев’язані валом, що з нього тчуть по селах рядна.

Карлюга навіть не розгорнув ні паперів, ні зошитів. Він зібгав їх і, відхиливши дошку підлоги в кутку кімнати, жужмом засунув туди. Дошку заклав, засипав остружками, а скриню потрощив на дрібні шматки й кинув у грубу.

Він тепер сидів і дивився у вогонь, думаючи свої думи про життя.

Огонь палав нерівно й кидав косі промені по кімнаті, вирізьблюючи пелехату тінь людини на чорних стінах. Тома заплющив очі, і прозора дрімота замружила йому свідомість. Немов якесь блакитне марево стало перед очима, і з того марева виступала сміливо й гордо Марта, така приваблива й прекрасна. Серце забилося в грудях, а думка про зеленобородого бога лісового чатовиння промайнула в свідомості. Марта йшла просто на Карлюгу й зупинилася, виблискуючи очима з-під насуплених по-весняному брів. Карлюга намагався встати та побігти їй назустріч, але тіло німотно завмерло і м’язи не ворушилися. Марта, посміхаючись, глузливо мовила: «Хто ти єси, пустельнику? Чи ти мудрець, що не стерпів глупоти людства, чи дурень, що заплутався в мудрому житті?»

І потроху із зеленого чатовиння вирізнився бородатий велетень, що очі йому світилися, як юнакові. На могутніх грудях ворушилися прекрасні м’язи, а рукою сильною він обійняв Марту й пригорнув до своїх грудей...

«Це він! Це він!..» — вигукнув Карлюга й прокинувся від свого сну. На лобі йому виступили краплі липучого поту, а руки тремтіли, як у паралітика. Він почув власні слова і, сам себе засоромившись, ніяково потер пересиджену ногу.

«Катзна-що приверзеться... Марта! К чортам усіх Март у світі і богів зеленого чатовиння, що нагадують расових жеребців!»

Твердий намір лягти в ліжко виник у нього, і він попростував у темний куток. Та до ліжка він не дійшов. Якийсь гуркіт на горищі чи на даху прикував його увагу. Карлюга насторожився. За грюкотом розітнувся чийсь пронизливий вигук, а потім постріл один і другий. Надворі замоталися тіні з ліхтарями, і Карлюга припав до вікна.

«Що могло статися? — думав він.— Та що б не сталося, він мусить вийти».

Через хвилю він був на дворищі й віч-на-віч зіткнувся з Чмирем. Той був до краю схвильований і лаявся так, що виляски йшли навколо.

— У чому річ? — спитав Тома.

— Злодій! Розумієте, злодій заліз у кімнату Артема Петровича! — Чмир не став більш нічого пояснювати. Він побіг у пітьму, держачи напоготові рушницю, а за ним що двоє комунарів. Решта кинулася до корів і коней, боячись, що злодії можуть їх покрасти.

За чверть години повернувся Чмир з комунарами. Вони нікого не піймали. Та й кого можна піймати в таку ніч у лісі? Навіть удень тут легко сховатися!

— Утік! — глухим голосом промовив робітник,— утік і скриньку украв... Що тепер Артем Петрович скаже?

Карлюга розпитав, у чому річ, і довідався, що вночі Чмир почув крізь сон брязкіт розбитого скла, але не звернув уваги. Думав, що на горищі протягом здуло якусь склянку. Через півгодини він почув непевний гуркіт у кімнаті Артема Петровича. З рушницею і з каганцем рушив він нагору в мезонін. Там хтось порався. Тоді Чмир вискочив надвір і почав стріляти просто у вікно мезоніна. Злодій кинувся навтьоки через дах і зіскочив у бік лісу.

Огляд кімнати виявив, що скриньку вкрадено...

— Звідки ж злодій дістався даху? — спитав Карлюга.

— Драбина стоїть від сарая...

Чмир до ранку залишився стерегти подвір’я, а Карлюга пішов до себе спати. Він з особливим задоволенням ліг, випроставши тіло, як справивши важкий обов’язок і втішений з того, що труднощі в минулому, а далі в черзі стоять легші справи.

Незабаром думки, як розтоплений віск, утратили форми, стали аморфні, і блакитне марево заколисало його на своїх чутливих сітках.

Сон був неспокійний і тривожний. Знову прийшла Марта, та не горда й смілива, як він її бачив востаннє, а засмучена й пригнічена горем. Вона прийшла до нього, як уперше, питати мудрої поради. Вона сіла коло Карлюжиного ліжка й стомлено похнюпила голову, а коли підвела її, на очах рясніли сльози.

«Монгольська скорботна мати»,— подумав Тома про Марту.

Марта дивилася засмученими очима й не мовила ані слова, та Карлюга й без слів розумів її горе. Він вичитував у її погляді всі жалі її життя й усі муки, замкнуті в серці.

«Марто, ваша душа вмирає... Ваше серце чучверіє від зради... Ваше тіло пойнялося холодом передчасної смерті... Ваш життьовий шлях утято, як голову нерозкаяного злодія... Ваше сонце захололо й більше не світить... Ваші радощі зів’яли в безоднях чорної скорботи без світла й тепла... Слухайте мою пораду... Слухайте уважно мої слова...»

Голова Марті за кожним словом Карлюжиним схилялася нижче й нижче і нарешті зовсім упала на груди, як зав’ялим пуп’янок великої південної квітки.

«Слухайте уважно голос мудрості: зів’ялі душі не розцвітають знову. Ніщо не може прогнати холод довчасної смерті... Ніщо не спроможне врятувати життя, коли стято голову... Мертві планети не загораються вогнем, а вічно блукають у світових просторах чорними гробовищами життя... Ніяке світло й ніяке тепло не можуть воскресити квітку, побиту морозом...»

Марта встала, вся осяйна й горда. Її пригнобленість зникла без сліду, і вона простими й наївними словами дитини кидала, як камінними брилами, в груди Карлюги.

«Ти, мудрий пустельнику, все брешеш! Ти набрехав мені про мій утятий шлях, про зраду й про холод смерті! Моє сонце тепло світить у небі, і від моїх радощів тікає темрява скорботи, як ніч од сонця! Ти, пустельнику, брехливий, як старий пес, що від старості недочуває й недобачає... Ти жадаєш життя й боїшся його, твоє серце палає пристрастю, а ти говориш про зотлілі серця... Ти вбога нікчема, блудний син свого батька!.. Мій Чорний Ангел, що світліший за світло, утне твою дурну голову і блудний язик!..»

Марта безшумно вийшла з кімнати, і Карлюга відчув холодну порожнечу навколо себе. Серце йому стислося якимось давно забутим почуттям, і він, глибоко зітхнувши, розплющив очі.

У кімнаті було світло, а знадвору чулися голоси. Як п’яний, Тома підвівся на ліжку. Примари минулої ночі ще тяжіли над його свідомістю, і він, щоб остаточно розвіяти їх, почав свою буденну роботу.

Розділ п’ятнадцятий. Тривожні настрої

Дощі клякли на зеленому піску й хрумкою ожеледдю падали на траву та дерева. Снігу ще не було, але попередник його, холод, давався взнаки, і груби в приміщенні комуни топилися дедалі частіше.

Те, що Гайдученко заховував у секреті, незабаром зробилося загальновідоме, і комунари занепокоїлися. Вони щоразу настирливіше напосідали з запитаннями, на які не знать було що казати.

Пригода з нічним злодієм підлила масла в огонь і збентежила вкрай Чмиря. Він ходив, як ошпарений, цілий день, обшукуючи навколо садиби чи не на цілу верству, але будь-яких слідів злочину не знайшов. Злодієві пощастило зникнути безслідно з скринькою, і Чмир в кепському настрої чекав повороту Артема.

«Що скаже товариш? Як подивиться на всю цю справу?» — катувався запитаннями Андрій, і несмілива надія, що в скриньці, може, нічого важливого й не було, що якось-то все обійдеться, розвіювалася, коли згадував він останні слова Гайдученкові, як той ішов із дому.

Комунари трималися замкнуто, і кілька разів Чмир помічав, що вони замовкали, забачивши його. Самотність людини, що звикла до роботи в колективі, є найжахливіша самотність, і цю самотність він тепер зазнав.

Зовні спокійний, немов нічого особливого не трапилося, Андрій зайшов до житла Гайдученків. Віра Павлівна сиділа коло вікна і, користаючись із рештків денного світла, читала. Коли Чмир переступив поріг, вона склала книгу й устала назустріч гостеві.

— Ну що, нічого немає? — спитала Віра Павлівна й насторожено чекала відповіді.

— Нічого... Навіть натяків на сліди...

Віра Павлівна розпачливо заломила руки й стиснула щелепи. Її всю трясло, як у пропасниці, і, щоб заховати свій стан, вона опустилася на стілець.

— Що ж робити? — витиснула вона з себе і з надією на порятунок подивилася на Чмиря. Андрій ніяково потупив очі, і болісне відчуття сорому, що він, обкурений порохом вояка, безсилий щось вдіяти, гостро пронизало його серце. Справді, що робити?

Зібравши всю свою витриманість, Чмир мовив черствим тоном військового наказу:

— До приїзду Артема нема чого робити. Спокійно чекайте, не хвилюйтесь. Справу полагодимо, того будьте певні.

Так доводилося йому колись казати в скрутні хвилини обдертим і голодним червоногвардійцям, коли в оточенні ворожих багнетів ті втрачали віру в перемогу. І диво дивне — сам він починав вірити в перемогу над ворогом, якого до того вважав нездоланним. І на смерть роковані хвилину назад люди виходили переможцями.

Слова Чмиреві помітно вплинули на Віру Павлівну, і вона трохи заспокоїлася.

— Це така жахлива несподіванка для Артема!

— Власне, я не зовсім розумію, що там у тій скриньці було?

— Записи робіт чи не за десять років... Це загальмує його працю на цілі роки...

Чмир усе ж не розумів, чому працю Артемову може загальмувати зникнення записів.

Він знав, що Гайдученко працює над справою поліпшення ґрунтів якимось штучним способом і робить тисячі спроб, але суті справи не докопувався. Працює, значить, добре, до чогось корисного та дійде.

— Прикро, звичайно, що загальмує, але що ж вдієш? Я, проте, вірю, що ми ті записи знайдемо.

Віра Павлівна встала з свого місця і підійшла ближче до Андрія. Вона сіла, схилившись ліктями на стіл так, щоб бути найближче до вуха свого бесідника. Чмир здивовано подивився на жінку.

— Справа, власне, складніша, ніж я сказала... Багато складніша,— підкреслено вимовила вона останні слова.

— А чому саме?

— Артем не дозволив мені будь-кому говорити про це, і я тільки й можу сказати, що коли папери потраплять у ворожі руки, ворог матиме убійчі засоби проти нас... Артем, певно, вам сам про це докладніше розповість... Я не можу...

— Дивні діла! — розвів Андрій руками, і йому спало на думку, що Віра Павлівна щось перебільшує і, певно, надає великої ваги тому, що справді не так-то багато й важить. Він ухвалив не турбувати більше розпитуваннями Віру Павлівну й перевів розмову на інше.

Він почав про настрої комунарів, що йому ті настрої не дуже подобаються, і закінчив пропозицією урядити сьогодні ж бесіду.

— Я про це хотіла й сама вже з вами поговорити. На мою думку, ви з Артемом надто мало звертаєте уваги на виховання цих бородатих дітей...

— Вина наша в цьому є, та, як бачите, і Артем, і я зайняті, і часу небагато було досі.,.

У найбільшому приміщенні комуни, що правило воднораз і за їдальню, і за клуб, зібралося чоловіка п’ятнадцять комунарів і посідали навколо саморобного грубого стола на нетесаних лавках. У вікна сочився осінній каламутний присмерк і невиразно різьблив контури людей. Час був такий, що в комуні ще вогню не запалювали.

Розпочата Чмирем розмова сколихнула комунарів, і вони тривожно насторожилися. Чмир помітив це і вже був розвіяв тривожний настрій, як усю справу зіпсував дід Опанас, сивобородий велетень, що був авторитетна людина в комунарів. Він устав із своєї колодки й підійшов до Чмиря, так немовби той інакше не почує його слів.

— Зібрали нас, значиться, в камуну, а люди кажуть, до камуні не бути...— розпочав свою мову дід і статечно погладив бороду.— Артем Петрович каже, що камуна буде, а люди кажуть, що не буде,— продовжував дід Опанас.— Артем Петрович казав, що буде, а не сказав, що буде, коли банда нас виріже... А я скажу: м’ясо з нас буде, а не камуна! Он уже в Далекому побили продкомізців і винбарі спалили з хлібом... Отакеньке діло! Так що ж робити? — поставив дід запитання Чмиреві.

Дід Опанас од комуни сподівався на безліч добр, що посипле їм щедра рука влади, а наколи ж тих добр немає сьогодні, а можуть бути тільки неприємності, то не стала потрібна дідові Опанасові й комуна.

— Все може бути, але лякатися нема чого,— почав твердим тоном Чмир.—Ми мирні люди, і нас ніхто чіпати не стане, та наколи б якому злодюзі і спало б на думку нас зачепити, то в нас є зброя і ми можемо боронитись...

Відчувши, що посилання на зброю, якої в комуні як кіт наплакав, мало може придатися для поліпшення настрою, Чмир удався до другого маневру:

— Невже ви думаєте, що коли б банда наскочила, то мене помилували б? Чи Артема Петровича по голівці погладили б? Будьте певні, що дід Опанас банді не потрібний. Не бійтесь, діду, ви тим бандитам потрібні як торішній сніг, а коли різатимуть, так Артема Петровича, та мене, та ще от, може, Віру Павлівну. Так чого ж тоді гарячку пороти?

— Діда Опанаса банда з гармати встрелить! — вигукнув хтось із молоді, і цей простецький дотеп викликав загальний регіт і розрядив напружену атмосферу. Настрій вирівнявся, і далі пішли розмови інтимнішого характеру про всілякі комунські справи; і Андрій побачив, що він за цей вечір наблизився до комунарів куди більше, аніж за цілі місяці до цього.

— Ви думаєте, що все так легко робиться, як кажеться? — розважливо промовляв Чмир.— Ні, до всього треба рук прикласти... А ми що такого зробили, що вимагаємо все на тарілочці? Нічого ми не зробили поки що, але зробимо!.. От перезимуємо, заведемо сівозміну, реманент і будемо господарювати. А то, що там банди з’являються,— то пусте. До весни все полагодиться; і ніяких банд не буде. Радянська влада на всіх фронтах перемагає; і вже от є чутка, що до нас на Полісся йде цілий корпус, щоб упень винищити бандитизм.

Останні слова викликали видиме задоволення комунарів. Вони заворушилися, як діти, що їм у страшній темній кімнаті раптом засвітили світло.

— А весна прийде, так заживемо, що й чортам тошно буде! Реманент уже відпустили, дадуть коні й зерно на засів...

Поговорили ще й почали розходитись на спочинок. Тільки дід Опанас, що ввесь час мовчав, не втримався висловити свої побоювання, що все тільки обіцяють і землю, і реманент, і коней, і зерно, а чи дадуть — невідомо...

Але на діда тепер дивилися насмішкувато. Його авторитет був підірваний.

«Чисто тобі діти,— думав Чмир.— Їм усе подай готовеньке! Селюки, одно слово!»

Він провів Віру Павлівну до її кімнати, і вона, потиснувши руку на прощання, пошепки сказала:

— А ви таки, Андрію, молодчина! Артем у такому становищі розгубився б!

Ця похвала приємно полоскотала честолюбство Андрія, і він уперше за ввесь час подумав про Віру Павлівну як про жінку.

«Але чого це я тут стою?» — спіймав сам себе Чмир і пішов геть од дверей.

Розділ шістнадцятий. Папери й рушниці

Гайдученко повернувся на ревкомівській підводі й повідомив, що справа пішла на краще. Банду Хворостову розбито, і рештки її посунулися на Волинь. Комуні тепер ніщо не загрожує.

Чмир спочатку мовчав про крадіжку, а коли Артем скінчив інформацію, Андрій обережно розповів про нічний випадок у мезоніні.

Гайдученко зблід, але стримав себе і спокійно-напружено розпитував про подробиці.

— А як ти думаєш, куди втік злодій? — спитав Артем.

— Безперечно, до лісу... З того боку будинку були помітні сліди... Безперечно, до лісу,— немов сам себе переконуючи, додав Чмир.

— А ти не думаєш, що хтось з наших комунарів зробив? — знову запитав Гайдученко, і голос йому затремтів, йому зраджував його удаваний спокій.

— Хтось з комунарів? — здивувався Чмир. Йому такого на думку не спадало. Та й хто з комунарів міг би зважитися на таке?

— Ні, я не думаю, щоб це зробив хтось з комунарів...— сказав Андрій.

Він перебрав в умі всіх членів комуни і ні на кому не зупинився.

— Ні, я не думаю, що хтось із комунарів,— знову сказав він, і йому стало легше від цього запевнення. Та чому таке могло спасти на думку Артемові? Це ж страшне підозріння, що вщент може розбити комуну...

— А як ти думаєш, хтось із наших комунарів міг би це зробити? — знову спитав Гайдученко, і в його словах звучала якась не властива йому настирливість.

— Та чого це ти все комунари та комунари! — аж не стерпів Чмир.— Не дід же пастух те зробив, чи, може, думаєш, що дід Опанас? — Його вже дратували слова Гайдученка, що як маніяк, опанований однією думкою, домагався її визнання.

— Бачиш... тут... справа... дуже туманна,— по довгій мовчанці мовив Артем Петрович.— Хто б сторонній міг зажадати вкрасти скриню з паперами?

— Певно, думав, що в скрині гроші або щось таке, та й я, можливо, помішав... Злодій, очевидно, думав, що в скрині цінності, й схопив її в першу чергу...

— Це можливо... але я думаю, що це не так...

Чмир знизав плечима й нічого не відповів. Його вразила упертість Артема. «На якого біса потрібні комусь із комунарів його папери? І що можуть розуміти малописьменні комунари в тих учених паперах?»

— Ходім нагору... Подивимося...— сказав Гайдученко, і вони мовчки пішли до мезоніна. Ідучи за Артемом, Чмир особливо гостро відчув ніяковість, так ніби він вчинив нечесний вчинок проти товариша. Од цього йому робилось душно й неприємно лоскотало в грудях.

Вони зайшли до Гайдученкової кімнати в мезоніні й зупинились посеред неї, пильно вдивляючись у речі, немов Шукаючи в них розгадки нічного злочину.

Шафа з хімікалями стояла, як і раніше, і її, видимо, злодій навіть не намагався відчинити. Парова ванна теж стояла по-старому, і тільки на столі була розбита склянка та пересунуті деякі дрібні речі. У кутку, де раніше стояла скриня, було порожньо, і ця порожнеча ніби поширювалася й полонила в свої холодні обійми Артема.

— Як бачиш, усе на місці... Злодій навіть не намагався вкрасти простирадло з ліжка або ковдру...

У Чмиря виступав піт на чолі, і він, не дивлячись на Артема, глухим голосом сказав:

— Ти, Артеме, все говориш так, ніби я тут винен... Так ніби коли я й не вкрав паперів, то принаймні сприяв тому, щоб їх украли... Я прошу по-товариському відверто сказати свої підозріння, які б вони не були чорні... Я цього не тільки прошу, а вимагаю! — докінчив він рішуче.

Артем кинувся й потер собі лоба. Потім він подивився на Андрія ніяковими очима людини, що зробила шкоду, не відаючи сама про це.

— Слухай, Андрію, коли б я хоч на йоту мав підозріння до тебе або в мене був хоч найменший сумнів у твоїй щирості до мене, я б...

Гайдученко завагався, не знаючи, як висловити свою думку. Але слів він не знайшов, а тільки, піймавши руку Чмиреву, міцно стис її і додав:

— Коли б, кажу, було так, я б, не вагаючись і хвилі, пішов би звідси світ за очі або просто пустив би кулю в лоба і собі і тобі...

Він тримав руку Чмиреві, і той відчув щирість його слів, і від серця йому відлягла неприємна вага, і лоскіт у грудях обернувся на теплий подув заспокоєння.

Гайдученко все оглянув і навіть виліз на дах і звідти простежив шлях, яким пробирався злодій до вікна мезоніна. Потім він уліз у кімнату і сів на ліжко.

Чмир сидів коло столу й розглядав склянки, такі тендітні й чудернацькі.

— Колись і я от такі видував на гуті... І нащо вони тільки потрібні?..

Гайдученко не відповів на запитання, а, наче вголос думаючи, казав тихо і з довгими паузами:

— У скриньці були мої зошити, записки, щоденники й листування... Мої щоденники мало кому цікаві, моє листування теж... Залишаються мої записки... Але треба раніше розв’язати одне: чи була ця крадіжка випадкова, чи злодій із заздалегідь наміченою метою заліз, щоб викрасти скриньку?

Гайдученко мовчки просидів кілька хвилин, приклавши руку до лоба.

— Коли це випадкова крадіжка, то тоді нема чого думати... Скриньку злодій викине, та й годі, не знайшовши там нічого для себе цікавого... Коли ж тут була зарані поставлена мета, то... то... тоді...

— На чорта ж злодієві здалися ті папери? Що він їх — їстиме чи продасть? — не витримав Чмир.

— ...То тоді це матиме погані наслідки...— казав Гайдученко, не відповідаючи на запитання Чмиря,— то це може призвести до наслідків... до використання моєї праці ворогами революції... Так...

«Що він верзе, цей дивак? — думав Чмир.— Яким робом можуть вороги використати папери?»

І, ніби відповідаючи на думки Чмиря, Артем казав:

— Це призведе до використання праці проти революції! Який жах! Моя праця в руках найчорніших ворогів її!

Очі Гайдученкові стали широкі від жаху, немов він бачив жахливі наслідки використання його багаторічної праці. Він устав і оглянувся навколо, не пізнаючи ні місця, де він тепер, ні Чмиря, що сидів скам’янілий на своєму місці.

Чмир, нарешті, теж устав і підійшов до Артема. Він поклав йому руку на плече.

— Ти, Артеме, даремно хвилюєшся... Я такої думки, що ніякі твої папери не допоможуть ворогам...— Чмир хотів сказати цілу продуману й красномовну тираду, але загубив слова, а загубивши, махнув рукою і почав без придумування висловлювати свої думки: — Амба! Чорта пухлого візьмуть тепер! А паперами нашого брата не здолаєш! От тобі по-перше, а друге, що ж то в тих паперах твоїх такого, що може допомогти контрреволюції? Та однаково,— по паузі сказав розважливо Чмир,— що б там у тебе не було написано, а ніяка книжка, ніякі папери, браток, за рушницю і за оце не справляться!

Чмир показав великого кулака й помахав ним у повітрі. Він устав з ліжка і стояв перед Артемом, натхнений велетень, що витесала його невправна, але щира рука з сірого граніту.

— Ти, може, думаєш, що в твоїх папірцях така сила? Ні, браток! Немає таких сильних папірців, що б могли вдіяти проти людської сили. Он які розумні та вчені англійці, а й то мусили тікати... А ти думаєш, у них тих папірців не було? Були, та ще й не такі, як твої! Дужчі!

У Чмиря більше не вистачило слів. З натури він не був балакучий, а до того ж він так багато вже говорив, як рідко йому доводилося.

Артема трохи заспокоїли слова Чмиреві, і він тепло подивився на товариша. Потім піймав його руку й приневолив Андрія сісти поруч.

— Воно-то, може, правда, що ти говориш, та тільки не знаєш ти, яка сила в тих паперах... Там же списано все про мій винахід! — вигукнув Гайдученко, і знову його охопив жах, коли він згадав про силу свого винаходу.

— Я, може, що й не так сказав, але мені здається... От як на гуті, що не вигадай інженер, а коли немає нашого брата, так нікуди твій винахід!.. Рук до всього треба! Рук! А ворогам ми руки досить поодбивали!

— А як виростуть ті руки? А як мої папери допоможуть ті руки відбиті відживити й надати їм велетенської сили? Тоді що?

— А тоді ми знову відіб’ємо...— тільки й міг відповісти Чмир, і відчув, що Артем може загнати його своїми доказами на слизьке, і він змушений буде погодитись з тим, у що він ніколи не повірить. Так було не раз, і Чмир побоювався, що Артем може його переконати в найдивовижніших речах.

«Золота голова, тільки спантеличена ніби»,— думав Чмир про Артема, і йому хотілося допомогти Гайдученкові не бути спантеличеним, бо він вірив у його щирість.

Артем залишився один і думав про останні події. З голови його не виходила думка, що хтось неспроста викрав документи, що комусь та вони були потрібні, і той «хтось», певно, використає на зле його винахід.

Він перебрав усіх, кого знав у комуні, і ні до одного не підходила роль таємничого злодія. Думка вперлася в Карлюгу, але ця думка відпала, бо Карлюга був у дворі під час нічної тривоги.

Слова Чмиреві трохи заспокоювали його, але разом із тим він бачив, що Чмир хоче й на ньому довести правдивість своїх тверджень, що їх колись заперечував Артем.

Довгими осінніми вечорами, коли надворі так тоскно шарудить дощ, вони просиджували отут, у кімнаті, провадячи довгі розмови на всілякі теми. Говорив більше Гайдученко, вириваючи від Чмиря короткі уривчасті речення. Андрій погоджувався з усім, тільки одне питання завжди призводило їх до суперечок. Артем надавав великої ваги в розвитку всесвітньої революції технічному винаходові. Він завзято боронив твердження про завершення соціальної революції через надзвичайний технічний винахід, що усуне багато моментів, які цементували поділ людства на класи.

Чмир називав це казкою про білого бичка революції і провадив своє про людські руки, які є початок усіх початків і без яких ніщо в суспільстві не постає. Він був проста людина, без копійчаних мудрувань, що в них часто впадають малоосвічені люди, начитавшись дешевих книжечок. За простотою Чмиря крилася глибока життьова мудрість, не унормована освітою, мудрість, що він її не міг висловити словами, але яка жила неподільно з ним, в його жестах, вчинках і ділах.

«Він не розуміє основного,— думав про Чмиря Артем,— що техніка відограє колосальну роль, що якась машинова рушниця помножає людську силу в тисячі разів, так само як ту ж людську силу може в мільйони разів помножити якийсь щасливий винахід».

Гайдученко сидів непорушно на ліжку, охопивши руками голову, й напружено думав, пригадуючи все, що треба було поновити з записів. Він плекав надію, що його скринька попала до рук несподіваного злодюжки, що викине ті папери або обгортатиме сало й оселедці. Ця несмілива надія придавала йому сил, і він підійшов до столу і, взявши олівець й папір, почав виводити все, що не прийде на пам’ять із записів, щоб потім усе довести до ладу.

Але дивно, у голові поставали тільки уривки з записів. Числа, що відогравали велику роль в його роботі, випали зовсім або плуталися в пам’яті, як то часто буває в людей, переобтяжених розумовою працею, і що далі сидів за аркушем паперу Артем, то більше його охоплював жах, що він нічого не може пригадати, що роботу доведеться починати знову...

Розділ сімнадцятий. Катюга-механік вертить фільм...

Марта занедужала. Вона то лежала на плескуватому твердому ліжку, вкрившись кожухом, то вставала й ходила в тому ж таки кожусі по хаті. Говорити вона стала ще менше, ніж до того, і короткі уривчасті слова її стосувалися більше до буденних незначних справ. Вона ніби сховалась у тверду шкаралущу мовчання і боязко визирала звідти, спостерігаючи чужий і ворожий їй світ.

Коли припадало Артемові чи Вірі Павлівні звертатися до Марти з якимось, навіть незначним запитанням, вона ще глибше залізала в свою шкаралущу, як слимак, що відчуває дотик людини.

Та така поведінка Марти нікого не дивувала. Загалом вона була «перелякана», як казала Віра Павлівна, і «переляк» той од хвороби тільки підсилився.

— Не треба з твоїм здоров’ям ходити до лісу під таку погоду... Тепер у лісі, крім хвороб, нічого й немає... Певно, зайці і ті з нежиттю та з кашлем,— говорила сміючись Віра Павлівна, а Марта у відповідь силувано всміхалася, немов обличчя їй пересмикував штукар за ниточку, а попускав ниточку — і механічна усмішка зникала. Брови насувалися низько над очима, на своє звичайне й звичне місце, рот скорботно стулявся, а вилиці блідни й набирали кольору жовтої кості.

— Ти випила б хініну...— радила їй Віра Павлівна.

— Мені не потрібен хінін...— хитала головою Марта, дивлячись убік.

Одвернувшись до стіни, нерухомо, як труп, лежала вона на ліжку без сну з своїми таємничими думками.

Одного разу Марта зібралася вийти надвір, коли там хлюпостав дощ, та Віра Павлівна не пустила її. Просто загородила дорогу й не пустила. Марта тільки безпорадно розвела руками й повернулася до свого ліжка.

Нарешті Віра Павлівна не встерегла Марту, і та зникла з дому. Віра Павлівна кілька разів виходила на подвір’я й гукала її, а врешті розсердилася.

— Велика, сама розуміє... З якої речі я буду няньчитися?..

Тільки надвечір прийшла Марта, зморена й мокра від дощу, з посинілими губами. Вона повісила сушити коло груби свою одежу, а сама мовчки лягла на ліжко й одвернулася обличчям до стіни.

Віра Павлівна жіночим чуттям угадала в дівчині якесь горе, і її гнів на Марту минув, змінившись на жалість. Вона сіла коло Марти й обхопила її руками.

— Тобі погано? — спитала Віра Павлівна, але Марта лежала мовчки, як німа.

— Та скажи ж, що з тобою, Марто? Ну, чого ти мовчиш? — домагалася Віра Павлівна, але Марта уперто мовчала.

Вона лежала й думала про події сьогоднішнього дня, і діла і слова проходили перед її уявою, повторюючись на тисячі ладів. От, здавалося, вже кінчився фільм, що його крутив якийсь катюга, щоб завдавати мук Марті. Але, побачивши, що не досить тортур, він знову крутив свій диявольський фільм і сік дівчину, як батогами, подробицями минулого дня, і катував, забиваючи під нігті гарячі цвяхи промовлених слів.

Віра Павлівна, нічого не домігшись і думаючи, що Марта заснула, накрила її ковдрою й кожухом.

Та Марта не спала. Вона б півжиття віддала за сон, та він не йшов на її змучені очі, а катів фільм, ледве кінчившись, знову починався, кидаючи на її свідомість картину за картиною:

«Дощ і промоклий ліс... Вона ступає, озираючись на призначене місце... Нікого навколо... тільки дощ і ліс... Шум і в серці, і в скронях, і в ушах... От і смолярня... Вона чекає на нього, але його немає... Година за годиною падають каменем в її життя, а його немає... Може, він не може прийти? А може, він не хоче?

Вона ходить нетерпляче по темному сараї й тремтить усім тілом. Вона промокла до сорочки, і їй холодно... Дуже холодно... Здавалося, душа теж промокла й тремтить, і немає в світі тепла, що могло б нагріти її бідну душу... Раптом неясний крок... і він прийшов! Він прийшов! Тепло ввійшло в її душу, але відразу такий холод! Такий холод!

— Скриньки немає,— суворо каже він.— Косар даремно ризикував, лізучи вночі в кімнату... Скринька зникла. Хто ж її взяв?

Він не поцілував її, бідну, закляклу, він почав докоряти її терпкими словами, а вона мовчки благально дивилася на нього й нічого не розуміла.

— Як то скриньки немає? Чому ж Косар мені нічого не сказав?

— Косар не міг з тобою говорити, бо ти не виходила з хати...

Ага, справді, вона не виходила з хати... Але де ж скринька?

— Або скринька, або під три чорти все! Хіба ти не знаєш, в якому ми стані? — він кричав, скажено водячи очима, а вона, маленька й пригнічена, стояла перед ним і тряслася від холоду і від нервового зворушення. Він ходив по сараю й нарешті зупинився коло неї і сказав коротко:

— За тиждень ти мусиш довідатися, де скринька. Я чекатиму на тебе тут. Без певних відомостей не приходь.

Він повернувся й вийшов ходою людини, що допіру підписала смертний присуд, жорстокий, але справедливий...»

Диявольський фільм починає відбивати на свідомості Марти свої картини дедалі швидше.

Ой катюго-механіку, ти, мабуть, п’яний, що так швидко крутиш свій фільм!

Марта не могла вже стежити за картинами, і вони зливаються в сіру смугу, з якої виринають змазані уривки і слів і дії...

Уся Марта згинається від неймовірного холоду, холод підкидає її немічне тіло і б’є об тверде, як залізо, і крижано-холодне ліжко. Але чий це голос?..

— Марто, я покладу тобі грійник...

Віра Павлівна дбайливо підсовує їй грійник під спину і холодні ноги гріє своїми руками.

Потроху тепло оволодіває тілом, Марта випростується на ліжку. Віра Павлівна підкладає їй подушку під боки, і вона лежить нерухома й безсила.

Сизий морок потроху застилає її свідомість, і вона засинає.

Артем прийшов вечеряти і сидить похмурий і неуважний. Він нічого не пригадав, як не напружував пам’яті. Формули й числа плигають перед його очима швидко, як коники-стрибунці, що їх ніяк не може піймати Артем.

— Ну, як твоя робота?

— Нічого не можу пригадати...

— Ти спочатку заспокойся, а потім усе пригадаєш. Тільки треба заспокоїтись. Це головне.

— Гаразд, я не буду думати...— каже Артем і вечеряє, втупившись у світло каганця.

— Марта хвора. Побігла, клята дівчина, блукати в таку годину. Трясе її всю, ледве одігріла...

— Хвора, кажеш? — піднімає Артем голову й дивиться на дружину.— На що вона хвора?

— Мабуть, лихоманка, вона ж на малярію слабує...

— А чого ж вона ходить?

— Та ти що, не знаєш Марти, чи що?

Звичайно, Артем знає Марту! Ще б пак не знати! Вія тільки так спитав... Він уже думає взяти н з собою до міста й повести до лікаря... З якогось часу вона сама не своя...

Коли Артем пішов до себе, а Віра Павлівна заснула» зігнувшись на своєму ліжку, Марта тихо встала й навщпиньках вийшла надвір. Коло сіней вона прислухалася — нічого не чути. Тоді ходою сновиди вона рушила до дверей на горище й пішла вгору. Особливо обережно пройшла вона двері Карлюжиної кімнати й зупинилася. На горищі серце завмерло й не билося. Тільки протяг свистів в ушах та дихання раз у раз виривалося нерівними товчками.

Вона була тут, коли допомагала Вірі Павлівні вішати мокру білизну. Марта знає, що праворуч на бантині висить мотузка. Мотузка дуже довга, і кінець її просто кинуто на долівку. Це дуже зручно...

Вправно, немов вона вже кілька разів це робила, Марта зав’язує петлю і разом зупиняється. Внизу десь рипнули двері, але то, певно, протяг шарпнув дверима внизу в сінях... Серце забилося тривожно, і Марта застигла, приклавши руку до грудей... Бийся, бідне серце! Одбий останні хвилини життя, протятого колючим щастям! Твій Чорний Ангел, що світліший за сонце, одійшов од тебе, і солодощі твого щастя обернулися на отруту!

Вкрай сп’янілий катюга-механік божевільно швидко вертить свій диявольський фільм, і Марті над силу далі терпіти. Вона кладе голову в петлю, і самовільний зойк виривається з її грудей...

Розділ вісімнадцятий. Петля й щоденник

Карлюга розумівся на першій допомозі хворим. Він розтирав Марту сукнянкою і робив усе, що потрібно в таких випадках робити. Отямившись, дівчина побачила над собою у світлі каганця бородатого пустельника.

Марта обвела зляканими очима кімнату, а потім утупилася в обличчя Карлюги. Воно здавалося таке жахливе, що очі їй дедалі ширшали, аж поки не застигли великими темними діамантами. Бородате обличчя скакало, безмежно ширилося, і з нього іскрилися тисячі очей, то ніжних і голубливих, то гнівних, то злоненависних... Марта заплющила очі, і напівсон обгорнув її теплими водами, Що над синьою поверхнею їх гудів великоднім дзвоном голос Карлюжин і гуркотливими відгомонами водоспадів відбивався в ушах...

— Він вас зовсім не кохає... То я кохаю... Ви мусите це знати...

Марта розплющила очі й дивиться в задимлену стелю кімнати. На чорному ліжку пустельника вона повернулася лицем до стіни, охопила руками коліна й слухає. Вона вся слух, одне велике чутливе ухо, що жадібно всотує звуки, нічого не думаючи і не відчуваючи. Якась холодна порожнява в голові і в грудях.

Карлюга став посеред кімнати й гостро дивиться на каганець. Потім він почав ходити з кутка в куток, і кроки його громово риплять, акомпануючи словам:

— ...Коли душа вмирає і серце чучверіє від зради... Коли тіло охоплює холод передчасної смерті, а життьовий шлях утинається, як голова нерозкаяного злодія... Коли сонце більше не світить, а радощі в’януть у безоднях чорної скорботи, пам’ятай і вір: зів’ялі душі розквітнуть знов у промінні весняного сонця... Холод довчасної смерті прогонить гаряча кров, і навіть мертві планети, що вічно блукали в світових просторах чорними гробовищами життя, займаються знову й розтоплюють своє каміння у пломені вічного руху...

Марта ще міцніше стисла свої коліна. Пелехата тінь коливається на чорній стіні, і раптом їй стає до млості страшно.

Думка про втечу спалахнула в голові несподіваною пожежею, і вона підводиться на ліжку. Карлюга зупинився посеред кімнати й здивовано дивився на Марту, як вона встала й пішла до дверей. Тома вступився з дороги, а коли дівчина взялася за клямку, він підійшов ближче й сказав:

— Обіцяйте, що ви не будете робити більш...

У відповідь дівчина заперечливо замотала головою.

— Про все це нікому не кажіть. Добре?

Марта на знак згоди кивнула головою.

Двері зачинилися, і Тома чув, як сходила дівчина вниз, а коли кроки її затихли, він замкнув двері й накидав у грубу стружок. Полум’я спалахнуло, і по кімнаті застрибали веселі химери.

Обережно Карлюга вийняв із схованки папери й розгортав жмут їх, сидячи коло груби.

«Людина, що писала ці папери, видимо, має ослячу впертість... Скільки зошитів і листочків зібрано... У мене о, напевно, не вистачило терпцю все зберігати...»

Карлюга почав розкладати папери, сортуючи їх. Ось зошити з щоденником, ось листи й цидулки, а ось наукові записи, що рябіють хімічними означеннями й довжелезними формулами.

«Коли ця людина нічого путнього й не винайшла, то вона, напевно, пройшла добру школу...»

Так думав Тома і, взявши зошит щоденника, розгорнув його посередині навмання. Очі забігали по рядках письма. Одірвавшись од читання, він подивився на першу сторінку зошита. Там значилося: «Щоденні записи студента IV курсу Артема Гайдученка 1908 року». Потім Карлюга знову розгорнув на тому місці, де вже почав читати, і очі його вгрузли в написане:

«1908 р. 25 серпня ...вже треба було їхати до інституту, та, не добувши зразків з Войшицького болота, їхати не можна. Здається, на цьому болоті й «собаку закопано»...

Сьогодні перебирав у пам’яті роботу, пророблену в лабораторії професора Поскера, і пригадав свою помилку. Як чудно — тоді, як робив спроби,— не помітив, а сьогодні раптом на думку спало, що я, титруючи витяжку, помилився, як першокурсник! Коли б лабораторія під рукою — зараз би взявся перевіряти. Але треба йти на Войшицьке болото...

28 серпня. Спроби соляною кислотою перевищили всі сподіванки. Ура! Я на вірному шляху!

Дідуган Поскер утратить усю рівновагу, коли дізнається про мій успіх. Та й хіба не ставлю я цим винаходом усю агрономічну науку догори дригом? Бідні, бідні класики хліборобства! Вони будуть видаватися нам за дикунів з кам’яними сокирами...

Найцікавіше, що таку проблему ніхто не висував на порядок дня агрономічної хімії, а я не тільки висуну, а й дам вичерпливе розв’язання проблеми!

Завтра ж їду до інституту!

6 грудня ...Знову не пощастило... Поскер, здається, має рацію, говорячи, що для реакцій про яку я мрію, потрібен клімат екваторіальний, це коли реакцію провадити в природних умовах... Але його рація мені не рація... А як він глузливо сміявся, коли я йому розповів про вивід расових бактерій! Як теліпалися його руки, немов у мавпи, що побачили себе в дзеркалі!

...Товариші теж не ліпші за того імпотентного дідугана... Хихикають, ідіоти!

Проте расова бактерія у мене буде. Вона, щоправда, у мене вже є, та не так удосконалена її порода, як мені тре. ба. Та доки тягнеться робота над виводом расової бактерії, я знайду такі умови для її скаженої життьової діяльності що відразу в усіх поскерів очі на лоба вискочать... Шкода тільки, що до того часу професор обернеться на матеріал для моїх расових бактерій гниття...

24 березня 1909 року. Отже, сподіватися на підтримку професури чи товаришів не доводиться... Вони ладні оголосити мене за божевільного. Треба подбати про свою власну лабораторію. Ні кроку назад!

27 березня. Сьогодні робив доповідь у хімічній аудиторії. Людей набилося повно: професура, студенти, стороння публіка. Іронічні погляди професорів, стриманість студентів, що бояться, як би хто не обвинуватив їх у співчутті до дивака Гайдученка... Сторонню публіку, видимо, добре приготували ті, хто її запросив на цей реферат,— бо поводиться як у цирку, де може побачити заморські диковини та несподівані вибрики клоуна. Поруч Поскера — відомий психіатр Остафов...

Плюючи і на професуру, і на психіатра, я почав з того, що зробив поставу питання. Ніяких, звичайно, чудес не намагається робити студент IV курсу Артем Гайдученко. Він тільки хоче винайти спосіб прискорити процеси, що відбуваються у ґрунті надто повільно й не дають змоги ґрунтові цілковито поновляти витрачені речовини... Що подумає шановна аудиторія, коли він утворить чорноземлю протягом, скажімо, року, ту чорноземлю, що утворювалася століттями? Він бачить посмішки шановних колег, що забувають про посмішки недовіри до всіх винахідців... Але то пусте: справа полягає ось у таких труднощах: по-перше, в ґрунті мусить бути утворене тепло, що дасть змогу бактеріям провадити свою роботу цілий рік без перерви на зиму, по-друге, мусять бути виведені расові бактерії, що в тисячі разів швидше працюють за бактерії, над расою яких не попрацювала рука людини. Це, пробачте за грубий приклад, як у скотарництві: корова расова дає вп’ятеро більше молока, аніж нерасова...

Отож я не вбачаю нічого особливого у виведенні расової бактерії. Справа трудніша через те, що расова бактерія не зможе переносити холоду, і їй треба створити належні умови в ґрунті, а саме: забезпечити ґрунт цілий рік достатнім теплом... А для цього треба винайти хімічну матерію, що мала б величезні запаси тепла й могла б повільно ті запаси звільняти. Він на порозі винайдення такої термічної матерії, але то, очевидно, буде великої сили вибухова матерія, і він мусить попрацювати, окрім того, над каталізатором, що урівноважив би виділення [тепла] з тієї речовини...

Навів приклад Войшицького болота, в якому, очевидно, є та термічна матерія разом із каталізатором, бо болото ніколи не замерзає, а гейзеріальний характер його заперечують усі авторитети...

Він це буде пояснювати аудиторії вагу цього винаходу, бо аудиторія це розуміє без пояснень...

«Це не наука, а поезія!» — кричали, коли я кінчив, а хтось, виходячи, назвав мене агрономічним Уеллсом...

Бідний психіатр! Він тільки розвів руками, і я ясно чув, коли він, звертаючись до Поскера, сказав: «Великий фантазер, а втім, чорт його знає!..»

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up