Чорний ангел (сторінка 5)

10 липня. Сиджу в батьків і роблю спроби. Петрусь допомагає. Бактеріями він найменш цікавиться, його приваблює, як дикуна рушниця, моя термічна матерія...

15 липня. Коли б тільки мені сто карбованців! Тоді б моя лабораторія Мене цілковито задовольнила. Ну, та восени диплом, а там заробляти буду...»

 

Листки один по одному пробігають перед очима Карлюги, і він їх не читає, а якось усмоктує в себе. Ось записи наступних років, їх перегортає не читаючи. Далі, далі, що там далі? А от:

 

«20 лютого 1917 року... Треба плюнути на братика... У нього в голові дуже вже «есериться» (при нагоді позлю його цим словом). Але чого він так домагається дістати термініду?

Мабуть, його треба берегтись... Чорт його знає, що в нього на думці!

В усякому разі, термічної матерії він не нюхатиме!»

 

Карлюга перегортає далі. Ось уже кінчився щоденник, і пішли криво списані листи. Найбільше один почерк, нервовий і шкарубкий, спадає на око. Карлюга розглядає листи й думає, що все те треба буде уважно перечитати, а тепер тільки дещицю, щоб зорієнтуватися. А ось:

 

Любий Артеме! Я дуже радий, що твоя робота посувається наперед. Гадаю, що твоя термічна матерія прекрасна, і я з більшою охотою вживав би її без каталізатора. Знаєш що? Ти вживай її з каталізатором а я просто буду вживати... Роботи для неї знайдеться сила...

25 січня 1917 року

П. Гайдученко.

 

Так от чого те все записано в щоденнику про братика? Але де він, той братик?

Каганець уже розгубив своє світло в світлі ранку, і Карлюга тільки тепер помітив, що він просидів цілу ніч. Ах, яка необережність! Він зібрав жужмом папери, перев’язав їх і одніс до схованки. Старанно оглянувся навколо, чи не загубив чого, і, переконавшись, що все гаразд, ліг у ліжко.

«Треба виспатися!» — подумав він, але лежав, широко розкривши очі...

Розділ дев’ятнадцятий. Змова коло воріт

— Мені ця поведінка видається надто чудною...

— Ну, як ви не можете зрозуміти, що молода дівчина не могла не втратити рівновагу, будучи в такому стані? Нерви розхиталися вкрай... Життя не бавило її, і вона пройшла жорстоку школу...

— Все це я добре розумію, і коли б поза цим нічого більш не було, то справа б полягала тільки в... лікуванні... Але...

— Знаєте що, Андрію? Я бачу, що події останніх днів на вас справили гнітюче вражіння і ви до всього присікуєтесь.

Віра Павлівна трохи дражливо вимовила останні слова, і Чмир це помітив. Він м’яко подивився на бесідницю й лагідним тоном мовив:

— Пробачте, але я зовсім не мав наміру вас нервувати... Вислухайте мене терпляче і ви побачите, що я маю рацію.

Віра Павлівна трохи зніяковіла, що цей чоловік піймав її на роздратованні. Ще, чого доброго, подумає, ніби вона до нього ставиться презирливо, як до робітника!

— Та я не нервуюсь зовсім. З чого це ви взяли?

— Ну, коли не нервуєтесь, то ще й краще,— з усмішкою відказав Чмир.— Я мушу вам одверто сказати, що поведінка її мені не подобається... Ви кажете, що дівчина ходить гуляти, що в неї погані нерви і вона шукає відпочинку в глушині лісу, що вона шукає самотності, а дозвольте вас спитати про те, чого ви, напевно, не знаєте...

— Про що саме? — скинула бровами Віра Павлівна.

— А про те, куди ходила минулої ночі Марта і що вона там робила?

Чмир помітив здивування на обличчі Віри Павлівни.

— Ви, я бачу, дивуєтесь, гадаючи, що Марта нікуди особливо не ходила й нічого незвичайного не робила, а от Чмир щось вигадує... Ви ще більше здивувалися б, коли б вам про це розповіла сама Марта, та, на жаль, вона вам нічого не скаже.

— А може, й скаже? Ви звідки знаєте?

— Я  п е р е к о н а н и й! — підкреслено сказав Чмир.— Я глибоко п е р е к о н а н и й, що не скаже!

— А що, коли я те ваше переконання розвію?

— Розвійте,— просто відказав Чмир.

Чмир і Віра Павлівна стояли коло воріт дворища, користаючись осіннім сонячним днем. Ця розмова виникла якось сама собою, і з усього було видно, що вона вплинула на Віру Павлівну гнітюче.

— Зачекайте п’ять хвилин,— сказала Віра Павлівна й пішла до своєї квартири, не чекаючи на згоду Чмиря. Чмир провів її усмішкою і став чекати.

«Немає сумніву, що вона спитає Марту про її нічну прогулянку... Але що та відповість?»

Останнє чи не найбільш цікавило його, і коли Віра Павлівна повернулася, він, із зле захованою зацікавленістю, спитав:

— Ну що?

Віра Павлівна розвела руками.

— Марта запевняє, що нікуди не ходила й тільки виходила на двір... Я, звісно, не сказала їй, що це ви мені передали... Я пояснила своє запитання простіше...

— То ви добре зробили. Загалом про нашу розмову нікому не кажіть, навіть Артемові. Він тепер у такому стані, що це може призвести до недобрих наслідків... Отже, про це знаємо тільки ми, себто — я і ви. Гаразд?

Віра Павлівна, підтверджуючи, кивнула головою.

— По-друге, я прошу вас, нічого не криючи, розповісти мені про Марту. Це не проста цікавість, а потрібно для справи... Можу пообіцяти, що все, що б ви мені не сказали, залишиться між нами... Гаразд?

— Ви на мене нагнали холоду, Андрію. Я вже просто боюся... Ви щось знаєте, і це мене лякає... Ви щось знаєте страшне...

— Я ще майже нічого не знаю, але можу знати, коли ви мені допоможете. Розкажете про Марту?

— Але куди вона ходила вночі?

— Я все, не криючись, вам повідаю, але спочатку ви мені розкажете те, що я прошу, а почати ви можете хоча б з того, хто її батьки.

«Ні, ця людина справді може підкорити своїй волі!» — подумала Віра Павлівна й сказала:

— Її батьки звичайні собі селяни... Так собі... мали десятин із п’ять...

— Кажіть, я слухаю,— підбадьорив Андрій.

— У неї був брат, що самотужки вибився на техніка, але йому не пощастило... Дев’ятсот п’ятого року його повісили за замах на якогось генерала, на якого саме,— я добре не знаю... Брат її був максималіст. Марта за його допомогою вчилася в гімназії, та як брата засудив військовий суд на страту, вона мусила гімназію кинути... Добре не знаю, як їй жилося дома, а тільки під час війни Артемів брат, Петро, коли його забрали до війська, виклопотав у земстві, щоб Марту поставили замість нього вчителькою в сільській школі... Ніяка, сказати, з неї вчителька, але під війну не дуже приглядалися до дипломів... Петро Гайдученко був її наречений, і вони б, певно, побралися, коли б не війна...

— А де тепер Петро?

— Не знаю... Марта з сімнадцятого року не мала від нього відомостей...

— Це ви напевно знаєте?

— Принаймні про це не було ні разу балачки у нас... Коли б не Марта, так Артем сказав би...

— Що ж, того Петра забили, чи що?

— Нічого не відомо.

Чмир замислився. Це не давало йому жодних матеріалів. Чи мало в кого загинули рідні й близькі під час війни?

— А скажіть, як Марта реагувала на події сімнадцятого та вісімнадцятого року?

— Вона була дуже активна... сімнадцятого року вона була на чолі земельної комісії й провадила дуже виразну революційну лінію... За гетьмана їй довелося ховатися… За Радянської влади її обирали в різні органи як комуністку... Вона зажила довіри й популярності...

— А чого ж вона тепер така, немов прибита?

— Вона таки справді, ж прибита... З минулого року таке з нею сталося... Її ледве не розстріляли червоні, а за віщо, я так і досі не второпаю...

— А що ж вона такого робила?

— Працювала в селі за вчительку... Я так думаю, що виникло якесь тяжке непорозуміння, що так вплинуло на нервову дівчину... Здається, її підозрювали, що вона тримає зв’язок з повстанцями...

— Гм... нічого не розумію! — знизав плечима Чмир. Те, що в запалі боротьби ледве не розстріляли безневинну дівчину, це не дивувало Андрія. Такі випадки траплялися, і сам Чмир одного разу ледве не розстріляв повітовий підпільний партком, і тільки випадок врятував товаришів...

— А вона не релігійна? — спитав Чмир по паузі.

— Ні. Вона негативно ставилася до релігії, але останнім часом вона верзе якусь містичну нісенітницю про Чорного Ангела, що про нього наторочила їй ворожка...

— Це що за дурниця?

— Не знаю... Вона тому ворожінню надає якогось таємничого значення...

— Останнє ніби трохи пояснює, але не зовсім...

— Що пояснює?

— Нічну прогулянку чи то на горище, чи то до Карлюги. Я бачив, як вона виходила з тих дверей...

Чмир показав на двері, що вели до кімнати ложкаря.

— Я нічого не розумію! — відверто призналася Віра Павлівна.

— Я теж нічого або майже нічого не розумію... Одне безперечно, що Марта щось од вас криє... А що саме — невідомо... Мабуть, таке, що їй треба крити...

Віра Павлівна замислилась. Вона справді нічого не розуміла!

— Я прошу про цю нашу балачку нікому навіть не натякати... За Мартою треба уважніше постежити. Я гадаю, ми таки дещо згодом зрозуміємо...

Віра Павлівна нічого не сказала, а тільки міцно стисла руку Андрієві, і той відчув її мовчазну згоду.

Розділ двадцятий. Комуна, винахід і маузер

Артем цілими днями ходив замислений і тривожний. Він підозріло дивився на всіх, шукаючи тайних слідів злочину в кожному, але люди були такі самі, як і раніше, і нічим не видавали себе за злочинців.

Дощ знову настирливо почав лити зрана до вечора, і кудись рушити з комуни, щоб розвіятися, ніяк не можна було, бо дороги обернулися на багнисті ріки, а болота розлилися й перетяли шляхи. Доводилося сидіти вдома, і Артем цілими годинами креслив на папері формули та числа, а не задовольнившися з них, рвав папір. Уставши з-за столу, він годинами ходив по кімнаті або лежав на ліжку, втупившись у стелю.

Марта потроху почала видужувати, але синці під очима та мляві рухи свідчили за моральну й фізичну перевтому.

Один Чмир був зовні спокійний, і, поглянувши на нього, можна було подумати, що він уже забув про неприємні події, які так його були занепокоїли. Він розпочав довгі бесіди з комунарами, що нудилися без діла, і виявив багато цікавого, чого раніше не помічав. Особливо його вразило байдуже ставлення їх до справи будування комуни. Усі ці люди чекали тільки на весну, щоб податися на давно кинуті місця, і ні в кого на думці не було залишатися тут господарювати. Вони хоч зараз подалися б до Польщі, та боялися, що зима застигне їх дорогою — і їм прийдеться сутужно.

«Так от воно що»,— думав Чмир, і в його голові поставали один по одному плани збудувати комуну з іншого людського матеріалу. Він навіть намітив, кого саме варт притягти до комуни із знайомих селян та робітників з гут. Він майже не сподівався, що хтось із теперішніх комунарів залишиться назавжди в комуні. Ці здеморалізовані селюки його просто вражали. Довгі мандри й живлення коштом різних допомог зробили з хазяїнів якихось мандрівників з жебрачою психологією, що навіть на комуну дивилися з чисто жебрачого погляду, мовляв, держава мyсить їм допомогти, то й поселила їх у комуні. Тому-то й Гайдученка і Андрія вони вважали не за товаришів, а за начальство, що може наказувати й командувати.

Своїми спостереженнями Чмир поділився з Артемом, та той якось байдуже вислухав товариша й сказав:

— Я й не покладався на цих селюків... Важно зафіксувати комуну й розпочати клопотання про землю, щоб на весну мати все потрібне для будування справжньої комуни. Хочуть їхати — нехай їдуть...

— Адже ж тоді треба вживати заходів, щоб до весни поповнити комуну? Як ти думаєш?

— Звичайно, треба... — промимрив Гайдученко, немов ця справа його найменш цікавила.

Чмир тільки руками розвів услід Гайдученкові.

«Це чортзна-що,— думав Чмир,— треба рішуче поговорити з ним. Коли він так ставиться, так до біса,— я знайду кращу роботу».

Останнім часом Артем своєю поведінкою почав його дратувати. Він од усього відсахується, так ніби йому ні до чого немає діла, або говорить щось невиразне. Треба було вже їхати до повіту в справі землі та реманенту, а він не їде, незважаючи на те, що одержання реманенту могло б дуже вплинути на моральний стан комуни. Чмир намірявся рішуче поговорити з Гайдученком, та щоразу, побачивши його розгубленого й пригніченого, у Андрія зникала охота говорити. Що скажеш людині, яка неначе нічого не бачить і не чує? Краще зачекати, може, Артем очуняє.

У кімнаті Артемовій тепер не грілася парова ванна, і незаймані стояли в шафі хімікалі й хімічне скло. Він, отупілий і знесилений, лежав у ліжку й думав каламутні свої думи до гострої туги та розпуки.

Віра Павлівна тинялася з кутка в куток, не знаючи, за що взятися. Якась невимовна турбота, неусвідомлений непокій вдерся в її життя, і вона ніяк не могла з’ясувати собі, що саме її бентежить. А тут ще Марта цілими днями мовчить і давить своєю камінною мовчанкою.

— Та ти хоч би слово мовила! Ну, чого ти така? — допитувалася Віра Павлівна, та Марта тільки знизувала плечима:

— Яка? Я завше така...

Спускалися присмерки над лісом і садибою та обволікали холодними туманами землю. Ранній осінній вечір швидко наповняв пітьмою кімнату, і Гайдученкові не хотілося світити світла. Він сидів, нахилившися над столом, коли відчинилися двері і без попередження увійшов Чмир. Цей прихід не здивував Артема. Він тільки подивився на товариша і знов схилив голову над папером. Чмир постояв трохи, а потім підійшов ближче і, обіпершись на стіл кинув гострий допитливий погляд на Артема. Він ніби хотів пересвідчиться, чи можна сьогодні розмовляти з цією людиною.

— Артеме, ми тут зібралися не для іграшки...— почав він.— Я вважаю тебе за серйозну людину й комуніста...

— Ну, то що із того? — холодним питанням перебив Артем мову Чмиря.

— А з цього виходить те, що коли комуну складено для забавки, для жарту, то це дуже поганий жарт...

— Хто тобі сказав, що для забавки? — здивувався Артем.

Чмир підсунув стільця до столу й сів. У його рухах і в голосі було стільки рішучості, що Артем підбадьорився. Голову він тримав тепер рівно, і голос його набрав чіткості.

— Мені ніхто такого не казав, але твоя поведінка така, що інакше не можна й думати... Ми затіяли серйозну справу, а ти кажеш, що, утворюючи комуну, не вважав це за серйозний крок...

Гайдученко мовчки дивився на товариша, а Чмир нахилився ще нижче і майже пошепки казав далі:

— У комуні неспокій... Люди щось думають, але мені не кажуть... Дід Данило невідомо куди зник ще зранку й не повертався досі... Загалом цей дід на мене справляє чудне вражіння... Боюсь, щоб чого не вийшло...

— А що ти думаєш може вийти? — стривожено запитав Гайдученко.

— Чорт його знає... Але знаєш, щось робиться... От відчуваю я це, та й годі...

Обидва замовкли. У кімнаті стало вже зовсім темно, і Артем запалив світло. Потім він пройшовся кілька разів по кімнаті й, зупинившись проти Чмиря, почав тихо, немов сам собі міркуючи:

— Я, звичайно, комуніст... Ти правильно це сказав... І не для жарту організовував я комуну — з неї мусив поширюватися вплив мого винаходу... Я тобі не розповідав про винахід, бо вважав це передчасним... Мені лишилося небагато, щоб можна було перевіряти винахід на практиці... Але... папери мої... викрадено...— голос Артемів перейшов на пристрасний шепіт украй зворушеної людини.— Це означає, що мою складну роботу тепер сплутано, і розплутати її я не можу. Так, не можу!

Артем притупнув ногою. Він знову заходив по кімнаті, стиснувши руки в кулаки.

— Тисячі чисел і формул переплуталися в мене в голові, і я не можу знайти їм початку й кінця, бо мої багаторічні записи загинули!

Артем сів за стіл і стиснув голову руками. Чмир тепер тільки зрозумів, як Гайдученко прибитий пропажею.

— Ну, нічого, попрацюєш ще і відновиш свою роботу... Часу вистачить... Але тепер треба подбати про комуну...

— Комуна — серйозна справа,— казав Гайдученко,— але вона порошинка проти мого винаходу... Мій винахід створив би тисячі комун — і в таких місцях, де люди й не мислили господарювати. Он на тих піщаних дюнах за соснами була б прекрасна чорноземля, отут, замість цього убогого чагарника, коливалася б чудова пшениця, а виноград пив би червону кров сонця там, де тепер росте убога осока... Мій винахід змінив би наш поліський клімат на клімат Криму, а піщаний попіл дюн — на найродючіший ґрунт у світі!..

Очі Гайдученкові засвітились натхненням, і весь він немов розцвів. У ньому заговорила давня мрія, виношена й випещена роками упертої роботи в неймовірних умовах дичавини та зневаги.

— ...А тепер... мій термінід годиться для війни, а не для ґрунту, а мої бактерії загинуть... Я втратив найголовніше — мої праці над винаходом каталізатора! Такої речовини, що дала б змогу з вибухової матерії видобувати тільки тепло, а не руйнацію!

Чмир більше чуттям уловив суть справи, аніж зрозумів її. «Хай так,— думав він,— хай його справа величніша за всі дрібні діла сьогоднішнього дня, але невже в ім’я такої величної справи ми маємо право занедбати дрібні діла? Невже ми можемо плюнути на Липівську комуну тільки тому, що в майбутньому тих Липівських комун буде тисячі?»

І зрозуміло стало Чмиреві, чому так підупав у Артема інтерес до комуни. Він вважав її тільки за засіб, що, використавши його, можна кинути. Він не Липівську комуну брався будувати, а тисячі майбутніх комун...

«А якщо то тільки мрійництво? А коли Артемові розрахунки не виправдаються? То тоді як?

Та як би там не було, йдучи до великих діл, не можна нехтувати маленькими. Чмир згоден працювати, і, може, більше ніж працювати, для великих діл майбутнього, але він не може легковажити й дрібних справ сучасності. Нехай Липівська комуна тільки дрібненький шрубик, що вони виточують його для величної машини майбутнього суспільства, але хіба часто не залежить доля машини від моці й правильності того шрубика?»

— Я, може, сказав тобі прикрість, Артеме, але мені близька й дорога справа нашої комуни... Не легковаж цієї справи, Артеме! Хай вона дрібна, але вона потрібна. Коли ж твій винахід має силу покликати до життя тисячі комун, так знай, що папери я знайду! Я розшматую груди тому, хто не захоче віддати твоїх паперів! Я перегризу горло, в Христа його і в гробову дошку!

Чмир був страшний у гніві. Він гатив кулаком по столу так, що той тріщав. Він вигукував страшні загрози невідомому ворогові, а Артем принишк, нерухомо стоячи в кутку кімнати. Світло каганця палахливо хиталося, аж поки зовсім не погасло від удару кулаком по столу. Чмир опам’ятався й ніяково замовк.

Гайдученко знову засвітив світло і тепер уже спокійніше, ніж допіру, заговорив до товариша:

— По-перше, не гарячись і не кричи, Андрію, нас можуть підслухати ті, хто не мусить знати про наші наміри... А по-друге, мені здається, що в комуні є агент, чий — я не знаю, але агент ворожий, що стежить за нами... Май також на увазі, що в льоху під флігелем, під виглядом гасу, я переховую пудів два термініду... Це неймовірної вибухової сили рідина...

Чмир, нахилившись до Артема, уважно слухав.

— Я переконаний, що причина крадіжки моїх паперів саме і є термінід, але про термінід знало тільки четверо: я, Віра Павлівна, Марта і... мій брат Петро...

— І більше ніхто не знав?

— Ніхто, я за це можу ручатися... От тільки за брата поручитися не можу...

— Чому?

— Ми з ним розійшлися в поглядах, і він тепер... отаманує...

Чмир аж підскочив:

— Він наречений Марти?

У відповідь Артем кивнув головою.

— А де він тепер?

— Не знаю... Рік тому червоні розбили його ватагу, і він сам ледве втік...

— А скажи, це не тоді Марту намірялись розстріляти?

— А ти відкіля це знаєш? — замість відповіді спитав Артем.

— Знаю, довідався...

— А знаєш, за що її тоді заарештували?

— Ні...

— У неї зупинився Петро... Власне, зайшов до неї в школу, коли був у селі з своєю ватагою...

«Значить, Віра Павлівна потаїла від нього подробиці»,— різнула неприємна думка Андрія, і він спитав:

— А Віра Павлівна про це знає?..

— Думаю, що не знає... Марта нікому не говорила, в чому саме її тоді обвинувачували... Я довідався стороною... Я навіть не знав, що то мій брат робив тоді наскок... Пізніше довідався...

— А на чому ти з братом розійшовся?

— Він домагався використати мій винахід у справі мені ворожій. Я ж рішуче повстав проти цього...

Чмир слухав, і в голові йому потроху прояснилося. Він уже ловив ниточку, що допоможе йому розплутати справу. Щоб зібратися з думками, він ухвалив залишити Артема і йти до себе.

— Ти, Артеме, будеш робити все, що я не скажу? Але я бачу, що будеш. Тільки сам нічого не роби й поводься з усіма так, як і раніше.

— Добре. А що ж ти мені скажеш робити?

— Поки небагато. Помацай цього монаха, що ночви довбає, чим він дихає... Він, на мою думку, підозрілий... Тобі це зручніше зробити...

— Гаразд...— сказав, подумавши, Гайдученко,— тільки мені здається, що він ніякого стосунку до цієї справи не має... Це якийсь анархіст, що одкидає життя й мимрить свою химерну філософію про стихії й самотність... Загалом він якийсь прицюцькуватий... І ото його бажання вступити до комуни є наслідок тієї прицюцькуватості...

— Однаково ти з ним поговори... Я з ним говорити не можу... Ти краще це зробиш... Спробуй його наштовхнути на відвертість і таке інше...

Розмова обернулася на ділову, і Чмир виходив із мезоніна спокійний і урівноважений, як завжди перед відповідальною роботою і в небезпеці. Беручись за відповідальну й небезпечну справу, він ставав холодно розміркований та витриманий. Так само й тепер він, не гаючи ні хвилини, складав собі план дії, щоб завтра взятися його переводити в життя. Перше, що треба зробити, це пильно стежити за всіма в комуні й вивідати, куди подався дід Данило.

Чмир вийшов на подвір’я і пройшовся під дощем, щоб остудити гарячу голову. У комунарів уже не світилося, вони лягали спати рано, а в Карлюжиному вікні блимало світло і чувся стук молотка.

Чмир пішов до себе в кімнату і довго порався коло шухляди столу, запаливши каганця й завісивши вікно ковдрою. Він чистив і набивав свого маузера.

Упоравшись, Андрій поклав маузера в кобуру, причепив на пояс під френч і, не роздягаючись, ліг спати.

Розділ двадцять перший. Карлюга неспокійний

Карлюга вийшов уранці на подвір’я й подався до лісу. Сьогодні стояла тиха вогка година, коли в лісі чути навіть... власне серце, а крапля, що впала з дерева, лунко дзвенить у тиші, як порцеляновий дзвінок. Тома йшов дорогою і дивився на сосни, небо, вдихав холодну свіжість вогкого чатовиння й палицею задумливо ворушив мертве листя.

Він з якогось часу перестав зустрічатися з комунарами й виходив з кімнати не інакше, як визирнувши з, вікна, чи немає кого на подвір’ї. Йому набридли люди, і потяг до самотності з новою силою починав поставати в нього.

Пригода з Мартою сполохала його. Думки, що виникли в нього на ранок, були метушливо-панічні, як зайці, загнані собаками в безвихідь... Він не міг собі відповісти на одне,— з якої речі він заходився рятувати дівчину й чому почав верзти їй про своє кохання до неї, коли насправді те кохання є дивовижна брехня та наклеп на себе. Подумати тільки: він — переконаний анархіст — і закохався! От він бере всі свої почуття жужмом у лабети розуму й починає аналізувати. Старанно перебирає найтонші ниточки свого арсеналу почувань, перетрушує кожен натяк на почуття і не знаходить нічого, щоб хоч віддаля скидалось на кохання...

Ха! Він просто дурника корчить, та й на тому! Смішно навіть говорити, що Тома може захопитись якимось там убогим дівчам, пришелепуватою гістеричкою, що закохана в свого бандита і не знає, що їй робити!.. Але той бандит, мабуть, розлюбив її? Усе може бути, все може статись... Але при чому тут він, Тома Карлюга, пустельник і філософ, що задля своєї філософії кинув життя, щоб не повертатися до нього, не повертатися до того огидного велетня спрута, що простягає свої мацки сюди й хоче захопити його в свої лабети та закрутити у вирі своїх стихій?

Карлюга, йдучи, ворушить мокре мертве листя, і в шелесті його йому вчувається нічний голос самогубці. Він дивиться на зелене чатовиння, і йому ввижається волохатий бог борів, а небо по-весняному прозоре, як очі вперше закоханої жінки...

Безперечно, вона йому ні на крихту не цікава, а коли й цікава, то тільки як патологічний тип для лікаря. Заплуталося дурне теля в хащах забобонів і не знає, як вийти з них... Воно не догадається просто відкинути всі ті забобони й вийти на чисте, і побачити чисте небо, і дихнути вільними грудьми повітря, що не отруєне людським оточенням...

Карлюга незчувся, як під ногами його замість мокрого листя заскрипів рудий пісок, і він вийшов на широку галявину, вкриту зеленавими від дощу дюнами. Дюни розбігалися ген-ген удалину й зливалися там у рівнину... Яке не бурхливе життя, а бурхливість та тільки зблизу помітна, які не різні люди, а різниця між ними є тільки, коли віч-на-віч розглядаєш їх. У далині моря всі прапори однакові й усі різниці стираються...

Пригадав Карлюга, ідучи пісками, і свою крадіжку. Навіщо він, власне, викрав ті дурні папери? Навіщо вони йому потрібні? І він спритьма вирішує, що папери йому не потрібні, що викрав їх так собі, знічев’я, поцікавившись чужими ділами... Ну й що ж?

Відповіді Тома не знаходить. Він бездумно йде дюнами й слухає, як вони хрумкають під ногами, немов коні, що жують овес.

Тома пройшов піщану просторінь і знову увійшов у ліс, і тільки тепер викристалізувалося у нього завдання його сьогоднішньої подорожі. Він не просто вийшов погуляти. Він пошукає місця, де б заховати свою самотність...

З кущів вибіг заєць і зупинився на стежці. Дурний заєць, він, певно, зроду не бачив людей, бо не тікає від Карлюги навіть тоді, коли він підходить ближче. Заєць, певно, народився навесні цього року і ще не здибувався з двоногим ворогом, а то він не сидів би так спокійно. Карлюга кашляє, і звук кашлю видається зайцеві таким дивовижним, що він стрибає, як підстрелений, і зникає в кущах.

Томі стає радісно. Він іде тепер молодечою ходою, і видається йому, що світ створено спеціально для його потреб.

Верстви минають одна по одній, а Тома йде все далі в ліс, аж поки не зупиняється на глухій лісовій дорозі, що в’ється в кущах і зникає десь за зеленими пагорками.

«Це дорога, певно, на Солоне... Звідси не більше як п’ять верстов до Мілководдя...»

Та шлях був куди коротший, ніж гадав Карлюга. Не минуло й півгодини, як він вийшов на галявину й побачив лісову сторожівню, а коло неї напіврозвалений сарай. Огорожі навколо не було, сарай од вітру міг завалитись, але сторожівня хоч і без вікон і без дверей, зате міцна, і дерев’яний дах не зіпсований. Усередині було сухо, і Тома з приємністю сів на віконну лутку й озирнувся навколо. Піч розвалена, та її легко поладнати, він це зробить в одну мить.

Назад повертався Карлюга з легким серцем. Більше він не буде вагатись. Двічі чи тричі йому доведеться ходити, щоб перенести свої убогі лахи, але він не боїться цього. В умі він починає перебирати, скільки речей йому доведеться переносити, й доходить висновку, що за двічі він може перенести все.

«А Марта? — промайнула в нього підступна думка, і Карлюга миттю відповів: а при чому тут Марта? Хіба він обіцяв її няньчити, чи що?»

Він ухвалив нікому не говорити про свій перехід на нове місце. Так буде краще, і він, поки вистачить харчів, може жити в абсолютній самотності, а харчів у нього вистачить надовго... Він вираховує, скільки він може прожити на свої запаси, і з радістю констатує, що запасів вистачить на всю зиму. Цілу зиму він може не бачити людей! Яка втіха!

От уже показались паркани Липівської комуни, і Карлюга хоче пройти до своєї кімнати непомічений. Він озирає подвір’я, оскільки його можна було озирнути зовні, і нікого не бачить. Він сміливо ступає у ворота і натрапляє на Артема.

Артем стоїть коло колодязя й витягає відро води. Зобачивши Карлюгу, він привітно усміхається й киває йому головою.

— Добридень! — каже Гайдученко, і Тома ніяково відповідає на привітання. Він хоче, щоб Артем більше нічого не говорив, і він зміг би, не затримуючись, пройти до свого житла, та Гайдученко кидає відро й простує до нього.

— Як тулялося? — питає Артем і тисне руку Карлюзі.— Година чудесна!

— У лісі хороше,— нехотя відказує Карлюга, щоб щось сказати, і виявляє намір іти геть.

— Ви дозволите до вас зазирнути? — питає Гайдученко, помітивши бажання Карлюги йти.

— Прошу, прошу... Тільки не сьогодні,— додає він і відходить у бік флігеля.

«Чого він такий стурбований?» — думає Артем і стоїть замислено коло колодязя.

Потім він бере відро й несе до хати. У сінцях зустрічає Чмиря, що затурбовано нахилився й шепоче на вухо:

— Діда Данила немає й досі... він забрав своє манаття і нібито нікому нічого не сказав... Та я бачу, що комунари наші щось знають, та криються...

— Гм... гм...— мугиче Артем і, коли почулося за дверима шарудіння, заносить воду Вірі Павлівні.

Упоравшись з водою, Артем іде до мезоніна й сідає за стіл із своїми перекресленими паперами. Рука його нерухомо лежить на столі, а думками він витає десь далеко від цієї вбогої кімнати й почерканих паперів.

«Карлюга чогось неспокійний... Він щось задумав... Треба попередити Чмиря, хай простежить, а назавтра неодмінно зайду до нього...»

Знадвору чуть, як комунари поять скотину, і їхні голоси осінніми мухами б’ються в закурені шибки мезоніна. Іржуть коні, що застоялись у стайні, і дзвенять цеберки. Ці згуки не викликають більше в Гайдученка почуття господарського хвилювання й уважливості; вони проходять повз його увагу, як і шкриботіння миші під підлогою або виття осіннього вітру в димарі...

«Але коли зайшов сюди Чмир?» — проноситься здивована думка в голові Артема. Він дивиться на Чмиря, що стоїть коло нього й щось говорить. Артем насилу ловить слова й перепитує:

— Що ти сказав?

— Та проснись же ти нарешті! Говорю, говорю, а він хоч би що, як кам’яний!

Чмир нахиляється до вуха Артема й говорить, гаряче дихаючи йому в шию:

— Марта спитала про діда Данила...

— Ну, то що?

— Нічого більше... Вона питає мене: «А де подівся дід Данило?» А я відповів, що не знаю... Чого вона цікавиться тим дідом?

Артем знизує плечима й нічого не каже. Що дивного в тому, що Марта зацікавилася дідом?

Чмир, звичайно, нічого дивного в тому не вбачає, але, в зв’язку з їхньою справою, це може щось та означати...

— Як ти думаєш? — питає він Артема і стежить за виразом його очей і обличчя.

— Ти якісь дурниці верзеш! — сердито бурчить Гайдученко й одсувається від товариша.— Хіба можна підозрівати в чому Марту?

Ой, який чудний цей Артем! Він, Чмир, зовсім і не думає підозрівати в чомусь ганебному Марту, але тут може бути та ниточка, по якій можна розмотати весь клубок... А Марта цікавилася дідом і ходила до Карлюги... Чого вона цікавилася дідом і ходила до Карлюги? Чи не знає цього Артем?

Артем розводить руки. Він нічого не розуміє і взагалі вважає, що Чмир захворів на шпіономанію... Ну, ще Карлюга, людина нікому не відома, але Марта! Та за Марту він може голову закласти!

Гайдученко говорить палко, і Чмир ніяковіє, але то на одну лише мить. Він оволодіває собою, і коли Артем виговорився, починає говорити Чмир. Він говорить без запалу, чітко вимовляючи слова, холодним тоном. Увесь час він пильно стежить за Артемом, і тому врешті робиться не по собі. Він ніби піймався на нехорошому вчинку, і старший суворо вичитує йому.

Чмир нікого не хоче підозрівати... Він тільки шукає ниточки, щоб розплутати клубок... На його думку, Марта поводиться якось чудно, не менш чудно поводиться Карлюга... Та й дід Данило зник невідомо чого... Не міг же дід кинути теплий куток на зиму? Так собі взяти й кинути? Та й які такі діла можуть бути в Марти до Карлюги? А хіба Артем не казав, що наречений Марти зазіхав на його винахід... на той, як його, темніт чи динаміт...

А хіба вони знають — хто такий той дід Данило? А може, він шпигун?

Гайдученко відчуває, що він кругом винен, і нотація Чмирева має всі підстави... Справді, він багато над чим не подумав... Але Марта! Ні, вона, звісно, не при чім тут! От хіба Карлюга? Але які можуть бути зв’язки між ним і Мартою? Дівчина просто, певно, ходила до «мудрого пустельника» за порадою... Імовірно, що це так і було...

Чмир бере слово з Артема, що він неодмінно позондує завтра Карлюгу й усе докладно розповість йому. Він тепер увесь час слідкуватиме і за ложкарем, і за Мартою, і за всіма в комуні... ‘

Андрій поліз до кишені за хусткою, і Артем побачив під френчем у нього маузер. Наприємне почуття ворухнулося в серці, але він нічого не сказав товаришеві.

«Чи він думає забивати кого, чи що?» — думав Артем, коли Чмир стукав важкими чобітьми по сходах, ідучи вниз.

Якась байдужість і утома налягли на Артема, і він ледве переміг її, щоб дійти до ліжка. Він безсило ліг, і, як тільки заплющив очі, перед очима йому застрибали числа й формули, переплітаючись у божевільному танку...

Розділ двадцять другий. Розпанахані дні

Остання розмова з Чмирем справила надзвичайне вражіння на Віру Павлівну. Вона днів чотири ходила, не насмілюючись глянути в вічі Марті. Їй усе здавалося, що Марта зрозуміє змову проти неї і, чого доброго, втече або вдіє щось гірше за втечу.

«Але ні, Марта тут не при чому. Чмир, безперечно, помиляється... Що ймовірно, так це те, що Марта є сліпа зброя в чиїхсь руках... Але тоді, виходить, Чмир не помиляється?»

Віра Павлівна дуже шкодувала, що не можна вирядити Марту до якоїсь лікарні чи показати її доброму лікареві. Безперечно, її треба лікувати, і що скорше, то краще.

Вона вдалася в чорну меланхолію й останнім часом зовсім не говорить ні з ким.

Кілька разів до Віри Павлівни підступав Чмир, нагадуючи їй, що треба вивідати про Марту, але що можна зробити, коли Марта уперто мовчить? Ну от, немов німа або пришелепувата, що не второпає звичайних людських слів.

Та те, чого не могла домогтися Віра Павлівна, сталося само собою ввечері. Коли ще каганця не запалювала і вона сиділа коло темного вікна й думала свої думки, до неї нечутно підійшла Марта й поклала руку на плече. Це було так несподівано, що Віра Павлівна аж з місця схопилася.

— Чого ти злякалась? — спитала Марта й сіла поруч на стільці.

— Та я замислилась, а ти так нечутно підійшла...

Настала мовчанка.

— Віро, я хочу з тобою поговорити... Мені, Віро, тяжко...

Віра Павлівна м’яко взяла за руку Марту і в темряві намагалася поглянути в вічі. Але очей не видно було, і Віра Павлівна відчувала тільки нервове тремтіння руки дівчини.

— Марто, ти стала скритна й мовчазна... Хіба я тобі недруг, що ти від мене криєшся?

— Я більше не можу... Я знесилилася вкрай...

Марта нахилила голову на коліна Віри Павлівни й заплакала. Вона плакала тихо, як до краю знесилена людина, що в неї вже на ридання не вистачає сил.

Віра Павлівна гладила дівчину по голові, і їй невимовно жаль стало цієї самотньої дівчини, що до неї нікому немає діла. Їй пригадалися підозріння Чмиря, і обурення проти тих підозрінь заполонили її. Хіба може ця знесилена дівчина зважитись на якийсь сумнівний вчинок? Ні, то безпідставні підозріння, і вона зараз їх розвіє, як дим. Вона розпитає Марту і певна, що від тих підозрінь не лишиться і сліду.

— Кажи, легше буде...— мовила Віра Павлівна, коли Марта трохи заспокоїлася.

Та хіба легко розповісти про те, як людина стає на перехресті життьових доріг, не знаючи, куди їй іти? Хіба легко розповісти про дві душі, що сплелися в смертельному герці?

Марта збиваючись розповідає, як трудно їй боротися з собою... Там, у минулому, образ брата, закатованого жандармами... Вона віддана революції, і раптом цей Чорний Ангел її душі, що розпанахав її дні підступом і стоптав чоботом те, що було найкращого в неї...

Марта тепер ридає, як людина, що втратила найближчого друга.

Віра Павлівна мало розуміє туманні слова Марти про дві душі і розпанахані дні. Вона тільки невиразно здогадується, про що мова.

Ах, ще ця гістерія!

Марта тіпається в риданнях, і шкода її розпитувати. Віра Павлівна світить каганця й починає ходити коло Марти. Вона поїть її водою, і дівчина потроху заспокоюється. Віра Павлівна поклала її на ліжко й сіла поруч.

— Я, Марто, не зовсім розумію... Те, що ти віддана справі революції, це я знаю, але яка інша дорога послалася перед тобою?

Марта розповідає про свою зустріч з Петром рік тому. Вона була дуже рада Петрові... Віра розуміє її... Вона ж жінка... Але Петро дуже змінився...

Слова падають у мертвій тиші кімнати, як краплі далеко відшумілих злив. Вони наповнюють сухі русла й починають шуміти ріками многоводними та заполоняють всю увагу Віри Павлівни. Так от чого ця дівчина була така химерна останній рік! Так от яку трагедію писалося живою людською кров’ю так непомітно.

— ...Він, більше того... він сказав, коли ти хочеш бути моєю, роби мою справу... До цього часу ти зраджувала український народ... Він так і назвав мене зрадницею, що мусить умерти або спокутувати свій гріх і виправдати себе якоюсь корисною роботою... Він кляв мене й дивився такими очима, що скажи тільки я слово,— він уб’є мене або обійме як кохану...

Марта зупинилася, й тяжке зітхання вирвалося з її грудей.

— І він обняв мене... Я сказала слово... Я відреклася від усього і робила його справу... Я, Віро, за крихітку гіркого, гіркого кохання продала вас усіх: і Артема, і тебе, і Чмиря...

Віра Павлівна з жахом одсахнулася від Марти і стала на рівні ноги. Вихори почувань і думок налетіли на неї, і вона не могла з ними зволодати. Вона дивилася на Марту, на ту Марту, що вона їй допіру безмежно довіряла, з жахом і огидою.

Як сновида, вона одійшла від Мартиного ліжка й стала коло вікна. Там, за шибками, чорна ніч розливала місячний мед з-за хмар, а тут чорна істина сушила серце.

Чи не цілу годину простояла так нерухомо вражена жінка, аж поки не вгамувалося перше зворушення. Віра Павлівна згадала про свою обіцянку Чмиреві і, опанувавши собою, зовні спокійно підійшла до ліжка й сіла поруч Марти.

— Ти його кохала?

Марта кивнула головою.

— Папери ти вкрала?

— Ні...

— А хто ж? Ти знаєш?

— Не знаю... Дід Данило намагався украсти, та не встиг... Хтось інший раніш украв...

— Це ти правду говориш?

Марта підвелася на лікті і, дивлячись просто в вічі Вірі Павлівні, промовила з невластивою їй твердістю:

— Віро, не для того я говорила правду про свій ганебний вчинок, щоб тепер брехати.

У цих словах почулася і образа і гнів. Віра Павлівна пильно глянула на Марту, і їй стало ніяково, що вона так мимоволі образила дівчину. Справді, коли вона призналася у всьому, то хіба не заслуговує на довіру в дрібницях? Але як же ж бути далі?

— Марто, треба подумати, як виправити твої помилки... Треба подумати... Я поговорю з Артемом...

Марта злякано замахала руками.

— Не кажи нікому! — вигукнула вона.— Не кажи до якогось часу! Я подам знак, коли ти можеш розповісти! Ради всього святого, не кажи поки! Ну, ти хороша, благаю тебе, не кажи! Ну, день-два тільки!

Марта благала милосердя, і Віра Павлівна піддалася й дала слово мовчати.

Розділ двадцять третій. Записка на одвірку

Зранку наступного дня Чмир ходив насуплений і підозріло дивився на всіх. Він кілька разів заводив розмови з комунарами, та відповіді були недоладні й нічого не пояснювали Чмиреві.

Об обіді, стоячи на подвір’ї, він помітив, як Марта крадькома вийшла з сіней і, озирнувшись навколо, попростувала до воріт. Вона, видимо, не помітила Чмиря, що притулився до дверей сарая, ховаючись од дощу.

Марта пішла поза парканом садиби й невдовзі зникла за будівлями.

Чмиря як електричною іскрою пройняло. Він стрепенувся і вмить прослизнув через розламаний паркан до лісу. Андрій обережно посувався в той бік, куди зникла Марта, і не заспокоївся доти, доки не помітив її хустки за кущами на дорозі. Він щільніше загорнувся в пальто й подався кущами, весь час не спускаючи з очей дівчини. Марта йшла тепер не поспішаючи, немов роздумуючи про щось, і раз у раз підозріло озиралася. Видимо, що це не була звичайна прогулянка.

З кущів сипалася роса, і Чмир одразу промок, та ці неприємності не стримували його. Він постановив дізнатися, куди ж і по що ходить ця дівчина?

Нарешті Марта вийшла на галявину коло смолярень і зайшла в сарай. Чмир зупинився в кущах і чекав. Час тягся довго й нудно. Марта не виходила з сарая, і нарешті Чмир зміркував, що до сарая можна підійти, користуючись прикриттям кущів. Через п’ять хвилин він дивився в щілину, що робиться всередині сарая.

Марта сиділа на колоді, схопивши голову в руки, і плечі їй підскакували, немов її душив кашель. За шумом дощу нічого не можна було почути з сарая, і тільки коли ридання вирвалися каламутним вибухом, Чмир зрозумів, що дівчина плаче. Але чого вона плаче? Чого, власне, прийшла сюди плакати? Невже, щоб виплакати свої болі, треба йти майже за п’ять верст?

Чи не з годину просидів Чмир за сараєм, а Марта не рухалась на колоді, хоч плечі їй і не здригалися, як раніше. Та от вона підвелася і щось робить коло дверей. Потім, не озираючись, іде геть з сарая, і Чмир мусить вилізти на ріг будівлі, щоб простежити, куди пішла дівчина. Вона пішла старою дорогою, певно, додому, і Чмир не поспішає йти слідом. Його цікавить сарай, і коли Марта вже сховалася за поворотом дороги, він обережно прослизнув у двері задимленої будівлі.

Чмир уважно оглянув усе всередині, і раптом очі його притяг білий папірець, приколотий до одвірка. Папірець списаний олівцем,— це одразу відзначає Чмир. Він обережно висмикує шпильку, що нею він був приколотий, і читає написане, нічого не розуміючи. Він кілька разів перечитує нерівний почерк, але від того зміст написаного не стає зрозуміліший. Видимо, Марта багато вже говорила з тим, кому пише, і може висловлюватись натяками, не опасуючися, що її не зрозуміють. У папірці значиться:

«Хто те зробив, я не знаю. Я не винна. Приходь у наш день».

Чмир бере папірець і приколює його знову до одвірка Потім він виймає свою засмальцьовану записну книжку й старанно копіює записку.

Він певен, що натрапив на кінець ниточки, але як розплутувати клубка, не знає. Перше, що треба,— це розшифрувати таємний зміст цидулки. Він покаже копію її Артемові, і вони вдвох поміркують.

Чмир назад іде дорогою не ховаючись. Він ввесь мокрий од дощу і од роси, револьвер муляє бік, та Чмир не звертає уваги на незручності. Думки складаються в голові на тисячі ладів, і все те він без жалю відкидає, щоб скласти нову тисячу комбінацій і так само жбурнути, не використавши.

«Не треба думати про це»,— ухвалює Андрій і силою волі спроваджує думки в інше русло. Він тепер думає про винахід Гайдученків і на всі способи прикладає його до дійсності. От він переходить піщані дюни й напружує фантазію, щоб уявити, як вони будуть вкриті золотою пшеницею. Але фантазія не допомагає. Ще осоку можна уявити на цих пісках, а не пшеницю або виноград...

«А може, все те тільки Артемова мрія? Може, з того винаходу нічого й не вийде? — проскакує зрадлива думка, та Чмир одгонить її геть.— Хай одразу не вийде, але врешті мусить же щось вийти. Хай вийде десята частина того, про що думає Артем, але й то багато...»

От тільки не може пристати Чмир на те, що винахід може відограти таку велику роль, як думає Гайдученко. Андрій доходить висновку, що як не крути, а винахід винаходом, а революція революцією, бо ж кожен винахід можна використати проти революції...

Думки Чмиреві несподівано перериває сіра полохлива тваринка. Заєць вибіг з кущів і зупинився на стежці, нашорошивши вуха. Заєць роздивляється на рідкого гостя, що йде собі байдуже й не звертає ні на що уваги.

Чмир усміхається в ус і виймає з кобури маузера. Треба ж почастувати заячиною Гайдученків, що нидіють над картоплею.

Заєць немов відчув небезпеку й чимдуж чкурнув вздовж дороги. Вслід йому клацнув постріл, і тварина, кілька разів перекрутившись, упала на мокре листя.

Ого! Дядько Чмир ще не розучився влучати! Він бере зайця за задні ноги і йде до комуни.

Коло самого двору його зустрічає Карлюга. Він пильно дивиться на Чмиря й на зайця.

— Де це ви підчепили?

— В лісі витратив кулю...

— З револьвера?

Чмир киває головою. Що ж тут дивного?

Але Карлюга справді здивований. Хіба можна влучити зайця з револьвера? Це ж тільки випадок, очевидний випадок...

Чмир зовсім не хвалько. Він може довести, що він на бігу влучив зайця. От, може, добродій Карлюга не пожалкує за своєю шапкою і кине вгору? Одна тільки маленька дірочка... Згода?

Чмир виймає револьвер і готується до пострілу. Він наказує кидати і, коли Карлюжина шапка мотнулася чорного грудкою вгору, стріляє.

— Це неймовірно,— каже Карлюга, піднімаючи шапку з двома дірками. Куля влучила в бік і зробила дві діри.

З двору комуни на постріл вибігає кілька душ, і врешті з’являється на воротях Гайдученко.

— Киньте ви полошити людей. Ну як тобі, Андрію, не сором провадити свої стрілецькі вправи?

Але він сміється, побачивши обличчя Карлюжине, що недовірливо вертить шапку в руках...

— Це неймовірно, але факт,— говорить він нарешті сміючись і надіває шапку.

Чмир іде у двір, а Артем підходить до Карлюги й каже:

— Так ми, може, зайдемо до вас? Га?

Карлюга киває в знак згоди головою, і вони йдуть нагору.

Розділ двадцять четвертий. «Зачуханий анархіст...»

— Ви, здається, говорили Чмиреві, що бажаєте вступити до комуни?

— Так. Говорив...

Карлюга відповідає з легенькою посмішкою, зовсім не намагаючись її сховати.

Він сидить проти вікна, і Гайдученко прекрасно бачить ту посмішку.

— То що ж — був жарт, чи що? — суворим голосом питає Артем.

— Ні, який же жарт. Я справді хотів вступити до комуни... А тепер... Тепер роздумав...

Посмішка не сходить з губ Карлюжиних, та Гайдученко ясно бачить, що та посмішка не справжня, фальшива, що Карлюзі зовсім не смішне те, що він хотів вступити до комуни.

«Так, певно, посміхаються дипломати»,— думає Артем і питає:

— Чому ж ви роздумали? — і коли ще Карлюга не встиг відповісти, перебиває сам себе: — Та що я вас взявся висповідувати? Справді, яке мені діло до причин, з яких ви передумали вступити до комуни? Вони мені ні до чого, запевняю вас...

Тепер Карлюга бачить, що справді Гайдученкові цікаві причини, але він удає байдужість. Тома злорадно усміхається — на цей раз щиро — і говорить:

— Та чого це ми справді завзялися сповідатися? Давайте краще просто говорити, що хто захоче... От, приміром, мені охота висловити своє побоювання, що з вашої комуни ні чорта путнього не вийде... Як ви гадаєте?

Гайдученко роблено недбало насвистує грайливого мотива, і мотив той ріже ухо фальшем.

— Ні, я не думаю, щоб нічого не вийшло... Чи ви, може, говорите про комунарів, а не про комуну?

— А ви що думаєте, що з ваших комунарів ні чорта не вийде?— ловить його на слові Карлюга й весело сміється. Він давно так не сміявся, як тепер.

Гайдученко відказує:

— Ви, нівроку, весела людина... Скажіть, будь ласка, і звідки тільки така життєрадісність!.. Невже від ночов?

— Ну, не сердьтесь! — кладе йому на плече руку Карлюга і вже серйозно говорить: — У вас, здається, нещастя?

— Так, неприємність...

— Ваш товариш говорить, що вкрали скриньку з паперами?

«Хіба Чмир кому говорив, що саме в скриньці були папери?» — думає Артем і киває в знак згоди головою.

— То що ж, ті папери дуже важливі, чи так собі?

— Ні, не дуже важливі!.. Там дещиця важлива, а решта пусте...

— Шкода, шкода...— висловлює свій жаль Карлюга и починає ходити по кімнаті. Раптом він зупиняється й питає: — А як ви гадаєте, хто міг таке зробити? Залізти вночі до вас? Га?

— Сказати певного нічого не можна, хоч і є підозріння... Та проте це нецікаво...

— Як то так нецікаво? А я хотів запропонувати вам послуги для розшуку пропалого...

— Ну, ви, мабуть, нічого не допоможете...

«Чого це я з ним патякаю тут?» — думає Гайдученко й не находить виправдання своїй балачці. Він встає зі свого місця коло вікна й наміряється йти, але Карлюга гостинно припрошує посидіти ще й поговорити.

— Я оце, одверто кажучи, хочу йти звідси. Набридла мені ваша комуна...

— Куди йти? — здивовано питає Гайдученко.

— Вибрав собі закуток глухий, глухий! Туди й піду жити. Треба втікати од усього, що має ознаки цієї безглуздої метушні, що зветься життя... Набридло... Я ж утік од усього, і от знову ви поставили мене в близькі стосунки з метушнею... Ні до чого це людині... Стихія життя втратила свою владу наді мною, я вільний спостерігач тієї стихії, не більше...

Карлюга починає довгий виклад своїх поглядів на життя, і в голосі йому бринить інтимне тепло. Та його філософія самотності й відмовлення від активної участі в житті починає дратувати Артема.

«Наб’є собі людина в голову дурниць і думає, що вона вже самого Саваофа за бороду держить... Скажіть, будь ласка, який шляхетний син нешляхетного батька!» — думає він докірливо, але слухає далі.

— Той Велетень, що спородив мене і виняньчив, щохвилі простягає до мене свої лабети, як спрут, але я добре вивчив його характер та звички й призвичаївся своєчасно уникати полону...

«Га! Яка «абсолютно вільна людина»! Тільки подумати, що ще такі дурні не перевелися!. Але хто ж то такий, той Велетень, що хоче ухопити в свої лабети шляхетного свого сина?»

— Це що ж, люди або людство простягає до вас свої лабети, щоб знову вас полонити? Чи щось інше ловить вас? — Гайдученко питає й посміхається нарочитою глузливою посмішкою.

— Не людство, звичайно, а дух життя, метушлива субстанція, що живе однаково і в людині, і в самій природі... Тут і біологія, і зоологія, і загалом фізика... З усім цим я порвав пуповину, і ніщо не поновить її, і ніщо не зв’яже мене з тим, що зветься життя...

Щось штовхнуло Гайдученка зсередини. Він, як ошпарений, схоплюється з місця, стрибає до дверей і, повернувшись до Карлюги, починає вигукувати лайливі слова, добираючи найобразливіших, найгостріших, найотруйніших:

— Ідіот!.. Миршавий імпотент!.. Кретин!.. Зачуханий анархіст!..

Артемові не до снаги стримувати себе. Лайливі слова вилітають каламутними клубами й дзвенять іржавим залізом у задимленій кімнаті пустельника. Нижня щелепа Артемові тремтить, увесь він нервово пересмикується і, видимо, над силу виходить геть з кімнати.

Карлюга стоїть і спокійно дивиться на свого разхвильованого гостя.

Артем вибігає надвір, і холодний вітер з дощем студить йому спітніле чоло. Побоюючися, що когось може зустріти, він похапцем іде до свого мезоніна. Він заходить до кімнати й замикає за собою двері на засув. Одійшовши від дверей, він раптом бачить у кімнаті Чмиря. Чмир дивиться на Гайдученка з пильною увагою і, ніби задовольнившись оглядом, підходить до нього й бере під лікоть.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up