Чорний ангел (сторінка 6)

— Є справа...— говорить він і сідає разом з Артемом на ліжко.

Артем зле втямлює, що Чмир розповідає про записку, про Марту. Андрій говорить швидко-швидко, і слова, як осінні мухи об шибки, б’ються об свідомість Гайдученкову, відлітають, щоб знову задзвеніти в ушах. І як у дзижчанні мух нічого, крім осінньої нуди, не добереш, так не добирає змісту Андрієвих слів Артем. Тільки одна тривога тремтить неспокійною струною, і Гайдученко робить зусилля, щоб зрозуміти, що говорить товариш.

Він проводить рукою по чолу, немов роздираючи завісу, що спала на його мозок, і, знітившись, говорить Чмиреві:

— Ти не хвилюйся і кажи все докладно... Я щось нічого не второпаю...

— Та я й так, здається, кажу толком! — аж образився Чмир і вдруге починає докладно розповідати про свою пригоду в лісі і про Марту, і про сарай, і про записку. Він витягає свою заялозену записну книжку й подає Артемові. Гайдученко уважно розглядає записане там, і йому стає ясно, в чому річ.

— Що ти з приводу цього думаєш? — допитливо дивиться Чмир на Артема і бере з його рук записну книжку.

Гайдученко мовчить. Він довго й уперто мовчить. Дивиться на шибки вікон, уважно розглядає їх, встає з ліжка і ходить широким кроком по кімнаті. Чмир стежить за ним пильними очима, і йому здається, що Артем на нього сердиться і от-от почне лаятися. Та то тільки так здається. Артем раптом зупиняється посеред кімнати й дивиться в вічі Чмиреві.

— Безперечно... цей... лист... адресований... Петрові...

Артем ще кілька разів проходить по кімнаті і знову

так само зупиняється перед Чмирем.

— Це тільки підтверджує твою думку про участь Марти... Так, тепер я певен, що ця психопатка викрала для мого брата мої папери! Я певен у тому, сто чортів його матері! Я певен!..

Артем починає кричати, люто б’є по підлозі, хапає стілець і розсаджує його об одвірок.

Чмир не сподівався такого кінця. Він сильними руками бере Артема за плечі й веде до ліжка. Артем тепер м’який і безвільний, як єдвабна лялька. Він здається Чмиреві й лягає горілиць на ліжку. Його тіпає нервова лихоманка, і Андрій дає йому випити води.

— По-перше, ти не хвилюйся... Справу треба вести обережно й не вигукувати зарані того, чого не можна говорити загалом... Ти дуже нервуєшся... Це нехороше...

І коли вже Гайдученко заспокоївся, Чмир почав про діло:

— Ти кажеш, що листа того писано Петрові?

— Так... Нема ніякого сумніву...

— Виходить, він десь тут?

— Можливо... Він цікавився моїм винаходом... Марта, очевидно, допомогла йому викрасти...

— Гаразд. Я буду стежить тепер за Мартою. Вона не втече моїх очей... А як Карлюга? Ти говорив із ним?

— То пусте... На біса йому папери! Та й взагалі він думає переходити на нове місце... Казав, що вибрав уже собі місце...

— Гаразд. А твій брат, Петро, не подавав тобі звісток про себе?

— Ні, і подавати не міг, бо ми розійшлися давно... Він має мене за комуніста, а значить — за свого ворога...

— Гаразд. Ти лежи спокійно й не виходь з хати. Це буде найкраще. Я скажу, що ти занедужав трохи, а Вірі Павлівні скажу, щоб носила тобі сюди їсти...

Гайдученко дивився на Чмиря, і йому здається, що він маленький і безсилий, а цей мужній Чмир може все, і нічого немає такого, що б він не міг зробити. Точнісінько так, як думають малі діти про своїх батьків...

Так, він буде лежати. Він зробить усе, що не накаже йому Андрій. Він виконає все, як дисциплінований солдат...

На сходах за дверима гупають чоботи Чмиреві,— то він. повертається від Артема. От кроки затихли, і тиша заволоділа кімнатою. Артем поводить очима, і кімната йому здається якоюсь незнайомою, немов він уперше прийшов сюди і ліг на чуже непривітне ліжко...

Розділ двадцять п’ятий. Марті байдуже...

Другий день переносить Карлюга свої манатки на нове житло. Устигає він за день тільки раз сходити до нового місця, та й то стомлений приходить назад.

Сьогодні, повертаючись, він зустрів коло самого двору Марту й привітався. Дівчина відповіла легеньким поклоном і намірялася пройти мимо, та Карлюга зупинив:

— Ви, панно, не думаєте, що нам треба поговорити?

Марта серйозно дивиться в вічі Карлюзі, і уста їй

нервово тремтять. Ледве чутно вона говорить:

— Я прийду сьогодні ввечері...

Такої відповіді не сподівався Тома. Спочатку він аж отетерів, а потім, опанувавши себе, сказав:

— Буду чекати...— і уклоняється з такою собі ласкавою посмішечкою. «Фу, як парикмахер! — докоряв він себе за посмішечку, йдучи до житла.— Але навіщо йому потрібна Марта, що він її запрохує до себе?» — думає Карлюга і робить висновок, що Марта йому ні до чого і що він спитав її так собі, між іншим. Тепер вона, без сумніву, прийде, але що він мусить їй говорити, як поводитися?

Карлюга сідає коло груби. Він стомився й змок під цим проклятущим дощем. Запалює тріски в грубі і перед привітним теплим огнем роззувається та гріє ноги. Мимоволі спадає на думку розмова з Гайдученком, і йому стає ніяково за себе.

Гайдученко, безперечно, дуже хвилюється. Очевидно, паперам тим він надає великої ваги. Ну, звичайно ж, не щоденникові, а тим формулам, що їх ніяк не міг розібрати Карлюга. Надто там щось намудровано, як то завжди буває з людьми, що певні своїх перемог над стихіями. Бідна, бідна людина! Вона вважала себе завойовником, і він брутально відняв у неї фікцію завойовництва, розвіяв марево, яким, мабуть, тільки й жила ця людина... Бідний еквілібрист над прірвами нерозгаданого!

Але з якого це часу Карлюга почав уболівати над еквілібристами? Чи не завелика це шана для них?

Карлюга заплющує очі й скупчує думки. Ось відокремлюється від землі другий Тома Карлюга, той, що не носить брудної білизни та драної шинелі. І зноситься той Карлюга білою байдужою птицею над життям, і діла того життя ворушаться внизу, як бактерії під мікроскопом. От і земний Тома з своїми ділами... Ах, який він цікавий! Просто геніальний той земний Карлюга в своїх ділах! Він навіть закоханий у дівчину, у звичайну дівчину! Це ж надзвичайно цікаво! Анахорет і аскет... закоханий!..

Абстрактний Карлюга раптом падає з височини своїх абстракцій і летить у прірву, ототожнюючись із земним Карлюгою. І Карлюга в брудній земній білизні встає, як Савонарола, і говорить уголос:

— Досить цього ідіотства! Ти думаєш, що я не маю права робити й відчувати те, що роблю й відчуваю? Ти, абстрактний імпотенте, кривобокий дегенерате, висхлі мощі! Ти смієш глузувати! Так, я закохався, і ти, небесний йолопе, мусиш це знати і знати, що я маю на те право!

Карлюга схвилювався і п’є воду. І замість води теплими струмками ллються в душу Томи нові, давно забуті звуки. Він сідає знову перед грубою й відчуває себе гадюкою, що скинула стару шкуру і гріється на сонці.

«А стихія ж як? — питає єхидний голос.— А Велетень, що прагне захопити тебе в полон?»

— Хи-хи! — сміється Карлюга тихо і з насолодою гріє ноги.

Йому тепер навіть неприємно, що він не встиг узутися, коли прийшла дівчина. «Яка нечемність!» — дорікає він сам собі в думці і просить вибачити йому за непристойний костюм і хвильку зачекати.

Марта здивовано слухає господаря й озирається по кутках. У кімнаті багато змін. Деяких речей, що раніше впадали в вічі, немає в кімнаті, і це дивує дівчину.

— Ви, здається, багато речей поховали? — питає Марта, і від цього простого запитання Карлюзі робиться тепло. Він уже взувся й пропонує гості сісти на стільчик коло вогню.

— Надворі така гидота! — каже він тоном дячихи, щ0 хоче вести пристойну салонну розмову з гостями.

Несподівана посмішка проскакує на губах Марті, і вона відвертається до огню.

Але годі. Карлюга хоче бути серйозний. Він підсовує колоду ближче до Марти й сідає.

— Я хотів про дещо поговорити з вами... власне, вияснити деякі питання, що надзвичайно мене цікавлять...

Марта не ворушиться. Вона стежить за полум’ям у грубі й хитає головою, припрошуючи говорити.

— Ви тієї ночі... серйозно думали?..— Карлюга зам’явся.

— А вам яке до того діло? — прискаливши око, говорить Марта, але Карлюгу це не збиває з тону.

— На ваш погляд, мені, звичайно, ніякого діла до того немає, але насправді, тобто на мій погляд, у мене багато до того діла... Бо, бо... я розгадав вас і тому-то й чіпляюся до вас із розмовами... Пробачте, але коли я вам набридаю, ви тільки скажіть — і я...

Марта немов лякається цих слів і упередливо махає рукою:

— Будь ласка, говоріть... Я охоче слухатиму...

Після розмови з Вірою Павлівною Марті стало легко, немов вона довго тягла на плечах важкий тягар, а тепер скинула й почуває себе краще. Вона ніби морально випросталась, зляканість з її очей зникла, і природжений гумор почав посідати місце затурбованості. От і тепер Марті чомусь легко говорити з сцим коміком, як вона сама собі називає Карлюгу, і вона не вагаючись може розповісти йому багато такого, чого вона не скаже найближчому другові.

Вона так мало говорить останнім часом, і їй кортить поговорити.

— Я дуже радий... дуже радий...— «Чи вона чула мої слова про кохання, коли лежала напівпритомна?» — думає Карлюга й провадить далі:— Я, коротко кажучи, знаю, що у вас горе... Я знаю, що вас розлюбила людина, якій ви довіряли ціле життя...

Марта здивовано піднімає брови, і іскорки гумору гаснуть їй в очах.

— Він вас не любить, це я напевно знаю, він хоче вас використати, як використовує двірник куховарку, що краде для нього панські котлети...

Ще більше здивування відбивається на обличчі Марти.

— Боже борони, я не хочу на щось натякати... я тільки хочу сказати, що не було щирого ставлення, а тільки удаване...

Дівчина заперечливо крутить головою, а Карлюга, не помічаючи цього, говорить далі:

— ...Треба було удавати закоханість, бо інакше не можна використати дівчину, що не стане ж, справді, за гроші робити різні сумнівні речі й виконувати не зовсім принагідні доручення...

— Ви, пане, занадто багато говорите дурниць! — різко зупиняє його Марта і встає. Їй треба йти звідси після сказаного, але, на щастя, Карлюга просить вибачення, благає її не йти, і вона сідає задоволена, що не довелося кинути цієї людини.

Осінні присмерки синьо туманять кімнату, і світло з груби палахливо стрибає по стінах, по речах, по обличчях. Карлюга не світить каганця і тільки час од часу нахиляється, щоб підкинути дров у грубу.

— ...Я далеко більше знаю, ніж ви думаєте,— каже Карлюга і вдивляється в вічі Марти,— і те, що знаю я,— т і л ь к и  я  з н а ю. Ви можете на мене звіритись. Так само, як можете звіритись у тому, що я кохаю вас...

На Марту ці слова ніби не справляють вражіння, тільки чоло їй похмурилося та вуста заворушились незадоволено.

— Ви що ж, може, слідкували за мною? — питає несподівано Марта й очікуюче дивиться на Карлюгу.

Тома відвернувся й ніби не чує запитання, але по паузі спокійно каже:

— Так. Я за вами ввесь час слідкую,— і дивиться, яке вражіння справили його слова на дівчину. Та Марта спокійна, ніби чує звичайнісіньку річ. Пауза тягнеться довго, і Карлюга перший порушує мовчанку:

— Коли хочете, я все вам розповім, що я знаю,— решту ви можете таїти...

— Я вас слухаю...— ледве чутно відказує Марта.

— Розповідати, власне, небагато доведеться... Ваш наречений вас покинув, бо ви йому не допомогли... Та ви знаєте, в чому не допомогли... Ви збиралися вмерти, але я став на перешкоді...

Карлюга раптом зупиняється, немов спіткнувшись.

— Ви тепер перебуваєте в стані... у важкому стані...— закінчив коротко Карлюга й дивиться на Марту, не спускаючи очей.— Ви можете мене картати за ці мої слова, але я все знаю...— додає він.

Марті байдуже. Їй нема чого втрачати, і вона нічого не боїться. Ця людина врятувала її од смерті і тепер тепло дивиться у вічі. Їй мало хто тепло дивився... Зазнавши самотності замолоду, вона пішла на виклик Петра, а тепер вона знає, що той виклик нещирий, хоч, може, спочатку в почуттях Петрових і була молодеча хороша щирість.

Напевно, та щирість була; Марті це допевне відомо. Вона зазнала тоді тепла, якого не відчула, коли зустрічалася з Петром тепер...

— Я піду вже...— каже Марта, підводячись із свого місця, і, помітивши ляк на обличчі Карлюжиному, додає: — Я прийду завтра до вас... увечері...

Карлюга проводить Марту до дверей і поводиться, як юнак на першому любовному побаченні. Він не знає, що робити.

Коли вже двері зачиняються за Мартою, він бажає їй «на добраніч» і чує від неї те саме!

Радісно схвильований Тома ходить по кімнаті, і йому здається, що він став ніби легший, а м’язи по-молодечому пружиняться, і хочеться скакнути і загалом вибрикнути. Але він стримує себе. Він завтра віднесе струмент на нове місце й дещо пристосує в новому житлі, щоб можна було вже палити піч і ночувати, не боячись пронизливого осіннього вітру. Він вернеться назад, і йому залишиться тоді взяти решту манатків і вже назавжди піти геть звідси...

Але як же Марта? Марта, Марта... Та хіба вона не піде з ним?

Карлюга ходить по кімнаті й думає, але думки якісь чудні і зовсім не нагадують поважних думок філософа-анахорета.

Розділ двадцять шостий. Нічні відвідини

Артем пильно дотримував обіцянки, що він її дав Чмиреві, і рідко виходив із свого мезоніна. У комуні всі знали, що він хворий, і питалися про здоров’я, зустрічаючи його згорблену постать у шинелі.

Переважно ж Артем сидів у себе і старанно записував уривки згадок, шматував написане й брав чистий аркуш, щоб через годину пошматувати і його.

Чмир же ходив замислений і суворий. Він рідко зазирав до Артема, а більше стежив за Мартою. Та вона не виходила навіть за ворота, а тому, що вона відвідала Карлюгу, він не надав великої ваги,— дівчина, певно, шукає поради в пустельника, що так уславився своєю мудрістю... Чмир бачив, як вона вийшла від Карлюги і нічим не видавала неспокою чи бажання скрити свої відвідини анахорета.

Спав Андрій не роздягаючись і не скидаючи з себе маузера. «Все може статись»,— думав він і спав сторожко, часто прокидався вночі і виходив на дворище послухати та подивитись, чи немає чого підозрілого. За цими турботами він забув за комунарів,— він був переконаний, що з них ніхто, окрім Марти, не був причетний до крадіжки паперів, тому вони його й не цікавили.

Повсякчасне сторожування дуже стомлювало, але Андрій поклав собі не здаватись, аж поки не дізнається про все чисто.

Він простежив, поки повернулася Марта від Карлюги, і навмисне зайшов до кімнати Віри Павлівни, щоб пересвідчитись, що Марта нікуди не збирається йти. Марта справді лагодилася спати. Чмир спитав дещо з господарства й пішов собі з наміром лягти й виспатися цю ніч. Та раніш, ніж лягати, він зайшов провідати Артема й застав його за паперами. Артем сидів за столом і виводив незрозумілі Чмиреві числа та формули, а побачивши товариша, кинув писати і майже весело привітався.

— Ну, як твої справи? Що помітив цікавого?

— Цікавого нічого... Марта тільки ходила до того ложкаря й повернулася в доброму настрої... Що вона, ворожити до нього ходить, чи що?

— Не знаю... Може, й ворожити! Адже ж він тут за премудрого Соломона править! — відповів посміхаючись Артем і почав лаштувати ліжко. Говорити не було про що, і Чмир, побажавши на добраніч, пішов собі наниз.

Та Гайдученко не збирався лягати. Йому просто хотілося залишитися на самоті, і він почав лаштувати ліжко, щоб Чмир зрозумів це як його намір лягати спати і залишив би його самого.

Уже кілька ночей сон уперто не бере очей Артемових, і він цілі години ступає вздовж кімнати, як самотній в’язень в одиночній камері. Кімната невелика, тому він ходить по діагоналі, відсунувши для зручності стола.

Він ходить і ходить, а думки плутаються в нього й змішуються, і він виразно почуває, що втратив силу стримувати їхній збурений потік.

І коли навіть сторожкий Чмир спить, Артем годинами вдивляється в одну точку, викликаючи сон. Та сон не сходить до гарячої голови його, і думки ще більше каламутяться.

«Цікаво, котра тепер година? — подумав Артем і, ніби у відповідь на цю думку, почув ледве чутні кроки на сходах.— Хто міг іти до нього в таку годину? Чи не трапилося чого і Чмир іде попередити? Так, це безперечно він»,— думає Артем і сидить на ліжку, очікуючи.

Двері відхиляються повільно, і коли вони розчинилися зовсім, на порозі з’являється незнайома постать. Постать, розвіваючи поли кавказької бурки, як великі чорні крила, повертається й зачиняє за собою двері. Все це людина робить безшумно, і Артемові спочатку здається, що це сон і він мусить прокинутися, щоб одігнати привид. Він схоплюється з ліжка і стоїть, дивлячись широкими очима на прибулого. Гість так само дивиться у вічі Артемові, й на вустах йому з’являється гостра їдка посмішка, і та посмішка знайома Артемові, от тільки не може він пригадати, де раніше її бачив і чи бачив взагалі, чи йому це тільки здається.

Незнайомець раптом одводить очі від Артема і скидає свою чорну бурку просто на підлогу — вона стоїть маленьким шатром, а гість, озброєний револьвером, шаблею й карабіном за плечима, стоїть перед Артемом стрункий і високий, як усучаснений архангел, що змінив свого архаїчного вогняного меча на машинну зброю.

— Ну, Артеме, ти ще не впізнав? — питає гість і сідає, не зводячи очей з господаря.

Він дбайливо поправив шаблю й карабін, що заважали йому.

— Петре! — скрикнув Артем, і очі йому широко розкриваються. Так, це Петро, але як він не схожий на того Петра, що він знав його колись у дитинстві.

— У тебе всі підстави дивуватись,— говорить Петро з незмінною посмішкою,— і всі підстави не впізнавати мене. Час багато змін наклав і на тебе, а мені ще й додавати тих* змін треба...

Петро гладить свою чорну бороду, і Артем дивується: чого вона в нього чорна, коли він сам зроду-звіку був русявий? Але ж то... додавати змін...

— А ти що ж, ховаєшся від кого, чи що? — питає він Петра й одразу відчуває, що ставить недоречне питання. Він нітиться й говорить попередливо:— Звичайно! Звичайно!

— Я ж тут між ворогами! — каже Петро й додає: — Я ж Хворост!

Але Артема це не дивує. Він знав, що під ім’ям Хвороста крився його брат. От тільки чого це він прийшов до нього? Чого йому треба? Чи, викравши документи, він ще хоче чогось од нього? Хвиля обурення й огиди до цієї людини, що звалася його братом, налетіла на Артема, і він уже ладен був вп’ястися йому в горло й вимагати повернути папери, як Петро промовив:

— А ти в комуністи пошився? Га? — Петро глузливо засміявся собі в бороду, і Артем бачив, як тряслося від сміху тіло братове, а самого сміху він чомусь не чув. Артем мовчки подивився на брата й ступив два кроки до нього, не спускаючи очей.

— Чого тобі від мене треба?

Петро перестав сміятись, і зненависть виблиснула в його зіницях. Він став перед згорбленим Артемом стрункий, як тополя, і міцний, як скеля.

— Чого мені треба? Ти думаєш — твоя більшовицька шкурка? — він говорив, розставляючи слова й хижо посміхаючись білими зубами з-за чорної бороди.— Ні, братику! Шкурка твоя мене не цікавить! Ціна не висока!

Артем загрозливо шарпнувся до брата, але, побачивши у руках того пістоля, наставленого в груди, зупинився.

«Коли він витяг зброю?» — промайнула думка, але навіщо це знати, коли він запевний бранець цього звіра і він може робити з ним усе, що захоче. Артем люто прошипів, немов кинув шмат гною в обличчя:

— Ти... бандитська морда! — і слова вилетіли з його горла з хрипом придушеної людини.

— Не нервуйся, братику, і не псуй собі даремно нервів та крові. Я вже не той, що був колись, і прийшов не на побачення з «рідним братом», а маю серйозну справу... Пробач, що зневажливо поставився до твоєї шкури!

Він дужими руками взяв Артема за стан і посадив його проти себе. Артем не виявив опору і, як безвольна лялька, сів на стілець, та, немов загіпнотизований, дивився на Петра.

— От бачиш, ти вже й заспокоївся! З тобою тепер, чого доброго, можна буде договоритись...

Артем похмуро мовчав.

— Справа ходить про твій винахід... Про той, що ти мріяв колись давно і так запально розповідав мені, коли в тебе ще нічого не було зроблено... Ти, звичайно, як то й пасує до твоєї натури, мав цілком вегетаріанські наміри... Я до цієї почесної категорії не належу, це ти знаєш, і дивлюся на твій винахід трохи іншими очима, очима козака, будівника незалежної України!

Він стис лівою рукою шаблю й підсунувся до Артема ближче:

— Я дізнався через свою агентуру, що ти винайшов вибухову речовину неймовірної сили...

Артем устав із свого місця, і здивування скувало його всього.

— Я про це нікому нічого не казав! Це брехня!

— Будь певен, що агентурні відомості я уважно перевіряю сам і добре знаю, що це не брехня... Я не став би тебе турбувати особисто, а вирішив...

— Украсти документи! — вихопилося в Артема, і він весь затрясся.

— Тільки не хвилюйся. Я справді ухвалив украсти в тебе твої робочі папери, щоб почати виробляти речовину у великих кількостях на потреби боротьби з московською наволоччю... Тепер я це можу говорити тобі відверто, бо тих паперів мені не пощастило вкрасти! Ти їх, очевидно, добре заховав і удаєш, що їх у тебе вкрадено. Але цим мене не обдуриш! Папери мусять бути в мене! Я до них доберуся, хоч би для цього треба було переступити через твій труп!

Артем остаточно отетерів. Що він говорить, цей... бандит! Що це — містифікація чи справді так? Коли це так, так хто ж тоді викрав скриньку? Де і в яких руках його папери?

— Скриньку з паперами у мене вкрадено...— сказав глухо Артем.

У кімнаті нависла задушлива мовчанка. Артем важко дихав, а думки його плуталися, і він почував, як сили покидають його і неймовірна неміч огортає все тіло його. Він ледве вже сидів на своєму місці, а Петро розглядав брата, як цікавий експонат на виставці, і почав повільно, не хапаючись одягати свою кавказьку бурку. Він дбайливо поправив на голові шапку-кубанку й зручніше влаштував карабін за плечима.

— От що, Артеме, я більше тебе сьогодні не буду турбувати. Піду зараз із тим, щоб через три дні у мене була вся твоя «музика»... Розумієш? А не буде — я вживу заходів добути силою. Я йду, але ти не подумай піднімати ґвалт і будити своїх «комунарів», бо я тут не один, і хлопці церемонитися не стануть...

Петро махнув чорними крилами, виходячи в двері, і притишені кроки його почулися на сходах...

Артем безглуздо, без думок і почувань, дивився на світло каганця.

Розділ двадцять сьомий. Примари

Марта тієї ночі снила сон. Ніби вийшла вона сонячної днини на широкий луг, і лугові тому не було ні кінця, ні краю. Обернулася Марта назад і побачила, що там так само немає краю лугові, а тільки голубе небо спирається на зелену тарілку прозорим ковпаком. Вітер лагідно віє в обличчя, і метелики пурхають такі великі й кольористі, що Марті дивно, як вона раніше не помічала такої краси. Марта йде все вперед і вперед, і раптом у неї з’являється думка, що, може, вона не вперед іде, а назад, бо чому це вперед? Справді, вона не знає, куди йде, вона тільки знає, що йти конче треба, і коли вона зупиниться, то станеться щось неймовірне, якась катастрофа або непоправне нещастя. Не то що знає це Марта, а почуває і вірить, як колись вірила в бога та в янголів...

Ні, вона тепер не вірить ні в бога, ні в янголів, а вірить, що їй треба йти і що там, за обрієм, її чекає те, чого вона прагла ціле життя. Чого вона прагла ціле життя, вона також не знає, а відчуває, що прагла вона спокою. Спокою такого, який ніколи не трапляється в житті...

Але ні, вона знає, куди йде. Вона йде в країну гармонії, де немає ні злих, ні добрих, де немає боротьби, а тільки музика. Музика вирішає всі людські справи і взаємини.

Ах, нащо їй знати, куди вона йде? Їй так треба йти, а сонце так щиро світить! А метелики такі кольористі! А трави такі теплі від сонця й від землі

Марта почуває, що вона вже не торкається лугу, їй приємно, що вона не знівечить ногами квіти, що розкривають жадібно свої очі назустріч сонцеві. Вона помахує руками, і тіло її пливе понад травами, як пара або хмарка. Марта зараз може й вище піднятися й оглянути далекі шляхи, що завилися понад лугом. От вона пливе дедалі вище, і раптом очі її тьмаряться жахом,— там, за квітним лугом, чорніє жахлива прірва! Немов велетенський дракон одкусив край зеленого лугу й тримає його в своїй огидній пащі. Прірва та роззявилася й жадає проглинути і землю, і небо, і все суще на землі й на небі. Так от куди вона йшла лугом! Так от що її чекає там, спереду!

І Марта відчуває, що над прірвою вона літати не зможе, що це тільки над лугом вона літає хмаркою, а над чорною пащею вона зробиться по-земному важка і впаде туди в безвість...

Жах охоплює її, і вона прокидається із спітнілим чолом. У кімнаті тихо, і тільки чути, як за параваном рівно дихає Віра Павлівна та шумить невгамовний дощ за вікном. Ще миші своїми гострими зубами шкребуть за стіною, сточуючи вічність, і більш нічого.

Марта лягає зручніше і знову засинає. Пелена сну розсовується, і знову вона бачить себе на лугу, але прірви немає. Вона каже собі: то тільки сон, і більш нічого. Не може бути за лугом прірви! За лугом прекрасні сади й рум’яні яблука на деревах, і птиці і вдень і вночі співають на рясному гіллі. Вона це знає, і дійде до тих садів, і буде їсти рум’яні яблука і слухати птиці. А прірв загалом немає на світі, то вигадали злі люди...

Марта тепер просто йде, і їй легко від повітря, і від сонця, і від неба. Луг пахтить травами і листям, метелики милують очі, а бджоли солодко бринять над квітами.

Раптом Марта чує позад себе кінський тупіт і обертається. Серце їй забилося, як підстрелена пташка, вона ламає руки й не може бігти, втекти, і ніде сховатись на цьому рівному лузі з лискучими травами. З обрію скаче просто на Марту верхівець, і кавказька бурка його розвівається, як крила чорної птиці. Немов то не верхівець, а крилатий кінь мчить на неї. І потроху чорні крила почали ширитись і затуляти небо, трава припала, як спалена, а квіти стулили злякано свої пелюстки.

У грудях солодкий лоскіт, і думка калатає, немов у дзвін: це він повернувся до неї! Це він, що кохає її, повернувся до неї, до своєї Марти!

І справді, він нахиляється з коня до неї і дужою рукою підводить на рівень із своєю головою. Вона тепер тільки бачить його очі в ореолі кубанки і чує слова, що, як черствий хліб, душать її:

«Будь ти проклята від нині до віку! Ти не пішла за мною, спродалася ворогам! Я думав, що кохаю тебе, але то брехня! Я сам собі набрехав про кохання! Я ненавиджу тебе всім серцем, і душею, і всією істотою своєю».

Він випускає її з рук, і Марта падає на землю. Тупіт потроху стихає, і вона розплющує очі. Над нею сіре небо нахилилося, як гробова дошка, а під нею груддяста гола земля, збита копитами й висушена сонцем. Вона дихнула, і дим пожеж задушливо наповнив її легені. Вона встала й почула далекі зойки мордованих людей, і побачила зловісні заграви над обрієм...

«То тільки стихія... Темна й чорна стихія, нездоланна й проклята одвіку... Тікаймо звідси!»

Іззаду, нахилившись над нею, Карлюга говорить ці слова, і вона притискується до нього, що може захистити її, таку немічну й безпорадну.

«Не можна тікати,— каже вона,— там мордують людей, там горять оселі, як я можу тікати? Ходімо туди, ходімо до наших батьків, що їх мордують за наші гріхи, ходімо...»

«Ми нікуди не підемо. У світі є тільки я та ти. Решта нам не потрібна».

Карлюга бере її на руки й несе, і раптом їй стає легко, немов на болючу рану поклали наркотик, що вгамовує біль, і вона рукою обіймає Карлюгу за шию й притискується до його грудей щільніше. Очі в невимовній млості заплющуються, і Марті здається, що вона маленька, маленька!

Вона розплющує очі й бачить, що там, де вони пройшли, зеленіє трава, і несміливо підводяться з трави голівки синіх квітів, а щодалі — буйніші трави устеляють їхній шлях, і квіти розкішні гордо вилискують тисячами барв на сонці, і метелики дивні тріпочуть крильцями в повітрі, а птиці голосисто гойдають сонячне світло, і воно падає вогнистим водограєм на землю й дзвенить...

«Це моя країна! Це вона так пишно квітне! Це вона дзвенить і купається в сонці!»

Марті робиться тепло на душі, і сльози тихої радості лоскочуть у грудях...

Вона не бачить Карлюги, а тільки відчуває його сильні руки... А він іде вперед, і раптом голос його як з-під землі гуде: «Ти бачиш чорне спереду себе?»

Марта дивиться наперед і бачить вишкірену чорну прірву, і серце їй стихає в грудях, і дихання не находить виходу, і думки божевільними отарами збивають у безладді...

А Карлюга далі йде до прірви, і Марта хоче попередити його про небезпеку, але голос завмирає в грудях, скований жахом. Вона хоче вирватися з його міцних рук, але не може, вона напружує всі сили... і прокидається з легеньким зойком.

У кімнаті темно й тихо. Марта труситься всім тілом. Схопившись з ліжка, біжить за параван до Віри Павлівни і будить її.

— Чого ти? — не розуміє Віра Павлівна.

— Віронько, голубонько, мені страшно! Дозволь мені лягти коло тебе! — говорить вона тихо, і коли Віра Павлівна дає їй місце коло себе, вона щільно притуляється до неї, тремтячи всім тілом.

— Чого це ти, Марто?

Ах, їй приснився такий неприємний і жахливий сон! Вона розповість їй ранком, а тепер хай Віра повернеться до неї, бо їй так страшно, так страшно!

Марта потроху заспокоюється й засинає. Віра Павлівна давно спить, і шарудіння мишей, що сточують вічність під підлогами й за стінами, виразніше пересипається в темній кімнаті...

Розділ двадцять восьмий. Несподівана втеча

Вранці до Гайдученка зайшов Чмир. Артем лежав, як закам’янілий, дивлячись у стелю. Він закинув руки за голову й витягся всім тілом, і Чмиреві здалося, що його товариш мертвий. Він торкнув навіть Артема за лікоть, щоб перевірити своє вражіння, і той повернув бездумні очі на нього.

— Чого це ти так довго лежиш?

Артем знову поставив очі в ту точку, що й раніше дивився, і нічого не відповідав. Це занепокоїло Чмиря. Він почав торсати Артема, аж поки той не отямився. Стан трансу минув, і Артем ожив. Очі йому вже не пильнували точки на стелі, а блукали по кімнаті, ні на чому не зупиняючись.

— Артеме, що з тобою? — спитав тривожно Чмир, і Артем ніби вперше почув його голос.

— Він приходив до мене... Я нічого не розумію...

— Хто він? Про кого ти кажеш?

— Петро... Він каже, що паперів у нього немає...

Артем безсило мотнув головою й мовчки ліг, а Чмир дивився на нього широкими очима й не знав, про що питати й що говорити.

— Коли він до тебе приходив?

— Опівночі... Він вимагає від мене папери... Він каже, що в нього їх немає... Їх, виходить, украв хтось інший... От...

Гайдученко видавлював із себе слова, і вони шелестіли на його засмаглих устах і падали безгучно, як полова.

«Він не при собі... Йому цієї ночі щось привиділося...» — думав Андрій і з жалем дивився на Артема.

— ...Він вимагає за три дні папери... він загрожує... він знає все, що в нас робиться...

Очі Чмиреві мимоволі впали на підлогу й зупинилися на слідах коло порога. Це не могли бути сліди Артема — це сліди ніг, що немало йшли багнюкою, поки ступили в цій кімнаті... Чмир зрозумів, що всьому тому правда, що Петро був цієї ночі тут, а він, захисник і вояка,— спав! Андрій затурбувався й почав розпитувати про подробиці відвідин, а Гайдученко відповідав нескладно, і його доводилося по кілька разів перепитувати. Та й багато Чмиреві не пощастило дізнатися.

— Справа заплуталася ще більш... Я був переконаний, що досить мені дістати до рук твого «братика», як папери в нас у руках... А тепер... не знаю...

Чмир, насупившись, сидів і думав, а Артем лежав горілиць на ліжку й не ворушився.

— А про діда Данила ти його не спитав?

Артем подумав, немов не розуміючи запитання, і відповів:

— Ні...

— Я нічого не розумію... Та наколи отаманчик затіяв проти нас боротьбу, ми дамо йому відсіч! Так, відсіч! Я зараз піду до волревкому і все зроблю, що тільки зможу, а отаманові відсіч дам!

— Річ у тому, Андрію, що за три дні він нахваляється вжити рішучих заходів... Він не вірить, що папери не в нас... Він мав увесь час догляд і знає, що в мене вже розв’язано питання з термічною матерією, і я її виготовлював... Це його найбільш і цікавить...

— Знаю. Що ж більше може цікавити бандита? А Марті,— подумавши, сказав Чмир,— я приставлю маузера до скроні. Вона мусить мені все сказати! Я більше жартувати не буду!

— Роби що хочеш... Я нічого не можу...

Артем розумів, що Чмир справді тепер не буде жартувати й приставить револьвера кому хочеш, аби дізнатись про все. Від хвилювання Чмир важко дихав, немов справляв важку роботу, і почервонів од натуги. Руки йому стискувалися в кулаки, немов Андрій збирався негайно розпочати бійку з незчисленними ворогами.

Він підвівся з стільця і пішов до дверей, і Артемові здавалося, що кроки його гудуть, як гармати, що підлога вгинається під вагою його тіла, що повітря розпалилося від гнівного дихання його. Потроху гупання ходи стихло внизу, і Артем знову непорушно занімів на ліжку.

Чмир нехороше вражіння виніс з одвідин Артема, що був як з’їхав з глузду.

«Перше, що треба зробити, так це притиснути Марту»,— думав Чмир, сходячи вниз, але незабаром він передумав братись до рішучих заходів. Удень незручно вести розмову, а часу доволі. Увечері ж, коли всі поснуть, він пройде до неї в кімнату і там буде розмовляти начистоту. Хай при тій розмові буде й Віра Павлівна, це тільки корисно...

Він пішов до комунарів, і від цих людей на нього повіяло холодом. На запитання вони відповідали стримано й неохоче і метушилися з своїми манатками. Схоже було на те, що вони збираються від’їздити.

«Що вони затівають?» — питав сам себе Чмир і покликав кількох комунарів до своєї кімнати.

— Що це означає? З чого ця метушня? Прошу говорити відверто й не морочити мені голови!

У тоні Чмиря було стільки суворості й твердості, що присутні відчули силу цієї людини й знітилися. Тільки дід Омелько насмілився сказати слово.

— Ми... так думаємо...— він запнувся, дивлячись у вічі Чмиреві, але бачачи заохотливі погляди інших, докінчив: — Ми думаємо, що нам треба їхати домів... У гостях добре, а вдома краще...— Він зітхнув з полегкістю, а за ним і інші. Слово було сказано, і далі залишалося витримати наскок «начальства».

Чмир обвів усіх суворим поглядом і, помовчавши трохи, сказав, немов нічого не трапилося:

— Що ж, їдьте... Ніхто вас не затримує... А наколи вас хто в дорозі затримає й пустить вас босяком по осінньому болоту, тоді не йдіть сюди! Прийдете — буду гнати в три шиї! Нам не потрібне всяке шмаття, що хоче спекулювати на комуні! Не потрібне нам!

Комунари стояли, винувато переступаючи з ноги на ногу, але з полегкістю на душі. Він вже не затримує їх, а що кричить і лається,— то хіба для них новина?

— Ну, чого ж стали? Зараз же щоб нікого тут не було! Розумієте? А хто хоче залишитись, хай про це заявить.

Та охочих залишитись не знайшлося. Комунари один по одному почали виходити з кімнати, і він бачив у вікно, як на подвір’ї гарячково лагодилися від’їздити. Вози були запряжені, жінки й діти подекуди вже сиділи на навантажених возах, і нарешті дід Омелько сказав, широко перехрестившись:

— Ну, щасти боже! В дорогу!

Передній віз рушив, а за ним і решта. Чмир стояв на порозі флігеля й дивився на цих, таких рідних і таких чужих людей. На обличчях їх не було жалю за тим, що вони покидають, а навпаки — вигляд у всіх був такий, що ніби вони вихопились вчасно з неминучої біди й тепер радіють...

Коли вже останній віз проїхав у ворота, дід Омелько зняв шапку і попрощався:

— Щасти вам боже, а тільки тікайте й ви, бо наскоче, глядіть, банда! — Ще раз поклонився дід і вийшов за возами, дбайливо, по-господарському зачинивши за собою ворота.

Так, справа скінчена. Андрієві хотілося вихопити свого маузера і стріляти в спину отим дезертирам, та він стримався і тільки гірко сам собі всміхнувся.

— Що? Смішно? — почув він раптом голос і, обернувшись, побачив, що поруч із ним стоїть Віра Павлівна. На очах їй тремтіла сльоза, а руки нервово м’яли маленьку хусточку.

— Смішно,— глухим голосом відповів Чмир і зціпив зуби.

Віра Павлівна безгучно заридала. Він подивився на цю жінку, і тепле почуття до неї сколихнуло й зм’ягшило його серце. Він узяв її під лікоть і повів до кімнати.

— А де Марта? — спитав Чмир, коли Віра Павлівна трохи заспокоїлась.

— Марта? Її немає... кудись пішла...— очі Віри Павлівни незрозуміло дивилися на ліжко Мартине, немов бачачи там щось дивне й страшне. Потім жінка підійшла ближче до ліжка й підняла простирадло, що ним було покрите ліжко.

— Чудно! — сказала Віра Павлівна й подивилася на Чмиря, шукаючи в нього поради у своїх ваганнях.

— Що чудно? — спитав тривожно Чмир.

— Марта... забрала свої речі... Вона, видимо, пішла назавжди...

Як ошпарений, схопився Андрій з місця і підскочив до ліжка. Він не знав, що він хотів там побачити. Може, розгадку всіх загадок, а може, потвердження своїх підозрінь.

— От кому б я всадив кулю! — прохрипів він і, звернувшись до Віри Павлівни, промовив тихо.— Нас обікрали й обдурили найдовірніші люди... Артем казав, що він Марті довіряє, як собі...

Скоріше жіночим чуттям, аніж розумом, Віра Павлівна зрозуміла таємний зміст Чмиревих слів.

— То ви думаєте, що то вона викрала Артемові папери? — несміливо спитала вона.

— Тепер я певен. Од нічого не втікають...

Віра Павлівна наблизилась до Чмиря і взяла його за руку вище ліктя.

— Андрію, ви помиляєтесь... Вона не крала... Я це напевно знаю... Украв хтось інший...

Чмир відступив на крок од жінки.

— Це вона вам казала? — спитав він тоном суворого слідчого.

— Так... вона...

— А чого ж ви мені нічого не казали?

— Я обіцяла їй... Марті... не говорити...

— Як же ви сміли дотримуватись такої обіцянки?

Жінка мовчки винувато схилила голову. Справді, як

вона сміла? Віра Павлівна хотіла, щоб Чмир жорстоко побив її своїми важкими кулаками, та Чмир немов охолов. Він оволодів собою, взяв себе в руки і спокійно вже звернувся до Віри Павлівни:

— Кажіть, що вам розповіла Марта?

Жінка відчувала в тоні Андрія прощення собі й почала розповідати, не дивлячись у вічі бесідникові. Коли вона кінчила, Чмир підняв нахмурені брови:

— Оце й усе?

— Усе...

Андрій замислився, і в кімнаті запанувала тиша. Віра Павлівна перша порушила мовчанку.

— Артем дуже погано себе почуває... Я була в нього й нічого не могла допитатись... він як очманілий...

— Так, він у тяжкому стані...

— Що робити?

Чмир розвів руки. Він ще не зібрався з думками під цією навалою несподіваних подій. Тільки допіру йому сплила в голову думка про Карлюгу, і він ухвалив негайно йти до нього. Він ще не вирішив, про що він буде говорити з ложкарем, але мав твердий намір іти.

— Я піду... до Карлюги...

Віра Павлівна нічого не сказала, і Чмир, важко гримаючи чобітьми, вийшов з кімнати.

Мертва тиша панувала на подвір’ї і в лісі, що стояв у диму осінніх туманів. Хмари гусли й низько схилялись до землі, немов бажаючи послухати її дихання. По двору ходила спокійна курка, забута комунарами, і ця курка ще більше підкреслювала спорожнілість дворища. На землі виразно виднілися сліди від коліс. Чмир обійшов усі закапелки двору, оглядаючи допитливо й уважно найдрібніші куточки. Йому зробилося моторошно від цієї порожнечі.

Обійшовши двір, Андрій пішов нагору до Карлюги.

Без попередження він узявся за клямку й одчинив двері. У присмерках кімната дихнула на нього пусткою. Ніяких слідів житла, ні діжок, ні струменту, ні всього того, що було в кімнаті Карлюжиній.

Навіть груба розвалена, і з неї взято плитку й дверці.

«Певно, забрав із собою на нове житло»,— подумав Чмир, і думка чомусь зв’язала цю втечу з утечею Марти й комунарів.

Він сів на колоду коло груби, бо відчув утому в ногах, і оглядався навколо. Біля груби накидано купу остружок, далі в кутку залишилися козли від ліжка, а поруч кронштейни від нічного столика. У найтемнішому кутку, де накидано так само остружки, видно підняту дошку. Чмир устав і пішов у куток. Піднята дошка підлоги тирчить, немов поламане ребро. Під дошкою порожнє місце, на якому, видимо, щось переховувалося. Раптом Андрієві спадає на очі білий шматочок, що теліпається на цвяху в дошці. Видимо, папірець залишився з того часу, як заховане виймали з-під підлоги.

Обережно, як пушинку, Чмир зняв той білий шматочок паперу з цвяха й підніс до світла. З одного боку той клаптик зовсім білий, а з другого — уривчасті слова: «Треба досліди», «Войшиць...», «аналі...».

Слова писані незнайомим почерком, і атрамент вицвів від часу чи від вогкості. На клаптику паперу виразні сліди води й того бруду, що скупчується на папері невідомо з яких причин.

Чмир хотів кинути цей клаптик, але затримався й бережно сховав його в кишеню. Він тепер уважно переглядає все в кімнаті, але більше нічого не знаходить і, зачинивши щільно двері, йде вниз...

Розділ двадцять дев’ятий. Революція і винахід

Артем байдужими очима дивився на подвір’я, як там лагодились від’їздити комунари, і йому було смішно з тих бородатих «мудреців», як він їх назвав, що їдуть невідомо куди з дітьми й жінками, може, на страту, та й напевно на неминучу страту, але почуття відповідальності на цей час не турбувало Артема. Немов то їхали люди, що він до них не має ніякого стосунку. І коли до кімнати ввійшла Віра Павлівна, то й це не зворухнуло Артемової байдужості. Йому було навіть незрозуміло, чому хвилюється дружина, коли все так просто й зрозуміло...

Ну, їдуть, і хай собі їдуть... Хіба від того хоч на крихту зміниться світ? Адже ж папери однаково загинули, і його винахід зник без сліду... Так для чого без винаходу ця убога комуна?

Віра Павлівна була недовго в Артема і, вражена його байдужістю, пішла вниз із важкими почуттями. Артем по цих одвідинах якось одсунувся від неї, став чужий і далекий. Уже внизу Віра Павлівна зупинилася й приклала руку до серця. Воно скажено колотилося в грудях, і жінка, ледве не падаючи, дійшла до своєї кімнати й звалилася на ліжко. Лоскотна знемога розлилася по тілу й почала душити Віру Павлівну вибухами ридань...

А Гайдученко стояв коло вікна й каламутними очима дивився крізь каламутну шибку надвір.

От уже останній віз зник з очей, і Артем усміхнувся посмішкою божевільного над трупом коханої людини... Він ні на крок не поступиться! Він знову й знову розпочне і доведе-таки, що можна будувати на цих злиденних пісках нове прекрасне «виноградне» життя! Він вдихне душу живу в цю прокляту землю або трупом ляже на ній! Цей вибух решток розвіяної волі переродив Гайдученка.

Байдужість зникла без сліду, голова горіла новими думками, але думки ті метушилися, як на пожежі, й не складалися в стрункі шереги системи... То був запал розпачу, героїзм засудженого на скін...

Він бігав по кімнаті й стискав свою бідну голову, а очі йому горіли всепальним огнем. Усередині горіла душа й не згорала, як казкова купина, і вогонь її пожежі загравився в зіницях. Скільки часу так метався Гайдученко, він не знав, аж відчув неймовірну втому. Та втома раптом скувала його тіло, і він, як підкошений, упав на ліжко й заснув каламутним сном.

Чмир, зайшовши до кімнати, побачив Артема сонного в незручній позі. Товариш дбайливо поправив його тіло на ліжку, та Артем не виявив будь-яких ознак свідомості. Чмир сів тихо до столу, вийняв з кишені таємничий клаптик паперу й довго сидів, думаючи свої важкі думки. Коли прокинувся Артем, Чмир показав йому папірець. Довго обглядав той клаптик Гайдученко і, нарешті потверджуючи, кивнув головою.

— З твоїх паперів?

— Так... Де ти взяв?

— Там, де їх тепер немає...

Ця відповідь немов задовольнила Артема, і він не розпитував далі, а ліг на ліжко, уткнувшися лицем у подушку.

Чмир не дочекався, доки Артем устане. Чудні думки зароїлись йому в голові. Думки про всю цю «халепу», як назвав Чмир історію з паперами. Ще й раніше, в розмовах з Артемом, він обстоював думку, що ніякий винахід не здатен вивести людність з тої безвиході, в якій вона опинилася завдяки капіталістичному пануванню. Він твердив, що нічого не можна зробити без людських рук, без втручання сили в хід історії, бо всякий найкращий винахід можна використати і в інтересах небагатьох, в інтересах панування небагатьох над масою...

Гайдученко з запалом обстоював інше. Він погоджувався, що кожен винахід може стати зброєю в руках ворожого класу, але винахід, що в корні рушить приватновласницьку психіку, вироблену капіталістичними взаєминами, може бути тільки зброєю пригніченого пролетаріату...

— Ніяка боротьба без такого винаходу в руках пролетаріату ні до чого не призведе,— казав Артем, і віра світилася йому в очах.— Навіть звитяжна боротьба пролетаріату закінчиться поразкою, коли в руках працівників не буде засобу сплутати карти людської психіки, вихованої на тисячолітній життьовій практиці... Почуття власності на речі увійшло в емоціональну сферу людини, отруївши її... Тільки надзвичайний винахід, що кардинально зламає людську психіку, може справді звільнити людство від ганебного рабства...

— А революція? Що ж вона, не потрібна?— спитав Чмир.

— Революція як неодмінна ступінь розкріпачення потрібна, але вона не все... Революція — це оранка тисячолітніх облогів, але оранки не досить... Треба скородити й сіяти...

Згадуючи ці розмови, Чмир думав про «халепу». Винахід Артемів, може, й важливий, але він, по-перше, не здатен змінити взаємин між людьми, а тільки частково полегшить добування їжі, а значить, і допоможе революції? — постало раптом єхидне запитання. Так, революції, звичайно, допоможе...— відповів сам собі Чмир і усміхнувся. Усміхнувся він тому, що спочатку думки пливли в той бік, що не треба зовсім боротися за винахід... Ні, боротись таки треба, бо він полегшує революцію, він є вода на справу перемоги пролетаріату, і коли-то ще вороги можуть використати його, а ми використаємо!

Ці думки піднесли занепалий був дух Чмиря, і він, вийшовши на подвір’я, навіщось свиснув дико й протяжно, як свистять у дешевих книжках розбійники та романтичні злодії.

Річ ясна: папери в Карлюги, і тепер тільки знайти Карлюгу — й видерти у нього папери, хоча б з душею разом, а видерти. Він не сантиментальний дурник — і розчавить гадину, коли та гадина ще ворушиться!

Але де шукати?

Міркуючи, Чмир дійшов висновку, що Карлюга перейшов недалеко звідси. Не міг же він піти за двадцять верст, переносячи не тільки свої убогі лахи, а й матеріали?

Мабуть, верст найбільше за десяток, а може, й ближче... А коли так, то треба вислідити всі сторожівні, що їх знає Чмир у цьому краї, і відвідати їх по черзі, а найперше відвідати Двадцятий квартал та Тихий хутір.

Розділ тридцятий. Бездоріжна ніч

У грубі горіло палахкотливе світло й щоразу висувало димні язики в кімнату. Надворі бушував вітер, немов збираючись вивернути з корінням усі дерева в лісі й висушити всі болота та озера.

Дикі наскоки бурі ледве стримували стіни хати, і щоразу, як вітер задував у димар, піч, немов казковий змій, дихала димом, висолоплюючи червоний язик. Від огняного язика кімната на мить світлішала, і з мороку висувалися химерні кособокі кутки. На стінах висів струмент ложкаря, а в кутку на ліжку ворушилась людина і щоразу зітхала, як буря вривалася в димар і полохала вогонь у грубі.

Та ось вітер, немов присмирілий кінь, подув рівно, і полум’я в грубі загорілося спокійно, ясно. Потроху розвіявся дим, і в кімнаті стало затишно й світло. Постать з ліжка встала і, кутаючись у широку теплу хустку, присіла коло груби на обрубку дерева. Очі гостро вдивлялися в огонь, а вуста шептали щось тихе й невиразне.

— Знову... цей біль... ох, цей біль... Треба поспішати... Він щохвилини може прийти...

Марта провела рукою по чолу й, накинувши кожушанку, відчинила двері в сіни. Звідти увірвався в хату холодний подих вітру, притишений сінешньою загородкою, і груба знову висолопила свій димний язик. Марта старанно зачинила двері й вийшла надвір.

Темрява охопила її з усіх боків і махала чорними руками сосен над головою, немов наміряючись схопити її й повести в безвість. Лункий голос вітру плутався в зеленому чатовинні й гув, як дзвін приглушеного сполоху, без надії когось докликатися на метушливу тривогу.

Вітер ухопив Марту в свої холодні обійми, заліз гострими пальцями під її кожушанку, помацав крижаними пазурами по обличчю, і дівчині стало моторошно. Вона відчула самотність, якої вона до того ніколи не відчувала.

Навколо темний чужий ліс, і ніч, і вітер, і небо, запнуте хмарами, а вона одна отут, у цьому чорному морі самотності й туги.

Марта закуталася щільніше в кожушанку і в хустку, та вони не гріли її тіла, а вітер, здається, продував і груди, і серце.

Марта повернулася до хати, закинула двері на гачок та засув і почала поратись. Вона поставила горщик картоплі на плиту, а сама взялася перекладати речі, щось пильно шукаючи. Вона вже перебрала все, і тільки маленький вузлик на печі лишивсь нерозібраний. Той вузлик поклав туди Тома, коли вони прийшли в цю глушину і розташувалися в покинутій лісовій сторожівні.

Марта розгорнула вузлик.

— Здається, вони...— мовила вона сама собі й піднесла пачку паперів до вогню.

— Так, це вони,— ствердила Марта тихо й поклала їх за пазуху.

«Це вони, Артемові записки, і вона їх має отут, на серці... Тепер вона може знайти те, що втратила... Вона знайде те, чого не мала досі...»

Похапцем дівчина склала свої убогі манатки й зв’язала їх у вузлик. Наділа кожушанку й запнулася хусткою. Вона готова в дорогу, але кудою йти цієї чорної буряної ночі, де шукати того, кому вона понесе свою любов і приязнь?

Марта сіла на лаву й замислилася. Тома пішов у сусіднє село, там обіцяли йому роботу. Він попереджав, що, може, не повернеться сьогодні. А може, й повернеться? Скоріше не повернеться, бо вночі може заблудитись... А коли не вернеться, то чи не краще їй перебути до ранку в цій задимленій, але затишній хатині, а на світанку податися геть, щоб не бачити ні цієї хатини, ні того, хто так палко домагається її кохання.

Так, вона піде ранком звідси, але коли той ранок? Чи не прийде тим часом немилий Тома, що вхопилася вона за нього, як за соломинку під час негоди?

Ні, вона таки піде зараз, щоб не ризикувати. Вона піде тою стежкою, що веде до вуглярських сараїв, і відти зверне в той бік, звідки приходив він... Вона ж добре пам’ятає, звідки він приходив! Вона піде в тому напрямку і знайде свого сміливого лицаря з чорними крилами, що стереже її серце і вдень і вночі.

Вона піде до його табору і покладе перед ним ці папери і скаже йому, що вона виконала все, що потрібно було для його кохання, і тоді... тоді...

Марта не знала, що буде тоді, але відчувала, що тоді буде щось таке, чого вона шукала ціле своє життя.

Озирнувши темну кімнату, дівчина тихо вийшла й щільно зачинила за собою двері. У вікні вона бачила відблиски від огню в грубі, й ті відблиски вабили Її затишком і теплом.

Вітер налітав злим демоном і хапав холодними зубами за поли її кожушанки і тягнув кудись в темну пащу ночі. Ноги самовільно ступали по мокрій землі, і звуки від її кроків не долітали до вух, гублячись у чорному шумливому хаосі...

Марта озирнулася востаннє, але не побачила відблисків з хати. Вона тільки відчула, що той убогий притулок подоланого стихіями Карлюги у неї за плечима, і вона не повернеться до нього, хоча б їй довелося загинути отут, у чорному лісі.

«А коли б там був Петро?» — стало підступне запитання, і Марта, як громом вражена, зупинилася.

«Виходить, що поворот може бути й до комуни, аби там був Петро? А що ж вона тоді?»

Знемога розлилася тілом, і дівчина присіла під зваленим деревом. З темряви гоготав вітер і злісно шарпав поли невидимими руками.

«Аби Петро? А коли Петра не буде, тоді куди?»

Марту закружляли демони заперечливих думок і вагань, і бездоріжна ніч зазирнула у її безпричальну душу...

← Назад | На початок | Вперед →