Чорний ангел (сторінка 7)

Розділ тридцять перший. Закляклий труп

Буря бушувала над лісом, але пітьма розвіялася, і в соснах лежав день, зелений, як утопленик, що його витягли з зеленої трясовини.

Десь пробивалося світло холодного сонця, та не гріло воно ні землі, ні людей, а було холодне під цим скаженим вітром, що залазив під одежу й студив виснажене тіло своїм диханням.

Чмир стомився і сів спочити. Він відчув справжню втому, що наливала важким оливом і ноги, і руки, і навіть думку, що ледве ворушилася під черепом.

Сидіти довго не можна було, бо вітер починав остуджувати спітніле від довгої ходи тіло, та й сон намагався склеїти важкі повіки. Чмир устав, поправив пістоля й рушив лісовою стежкою, щоразу зупиняючися, щоб прислухатись. Йому здавалося, що раптом він почує стук ворожих копит і доведеться або сховатись, або стати до нерівного бою. Тому він тримав зброю напоготові і йшов не по самій стежці, а обабіч, щоб першому не спасти на очі ворогові.

Чмир вийшов з комуни сьогодні на зорі, залишивши Віру Павлівну в чорній розпуці. Віра Павлівна ввесь час умовляла Артема виїхати звідси кудись у безпечне місце, а той уперто мовчав і тільки заперечливо мотав головою. Нічого не домігшись од нього, Віра Павлівна звернулася до Чмиря, щоб той допоміг вивезти Артема, і Чмир мусив пообіцяти, що, діставши втрачені документи, він першим ділом вивезе Артема до міста, бо він у дуже поганому психічному стані... У відповідь Віра Павлівна заплакала, бо слова ці підтвердили її боязкі здогадки про стан чоловіка.

А Артем справді був якийсь чудний. На запитання не відповідав і демонстративно зціплював зуби. Він щодалі блід, висихав, а пальці кістляво ворушилися, хапаючи перші-ліпші предмети.

Чмир тепер думав і про Артема, і про Віру Павлівну, і про комуну, у відродження якої він не йняв віри, хоч і хотів вірити, і про зниклі папери, що невідомо яку ціну мають, а може, й ніякої ціни не мають...

Він хотів вірити і в блискучу долю комуни, і в надзвичайну цінність паперів, щоб цією вірою бадьорити знесилене тіло, що почало боліти своїми старими ранами. А може, краще зруйнувати цю віру вщент, кинути шукання й боротьбу і вмерти з утішною думкою, що все те, за що він боровся й чого шукав,— мізерія?..

Чмир помацав себе за лоба й усміхнувся,— це просто якась зараза навколо в повітрі! До такого додуматися.

Чмиреві аж весело стало, і тіло його сповнилося бадьорості переможця, що не знає перепон на своєму шляху.

Стежка бігла все далі в глиб лісу, і незабаром Андрій побачив, що лишилося не більше верстви до старої сторожівні, в якій він сподівався надибати Карлюгу.

От він вийшов на галявину і в далині просіки побачив наче паркан чи ріг будівлі.

Чмир пішов обережніше. Тут можна несподівано надибати замість Карлюги на озброєну ватагу лісових братчиків, і тому треба оглядітися раніш ніж виходити з кущів. Чмир пішов чагарником і дякував вітрові, що заглушує його кроки. Не доходячи до хати, він зупинився й почав стежити. З димаря вився ледве примітний димок, що його без жалю шматував вітер. Чмир присів у кущах.

Двері сторожівні виходили в його бік, і він міг стежити за ними.

Потроху дим з димаря перестав куритися, мабуть, у грубі погасло, але з хати ніхто не виходив. Це починало непокоїти Чмиря, й закралося підозріння, що його помічено і пожильці ховаються. Але ж він був надто обережний, щоб його можна було помітити!

Потроху ця думка розвіялася, але видавати своєї присутності Чмир не хотів і чекав, що хтось покажеться з хати.

Хвилини проходили одна по одній довгі, як вічність, а Чмир нікого не бачив. Тоді в нього виникла думка, що з хати є вихід у другий бік і пожильці користуються з того другого виходу. Він тихо прослизнув чагарником, щоб перевірити свої підозріння, і, здивований, побачив глуху стіну. Чмир повернувся на свою стару позицію, але будинок стояв мертвою пусткою.

Але чого тоді в ньому палилося? Чому вставлено одиноку шибу у вікно? Значить, там хтось живе? Але хто?

Чмир плутався в здогадках і нарешті насмілився. Він вийняв пістоль, пересвідчився, що все в ньому гаразд, і поклав його для зручності в кишеню, тримаючи руку на держалні, готовий вмить вихопити й сіяти смерть меткими пострілами. Він одійшов чагарником так, щоб підійти до хати непомітно, і, опинившись коло дверей сінець, відчинив їх. Двері були незамкнені, так само незамкнені були й двері до хати. Одчинивши їх, Чмир став убік, щоб на всяк випадок мати змогу сховатись од ворожих пострілів.

— Хто в хаті? Виходь!

Голос його продзвенів глухо в темних сінцях і не знайшов відгуку в світлиці.

Не маючи відповіді, Чмир почав із своєї схованки вдивлятися в світлицю, і очі його прикувала до себе чорна тінь, що маячила в кутку. Розглядіти її не можна було, але належала вона, напевно, людині.

Тінь нерухомо чорніла і, зважаючи на всілякі несподіванки, Чмир вигукнув ще раз:

— Руки вгору! — і націлився в постать. Та й це не справило вражіння на постать людини.

Раптом холодний жах поскріб Чмиря по шкурі, волосся заворушилося на голові, а рука міцно стисла пістоля,— очі, призвичаївшись до напівпітьми, виразно бачили голову людини, що схилилася набік у неприродній позі.

«Завісився»,— промайнула полохлива думка і прогнала суєвірний страх, навіяний незрозумілим. Тепер ясно — в хаті завісилася людина, і її треба рятувати якнайшвидше.

Чмир, не кидаючи зброї, ступив до світлиці й озирнувся навколо. Там нікого не було, крім жахної постаті в кутку. Андрій вихопив ножа й перерізав мотузок. Закляклий труп з глухим стугоном упав на долівку.

Чмир оглянув мертвого й пізнав Карлюгу...

— А, злодюжка! — вихопилося у Чмиря, і він з огидою відвернувся. Вхопивши якусь одежину, він накинув на труп, а сам вийшов надвір. Голова боліла, і хотілося дихнути свіжим повітрям.

Накрапав холодний дощ із снігом, і Чмир зрадів, що під таку погоду мало кому заманеться блукати в лісі, а тому він забезпечений од несподіваних одвідин.

Повернувшись до сторожівні, Чмир почав методично оглядати приміщення. Він перекидав усе, що тільки можна було перекидати, й лише куток, де лежав мертвий Карлюга, він залишив наостаннє.

У хаті знайшовся каганець, і Андрій засвітив його, щоб легше провадити трус. Але шукання його були марні: будь-яких слідів од паперів у хаті не було. Тоді він узявся до останнього, найнеприємнішого — обшукати труп. Та й цей обшук нічого не дав. Тільки коли вже Чмир залишив мертвого, він побачив білий клаптик паперу в руці Карлюги. Гидуючи, взяв він кінчиками пальців за край папірця, і той, на щастя, легко висмикнувся з задубілої руки.

Обережно розгладив папірець і підніс до світла. Він був невеличкий, а написано було в ньому ще менше. Олівець під час писання, видимо, поламався, і авторові довелося натискувати на папір, щоб олівець полишав сліди на ньому.

Чмир прочитав:

«Я вас дурила. Всі мої слова були брехнею. Я забрала те, що ви старанно ховали від мене, і йду туди, де знайду щастя... М.»

Чмир кілька разів перечитав записку, склав її й засунув у кишеню. Потім підійшов до дверей і шарпнув їх. Двері зірвалися з петель і, грюкаючи, упали на землю. Чмир ухопив сокиру, що лежала на дривітні, й розтрощив двері, немов то була тоненька трісочка. Шмаття дощок він скидав у хату, а потім підсунув під них остружків і підпалив з каганця. Огонь охопив дерево, і в хаті не можна було дихати від диму. Чмир вийшов надвір і здивувався, побачивши, що пітьма загусла над лісом, як чорна кров, а ніч буряно бушує у нетрях. Він пішов у бік комуни і за чверть години озирнувся,— сторожівня горіла, як свічка, і заграва химерними розводами скакала в пошматованих осінніх хмарах...

Розділ тридцять другий. Замкнений Артем

Думка Чмиря збентежено шукала виходу. Марта втекла, але чи варто шукати її, і чи справді ті папери мають таку силу, як запевняє Артем? А може, то верзіння напівбожевільної людини, а він, здоровий парубійко, витрачає сили, замість прикласти їх до живого й потрібного діла?

І раптом думка, твереза й ясна, з’явилася й розвіяла всі його вагання: «Ну, хай той бандит захопить секрет винаходу, хай він має вказівки, як добувати ту страшну вибухову матерію, але ж у лісі, без потрібного устатковання, хіба можна багато виробити тієї вибухової речовини? Та й взагалі чи можна навіть трошки виробити? Звичайно ж, ні. А коли так, то буде він тинятися з формулами і ніякої шкоди зробити не зможе... Але винахід можна спродати? Він про це раніше [не] подумав... Так, за винахід можуть дати неабиякі гроші десь за кордоном...»

Пізно прийшов Чмир до садиби, і його неприємно вразила мертовна тиша навколо. Раніше іржали коні, ревли корови, а тепер тихо, тихо, тільки вітер скажено шугає в порожніх сараях та свистить десь під дахом.

Чмир зайшов до своєї кімнати й засвітив світло. За стіною чути було, як поверталася на ліжку Віра Павлівна, і Чмиреві захотілося піти до цієї тверезої жінки й розповісти свої сумніви.

Він трохи повагався, а потім пройшов сінці й постукав у двері.

За дверима зашаруділо, і Віра Павлівна незабаром з каганцем у руках відчинила двері.

— Пробачте, що турбую...

— Заходьте... Де це ви так довго блукали?

Чмир довго й докладно розповідав свою пригоду в лісі і нарешті подає папірець, що він вийняв із рук мертвого Карлюги.

Віра Павлівна, прочитавши папірець, змінилася в лиці, і руки їй затремтіли. Вона кілька разів перечитала записку, і з її очей покотилися великі сльози. Вона сиділа, мовчки стиснувши губи, а сльози сипалися й сипалися, немов срібло очей розтопилося на великому вогні й капає тепер на руки, знесилені нещастям...

Минула чи не ціла година, як Чмир нарешті насмілився промовити слово...

— Плачем нічого не зробиш... Справа така...

Він повідав свої сумніви і щодо паперів, і до винаходу, і до перебування їх тут... Голос його був глухий, але часом підносився вгору і дзвенів, як струна, що от-от порветься. І коли він скінчив свою мову, Віра Павлівна, холодна й суха, як черничка, сказала:

— Артем дуже хворий... Я замкнула його в кімнаті, бо він ввесь час намагався втекти... Одного разу я завернула його вже за двором. Так не можна більше. Треба покласти край цьому божевіллю. Ви ж помиляєтесь, що Артем так-таки нічого й не винайшов,— він винайшов вибухову речовину, але її не можна використати, доки він не винайде другу... Я гадаю, що треба негайно вибратись звідси, переїхати на село, а ще краще податися до міста, щоб лікувати Артема...

— Ми це зробимо завтра,— немов продовжуючи думку Віри Павлівни, казав Чмир.— Ви поїдете у своє рідне село й там спробуєте знайти якусь посаду... З Артемом я сам упораюся, а коли він буде в лікарні, я приїду до вас...

Чмир і Віра Павлівна підвелися і, не сказавши ні слова одне одному, вийшли з кімнати. Вони попрямували нагору до Артема й, раніш ніж відчинити двері, прислухалися. В кімнаті було тихо. Чмир перший увійшов до кімнати. На столі горів каганець, а на ліжку лежав, широко розкривши очі, Артем. Він не поворухнувся, коли зайшли вони, немов нічого не чув і не бачив. Віра Павлівна підійшла й поклала руку на чоло чоловікові, і у відповідь почула його пригнічений голос, немов з глибокого колодязя:

— Важко... мені...

Гайдученко ледве ворушив губами, і дружина дала йому напитись.

До ранку просиділи в Артем овій кімнаті Чмир і Віра Павлівна, відчуваючи, що однаково не може бути сну під таку ніч. Артемові вони нічого не говорили.

Як на світ зайнялося, вийшов Чмир на подвір’я й почав ладнати воза.

Віра Павлівна складала до воза найпотрібніше майно.

— Вам треба буде їхати на Олексіївку... Це не далі як сорок верст звідси... Там заїдете до мого брата... він вам дасть парубка, що проводить вас до вашого села... Коня хай забере собі... Так і скажете братові, Андрій, мовляв, дарує за те, що благополучно доставить вас до місця...

— А ви ж як з... Артемом? — занепокоєно спитала Віра Павлівна.

— А ми завтра зранку торби на плечі — й гайда до залізниці! А може, й підводу яку знайдемо... За нас не турбуйтесь...

Перед від’їздом Віра Павлівна хотіла попрощатися з Артемом, та Чмир не дозволив, щоб зайвий раз не турбувати хворого. З жалем погодилася жінка з доводами товариша й сіла на воза. Чмир вивів коня під гнуздечку, а сам дивився у землю. Його непокоїла думка про Артема й про долю цієї жінки, що під такий неспокійний час рушає сама в далеку дорогу.

— Прощавайте! — сказав він за ворітьми.

— Прощайте! — прошепотіла Віра Павлівна й, нахилившись, поцілувала Чмиря в лоб. Вона швидко одвернулась і погнала коня.

Віз щодалі зменшувався й нарешті зовсім зник за поворотом у сизій імлі осіннього дня.

«Коли б тільки не було до вечора дощу або снігу»,— подумав Андрій, поглядаючи на хмари, що сухо клубочилися в небі, переганяючи одна одну.

Розділ тридцять третій. Іскра зотлілого вогнища

На ніч піднялася буря, і все навколо сповнилося шумами, немов тисячі химерних істот зібралися на нічну раду й говорили на своїх таємничих мовах.

Чмир одвідав Артема і намагався нагодувати його, та даремно,— Гайдученко не звернув уваги на їжу, і її довелося залишити на столі.

«Треба негайно кинути цей закуток і насамперед одвезти Артема до лікарні... Сам він подасться на Волинь, де Віра Павлівна, напевне, знайшла якусь роботу».

З такими думками ліг Чмир і, знесилений за день, заснув скоро й міцно. Вітер шумом загойдував стомлену голову, і Андрій не чув, як хтось увійшов у сінці й тихо подався нагору до мезоніна.

На подвір’ї залишилося ще кілька тіней, насторожено тулячись під піддашками.

За людиною, що подалася нагору, пішла друга людина й зупинилася коло дверей, коли перша відчинила двері й увійшла в Артемову кімнату. При світлі каганця людина озирнулася навколо й ступила до ліжка, на якому лежав Артем. Обличчя Гайдученкове витяглося й висохло, а давно не голене підборіддя рижіло від миршавої рослинності.

Прибулий вдивлявся в це лице й не пізнавав Артема. Так змінити людину може тільки тяжка хвороба.

— Артеме! — гукнув прибулий тихо й поторсав його за плече.

Артем перевів очі на прибулого з таким зусиллям, немов то були не очі, а млинові жорна, тяжкі й незручні, і він котив їх повагом, аж поки не докотив. Сухі губи його заворушилися, та з них не злітало жодного звуку. Артем немов силувався змочити зсохлого язика, але йому не щастило це зробити.

Прибулий стояв нерухомо над ліжком Артемовим, і чорні крила його кавказької бурки затуляли від хворого всю кімнату. Гість мовчки вичікував, але бачачи, що нічого не дочекається, сказав твердо й рішуче:

— Артеме, годі жартувати. Я прийшов по те, по що мусив прийти. Я свого слова не ламаю!..

Аж тепер Артем зрозумів усе. Він поворушився з наміром підвестися на ліжку, але це йому не вдалося зробити. Та очі перестали бути важкі, і в них засвітився вогник і грав у зіницях, як іскра дотлілого вогнища під подувом вітру.

— Ти... не... сердься... Я тобі... все... віддам...

Артем знову поворушився, і тепер Петро допоміг йому сісти на ліжку...

— Отак би й давно! — радісно промовив він.

Жагуча думка палала в голові Артемовій, спліталася на тисячі відмін і загострювалася на сотні лез. Та думка всеохоплювальна налила силою його виснажене тіло, і він став на ноги.

Похапливо натяг сіру шинелю й шапку, а потім скинув те й друге. Помітивши підозрілий погляд братів, він сказав:

— Усе внизу...

Артем дістав ключі з шухляди й кинув коротке:

— Ходім.

Петро пішов слухняно за братом, і йому здавалося, що Артем от-от упаде, що в нього може порватися життя, до краю напружене хоробливим безсиллям.

На темних сходах присвічував сірниками Петро, а коли вийшли у двір, сірники взяв до своїх рук Артем.

— Світити не можна... Я винесу на подвір’я...— сказав Артем, відчиняючи двері до льоху. Він сховався в темряві, а чорні тіні щулились попід стінами й чекали.

Раптом брязкіт скла розітнувся в будинку й потому постріл.

— Що там?! — вигукнув Петро, схопившись за зброю.

— Утік, пане отамане, утік той, що ви наказали затримати!..— казав, засапавшись, озброєний чоловік, вибігши з дверей будинку.

— А куди ж ви дивилися, йолопи! — нагай отаманів свиснув у повітрі, і людина зойкнула.— Негайно наздогнати!..

У пітьмі зачавкали ноги, а отаман лишився коло льоху, нервово стьобаючи нагайкою.

— Артеме, чи довго ти там?

З льоху вийшов Артем, несучи важкий бідон. Він поставив ношу й сказав:

— Тут півтора пуда... термініду... Він на повітрі горить як гас, але в оболонці...

Артем несподівано чиркнув сірником над бідоном, і полум’я вогняним стовпом витяглося вгору й освітило сліпучим світлом все навкруги. Присутні інстинктивно відскочили назад, і раптом один по одному схопилися бігти. Останній побіг отаман і почув за собою слова брата:

— Тікай! О! О-о! — кричав Артем у сліпучому світлі. Він побіг за ворота, і раптом сам запалав велетенським огняним стовпом. Огняний стовп вертівся вихром по дорозі, освітлюючи темний ліс і обертаючи на пару холодний дощ. І з темних хащів, тікаючи на зморених конях у глиб лісу, бачили озброєні люди вогняні стовпи й чули громові вибухи в садибі.

Спереду ватаги суворий, як Каїн, їхав Петро Гайдученко і в безсилій злобі тиснув острогами боки коневі. Він не може послати на тортури зрадника України, він не може висмикати у нього нігті і здерти шкуру живцем... Він уже нічого не може йому заподіяти!..

А позаду чулася канонада сліпої помсти безсилої людини, і кожен вибух тряс землю, і розривав небо, і червонив важку пітьму.

У темряві тупотіли коні і шумів вітер. Люди мовчки їхали в темну безвість...

Розділ тридцять четвертий. Боязкий день

Далеко тікати не було рації. У лісі така темрява, що за три кроки не можна було знайти не то що одного чоловіка, а й цілий десяток. Тому Чмир не подався в глибину лісу, а засів у чагарнику поблизу садиби, щоб принаймні чути, що робиться.

Перший вибух приголомшив Чмиря, і він припав до землі, а коли почув ще вибухи, поповз геть, ховаючись попід деревами, бо шмаття землі й дерева далеко розліталися в лісі й могли поранити.

Андрієві ледве пощастило врятуватися, коли до його кімнати вдерлося кілька чоловіка розбишак. Зрозумівши, що пробитись через двері немає змоги, він зупинив напасників пострілами, а сам’ вискочив у вікно, висадивши рами. На щастя, за вікном не було варти, і Андрій зник у найближчих кущах. Бандити спробували шукати втікача, і Чмиреві довелося зайвий раз випробувати свою витриманість, щоб не стріляти... Пошукавши недовго, бандити, переконані, що Чмир утік, пішли геть.

Тільки на світ зайнялося, Чмир обережно посунувся ближче до садиби. Вітер ущух, і досвітній туман безборонно обволікав дерева. Тишу ніщо не порушувало. Небо було вкрите розірваними рештками нічних хмар, що застигли нерухомо у непривітній височині.

«Навколо, певно, нікого немає. Вибухи налякали банду...»

Та хоч і була така певність, Чмир тримав руку на держалні маузера, ідучи до садиби. Та от і садиба.

«Так он яку силу винайшов Гайдученко!» — подумав Чмир, стоячи на дорозі. Обережно наблизився він до подвір’я й довго шукав очима натяку на розтерзану людину, але нічого не знайшов.

«Так невже ніхто не загинув під час вибухів? Адже ж, безперечно, те все зробив Артем, а коли не він, так бандити, необережно повівшись з термінідом. А може, банда підібрала трупа? А може, вона живцем захопила Артема? Але ні. Ватага надто панічно тікала, щоб брати з собою живу людину чи то підбирати трупи...»

Чмир пішов навколо садиби, сподіваючись щось знайти, і незабаром зупинився коло обгорілого трупа.

Це, без сумніву, був труп Артема. Чмир упізнав і чоботи, і рештки одежі — це був Артем, обгорілий і знівечений вкрай.

Ходою сновиди, не розуміючи куди й за чим іде, Чмир повернув у ліс.

Картини недавнього минулого механічно проносилися в голові, не викликаючи думок і міркувань.

День боязко розцвітав над лісом. Високо піднеслися в небі сірі бездощі хмари, і Чмир, дивлячись на них, відчував себе метеором, що швидко мчить невідомо куди мертвими просторами...

Він не пам’ятав, скільки часу йшов, і стямився тільки на перехресті доріг. Ліс лишився в далині, а в усі боки розляглися осінні поля та луки. Будь-яких ознак житла не було навколо, і тільки там десь упереді, за живоплотом сосен, звивалися у небі довгі мотузки диму. Там, напевно, було село. Чмир відчув утому й присів коло придорожньої верби.

Думки пливли сплутані, як оті осінні хмари, але потроху думка про дальші заходи відсунула всі інші й затурбувала Андрія.

По-перше, треба попередити органи влади про подію, потім розшукати Віру Павлівну, потім... Але що «потім», Чмир не знав, та й нащо знати про те «потім», коли не зроблено перших кроків?

Та попередження влади здалося за чверть години Чмиреві за непотрібне. Адже ж сільська влада зробить це краще за нього. До того ж ніяких наслідків, крім законної, сказати б, реєстрації факту від тієї заяви бути не може.

Хто стане з приводу вбивства одного агронома посилати військові загони ловити злочинців? Та й хіба мало вбивають тепер усякого люду, щоб смерть одної людини могла викликати таке занепокоєння?

Перший крок, таким чином, відпав. Чмир ухвалив за краще не показуватися на людські очі, бо це може викликати довгі розмови, що тільки будуть терзати його, а чогось позитивного дати не зможуть. Може, навіть і краще буде, коли всі думатимуть, ніби комуну розграбовано й знищено впень, а не сама вона розбіглася так ганебно...

Залишається друге: шукати Віру Павлівну, власне, іти за сто верст до того села, куди поїхала вона. Андрій піде туди, щоб повідомити її про смерть чоловіка й про всі обставини смерті, і так виконає свій товариський обов’язок перед Артемом.

Та от Чмир аж здригнувся від думки про Артемові папери. Як він міг про них забути, коли вони таять у собі таку силу? І коли з’явилася ця думка, все попереднє відлетіло, як пух під подувом дужого вітру. Так, він насамперед мусить одшукати папери, а потім уже решта. Решту він знав,— решта буде там, де живе Віра Павлівна...

Чмир підвівся, щоб іти в той бік, де найпевніше можна знайти і Марту, і того стрункого чорнокрилого отамана, що так жорстоко помстився над своїм братом. Андрій більше чуттям, аніж розумом, знав, що смерть бандита буде тим, без чого не можна йти до Віри Павлівни і без чого він не спроможеться жити як чесна людина. Він мусить, і це «мусить» увійшло, як набій, у його серце, і лежало там затаєною вибуховою силою. Він знав також, знав без слів, що ту вибухову силу він мусить таїти, аж поки не прийде слушний час її використати.

Чмир відчув полегкість, немов розв’язав складне завдання, і глибоко зітхнув. Голова його підвелася, і він ясно дивився тепер у далину сизо-зеленого чатовиння, як мореплавець, що під буряну й темну ніч нарешті побачив маяк і може прямувати до нього через невідому й страшну темряву.

Жвавіше заступали ноги, вільніше дихнули груди, і небо стало тепліше й ласкавіше...

«А Марта? Що робити з цією убогою зрадницею, що передалася ворогові?»

Чудне запитання,— він розчавить її, як жабу, та й годі...

Чмиреві огида поповзла у грудях, і він плюнув на дорогу.

«Вона хвора, Андрію...» — згадав Чмир Артемові слова, і йому зробилося ніяково, немов він, дужий мужчина, хотів убити несвідому дитину...

Розділ тридцять п’ятий. Дорога до щастя

Ураган звуків оглушив Марту в лісі, і вона втратила здатність орієнтуватися. Відчуваючи під ногами дорогу, Марта, проте, не знала, куди веде та дорога. Ліс кружляв у буряній темряві, як чортячі релі, що на них насідало безліч потворних істот і нагонили жах на людину своїм виттям та вереском.

Марта зупинилася й поміркувала, куди саме їй треба йти. Од своєї хатки вона відійшла недалеко і з напрямку вітру догадалася, що шлях її правильний і йти треба саме так, щоб вітер дув у ліву щоку.

Марта заступала у темряву, інстинктивно тримаючи за пазухою пакунок, немов опасуючись, що хтось зловісний видере його.

Вітер потроху тихшав, і в повітрі світлішало. Світанок сіявся через густе сито хмар і викреслював контури дерев.

Скільки часу Марта йшла, вона не могла зміркувати, але по всьому було видно, що довго її ноги ступали по вогкій дорозі, бо важка втома налила їх.

«Позначається на ранок»,— подумала дівчина й сіла на пеньок перепочити. У цьому місці вона була недавно, ідучи до вуглярських сараїв. Так, залишилося не більше трьох верстов, і вона почне відшукувати втрачену стежку до щастя...

Чорний Ангел! Чорний Ангел!

Він стояв в її уяві стрункий і високий. Схилявся до неї з темних віт бору, говорив голосами бурі і віяв своїми гарячими диханнями...

Марта підвелася й пішла, легко несучи своє кволе тіло. І що далі вона проходила в лісові нетрі, то світліше ставало в зеленому чатовинні. Нарешті світло зливою заструмилося через сітку гострих голок, і тиша спала на землю.

На поляні вирізьблилися чіткі силуети вуглярських будівель, і Марта зайшла до першої з них.

Вогка напівтемрява навіяла на неї містичний настрій, як колись у маленькій церкві за дитинства. Вона озирнулася навколо й спочатку нічого не побачила. Тільки згодом, оговтавшись у темряві, вона помітила на одвірку свою записку... Од часу вона розмокла й обвисла, а шпилька заіржавіла, і її трудно було витягти з дерева. Марта смикнула була за шпильку, та потім кинула, здерши розмоклий папірець. Неприємне почуття образи піднялося у глибинах свідомості, але ту образу затер образ Ангела в дверях сарая...

Марта заплющила очі і бачила Чорного Ангела, що ступав ходою переможця просто на неї. Вона воліла відчути дотик його дужої руки, але то була тільки мара!

Марта розплющила очі і вийшла з сарая. День розквітнув по-осінньому й заговорив своєю блідою сонячною мовою. Дівчина подалася лісами та перелісками туди, куди кликало її сліпе почуття...

Цілий день вона йшла зарослими стежками, що несподівано виникали і так само несподівано зникали, аж поки не дійшла до лісової сторожки. Вікна в ній були цілі, так само як і огорожа, і на всьому відчувалася дбайлива хазяйська рука.

Марта вкрай знесилилась, бо не їла ще з того часу, як вийшла з Карлюжиної хатки. Її тіпала пропасниця, і обличчя горіло хворобливим огнем.

Дівчина підійшла ближче й зазирнула у двір. Просто перед нею стояла незграбна постать старої людини, що намагалася розрубати колоду, але сили її не дозволяли це зробити. Дідові, видимо, було принаймні років вісімдесят, і ввесь він немов обріс мохом. Він помітив Марту й дивився на неї здивованими очима, що блищали старечим блиском з-за сивих кошлатих брів. Вся голова його була немов обліплена білою вовною, а одежа висіла рам’ям.

— Добридень,— привіталася Марта, але дід зачекав із відповіддю й, тільки подумавши, відповів на привітання. Він кинув свою сокиру й пішов дрібними старечими кроками до Марти, ввесь час не зводячи з неї очей.

Так він дивився кілька хвилин, аж поки в ньому не воскресли старі-престарі звичаї гостинності, і він запрохав подорожню до хати спочити. Це він зробив якось урочисто, з тою старосвітською велебністю, що ще схоронилася по глухих закутках і вважається за обов’язкову в поводженні з гостем.

Марта пройшла за дідом через двір і ступила в маленькі сінці. Там було багато мисливської снасті: якісь сітки, сільця, пастки, що стояли під стіною й висіли на кілках. Це трохи здивувало Марту, і вона подумала, що, певно, десь недалеко є озеро або річка.

Дід почастував дівчину печеною рибою та картоплею, а вважаючи обов’язок гостинності за справлений, спитав, куди вона йде і як потрапила в ці краї.

Марта довго пояснювала господареві мету своєї подорожі, а дід хитав головою й докірливо дивився на неї. І що далі говорила Марта, то більше плуталися її думки, і вона не впізнавала свого голосу. Він звучав, немов відкілясь збоку, чужий і ворожо-холодний. Нарешті Марту почала трясти пропасниця, вона зціпила зуби й стиснула руки в кулаки, щоб не тіпатись, але це не врятувало її. Пропасниця смикала й підкидала на ослоні. Дід, не перестаючи похитувати головою, встав із свого місця, згорблений, як вічність, і сказав докірливо:

— Ти, дочко, хвора... Скидай свою одежу... Лягай на лежанку, а я зараз підкину у грубу хмизку...

Дід підійшов ближче й поклав свою шорстку руку їй на чоло:

— Горить... горить...

Це були останні слова, що їх цей день чула Марта. Далі все потонуло в гарячковому тумані. Червоні розводи попливли перед очима, і звуки погасли, як вогники. Вона швидко, швидко посунулася в темряву й тишу...

Розділ тридцять шостий. Гості з лісу

— …ми пробудемо тут днів зо два...

Старечий голос щось тихо відказує. Потім кашель перериває мову, і Марта чує слова:

— У мене тут хвора... непритомна...

І знову голос владний і суворий:

— Ми не потурбуємо... Нас троє ночуватиме... Вдень ми будемо в іншому місці...

Раптом голос починає здаватися Марті за трубний глас архангела, і від того починає вібрувати і повітря, і земля, і вона сама в тому голосі, як незначна нотка...

Марта підводиться на своєму жорсткому ліжку й знову падає… Вогнисті розводи блискавок спалахують у Мартиних очах і гаснуть, як гасне десь у далині архангельський глас...

І в гарячковій уяві її постав Чорний Ангел і вимахнув крилами, і ті крила закрили вогонь небесного багаття, і ніч, як трясовина, засмоктала дівчину...

Дід турботливо мимрив собі щось під ніс і приводив до порядку свою вбогу хатню меблю. Час од часу поглядав він на хвору дівчину, що от уже два дні, як лежить непритомна в гарячці.

І здається дідові, що люди стали якісь дохлі й нікудишні. От молода дівчина, а, чого доброго, помре, недарма ж вона поминає в гарячці ангела... Страшно дідові, бо почув він одного разу, що дівчина назвала того ангела чорним, і кострубатий марновірний жах заповзає в його дуплясту душу,— мариться йому, що чорний ангел — то сам диявол, що хоче забрати грішну душу, та на захист тієї душі постають світлі сили небес, і точиться між ними страшна боротьба...

Дід стає навколішки й довго молиться, проказуючи химерні молитви.

А в цей час дівчина металася в нестямі й кликала Чорного Ангела, і відступав від неї з жахом старий...

Надвечір дівчина затихла. Дід довго не насмілювався підійти до неї, аж нарешті насмілився й приклав глухе ухо до грудей. Серце билося, хоч і стомлено, а на грудях од дихання ворушилася брудна сорочка.

— Спи, спи...— шептав дід. Він тепер переконався, що світлі сили перемогли ангелів ночі, і дівчина одужає.

Надвечір до дідової хати підійшли двоє й зупинилися коло порога. Коли вийшов дід, один із них, у чорній кавказькій бурці, спитав:

— Що, діду, не бачили тут поблизу кінних?

— Ні, діточки мої... Ось уже кілька місяців, крім... вас та оцієї дівчини, нікого не бачив... Нікого не бачив... Ото влітку пройшли ще полячки... У-у! Які люті... Певно, гармати шукали свої на поповій греблі...

— Які гармати, діду?

— А ті, що кинули, як їх руський цар гнав... Давно це було... Та, певно, не забули ще...

Дід озирнув прибулих оком, немов прикидаючи, чи могли ці люди пам’ятати ті часи, коли «руський цар поляків гнав» та вони покидали свої гармати на поповій греблі...

Прибулий у бурці щось сказав товаришеві, і вони вдвох засміялися.

— Ну, веди, діду, до хати...

У хаті було темно, і тільки вогонь од груби кидав світло на стіни й давав змогу зорієнтуватися. Прибулі поскидали верхню одежу й поставили рушниці коло столу.

— А це що, хвора в вас? Га?

— Та йшла... Прибилася... Та й лежить... Куди ж людську душу під таку негоду виженеш?.. Лежить, а хто вона, не знаю...

Відповідь заспокоїла прибулих. Вони вийняли з торби хліб, сало та пляшку горілки й почали вечеряти. І коли перед вечерею вони обидва перехрестилися широкими хрестами, всі симпатії дідові були на їхньому боці.

Довелося й дідові випити з гостями, і горілка підбадьорила старе тіло.

Полягали спати покотом на підлозі, але дідові наказали стерегти і, коли що, негайно розбудити.

— Ми заплатимо...

Хоч випита горілка й тягла діда до балачки, та прибулі, видимо, не охочі були розмовляти з господарем і скоро поснули. Тільки дід сидів перед грубою і шамотів сам собі про давні діла, аж поки не схилився й не заснув коло лежанки...

Розділ тридцять сьомий. Два постріли

Ранок кинув своє бліде світло через каламутні шибки лісової хатки й розлився сірим молоком. Гості й дід спали, коли Марта розплющила очі і здивовано оглянула кімнату. Вона не могла зрозуміти, де вона і як потрапила сюди, в цю хату. Це, певно, було вчора. Вона міцно заснула, стомившись од подорожі, і тому нічого не пам’ятає.

Марта всміхнулася собі й хотіла повернутися, але не змогла. Намагалася підвестися, та й у цьому їй не пощастило. Тіло боліло, і вона застогнала. Стогін розбудив діда, що підвівся з долівки і протирав очі.

— Що, дітко, води, може, вип’єш?

Марта тільки поворушила губами, що були сухі, як торішня трава. Дід подав їй кухлик з водою, дбайливо підвів Марті голову, і вона ковтала холодну вологу маленькими ковтками.

Напившись, вона безсило опустила голову на ліжко, а дід почав поратися по господарству. Він приніс оберемок дров, розтопив у грубі й поставив чавун з картоплею варитись.

— Діду!..— покликала Марта.

Дід устав і підійшов до хворої. Марта ледве чутно запитала:

— Діду, хто там дихає?

— То якісь подорожні, дитино... Вчора прибули...

— Як я до вас дісталася, діду?

— Дісталася, дитино, дісталася... ішла й дісталася... Ось уже три дні, як прийшла...

— Три дні, діду?..

— Так, три дні... Гарячка в тебе й пропасниця, дитино моя...

Марту огорнув жах. Вона мацнула себе за груди й заспокоїлася, її талісман був там.

Дід ще трохи постояв і відійшов до груби.

Випивши води, Марта повернулася на бік, і їй стало видно прибулих, що спали на підлозі. Та розгледіти гостей дівчина не могла й знову заснула.

Прокинулась Марта від розмови в хаті. Нічого не розуміючи, підвелася на ліжку, і очі їй втопилися в чорну постать, що лагодилася виходити з хати.

— Петре! — несамовито вигукнула вона й застигла в німому чеканні.

Високий повернувся до Марти, ступив два кроки й нагнувся над нею:

— Це ти, Марто? Як ти сюди потрапила?

Марта нічого не вимовила. Тремтячими руками вона витягла з-за пазухи пакунок з паперами і подала Петрові.

— Це що таке?

— Я здобула...

Петро взяв пакунок і підійшов до вікна. Нетерпляче він розгорнув його і проглянув. Так, це були ті самі папери, що він їх домагався. Він згорнув пачку й засунув у кишеню.

— Ну, бувай, діду, здоров! Увечері прийдемо знову, а як хто питатиме, нічого не кажи про нас...

Він вийшов із хати, навіть не глянувши на Марту. Вона мовчки стежила, як Петро вийшов і товариш його зачинив двері. І коли в хаті лишився тільки дід, вона упала на своє ліжко й зойкнула, як розчавучена тварина. Вона виплакувала своє горе, а дід стояв байдужий, як століття до хвилевого горя маленької комашки.

— Випий, дочко, та заспокойся... Всяке буває в житті... І всього не переплачеш...

Він довго говорив слова мудрості, перевіреної на тисячах людських поколінь, а дівчина лежала тиха, як земля після рясного дощу, і в душі їй сходили паростки нових почувань, ще не ясних і таємних, що вражали своєю новизною.

Об обіді дід наготував картоплі, і Марта покуштувала її з хрумкою сіллю. Тиха хвиля найшла на неї й заколихала. Забуття підкралося непомітно, і вона заснула, але вже не хворим сном, а сном людини на видужанні.

Її сон потривожив чийсь знайомий голос. Марта не могла згадати, де вона чула тон голос, і не могла проснутися, щоб подивитись, хто то говорить.

— Діду, хто це у вас?

— Хвора... Дівчина хвора...

— А хто ще був у вас сьогодні?

— Нікого, голубе, не було... Нікого...

— Брешете, діду, сліди копит я бачив на дорозі, діду...

Марта відчула, як знайомий голос наближається, і пута сну раптом розриваються. Вона розплющує очі й бачить над собою суворе обличчя Чмиря.

«Чого це він тут? Чи це примара?» Марті хочеться помацати руками обличчя Чмиря, щоб пересвідчитися, що над нею нахилився живий Чмир, та Чмир попереджає її. Він кладе їй на голову руку й питає:

— Що, хворієте?

Голос звучить суворо, і Марті стає страшно. Вона зіщулюється, як перед ударом, і мовчить.

— То це ви тут побачення уряджуєте? Га?

Марта тремтить, і хоче щось сказати у своє виправдання, і не може. Чмир стоїть перед нею, як суддя, що може послати її на смертні тортури. Ось він тільки поворухне пальцем, і вона буде розчавучена, як паршивенька комашинка під чоботом... Марта відчуває, що тіло їй стає легке й підноситься в повітря, як пушинка, а потім із швидкістю каменя падає в якусь чорну прірву. Вона зойкає й підхоплюється на ліжку.

— Ой, ой, які ж ви нервові! Ну, лежіть спокійно, лежіть... Вам треба заспокоїтись...

Чмир повертається до діда, а Марта відчуває, що суддя вже помилував її, і від того стає легко й радісно...

— Ти, діду, не бреши. Хто тут був уранці?

Дід ніяково мнеться, і його згорблене старе тіло ще більше згинається, немов цей суворий гість навалив йому на плечі неймовірну вагу своїми запитаннями.

— Не знаю, що воно... Два парубки...

— Озброєні? З пістолями? З рушницями?

Чмир дивиться на діда, і дід відчуває, що цей чоловік має над ним владу, і тому говорить усе, що знає про тих людей та що сталося з дівчиною...

— Так, кажете, що ввечері прибуде?

— Так... казав...

Чмир ще пильніше дивиться в вічі старому, і той гнеться під цим поглядом.

— Діду,— каже чітко суворий гість,— до вечора ви мусите не виходити з хати. Аж поки не приїдуть ночівельники… Розумієш, діду? Але коли ти вийдеш, то...

Чмир помацав пістоль, а дід кивнув головою й одійшов до груби.

Марта дивилась то на діда, то на Чмиря й нічого не розуміла. «Ах, хіба не однаково? Хай буде, що буде»,— промайнуло в її голові перед тим, як сон скував її знеможене тіло...

 

Два ляскотливі постріли дзвінко розляглися знадвору, і Марта схопилася на ліжку. В хаті було вже напівтемно.

Дід дивився у вікно й хрестився тремтячою рукою.

Його старечі губи шептали молитви, а тіло шарпалось у лихоманці.

— Що то?.. Діду?..— ледве чутно спитала Марта, і дід здивовано подивився на неї, немов не сподівався, що хтось, крім нього, є в хаті.

— Ой, страшні діла!.. Страшні діла!..— замахав дід руками, не відриваючи очей од вікна.

Марта підвелася й повільно спустила ноги з ліжка. Потім стала і захиталася від напруження.

— Ой дитино, не вставай! — кинувся до неї дід, але Марта вже впала на ліжко, не можучи втриматись на ногах.

У цей час двері відчинилися, і з револьвером у руках у хату ввійшов Андрій Чмир. Він мовчки підійшов до Марти й показав їй пакунок.

— Це він? — спитав Чмир дівчину.

Марта шарпнулася на ліжку й широкими очима дивилася на пакунок, що тільки вранці передала його в інші руки.

— Він? — знову перепитав Чмир.

— Так... він...

Андрій мовчки поклав пакунок у кишеню і сів на ослін коло ліжка.

— Ви видужуйте... Днів через три-чотири я пришлю сюди підводу з волості... Нічого не бійтесь і їдьте з тою підводою...

Марта мовчала.

— Ви обіцяєте мені, що приїдете, як я кажу?

Марта стрепенулася. Їй хотілося впасти на сильні груди цієї людини й виплакати всі свої болі, але вона стрималася й твердо сказала:

— Обіцяю.

— Не обдурите?

— Ні,— відповіла Марта, і рука її опинилася в руці Чмиря.

— Я вас чекатиму у волості. Вірю вам на слово, що ви не обдурите...

Андрій устав з ослона і звернувся до діда:

— Викопайте, діду, яму та поховайте тих, що на дворі...

Висока постать пропливла перед вікном і вийшла в сіни. У хаті чути було, як зачинилися сінешні двері й хода затихла в темряві.

Огонь ледве просвічував з груби. Марта відчувала, що увіходить у якийсь новий світ, такий теплий і привітний, і що той світ зустріне її не як ворога, а як свою людину, що тяжко грішила, але гріхи ті були гріхи її батьків, гріхи, що їх спокутується кров’ю.

— Страшні діла... Страшні...— прошепотів дід, сидячи коло груби, і потім почав дбайливо накладати картоплю в горщик, щоб варити вечерю...

Розділ тридцять восьмий. Благословенні помилки...

Золотоокий ранок розігнав пітьму ночі, і електрична лампочка в моїй кімнаті налилася жовтавим світлом. Бесідник скінчив свою оповідь і задумливо колотив у склянці давно захололий чай.

Я встав і підійшов до вікна. Місто снило свої досвітні сни, повившись у блакитні димки, і на блакитному екрані моєї уяви пропливали різьблені силуети людей, що про них мені розповів суворою мовою бійця Андрій Чмир. Він стомився від незвичної справи розповідати, і, видимо, горло йому пересохло, тому він так жадібно ковтає холодний чай. Я нишком поглянув на нього й побачив цю людину в колі його ворогів і друзів...

Ось трагічна постать Марти, що вміла щиро грішити й не менше щиро спокутувати свої гріхи. Я розумію її, бо бачив тисячі таких, як вона, ошуканих і кинутих при битій історичній дорозі. Для неї в мене приховано крихітку співчуття, як до дитини, що її обікрали хитрі злодії...

А ось із туману виринає виснажене обличчя Артема Петровича Гайдученка, агронома і мрійника... Його робота ціле життя була оточена неприязню, але він був вірний собі до скону... Він зворушливо вірив у правдивість свого шляху до визволення трудівничих мас з-під влади капіталу через технічний винахід і поклав головою за свою віру...

Хай благословенні будуть помилки шукачів і винахідників,— вони застережливі маяки на шляху до істини!..

Але облудний маяк — помилки Карлюги. Він показує шлях не вперед, а назад, шлях пошматованих трісочок розбитого класового корабля... Хай їм буде вітер попутний до нірвани!

Далі в моїй уяві випливає чорнокрила постать Петра Гайдученка, що невідомо про нього, чи був він обдурений, чи сам обдурював... Він виріс, як чортополох на родючому ґрунті, і високо підніс голову. Ту голову збив метким пострілом скромний Чмир, а переліг, де вона зросла, глибоко переорює трудівнича рука, щоб сіяти золоту пшеницю...

У колі всіх цих друзів і ворогів реальна постать Чмиря, що сидить тут проти мене, поставала в ореолі героїзму, відваги й сили.

— Ну, що ж, дотрималась Марта своєї обіцянки? — питаю я, певний, що відповідь буде позитивна. Адже ж немає сумніву, що Марта тепер дружина Чмирева! Хіба ж могло бути інакше?

— Уявіть собі, дотрималась... Щоправда, я мало на неї покладався. Надто вже вона була заморочена... Та вона приїхала... Тепер працює в мене... Прекрасний робітник!

— А заміж вийшла? — спитав я, і Чмир, не помітивши мого підступу, просто відповів:

— А вийшла,.. Оце недавно.

— Ну, і як ви живете?

— Хто це ми? — не зрозумів Чмир.

— Та ви, з дружиною...

— А! Прекрасно живемо! Віра Павлівна учителює, а я — в райвику... Роботи по горло, сваритися ніколи...

Чмир засміявся, а помітивши мій здивований погляд, пояснив:

— Ми вже давно одружені... Ви, здається, здивувалися чогось?

— Ні, нічого... то я так...— знітившись, відказав я.

— А в Марти оце недавно з’явився ангел, тільки не чорний, а червоний, і я, звичайно, не став на перешкоді цьому ангелові! — Чмир весело засміявся.

Я сів до столу, і на очі мені спали розкидані папери Артема Гайдученка.

— А як же ж із винаходом? — спитав я гостя.

Чмир устав і лагодився вже йти.

— Винахід? Цілковите непорозуміння! Я показав папери декому з професорів, і вони кажуть, що Артем нічого нового не винайшов... Він виготував вибухову речовину, давно відому хімікам... Це рідина, що зветься якось дуже мудро, не пригадаю...

Чмир попрощався й вийшов з кімнати. І коли широкоплеча постать його зникла за дверима, я встав і підійшов до вікна. Місто вже шумувало своїм буденним життям, і тисячі Чмирів метушилися на вулицях, несучи у грудях мільйони епопей боротьби та будівництва...

КІНЕЦЬ

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up