Похорон

Василь Стефаник
Новела
1900 рік

Спереду обдертий хлопчик із біленьким ковніром[1] під шиєю. У руках держить чорний хрест і все. глядить на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть трунву. На її вічку білий, тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах трунви прибитий віночок із жовто-брудних цвітів. З отих самих, що ростуть попри камінях на подвір’ях каменичних. Такий віночок, як колачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.

За трунвою плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі, погаслі свічки. Під пахами несуть напівзів’ялі вазоники. То ті марні цвіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого ясно-жовті.

Під ногами мокре каміння, і мряка непорушна висить у воздусі.

Одна жінка плаче, а друга їй каже:

— Як був здоровий, то грався цілий день коло моєї будки. Порпався заєдно у тім рівці, що дощ викопав довкола будки, і витягав всякі камінчики. Курятко без квочки, ну, кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кождого дня я вибирала черствіші булки і кликала його до будки. Він сідав коло мене і їв. Як він красно їв! Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацінькі крішки та в ротик, у ротик. Най бог запише мені лише ті булки, що я йому надавала...

Жінка плаче дальше.

— Осінь, осінь його доконала, сирий люфт[2] і студінь. Бо ви цілий день не бували в хаті, а його різало без вас та й зарізало. А я приходила до него і свіженькі булки приносила, але він вже не їв. Водиці йому треба було раз по раз. Лежав, як рибка, і все ротик роззявляв. Потім посинів геть, а пашіло від него вогнем! Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця, накидав, аби горіли...

Йдуть усі помучені, зів’ялі, сіру мряку хрестом прорізують.

— Але він умер, відай, від тої канапи, що на ній лежав. Відки ви таку канапу дістали? Бігме, така, як гріб з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Я би боялася тої канапи, якби-м сама з нею лишилася. Втекла би-м або порубала би-м, ні, я би її в хаті не тримала!

— То канапа його тата, він на ній родився, то спадок. Як вибирався з першого поверха, то нам її лишив.

— А де ж він тепер?

— Не знаю...

Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки, хлопчики померзли, і баби ледво лізуть.

Йдуть серединою вулиці, як подерті тіні, чужі і не знайомі з ніким.

А цвинтар буде, лиш його крізь сіру мряку не видко.

[1] К о в н і р — комір.

[2] Люфт — повітря.