Синя книжечка

Василь Стефаник
Новела
1897 рік

Отой Антін, що онде п’яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому — з рук, а ніщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дістане. За кожний раз отак.

Але як умерла йому жінка, а за нею і два хлопці, та й Антін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату[1] поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь найматися, служби собі шукати.

Сидить отам п’яний та й рахує; аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.

— Продав — та й авус[2]! Не моє — та й решта! Не мо-о-є! Ей, коби дід мій та підвівси із гроба! Моспане[3], штири воли як слимузи, дваціть штири морги поля, хати на ціле село! Все мав. А онука, аді!

Показував селові синю книжечку.

— Ой, п’ю та ще буду. За своє п’ю, ніхто до того рихту[4] не має. А він мені каже: мой, грунт прісцєв-єс! Печєтку прибиває та й картає! Е, я ще не таких війтів видів.

— Аби тобі так умирати легко, як мені гезди легко!

— йду я з хати, геть цалком вже віходжу, та й поцілував-сми поріг, та й іду. Не моє — та й решта! Бий, як пса від чужої хати! Можна — проти. Було моє, а тепер чуже. Віходжу надвір, а ліс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, вернися, мой!

Антін б’ється обидвома кулаками в груди, аж гомін .селом іде.

— Знаєте, туск такий прішов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидів, посидів, та й віходжу — не моє, що маю казати, коли не моє...

— Аби так моїм ворогам конати, як мені було із свої хати віступати!

— Віходжу я надвір та й ні, таки обмарило[5]. Дзелений мох на хаті, треба би її пошивати. Камінь, вода — не я тебе буду, небого, пошивати. Камінь,— аби камінь, та й розпук би си із жєлю!

Антін по цім слові гатить руками у землю, як у камінь.

— Сів я на приспу. Ще небіжка мастила, а я глину тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю — не пускає. А мені жєль, не жєль, ні! Але таки гину... Сиджу я та реву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззираються на покаяніє.

— Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увес мир плакав. Порєдна, каже, жона була, працовита...

— Перевертайтеся в гробі, небожєта, бо-м лайдак. Пропив-єм усе що до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дєдя ме у рантухових[6] сорочках ходити та жидам води доносювати...

Антін тепер показує на війтову хату.

— Але вітиха — добра жінка. Вінесла ми хліб на дорогу, аби віт не видів. Най пан бог твоїм дітем годить, де си поступать. Най вам бог усім дає ліпше, як мені...

— На який ґатунок[7] я маю на чужі приспі сидіти? Іду. Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідае, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов — так заплакала.

— Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й віступив-єм цалком.

— Ой легко, як каміня гризти. Темний світ навперед мене...

Антін обводить рукою довкола себе.

— Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми нап’юси, з ними пустю. Най знають, як із села-м віходив.

— Аді, в пазусі маю синю книжечку. Оце моя хата, і моє поле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жидах, і по всєкі вірі!


[1] Б у к а т а — крихта, шматочок.

[2] А в у с — усе, кінець.

[3] М о с п а н е — вельможний пане.

[4] Р и х т — право.

[5] О б м а р и т и — прийти на гадку.

[6] Р а н т у х — дешеве тонке полотно.

[7] На який гатунок — яким способом, через що.