Митькозавр із Юрківки (сторінка 2)

Розділ V. Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог

І ми рушили до озера.

Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовились нести його по черзі.

— А якщо то й справді якийсь звір? — обернувсь до мене Митько.— От було б здорово! І ми першими його побачимо.

— Ну, побачимо, а далі? — я був настроєний скептично.

— Сфотографуємо!

— А далі?

— У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів. Це не якісь там метелики.

— І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.

— Чому це?

— Усі ж повмирають.

— Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо,— мріяв він.

— І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, на якій він урочисто завоює останнє місце, і одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.

— Посередністю! — зобидивсь Митько.— У тебе в самого трійки з фізкультури. За минулий рік.

— А в тебе з малювання!

— Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував, та ще й домалював невідомо що.

— А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.

— Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.

— Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.

Але тут ми обоє стали так сміятись, згадуючи вирази облич одне одного, що назрілий був настрій для сварки миттю щез.

— Давай я понесу,— примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.

Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас чи хоча б не проґавити його, якщо воно здумає вилізти з води.

— Я піду посплю,— мовив надвечір Митько,— а о другій годині ночі зміню тебе.

— Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає.

— Годинник у кожної людини отут,— постукав себе Митько вказівним пальцем по лобі.— Потрібно тільки знати, як ним користуватися.

— І як?

— Дуже просто. Перед тим, як лягти, ти ходиш і весь час думаєш, можна і вголос казати: «Мені треба встати о другій, мені треба встати о другій...» Потім походиш трохи і знову: «Мені треба встати о другій...» І можеш спокійно спати. Але ще важливо не проґавити моменту. Бо десь за чверть до другої ти таки прокинешся, але якщо зразу ж не встанеш, то знов заснеш. Я завжди сам устаю, коли ми з татом кудись їдемо — чи по рибу, чи по гриби.

— А чому ж ти тоді до школи спізнюєшся?

— Я можу і не спізнюватись. Але цей метод діє краще, коли має статися щось незвичайне або дуже цікаве. Ну от як сьогодні. А до школи щодня ходиш. Зрозумів?

— Зрозумів.

— То вартуй, а я пішов спати.

— А якщо ти проґавиш отой момент, коли треба встати, мені що — до ранку сидіти?

— Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене.— І Митько зник у курені.

Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс. Вона випливала нечутно й вкрадливо з-поміж дерев, густішала, настоювалась на темнавих стовбурах, підступала все ближче й ближче. І вже тільки ти і багаття — живі істоти в мертвому царстві. Але ні, не мертвому: сюркне коник, задзижчить комар, і десь близько, та не видно де, бідкається-жалкує за згаслим днем нічна птаха:

— Ов-ва-а! Ов-ва-а!

Запала тиша. Стало моторошно. «Ну чого ти!» — втішала думка серце, але воно не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев’я почимчикував до води. Заспівати б якоїсь, бо надто вже тоскно.

Ми йшли крізь гуркіт канонади,
Жах смерті нам в очі глядів,—

почав я несміливо й озирнувсь: нічого підозрілого. Тоді вже бадьоріше продовжив:

Ми йшли боронить барикади
Спартаківців — смілих борців.

Я натхненно проспівав пісню до кінця, але боязнь не зникла. Тоді я виконав іще «Путь далёк у нас с тобою» і «Мы конница Буденного»,— чомусь мені в голову лізли саме військово-патріотичні пісні,— та острах не полишав мене.

Сміло у ногу рушаймо,—

зробив я останню спробу одігнати його геть, але тут же позіхнув і замовк.

Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими богатирями заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: «Ну що я,— думалось мені,— у порівнянні хоча б із оцим деревом? Якась комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?» І од цього мені стало гірко-гірко... І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячись зиркнути в сторону, і дививсь лиш перед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадалась домівка, татусь, мама...

Я позіхнув.

Рідна мати моя,—

вичавив із себе якісь жалюгідні звуки,

Ти ночей недоспала...

— Ух... — опустився я на землю, спершись спиною на курінь.— І я недосипаю,— позіхнув знову.— Вартую... А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно... Ще трошки...— голова моя схиляється на груди.

Скільки так я просидів, не знаю, коли це:

— Ага! — чую сердитий голос.— Спиш, значить!

Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя.

— Спиш! Йому довірили пост, а він спить.

— Та я...— почав був виправдуватись.

— Що я?! Заснув чи ні?

— Заснув,— винувато розвів я руками.

— Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?! А якби ти був у партизанському загоні?

— Ну, пробач, Митю,— почервонів я.— Лиш на хвилинку присів. Маму згадав.

— Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу? Маму згадав! Вона, бідна, й не здогадується, який у неї синочок. Іди спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?

— Ні...

— Звичайно, за спанням і дивитись нема коли.

Мені не було чого відповісти. Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене. Я чув, як повернувсь із обходу Митько, як він роздмухав багаття і сів, щось насвистуючи. Мене пік сором: ну як, як я, нещасний, міг заснути! Підвів товариша, втратив його довір’я. Горе мені!

Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав.

— Митю,— гукнув несміливо.

Відповіді не почув.

«Мовчить,— подумав я.— Ображається. Так мені й треба».

Полежав іще хвилин п’ять, тоді вибравсь назовні.

Вже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком,— спиною до куреня,— Митько солодко спав.

Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину.

 

Другої ночі варти вже не виставляли.

— Яка користь,— сказав Митько,— у тій варті, якщо ми все одно засинаємо? Краще вже спати всередині, ніж надворі. Тим паче, що потім весь день ходиш сонний.

Я повністю розділив таку думку.

Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.

— Дивись,— тихо сказав він мені.

На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.

— Як у крокодила,— визначив я, нервово озираючись на озеро.

— Значить, не збрехав,— хрипко додав Митько.

Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.

— Сергію,— почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі.

— Чого тобі?

— Ти знаєш, що я придумав?

— Ні.

— І не здогадуєшся? — хитрувато зблиснули його очі.

— Та кажи вже, чого ти до людини причепився!

— Треба нам книжки взяти в бібліотеці.

— Правильно, підемо завтра наберемо — фантастику яку-небудь, про шпигунів...

— Та ні, Сергію, я не про те. Книжки по зоології.

— Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?

— Так то ж ботаніка.

— А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник — там якісь кишечнопорожнинні, гадюки — бридота одна!

— От ти не розумієш...

— Не хочу я такого й розуміти,— урвав я Митька.— Маєш бажання, то й читай собі скільки влізе. Станеш великим зоологом, будеш казати: «Любі діточки, бачите цього павучка?» — засміявсь я, згадавши нашу ботанічку.

— Якби ти дав мені договорити, то й сам менше дурниць намолов би зараз.

— Ну, кажи, кажи,— поблажливо дозволив я.

— Ти думаєш, зоологія — це самі павучки і оці от, як їх, кишечнопусті?

— Порожнинні,— поправив я його.— Одна назва чого варта.

— От-от. Так до твого відома, зоологія — наука про весь тваринний світ. Отже, в ній ми обов’язково знайдемо щось підходяще і для нас, цебто про те, що живе в цьому озері.

— Ти думаєш? — уже серйозніше глянув я на Митька.

— Ще б пак!

— Гм, таки справді,— погодивсь я по хвилинному роздумі.— І голова ж у тебе, Митю.

— Ну що ти,— скромно озвавсь Митько, але з голосу я догадався: мої слова йому приємні.

Розділ VI. Який проливає світло на наших предків і ще на дещо. Ну й Митько!

— Скажіть, які молодці,— дивувалась бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки.— Цілими днями читають. А ви не перевтомитесь?

— Авжеж, молодці,— бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько.— Стільки читати — з глузду можна з’їхати.

— Невже тобі нецікаво? — питав я.

— Звичайно, цікаво. От тільки не звик я подовгу над книжками сидіти. Це ж подумати тільки — дев’ята за якийсь тиждень.

А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення, яке я захоплено сприйняв.

— Сергію,— сказав він, притискаючи книгу до грудей.— Я все зрозумів. Не там ми шукаємо.

— Тобто?

— А от послухай. Я тут собі дещо виписав. Тільки не перебивай.— Він узяв до рук учнівський зошит і набрав повні груди повітря:

— «Багато свідчить про те, що в кінці силуру і на початку девону»,— це періоди такі,— пояснив Митько.— Знаєш, у зоології там, геології, весь час існування земної кулі поділений на періоди. Так от, значить, «у кінці силуру і на початку девону, десь із триста мільйонів років тому, на землі трапилась якась різка переміна. Саме тоді вперше з’явилися риби, близькі до відомих нам сучасних видів. У них були справжні кістяні щелепи, луска з налягаючих одна на одну пластин. Плавці мали своєрідний вигляд — нагадували маленькі весла з торочкою з м’яких променів. Ось чому цих риб назвали кистеперими.

Мало того, що вже тоді їм були властиві важливі риси, характерні і для сучасних риб, одна з груп кистеперих поклала початок формам, котрі освоїли суходіл і стали нашими прямими предками».

— Нашими предками? — скрикнув я.— Якісь риби!

— Авжеж,— спокійно відповів Митько.— Ось і малюнок є,— тицьнув він мені під ніс якусь поторочу.

— Ну й страховидло! Отже, ти хочеш переконати мене, що це твій прапрадідусь?

Митько закашлявсь і хотів був щось гостре відповісти,— я бачив це по ньому,— але свідомість того, що він зараз дивиться на мене з вершини надбаних знань, одтіснила самолюбство на другий план.

— Чому ж це тільки мій? І твій також.

— А може, в мене інші предки? — спитав я несміливо.

— Ніяких інших! Ти що, від своїх родичів відмовляєшся? Оце єдині предки для всіх! — вигукнув нетерпляче Митько.— Ти будеш слухати чи ні?

— Буду, буду,— мерщій згодивсь я і ще раз зиркнув на малюнок.

— «Слід зазначити, що до початку девонського періоду суходіл дуже відрізнявсь од того, який ми бачимо сьогодні. Саме у воді розвивалось багате тваринне й рослинне життя, а на суходолі, що являв собою переважно голий камінь, життя, очевидно, ще не з’являлось.

Життя кипіло в більшості водойм, однак хребетні, наприклад кистепері риби, очевидно, надавали перевагу прісноводним болотам»,— мовив Митько із притиском.

— Ну то й що?

— Та не переривай, кажу. «У 1938 році біля берегів Південної Африки рибалки виловили велику, не бачену досі рибу з дуже міцною лускою і трьома парами м’ясистих кистеперих плавців. Довжина її була 150 сантиметрів, вага — 57 кілограмів. Директор місцевого музею міс Латимер звернулась по консультацію до професора Сміта. Вчений класифікував рибу, як представника загону кистеперих».

— Ну то й що? — я ніяк не розумів, до чого він хилить.

— А те, що вони, вважалося, вимерли 50 мільйонів років тому. Кистеперих риб було багато на нашій планеті в ті часи, коли у воді плавали, уявляєш, іхтіозаври. Це теж давно вимерлі...

— Та знаю, знаю,— перепинив я.

— ...По суші никали бронтозаври, коли на землі з’явилися перші предки птахів — архіоптерикси. «На честь міс Латимер рибу назвали латимерією,— читав він далі.— У 1952 році в Мозамбікській протоці зловили ще одну латимерію, а до середини 1960 року ще шістнадцять». Це в наш час!

— Слухай далі,— Митько перегорнув сторінку.— «Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, ненажерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей.

Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків — динозаврів.

У 1912 році ці розповіді потвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів острова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито із розладнанням нервової системи».

— Я думаю! — жахнувся я.

— «Після першої світової війни,— оком не зморгнув Митько,— вчені вирішили-таки до кінця розібратись у цій загадковій проблемі «динозаврів». І, нарешті, в двадцятих роках нашого століття на острові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилась гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гіганта важко. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучі чорні очі.

Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страшна. Дослідники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя.

До речі, на початку 60-х років учені Індонезії запросили для великої експедиції на Комодо і чотирьох радянських спеціалістів».

— От би й собі там побувати,— в захваті мовив я.

— «Гігантський варан,— не звернув на мене ніякісінької уваги Митько,— був відомий ученим з палеонтологічних знахідок (палеонтологія — це наука, що вивчає викопні організми) е-е, знахідок в Австралії, в шарах мезозойської ери. Вважалося, що він повністю вимер теж більше ніж п’ятдесят мільйонів років тому».

Ти можеш заперечити,— вів далі Митько,— он де той Зондський архіпелаг і Мозамбікська протока. Мовляв, там є умови, щоб зберегтися кому завгодно. А між тим ось у басейнах рік Волги, Дону й Уралу живе невелике, завбільшки як щур, звірятко — хохуля. Так от ця сама хохуля — давній за походженням вид третинного періоду, що зберігся до наших днів. До речі, сучасник мастодонта. І, нарешті, лох-несське чудисько, про яке ми вже прекрасно знаємо, у Шотландії. А це набагато північніше від України.

От які факти знайшов я за ці дні. А скільки, певно, ми ще знайдемо!

— Так ти хочеш сказати...— у захопленні скочив я на ноги.

— Так, Сергійку. Саме це я і хочу сказати. У нашому озері живе давній звір, якого, може, вважають за давно вимерлого. Адже і озеро наше давнє, про що свідчить отой шматочок бурштину. Поглянь лише на карту палеозойської ери. Дивись — тут і звірозубий плазун, і хижий диноцефал. Та що там казати! А от карта мезозою. Дивись: у наших краях якраз море межує із сушею. А може, на місці нашого озера саме було доісторичне прісноводне болото? Тож тут міг жити хто завгодно. А скільки довкола нашого озера папороті, ти помітив?

Мені од усього цього аж дух перехопило.

— Митьку,— закричав я,— Митьку, ти уявляєш, перед яким відкриттям ми стоїмо?

— Приблизно...

— Ні, ти нічого не уявляєш. Це ж надзвичайно! Ти, Митько... Ну й Митько!

 

Ото життя пішло в нас!

Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки, а надвечір рушали до нашого озера.

Палеозойська, мезозойська ери, карбонський, пермський, юрський, тріасовий періоди дивилися на нас зі сторінок томів викопними потворами, а ми намагалися вичитати, вгадати — хто з них був предком нашого озерного жителя.

Митько склав декілька таблиць і заучував їх напам’ять, хоча першої-ліпшої хвилини можна було в них заглянути. З ранку до ночі чути було його бубоніння: «Дицинодонт, у роті всього по два зуби — на півночі Південної Америки, на схід від Чорного моря. Парейазавр, рослинної дієти, завбільшки з бика — на півдні Африки, біля східних берегів Канади, там тоді був суходіл...» Або: «Мезозойська ера ділиться на три періоди: тріасовий період — почався сто дев’яносто мільйонів років тому, юрський — сто п’ятдесят п’ять, крейдяний — сто десять...»

Якось, коли ми прогулювались берегом, Митько сказав:

— Ти знаєш, що мені спало на думку?

— Що?

— Село наше зветься Юрківкою через те... Ну, бо від юрського періоду.

— Ти, Митю, мабуть, уже зовсім здурів. Завчився.

— Точно-точно, якийсь зв’язок тут є.

— І хто ж, по-твоєму, так його назвав?

— Люди, які раніше тут жили.

— Коли раніше, в юрському періоді? Тут самі ящери тоді жили. Мабуть, ящери його так і назвали, правда? Хай, думають, раз ми живемо в юрському періоді, то й село, що тут буде, зватиметься Юрківкою. Приїде колись сюди Митько, нас добрим словом згадає. Так?

— Смійся, смійся...

— Та ти не переживай, Митю,— заспокоїв я його.— Ти знаєш, що я придумав? Назвати оцього от,— показав на озеро,— котрий отут живе, Митькозавром. На твою честь.

— От здорово! — зашарівсь Митько. Але тут же запитав: — А чому саме на мою? Адже ми з тобою разом гм... працюємо.

— Але ж головний у нашій експедиції ти.

— Е ні, я не згоден. Хай буде... Хай буде, скажімо, Митькозавр Стеценка. А й справді. Диви, як добре — Митькозавр Стеценка із Юрківки. Ой, дивись...

За три кроки від нас лежало безладно кілька воронячих пір’їн, і біля самої води знову чітко вирізьблялись на піску таємничі сліди.

— А вранці їх не було,— згадав я.— Отже, воно вилазило удень.

— Та ще й ворону зжерло,— підхопив Митько.

Розділ VII. Операція «Курка» провалюється разом із дідом Трохимом

— Я колись книгу читав,— задумливо сказав увечері Митько.— Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуляє собі тигр. Він чує — хтось мекає, і думає: «Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з’їм». От він біжить до дерева, а мисливець із засідки — ба-бах! Тигр — догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому.

— А деякі племена,— на льоту вловив я Митькову думку,— риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і — готово!

— Думки читаєш! — радо згукнув Митько.— Ми ці обидва способи поєднаємо,

— А козеня де взяти?

— Ото ж бо,— спохмурнів він. — Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може,— проясніло його лице,— мотузку на роги та в ліс, а вранці відведемо назад?

— Е ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти... Вона ж не дурна.

— Твоя правда,— скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея. Взагалі, мушу визнати: голова в мого друга працювала із колосальною швидкістю і, бувало, не встигав він бодай до половини висловити якусь думку, як у нього вже народжувалась друга, а то й третя, зовсім протилежна. Однак далеко не всі з них можна було назвати рівноцінними чи просто вдалими. Як вам, наприклад, отаке?

Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував:

— А якщо ми прив’яжемо тебе?

— Тобто як це? — вибалушивсь я.

— Мотузкою, як же ще! А де взять її — я знаю. У клуні висить. Для кози згодилася б, значить, для тебе теж.

— Ти що, жартуєш? — не повірив я власним вухам.

— Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, в о н о вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось.

— Та ти, мабуть, сказився,— обуривсь я, доп’явши, що Митько й не думає шуткувати.— Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! Мотузкою! А як в о н о ззаду підкрадеться чи збоку! Ти подумав? Себе прив’язуй!

— Хай буду я,— хоробро погодивсь Митько.— Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив’язувати. Козу — інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.

— Та гаразд уже,— охолов я.— А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же в о н о хрумає!

— Молодець! — вигукнув Митько.— Звичайно, курку! І мороки набагато менше.— І по хвильці додав: — Та й безпечніше.

Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кирчала і била крилами.

— Ху ти,— мовив, одхекуючись, Митько.— Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!

— Це хіба курка! — згоджувався і я, підводячись після невдалого кидка.— Це ж страус!

І ми знов якомога лагідніше заводили:

— Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!

— А тю-тю-тю-тю.

Проте курка відбігала на безпечну, відстань і осудливо стежила за нами.

— Та ну її,— не витримав перший я. — Всі коліна пооббивав.

— Зараз, зараз ми її,— не здававсь Митько, виносячи з хати ковдру,— у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.

На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.

— Єсть! — вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її в мішок, і тут же загорлав: — Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!

— Ну от бачиш,— співчутливо сказав я.— А якби коза? Ото б намучились!

— Та й то,— відповів Митько.— Бери лопату, і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи.

Ще здалеку ми помітили на майдані перед школою якусь метушню. Дівчатка й хлопці нашого віку у білих сорочках і піонерських галстуках бігали, грали в квача, сміялися, щось кричали — галас стояв неймовірний, ну точно такий, як у дворі нашої школи на перерві.

— Бач,— мовив я,— мабуть, піонерський збір.

— Привіт, хлопці! — од гурту до нас біг Володька.— Ви куди зібрались?

— У ліс, погуляємо трошки,— відказав Митько.

— А що то у вас? — кинув цікавий погляд на мішок.

— Курка,— відповів я.— Наша,— додав швидко,— цебто бабусина.

— Ми дослід ставимо,— заговорив поквапно Митько.— Вчимо її орієнтуватись на місцевості.

— А навіщо? — здивувавсь Володька.

— Можливо, це матиме велике значення в майбутньому, позначиться на розвиткові птахівництва.

— Ми доповідатимемо про наслідки в нашому зоологічному гуртку,— додав я.

— Ти диви! А ви не могли б зробити доповідь і в нашій школі? У нас теж зоогурток є.

— Ні-ні,— похитав головою Митько.— Це поки секрет. Ще рано розголошувати.

— Володько! — гукнула від школи незнайома нам дівчинка.— Швидше! Вже їдемо!

Їй щось сказала подружка, обоє розсміялися, і перша докинула:

— І хлопців бери!

— А й справді,— зиркнув на нас Володька.— Може почекає ваш дослід деньочок? Поїхали з нами! По місцях бойової слави. А?

— Як, Митю? — повернувсь я до друга.

— Та ні,— нехотя відповів той.— Ми не можемо...

— Я розумію, це ж для науки,— мовив Володька.— Ну то приходьте іншим разом: у футбол зіграємо, пінг-понг, у нас і оркестр є, і трактор вчимося водити, можна і вам буде спробувати, і помідори найкращі в області, і ще знаєте скільки...

— Володько! — покликали знову.

Захурчав мотор.

— Приходьте! Обов’язково! — крикнув уже на ходу.

За мить машина рушила, і він помахав нам із кузова рукою.

Веселі обличчя проїхали повз нас. Усе далі й далі...

— Ех,— стенув я досадливо плечима.— От у людей канікули! А ти казав: «То город сапають, то по господарству». Возися тут з цією куркою. Все через тебе...

Я глянув на Митька і замовк. Він сумно дививсь услід машині. Тоді перевів погляд на мене:

— Ну й треба було їхати! Чого ж ти не поїхав? Біжи, доганяй! Ми ж із тобою іграшками бавимося!

Він сердито попрямував дорогою.

Секунду я постояв сам, тоді кинувсь навздогін:

— Що ти, Митю... Ми ж удвох... Ти вже вибач. От захотілося тільки...

— Та нічого,— подобрішав друг. — Думаєш, мені не захотілося? У кузові, з вітерцем! Ще й як!

— Справді?

— Чекають нас великі справи! — замість відповіді продекламував мій друг і штовхнув мене під ребра.

І враз ніби одлягло од серця. Я перекинув лопату через плече й бадьоро закрокував поруч.

 

— Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв по пояс у щойно виритій ямі і втирав чоло.

— Та де там вистачить. Йому звідси вилізти — все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, що вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.

— Нічого собі новину ти приберіг,— пощулився я.— Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?

— Та він на людей побоїться...

— Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? — промайнув у мене жахливий здогад.

— Звідки я знаю. Може, турист який.

— А де ж він тепер?

— Де! Додому поїхав!

— Додому! А може,— важко сковтнув я,— в о н о його з’їло.

— З’їло? — злякавсь Митько. — Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді... А що,— опустивсь на землю.— Може, й так... А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж в о н о його разом із речами!

— Були речі,— промимрив я, відчуваючи, як сорочка липне до спини.— Сандаля. Отут же, біля куреня, лежала.

— Сандаля? Чому ж ти мовчав?

— А що мені було — кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!

— І куди ти її подів?

— У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.

— Ай-я-яй! — мало не застогнав мій друг.— Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була.

— Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.

— Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалі була б рада.

— Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?

— А що,— розпалювавсь ще більше Митько.— Рада була б!

— Та стривай!.. Щось ти вже сильно, теє, перегнув.

— Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, й вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут в о н о його — хап! І готово.

— Еге, бач, як воно обертається,— роздумливо подав голос я.— Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже й шукали б її усі, і міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.

— Авжеж,— зрадів Митько.— Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.

Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.

Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше в о н о здогадається, що, раз є купа землі, мусить бути і яма».

— Ху, ну й ну,— стомлено хитав я головою, дмухаючи на стерті долоні.

— Ямка — будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.

— Та ти що — кілка! В о н о ж загине, а нам потрібне живе.

— Правда, а я й не подумав. Але ж в о н о й так може забитись, коли падатиме, чи ніжку звихнути. Ми на дно подушку покладемо. Все-таки м’якше.

— А що ж,— згодивсь я.— Можна й подушку.

— Візьми в курені. Заодно й курку давай.

Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшись, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.

— Ти бачив таке? — дратувавсь Митько.— Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак от: кво-кво-кво-кво-кво.

— Ай, Митю,— зауважив я.— В тебе, як у жаби, виходить.

— То спробуй ти!

— Ко-ко-ко-ко-ко,— дуже справно почав я, але курка обійшла кругом дерева і сховалась за стовбуром.

— Тьху ти! — спересердя сплюнув Митько.— Та вона нікого не слухає. Дай-но я в неї хоч грудкою кину.

— Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.

— Звичайно,— згодивсь товариш.— Що то нам бог послав, точніше, бабуся підкинула?

Бабуся підкинула! Інакше й не скажеш. Ми, що мріяли готувать смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути — і то не було вільної хвилини..

— А хто обіцяв юшку у казанку над полум’ям? — усе ж запитав я в Митька.

Той невдоволено зашурхотів соломою:

— Овва! Юшки! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то з села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку крадь, то яму рий. Ніколи й угору глянути. Хай уже трохи проясниться із оцим-от,— кивнув на озеро,— буде тобі і юшка, буде і свисток.

Тим часом споночіло. Ми намастились одеколоном «Гвоздика» і лягли в курені, вистромивши голови назовні.

— Швидше б ми його побачили,— мовив Митько,— а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.

— Хай собі.

— Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но,— стишив Митько голос.— Диви...

Я придивився.

Лісом щось прямувало до нашої пастки.

— Ніби не повзе,— мовив Митько.— Здається, навіть іде.

— Та це ж людина! — вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз.

— От лиха година! — крикнув я, вискакуючи з куреня.— Хто це? Що з вами? Ви цілі?

— Та здається,— озвавсь сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова. — От чортяка,— мовив дід, вилізши нагору.— Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?!

— А це дідусю...— почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.

— Це, дідусю,— пробелькотів Митько,— ми й самі не знаємо хто. То не було, не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?

— Ні-і.

— От біда,— зітхнув дід.— А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.

— Молочка,— облизнувсь Митько. — І багато?

— Повний бідончик.

— А може, не все вилилось?

— Та ні, все.

— Жаль,— гірко зітхнув Митько.— Ех, якби знати, хто це,— нещиро правив далі. — Я йому б...

— Авжеж,— хитав головою дід.— Ну як вам тут, добре? — цікавивсь, прямуючи до куреня.

— Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете,— піддобрювались ми.

— Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би. Є у вас водичка?

— Є, дідуню, ось,— мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.

— Спасибі,— лагідно подякував той. — Ну, а лопатка вам уже не потрібна?

— Лопатка? — зашарівсь Митько.

— Еге ж, лопатка. Он вона й лежить.

— А й справді, лопата,— дурнувато гигикнув я.

— А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?

— От-от, черви. На рибалку,— випалив Митько.

— Ну й багато вловили?

— Та ні, не дуже, щось кльову не було.

— А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.

І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.

— Ти бач,— наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід.— Здається, курка.

— Курка, дідуню, курка,— хутко запевнив його Митько.— Ми оце прийшли з села, бачимо — бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.

— Ой-йой, це ж куди забігла! — розвів руками дід.— Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую — нявчить щось уранці під дверима. Глядь — а то Мурчик мій. Набридло, видно, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?

— Принесемо, принесемо,— спантеличено запевняли ми.

— І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду.

— Посидьте, дідусю, ще,— улесливо завели ми.

— Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.

— До побачення, дідусю. До завтрього, спасибі вам,— кволо відповіли ми.

— І хитрющий же дідуган,— мовив по хвилі Митько.

— Все зрозумів. Я ледь од сорому не згорів.

— Та тут уже нічого не вдієш.

— Добре, що кілка не вбили, як ти казав.

— Авжеж, це ще дідові пощастило.

На цьому ми й погодились.

Розділ VIII. Нічний гість. Негативні наслідки навчання уві сні

Сухо тріщало веселе багаття, висвітлюючи стовбури навколишніх дерев, а ми, продовжуючи розмову, били комарів, які за два тижні вже звикли до нашої «Гвоздики».

— В о н о таки існує,— задумливо протягнув Митько, ляскаючи себе по шиї.

— А може, Митю, то все вигадки?

— Аякже, вигадки... — договорити він не встиг.

Голосний і тривожний рев розлігся над озером, вдарив у курінь, рвонувсь увись, і вже далеко-далеко такою самою тривогою й незбагненністю озвався ліс: «О-о-у-у-у-у».

Митько скочив на ноги:

— Ти чув?

— Чув,— ледь озвався я.

З ліхтариками у руках ми кинулись до берега.

— Тільки разом,— на ходу кричав Митько.— Як з одним що трапиться, другий поможе.

— Звичайно! — відгукнувсь я, світячи під ноги.

Попереду щось голосно плюснуло.

— Туди!

— Туди! — тривожно озвалось у мене в животі.

Пробігши ще трохи, ми засапано зупинились. Метрах в семи од берега щось булькало.

— Он,— присвітив я бульбашки, що з’являлися на поверхні.

— В о н о,— потвердив Митько, трохи непевно ступаючи у воду.

— Куди? — схопив я його за руку.— Ти що?

— Пусти!

— І не подумаю. Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти,— тягнув я його що було сили.

— Та добре вже. Не полізу,— сердито озвавсь він.— Пусти.

Ми стояли по коліна у воді і дивились на ті дивні бульбашки. Ще хвилина, і все затихло.

— Ну от,— порушив мовчанку Митько.— Все. Ех, така нагода!

— Схопило б тебе за ногу, була б тобі нагода!

— При чому тут нога! Хіба ти не розумієш? Це ж, може, наш єдиний шанс. І так безглуздо його втратити.

— Так-то воно так,— і собі зітхнув я. — Але ж не ризикувати життям!

— А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризикували? Багато? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер!

— Такі, як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, може, на певну смерть? А коли б в о н о тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? В о н о і мене разом із ліхтариком проковтнуло б!

— Ну добре... Це я так, спересердя,— промимрив Митько. — Пробач... Тс-с-с,— прошепотів, торкнувшись мого плеча.

— Що?

— В кущах зашаруділо.

— Та, уже вчувається,— махнув я рукою.— Ходімо.

— Ходім.— Ми повернулися до куреня, і залізли усередину. — Ну то вигадки чи не вигадки? — з’єхидничав Митько.

— Мабуть, таки правда.

— «Мабуть»... Ще й зараз не вірить! Хочеш, я тобі почитаю?

— Я хочу спати.

— То ти засинай, а я читатиму. Про палеозойську еру, згода?

— Читай, краще запам’ятаю.

— То слухай: «Якби ми з вами опинились у лісі кам’яновугільного періоду, то навряд чи у вас склалося б приємне враження...»

— Авжеж,— ліниво погодивсь я.

— Що?

— Авжеж, кажу.

— А-а... Ну слухай далі. Я вибірково...

— Давай.

— «...Лиш зрідка мертву тишу порушував плюскіт води: то по болоту брьохали тварюки, що виглядом своїм нагадували саламандр, але набагато більших за розмірами,— стегоцефали».

«Цікаво,— думав я під Митькове бурмотіння,— хто ж усе-таки живе в нашому озері? Чи дізнаємось ми про це коли-небудь?»

— «...Іноді в повітрі пролітали величезні хижі бабки, розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів...» — усе тихше й тихше звучав голос мого друга. Аж ось і зовсім замовк.

Я брів болотом. Усе навкруг справляло навряд чи приємне враження. Товсті стовбури плаунів були вкриті листяними подушками з рубцями від опалого листу, а саме листя звисало лише з горішніх гілок. Лепідодендрони спліталися кронами із сигіляріями, створюючи вічну півтемряву. Коли-не-коли наді мною пролітали бабки з розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів, а здоровенні павуки, таргани та скорпіони сердито блимали з густих чагарників. Ось неподалік почувся плюскіт води: якась тварюка насилу виповзла на берег з рибиною в пащі. «Стегоцефал,— безпомилково визначив я.— Перші наземні хребетні».

Десь неподалік затріщали гілки, все ближче і ближче — на відкриту галявину вискочило двоноге страховисько, разів у три вище за мене, і вишкірило зуби. «Тиранозавр,— жахнувсь я,— страшний ворог усіх наземних тварин. Але ж він повинен з’явитись пізніше. Хоча б років так мільйонів на сорок». Але роздумувати було ніколи. Хижо прискаливши око, тварюка кинулась на мене. Хутко зірвав я з плеча рушницю, приціливсь... і тут тільки помітив, що в руках у мене не зброя, а сачок. Ще сьогодні я ловив ним метеликів, а зараз тебе самого, як ту комаху зловлять. Ось іще один крок могутніх лап, хижак хапає мене передньою кінцівкою за руку...

— А-а-а-а,— б’є мій зойк у верхівки дерев. Роззявляється страшна паща і Митьковим голосом кричить:

— Сергію, Сергію, що з тобою, га? Прокинься, Сергійку!

Розплющую очі. Наді мною схилився з ліхтариком Митько, стискаючи рукою мій лікоть.

— Тобі що, снилося щось страшне?

— Нічого мені не снилося,— сердито одказую.— Одпусти руку, чого ти вчепився в неї своїми пальцями.

— Ну, пробач! Тобі боляче, так?

— Зовсім мені не боляче. Це все твої читання дурні вголос. Скінчив уже?

— Скінчив. Ну не сердься. Вже лягаю.

Він вимкнув ліхтарик і ліг поруч:

— На добраніч.

— Нічого собі, добра ніч,— відповів я.— Мало не вмер од переляку через твої читання.

Спали ми без пригод.

← Назад | На початок | Вперед →