Митькозавр із Юрківки (сторінка 3)

Розділ IX. Таємниця лісового озера

Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.

— Може, він потонув,— висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування цієї тварини.

У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніш, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.

У Фа-Дієза щез тромбон, і завклубом оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.

Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.

— Ну й онучки ж у мене,— казала вона.— Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються — не розумію. Це ж щастя — таких діточок мати.

— Жах,— сказав якось Митько.— Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п’ятірки. Ну ніколи не міг би подумати, що замість літнього відпочинку ми влаштуємо собі ще одну чверть.

— А ти нічого не помітив? — примружив я очі.

— А що саме?

— А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною,— єхидкувато зауважив я.

— А й справді,— засміявсь він.

А дні минали.

Час було збиратися додому.

— А що, якби ми його справді побачили? — якось запитав я. Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.

— Треба було б спробувати спіймати,— рішуче відповів Митько.

— Скоріше в о н о тебе спіймає.

— Тоді хоча б сфотографувати.

— Це вже я чув. А потім?

— Потім здати фотографію до Академії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його — за фотографією це неважко. Оце було б відкриття! Адже не кожен день ловлять тварин, яких вважають давно вимерлими. Подумай тільки — вимерлими десятки мільйонів років тому. Уявляєш, вмикає наша Ірина Семенівна радіо, а там: «Повідомлення ТАРС: піонери, учні шостого «Б» класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку...» Якщо через одну латимерію свого часу такий галас зчинили, то що вже казати про нашого,— він ледь порожевів,— Митькозавра. Може, ще й по медалі...

— Точно! — розвеселивсь я.— «За врятування потопаючих».

— При чому тут потопаючі? — не зрозумів Митько.

— Це я так, пожартував. Яку ж, по-твоєму, медаль?

— Мабуть, «За відвагу».

— «За відвагу»? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, щоб аж коліна трусились. Було?

— Було,— сказав Митько.— Коли булькало.

— Так ти ж іще й лізти хотів туди! Я тебе ледве втримав.

— Лізти хотів, але боявся — страх один.

— І я боявся. Аж тремтів.

— Тихше, Сергію,— почув я шепіт друга.— Здається, там он... Диви...

Я мерщій обернувсь і теж вловив якийсь неясний рух. Коло самої води.

— Хапай ліхтарик,— зашепотів Митько,— тільки не вмикай, щоб не побачило світла. За мною!

Ми бігли, напевно розуміючи, що доля подарувала нам ще одну надію на розкриття таємниці. До кущів, за якими починався вже береговий пісок, повзли. Від води линув неголосний плюскіт.

— Чуєш? — повернувсь Митько до мене.

Я лише схитнув головою. Незрозуміла млість охопила враз усе тіло. Невже зараз оце ми побачимо жителя лісового озера?..

— Апарат! Фотоапарат забув! — простогнав Митько.— Ах я ж роззява!

— Все одно у темряві знімка не вийшло б,— кинув я, підводячи голову.

Великий півкруглий предмет неквапом віддалявся водою від берега.

— Значить, так: вискакуємо на рівне й наводимо ліхтарики.

— Може, голосно крикнути, щоб в о н о злякалось?

— Еге, в о н о злякається та як кинеться на нас.

— А якщо й справді кинеться?

— Ноги є? Отож-бо! А зараз приготувались... Давай!

На слабких ногах виваливсь я із кущів, натис на кнопку ліхтарика й завмер. Від здивування, несподіванки, переляку, не знаю від чого. Скоріш за все, од усього разом. Так, я був готовий, здавалося, стріти в нашому озері що завгодно, але те, що я побачив, перевершило найхимернішу уяву.

Водою пливло щось надзвичайне, неймовірне і дуже доісторичне. Це я зрозумів одразу. На поверхні видніла лише голова, але що то була за голова! О! Яка то була голова! Здоровецька, уся всипана шипами, темно-зелена, лискуча й бридка. Ось потвора повернулася до нас, і блимнули червонясто два великі ока. Між ними стирчав хижий ріг.

З напіврозкритої пащі виглядали гостренні білі зуби.

Враз схотілось мені опинитися десь далеко-далеко — в селі а чи й у самому Києві, і я мимохіть позадкував до кущів, з-за яких так необачно вискочив секунду тому.

— У-у-у-у,— люто завила мордяка і стала наближатись.

Я дививсь на цю химеру, мов загіпнотизований, і не вірив власним очам.

— Тікаймо, Митю,— врешті здобувсь я на слово.— Тікаймо!

І ми вже були кинулись бігти, коли це Митько вкляк на місці.

— Ні! — мовив він, важко переводячи дух.— Ні! Крім нас же ніхто його не бачив... Я не побіжу! Щоб потім розказати!... Яке в о н о...

— У-у-у-у! — ревонуло страхіття ще раз.

— А! Лякати! То ти нас лякати! — несподівано заверещав неприродно-тонким голосом Митько і, кинувши поглядом по берегу, вхопив каменюку і пожбурив нею в оту голову.

І хоч він не поцілив, проте чудиську такий гостинець не сподобався. Воно спинилось, а тоді, не зводячи з нас очей, стало віддалятися.

— Ага! Не смакує! Не смакує! — верещав Митько.— То ось іще! І ще!

Четвертим чи п’ятим каменем він таки влучив у голову. Щось у ній голосно тріснуло, і... ми побачили, що ріг, отой страшний ріг, який стирчав між очей, зламався.

— А-а-х-х! — тільки й мовив я.— Оце удар!

Із тварюкою в цей час діялося щось дивне. Вона смикнулась в один бік, у другий і пішла під воду.

— Втекла! Втекла! — радо підстрибнув я.

Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, і ми зрозуміли: звір лише пірнув. Ось голова його знов з’явилась на поверхні і раптом людським голосом загорлала:

— Рятуйте! Рятуйте! Тону!

— Господи! — прошепотів я. — Воно по-людськи балакає!

— Рятуйте, хлопці! — зарепетувала голова і зникла під водою. Проте за мить знову вигулькнула.— Ряту!.. Це я, Василь!..

— Василь? — безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадався: — В о н о його проковтнуло! Живого!

І тут я побачив, що Митько скидає джинси. Туфлі поруч із ліхтариком уже лежали на піску.

— Куди ти? — зойкнув я.— В о н о ж і тебе...

— Ти що, не зрозумів іще? — сердито гукнув він.— Це отой велосипедист. Присвіти-но мені,— і кинувся в озеро.

Я примостив ліхтарика так, щоб промінь його висвітлював арену подій, і як був — у шортах і тенісці — теж шугонув слідом і поплив.

Вода попереду аж клекотіла.

— Ой, помо!.. Поможіть! Я більше не буду! — захлинавсь один голос. І тут же йому вторував Митьків:

— Та не хапай! Не хапай за шию! Кому кажу! Стягай з нього це опудало,— закричав Митько мені,— бо втоне. Знизу підважуй!

Я вхопивсь обіруч за ту страхітливу голову — під пальцями відчув цупку тканину — проте звільнити Василя ніяк не міг. Тоді я піддів рукою знизу і, намацавши якийсь пасок, що стало сили рвонув за нього. Пасок відірвавсь, і опудало потвори легко одлетіло геть. А втім, це вже було ніяке не опудало — зіжмаканий фарбований брезент і потрощене паліччя каркаса. Дерев’яні шипи повідлітали, зуби відклеїлись.

То вже було ніщо — мотлох, сміття.

Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги мої вже торкнулись ґрунту, і ми з Митьком під пахви витягли Василя на сухе.

Схлипуючи, він поваливсь на пісок і очманіло поводив туди-сюди безтямними очима.

— Догрався? — мовив Митько, схрестивши на грудях руки.— Пустунчик!

Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води.

— Ря-ря-ряту-уйте! — проквилив зрештою перше розбірливе слово.

— Та вже ж урятували,— відповів я.— Чи тебе ще в село віднести?

— Ні-і, в с-село не треба,— цокотів той досить жваво зубами.— Я с-сам.

— Ну і чого ж ти домігся — цим маскарадом? — спитав Митько.

— Я хотів вас налякати,— схлипнув Василь,— та в ременях заплутався.

— Ха! Налякати! — гордо мовив я.— Ми не з лякливих, правда, Митю?

— Еге, не з лякливих,— протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався.— А каністри хто злякався?

— Якої каністри?

— І слідів.

— Та яких слідів? — насторожився я.

— Дивіться яких! — він важко відліз навкарачках у сторону, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев’янкою і з розмаху вдарив об пісок.— О! І о! І осьо!

Всюди, де опускалася та дерев’янка, з’являлися сліди, такі знайомі сліди Митькозавра.

— То це ти? Це ти ставив оті сліди? — скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев’янки гине наша мрія про велике відкриття.

— А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував,— у сестри з намиста зняв. І дерева граблями подряпав, і вороняче пір’я поклав. І в тромбон дудів — Фа-Дієзів, а ви й не впізнали. А бульбашки пам’ятаєте? Так то я прив’язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. «За ногу вхопить!» Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають щодня.

Легка тінь нашого Митькозавра змигнула востаннє перед моїми очима і зникла назавжди.

Василь закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.

— А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.

— Ах ти ж... Ах ти ж брахіцефал,— засичав я, підступаючи до нього.— Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб’ємо йому бубни!

— Та кинь, Сергію,— озвався Митько.— Давай краще подякуємо йому,— мовив раптом.

— Подякуємо? — дурнувато гигикнув Василь.— За що подякуєте?

Я теж здивовано зиркнув на Митька.

— Васю,— почув я голос мого друга.— А що ти знаєш про стегозаврів?

— Стегозаврів? — перепитав той.

— А про археоптерикса?

— Кого-кого?

— А про індрикотеріїв? — не став навіть повторювати Митько.

— Та йди ти із своїми птеріями.

— Так от, Васю, ми тобі вдячні, Васю, за те, Васю,— видно було, що Митько хвилюється,— що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ти, Васю, не шкодував часу на оті свої вигадки, а ми цілий місяць відчували себе... відчували себе дослідниками, слідопитами, шукачами. Ми, Васю, відкрили для себе такий світ, якого тобі, Васю, і не снилося. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні.

— Но-но, легше там,— озвавсь Василь. Він уже трохи оговтавсь, і видно було, як допекли й дошкулили йому Митькові слова.

— От за це й спасибі тобі, Васю,— не звернувши уваги на цей застережливий вигук, закінчив Митько.— Ходімо, Сергію.

І ми пішли. А Василь лишився на піску — мокрий і жалюгідний.

Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. Я крокував поруч із Митьком і думав: «Як здорово Митько відповів Василеві! І як здорово минув у нас цей місяць».

«А колекція? — нараз виринуло в моїй пам’яті.— А як же колекція? Але ж у нас попереду ще півліта,— тут же заспокоїв я себе.— Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі, у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком».

Поки ми з Митьком...

 

КІНЕЦЬ.

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up