Найкращий намет (сторінка 1)

Приїхали!

Що не кажіть, а в таборі було здорово!

Ух, як було в таборі!

Ех, як у таборі було!

А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були.

Але виявилося, що вони не співпадають із планами батьків, і ми поїхали у табір.

Тільки-но наш автобус у ворота заїхав, назустріч дядечко біжить, у спортивних штанях і майці.

— Куди? — кричить.— Куди ж ви їх привезли?

— Сюди,— водій йому.— У мене тут усе записано. На п’ятдесят четвертому кілометрі повернути праворуч і лісом іще дванадцять кілометрів.

— Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нас іще не все готове. Що я з ними робитиму?

— А я звідки знаю? — здвигнув плечима водій.— Я своє зробив — привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не назад же з ними їхати!

— Назад! Назад! Я ж дзвонив у місто, щоб завозили тільки післязавтра.

— Знати нічого не знаю,— каже водій.— Я тут ні при чому. Я привіз, а ви вже далі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир маю з’їздити.

— Ну от...— чую за спиною чийсь голос.— Завезли, самі не знають куди, а в них іще не все готове.

Обертаюсь — хлопець сидить, білявий такий, і чемодан на колінах тримає.

— Ти нащо,— питаю,— чемодан на колінах тримаєш?

— А це не чемодан,— він мені.— Це футляр для акордеона.

— А де акордеон?

— Та всередині ж.

— Ух ти! То це ти його аж сюди віз? І грати будеш?

— Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені треба кожного дня грати.

— А якби ти на піаніно вчився, то і його сюди потягнув би?

— Не зна-аю... Я на акордеоні граю.

— А чого ж,— Митько встряв.— Він тільки передок відламав би, де клавіші, і грав би собі тут.

— Нічого я не відламував би,— почервонів хлопець і одвернувся.

Так я і не почув, чим розмова нашого водія з тим дядечком закінчилась, але всі почали з автобуса вилазити.

Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо — роззираємося. Кругом купи сміття, дошки лежать. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкають. Фарбою пахне.

— І скажіть же, щоб іще мінімум два дні нікого не присилали! — дядечко у майці водієві кричить.

— А мені що,— водій каже.— Я привіз, а ви вже як знаєте. Не назад же їх забирати.

Він сів у автобус і поїхав. Йому ще сьогодні чогось у Житомир треба було.

А ми лишились: справді, не назад же нам їхати!

Дядечко тоді й каже:

— Привезли-таки! Я ж попереджав...

А потім як закричить:

— Нащо ви туди його тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!

І побіг кудись.

Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий дядечко підходить, у спортивному костюмі.

— Здрастуйте, орли! — каже.

Ми йому, звичайно, відповіли. Хто «здрастуйте» сказав, хто «добрий день», хто іще що.

А він насупився.

— Хіба так,— каже,— молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте, піонери!

— Здрастуйте! — вже одностайніше і голосніше гукнули ми.

— Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте, піонери!

— Здра-астуйте! — криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися,— і це йому сподобалось.

— Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.

— Ага, пощастило! — позаду цей акордеоніст шепоче.— Навіть приймати дітей не хотять.

— Та мовчи ти! — я йому.— Дай послухать.

— Табір наш,— продовжував Сергій Анатолійович,— тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне відкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи, а, поки приїде решта піонерів, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками завершимо благоустрій житлових приміщень і території.

— Ну от,— знову заскиглив акордеоніст.— Замість відпочинку таке нам підсу-унули...

— А ще пощастило тому, що попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, туристські походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло піонерського вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося самбо під моїм безпосереднім керівництвом.

— А це що, обов’язково — самбо? — запитав акордеоніст.

— Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.

— ...Ще кістки переламають, ніженьки повикручують,— чую я поруч шепіт.

— Слухай! Ти замовкнеш нарешті? — не стерпів Митько.— Навіщо тоді було сюди їхати?

— А я й не хотів зовсім. Це все мама. «Їдь,— каже,— Славусику, там тобі із дітками добре буде». А тут...

— То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? — підступив до нього Митько.

— Та ні...— закліпав той очима.

— А з ним тобі погано? — тицьнув Митько пальцем у мене.

— Я не зна... До-обре...

— Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!

— Та я ж нічого... Я задоволений...— мовив несміливо Славусик і замовк.

— А тепер,— сказав Сергій Анатолійович,— я вас хочу познайомити із вожатою, Іриною Василівною.— До нас саме підійшла дівчина із пов’язаним круг шиї піонерським галстуком і зошитом у руці.

— Здрастуйте! — посміхнулась вожата.

— Здрастуйте!!! — заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.

Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулася і впустила зошита на землю.

— Це що за дикунство?! — сказала вона.— Хто вас учив так вітатися із старшими?

— Ну, я пішов,— бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович.— А ви тут познайомтеся поки...— І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як повинно вітатись молоде покоління.

Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:

— Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. Одягніть, що в кого є старого, а то можна в трусах і в майках. Тільки не босоніж, бо ще на цвях наступите! — І він повів нас показувати табір.

Виявилося, що старші загони спатимуть у справжніх військових наметах,— так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти — десь так на півметра заввишки — дерев’яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.

Спершу ми носили на ті дерев’яні помости ліжка і розставляли їх. А потім взялись і до наметів. За якихось дві години всі дев’ять наметів нашого загону було розіпнуто і на кожному виведено цифру.

Нам із Митьком і Славком дістався намет номер три. Що то був за намет! Весь зелений,— правда, і всі інші теж були зелені,— із двома віконцями — на кожному сітка від комарів і кожне за бажанням можна було запинати на випадок дощу, снігу чи іншого стихійного лиха. Якийсь час ми з Митьком вправлялися — хто швидше запне віконце. Сім разів швидше запнув Митько, а вісім — я. Коли ми вирішили спробувати іще по три вирішальних разочки, прибіг Сергій Анатолійович і сказав, щоб ми не псували державне майно, а йшли розвантажувати машину з дошками.

Там робота вже кипіла. Хто стояв у кузові й подавав дошки, хто приймав їх унизу, а хто ніс до будиночків. Сергій Анатолійович теж носив. Він один брав стільки дощок, що ми й утрьох не підняли б! Ми з Митьком спершу полізли на машину, але хлопці в кузові сказали, що їм і без нас тісно, і ми злізли. Тоді Митько побачив, що водія десь немає, а Сергій Анатолійович поніс дошки, і запропонував:

— Так розвантажувати нецікаво! Давайте по сигналу! Я бібікну — ви візьмете дошку, бібікну вдруге — опустите донизу. У кожному ділі потрібна організація.

Просто здорово придумав! Робота закипіла іще дружніше. Митько бібікав, аж вхекався. Що вже казати про тих, хто розвантажував. Але, коли дощок у кузові лишалося вже зовсім мало, звідкись прибіг шофер і закричав:

— Ану, вилазь зараз же! Я тобі покажу — акумулятор розряджати! Іграшку знайшов!

І ми з Митьком вилізли з кабіни.

Після цього робота вже так не кипіла, бо не було ніякої організації. Тоді Митько каже:

— Знаєш, там у кабіні ключі лишились.

— Ти краще не чіпай,— остеріг я його.

Але він не послухався.

— Я тільки разочок стартером диркну. Ти стань на підніжку — будеш дивитися, щоб шофер ззаду не підійшов, а то знову галас здійме.

Я й став. Митько ключ повернув, а машина, виявляється, на швидкості була та як рвоне вперед! І якраз на Сергія Анатолійовича — він саме йшов показувати, куди решту дощок носити. Іде собі, посміхається, горя не знає, а тут машина на нього. Сергій Анатолійович злякався — ще б пак! Ледве встиг відскочити.

Митько стартер вимкнув,— здогадався нарешті,— а Сергій Анатолійович як почав:

— Що це ви собі дозволяєте?! Я не для того сюди приїхав, щоб на мене машиною наїжджали, а для того, щоб зарядку з дітьми робити і піднімати ваш фізкультурний рівень!

Прибіг начальник табору.

— Це чиї діти? З якого загону?

Прибігла й Ірина Василівна.

— Мої діти!

Прибіг і шофер.

— Гнати,— кричить,— таких дітей втришия з піонерського табору!

А Ірина Василівна:

— Ви краще ключі не залишайте в машині! Це вам діти, а не пенсіонери! Ще добре, що машину не розбили та наш Сергій Анатолійович живий лишився.

А Сергій Анатолійович: -

— От іменно! — каже.— От іменно!

— Зараз же їх назад у місто відвезете! — начальник табору каже.— Поки вони тут усе не потрощили.

— Щоб я їх до себе в машину посадив? — шофер йому.— Та ніколи в житті,— каже,— більше у ваш табір не поїду. Їм іще «спасибі» кажи, що машина ціла!

— І дзвонив же я у місто! — начальник табору бідкається.— Так на тобі — привезли.

Так нас шофер і не взяв. Може, йому теж у Житомир треба було?

Після того нас із Митьком поставили на безпечну роботу. Ми брали на складі матраци, розносили їх по наметах і розкладали на ліжка. Спершу ми засумували од такого доручення, але Ірина Василівна сказала:

— Це теж корисна робота. Спробуй-но поспи без матраца, на металевій сітці! Ви, можна сказати, забезпечуєте весь табір зручним сном, і за це вам тільки «спасибі» скажуть.

Але забезпечувати весь табір зручним сном виявилося дуже клопіткою роботою, бо взяти в оберемок більше ніж по одному матрацу ми не могли, і доводилося весь час бігати між складом і наметами. Тоді Митько придумав класти на один розгорнутий матрац два згорнутих і нижній брати за краї — я спереду, а Митько ззаду. Таким чином ми могли вже носити по три матраци зараз. Але ніхто нам поки що «спасибі» не казав. Хлопці, що працювали лопатами, сміялися й кричали:

— Гей ви, матрацники! А де ж ваш грузовик? Ви на ньому все зразу й перевезли б!

Нам стало прикро од такого ставлення до нашої корисної діяльності, але потім я придумав попросити в нашого завгоспа, Лукича, новенькі носилки, і ми вже змогли брати по чотири штуки. А тоді Митько нагледів там же, на складі, тачку, і ми вже возили матраци на ній і брали аж по сім штук!

— От вам і грузовик! — гукав Митько, проїжджаючи повз хлопців, але вони все одно сміялися.

Таким чином ми дуже швидко порозвозили матраци у всі намети і стали знову вправляти- ся, хто швидше запне віконце.

Тоді прийшов начальник табору і дуже здивувався, що ми так хутко впоралися.

— Оце молодці! — мовив він.— Нічого не скажеш. Я навіть і не сподівався.

А потім побачив у мене в руках відірвану од віконця шлейку і все-таки сказав;

— Що ви за люди! Ні на мить без нагляду полишити не можна. Візьмеш голку й пришиєш!

— А можна,— Митько питає,— ми ще й у будиночки матраци порозвозимо? Хай і молодшим загонам буде м’яко спати.

— Звичайно! Звичайно! — зрадів начальник табору.— Тільки відпочиньте.

Але ми вже достатньо відпочили і знову взялися до діла. З тачкою було набагато простіше, і за якусь годину ми порозвозили навіть ковдри.

— Я ж казав: усюди має бути організація! — хвалився Митько.

Коли увечері відбулася лінійка, наша перша табірна лінійка, то виявилося, що ми всі дуже багато за день зробили, і всім нам оголосили подяку, а мені й Митькові спочатку догану, а потім подяку.

Ніхто з нас уже не сміявся, бо всі розуміли, що без матраців і ковдр... Який же то відпочинок без матраців і ковдр?

Ніякого!

Перша ніч

Отже, на перший табірній лінійці начальник табору нас усіх похвалив. Він сказав: це навіть краще, що ми приїхали завчасно, бо за два дні не тільки підготуємо спільними зусиллями табір до заїзду, а й приведемо його в зразковий стан. Адже навіть не всі ще вожаті приїхали. Він сказав також, що, незважаючи на прикрі поодинокі випадки, загалом усі поводяться добре, і є надія — так буде й надалі.

— Це, мабуть, ми — поодинокі випадки,— шепнув Митько, і я з ним погодився.

Потім виступив Сергій Анатолійович і знову казав, який у нас чудовий табір і як гарно ми проводитимемо в ньому час.

Потім слово взяла Ірина Василівна. Вона сказала, що електрик проведе світло в намети лише завтра і тому всі бажаючі можуть сьогодні переночувати в будиночках, а тим паче дівчата.

Але ніхто, навіть дівчата, ночувати в будиночках не захотіли.

Сергій Анатолійович продудів у сурму відбій, і всі розійшлись.

Ми вже познайомилися з деякими хлопцями — Юрком, Вітьком і Вовкою — і дуже один одному сподобались: вони навіть запропонували нам лягти у себе, по двоє в одному ліжку. Але Ірина Василівна сказала, що нема чого вигадувати, бо повно вільних місць, і ми від них пішли.

Вийшло так, що ми з Митьком і Славком залишились в наметі втрьох. Дівчатка зайняли чотири намети, хлопці — два, і, щоб повністю зайняти третій, хлопців не вистачило.

Ми повкладались, але спати не хотілося.

— Треба, мабуть, піти полякати дівчат,— коли розмови й сміх кругом стихли, сказав Митько таким тоном, ніби йому дуже не хотілося.

— Навіщо? — запитав Славко.

— Тому що в таборах завжди лякають,— із знанням справи пояснив Митько.— Ти підеш, Серього?

Але я вдав, що сплю: дуже не хотілося вставати із теплого ліжка.

— От ти тільки послухай, який зараз лемент зчиниться,— мовив мій друг і, загорнувшись у простирадло, вискочив надвір.

Проте ніякого лементу не зчинилось, а за хвилину до нас увійшов начальник табору, тягнучи за руку Митька.

— Я тобі полякаю! — сердито, намагаючись не підвищувати голос, шепотів він.— Я тобі полякаю! Іще хоч один вибрик — і поїдеш до тата й мами. Он подивись: твої товариші сплять уже давно.

— Я не хотів,— виправдувавсь Митько.— Чесно, не хотів. Я переплутав. Я думав — там дівчата.

— Я тобі дам дівчат! Спи зараз же! — І начальник табору пішов.

— Чуєш, Серього? — мовив Митько.— Ти побачив би, як він злякався!

— Та ну? — не повірив Славко.

— Злякався, точно! Та як...

— Що?

— Та як ухопить мене за руку.

— Якби він злякався, то за руку не хапав би.

— З переляку й ухопив. І як це я намети переплутав? Давайте краще історії розповідати.

І ми знічев’я почали розповідати різні історії.

Я розповів цілий ковбойський фільм, а Славко — про те, як одного разу вороги порвали всесвітньовідомому скрипалю Паганіні всі струни, крім однієї, але все одно він зіграв на одній струні. Тоді Митько поцікавився, чи міг би й він, Славко, якби вороги попсували йому весь акордеон, крім однієї клавіші, зіграти на цій клавіші якусь мелодію. Славко сказав, що на такі дурні запитання він і відповідати не хоче.

— Коли так,— образився Митько,— я тобі свою історію не розкажу. А вона в мене дуже цікава. Можна навіть без перебільшення твердити, що ваші розповіді — ніщо в порівнянні з моєю.

Славко дуже зацікавився й почав просити Митька розказати. Але Митько прикинувся, що спить, і захропів. А коли Славко перестав просити, перестав і хропіти.

У таборі панувала тиша. Тьмяне місячне світло пробивалося крізь щілинку входу. Я вже був заплющив очі, коли почув шепіт Митька:

— В одному чорному-пречорному лісі була чорна-пречорна галява. І на тій чорній-пречорній галяві стояв чорний-пречорний замок...

Я цю історію чув уже разів із сто, бо Митько ніколи не минав нагоди поділитися нею будь з ким у будь-якій ситуації. Єдине, що потрібно було для цього,— темрява. Така темрява, як зараз, цілком його влаштовувала.

— ...Стояв чорний-пречорний стіл,— зловісно шепотів мій друг.— А на тому чорному-пречорному столі стояла чорна-пречорна...

Як не дивно, Славко вислухав розповідь майже до кінця, тільки коли Митько почав про червону руку, не витримав і почав просити, щоб той перестав. Митько порозповідав іще трохи, а тоді замовк. Я задрімав, але згодом прокинувся від дикого вереску. Виявилося, що то Митько підповз до Славка і схопив його за ногу.

Славко сидів на ліжку і грозився, що завтра про все розкаже вожатій. Митько виправдувався, що то він просто по-дружньому пожартував, і просив, щоб Славко не розказував.

— Просто ти мені одразу сподобався,— пояснював він.— А якщо мені людина подобається, то мені з нею хочеться пожартувати. А якщо мені з кимось не хочеться жартувати, то так і знай — мене ця людина не цікавить.

Славко ж казав, що він знати нічого не хоче і що йому байдуже, з ким там Митько жартує, але щоб із ним так не жартував. Він опустився на підлогу, поліз під ліжко й витягнув звідти акордеон.

— Це ти навіщо? — здивувався Митько.

— Я згадав, що сьогодні не грав, а мені треба вправлятися кожного дня,— пояснив Славко.

— Так уже ж пізно!

— Раз для твоїх ідіотських жартів не пізно,— відповів Славко,— то для музики й поготів. Я тихенько. Ніхто й не почує. Все одно ти спати не даєш.

Спершу він заграв, як сам оголосив, гаму до мажор, потім ре мажор.

Митько ж сказав, що він мажорні гами знає як облуплені, бо на уроках співів весь клас їх співає, і що Славкові гами не те що з мажором, а й з гамами нічого спільного не мають.

— Це треба було тобі заради таких гам акордеон сюди тягти! Я думав, ти Баха гратимеш або «бітлів».

— Так темно ж,— виправдувавсь Славко.— Клавішів не видно.

— А як не видно, то не грай.

Але Славко не послухався і оголосив мі мажор.

Однак мі мажор він заграти не встиг, бо до нас саме вбіг начальник табору.

— Це ти, Омельчук, знову? — зашепотів він, хоча, як мені здалося, йому хотілося кричати.— Щоб завтра і духу твого не було в таборі. Сам, сам одвезу тебе додому і власноручно передам батькам!

— Ну от, знов Омельчук...— заканючив Митько.— Завжди Омельчук! Я сплю давно! Хіба я винен, що йому серед ночі грати закортіло?

— Дивно! — мовив начальник табору, вгледівши Славка.— Це ти вирішив грати?

— Ага! — щиросердо зізнався той.— Мені потрібно вправлятися кожного дня, а сьогодні, виходить, я день пропустив.

— Ну нічого,— втішив його начальник табору.— Завтра гратимеш удвічі більше ніж звичайно. А зараз — спати!

— Бач,— мовив перегодя Митько.— Йому — так нічого, а мене — так із табору...

Він іще трохи побубонів, а тоді замовк і засвистів носом. Славко дихав глибоко, і я зрозумів — він теж спить.

Я ж заснути не міг — весь час перевертався з боку на бік і сердився на Митька із Славком. «Це ж треба,— думалось,— не давали людині спокою, балакали, бігали по табору, верещали й грали на акордеоні, а тепер сплять мов убиті. А ти тут мучся безсонням у юні роки».

І раптом я почув знадвору чиїсь кроки. Власне, якби то були п р о с т о кроки, то нічого незвичайного чи страшного в них і не було б. Але то були н е п р о с т о кроки: якісь обережні, скрадливі — це я зрозумів зразу. Кроки наблизились до нашого намету, проминули його й стали оддалятись.

«Може, злодій? — майнула думка.— Або якийсь бандит?» І тут чогось я згадав Митькову розповідь про червону руку. Не можу сказати, що від того на душі моїй полегшало. Я накривсь із головою, але стало ще страшніше — уявлялося, що той, хто ходить знадвору, зайде до намету й врепіжить по голові, а то й душити почне своєю червоною рукою. Я мерщій вистромив носа назовні: ледь чутні кроки знов наближалися.

Я хутко натягнув на ноги сандалі й розбудив Митька із Славком. Спершу Митько розсердився, але, коли взнав, що табором хтось бродить, зрадів.

— Ха-га,— сказав він.— Я знаю, чим це діло пахне. Хтось узнав, що відкриття затримується на два дні, тож тут майже нікого нема, і вирішив скористатися нагодою і щось украсти.

— Що ж тут можна вкрасти? — здивувався Славко.

— Ну, якби я був злодієм, то й сказав би,— мовив Митько.— Мало чого! Може, ліжко яке чи тумбочку.

— І пхатися із тим ліжком чи тумбочкою через ліс?

— А зовсім не обов’язково,— запевнив Митько.— Зовсім не обов’язково. От я читав, що деякі злодії закопують крадене неподалік од місця злочину, а коли вже ту річ перестають шукати, викопують і спокійнісінько йдуть додому.

— Що ж, він буде ліжко серед ночі закопувати?

— Та звідки я знаю! Чого ти причепився до мене? — розсердився Митько.— Що я, грабіжник який?! Треба спіймати його на гарячому.

Коли Славко почув, що треба когось ловити, то злякався і сказав, що з нами не піде, а залишиться в тилу, тобто у наметі.

— Це про всяк випадок, щоб я міг розказати, як усе було.

— Це ж про який такий випадок? — поцікавився Митько, але Славко не відповів, бо знову неподалік залунали таємничі кроки.

Славко ухопив мене за руку.

— Не треба, хлопці,— зашепотів він.— Хай собі ходить. Яке вам до того діло?

Але я вивільнив руку, і ми з Митьком вислизнули в ніч.

Ми вислизнули в ніч, моторошно темну, неприродно тиху. Я навіть не уявляв, що в нашому таборі може бути так тихо. Ще кілька годин тому все навкруги вирувало: вищали пили, грюкали молотки, гримкотіли відра, тупали ноги, лунали голоси. Ми обминали лопати, носилки, дошки — вони німо лежали, чекаючи ранку, чекаючи пори, коли знов оживуть — задзенькотять, заговорять, засміються в наших долонях.

Та до ранку ще далеко. Стомлений трудовим днем табір спав.

Не спали тільки ми з Митьком, не спав, може, у «тилу» Славко, не спав іще хтось — ходив щойно табором, скрадаючись, наче злодій, ховаючись від людей.

Хто?

Десь за нашими спинами притишено дзенькнуло.

— Коло їдальні,— вловив я.

Сторожко вглядаючись у темряву, ми подалися до їдальні, але не прямо, алейкою, а повз умивальники. Коло їдальні нікого не було.

— Може, він побачив нас і втік? — запитав Митько, але тут я вздрів постать, що простувала алейкою назад, до наметів, несучи в руці щось важкеньке.

— Оно,— вказав я.

Невідомий ішов неквапно.

— Ач,— сказав Митько,— уже щось поцупив. Я ж казав.— Тоді помовчав і рішуче додав: — Будемо брати!

— Що брати? — не зрозумів я.

— Його брати. Вперед!

Ми рушили слідом, намагаючись ступати якомога тихіше, і несподівано я почув, а може, то мені тільки здалося, що незнайомець схлипнув. Ось він ніби шморгнув носом...

— Митю,— почав був я, але тут ми побачили, що навперейми незнайомцеві кинулась якась тінь.

— Їх тут двоє! — скрикнув Митько, і раптом голосний зойк розітнув тишу.

— Здавайся! — загорлав басом Митько.— Руки вгору! Оточуй їх, хлопці! Бери їх у коло. В’яжи їх! Собаку спускай!

Я зрозумів, що книжки про прикордонників знайшли надійний притулок у Митьковій голові.

Дві постаті перед нами так і вклякли на місці.

— Не спускати їх з прицілу! — не вгавав мій друг.— Ні з місця! Стріляю без попередження!

І враз просто нам у очі вдарило сліпуче світло.

— Третій! — гукнув Митько.

— Омельчук! Стеценко! Знову ви?! — почули ми розлючений голос начальника табору.— Це що таке? Як це називається? Щоб завтра і духу вашого...

— Це не ми,— заканючив Митько.

— Це он вони,— вказав я рукою на грабіжників.

Начальник табору спрямував промінь ліхтарика вбік, і ми побачили... Славка із дрючком у руці. Поруч із ним, спиною до нас, стояв хлопець із піднятими вгору руками. На землі лежав чемодан.

— І ти тут? — похмуро запитав Славка начальник табору.— А це що за один?

— Я... Коля,— схлипнув хлопець.— Мусюкін. Я з Одеси. Приїхав до бабусі, але заблукав. І от я тут... А цей от мене дрючком як ударить! По плечу. Добре, що не по голові.

— Чого ж ти зразу битися? — запитав начальник табору.

— Та це вони все наговорили,— пояснив Славко.— Про бандитів якихось, чорні замки... Я й подумав...

— Опусти руки, Миколо,— звелів начальник табору.

— А оці ж от казали, що стрілятимуть,— обернувся до нас Коля Мусюкін, і ми впізнали в ньому... Генку Биструшкіна.

— Генка! — закричав я.— Це ж Генка!

— Хлопці! — заволав Генка і кинувся до нас.— Хлопці, це ви?

— То ти Генка чи Миколка? — запитав начальник табору.

— Генка! Генка це! — пояснював Митько.— Ми з ним в одному класі вчимося.

— То ти, виходить, не з Одеси? — допитувався начальник табору.

— Та з якої Одеси! — не вгавав Митько.— Ми з ним в одному класі вчимося. Він теж мав у табір їхати.

— Зрозуміло,— сказав начальник табору і тут же зітхнув: — Не зовсім. А як же бабуся?

Як і слід було сподіватись — бабусю Генка теж вигадав.

Виявилося, що сьогодні вранці Генка разом із батьками вийшов із дому. Генка рушив до райкому, де нас, табірних, мав чекати автобус, а батьки — на вокзал, бо їхали відпочивати на море.

У райкомі Генці сказали, що перша група, тобто ми, уже поїхала, а більше автобусів не буде. Решту дітей одвезуть аж післязавтра, «бо у них там не все готово». Отже нехай Генка йде додому. Але вдома у Генки нікого не було, бо тато з мамою поїхали на море, і Генка вирішив добиратися самотужки.

Розпитавши, де міститься табір, він сів на автобус, який їхав з автовокзалу до Житомира, зійшов на п’ятдесят четвертому кілометрі й почимчикував лісовою дорогою. Засутеніло, запала темрява, а табору все не було. Та Генка справедливо розміркував, що раз є дорога, то вона має кудись вивести, і йшов, аж поки вже за північ таки дістався до нас.

— Чому ж ти так довго ходив табором? — запитав у Генки начальник, вислухавши ще й нас.

— Я не знав, це мій табір чи ні, а будити когось побоявся. От я й ходив.

— Ну і ну! — похитав головою начальник табору.— Це ж треба! Дванадцять кілометрів лісом уночі! У вас іще є вільні місця? — звернувся він до нас.

— Є! Є, звичайно! — відповіли ми.— Ходімо, Генко!

— Розходьтесь, розходьтесь усі спати! — наказав начальник табору, бо навколо уже зібравсь чималий гурт: усі хотіли дізнатися, що ж то були за крики, послухати Генчину розповідь.— І ти йди, Миколко, чи то пак, Генко Мусюкін, лягай із хлопцями. Ну й нічка! Це ж тільки перша доба!

— А я й не Мусюкін зовсім,— зізнався Генка.— Я Биструшкін. Це я все вигадав, бо злякався. Думав, може, ви мене в міліцію захочете... А ще цей от дрючком... Добре, що не по голові.

— Що за діти! — стенув плечима начальник табору.— Один на машині роз’їжджає, другий серед ночі гами грає, третій блукає лісом під псевдонімом та ще й якісь нісенітниці вигадує! Ідіть уже, щоб через хвилину всі спали. Завтра підйом на годину пізніше.

Після того випадку у таборі закріпилася думка, що Славко — найперший у світі одчайдух.

— Це ж подумати тільки,— казали дівчатка,— не побоявся серед глупої ночі один накинутися на невідомо кого.

Просто смішно. Як же один, коли ми були поруч, і як же на невідомо кого, якщо то був Генка. Теж мені — бандита знайшли! Побачили б вони, як Славко в наметі трусився!

— Що ти, кращого прізвища не міг собі придумати? — запитав у Генки Митько, коли ми нарешті полягали.

— А я й не придумував,— щиро зізнався Генка.— Воно само придумалось. Ви ж не кажіть нікому.

Ми, звичайно, мовчали, але, мабуть, розказав начальник табору, бо відтоді Генку всі почали називати Мусюкіним. «Мусюкін, іди сюди!» — «Мусюкін, іди туди».— «Мусюкін, ти сьогодні чергуєш».— «Мусюкін, тебе вожата кличе». І навіть начальник табору частенько називав Генку Мусюкіним. Але то він просто плутав: так йому у пам’ять те прізвище врізалось.

І спершу Генка дуже сердився, а потім перестав.

— Подумаєш! — казав він.— А якби я й справді був Мусюкін, а вигадав би Биструшкіна, то мене взивали б Биструшкіним? Мусюкін — так Мусюкін. Теж хороше прізвище. Анітрохи не гірше!

Відкриття

За три дні ми навели в таборі такий порядок, «що аж боляче дивитись», як сказав Митько. Зовсім інший табір став. Ніде вже не видно було ані сміття, ані будівельних відходів: посипані пісочком алейки, свіжофарбовані альтанки — чистота й краса!

На табірних лінійках тільки те й робили, що оголошували нам подяки,— нам навіть набридло. Але не дуже.

І от на третій день, коли нарешті всі з’їхались і начальник табору, Олександр Миколайович, уже нікому не кричав: «Куди ви їх привезли?!», на вечірню лінійку разом із нами вийшла і група робітників.

— Друзі! — почав Олександр Миколайович.— Давайте привітаємо людей, яким ми зобов’язані таким чудовим табором, людей, які збудували його для нас!

Ми всі дружно заплескали в долоні.

— А не так-то й просто,— продовжував Олександр Миколайович,— збудувати табір на голому місці. Усе, звичайно, доводилося робити своїми руками і все носити на своїх руках — навантажувати, розвантажувати, тесати, навіть воду для цементного розчину, поки не провели труби, доводилося носити од річки відрами. Усе це, звичайно, не могло трохи не затримати будівництва, бо техніка — яку ж сюди, у ліс, можна привезти особливу техніку? І от тоді Никодим Петрович,— начальник табору вказав на вусатого кремезного чолов’ягу із добрим обличчям,— бригадир, запропонував працювати кілька останніх днів по дві зміни. Ну і от, роззирніться довкола, погляньте кругом — ось ваш табір. Він збудований руками Никодима Петровича та його товаришів. Завдяки їм ви можете відпочивати і, думаю, таки добре відпочинете.

Ми знову заплескали.

— А зараз слово надається Никодимові Петровичу!

Никодим Петрович ступнув наперед, мить помовчав і почав:

— От тут Олександр Миколайович говорив щойно про мої руки,— і він подивився ніби трохи здивовано на свої долоні.— Руки як руки, як у моїх товаришів, як у кожного робочого чоловіка. Так, багато попрацював я на своєму віку, але ж ніхто не сидить без діла. Всі працюють, усі трудяться для нашої Батьківщини,— виходить, для вас, дорогі діти. Адже завтра і ви виростете, візьмете до рук кельму, креслярську лінійку, штурвал комбайна чи зорельота — будете трудитись. Та й уже за ці дні потрудились на славу, допомогли нам, так що і від нас, робітників, велике вам спасибі.

І ми знову заплескали в долоні, хоч мені, наприклад, було трохи ніяково: адже, виходить, ми плескали самі собі.

І, мовби у відповідь на мої думки, Никодим Петрович сказав:

— Дужче, дужче! Адже труд треба шанувати.

Чудовий був цей дядечко, Никодим Петрович!

І робітники теж заплескали в долоні, і начальник табору, і вожаті, так що вийшло — майже всю лінійку ми плескали. Аж долоні заболіли.

— А тепер,— мовив Олександр Миколайович,— прошу всіх — і піонерів, і наших гостей— до піонерського вогнища, на відкриття табору.

Ми пішли за табір, на простору, без усяких дерев місцину. Частина її була одведена під футбольне поле і спортивні майданчики, а частина, мабуть, спеціально для піонерських вогнищ.

Там уже все було готове: височіла здоровенна купа паліччя і хмизу, стояли півколом стільці та лави.

Для всіх місця не вистачило, тож порозсідалися на теплій траві, але це нікого не засмутило. На землі сидіти ще краще — це всякий знає.

Сергій Анатолійович плеснув на хмиз соляркою, запалив факел і вручив його Никодимові Петровичу. Той урочисто підняв факел над головою, опустив і торкнувся купи паліччя. І враз веселе полум’я охопило гілки, глицю,— і вже розгорається, горить, фахкотить, гуде піонерське вогнище!

— Перша зміна табору «Сонячний» відкрита! — оголошує Олександр Петрович, і ми кричимо «ура!» і знову плескаємо в долоні.

— А тепер,— продовжує він,— концерт художньої самодіяльності!

І почався концерт! Кожен, хто хотів, читав вірші, співав, танцював, розказував усякі смішні історії, навіть Олександр Миколайович розказав,— і всім було дуже весело.

А тоді вийшов Сергій Анатолійович. Він зробив два кульбіти і три сальто і став на руки. Обійшов на руках довкола вогнища і знову скочив на ноги. Потім узяв стілець і зробив стойку на руках ще й на ньому, а далі прийняв ліву руку і постояв на одній правій. Ми боялися, що він не втримає рівноваги і впаде, але він не впав: почав поволі опускатися, розставив ноги і мало-помалу просто на цей стілець і сів. І до чого ж здорово це в нього вийшло, ніби він усе життя тільки так на стільці й сідав! А тоді рвучко відштовхнувся ногами від землі, плигнув через спину і став на ноги.

Нам цей номер дуже сподобався. Ми й не знали, що Сергій Анатолійович може таке виробляти.

Тоді вийшов Никодим Петрович і сказав:

— Дивлюсь я на небо.

Ми всі подивилися на небо, але виявилося, що це було зовсім не обов’язково, бо то він просто оголосив пісню, яку хотів заспівати.

Дивлюсь я на небо
Та й думку гадаю,—

почав Никодим Петрович. Несподівано ми почули, як йому підіграє акордеон, і побачили, що то старається Славко.

Неголосні звуки вплітались у мелодію пісні, затихали, набирали м’якої сили, і це було дуже гарно, хоча саму пісню я чудово знав.

Нам цей номер теж сподобався, і ще сподобалось, що, доспівавши до кінця, Никодим Петрович потис Славкові руку. Славко аж почервонів од радості. А може, й ще од чого — не знаю.

— Хай там собі Славко грає скільки завгодно,— мовив до мене Митько,— але без нього нам у наметі було б краще. Без нього у нас, мабуть, взагалі був би найкращий намет.

А потім Славко, уже один, виконав «Турецький марш» і ще щось, і йому теж аплодували.

— Якщо Славко виступає,— сказав Митько,— то я теж можу.

Він вийшов до вогнища і прочитав «Мені тринадцятий минало». Цей вірш я добре знав, бо ми його вчили напам’ять у школі.

Потім Митько сказав: «Колискова»,— і почав:

Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас...

Коли ж після «Колискової» Митько сказав: «Глібов. Вовк і Ягня»,— всі почали сміятися.

— Чого ви смієтесь? — запитав Митько.— Це дуже хороший вірш. Він навіть у підручнику є.

— От того і сміємося,— сказав Генка,— що в тебе всі вірші з підручника. А їх ми і так знаємо. Ти нам що, збираєшся весь підручник напам’ять прочитати?

— А ти що-небудь позапрограмне знаєш? — запитала Ірина Василівна.

— Ні,— відповів Митько. А тоді подумав і сказав: — Знаю. Про роботу.

— Ану-ну,— підохотив його Сергій Анатолійович.

І Митько прочитав:

Один Баран,
Що бився головою об паркан,
Сказав:
— Ото турбота,
Що голова болить після роботи!

Усі знову засміялися, а Митько запитав:

— Чого ви смієтеся? Це дуже хороший позапрограмний вірш. Мене цього вірша дідусь навчив.

— Так вірш же смішний,— сказав Славко.

— А-а, ну тоді смійтеся, більше я віршів не знаю. Якщо хочете, можу станцювати.

Одні сказали, що хочуть, другі, що не хочуть, але Митько все одно почав танцювати. Він здійняв страшенну куряву, а під кінець мало не звалився у вогнище. Ледве його Сергій Анатолійович за сорочку встиг ухопити.

Тут усі знов засміялись, і Митько сів на місце.

— Що за народ! — сказав він.— Усе їм смішно!

Потім ми знову співали, а під кінець хлопці із старшого загону почали витягати із ящика ракети й пускати їх. Це були такі рурки із мотузочкою знизу. Смикнеш за мотузочку — і летить угору сліпуча комета, розпадається над головами червоними, зеленими, білими вогниками. То було справжнє свято!

Тоді Митько вкинув у вогнище шматок автомобільної покришки, яку десь знайшов. Краще б він її не кидав, а ще краще — не знаходив би, бо вона стала так чадіти, що всі почали кашляти й чхати.

Тож хоч нікому й не хотілося, а довелося розбігатись, і ще довго над табором висів дух паленої гуми.

— Ех ти, таке свято зіпсував,— сказав я.

— Я ж не хотів,— розвів руками Митько.— Я хотів як краще. Зате тепер знатиму, що не можна.

Конкурс пісні

— Діти,— сказала якось Ірина Василівна — скоро в нашому таборі провадитиметься конкурс на краще виконання пісні, тож треба щось підготувати і нам.

— Ну, це неважко,— відповів за всіх Митько.

— Неважко просто так заспівати,— заперечила вожата.— А важко заспівати добре, та ще й цікаве щось придумати.

— Придумаємо,— заспокоїв її Митько.— У нас навіть акордеоніст свій є,— і випхнув наперед Славка.

Той миттю почервонів і запхикав:

— Я так не можу... щоб іти і грати. Мені треба сидіти.

— А ми тільки вийдемо на майданчик, а там, перед жюрі, ти й зможеш сісти,— пояснила Ірина Василівна.— Із своїм акордеоністом набагато краще.

— Я боюсь,— заскиглив Славко.— Це така відповідальність... Я щось не те заграю.

— Не бійся,— поплескав його по плечу Митько.— Подумаєш, одну пісню. Я за тобою й стілець винесу.

— Ну от іще, стіле-ець,— протягнув музика.— Всі з мене сміятимуться...

Але тут кругом замахали руками, і Славко замовк. Що з нього візьмеш! Такий уже він боягуз і тюхтій!

Вибрали пісню, а тоді гайнули до лісу і почали готуватись до огляду, щоб ніхто не бачив. Акордеон на перший раз не взяли. Славко стояв під деревом і грав на губах:

Та-та-та-ра ті-ті-рі...

Ми виходили на галяву, робили поворот на дев’яносто градусів, обличчям до уявного жюрі, й заводили пісню.

— Що ж, на перший раз непогано,— похвалила нас вожата.— Давайте ось у цьому місці, де «ми зростаємо дружними», всі чітко й гарно візьмемося за руки й ступнемо крок уперед.

Спробували — теж вийшло добре.

— А давайте,— тут Люська говорить,— у цьому місці ще й піраміду зробимо. А я нагорі ще й «ластівку»!

— А вийде? — вожата засумнівалась.

— Вийде,— Наталка їй.— Люська балетом займалась, у неї вийде.

— От спробуймо,— Люська розходилась.— Дивіться, тут стануть Вовка, Вітька і Генка — от так, трохи присядьте. А сюди їм Юрко й Митько ноги поставлять.

— Я не можу,— Митько каже.— Я стілець несу.

— Ну, то хай Толик. О! Чудово! А я нагору — дивіться! А дівчатка отак, півколом.

— Справді, ніби непогано,— погодилась Ірина Василівна.— Ану, спочатку...

— Та-ра-ра,— заспівав Славко, ми вийшли на галяву і прокрутили все від початку до кінця.

— Не вистачає, звичайно, чіткості й злагодженості,— сказала вожата,— але маємо ще п’ять днів попереду.

П’ять днів ми ходили в ліс і там співали, і всім це дуже подобалося.

Настав день огляду.

— Знаєш що,— каже мені перед самим початком Митько,— понеси за мене стілець.

— Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли той стілець Славкові підсовувати.

— То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи ззаду. Як усі проспівають «Ми зростаємо дружними», ти робиш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього сідає. Одночасно з пірамідою. Зрозумів?

— Зрозумів. А ти?

— А я? — Митько засміявся.— Пам’ятаєш, Ірина Василівна сказала, що важко цікаве щось придумати. Так я вже придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш, на відкритті табору хлопці із старшого загону салют влаштовували з ракет,— знизу за мотузку треба смикати? Так я одну таку ракету виміняв у хлопця. Уявляєш? Га?

У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже почався. Наймолодший, перший загін, саме співав пісню про чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у деяких, мабуть, руки заболіли, і вони їх поопускали, а деякі продовжували махати. Коли ті теж притомились, то перші, відпочивши, починали махати знов із таким виглядом, ніби ось-ось помруть.

— Сміхота,— сказав Юрко.— Хіба це можна порівняти з нашою пірамідою?

Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледве стримується, щоб не додати й собі щось.

Та от підійшла наша черга. Митько метнувсь, у сторону і повернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скінчиться, певно, трохи не так, як заплановано Митьком, але нічого не сказав. Загін між тим уже вийшов на середину майданчика і повернувсь обличчям до жюрі — начальника табору, старшої піонервожатої і лікаря.

— Три-чотири,— прошепотіла Ірина Василівна, і Славко взяв перший акорд.

Ми зростаємо дружними,—

чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як здригнулося жюрі і як видовжилось обличчя у нашої вожатої. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові за волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика, Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люську, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе хлопців, які стояли внизу.

На мить запанувала непередбачена тиша, але акордеон грав далі, тож усі хоч і з запізненням, але завзято підхопили:

Сміливими і мужніми...

Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав знаходитися наш музика. Славко лежав на піску горілиць і, втупивши погляд у небо, зосереджено грав.

Я зрозумів, що хлопець лежить через мене: адже він, як завжди, сів, не обертаючись, на стілець, якого я забув йому підсунути. Подумки картаючи себе за забудькуватість, я ледь ворушив губами і дививсь на Славка, коли почув крики: «Пожежа! Пожежа!»

Всі побігли за кухню, де щось диміло, але побачили: ми там уже не потрібні. Просто то догорала ракета, щойно запущена Митьком, а від неї зайнялось якесь сміття. Наш кухар уже загасив вогонь, виливши на нього відро води, і ми всі повернулись на майданчик.

Славко так і лежав на тому ж самому місці і все грав і грав. Я допоміг йому підвестись, посадив на стілець, і наш загін заспівав пісню іще раз, уже без піраміди.

Та дарма: нам усе одно присудили останнє місце. Але що нас вразило, так це те, що Славкові, цьому тюхтію, боягузу і скиглію, дали спеціальний приз,— за те, що не розгубився, бо грав лежачи, і за мужність, бо не піддавсь паніці, коли загорілося сміття.

А Славко ж сам мені потім зізнався, що не міг встати, бо його придавило акордеоном і він ніяк, ну просто ніяк не в силі був з-під того акордеона вибратись.

Ловись, рибко!

Не минуло й тижня, як у таборі проводився конкурс пісні, а вже на дверях їдальні висіло оголошення:

УВАГА!

Завтра після сніданку
відбудеться змагання
на звання
КРАЩОГО РИБАЛКИ ТАБОРУ

Запис у Сергія Анатолійовича

Митькові це оголошення дуже сподобалось. Він аж підстрибнув од радості.

— Оце я розумію,— каже.— На кращого рибалку табору! От де себе можна проявити!

— А ти збираєшся взяти участь?

— Аякже! Я змалечку рибалю. І так, і на мормишку, і на донку, і на спінінг. Так що як хто й отримає перше місце, то тільки я.

— Авжеж, тільки я тебе щось жодного разу з вудкою не бачив.

— Тому що я рибу вудити рано-рано ходжу. Аж ніч іще. Навіть вечір.

— Тоді, звичайно. Але...

Але тут із дверей вискочила Ірина Василівна й затягла нас у їдальню.

— Коли ви вже слухатись будете! — каже.— Усі вже їдять давно.

— А вудочки де брать? — ми в неї питаємо.

— Та у Сергія ж Анатолійовича.

Сергій Анатолійович сидів у будиночку, де складено весь спортивний інвентар. Нас побачив — посмутнішав трохи:

— Вам що?

— Нам вудочки.

— Ех, а я сподівався, що хоч там вас не буде.

Вибрали ми вудочки, крокуємо до свого намету, а навстріч Славко. І знову ж заскиглив:

— Ну от... Ви вже, а я ще ні... І не скаже ніхто... Товариші називається... Ну й люди...

— Ти про що це?

— Про вудочки. Ви вже взяли...

— І ти теж ловитимеш?

— А що, я гірший? Що, тільки вам можна? Я теж хочу!

— Ой, держіть мене втрьох! — Митько сміється.— Мало тобі призу за пісню? Ще й за рибу хочеш? Та ти ж вудлище в руках не втримаєш! Вийди краще на берег та гами свої на акордеоні заграй — зразу вся риба догори животами спливе.

— От я скажу, які ви...— запхикав Славко й пішов геть.

Ми поклали вудки в наметі, виходимо, аж тут і акордеоніст наш повертається. Глянув я на його вудку... Здоровенна! Грузило як кулак, гачок — хоч акул лови.

— І довго ти її вибирав, таку? — питаю.

— Ні,— відповідає,— в одну секунду. Оце тільки єдина й лишилась.

— Зрозуміло,— Митько докидає.— Тепер усьому табору риби вистачить на тиждень.

— Ну чого ви до хлопця причепились? — тут Наталка підбігає.— Не слухай їх, Славку, це вони од заздрощів.

— Звичайно, од заздрощів,— Митько їй.—Та з таким приладдям прямісінька дорога на Тихий океан. Він акул грузилом по голові бив би, а потім гачком оцим витягав.

Славко насупивсь.

— Я,— каже,— тебе зараз по голові грузилом, якщо не відчепишся.

Він засунув вудку під ліжко й подавсь копати черви.

Десь так надвечір одзиває мене Митько й каже:

— Слухай, я таке придумав! Ніколи не здогадаєшся. І ніхто не здогадається. От казанок варить! Аж не віриться іноді, що людина таке може придумати!

— Цікаво!

— Правда-правда. Іноді аж сам дивуюсь — і звідки я такий розумний?

— Та говори вже швидше, що ти базікаєш!

— Слухай,— повторив Митько.— Сьогодні, після вечері, але до відбою, ми підемо на річку, виберемо на березі зручненьке місце, з якого завтра ловитимемо, і кинемо у воду приманку. За ніч на нашу приманку назбирається сила-силенна риби, і взавтра, на змаганні, ми з цього місця наловимо стільки, що нікому й не снилось. Ну і, звісно, станемо чемпіонами табору.

— Ух ти! — кажу.— От молодець!

— А ти що ж думав!

Після вечері ми набрали в їдальні повні кишені хліба, і потім Митько довго розминав його із глиною у десь роздобутій мисці.

— Це,— каже,— приманка буде, бо інакше хліб течією знесе, а так глина його триматиме на одному місці.

Вже добряче стемніло, і ми заспішили до річки, щоб повернутись до відбою.

Тільки-но ступили на лісову стежку, як навстріч нам дві постаті. Ми ледь устигли відскочити за кущі. Чуємо:

— За ніч рибка й збереться там, де ми макухи накидали, а вранці й на голі гачки кидатиметься. Так що будь певен — ми більше за всіх наловимо!

— Ти бач! — здивувався Митько.— Це ж Вітька з Вовкою. Навіть макухи десь дістали. Розумники!

— Значить, і вони те ж саме, що й ти, придумали?

— Ти ж чув...

Наближаємось до берега і ще здалеку чуємо: шубовсть, шубовсть! — у воду. І якась тінь над річкою.

— Ну й ну! — кажу.— Іще хтось приманку кидає.

— Бачу! — Митько у відповідь.— Ну й народ!

Вибрали ми зручненьке місце, закинули нашу глину з хлібом і назад гайнули, але вже не самою стежкою, а вздовж неї, лісом. Дорогою нам іще двоє стрілися.

— І ці туди ж! — друг мій каже.— Піонери називається!

А хвилин за тридцять після відбою, як усі поснули, чую — Генка заворушився, з ліжка встає. Взув сандалі, понишпорив у тумбочці — і ходу з намету. Митько теж підхопивсь і за ним слідом. За якийсь час повертається.

— І Генка до річки побіг,— каже.— От би не подумав! І не плаче вже, як уночі ходить.

— Що ж то завтра буде, Митю? — я шепчу.— Усі, виявляється, такі розумні, як і ти!

— Розумні! Безсовісні, а не розумні! Обманщики!

Він іще довго щось бурмотів, лаючи всяких там пройдисвітів, які різними хитрощами намагаються посісти перше місце. Потім затих, мабуть, заснув.

Я ще трохи полежав, а тоді заснув теж.

А назавтра, по сніданку, вишикувались ми всі, учасники змагання, й подались на річку. Попереду Сергій Анатолійович із відром, а ззаду Славко із акордеоном своїм у футлярі теліжиться.

— Ти навіщо акордеон тягнеш? — його питаю.

— А це тільки футляр!

— Він у футляр рибу складатиме,— Вітька сміється.— Все-таки більше влізе, ніж у відро.

Тільки-но завидніла попереду вода, як народ щодуху кинувсь уперед — займати свої здобрені приманкою місця. За мить кожен сидів на власному місці, мов усе життя лише з нього й ловив.

А Юрко з Вітькою ледь не побились.

— Це,— обоє кричать,— моє місце!

— То ж вони обидва тут рибу вчора приманювали,— хихотів Митько.

Лиш один Славко ходив, мов сирітка, уздовж берега, але його звідусюди гнали.

Зрештою хлопець знайшов якусь місцинку поодаль, приготував вудку і вмостився на футлярі.

— На землі,— каже,— сидіти — застудитись можна. А на футлярі — ніколи! І ноги не заболять.

Аж тепер ми зрозуміли, нащо він його на річку тягнув.

Підійшов і Сергій Анатолійович.

— Ач, як вам нетерпеливиться,— каже.— Змагання триватимуть дві години, бо о дванадцятій у таборі читатимуть лекцію на міжнародну тему. Приготувались! — він подивився на годинник.— Почали!

— Ну, тримайсь! — поплював на гачок Мить- ко і закинув вудку.— Тепер встигай витягати!

Проте, як виявилося, триматися було не так уже й потрібно. Навіть зовсім ні до чого було триматися, бо ми просиділи хвилин із сорок, і за цей час ні в кого й разу не клюнуло.

— Що ж це таке? — занепокоївся зрештою Митько.— Нічого не розумію!

← Назад | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up