Найкращий намет (сторінка 2)

Він іще почекав, а тоді почав бігати від одного рибалки до другого й питати:

— Ну як, клює? А в тебе?

Навіть до Славка підбігав. Але той сидів на своєму футлярі, дивився непорушно на поплавець і повторював:

— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька.

— Ти краще за своїм поплавцем слідкуй,— порадив Митькові Сергій Анатолійович.— А то тільки людям заважаєш.

Митько посидів трохи над своєю вудочкою, а тоді знову став бігати й питати:

— Ну як, клює? Га? А в тебе?

Отак він бігав і питав, аж поки не зачепив ногою нашу коробочку з горохом, і вона булькнула у воду.

— Ех ти ж, розтелепа! — розсердився я.— Добігавсь! З тобою рибу лише полохати, а не ловити! Що тепер на гачок насаджувати?

Але тут Сергій Анатолійович підвівся:

— Візьміть у мене кілька черв’яків. Та й скоро вже кінчатимемо.

Ми знов закинули гачки, але риба так і не клювала. І не тільки в нас — ні в кого. Лише Сергій Анатолійович спіймав одного пічкурика, але він ловив не для змагання,— адже він не піонер,— а просто для себе.

Декотрим така риболовля скоро набридла, і вони пішли собі назад у табір, а дехто, тобто Митько, Славко, ще три хлопці і я, сиділи й сиділи, хоч сонце вже пекло аж-аж. А Славко все примовляв:

— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!

Зрештою Митько заявив:

— Я читав, що деякі заводи спускають у річки отруйні виробничі відходи і від цього вся риба дохне. Мабуть, і на нашій річці десь є такий завод. Даремно ми стараємось.

— А як же той пічкур, що Сергій Анатолійович упіймав?

— А в нього, мабуть, здоров’я найміцніше було, і він ще не встиг.

— Що не встиг?

— Ну, здохнути...

— Знаєш що, Митю,— сказав я, коли до кінця змагання лишилося кілька хвилин.— Я, здається, здогадався, чому кльову немає.

— Ну?

— А тому, що ми всі накидали таку силу-силенну приманки, що в цьому місці риба просто об’їлася за ніч. Вона тепер навіть дивитися на гачки не хоче не те що хапати їх.

Митько подумав-подумав і каже:

— А що, правильно! Якби ж це тільки ми кинули, то вона й ловилась би. А так...

І тут Славко як закричить:

— Риба! В мене! Ура!

Ми помчали на той крик, дивимось — лежить на землі Славко і сміється од щастя. Але, як з’ясувалося, він не од щастя сміється: просто Славко придавив рибинку животом, і вона його лоскотала.

Зрештою хлопець підвівся, і ми побачили: борсається у траві карасик із долоню завбільшки.

— Оце здорово! — Вітька гукає.— Глядіть, як він його спіймав!

Дивимось ми: гачок, отой самий здоровенний гачок, карасика за хвіст зачепив.

— Це він, коли закидав,— Сергій Анатолійович пояснює,— рибу й зачепив випадково. Таке іноді буває. Але ж усе-таки спіймав! Значить, переможець — Славко. Переможець і кращий рибалка табору!

А через кілька днів на стіні їдальні ще й фотознімок Славків прикріпили — поруч із знімком Черевика, нашого кращого бігуна, і колективним знімком першого загону — переможця у конкурсі пісні. Ще й підписали: «В’ячеслав Денисюк — кращий спортсмен-рибалка І зміни». Правда, фото було без рибки. Митько сказав:

— Таке рибище й на знімку не вмістилось би!

Зате Славко вмістився весь: стоїть із футляром від акордеона у лівій руці, вудкою у правій і посміхається.

Пліт

«Ух, як у таборі було»,— написав я на початку своєї правдивої оповіді і нізащо у світі не відмовлюсь од своїх слів.

Чого ми тільки не робили!

І конкурси проводили, і змагання, і в ігри всякі грали, і в похід ходили, і навіть допомагали сусідньому колгоспові полуницю збирати.

Все робили.

Але найбільше нас вабила річка. Добре, що вона поруч була. Погано тільки, що ми до неї не часто ходили. Часто ходили, кожного дня, але нам хотілося частіше, бо ми дуже любили природу.

Ну, Митько й придумав.

Після тихої години у нас, як правило, була спортивна година. Ми йшли за їдальню, на майданчики, і вибирали, що хто хоче: бадмінтон, баскетбол, пінг-понг. Ми з Митьком спершу теж грали — то в баскетбол, то у теніс. Але потім вирішили, що нашу любов до природи найкраще сполучати із футболом. На футбольному полі завжди було найбільше людей. Грали всі охочі — хоч двадцять чоловік, хоч сорок: ділилися на дві команди і грали.

Ми з Митьком записувалися до різних капітанів, а трохи згодом непомітненько тікали з поля безболісно для обох команд. Яка різниця — ганяють м’яча, скажімо, тридцять чоловік чи двадцять вісім. Тим паче, що хвилин через п’ятнадцять таке починалося!.. Не футбол, а Льодове побоїще! Битва на Куликовому полі!

М’яча не видно. Гравців теж. Курява піднімається стовпом у небо, і в тій куряві тільки й чути: «Пас! На мене! Куди? Бий! Мазило! Вітька, сюди! Го-ол! Як не було? Як не було?» І пішло-поїхало: «Я сам бачив! Отуто м’яч пройшов!» — «Та як ти міг бачити — ти спиною стояв!» — «Я — спиною? Ти що, косоокий?» — «Сам брехло!» А там хтось не втерпить і штовхне противника, а той відповість — і закрутилося... Справжній бій гладіаторів! Насилу Сергій Анатолійович розборонить.

Ми з Митьком були проти такого футболу. Ми дуже любили природу і тому, побігавши у всіх на виду хвилин із п’ятнадцять, гнали на річку.

Річку ми ще більше полюбили після того, як зробили пліт. А діло було так.

Сусідній табір «Сміливий», котрий розташувався теж у лісі, але по той бік річки, мав кілька човнів. Коли ми вранці купалися, хлопці із «Сміливого» частенько пропливали човнами і взивали нас «сухопутними пацюками» та всілякими іншими словами. Особливо один старався — рудий. Нас це дуже ображало, і від образи ми починали швирголяти в них мулом і грязюкою. Їх це, мабуть, теж ображало, і вони ще гірше нас взивали.

Олександр Миколайович сказав, що й нам скоро привезуть човни, але їх чогось довго не везли й не везли.

І от одного дня, коли ми втекли од футбольної колотнечі на берег, дивимося — пливуть за водою дві колоди.

Я на них і уваги не звернув би, а Митько раптом як затруситься.

— Серього! — кричить.— Витягай їх! — і у воду кидається.

Я й подумати не встиг, навіщо вони йому, а вже плив слідом. Звик: раз Митько сказав, значить, щось у його голові вже крутиться, щось він придумав.

Відбуксирували ми їх на сухе. Митько каже:

— Ми з них пліт зробимо. Це ще краще за човен. Треба тільки довгу жердину знайти, щоб від дна відштовхуватись.

Посиділи ми трохи, аж тут іще дві колоди. Звідки вони пливли, ми не знали, та нас це і не цікавило.

Ми і їх витягли, а тоді гайнули в табір по молотки, цвяхи й дріт. Вже за якусь годину ми мали справжнє власне судно. Навіть жердину знайшли. Правда, поплавати не встигли — час було повертатися.

Ми затягли пліт в очерет і накидали зверху зелені.

— Завтра прийдемо сюди із Генкою,— сказав Митько.

Наступного дня, коли ми втрьох вибрали вільну хвилинку й подалися випробовувати пліт, то ще здалеку почули від ріки чиєсь щасливе ревище. Взагалі, це мав бути спів, але якась невимовна радість захльостувала співака, і виходило саме ревище — інакше й не скажеш.

Ми наддали ходи і, коли вихопились на берег, побачили дивне видовище.

Серед ріки на нашому дбайливо зробленому і старанно замаскованому плоту стояв із жердиною в руках Славко і, ніби сп’янівши од щастя, горлав:

Ей, б а г р у з і н, па-ашевєлівай ва-ал,
Молодцу плить недалєче!

Вздрівши нас, Славко розпливсь у посмішці й загукав:

— Гей, хлопці! Глядіть, що я знайшов.— І так притупнув ногою, що наш витвір мало не розвалився.

— Ах ти ж багрузін,— прошипів Митько, бо йому аж дух забило від обурення. Але наступної ж миті безцінний дар голосу таки повернувся до мого друга.

— Ану загрібай, загрібай сюди! — закричав він.— Я тобі покажу, як на чужому майні кататися! Ти цей пліт будував? Ти колоди витягав? Ти їх зв’язував?

Вираз безмежного щастя поволі сповзав із Славкового обличчя.

— То це ви?.. Ваш пліт? — затинаючись, спитав він.

— А то чий же! Хіба таке добро на дорозі валяється? Це ж шедевр людської думки! Восьме чудо світу! Ми його місяць будували, а він — «знайшов»!

— Та ми ж тільки десять днів тут,— заперечив Славко.

— Ну десять днів — яка різниця. Ти рулюй, рулюй сюди.

— Та рулюю,— відповів Славко.— А я оце пішов на акордеоні пограти, сів на бережку, дивлюся — пліт. Може, разом покатаємось?

— Чотирьох не візьме,— сказав я.

— А чого ж, можна,— несподівано погодився Митько.— Спробуємо, скількох він витримає. Ти в нас замість баласту будеш.

— Як це? — не зрозумів хлопець.

— Ну, якщо пліт тонутиме, ми тебе скинемо.

— Ану вас,— образився Славко.

— Та я жартую,— мовив Митько.— Ти що, жартів не розумієш? Ану, хлопці, залазь!

Пліт витримав усіх. Вода, правда, хлюпала через верх і заливала ноги, та нікого це не турбувало.

— От якби ще сюди намет поставити! — сказав Славко.— Був би в нас плавучий дім, як у «Звіробої»».— А тоді попросив: — Митю, дай я трохи повідштовхуюсь.— Він узяв до рук жердину і сказав: — Ану, хлопці, беремо розгін! — І щосили увігнав її у дно.

Виявилося, що й тут, як у всякому ділі, скоріше потрібне вміння, ніж сила. Жердина глибоко увійшла в ґрунт, а оскільки Славко міцно її тримав і не хотів випускати, то так на ній і завис.

Ми завмерли. Серед ріки стояла, сторчма вгрузнувши у дно, жердина, а на ній висів Славко, дригав ногами і кричав: «Ой, хлопці, тону! Ой, хлопці, тону!» — хоча він зовсім не тонув — це всім було видно. Проте дригати ногами йому довелося недовго: наш пліт, пропливши за інерцією проти течії зо три метри, повернув назад і підім’яв під себе невдаху.

Пліт плив за течією, а ми приголомшено дивилися на те місце, де щойно висів Славко. Славко не випливав.

— Мамо! — прошепотів Генка.— Де ж це він?

— Тут! — тихо мовило за нашими спинами.

Ми здригнулись од несподіванки. Якимось чудом Славкові вдалося вхопитися за мотузку, що звисала з борту, і тепер він тримався за неї і неголосно булькав.

Ми страшенно зраділи, що все обійшлося, і витягли Славка з води. Він теж дуже зрадів, але, хоч сидів уже на плоту, ще довго не випускав із рук тієї мотузки.

Потім ми виловили нашу жердину, прибилися до берега, висадили Славка і знову стали кататися.

Славко ж, поки ми вчилися керувати плотом, розвісив на гілках одяг і, доки той сушився, сидів голий у кущах і грав свої вправи. Ото була картина!

— Якби не він,— сказав Митько, коли наш акордеоніст уже обсушився й пішов до табору,— таки був би в нас найкращий намет. Ти, Генка і я. А так... Ну, та нічого вже не поробиш! І що за хлопець! Все у нього не так, як у людей!

Ми з ним погодились.

Потім Митько подумав і додав:

— Це ж, виходить, наш пліт будь-хто може знайти. Значить, треба зробити розкладний пліт або пліт збірної конструкції: кожну колоду ховати окремо. Це дуже просто.

Ми його послухалися. Відтоді, як тільки видавалася вільна хвилинка, бігали тихцем до річки й каталися.

А Славко, хоч ми його навіть запрошували, більше з нами не ходив.

— Це не пліт, а якась душогубка,— казав він.— Дуже воно мені треба — плавати на ньому, ще потону. Або застуджусь. Катайтеся самі, якщо маєте охоту,

Несподівана пропозиція

Про «Зірницю» ми знали давно: з самого початку знали, що проводити її збираються десь у половині червня.

Під кінець другого тижня нам так і сказали: за два дні у таборі провадитимуть «Зірницю». Спершу старші загони, а тоді молодші.

Ми вже почали вирізати собі погони, і п’ятий загін почав, бо планувалося, що саме із п’ятим загоном ми й воюватимемо. Коли це на вечірній лінійці начальник табору, Олександр Миколайович, оголошує:

— Четвертому загонові затриматись на п’ять хвилин.— І, коли ми затримались, сказав: — Зараз до вас звернеться представник табору «Сміливий».

Наперед вийшов рудуватий хлопець років десяти.

Я його зразу впізнав: це він нас взивав пацюками.

Що то був за хлопець! На місці він не міг встояти ані секунди! Він пританцьовував, підскакував, розмахував руками, і здавалося, що то не один хлопець, а два. А то й три! Його всього крутило, сіпало, корчило і пересмикувало. Спершу я його навіть пожалів, але потім виявилося, що то в нього не хвороба, а просто така вдача, і жаліти треба зовсім не його.

Пізніше ми таки взнали, кого треба жаліти і що то за хлопець.

Що за зух! Що за урвиголова! Що за одірви-підошва!

Звали його Микитою. Чого тільки не виробляв Микита у своєму «Сміливому»!

Він прилаштовував над дверима посудину з водою, кидав у піч на кухні патрони, підкладав щедрою рукою у постелі своїх товаришів жаб і підпирав поліняками двері їдальні, так що по обіді ніхто з неї не міг вийти.

То були давно випробувані і, можливо, декому навіть видасться, не дуже дотепні жарти. Та він і їх не цурався. Однак у творчих пошуках Микиті теж не можна було відмовити. Він прокрадався вночі у радіорубку, вмикав магнітофон, і тоді з табірних репродукторів лунала, будячи всіх, яка-небудь веселенька мелодія; розпалював піонерські вогнища, які потім не могли загасити три дні; влаштовував такі димові завіси, що одного разу навіть приїхали пожежні машини.

Весь свій табір Микита наполегливо і цілеспрямовано ставив догори ногами, і ніхто не знав, як його спекатись, бо юний витівник заявив, що його батьки поїхали із геологорозвідувальною партією на Сахалін. Це була теж чиста брехня, але про неї начальник табору з великою прикрістю довідався лише за чотири дні до кінця зміни.

Здогадуючись, що за таку поведінку йому вдома меду не дадуть, Микита із властивою йому вигадливістю почав писати рідним листи.

У першому він радив батькам не приїжджати, бо табір нібито перебазовують, а куди, поки що не знає і сповістить про це пізніше. У другому писав, щоб батьки не приїздили, бо хоч «Сміливий» і лишився на старому місці, проте зараз у таборі санітарний тиждень і ніяких відвідувачів не приймають. У третьому вигадав іще якусь нісенітницю. Так він морочив батькам голови досить довго, але, зрештою, його підвела власна фантазія. У п’ятому (і останньому) листі Микита застерігав батьків ні в якому разі не приїжджати, бо в таборі почалася епідемія ящура і весь навколишній район на карантині. Проте якраз ця звістка і викликала зворотний ефект.

Наступного ж дня примчали в таксі його тато з мамою, їхній знайомий професор-епідеміолог і незнайома тьотя із Міністерства охорони здоров’я. Батьки негайно забрали свого здоровісінького сина додому. Але що з того — зміна за чотири дні кінчалася.

Із усього сказаного можна скласти приблизне уявлення про посланця «Сміливого».

А поки що, не знаючи ні про переїзди, ні про санітарний тиждень, ані про загрозу близької епідемії, але все ж із погано прихованим жахом увесь «Сміливий» чекав дня, коли у військову гру мав підключитися четвертий загін, у якому перебував рудий Микита. І коли Микита заявив, що їхній загін хоче провести «Зірницю» із нашим загоном, та ще й на нейтральній території, усі вожаті, кухарі, медпрацівник і сторож на чолі з начальником табору полегшено зітхнули і квапливо запевнили четвертий загін, що для них побажання дітей — закон.

Про все це ми дізналися пізніше, а зараз рудий Микита стояв перед нами, збираючись виголосити, певно, дещо цікаве.

— Геть міжтабірні перегородки! — рішуче почав він і підскочив на місці.— Не будемо замикатися в собі! Справжня піонерська дружба не визнає ніяких меж, для неї не існує перепон! — Він енергійно рубонув рукою повітря, мовби одним помахом руйнуючи всі перепони, які відділяли його від нас.— І тому,— Микита звівся навшпиньки і крутнув головою,— наш четвертий загін пропонує провести «Зірницю» разом із вашим четвертим загоном, тобто наш четвертий — проти вашого! Природним кордоном розташування наших частин буде річка. Для подолання водного рубежу і для переміщення сил наш табір виділяє вам три човни із своїх шести. Місце проведення військових дій і умови обговоримо додатково. Готуватися можна з завтрашнього дня. Початок о шостій годині ранку.

Все це він випалив одним духом, трохи помовчав, думаючи, що б іще сказати розумного, а тоді додав:

— Отже, якщо ви згодні — скажіть, а не згодні — не кажіть. Тобто теж скажіть, але в такому разі ми вважатимемо, що ви боїтеся прийняти нашу дружню й миролюбну пропозицію, отже — програли.

— Річка? Човни? — першою подала голос Ірина Василівна.— Та вони ж усі перетонуть! — І поглянула на начальника табору.

— Що ми, маленькі? — закричали ми.— Веслувати не вміємо? Невже спасуємо?

Та й Олександр Миколайович сказав:

— Нічого, нічого. Річка ж неширока. Та й вожаті поруч будуть. Я не заперечую.

Ми також не заперечували і взялись до обговорення.

— Я пропоную от що,— знову заговорив Микита.— Кілометри за три нижче за течією річки, там, де вона робить вигин, лежить чудова місцина. Од того вигину до пожежної вишки,— її видно здалеку,— а позаду — до дороги і проходитиме умовний кордон розташування ваших військ. Наша ж територія буде якраз напроти. Якщо хочете — можна зараз піти й подивитись.

— Що ж ми зараз побачимо? — спитав Юрко, наш голова загону.— Вже ніч надворі. Та, зрештою, яка різниця? Там так там.

— От і добре,— кивнув Микита.— Переможе та команда, яка позриває всі погони з команди противника або заволодіє прапором і перебереться з ним на свій берег. Наші погони — зеленого кольору, наші — синього. Підпишіть оцю угоду в двох примірниках, і — по руках! — Він підсунув Юркові два аркуші паперу.

Ми покрутили угоду, але в ній було написано все те, що він уже сказав, і Юрко з Микитою поставили свої підписи.

— От і чудово! — зрадів Микита.— Підготовчі роботи можна починати завтра. Тож рийте окопи всякі, укріплення — будь ласка. До зустрічі!

Він упхав один примірник угоди в кишеню і зник у темряві.

— Щось він мудрує,— сказав Митько.— Якось воно дуже швидко. Сюди — туди, ви тут — ми там, «окопи рийте», утік зразу. Бита голова! Було б піти й подивитись.

— От завтра й подивитесь,— Ірина Василівна нам,— а зараз — ходімте, бо кіно ось-ось почнеться.

Другого дня весь наш загін пішов знайомитись із місцевістю. Доходимо до вигину ріки...

— Ось, я ж казав! — Митько кричить.— Дивіться!

Поглянули ми на той бік... А там здоровенний луг врізається півколом у ліс, і тільки вдалині під лісом чагарник. І навіть трава скошена. Самі копиці стоять.

— Я ж казав,— Митько гарячкує.— Недаремно він і свою угоду підписати спішив.

— Еге,— Юрко почухав потилицю.— У них ліс до річки підступає лише он з того краю, та й тут — вузенька смужка. І сховатися ніде.

— Так і їм же нема де! — Генка на це.

— А вони за деревами сидітимуть. Куди ми поткнемося — одразу видно.

— О-о, то бита голова! — посупився Митько.— Ходімо хоч ліс обдивимось. Може, він і там щось вигадав.

Але хоч як довго ми блукали, ліс був як ліс. Дуже хороший. Густий. Він усім сподобався. Ми викопали два окопи, повернулися на берег і стали дивитися на луг. Луг не подобався нікому.

— Ясно, що в глиб ворожої території по відкритому не побіжиш,— сказав Юрко.— Справжній ліс за лугом починається, а ближче до нас — оця смужка од вигину ріки. Ну, а з того краю метрів сімсот — вісімсот усе-таки буде. І то добре. Але ж вони на це і розраховують: певно, пікетів понаставляють на кожному кроці.

— Треба їх перехитрити,— запропонував Генка.

— Відкрив Америку! — Юрко йому.— А як? Поки ми тим лісом вештатимемось, нас усіх переловлять. Думайте всі. У кого з’являться цінні думки — кажіть одразу.

Ми почали думати. Але що більше ми думали, то менше в нас з’являлося цінних думок. Цінних думок було дуже мало. Можна навіть сказати, що їх не було зовсім.

— Ми вже зголодніли,— подав нарешті голос Генка.— Може, по обіді щось придумаємо?

Але й після обіду ніхто нічого не придумав. І після тихої години. І після полудника теж.

— Знаєте що,— сказав надвечір Митько.— Пішли ще раз на річку. Може, на місці видніше буде.

— І я з вами,— схопився Славко.

— А ти сьогодні грав на акордеоні? — запитав я.

— Ще ні,— зітхнув Славко.

— Ну, так не можна, не можна! — підхопив і Митько.— Весь світ чекає на появу нового акордеоніста, а він, замість того щоб грати, побіжить кудись на річку.

— Ану вас! — одмахнувся Славко.

— Отож! — сказав я, і ми втрьох гайнули з намету.

Ідемо берегом, розмовляємо, коли бачимо — за тим самим вигином, де наш кордон починається, якийсь човен припнуто.

— Цікаво! — каже Генка.— Хто б це міг бути?

Підходимо ближче, а тут з-за дерев вискакує отой рудий із «Сміливого».

Відштовхується й сідає на весла.

— Це ти! — Митько кричить.— Шпигунити, значить?

— Я! Я! — єхидно посміхається рудий і правує до свого берега.

— То ти вистежувати сюди приїздив? Шпигунська пика!

— Приїздив-приїздив,— він нам так нахабно.— Умовами не заборонено. Е-е-е! — і язика показує.

— Бачили ви таке? — обурився Митько.—«Не заборонено!» Ач! «Ви,— каже,— окопи рийте, укріплення». Для того, щоб потім усе визнати. «Не заборонено!» Не забо... Ану, стривай-стривай... Зараз, зараз...— стишив він голос, тоді засміявся і переможно глянув на нас.

— Придумав? — з надією запитав я.

— Придумав,—полегшено зітхнув мій друг.— Після вечері скличемо загін і все обговоримо.

* * *

— Завтра,— почав Митько, коли весь загін зібрався на волейбольному майданчику,— усі це знають, у нас відбудеться військова гра із четвертим загоном «Сміливого». Тож ми зібралися тут, щоб розробити план дій і поділитися цінними думками. Ворог, подивимось правді у вічі, нас обдурив: значну частину його території займає луг. Проте цим самим він і собі до деякої міри зв’язав руки. Адже ніякий дурень, звісно, не буде ховати прапор на відкритому місці. Таким чином, і наша задача полегшується. Скажу навіть більше: я певен, що ховати прапор вони будуть у тій частині лісу, що знаходиться ліворуч од нас, між лугом і пожежною вишкою. Праворуч лісу надто вже мало. Скажу навіть більше: коло річки вони ховати прапор теж не будуть, а, зрозуміло, у глибині. Отже, самі бачите, слід зосередити наші сили саме на цьому квадраті, а він приблизно становить лише одну чверть ворожої території. По-моєму, логічно?

— Гм, по-моєму, теж,— тільки й мовив Юрко (а що він іще міг сказати про такий блискучий умовивід?).

— Але водночас,— продовжував Митько,— наша задача й ускладнюється, бо на цій частині і на підступах до неї, мабуть, і ворог зосередить неабиякі сили.

— Гм, скидається на те,— погодився Юрко.

— Але ж треба ще й нападати,— вів далі мій друг,— і виставляти патрулі, проводити розвідку. Отже, сил там буде не так уже й багато.

— Правильно! — кивнув Юрко.

Я ж тільки дивувався: як здорово Митько все розрахував!

— Тож тепер скажіть — що можна придумати в такій ситуації?

— Я вважаю,— заговорив Вітька,— що нашому загонові, геть усім, слід перебратися на той бік і кинутись в атаку, змітаючи все на своєму шляху, мчати прямісінько до отого квадрата, що ти казав. Там хапати прапор і — назад. Це єдино правильне рішення.

— Це ще треба знайти їхній прапор,— озвалась Люська.

— А в цей час,— докинув і я,— їхня розвідка спокійнісінько обнишпорить нашу територію і захопить наш прапор. Та й трьома човнами наш загін зараз не перебереться. Вони й на березі зможуть напасти.

— Тоді,— Вітька каже,— єдино правильним рішенням буде: нашому загонові сидіти на цьому березі у засідці. Тільки човен підпливе — одразу хапай їх.

— Можна,— Наталка на це,— але, звичайно, не всьому загонові. Слід розділитися. Частина й справді на березі зачаїться, частина охоронятиме прапор, а решта переправиться на ворожу територію.

— Правильно,— погодився Митько.— Оце і є єдино правильне рішення.

— А я хитрість придумав,— каже Генка.

— Ану-ну,— зацікавились ми.

— Знаєте, всякі там шпигуни, коли кордон переходять, одягають на ноги вирізані сліди — ведмедів чи кабанів... От і ми давайте виріжемо, наприклад, кабанячі сліди, підкрадемося тихенько на човнах, вискочимо на берег — і в кущі. А «зелені» хоч сліди й побачать, думатимуть, що то кабанячі, і не звернуть на них уваги.

— Що ж це, по-твоєму, за кабани, які з води виходять? — запитав Юрко.

— Як тридцять три богатирі! — докинув Вітька.— Уявляю собі картину! Та «зелені» одразу здогадаються.

— А ми їх тоді прикріпимо задом наперед,— Генка знову,— і здаватиметься, що то вони на водопій ішли.

— А назад як же? — Митько питає.— Чи вони через ріку попливли? Це, мабуть, якась особлива порода. Кабани-спортсмени! Та й де тут кабани є?

— А це кабани... Ну, переселенці,— не здавався Генка.

— Ну й ідеї ж у тебе! — захихотів Вовка.

— А в тебе взагалі ніяких,— Генка йому.— Не хочете — як хочете.

— Тепер ось послухайте мене! — заговорив серйозно Митько, і всі замовкли, бо зрозуміли: він говоритиме про щось важливіше од кабанів.

— Сьогодні, годин зо три тому, ми виявили на нашому березі шпигуна «зелених», отого рудого.

— А-ах! — вирвався крик обурення з грудей четвертого загону.

— Проаналізувавши цей факт,— і вухом не повів Митько,— ми із Сергієм вирішили (вирішував він один), що ворог сам вкладає зброю до наших рук. Ви, певно, не знаєте: ми із Сергієм збудували пліт...

— Так ось чого вас у таборі не видно! — почувся ззаду голос Ірини Василівни.— Ну, та зараз я вас лаяти не буду,— вона навіть посміхнулася.— Продовжуй, Митю.

— Ось що я пропоную,— повів далі Митько.— Ми із Сергієм і Генкою,— можна й ще когось четвертим, більше пліт не візьме,— перепливаємо удосвіта, годині о п’ятій, а то й раніше річку і направляємось у глиб ворожої території. Я пробираюсь аж у той квадрат, де у них, найвірогідніше, знаходитиметься прапор, і маскуюсь — мабуть, залізу на дерево. Хлопці ж залишаються в резерві. Сергій — у чагарнику, пам’ятаєте, коло лісу? Хоч і на видноті, але навряд чи кому спаде на думку, що там хтось сидить. Генка ж залізе в копицю.

— Ага, в копицю,— протягнув Генка.— А якщо вони її підпалять?

— Та ти що, здурів? — не втримався я.— Хто ж це буде палити?

— А хто його знає. Отой рудий підпалить. Він, по-моєму, на все здатний.

— Ну тоді я залізу,— запропонував я.

— Та хай уже я,— погодився Генка.— Тільки ж дивіться. Це на вашій совісті буде.— Чи він серйозно те казав — я так і не зрозумів.

— Ну от і все,— закінчив Митько.— Отже, наш намет бере на себе найвідповідальніше завдання: ми спробуємо знайти і захопити прапор. А що з того вийде — не знаю.

— Здається, непогано придумано,— відповів за всіх Юрко.— Навіть здорово!

— Ти кажеш, ваш намет,— схопилася Наталка.— А як же Славко?

— Це вже занадто! — Митько зітхнув.— Ще й цього розгамуза з собою брати. Він тільки все зіпсує! Хоча,— засміявся,— хай завтра покаже «Сміливому» свій приз за пісню, а заразом і фотокартку переможця риболовлі. Вони од здивування остовпіють — от ми з них погони й позриваємо.

— Ги-ги,— засміявсь я.

— І зовсім не смішно,— Наталка підскочила.— Ви обоє думаєте... Думаєте... Ах-ах! Які ми дотепні, які розумні! А Славко у двадцять разів кращий за вас.

— Славко?

— Та якби не твій Славко, у нас взагалі був би найкращий намет! — повторив я, що вже не раз чув од свого друга.

— О-о, високо несетесь! Якби вас усіх із того намету виселити, отоді він був би найкращим. А за приз,— це вона вже до Митька,— ти йому просто заздриш.

— Я-а?

— Ти, ти! Ти свої дурні ракети пускав, а Славко хотів, щоб загін не осоромився! А рибу, думаєш, я не знаю, як ви всі ловили? Один Славко приманку не кидав!

— Ну і цілуйся тоді із своїм Славком,— вже не на жарт розсердився Митько.

— А ти цілуйся із своїм Стеценком або з Мусюкіним,— кинула Наталка і пішла геть.

Славко похнюпився і стояв, як три печених раки.

— А ти чого стоїш? — вигукнув Митько.— Біжи доганяй! Жених!

Славко увібрав голову в плечі, скривився, і так мені раптом стало його шкода, так шкода, що я підбіг до нього і... став поруч, не знаючи, як і втішити.

Над майданчиком зависла неприємна тиша.

— Він Мусюкіним мене ніколи не взивав,— крикнув раптом Генка.— Молоток, Славку! — і штурхонув його в плече.

І так це Генка якось кумедно сказав, що ми всі розсміялися, і навіть Славко посміхнувся.

— Та чого там...

— А й справді, хлопці,— мовила Ірина Василівна.— Якщо вже ваш намет такий хороший, то слід і Славка з собою взяти.

— Гаразд,— охолов Митько.— Хай іде... Буде з Сергієм у кущах сидіти.

— От і добре,— зраділа вожата.— А зараз, хоч до відбою іще година, будемо лягати спать. Завтра підйом о п’ятій.

— Нас о четвертій розбудіть,— попросив Митько, і наш загін розійшовся.

— Ех, був-би у нас таки найкращий намет, якби не цей акордеоніст,— шепнув мені Митько, коли ми вже лягли. Я, пам’ятаю, сказав: «Так»,— хоча, одверто кажучи, якийсь сумнів уже закрався в мою душу. «Мабуть, цей Славко усе-таки не зовсім такий, як нам здавалося. Конкурс пісні, рибалка... І вночі тоді він же першим напав на Генку, хоч спершу боявся. А потім...» Але подумати до кінця я не встиг, бо почав засинати, і вже крізь сон чув якийсь шум, голоси, сигнал на вечірню лінійку... А потім усе стихло. Наш майже найкращий намет спав. На нього чекав відповідальний день.

Військова гра

— Хлопці, вставайте! Сергію, Славку,— чую я голос Ірини Василівни, і вона легко термосить мене за плече.— Вставайте, група особливого призначення! Вже чверть на п’яту.

«Група особливого призначення — звучить!» — думаю я і скидаю ковдру.

— Ось сухий пайок,— каже вожата.— Успіху вам! — і виходить.

У светрах і курточках,— прохолодно-таки,— ми витюпуємо з росяного веселого, аж дзвінкого, лісу до річки і на мить зупиняємось.

Річки немає. Там, де має бути вода,— самий туман. Він піднімається могутньою густою хвилею, огортає береговину, нас, застує протилежний берег, весь білий світ. І лише високо вгорі та хвиля слабне, рідшає, і верхівки трепетних молочних язиків, осяяні ще кволим червоним сонцем, і самі червоніють, пломеніють і... гаснуть, щезають.

— Ух, здорово! — шепоче за моєю спиною Славко, але я й сам бачу, як це здорово, як гарно.

— Отак відбувається кругообіг води в природі,— повчально повідомляє Генка.

— Знаємо, професор! — насуває йому пілотку на ніс Митько.— Природознавство теж учили. Ходімо до плота.

Ми виносимо по одній колоді з кущів, і Митько звичними рухами скріплює їх дротом. Готово! Генка із Славком сідають навпочіпки, а ми з Митьком — я довгою жердиною, а він саморобним веслом — упираємось у берег. Ще мить — і наш пліт пливе в суцільному тумані за течією.

— Хоч би не заблукати...— починає на своїх улюблених нотках Славко, але перехоплює красномовний Митьків погляд і затинається, не договорює до кінця.

— Тобі ще б радіопеленг,— все ж не стримуюсь я.

Кілька помахів весла — і ми, підминаючи осоку, м’яко врізаємось у берег. Швидко вискакуємо на тверде. Тільки Славко ступнув у воду і скривився: «Холодно!» — але годі було від нього чогось іншого й сподіватись.

Розбираємо пліт, одну колоду лишаємо тут же, при воді, інші розносимо, де прийдеться, по берегу: кидаємо в кущі, заносимо в гайок, притуляємо сторчма до стовбура, і вже ніхто у світі не здогадається, що кілька хвилин тому це були частини десантного судна.

— Ну, хлопці! — серйозно зиркає на нас Митько, і ми розуміємо, що хоче він сказати, чого чекає від нас, чого чекає від нас чотирьох увесь загін.

Чого б, здавалося, хвилюватись? Гра! Гра — і нічого більше. Ну, застукають тебе, зірвуть погончик, крикнуть «убитий!» — і одійди в сторону, сядь на траву, відпочивай, дивись, чим гра закінчиться. А серце б’ється дужче, ти весь у полоні якогось остраху — а що, як помітять, оточать?.. І з тим острахом у грудях, принишклі, ми мовчки квапимося лісом у тил ворога. У ворожий тил!

— Ну, хлопці,— вже на лузі повторює Митько,— ось ваш чагарник, ось, Генко, твої копиці: залазь он хоча б у ту, що найближче. А я пішов. Щасливо!

— Щасливо! — відгукуємось ми і дивимось, як віддаляється фігурка нашого приятеля. Ось він уже пробіг ті двісті метрів, що відділяють нас од лісу. Раз, другий майнула його курточка поміж дерев і зникла.

Ми розгребли в копиці нору і, коли Генка заліз у неї, знову заклали сіном.

— Ну, як тобі, зручно? — запитав я.

— Ви ж глядіть, щоб не підпалили,— відповів придушено Генка. Щодо цієї витівки у нього були свої міркування.

Ми ж із Славком, дряпаючись об гілки, продерлися в густий чагарник і, нагорнувши торішньої трави, повлягалися на ній.

— Це ж іще, мабуть, ціла година до початку,— пробурмотів мій напарник.— Сиди тут...

— А ніхто тебе сюди не кликав,—відрізав я.— Сам напросився.

— Їсти хочеться,— не слухаючи мене, протягнув Славко.— Поїсти, чи що? Мабуть, треба перекусити.— І діловито почав розгортати пакунок із харчами.

— А Генка? — запитав я.— Він же голодний там.

— Генка ще звечора собі кишені напакував,— відказав, жуючи, Славко.

— А Митько?

— Митько? — кліпнув він очима.— Не знаю...

— Звичайно, хіба Митькові в голові твої бутерброди!

Я уявив собі Митька, який зараз сидить, мабуть, на якомусь кущику, чи то пак — дереві, приліпившись до стовбура, голодний і відчайдушний, мій безкорисливий і найкращий друг, і шматок застряв мені в горлі.

Повним зневаги рухом я відклав бутерброд,

— Чого ти? — здивувався Славко.

— Не буду їсти! — рішуче мовив я.— Митько там голодний сидить, а ми...

— Ну тоді і я,— повагавшись, відповів Славко і з жалем поклав свій пайок поруч із моїм.

Вже не так сердито я поглянув на Славка, хоча, якщо розібратись, у чому ж він був винен?

А час, між тим, хоч і повільно, а спливав, і ось уже над лісом, над лугом, над річкою розлігся мелодійний і рвучкий голос сурми.

Шоста година! Гра почалась!

Ще кілька хвилин усе довкруг мовчало, а тоді потроху стало оживати. У лісі, праворуч і ліворуч од нас, почулися віддалені голоси, а ось зовсім близько пробігла зграйка хлопців і дівчаток, і хтось гукнув:

— Весла, весла тягни швидше!

— От бачиш,— позіхнув Славко,— вони там на човнах катаються, а ти сиди тут...

— Слухай! — не витримав я.— Як тебе тільки у класі терплять? Тебе не лупцюють за те, що ти скиглиш весь час?

— Вони вже звикли,— щиро зізнався Славко.— У нас чудовий клас.

Тут знову почулися голоси, і я обережно визирнув із гущавини.

Від лісу бігло троє хлопців із зеленими погончиками. Один, довгов’язий, тримав у руках бінокль.

— Давай сюди! — гукнув довгов’язий, і всі троє подалися просто до нас.

Я похолов, але вони, поминувши кущі, зупинилися біля копиці, в якій сидів Генка.

— Підсаджуй, підсаджуй, пацани,— заквапив довгов’язий, і ті двоє, хоч і з трудом, висадили його нагору.

— Ех, здорово! — крикнув довгов’язий. Ще якусь мить він вовтузився на сіні, а тоді навів бінокль на наш берег.

— Бачу! — радо заволав він.— Бачу, пацани! Оно один човен пливе за течією. Хочуть десь там висадитись. Он ще один, а третього не видно. Ех, не встигли!

— Нічого,— втішили його знизу.— Микита там усюди засідки порозставляв.

— Ага! Он їхній пікет! — закричав той, з біноклем.— Ліворуч од вишки, за горбком. А оно ще одна групка. У човен сідають. Зараз будуть переправлятися. Ха-ха-ха! Один у воду впав! Так тобі і треба!

Я аж затрусивсь увесь. Наші бойові товариші падають у воду, а їм, виходить, так і треба. Ах ти ж мордяка зелена!

— Біжи, Генко, до Микити! — наказав довгов’язий.— Скажи, що один човен уже десь там, нижче за течією, другого нема, ну а третій вони, певно, і самі бачать. По-моєму, то вже друга ходка. А головне, скажи тим, що в засідці. Їх там чоловік із п’ять.

І їхній Генка потрюхикав до Микити.

— Наш човен! — знову залунало згори.— І-і-і, прямо на засідку пливе. Не встигне Генка, не встигне! Куди ви?! Куди?! — заволав він, ніби ті, в човні, могли його почути.

І вони, звісно, не почули, бо вже за три хвилини невтомний дозорець кричав:

— Вилазять, вилазять наші! Нападають «сині»! Ну! О! Так тобі і треба, щоб не нападав. Зірвав! Зірвав погон! Молодця! А це що таке? Так! Так йому! Ага-а! За ноги хапаться! Ану, хлопці! Ну!.. О, правильно! Ех, хлопці... О! Наш йому по голові! Молодця! А він нашому в живіт! Ах ти ж бандюга! Ти бачив таке! Ех, хлопці, тікають... Тікають... Доганяють... Все! Наш заскакує в човен. Пливе. Пливе. Один наш утік із човном. Це Вовка, Вовка — точно! Один і залишився. А оно їхній човен. Висаджуються! Висаджуються — і нікого з наших нема. Висадились!

Він звівся на копиці, почав вимахувати руками і кричати:

— Генко! Генко! Біжи скажи, що он вони там висадились. Не чує. Навіть не оглянеться. Генко! Генко!

— Що? — загукало раптом із копиці, і з неї вивалився наш Генка, поглядаючи на білий світ сонними очима.

— От тюхтій! — мало не скрикнув я.— Заспав у сіні, і от маєш!

Двоє «зелених» так і вибалушились на Генку, а він сторопіло переводив погляд з одного на другого.

— І-і-і-і-і! — заверещав по короткому роздумові довгов’язий.— «Синій»!!! Пацани, «синій»! Хапай його! Хапай, Льошко!

Але Льошка, замість того щоб хапати «синього», позадкував із якимось прибитим виглядом. Бачачи, що Льошка задкує, і розуміючи, що ми, певно, спостерігаємо всю цю картину, Генка, і собі дурнувато посміхаючись, почав до нього підступати.

— Хапай його, хапай! — не вгавав довгов’язий.

— Ану, хапай мене, хапай,— заговорив Генка, ступаючи крок за кроком уперед. І Льошка не витримав — кинувся тікати.

Генка, спростовуючи правило, що один у полі не воїн, рвонувся за ним.

Льошка спершу пометляв геть, але, бачачи, що Генка не відстає, став бігати довкола сусідньої копиці.

— Хапай його, хапай диверсанта! — метушився довгов’язий, намагаючись злізти, але, видно, побоявся, бо його копиця була таки височенька. Тож він став на повен зріст і зарепетував:

— Диверсант! Пацани! Шпигун! Пацани! Сюди!

Я тим часом дивувався, як у Генки з отим Льошкою ще не замакітрилося в головах, бо вони вже, мабуть, разів із сто оббігли кругом копиці.

І невідомо, чим би те все скінчилося, якби хтозна-звідки не підскочили ще троє «зелених» із довгими дрючками в руках. Не встиг я і здивуватися, навіщо їм ті дрючки, як хлопці вже наставили їх на Генку і припнули до сіна.

— Ага, попався! — закричав один.— Ану, ходімо до штабу! — І всі троє потягли Генку кудись у ліс.

— У штаб його! — кричав довгов’язий.— У штаб! Здорово все-таки Микита із дрючками придумав.

— Еге,— погодився, одсапуючи, Льошка.— Спеціально щоб у полон брати.

— А ти боягуз,— кинув довгов’язий.— Чого ти тікав од нього?

— Сам ти боягуз! — одказав йому цілком слушно Льошка.— Було б допомогти!

— Як допомогти? Ти що, не бачиш — я за ворогом стежу! Боягуз!

— Невелика цяця! — відказав Льошка.— Побоявся донизу стрибнути. Страхопуд!

— Ти сам ледь штани не загубив, поки тікав,— наїжачився довгов’язий.— Безштанько!

— Ах ти ж бінокулярська пика! — закричав Льошка.— Сидить там ще й командує!

— От і сиджу,— відповів довгов’язий.

— Ну то й сиди, як віслюк на сіні,— мовив Льошка.— А я з тобою більше не дружу.— І побіг до річки. Я давно запримітив, що там стовбичать двоє «зелених». До них і подався хлопець.

— Сам ти віслюк без штанів! — гукнув йому вслід довгов’язий і знову припав до бінокля, щось бурмочучи. Мабуть, лаявся.

— О, а тих уже не видно,— ще розібрав я. А тоді: — І цей десь пропав...

— Нам іще довго? — смикнув мене за ногу Славко.— Мені вже набридло тут сидіти...

— Ну то біжи додому,— відказав я.

— Ага, додому! Спійма-ають,— позіхнув він.— Спати хочеться...

— Ну й спи,— мовив я і розгорнув гілки.

Що відбувалося на нашому березі, я не знаю, та й той, на копиці, мовчав, бо нікому було розповідати, що він бачить.

Я ж бачив тільки луг перед собою і трьох — уже з Льошкою — «зелених» на березі, коло човна. Вони, певно, чекали, щоб першої-ліпшої хвилини перевезти кого на цей чи на той бік. Усе було тихо.

Та раптом якийсь неясний, незрозумілий шум за спиною змусив мене нащурити вуха. Я одліз назад, пригинцем, петляючи в кущах, прокрався до того краю чагарника, що виходив на ліс. Галас дужчав, вже можна було навіть розрізнити окремі вигуки, дедалі ближче лунали вони — і я побачив, як із-за дерев вискочив Митько із патиком у руці, а за ним, десь за сотню метрів, мчав цілий гурт — чоловік із сім «зелених».

— Стій! Прапор! Лови його! Прапор! — кричали переслідувачі, і тут до мене дійшло, що в руках у Митька не просто патик, а ворожий намотаний на держак прапор!

Уже згодом, як усе скінчилося, мій друг розповів про свої пригоди.

Розпрощавшись із нами, він подався у тил ворога і разів зо три пробіг туди й назад по окресленому своєю стратегічною думкою квадрату, аж поки надибав свіжовикопаний і замаскований окоп. Неподалік, та де там неподалік — зовсім поруч поміж інших дерев, ріс розлогий дуб. Тож розміркувавши, що сама доля виростила його на цьому місці, Митько здерся нагору і причаївся в гіллі.

Він чув сурму, що сповістила про початок гри. Кілька разів повз дуб пробігали хлопці й дівчатка із «Сміливого», але в окоп ніхто з них і не думав залазити. Нічого важливого за цей час Митько теж не помітив. Він уже був пожалкував, що намарне сидить там, і почав думати, як би його непомітно поміняти позицію, але раптом почув: «Шпигун! Шпигуна спіймали!» А ще за якихось десять хвилин під дубом зупинилися двоє «зелених», і один сказав:

— Ось цей окоп. Піймали котрогось із «синіх» — у копиці сидів. Микита сказав, щоб прапор переховали, бо там уже стало небезпечно. Вони зараз підуть увесь луг перетрусять — може, там іще хто сидить. Ти поки вирий у стіні заглиблення, ми прапор туди всунемо і землею притопчемо. А я за прапором побіг, у третій окоп.

Повернувся він за кілька хвилин і став сваритися, що нічого не зроблено.

— А чим же я копатиму? — відповів його товариш.— Зубами?

— Навіщо зубами? Лопатою!

— Де я її візьму? Нема лопати!

— Як нема? Мала ж на дні лежати.

— Нема тут нічого.

— От же люди! Це хтось із наших учора прихопив. Гей! Як там воно, на передовій? — закричав він комусь, але відповіді Митько не почув.— Ну давайте, давайте! Посидь поки із прапором,— знову звернувся він до приятеля,— а я вмить за лопатою змотаюсь. І ще кого-небудь для охорони візьму.

Такої удачі Митько навіть і не сподівався. Такої слушної хвилини! Такої нагоди! Він подумки подякував Генці (хай вибачить його Генка!) за те, що його спіймали, і тому акуратному хлопцеві чи тій дбайливій дівчинці, яка забрала вчора у табір лопату, щоб не лишати її до ранку в окопі. Потім обережно опустився на землю, ще якусь хвилину, а то й дві лежав, ховаючись за стовбуром, і розглядався. Поруч нібито нікого не було. Пильний охоронець сидів навпочіпки на самому краю окопу, трохи боком, а більше спиною до Митька, і щось креслив паличкою на землі. Прапор лежав поруч.

Митько обережно заповз вартовому за спину, в кількох кроках од нього підвівся і хутко підбіг упритул. «Убитий»,— лагідно і тихо сказав Митько: лівою рукою зірвав із противника погон, а правою уперся хлопцеві в шию — той полетів сторч головою в окоп.

Ухопивши прапор, Митько як куля зірвався з місця і, вже одбігши на чималу відстань, почув за спиною відчайдушний зойк «убитого»:

— Пра-апор!!!

Усе це, звісно, Митько розказав уже потім, а зараз саме отой крик: «Пра-апор!», тільки дужчий, бо кричало кілька чоловік, і почули ми із Славком. Ми побачили, як від лісу мчить Митько, а за ним із гуком і свистом біжать «зелені».

У тому, що Митька їм не наздогнати, я був певен: я знав, як бігає мій друг. А далі? Бігти навскоси через весь луг до дальнього краю лісу? Але ж там, мабуть, повно «зелених», а чи є наші? До річки путь теж відрізана: там стовбичила охорона човна і тепер напружено дивилася туди, звідки лунав лемент, силкуючись зрозуміти, що ж там діється.

— Стій! Лови його! Прапор! Хлопці, переймай! — кричали переслідувачі.

— Сюди! Пацани! Прапор! — зарепетував і собі довгов’язий на копиці, і поступово до тих, коло річки, дійшов весь трагізм ситуації. Вони зрозуміли: у того, найпершого і найпрудкішого, їхній прапор і зараз вирішується доля сьогоднішньої гри.

Тож не дивно, що й вони, покинувши свій пост, з войовничими криками кинулися навстріч Митькові.

Отже, вихід напрошувався сам собою: взяти ліворуч, знову податися у ліс, але з ближнього до нас краю, і так, лісом, плутаючи сліди, постаратися досягти річки — може, там зустрінуться наші? Так само, видно, розміркував і Митько. Спершу він біг, нібито поминаючи нашу схованку, а тоді круто звернув ліворуч і за кілька секунд, важко переводячи дух, влетів у кущі, де сиділи ми.

Я вже казав, що чагарі, які ми вибрали, густо розрослися на значній ділянці лугу. Тож можна було, пробігши непоміченим крізь них, вискочити з будь-якого боку чи й навіть деякий час успішно ховатися в гущавині, і це трохи збило противника з пантелику. Втративши з виду Митька, «зелені», замість того щоб бігти за ним слідом, розсіялися, почали оточувати нас і цим самим програли кілька секунд.

— Ви тут? — одсапнув мій друг.— Побігли! Повинні!.. Встигнути! — І ми втрьох, не розбираючи дороги, почкурали чагарником.

Але, ще не виткнувшись на відкрите, я вже побачив крізь гілля, що й звідти, з-від лісу, де мали ми шукати порятунку, квапляться нам навстіч четверо «зелених».

То було цілковите оточення!

— Все! — вкляк я на місці.— І там вони!

— Все! — розгублено повторив Митько.— Е-ех, хоч би наших кілька! Де вони бродять, баранячі голови?

— З трьох боків!

— Що ж робити, Серього? Їх тут понад десяток! Наздоженуть же,— мало не плакав Митько.— Ех, така операція!

А що я міг йому порадити?

Все ближче лемент і тупіт ніг... І раптом Славко, котрий за весь час не зронив і слова, Славко, котрий спершу скиглив, що йому хочеться їсти, а потім, що йому хочеться спати, цей тюхтій, вайло і мамій, цей здобувач призів і всяких там перших місць, швидким рухом зняв з древка полотнище, тицьнув його Митькові, гукнув: «Хлопці, не висовуйтесь іще п’ять секунд!» — і кинувся із самим древком геть від нас просто на відкрите. Мов навмисне, він опинився на виду у всіх трьох груп.

— Здаєшся? — закричали одні «зелені».

— Здавайся! — вторували їм другі.

Але Славко здаватися не хотів. Спершу він узяв на ту групу, що бігла од човна, а коли до неї лишалося зовсім небагато, завернув праворуч і гайнув повз копиці просто у луг — його, мабуть, вабив простір, степові вітри і таке інше.

— Куди йому! — махнув рукою Митько.

— Не втече! — схитнув головою я.

Наш акордеоніст, між тим, біг перевальцем, як завжди, трохи кумедно, все далі й далі від нас, а за ним із гиком мчали всі «зелені». Мені навіть здалося, що вони отримують задоволення од цієї гонитви із заздалегідь відомим фіналом.

Повз нас промайнула та групка, що так недоречно вихопилась із лісу, і ми присіли в кущах. Але я встиг помітити: хтось із них сміявся.

— Не втече,— зітхнув Митько.

Ще кілька секунд споглядав я ту гонитву,— усе ближче й ближче переслідувачі,— і... раптом зрозумів. Я все зрозумів! Адже ніхто не знав, що нас у кущах троє, і всі-всі, хто ловив зараз Славка, думали, що вибіг із кущів той, хто й сховався в них, що женуться вони за тим, хто викрав прапор.

І ще я зрозумів, що Славко, цей... цей молодець, цей чудовий акордеоніст, цей завойовник призів і переможець найкращих конкурсів, зробив так навмисне і що путь до ріки вільна!

Якусь мить я ошелешено дивився на луг перед собою, де зараз не було ані лялечки, а тоді повернувся до Митька.

— Митю, так...

Але й Митькові все стало ясно.

— Мерщій! — гукнув він на ходу, і ми понеслися, помчали, на крилах полетіли до ріки.

— Привіт невтомним дозорцям! — ще гукнув я щасливо довгов’язому, котрий так і сидів із своїм біноклем у руках і збараніло глядів на нас. Лише за кілька секунд я почув його голос:

— Па!.. Па!.. Пацани! Дивіться!

Та чим він міг нам завадити? Ми були вже далеко.

О, як завили, як заверещали наші противники! Як зойкнув розпачливо зеленими горлянками весь луг! Як кинулись усі, хто на ньому був, нам навздогін!

Але й ми старались як могли, і земля тікала з-під наших ніг.

Ось уже остання копиця, ось похила береговина, і я на повному ходу заскакую у ворожий човен, а Митько впирається руками в корму, відштовхується і з маху скочується на дно.

Тридцять метрів, усього лише тридцять метрів виграли ми завдяки Славковій хитрості, але їх виявилося достатньо.

І ось уже з-за дерев на нашому боці вибігають наші хлопці, і вже видно Вовку, і Юрка, і Наталку, і вони махають нам руками і кричать: «Давай, хлопці!» І навіть Сергій Анатолійович оддалік розмахує руками! І ось уже поруч наш човен — і в ньому Вітька, Люська і ще хтось; і Митько стає на повний зріст на кормі, і в руках у нього розгортається за вітром, пручається і тріпоче ворожий прапор!

Ми кричимо «ура!», той крик підхоплюють і в човні, і на березі, і далі, в лісі, і далі — аж у самому Києві, здається, лунає той гук. До цього могутнього багатоголосся приєднується ще одне тоненьке «ура!» — з того берега, звідки ми щойно припливли.

І я обертаюсь, і я бачу — то кричить наш Славко! Славко із нашого намету!

Славко із нашого найкращого намету...

← Назад | На початок